Реферат на тему
Світові валютно-фінансові системи та їх еволюція
План
1. Паризька система золотомонетного стандарту. Генуезька система
золотодевізного стандарту
2. Бреттон-Вудська та Кінгстонська валютно-фінансові системи
1. Паризька система золотомонетного стандарту. Генуезька система
золотодевізного стандарту
Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася
на єдині правила обігу золотого грошового товару і відома під назвою
системи золотого стандарту. Юридичне вона була оформлена на Міжнародній
конференції в Парижі 1867 p.
Для системи золотого стандарту, або золотого монометалізму, характерне
те, що за неї роль загального еквівалента закріплюється за золотом, а в
обігу функціонують золоті монети або грошові знаки, розмінні на золото.
Система золотого стандарту була встановлена у Великій Британії ще
наприкінці XVIII ст., але значного поширення у світі вона набула в
останній чверті XIX ст.: у Німеччині в 1871— 1873 pp., Франції в 1878
p.. Японії — 1897 p.
У Росії ця система остаточно сформувалася після грошової реформи
1895—1897 pp., яка дістала назву реформи графа Вітте, тогочасного
міністра фінансів Росії. Сутність цієї грошової реформи полягала в тому,
що паперові гроші (асигнації) прирівнювалися до певної кількості золота
(1 рубль дорівнював 0,17424 золотника), а нові банкноти, які вводилися в
обіг, могли вільно обмінюватися на зафіксовану в них кількість золота в
банках Росії кожним російським підданим чи іноземним громадянином.
Банкнотам відповідали металічні рублі — золоті десятки і п’ятірки, а
відповідні їм паперові гроші доповнювались карбуванням дрібної срібної і
мідної монети. Вітте та його міністерство надзвичайно пильно стежили за
тим, щоб не було допущено надмірного випуску в обіг паперових грошей на
шкоду карбуванню золотих монет. Всілякі відхилення від цього правила
жорстоко переслідувались. Тому з 1887 до 1914 p. ніхто, навіть цар, не
наважувався змінити це жорстке положення статуту Державного банку Росії.
У результаті цих заходів на початок Першої світової війни в Росії
перебувало в обігу паперових грошей на суму 1630 млн руб., а золота в
підвалах Держбанку та закордонних банків — на суму 1743 млн руб., тобто
зберігалось активне сальдо платіжного балансу.
До 1914 p. російський рубль входив у п’ятірку найміцніших валют світу
(на той час, наприклад, 1 рубль дорівнював 0,47 німецької марки).
Цікаво, що на початку XX ст. інших варіантів зміцнення грошової системи
держави, кардинально відмінних від реформи С.Ю. Вітте, практично не
було, про що яскраво свідчить досвід реформування грошової системи СРСР.
Адже фактично таку ж реформу, включно до карбування золотих, срібних і
мідних монет, здійснив у 1922— 1924 pp. тодішній наркомфін СРСР Г.Я.
Сокольников, ввівши в обіг так званий золотий червінець (золоту
десятку). Саме золотий вміст рубля дав змогу за короткий період
(практично за два роки) повністю ліквідувати інфляцію, підвести надійну
фінансову основу під нову економічну політику, а країні після розрухи
громадянської війни вийти на світові ринки.
Золотомонетний стандарт як класична форма золотого монометалізму
передбачає вільний обіг золотих монет і виконання золотом всіх функцій
грошей. Протягом майже всього XIX ст. і на початку XX ст. золото
відігравало головну роль у міжнародній грошово-валютній системі. Ера
класичного золотого стандарту розпочалася в 1821 p., коли після
завершення наполеонівських війн Велика Британія зробила фунт стерлінгів
конвертованою в золото валютою. Невдовзі й США зробили те саме з
американським доларом. Найбільшого поширення система золотого стандарту
набула в період 1880—1914 pp., тобто до початку Першої світової війни.
Існувало три форми золотого стандарту: золотомонетна, золотозливкова та
золотовалютна. Розглянемо переваги і недоліки кожної з них.
При золотому стандарті в його класичній золотомонетній формі не існувало
будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно продавати і
купувати, перевозячи його з однієї країни в іншу. Ціна на валютний метал
встановлювалася на основі закону вартості, тобто визначалася кількістю
суспільне необхідної праці, витраченої на видобуток та транспортування
дорогоцінного металу. Не обмежувалися державою й операції з платіжними
документами, цінними паперами та засобами кредиту (векселями, чеками та
ін.), а також вивіз капіталу та переведення прибутків з-за кордону.
Система золотого стандарту була адекватною умовам вільної конкуренції,
необмеженого ринку і відповідного цим умовам механізму ціноутворення.
Режим золотомонетного стандарту був насамперед режимом стабільних
валютних курсів. Ця стабільність — результат дотримання державами, що
запровадили цю систему, встановлених конкретних “правил гри”. Так,
країни, з яких спостерігався відплив золота, внаслідок дефіцитності їх
платіжного балансу, знижували внутрішні ціни, а країни, до яких
спрямовувалися потоки золота, підвищували їх. Тільки дотримуючись таких
“правил гри” можна було успішно подолати порушену рівновагу платіжних
балансів, спричинену припливом і відпливом золота.
Від самого початку свого існування система золотомонетного стандарту
забезпечувала надзвичайну валютну стабільність. Досить зазначити, що
тільки австрійський талер та американський долар були єдиними провідними
валютами Європи і Північної Америки, девальвованими протягом століття
перед Першою світовою війною, фунт стерлінгів і французький франк
зберегли незмінним золотий вміст із 1815 по 1914 p.
Централізована система золотомонетного стандарту перебувала в повній
гармонії як із переважно централізованими системами промислового
виробництва, так і системою світової торгівлі, швидкому розвитку якої
вона активно сприяла. Так, якщо обсяг світової торгівлі у 1850 p.
прийняти за 100 %, то у 1880 p. він становив 370, а в 1913 p. — 1000 %.
Таке колосальне зростання обсягів зовнішньої торгівлі принесло зиск перш
за все чотирьом провідним країнам світу: Великій Британії, Сполученим
Штатам Америки, Німеччині та Франції, на яких у сукупності припадало
близько 50 % загального обсягу світової торгівлі.
Щодо позицій у світовій валютній системі, то на той час серед провідних
країн світу виділялася Велика Британія, частка національної валюти якої
в міжнародних розрахунках становила у 1913 p. 80 %. Саме тому золотий
стандарт до 1914 р. було прийнято називати стерлінговим стандартом.
Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й
суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить
еластичною, дорогою. По-друге, ця система встановлювала пряму залежність
грошової маси, що оберталася в окремих країнах та на світовому ринку,
від видобутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золота та
збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних
інфляційних процесів, що охоплювали як окремі країни, так і світовий
ринок.
Але найсуттєвішою вадою системи золотомонетного стандарту було те, що за
цих умов практично повністю виключалася можливість проведення окремими
державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на вирішення
внутрішніх проблем країни. Це пояснюється тим, що безпосередньою
реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперової емісії й інфляційне
знецінення національних грошей були відплив золота за кордон і
відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливості
державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового
регулювання, використання у конкретних напрямках економічної політики.
Останній недолік особливо відчувався під час воєн: існування золотого
стандарту перешкоджало впровадженню дуже поширених методів фінансування
воєнних дій шляхом випуску паперових грошей та монетизації державного
боргу через продаж нових випусків цінних паперів центральному емісійному
банку тієї чи іншої країни. Країна, що намагалася фінансувати військові
витрати шляхом емісії грошей і водночас дотримуватись їх конвертованості
в золото, відразу ставала свідком масового відпливу своїх золотих
запасів за кордон. Саме з цієї причини Сполучені Штати Америки
відмовились від практики золотого стандарту під час громадянської війни,
а європейські країни — під час Першої світової війни.
Перша світова війна в найбільшій мірі й остаточно дестабілізувала
систему золотомонетного стандарту. Адже для фінансування війни
європейські країни мусили вдатися до значних розмірів кредитів у своїх
центральних банків і призупинити обмін на золото своїх валют,
встановивши примусовий курс. Наприклад, Франція, яка збільшила свою
грошову масу під час війни в 3 рази, загалом мала витрати на цю війну в
сумі 215 млрд золотих франків. Розподіл золота у світі докорінним чином
змінився на користь США, які вступили у війну значно пізніше.
Після війни співвідношення між грошовою масою і золотими запасами країн,
які брали в ній участь, докорінним чином змінилося на користь грошової
маси, що спричинило в них значні інфляційні процеси.
Прагнення до валютної стабільності примусило більшість країн світу
відновити золотий стандарт, від якого вони відмовилися в роки Першої
світової війни. За період з 1924 по 1928 p. європейські країни
відновлюють золотий стандарт, але вже в модифікованому вигляді
золотозливкового стандарту.
Система золотозливкового стандарту — перехідна форма золотого стандарту.
Вона сформувалася в ряді високорозвинутих країн Заходу (крім США) після
Першої світової війни і проіснувала до “Великої депресії” 1929—1933 pp.
Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що
національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції,
Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота,
тобто мали золотий вміст, а отже, були розмінні на валютний метал, але
вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого
стандарту, а на золоті зливки вагою не менш ніж 12,4 кг кожний. Таким
чином, обмін національних грошових знаків на золото був обмежений
певними, досить великими, сумами (у Франції, наприклад, один золотий
зливок коштував 215 тис. франків).
В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій
війні, а також у багатьох колоніальних та залежних країнах було
впроваджено систему золотодевізного стандарту, що базувалася на золоті
та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті,
призначені для міжнародних розрахунків, почали називати девізами.
Це була друга світова валютна система, юридичне оформлення якої було
зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній
економічній конференції в 1922 p.
При системі золотодевізного стандарту країни накопичують для своїх
зовнішніх розрахунків певну кількість іноземної валюти економічно
найсильніших держав, що є еквівалентом золота. Про цю систему фінансовий
світ знав і раніше. Вона виникла і функціонувала досить давно. Вперше її
використано в угоді про регулювання валютних операцій між Лондоном і
Единбургом, підписаній ще у другій половині XVII ст. У 1894 p. у Росії,
яка намагалась одержати значні зовнішні позики, утворилися за кордоном
великі валютні резерви, і російський уряд заявив про готовність
продавати і купувати цінні папери на закордонних біржах за фіксованим
курсом. Після 1920 p. золотодевізний стандарт особливо поширився в
Європі. Центральні банки багатьох країн одержали право зберігати свої
резерви або їх частину в цінних паперах і закордонних авуарах, обмінних
на золото. Країни, що приєдналися до золотодевізного стандарту,
зберігали свої авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і
Лондоні.
Історичний досвід показує, що для успішного функціонування
золотодевізного стандарту потрібні такі умови:
• проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць;
• країни, які виступають у ролі валютних центрів, мають постійно
підтримувати значний рівень економічної активності й високий попит на
імпорт з тим, щоб дати змогу країнам — членам системи вільно купувати
необхідні їм резервні засоби;
• резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із
короткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають у ролі
валютних центрів.
Загалом період між двома світовими війнами характеризувався
нестабільністю валют і періодичними валютними кризами, які завдавали
значних збитків економічному зростанню і розвитку міжнародних
економічних відносин. Відносна валютна стабілізація настала в період
1922—1928 pp., але невдовзі була підірвана світовою кризою 1929—1933
pp., яка охопила і світову валютну систему. Головними особливостями
валютної кризи були: циклічний характер, оскільки валютна криза була
наслідком глибокої економічної і грошово-кредитної кризи; структурний
характер, адже основні принципи світової валютної системи, що
ґрунтувалися на золотому стандарті, зазнали поразки; значна
довготривалість та виключна глибина і гострота.
Саме в цей час відбувається загальна трансформація економічної структури
господарювання, що базувалася на ринкових саморегуля-торах, у державне
регульовану економічну систему, що не могло не вплинути на систему
світогосподарських зв’язків, у тому числі й валютних. Така трансформація
відбулася на основі теоретичних рекомендацій, розроблених відомим
англійським економістом, фінансистом та державним діячем Дж.М. Кейнсом у
30-х роках XX ст. Адекватно до цієї трансформації мала змінитися світова
система грошово-валютних відносин, перед якою все настійніше ставилися
цілком конкретні вимоги. Система має:
• забезпечувати міжнародний обмін товарами і послугами достатніми
платіжно-розрахунковими і кредитними засобами, що користуються довірою
учасників валютно-кредитних відносин;
• володіти певним запасом стійкості для якнайтривалішого функціонування,
оскільки часті перебудови системи завжди проходять болісно і призводять
до дезорганізації зовнішньоекономічних зв’язків протягом певного
періоду;
• бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої
ситуації та зовнішніх умов функціонування світового господарства і
пристосуватися до них;
• забезпечувати збалансованість економічних інтересів у
валютно-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учасників
світогосподарських зв’язків.
Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі багатьох
країн світу розпочали активний пошук виходу зі складної після-кризової
ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи.
2. Бреттон-Вудська та Кінгстонська валютно-фінансові системи
Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б
успішно функціонувати після завершення Другої світової війни, взяли на
себе країни, що традиційно відігравали у ній провідну роль — Велика
Британія і Сполучені Штати Америки. Ще влітку 1941 p. Джон Мейнард Кейнс
підготував перший текст, який був представлений британському
міністерству фінансів. Він мав назву “Пропозиції щодо створення
Міжнародного компенсаційного союзу”. У грудні того ж року американський
уряд доручив Гаррі Декстеру Уайту та його колегам із департаменту
Казначейства підготувати пропозиції щодо створення Стабілізаційного
фонду союзників, який забезпечував би надання останнім військової
допомоги і міг би стати основою післявоєнної світової валютної системи.
Влітку 1942 p. був здійснений обмін цими документами для взаємного
ознайомлення.
Слід зазначити, що головні положення англійського і американського
планів були подібні. Насамперед вони пропонували забезпечити
стабільність внутрішнього економічного розвитку, що передбачало
здійснення державою певних контролюючих функцій у монетарній сфері в
межах функціонування національних економік. Особлива увага приділялася
внутрішнім економічним процесам, що автоматично означало зменшення
ступеня входження у світове господарство, що, у свою чергу, означало
проведення певного контролю на міжнародному рівні, завдяки якому країни
повинні були поступитися невеликою часткою свого суверенітету в
монетарній сфері. Для цього Кейнс і Уайт пропонували створити для
міжнародної кооперації спеціальний наднаціональний орган.
Визначаючи необхідність міжнародного співробітництва у валютній сфері,
плани значно відрізнялися в інших важливих положеннях. Якщо Кейнс
віддавав пріоритет інтересам внутрішнього розвитку, то Уайт на перше
місце ставив завдання міжнародні. І хоча в подальшому були внесені зміни
в обидва плани, суттєва різниця між ними збереглася.
Чому Кейнс віддавав перевагу внутрішнім проблемам у межах нової
міжнародної валютної системи? Бо знав негативний досвід 30-х років і
домагався того, щоб кожна країна зберегла значною мірою свою
незалежність перш за все у розробці та реалізації внутрішньої
економічної політики, яка б забезпечила повну зайнятість. Тобто і тут
Кейнс залишався на позиціях раніше розробленої ним концепції.
hE
hE
hE
hE
f–kTp¶qns°tauzw|woooooooooooooooooooooooooo
±Ue? ?‚1/4.?E?AIA
Література Бланк И. А. Стратегия и тактика управления финансами. — К., 1996. Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. — К.: Ника–Центр, Эльга, 1999. Бланк И. А. Управление прибылью. — К.: Ника–Центр, Эльга, 1999. Брігхем Е. Ф. Основи фінансового менеджменту. — К., 1997. Беркар Коласс. Управление финансовой деятельностью предприятия. — М.: Финансы, 1997. Василик О. Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. — К.: Вища шк., 1997. Джеймс Ван Хорн. Основы управления финансами. — М.: Финансы и статистика, 1996. Ефимова О. В. Финансовый анализ. — М., 1996. Ковалева А. М. Финансы в управлении предприятием. — М.: Финансы и статистика, 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
