Типи фінансової політики. Класична фінансова політикаБюджетна класифікаціяЗагальна характеристика страхового ринку та його структура (реферат)

Реферат на тему:

Типи фінансової політики. Класична фінансова політикаБюджетна
класифікаціяЗагальна характеристика страхового ринку та його структура

1. Типи фінансової політики. Класична фінансова політика

Фінансова політика – основний елемент в системі управління фінансами.
Виходячи з визначення фінансів як специфічних вартісних відносин по
формуванню, розподілу, перерозподілу і використанню валового суспільного
продукту держава при організації цих відносин визначає головні мету і
задачі, що стоять перед суспільством і відповідно перед фінансовою
системою.

Головна мета фінансових відносин – забезпечення безперервності
відтоворювальності процесу і передусім відтворення продуктивних сил, як
необхідної умови життєдіяльності, існування і розвитку як окремої
людини, так і суспільства в цілому.

Розвиток держави пов’язаний із змінами фінансової політики. Використання
того чи іншого типу фінансової політики пов’язано з особливостями
поточного етапу розвитку економіки та соціальної сфери, інтересами
правлячих партій та соціальних груп та пануючими теоретичними
концепціями, що впливають на економічний та політичний курс держави. Це
все забезпечує збереження та розвиток існуючої в даній країні системи
суспільних відносин.

Аналіз фінансових політик, що знаходили своє застосування в практиці
світової державної діяльності, дав змогу визначити три її характерних
типи:

1) класична;

2) регулююча;

3) планово-директивна.

Класичний тип фінансової політики

До кінця 20-х років поточного сторіччя основним типом фінансової
політики був її класичний варіант.

Така фінансова політика базувалась на працях класиків політекономії
А.Сміта (1723-1790) та Д.Рикардо (1772-1823) та їх послідовників.

Основні її напрямки це:

·невтручання держави в економіку;

·збереження вільної конкуренції;

·використання ринкового механізму як головного регулятора господарчих
процесів.

Як наслідок, були зменшені державні витрати і податки, що забезпечувало
умови для формування та виконання рівноважного (збалансованого) бюджету.

Фінансовий механізм будувався виходячи з цілей фінансової політики.

Держава намагалась зменшити витрати бюджету, які в основі складали
витрати на військові цілі, виплати відсотків за державним боргом та його
погашення й витрати на управління.

Система оподаткування працювала на забезпечення необхідного надходження
коштів для формування збалансованого бюджету. Причому система податків
будувалася в своїй основі на непрямих та майнових податках, які були
досить простими й ефективними з погляду механізму їх вилучення.

Система управління фінансовою діяльністю була досить простою і
керувалася, як правило одним органом управління – міністерством фінансів
(Казначейством).

Регулюючі типи фінансової політики

В наслідок бурхливого розвитку продуктивних сил, а також загострення
комплексу економічних, політичних та соціальних проблем більшості держав
наприкінці 20-х років, виникла необхідність перегляду фінансової
політики.

В цей період в західних країнах здійснюється перехід до застосування
регулюючої політики. (Дж. М. Кейнс 1883-1946р.р.).

Основний постулат регулюючої фінансової політики можна сформулювати як:
необхідність втручання та регулювання державою циклічного розвитку
економіки

Фінансова політика поряд з традиційними завданнями починає переслідувати
мету використання фінансового механізму для регулювання економіки та
соціальних відносин з метою забезпечення повної зайнятості населення.

Основним інструментом втручання в економіку виступають державні витрати,
за рахунок яких відбувається формування додаткового попиту. Саме тому
державні витрати забезпечують зростання підприємницької діяльності,
збільшення національного доходу та сприяють скасуванню безробіття через
фінансування створення нових робочих місць.

Система податків в умовах регулюючої фінансової політики докорінно
змінюється. Головним механізмом регулювання стає прибутковий податок з
громадян, що базується на прогресивних ставках. Цей податок забезпечує
вилучення у суб’єктів економічної діяльності доходів, які
використовуються у вигляді накопичень, що дозволяє збалансувати
державний бюджет при високому рівні витрат.

Питома увага в фінансовому механізмі приділяється системі державного
кредитування, на базі якого впроваджується політика дефіцитного
фінансування. Держава активно застосовує довгострокові та
середньострокові позики. Ринок позичкового капіталу стає другим за
значенням джерелом доходів бюджету, а бюджетний дефіцит використовується
для регулювання економіки.

Змінюється система управління фінансами. Замість єдиного органу
управління виникає декілька самостійних спеціалізованих органів.

Відокремлюються служби, що займаються плануванням бюджету та бюджетних
витрат, їх фінансуванням, контролем за надходженням податків,
управлінням державним боргом.

В цілому кейнсіанська регулююча фінансова політика довела свою
порівняльну ефективність в західних країнах. Вона забезпечила у 30-60-х
роках стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості та
ефективну систему фінансування соціальних потреб у більшості цих країн.

На зміну кейнсіанській політиці у 70-х роках прийшла неоконсервативна
стратегія. Вона базувалася на неокласичному напряму економічної теорії.

Цей різновид фінансової політики не відмовляючись від регулювання як
цілі, обмежив втручання держави в економіку та соціальну сферу.

Регулювання економіки стає багатоцільовим. До сфери регулювання входять:

· економічне зростання та зайнятість;

· грошовий обіг;

· валютний курс;

· соціальні фактори економіки;

· структурна перебудова господарства.

Фінансовий механізм за цих умов працює на:

1) скорочення обсягу перерозподілу національного доходу через фінансову
систему;

2) зниження бюджетного дефіциту;

3) стимулювання росту накопичень як джерела виробничого інвестування.

Важлива роль надається податкам. Постає завдання щодо їх скорочення та
зменшення ступеня прогресивності оподаткування.

Слід зауважити, що різноманітні різновиди регулюючої фінансової політики
досить тісно пов’язані між собою. Саме тому однакові або схожі
інструменти фінансового механізму застосовуються в різних країнах, які
використовують як кейнсіанську, так і неоконсервативну систему
регулювання, що веде до їхньої конвергенції.

Планово-директивна фінансова політика застосовується в країнах, що
використовують адміністративно-командну систему управління економікою.
Планова система управління, що ґрунтується на державній власності на
засоби виробництва, дозволяє здійснювати пряме директивне керування
усіма сферами економіки та соціального життя, в тому числі і фінансами.

Мета фінансової політики за цих умов – забезпечення максимальної
концентрації фінансових ресурсів державою (в першу чергу центральними
органами влади та управління) для їх наступного перерозподілу у
відповідності до основних напрямів державного плану.

Основним завданням фінансового механізму, що відповідає
планово-директивній фінансовій політиці, було створення інструментів, за
допомогою яких відбувалося вилучення всіх невикористаних у відповідності
з державним планом фінансових ресурсів.

Вилучення коштів відбувалося у державних підприємств, населення та
органів місцевої влади.

Для державних підприємств було утворено механізм двоканального вилучення
чистого доходу (з подальшими незначними змінами). Чистий дохід державних
підприємств вилучався в бюджет спочатку за допомогою податку з обігу в
галузях, де за рахунок цін, встановлених державою, утворювався
надлишковий дохід (легка, харчова промисловість). Після чого за
допомогою індивідуальних відрахувань від прибутку (внесків вільного
залишку прибутку) вилучалися до бюджету всі надлишки прибутку, які за
думкою держави, не можна було використовувати на підприємствах.

При цьому визначався граничний розмір всіх витрат підприємства за
рахунок прибутку. (Визначалися фонди, що утворювалися за рахунок
прибутку, нормативи їх формування та напрями використання. У випадку,
якщо кошти будь-якого фонду не використовувалися протягом поточного
року, їх залишок стягувався до резервного фонду міністерства або
відомства, у підпорядкування якого знаходилося підприємство. Переміщати
кошти між визначеними фондами суворо заборонялося.) Тобто держава цілком
регулювала весь фінансовий механізм державних підприємств. В окремі роки
у державних підприємств вилучалося приблизно 80% їх чистого доходу.

Регулювання використання грошових доходів населення здійснювалось за
допомогою прибуткового податку. Окрім того, частина коштів вилучалася за
рахунок розміщення фактично примусових державних позик. (Так, заробітна
плата або її частина могла видаватися облігаціями внутрішньої державної
позики). Вільні кошти населення, що знаходилися на рахунках в ощадних
касах, також спрямовувалися до бюджету у вигляді соціальної
безоблігаційної позики.

Приблизно такий самий механізм вилучення доходів застосовувався і до
кооперативних підприємств.

Вилучення коштів у місцевих органів влади забезпечувалось обмеженнями
щодо встановлення самостійних джерел доходів місцевих бюджетів. Сама
система бюджетного планування передбачала такий підхід: спочатку всі
податкові та неподаткові платежі спрямовувалися до державного бюджету,
потім відбувався перерозподіл коштів за республіканськими бюджетами та
бюджетами міст союзного підпорядкування, далі формувалися бюджети
автономних республік та областей і так до формування найнижчої ланки
бюджетної системи. Місцеві бюджети не мали власних джерел фінансування і
отримували кошти за залишковим методом. Система місцевих доходів
вміщувала невеликі за обсягом доходи, питома вага яких в бюджеті не
перебільшувала 10-15% від загальної суми доходів. У зв’язку з цим рівень
доходів місцевих бюджетів цілком залежав від обсягу коштів, які
виділялися їм вищими бюджетами у відповідності з порядком бюджетного
регулювання.

Хід фінансових перетворень в Україні в основному повторюють союзні
заходи. Однак масштаби несприятливих фінансово-кредитних проявів, що
пов’язані насамперед з недостатнім урахуванням проблем переходу до
ринкових відносин, завищеною оцінкою ролі товарно-грошових відносин в
саморегулюванні економіки перехідного періоду, практичною утратою
управління всіма фазами процесу відтворення, значно збільшили масштаби
фінансової кризи.

Головне завдання фінансової політики в період сучасних перетворень в
нашій країні полягає не тільки в тому, щоб забезпечити матеріально ці
перетворення, але і запобігти створенню соціальної напруги в суспільстві
і максимально пом’якшити труднощі переходу від однієї системи відносин
до іншої.

Напруга в суспільстві залежить від полярності матеріального становища
окремих груп населення, і чим багаточисельнішою буде та частина, яка
програє від соціальних змін, тим вище ступінь непередбачуваності
результатів політичних та економічних перетворень.

В основі визначення меж перерозподілу фінансових ресурсів має бути
необхідність формування оптимальної структури економіки, що забезпечує
не лише обороноздатність держави, але і цивілізовані умови та гідний
рівень оплати праці громадян.

Розробка фінансової політики на 1991-1995 р.р. здійснювалась в умовах
суворої необхідності невідкладних мір щодо фінансового оздоровлення,
стабілізації грошового обігу.

Основною метою став перехід до економічних методів регулювання грошового
обігу через:

·підвищення ролі банківського кредиту в стимулюванні підприємств до
ефективного використання позичкових коштів;

·більш гнучкий підхід до надання кредиту;

·формування банківських резервів;

·формування фінансового ринку (купівля та продаж цінних паперів);

·припинення необґрунтованого переливу грошей із безготівкового обігу в
готівковий;

·поетапне переведення зовнішньоекономічних зв’язків на умови світових
цін і розрахунків у ВКВ;

·реорганізація ощадного і страхового діла тощо.

Фінансова політика, таким чином, визначалась якісно новими підходами
щодо функціонування господарства з урахуванням різноманітних форм
власності, економічної самостійності підприємств, самоврядування та
самофінансування регіонів; реформи цін; оплати праці; податкової та
кредитної систем і була спрямована на формування фінансового механізму
ринкової економіки.

Посилення ролі та значення децентралізованих фондів фінансових ресурсів,
підвищення самостійності регіональної фінансової політики, розмежування
функцій управління фінансами різних рівнів державної влади не призвели
до одночасному посиленню ролі фінансового впливу на економіку країни.

Необхідність забезпечення централізованих фінансових ресурсів для впливу
на вирішальні пропорції єдиного процесу відтворення, змушували уряд
посилювати податковий прес, що не лише перетворює податкову політику в
гальма структурних перетворень в економіці, але і призводить до занепаду
виробництва.

Таким чином, боротьба з інфляцією, здолання занепаду виробництва,
підвищення соціальної захищеності населення – першочергові задачі, що
постають перед сучасною фінансовою політикою України.

2. Бюджетна класифікація

Для того, щоб можна було порівнювати бюджетні дані в загальнодержавному
та міжнародному масштабах, застосовують бюджетну класифікацію. Україна
також використовує даний логічний поділ основних напрямків (групування)
доходів та видатків бюджету за певними ознаками. У даній роботі
розглянемо головні принципи бюджетної класифікаціїа та її структуру.

Бюджетна класифікація — групування доходів та видатків бюджету за
відповідними ознаками, що забезпечує загальнодержавну і міжнародну
порівнянність бюджетних даних.

Структура бюджетної класифікації розробляється Кабінетом Міністрів
України, а нова її структура затверджена Постановою Верховної Ради
України від 12 липня 1996 р.

Закон визначає бюджетну класифікацію як “єдине систематизоване,
функціональне згрупування доходів і видатків бюджету за однорідними
ознаками, що забезпечує загальнодержавну і міжнародну порівнянність
бюджетних даних”. Саме через бюджетну класифікацію здійснюється єдиний
облік доходів і видатків, складається звітність про виконання бюджетів.

Питання бюджетної класифікації надзвичайно важливе для законодавчого
органу, оскільки пов’язане з інформацією, аналізом, контролем та
ревізійними перевірками. Щодо інформації, то вона дає легіслатурі
можливість зрозуміти, що відбувається з бюджетними надходженнями й
видатками, і створює основу для планування на наступний і подальші роки.

Щодо контролю бюджетна класифікація визначає категорії прийняття рішень
та умови обговорення бюджету. На виконавчому рівні вона утримує
відомства у межах запланованих видатків.

З погляду ревізійних перевірок класифікація дає можливість перевіряти
відхилення від передбачених бюджетом витрат, проводити попередні й
періодичні перевірки, а також перевірки результативності діяльності.

Детальніша класифікація залежить від того, яка інформація потрібна і як
рада має намір обговорювати бюджет. Загалом, бюджетна класифікація існує
для досягнення трьох цілей: контроль, регулювання й планування, а також
для забезпечення трьох типів інформації: про видатки, результативність
та ефективність. Постатейний бюджет ясно показує, на що витрачаються
ресурси.

Бюджетна класифікація України застосовується для здійснення контролю за
фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади АРК,
органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів,
проведення необхідного аналізу стосовно доходів, а також організаційних,
функціональних та економічних категорій видатків, забезпечення
загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників. Якщо
за попередньою редакцією Закону України “Про бюджетну систему України”
структуру бюджетної класифікації розробляв Кабінет Міністрів України і
затверджувала Верховна Рада України, то згідно з п. 2 ст. 8 Бюджетного
кодексу Міністр фінансів України затверджує бюджетну класифікацію й
зміни до неї та інформує про це в обов’язковому порядку Верховну Раду
України. Зокрема, згідно з наказом Міністерства фінансів України від 27
грудня 2001 р. № 604 була затверджена і з 1 січня 2002 р. набрала
чинності бюджетна класифікація. Департаменту по бюджету у
тижневий термін з моменту підписання наказу було запропоновано
проінформувати Верховну Раду України про затверджену бюджетну
класифікацію .

Видатки бюджету класифікують за: функціями, з виконанням яких пов’язані
видатки (функціональна класифікація видатків); економічною
характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки
(економічна класифікація видатків); ознакою головного розпорядника
бюджетних коштів (відомча класифікація); бюджетними програмами
(програмна класифікація) [2].

Функціональна класифікація дає змогу відстежувати й аналізувати динаміку
зміни державних видатків різного функціонального призначення та
прогнозувати наступні видатки. Функціональна класифікація видатків має
такі рівні деталізації, як розділи, в яких визначаються видатки бюджетів
на здійснення відповідно загальних функцій держави, АРК, органів
місцевого самоврядування; підрозділи та групи, в яких конкретизується
спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави,
АРК чи органів місцевого самоврядування. Наприклад, розділом
функціональної класифікації є Освіта (0900), підрозділом – вища освіта
(0940), групами – вищі навчальні заклади І та II рівнів акредитації
(0941) та вищі навчальні заклади III та ІУ рівнів акредитації (0942).
Запровадження з 2002 р. нової функціональної класифікації видатків
бюджету було здійснено з метою приведення її у відповідність з
міжнародними стандартами, зокрема класифікацією функцій управління
(КФУ), опублікованою статистичним відділом ООН.

Економічна класифікація видатків деталізує використання коштів за їх
предметними ознаками (заробітна плата, нарахування, всі види
господарської діяльності, виплати населенню (трансферти) та інші
категорії). Такий розподіл дає можливість виділити захищені статті
бюджету та забезпечує єдиний підхід до всіх отримувачів у позиції
виконання бюджету. За економічною класифікацією видатки поділяються на:

– поточні, тобто такі, що забезпечують фінансування поточної діяльності
підприємства, установи та організації (оплата праці працівників
бюджетних установ, нарахування на заробітну плату, придбання предметів
постачання і матеріалів, оплата послуг, видатки на відрядження,
представницькі видатки, оплата комунальних послуг та енергоносіїв тощо);

-капітальні видатки (капіталовкладення), під якими розуміють платежі з
метою придбання капітальних активів, стратегічних і надзвичайних запасів
товарів, землі, нематеріальних активів або невідплатні платежі, що
передаються отримувачам для придбання таких активів, компенсації втрат,
пов’язаних за руйнуванням чи пошкодженням основних фондів;

– кредитування з вирахуванням погашення. До цієї категорії належать
платежі усіх рівнів, у результаті яких у них з’являються фінансові
вимоги до інших економічних одиниць, що передбачають обов’язкове
повернення коштів.

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних
розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство
України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників
бюджетних коштів. Завданнями відомчої класифікації є оптимізація
кількості головних розпорядників бюджетних коштів, поліпшення бюджетного
планування та побудова чіткої, організаційно досконалої системи
державного управління. Перелік головних розпорядників коштів державного
бюджету був затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8
січня 2000 р. № 13. У зв’язку з переходом на нову функціональну
класифікацію до наказу Міністерства фінансів України “Про упорядкування
розпорядників коштів державного бюджету” від 13 березня 2000 р. № 47
було внесено зміни, внаслідок яких кількість головних розпорядників
істотно зменшилася.

Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні
бюджету за програмно-цільовим методом на підставі бюджетних запитів
головних розпорядників бюджетних коштів. Планування видатків із
застосуванням програмно-цільового методу передбачає розробку, аналіз та
добір програм на стадії стратегічного планування. Кожна програма має
чітку мету реалізації, завдання, терміни та етапи (за наявності)
фінансування.

Бюджетна класифікація України складається з чотирьох розділів:
Розділ 1. Доходи бюджету.

Розділ 2. Видатки бюджету.

Розділ 3. Фінансування бюджету.

Розділ 4. Державний борг.

Розділ І “Доходи бюджету” поділяється на групи, підгрупи, статті і
підстатті. Групи доходів — це податкові надходження та неподаткові
доходи, доходи від операцій з капіталом, офіційні трансферти і державні
цільові фонди.

Розділ ІІ “Видатки”. Класифікація видатків бюджетів складається з
функціональної, відомчої та економічної структури видатків.

Функціональна структура видатків бюджетів України визначає основні
напрями державної діяльності:

1. Державне управління;

2. Міжнародна діяльність;

3. Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу;

4. Національна оборона і т.д. (всього 24 розділи). Розділи поділяються
на підрозділи, тобто більш детальні частини. Наприклад, розділ «Державне
управління» включає в себе 6 підрозділів: функціонування законодавчої
влади, функціонування виконавчої влади, утримання Президента України та
його апарату, утримання фінансових та фіскальних органів, загальне
планування і статистичні служби, інші видатки на загальнодержавне
управління. Підрозділи можуть мати цільові статті і види витрат.

Економічна структура видатків групує видатки державного і місцевих
бюджетів за їх економічним змістом. Вона поділяється на поточні видатки
і капітальні видатки, а також на предметні статті, підстатті та елементи
витрат.

Розділ III «Фінансування бюджету» передбачає залучення коштів для
фінансування видатків бюджету — внутрішнє і зовнішнє фінансування.

У розділі IV «Державний борг» наводиться структура державного
внутрішнього і зовнішнього боргу.

Розглянемо детальніше складові елементи бюджетної класифікації:

1. Класифікація доходів бюджету.

Доходи бюджету класифікують за розділами: 1) податкові надходження; 2)
неподаткові надходження; 3) доходи від операцій з капіталом; 4)
трансферти. Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими
законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші
обов’язкові платежі. До неподаткових надходжень відносять доходи від
власності та підприємницької діяльності; адміністративні збори та
платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу; надходження від
штрафів та фінансових санкцій; інші неподаткові надходження. Трансферти
– це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади
АРК, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних
організацій на безоплатній та безповоротні основі. Трансферти вперше
включені до доходів бюджету на рівні законодавчого акта – Бюджетного
кодексу.

2. Класифікація видатків (утому числі кредитування за вирахуванням
погашення) бюджету.

З 2002 р. місцеві органи влади зобов’язані при складанні й виконанні
місцевих бюджетів використовувати тимчасову класифікацію видатків
місцевих бюджетів. Це є наступним кроком у поширенні програмно-цільового
методу у фінансуванні місцевих бюджетів.

3. Класифікація фінансування бюджету.

Вона визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для
покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що
утворилися у результаті перевищення доходів бюджету над його видатками
(до цієї групи належать платежі з погашення основної суми боргу). Поява
даної класифікації пояснюється переходом України на міжнародні стандарти
статистики державних фінансів.

Класифікація фінансування бюджетну здійснюється:

– за типом кредитора, оскільки джерела покриття дефіциту (фінансування)
бюджету можуть бути внутрішні (надходження від сектора державного
управління, від фінансово-кредитних органів тощо) та зовнішні (позики
від міжнародних організацій економічного розвитку, міжнародних
фінансових організації, іноземних комерційних банків тощо);

– за типом боргового зобов’язання, які можуть емітуватися у формі
облігацій внутрішньої та зовнішньої державної позики, ощадних
сертифікатів, казначейських зобов’язань; депозитів та цінних паперів, що
використовуються для управління ліквідністю у розрізі внутрішніх та
зовнішніх джерел фінансування.

4. Класифікація боргу.

Вона систематизує інформацію про всі боргові зобов’язання держави,
Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування. Критерії
класифікації боргу є аналогічними з класифікацією фінансування бюджету і
взаємопов’язані з ним. Якщо класифікація боргу за типом кредитора
визначає зовнішнє або внутрішнє джерело, то за типом боргового
зобов’язання розрізняють заборгованості залежно від терміну розміщення
фінансового зобов’язання – довгострокові (від 5 до 10 років),
середньострокові (від 1 до 5 років) та короткострокові (до одного року).

Згрупувати дані по розділах бюджетної класифікації допоможе наступна
таблиця:

Доходи

(за предметною класифікацією) за основу взятий вид платежу Видатки

(за відомчо-галузевими ознаками)

1. Розділи. Вид платежу:

• податкові надходження;

• податок на додану вартість; платежі з прибутку; платежі населення;

• неподаткові доходи;

• доходи від операцій з капіталом;

• офіційні трансферти;

• державні цільові фонди. 1. Розділи:

• народне господарство;

• соціально-культурні заходи;

• управління,

• оборона і т.п.

2. Глави: міністерства, відомства 2. Глави: міністерства, відомства

3. Параграфи: галузі народного господарства 3. Параграфи: галузі
народного господарства; заходи

4. Статті: статті в доходах майже не використовуються 4. Статті:
заробітна плата; стипендії; канцелярські витрати

3. Загальна характеристика страхового ринку та його структура

Страховий ринок — це сфера економічних відносин, .у процесі яких
формуються попит і пропозиція на страхові послуги та здійснюється акт їх
купівлі-продажу. У деяких публікаціях наводиться ширше поняття
страхового ринку. Іноді під цим поняттям розуміють усі форми надання
страхового захисту. Це твердження є суперечним. Адже коли збитки
відшкодовуються за рахунок централізованих фондів, відносини
купівлі-продажу не виникають. Немає їх і тоді, коли з цією метою
формуються та використовуються кошти з фондів самострахування.

Існує також думка, що під страховим ринком слід розуміти сукупність його
суб’єктів (страхувальників, страховиків та посередників) і страхових
послуг, які є предметом купівлі-продажу. Можливо, з теоретичного погляду
таке визначення не досить коректне, проте воно набуло певного визнання,
особливо серед практиків

Ринкова економіка характеризується свободою й різноманітними формами
підприємницької діяльності при збереженні за державою права на
встановлення найважливіших загальних правил ринкового господарювання та
особливих правил в окремих галузях це відображається в законодавстві
щодо окремих видів діяльності, зокрема страхування. Отже, страхування як
фінансова категорія є інструментом регулювання ринкової економіки й
водночас як вид діяльності – є об’єктом регулювання з боку держави, що
сприяє створенню упорядкованої структури страхового ринку (рис. 1).

Український страховий ринок порівняно з провідними країнами, де він
розвивається протягом кількох століть, ще молодий і перебуває у стадії
формування. Тому його частка у вітчизняній економіці ще доволі мала.

В Україні періодом створення страхового ринку вважають початок 90-х
років. Саме тоді виникли перші приватні страхові компанії, які поклали
край тотальній монополії Держстраху. Серед них: «Омета-Інстер», «Ризик»,
«Скайд», «Саламандра», «Аско-Прометей» та інші.

На український ринок починають приходити провідні та досить відомі
іноземні компанії, що діють переважно через спільну страхову діяльність.
Так, з’явився альянс «Омета Інстер» -«Ллойд» (Англія),
Українсько-ізраїльське товариство «Страхова компанія «Система резервних
фондів», пряме представництво відкрила австрійська фірма «Safe invest».

Рис. 1. Організаційна структура страхового ринку

Зародження й розвиток страхового; ринку України має багато спільного з
аналогічними процесами в інших постсоціалістичних країнах. Проте нашій
країні притаманні й деякі специфічні риси.

Із законодавчим упровадженням у колишньому Радянському Союзі деяких
елементів ринкової економіки (особливо з появою у 1988 році Закону “Про
кооперацію”) почали створюватися перші страхові кооперативи, їхня частка
в загальних обсягах страхування була незначною— не більше 1 %. Проте
існування кооперативів протягом 1988 – 1989 років мало велике значення,
оскільки дало змогу набути першого досвіду роботи в ринкових умовах,
посприяло підвищенню кваліфікації кадрів. Під страховий захист почали
брати «нетрадиційні» для Держстраху СРСР ризики, зокрема вантажі,
відповідальність за невиконання угод третіми особами тощо. З моменту
зародження страхового ринку альтернативні страховики починають ретельно
ставитися до змісту страхових продуктів (послуг), що пропонуються в
розвинених країнах Заходу. Завдяки цьому і в Україні почав зростати
асортимент страхових послуг, виник інститут перестрахування. Коли 1990
року рамки законодавства в напрямку розвитку ринкових відносин було
розширено, почали створюватися перші комерційні страхові компанії.

Діяльність страхового ринку протягом останніх років можна
схарактеризувати так:

1) посилення спеціалізації роботи страховиків;

2) збільшення сфери страхування, поява і розвиток нових його видів,
таких як страхування вантажів, особисте страхування від нещасних
випадків, страхування цивільної відповідальності власників транспортних
засобів, відповідальності за виробничими ризиками. Було зроблено перші
кроки в медичному страхуванні. Водночас високий рівень інфляції
зумовлював популярність так званого змішаного страхування життя з
урахуванням інфляції. Проте цей вид страхування не мав достатньої
законодавчої та методологічної бази. Тому коли 1995 року припинилася
гіперінфляція, численні страхові компанії збанкрутіли, і багато їхніх
вкладників не отримали належних виплат;

3) завдяки законодавчому регулюванню страхової діяльності відчутно
підвищилася фінансова дисципліна страховиків. Було впроваджено облік
резервів, розроблено категорії активів, у межах яких страховики
розміщували ці резерви, упорядковано взаємовідносини страховика з його
філіями та представництвами, установлено необхідні форми спеціальної
звітності. І найголовніше — розпочався нагляд за страховою діяльністю.

З ухваленням Закону України «Про страхування» (березень 1996 р.) та
перереєстрацією страховиків у 1997 році в Україні почався черговий
період розвитку страхового ринку.

Згідно до останньої редакції Закону від 4.10.2001р., страховики, які
займаються страхуванням життя, можуть надавати кредити страхувальникам,
які уклали договори страхування життя. Причому, порядок, умови та
розміри кредитів і порядок формування резерву для покриття можливих
витрат встановлюються Уповноваженим органом за погодженням з
Національним банком України.

Щоб підвищити фінансову надійність страховиків, потрібно створити
законодавче підґрунтя, по-перше, для розміщення тимчасово вільних
коштів, а по-друге, для підвищення статутного фонду до 1 млн. євро в
2004 році. Для страховиків, що займаються страхуванням життя, — 1,5 млн
євро. Звичайно, слід очікувати, що Постанова про розміщення тимчасово
вільних коштів допоможе страховикам ефективніше розпоряджатися
страховими резервами, маючи гарантії держави. Великі надії покладаються
також і на посилення державного нагляду за страховою діяльністю. Адже
оперативний контроль фінансових показників дасть змогу державним службам
відстежувати кожну операції, виконувану страховою компанією, і завдяки
цьому постійно впливати на діяльність страховиків, а при потребі
зупиняти операції, не прийнятні з погляду державного органу управління.
Багато уваги приділено роз’яснювальній роботі, що має на меті
впроваджувати страхування серед населення та юридичних осіб. Визначено
також завдання у сфері підготовки кадрів і розвитку науково-дослідної
бази. Загалом зазначені заходи створили передумови для сталого розвитку
страхової справи в Україні.

Як свідчить статистика, страхування — чи не єдина галузь економіки
України, яка протягом останніх років має стабільний значний щорічний
приріст обсягів наданих послуг. За 2001 рік страховики України зібрали
3031 млн грн страхових премій з добровільних і обов’язкових видів
страхування, що у 1,4 раза перевищує показники 2000 року. З урахуванням
офіційного рівня інфляції обсяги ринку страхових послуг зросли цілком
реально. Проте питома вага страхових платежів у всьому ВВП ще невелика
(1,3 %), що значно менше не лише, ніж у розвинених країнах Європи, а й у
Росії, Польщі, Угорщині. Із загальної суми страхових премій, отриманих
українськими страховиками протягом 2001 року, на добровільні види
страхування припадало 88,4 %, а питома вага, страхових надходжень за
окремими галузями страхування розподілилася так: майнове
страхування—73,3%; страхування відповідальності — 8,0%; особисте
страхування — 7,1%, зокрема 0,5% зі страхування життя.

Майже 90 % загального обсягу страхових послуг припадає на юридичні
особи. Решту становлять послуги, надані за договорами, укладеними
безпосередньо з громадянами. Проте спостерігається швидке нарощування
страхових операцій з фізичними особами.

Обсяг виплат страхових сум та страхових відшкодувань за 2004 рік досяг
402,2 млн., або 13,9%. Найбільший рівень виплат припадає на особисті
види страхування.

Позитивним є зміна тенденції у сфері страхування життя, де зараз
відбувається значний підйом.

Останнім часом також значно поширилися зв’язки українських страхових
компаній із зарубіжними партнерами, особливо із країнами СНД. Завдяки
цьому збагатився вітчизняний досвід у страховій справі, зокрема в
організації підприємницької діяльності страховиків

Використана література:

Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси. – К., 2002.

Базилевич В.Д. Страховий ринок України. -К.: Знання, 1998.

Базилевич В.Д. Страхова справа. -К.: Знання, 1997.

Василик О.Д. Державні фінанси України. -К.: Вища школа. 1997.

Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник. – К.: НІОС. – 2000.– 416с.

Єпіфанов А.О., Сало І.В., Д’яконова І.І. Бюджет і фінансова політика
України. – К.: Наукова думка, 1997.

Опарін В.М. Фінанси.(загальна теорія) -К.: КНЕУ, 1999.

Кравченко В.І. Державні фінанси України: Навчальний посібник. – К.: Т-во
“Знання”, КОО, 2001.

Кулик В.В., Кулик А.В. Бюджет як інструмент розвитку внутрішнього ринку.
// Фінанси України.-2001.-№7.

Павлюк К.В. Фінансові ресурси держави. – К.: НІОС, 2001.

PAGE