.

Світові фінанси: грошові потоки і фінансові інститути (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
2 6840
Скачать документ

Контрольна робота з дисципліни:

„ Фінанси”

на тему:

Світові фінанси: грошові потоки і фінансові інститути.

Економічне середовище, де функціонують суб’єкти ринку пов’язане з
грошовою сферою. Сфера, в якій функціонють банки, складає грошовий
оборот.

Організація і управління потоками грошей, що складає грошовий оборот,
змінює кон’юнктуру грошового ринку , і, таким чином, реалізує свою роль
в економіці. Тому суть і основи грошового обороту важливі для пояснення
механізму функціонування грошово-кредитної системи. Вся сукупність
грошових платежів, здійснюваних суб’єктами ринку, складає грошовий
оборот.

Всі платежі групуються в потоки. В залежності від місця в процесі
суспільного відтворення виділяють:

1. сплата фірмами необхідних ресурсів, які закуповуються у населення.

2. сплата урядовими органами заробітної платні державним службовцям.

3. доходи домогосподарств від реалізації ресурсів фірмам.

4. сплата чистих податків сімейними господарствами.

5. формування сімейними господарствами заощаджень, що
надходять на грошовий ринок.

6. видатки сімейних господарств на споживання.

7. мобілізація фірмами на грошовому ринку інвестиційних
коштів.

8. інвестування видатків фірм.

9. мобілізація державою коштів на грошовому ринку (державні
кредити).

10. державні закупки.

11. сплата продуктів, що надходять в країну , як імпортні.

12. надходження грошових коштів з сектору світового ринку для
сплати експорту.

Оскільки національна економіка постійно взаємодіє з світовою, доцільно
виділити:

13. доходи фірм від реалізації своїх товарів і послуг (національного
продукту).

14. чисті надходження грошових коштів з світового грошового ринку на
внутрішній.

15. чистий відтік грошових коштів з внутрішнього на світовий грошовий
ринок.

Грошовий оборот можна представити як взаємозв’язок здійснюваних в
економіці грошових потоків. Всі суб’єкти національної економіки в такій
схемі поділяються :

– фірми

– сімейні господарства

– уряд

Ці сектори пов’язані грошовими потоками, які проходять через ринок
ресурсів, продуктів, грошовий і світовий ринки. В кожному секторі є
вхідні та вихідні потоки. Така ситуація дозволяє збалансувати економіку
світу і забезпечити замкнутість кругообігу грошей. Ця замкнутість –
основне джерело стабільності економіки. Номінальні обсяги національного
продукту та національного доходу і відповідні їм потоки рівні.

Між цими потоками існує внутрішній зв’язок, зумовлений єдністю процесу
суспільного відтворення, що створює об’єктивну основу для їх
вирівнювання. Ця обставина зумовлює формування в процесі розподілу і
використання національного доходу двох видів грошових потоків, які
відносно національного доходу можна назвати потоками відтоку і потоками
притоку грошей.

До потоків відтоку відносяться: чисті податки (потік 4), заощадження
сімейних господарств (потік 5) та оплата імпорту (потік 10). До потоків
притоку відносяться: інвестиційні витрати фірм (потік 7), державні
закупки урядових структур (потік 9), надходження по експорту (потік 11).
В обсязі потоків відтоку зменшується використання сімейними
господарствами національного доходу на внутрішньому ринку продуктів, що
звужує можливості реалізації виробленого національного продукту. В
обсязі потоків притоку збільшується надходження грошей на внутрішній
ринок, вони ніби-то повертаються в основне русло свого руху, що розширює
можливості реалізації національного продукту. Якщо обсяги потоків
відтоку і притоку грошей будуть урівноважуватися, то потоки
національного доходу і реалізації національного продукту збалансуються.

Проте урівноваженість потоків відтоку і притоку грошей автоматично не
забезпечується. Вона може бути досягнута тільки через механізм грошового
ринку. Цей механізм виконує дві важливі для урівноваження вказаних
потоків функції:

1. трансформує заощадження сімейних господарств у нові види
платоспроможного попиту (фірм та урядових структур);

2. завдяки коливанню кон’юнктури (попиту і пропозиції грошей) зумовлює
відтік зайвих грошей на світовий ринок або притік їх з світового ринку у
випадку дефіциту пропозиції грошей.

Завдяки цим двом функціям грошовий ринок забезпечує збалансування
національного доходу і національного продукту як необхідну передумову
його успішної реалізації.

Фірми збалансовують грошові потоки за допомогою грошового ринку.
Припускається, що доход приватних фірм надходить до сімейних
господарств. Тому у фірм не залишається коштів для розширення. Ці кошти
мобілізуються на грошовому ринку.

Балансування грошових потоків, що обслуговують окремі ринки, досягається
інакше. На ринку ресурсів регулювання автоматичне: все, що витрачається
фірмами на ресурси, отримується сімейними господарствами як НД.

В умовах замкнутої економіки балансування потоків ринку продуктів
теоретично також автоматичне. Але економіка України – відкрита і має
місце притік та відтік грошей. За умови, коли імпорт дорівнює експорту,
відбувається балансування цих потоків. Але, в дійсності, це несе загрозу
дестабілізації грошового обороту.

Якщо імпорт більший за експорт, гроші з національного рівня переходять
на світовий. Тоді національний продукт буде більший ніж НД . Різниця –
чистий імпорт. В цьому випадку виникнуть труднощі з реалізацією
національного продукту в межах країни. Ця диспропорція не може бути
вирівняною розширенням внутрішнього грошового обороту. Якщо збільшити
пропозицію грошей, це збільшить потік до рівня національного продукту.
Проблема реалізації буде вирішена, але ціною інфляції. Додаткові кошти
надійдуть до фірм і будуть спрямовані на оплату ресурсів. Це збільшить
сумарний об’єм 4, 8, 10 потоків. Зростання попиту ініціює ріст цін на
цих ринках. Тоді для реалізації національного продукту знову не
вистачатиме грошей.

При чистому імпорті найкращий варіант – запозичення коштів з світового
грошового ринку: отримання кредитів в іноземних банках для сплати
імпорту або продаж на зовнішньому ринку національних фінансових активів.
Мобілізовані кошти складають додатковий потік капіталу. Ці кошти
збільшать потоки 8 і 10, а також попит на ринках продуктів,, що буде
сприяти реалізації цих продуктів. В результаті – зрівняння потоків 3 і
13 без інфляції.

В умовах чистого експорту додаткові кошти приходять на внутрішній ринок
Таким чином зменшується потреба запозичення коштів іншими шляхами, а це
розбалансує внутрішній грошовий ринок. Для вирівнювання ситуації
необхідно пропонувати зайві кошти на світовому ринку.

Таким чином, через механізм врівноважування чистого імпорту і чистого
експорту досягається збалансування грошових потоків, що пов’язують
національну економіку зі світовою.

За допомогою фінансових операцій реальні активи трансформуються у
грошові кошти і навпаки через механізм грошового ринку. Національний
продукт і НД повинні балансуватися, що спричиняє необхідність
збалансування їх складових. За спрямування ці складові поділяються %

– потоки ін’єкційні – На цю суму зростає надходження коштів на
внутрішній ринок (інвестиції, держ. закупки).

– потоки витоку – чисті податки, заощадження, сплата чистого імпорту. На
цю суму зменшується використання сімейними господарствами НД.

Балансування потоків ін’єкцій та потоків витоку – один з найважливіших
механізмів регулювання внутрішньої економіки.

Окрім банківських установ, важливе місце у кредитних системах переважної
більшості країн належить спеціалізованим кредитно-фінансовим інститутам,
які в останні десятиліття набувають усе більшого розвитку та починають
складати серйозну конкуренцію для комерційних банків на ринку фінансових
послуг.

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути являють собою установи
кредитної системи небанківського типу, що акумулюють грошові доходи,
капітали та заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись
на виконанні кількох операцій або обслуговуючи обмежене коло клієнтури.

Хоча спеціалізовані кредитно-фінансові інститути діють, як і банки, у
різних секторах ринку позичкових капіталів, вони не виконують усіх
основних банківських функцій, а найважливішою рисою, яка їм притаманна
та відрізняє від банківських установ, є вузька спеціалізація.
Законодавством багатьох країн світу проводиться чітке розмежуванні сфер
діяльності банків і небанківських установ, що в значній мірі обумовлено
історичними особливостями розвитку виробництва і кредитної системи.

Об’єктивні передумови становлення і розвитку кредитно-фінансових
інститутів пов’язані з необхідністю обслуговування тих секторів ринку
позичкових капіталів, де необхідні спеціальні знання й особливі технічні
прийоми і які з тих чи інших причин (наприклад, економічна невигідність
або законодавча заборона) не обслуговуються комерційними банками.
Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути у сучасному розумінні, як
окрема ланка кредитної системи, почали формуватися у XIX ст., хоча деякі
їхні операції виконувались кредитними установами і раніше. У першій
половині XX ст. значного розвитку набули насамперед страхові компанії, а
в подальшому ? пенсійні фонди і кредитні спілки, які поступово почали
займати значні сектори ринку позичкових капіталів. Цей процес був
зумовлений рядом об’єктивних причин. По-перше, економічний ріст у ряді
країн в післявоєнний період супроводжувався зростанням доходів і
заощаджень різних верств населення, а потреби у їх прибутковому
використанні зумовлювали необхідність у відповідних фінансових послугах.
По-друге, зростання життєвого рівня населення та оптимізація структури
виробничих витрат підприємств викликали необхідність у створенні
ефективної системи соціального страхування та пенсійного забезпечення.
По-третє, зростання обсягу операцій на ринку цінних паперів зумовлювало
потребу у функціонуванні спеціалізованих фінансових посередників, що
полегшують рух капіталів в економіці та забезпечують довгострокове
інвестування коштів.

Останній момент є особливо важливим у процесі розвитку спеціалізованих
кредитно-фінансових інститутів та набуття ними сучасної ролі в
економічній системі. Їх здатність акумулювати значні суми коштів на
тривалі строки була однією з основних причин стимулювання урядами ряду
країн у післявоєнний період активного розвитку тих кредитних установ,
які здійснювали інвестиції на відновлення господарства. По завершенні
відновлення держава стимулювала інвестиційні процеси вже суто як такі,
що пов’язані з потребами економічного росту, у чому важлива роль
належала спеціалізованим кредитно-фінансовим інститутам. У цілому ряді
розвинутих країн такі інститути були створені самою державою з метою
фінансування інвестицій у провідні галузі економіки, стимулювання росту
споживчого попиту, фінансування програм розвитку порівняно відсталих
регіонів. При цьому участь держави виявлялась не лише у заснуванні
спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, але й наданні гарантій
уряду за їх зобов’язаннями, а в окремих випадках і бюджетних субсидій на
розвиток і розширення операцій.

Основні напрями діяльності сучасних спеціалізованих кредитно-фінансових
інститутів пов’язані з: акумуляцією заощаджень населення шляхом
залучення коштів на вклади, випуску власних акцій, облігацій, продажу
страхових полісів; кредитуванням певної сфери економіки, виду
господарської діяльності, групи населення; наданням іпотечних кредитів;
організацією пенсійного та соціального забезпечення населення;
здійснення операцій в рамках кредитної взаємодопомоги.

Залежно від обраної сфери діяльності розрізняють різні види
спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, функції і назви яких, а
також обсяги і типи операцій, роль у кредитній системі та економіці
значно відрізняються у різних країнах. Найбільш характерними і
поширеними у промислово розвинутих країнах видами спеціалізованих
кредитно-фінансових інститутів є: страхові компанії, пенсійні фонди,
інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні спілки, ломбарди.

Страхові компанії ? це спеціалізовані інститути, що виконують функції
страхування, тобто за рахунок підприємств, організацій, населення
формують цільові фонди грошових коштів та здійснюють виплати з них при
настанні певних подій (страхових випадків). Мобілізація коштів
страховими компаніями здійснюється шляхом залучення страхових внесків
(страхових премій) юридичних та фізичних осіб на основі укладених з ними
договорів про відшкодування збитків або виплату певної суми у разі
настання страхового випадку. При цьому страхові компанії відшкодовують
збитки, завдані тому чи іншому видові майна внаслідок стихійних лих або
інших несприятливих явищ, а також виплачують громадянам чи їх сім’ям
певні суми при настанні різних подій у їхньому житті (наприклад,
досягнення певного віку або втрата працездатності).

Страхові компанії здебільшого спеціалізуються на якомусь одному виді
страхування, серед яких прийнято розрізняти:

– майнове (або загальне) страхування, об’єктом якого виступають
різноманітні цінності ? будинки, споруди, обладнання, машини та інше
майно. Окрема роль у цьому виді належить транспортному страхуванню ?
морському, автомобільному, авіаційному;

– особове страхування, при якому об’єктом страхових відносин є події у
житті фізичних осіб (вік, здоров’я, працездатність людини), а саме
страхування служить як матеріальною допомогою при несприятливих
обставинах, так і формою організації заощаджень до певного віку,
встановленого строку або на певні цілі;

– страхування відповідальності, предметом якого є відповідальність перед
третіми особами за можливими зобов’язаннями по відшкодуванню збитків
(наприклад, гарантії банкам і фінансовим компаніям у випадку
неплатоспроможності позичальника);

– перестрахування, що полягає у страхуванні вже застрахованих об’єктів з
метою зниження ризику та перерозподілу відповідальності по оплаті
страхових збитків.

Пенсійні фонди ? це спеціалізовані фінансові установи, основним
завданням яких є збір і акумуляція грошових коштів, призначених для
пенсійного забезпечення громадян при досягненні ними певного віку.

За формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними або
державними.

Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами і корпораціями для
виплати пенсій та допомог своїм робітникам і службовцям. Кошти цих
фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань із заробітної плати
працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також за рахунок
прибутку від операцій самих фондів.

Пенсійні фонди можуть можуть функціонувати як самостійні юридичні особи,
однак частіше вони знаходяться під контролем корпорацій, що їх створили,
або перебувають у довірчому управлінні траст відділів комерційних банків
чи страхових компаній.

Як і діяльність страхових компаній, операції пенсійних фондів пов’язані
з нагромадженням значних сум коштів на тривалі строки, що надає широкі
можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Дані обставини
визначають структуру активів пенсійних фондів, основна частина в яких
належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним
борговим зобов’язанням.

У зв’язку з тим, що майбутні виплати пенсійних фондів у значно більшій
мірі піддаються чіткому розрахунку та плануванню, ніж виплати за
пасивами страхових компаній, пенсійні фонди відзначаються значно вищим
рівнем фінансової стійкості, що надає їм можливість підтримувати власну
ліквідність на мінімальному рівні.

Державні пенсійні фонди створюються за ініціативою центральних та
місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з
бюджетів різних рівнів, а також внесків працівників державних структур.
Як правило, розміщення активів державних пенсійних фондів здійснюється
на основі більш обережної інвестиційної політики, ніж приватних і
передбачає вкладення коштів здебільшого в облігації державних позик.

Інвестиційні фонди ? являють собою особливий вид фінансово-кредитних
установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Шляхом
випуску власних цінних паперів інвестиційні фонди акумулюють грошові
грошові кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їх
в акції і облігації різних підприємств у своїй країні та за кордоном.

У зв’язку з тим, що значна частина інвесторів не має можливості і
належних знань для того, щоб регулярно слідкувати за станом ринку цінних
паперів та приймати ефективні інвестиційні рішення щодо вкладення своїх
заощаджень у різні види фондових інструментів, вони звертаються до
спеціалізованих організацій ? інвестиційних фондів. Інвестор, який
бажає, щоб інвестиційний фонд взяв на себе управління його коштами,
повинен придбати цінні папери, що випускаються фондом (як правило,
акції). Це гарантує вкладникам розміщення їх заощаджень у професійно
сформовані портфелі цінних паперів. Інвестиційний фонд відповідно до
ситуації на ринку здійснює постійну купівлю і продаж цінних паперів,
перерозподіляючи капітали у найбільш перспективні підприємства і галузі.
Вкладникам фонду, як правило, надається можливість вибору між кількома
портфелями цінних паперів, кожен з яких має свої інвестиційні
особливості й переваги.

За формою організації інвестиційні фонди можуть бути відкритого або
закритого типу.

Інвестиційні фонди відкритого типу випускають власні акції у необмежених
кількостях відповідно до попиту, що на них пред’являється. При цьому
допускається вільне повернення акцій фонду їх власникам. Закриті
інвестиційні фонди випускають акції тільки у певній наперед визначеній
кількості. І хоча вони можуть вільно обертатися на ринку цінних паперів,
та їх власники не мають можливості пред’являти ці акції інвестиційному
фонду для викупу.

Акумульовані шляхом випуску акцій кошти відкриті і закриті інвестиційні
фонди вкладають у різні види цінних паперів ? переважно акції й
облігації приватних корпорацій, а також деякі види державних цінних
паперів.

Фінансові компанії ? це небанківські інститути кредитної системи, що
спеціалізуються на кредитування продаж споживчих товарів з відстрочкою
платежу.

Фінансові компанії можуть бути створені як самостійні юридичні особи на
акціонерних чи пайових засадах або ж як окремі структурні підрозділи,
філії, дочірні підприємства банків і страхових компаній, що відображає
прагнення останніх опанувати відповідні сектори ринку кредитних послуг.
Крім того, фінансові компанії можуть створюватись промисловими фірмами ?
виробниками споживчих товарів.

Ресурси фінансових компаній формуються шляхом випуску власних боргових
зобов’язань ? як правило, облігацій або векселів. Крім того, фінансові
компанії можуть використовуватися короткостроковими кредитами
комерційних банків.

Основною функцією фінансових компаній є надання кредитів покупцям
споживчих товарів шляхом придбання у торговельних фірм боргових
зобов’язань, якими були оформлені відповідні продажі.

Фінансові компанії можуть застосовувати також інші схеми кредитування.
Наприклад, надавати позики торговельним фірмам під заставу боргових
зобов’язань покупців або кредитувати безпосередньо самих покупців. У
деяких випадках фінансові компанії здійснюють також лізингові і
факторингові операції.

Кредитні спілки ? це кооперативні організації, що створюються з метою
акумуляції заощаджень своїх членів та їх взаємного кредитування.
Об’єднання громадян у кредитні спілки може здійснюватись за професійною,
релігійною, територіальною або іншими ознаками, тобто ініціаторами їх
утворення можуть виступати відповідно підприємства, профспілки, церковні
громади, місцеві органи самоврядування. Спільність інтересів осіб, що
формують кредитну спілку визначається потребами у дохідному розміщенні
власних коштів та можливості оперативного отримання кредиту на власні
потреби.

Ресурси кредитних спілок формуються за рахунок вступних пайових внесків
членів, а також їхніх подальших періодичних вкладів. Крім того, кредитні
спілки можуть користуватися кредитами комерційних банків, а також
випускати власні боргові зобов’язання.

Активні операції кредитних спілок полягають у видачі позик своїм членам
на різноманітні споживчі потреби ? придбання автомобіля, ремонт будинку
та ін. Забезпеченням виданих кредитів служать різні види майна та
доходів.

Маючи здебільшого статус некомерційних громадських організацій та
відповідні пільги в оподаткуванні, кредитні спілки спроможні
забезпечувати дещо вищий рівень доходності за внесками своїх членів та
стягувати з них нижчі проценти за позиками, ніж комерційні банки.
Основна відмінність кредитних спілок від інших кредитно-фінансових
установ полягає у тому, що кредитні спілки здійснюють операції практично
тільки для своїх членів.

Ломбард ? кредитна установа, що здійснює видачу позик під заставу
рухомого майна (різного роду цінних речей).

Нині основою спеціалізації ломбардів є надання споживчого кредиту
фізичним особам під заставу рухомого майна, яке можна легко реалізувати.
При цьому вартість майна, відданого у заставу, як правило, перевищує
суму кредиту на 20-50%. Позичальник зберігає право власності на
заставлене в ломбарді майно протягом певного періоду. Це право
підтверджується заставною квитанцією або іншим документом, який
засвідчує факт внесення того чи іншого майна в заставу та по суті
замінює кредитний договір. У тому разі, якщо кредит не буде повернено в
строк, ломбард має право реалізувати заставлене майно, виручка за яке
має компенсувати суму боргу разом з нарахованими процентами.

Специфіка позичкових операцій ломбардів полягає у видачі невеликих сум
позик на відносно короткі строки (переважно до трьох місяців). Іншою
сферою діяльності ломбардів є приймання речей на зберігання за певну
плату (в основному приймаються ювелірні вироби та антикваріат). Для
здійснення усіх своїх операцій ломбарди окрім власних коштів можуть
користуватися кредитами комерційних банків.

Міжбанківські об’єднання ? відіграють все помітнішу роль в діяльності
банківської та кредитної системи. Вони утворюються банками та іншими
установами за участю банків з метою координації і узгодження дій,
підвищення ефективності своєї політики, для захисту своїх професійних
інтересів і т.п.

Перші міжбанківські об’єднання виникли як результат появи величезних
монополій в промисловості (концентрації промислового капіталу) та
внаслідок розвитку конкурентної боротьби між банками. Основними шляхами
створення міжбанківських об’єднань стали:

– “злиття” самостійних банків;

– “поглинання” одним банком своїх конкурентів.

Сьогодні у світі існує велика кількість різноманітних міжбанківських
об’єднань. Їх утворення базується як на добровільному об’єднанні
самостійних банків (“злиття”), так і на правах власності контролю і
централізованого управління, прямого підпорядкування та залежності
(“поглинання”).

Найбільш характерним є розподіл міжбанківських об’єднань на асоціативні
і корпоративні.

Головними представниками міжбанківських об’єднань є:

– асоціативного комерційного типу ? консорціуми та картелі;

– корпоративного типу ? концерни та трести.

Банківський консорціум ? тимчасове об’єднання на договірній основі
кількох банків для спільного проведення кредитних, гарантійних або
інших банківських операцій. Організуються під головуванням найбільшого
банку (голови консорціуму), який діє від імені і в інтересах всіх
учасників консорціуму. При цьому об’єднанні юридична самостійність
банків, що входять до складу консорціуму, не втрачається.

Часто консорціальні об’єднання банків називають банківськими
синдикатами, а кредити, що надаються консорціумом банків ?
консорціальними або синдикативними. В банківській практиці синдикатами
називають тимчасові банківські об’єднання, створені для розміщення
значних випусків цінних паперів, обслуговування емісійно-засновницької
діяльності клієнтів.

Банківський картель ? об’єднання крупних банків, в основі якого ? угода
про розподіл сфер діяльності (узгодження і проведення єдиної політики
при встановленні відсоткових ставок та виплати дивідендів, умов
кредитування тощо). Умови угоди, як правило, не “афішуються”.
Незалежність банків, що входять до складу картелі, зберігається.

Банківський концерн ? це монополістичне об’єднання акціонерних банків,
при якому крупний банк (головне акціонерне товариство) володіє
контрольним пакетом акцій юридично самостійних банків (дочірніх
товариств), тим самим фактично встановлює фінансовий контроль за їх
діяльністю.

Головне і дочірні акціонерні банки утворюють банківський концерн.

До складу банківського концерну, крім банків, можуть входити також
акціонерні товариства з різною специфікою діяльності, не залежні одне
від одного, але об’єднані під єдиним керівництвом контролюючого
акціонерного товариства, якому належать контрольні пакети акцій всіх
акціонерних товариств концерну. Таке об’єднання отримало назву
банківської холдинг-компанії.

Банківські холдинг-компанії є об’єднаннями змішаного типу. До їх складу,
крім банків, входять різні парабанківські установи (страхові, лізингові,
факторингові та інші компанії). Банківські холдинги стали дуже
поширеними в останні роки, вони утворюються на величезних територіях, їх
називають “супермаркетами” банківських і небанківських послуг.

Основна мета холдингу ? направляти, контролювати діяльність всього
об’єднання і кожної його складової окремо, оптимізуючи прибуток.

Банківський трест ? це монополістичне об’єднання банків, яке утворюється
шляхом об’єднання власності банків, що входять до його складу. При цьому
останні втрачають юридичну, комерційну самостійність і підпорядковуються
єдиному органу управління. На відміну від концерну, трест базується не
на акціонерній, а на пайовій формі власності.

Використана література:

„Основи економічної теорії”, за ред. Мочерного С. В.

„Фінанси” (Загальна теорія), Опарін В. М.

„Фінанси підприємств” підручник.

„Основы валютных отношений” Букина В. А.

PAGE

PAGE 10

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020