.

Сутність та значення державного бюджету (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
806 23890
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Сутність та значення державного бюджету

ПЛАН

ВСТУП

1. СУТНІСТЬ І РОЛЬ БЮДЖЕТУ

1.1. Бюджет як економічна категорія

1.2. Бюджет як основний фінансовий план держави

1.3. Роль і місце бюджету у фінансовому механізмі держави

2. СТРУКТУРА БЮДЖЕТУ

2.1. Формування доходів бюджету

2.2. Система видатків бюджету

2.3. Бюджетний дефіцит

3. БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ І БЮДЖЕТНА СИСТЕМА УКРАЇНИ

3.1. Основи бюджетного устрою

3.2. Склад і структура бюджетної системи України

3.3. Взаємовідносини між ланками бюджетної системи

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Бюджет та бюджетна система загалом відноситься до тієї сфери суспільного
життя, що безпосередньо стосується інтересів всіх і кожного. В бюджеті
будь-якої країни відбиваються важливі економічні, соціальні, політичні
проблеми життя суспільства і людини.

Розподільчі відносини у суспільстві охоплюють всі сторони
відтворювального процесу. Основне місце у регулюванні цих відносин
відводиться бюджету. Саме через бюджет держава може стимулювати або
обмежувати розвиток державності окремих підприємств, організацій,
установ, забезпечити збільшення чи зменшення матеріального або
культурного рівня розвитку, впливати на внутрішнє життя державного
організму. З метою реалізації цих заходів в умовах товарно-грошових
відносин держава повинна мати у своєму розпорядженні відповідні фонди
грошових коштів. Формування цих фондів здійснюється в процесі розподілу
і перерозподілу ВВП і НД.

Бюджет в соціально-економічному розвитку України відіграє особливу роль
при допомозі:

· Системи оподаткування та мобілізації коштів в бюджет;

· Системи фінансування і використання бюджетних коштів;

· Системи бюджетного регулювання.

Виділяються значні кошти на розвиток всіх галузей матеріальної і
нематеріальної сфери економіки, на операційні видатки, на розвиток
науково-технічного прогресу. Значну частину коштів держава вкладає в
соціально-культурну сферу, на невиробничі капіталовкладення, на оплату
праці працівників бюджетних установ, на харчування і медикаменти в
установи охорони здоров’я, на стипендії, пенсії, допомоги. За рахунок
коштів бюджету повністю утримуються органи влади, оборони, міжнародні
економічні відносини.

Економічне оновлення об’єктивно потребує зміцнення державних фінансів як
основного важеля ефективного розвитку господарства країни, що прагне до
соціальне орієнтованих засад, тобто держава має здійснити ефективний
розподіл доходів та видатків між своїми рівнями — центральним та
місцевим. Розподіл доходів між бюджетами різного рівня згідно з
поставленими перед ними завданнями та обумовленими цими завданнями
видатками об’єктивно вимагає диференціації пріоритетів в направленні
фінансових ресурсів. Оскільки в перехідний період функції держави
зростають, то похідним є обов’язкове забезпечення фінансовими ресурсами
тих потреб, які не можуть бути вирішені через ринковий механізм. а також
особисто кожною людиною.

Таким чином, головною ланкою фінансової системи є державні фінанси, які
включають бюджети всіх рівнів і окремі види централізованих фондів
фінансових ресурсів. Пошук оптимального співвідношення бюджетів різних
рівнів має ґрунтуватися на визначенні оптимального співвідношення
процесів централізації та децентралізації державного управління, на
відповідному розподілі повноважень і функцій органів державного
управління і місцевого самоврядування. Саме розмежування їх функцій
повинно стати основою для визначення видатків, а отже і доходів різних
рівнів влади. При цьому розподіл повноважень між ними, а також система
їх видатків повинні бути закріплені законодавчо.

1. СУТНІСТЬ І РОЛЬ БЮДЖЕТУ

1.1. Бюджет як економічна категорія

У вивченні бюджету велике значення має характеристика його як
економічної категорії. Бюджет є основною ланкою державних фінансів і
важливою складовою фінансової системи в цілому. Державні фінанси
виражають сукупність економічних відносин у грошовій формі з приводу
розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту з
метою фінансового забезпечення реалізації функцій держави. Суб’єктами
цих відносин є юридичні й фізичні особи та держава, об’єктом — ВВП. За
певних умов об’єктом фінансових відносин може бути національне
багатство, виражене у вартості накопичених у суспільстві матеріальних
благ та природних ресурсів.

Бюджет держави як відособлена ланка фінансової системи відображає ту
частину розподільних відносин, яка пов’язана із формуванням і
використанням основного централізованого фонду грошових коштів.
Характерними ознаками цих відносин є те, що вони, по-перше, відбивають
двосторонні відносини держави з юридичними та фізичними особами;
по-друге, регламентуються державою в законодавчій формі; по-третє,
пов’язані зі створенням фінансової бази для забезпечення виконання
державою її функцій — управлінської, оборонної, економічної та
соціальної; по-четверте, характеризують перерозподіл доходів і коштів
між галузями, регіонами, соціальними верствами населення; по-п’яте,
спрямовані на реалізацію основних завдань економічного і соціального
розвитку країни. Отже, бюджет держави являє собою сукупність законодавча
регламентованих відносин між державою і юридичними та фізичними особами
з приводу розподілу й перерозподілу ВВП, а за певних умов —
національного багатства з метою формування і використання
централізованого фонду грошових коштів, призначеного для забезпечення
виконання державою її функцій.

Бюджет відображає участь держави у розподільних відносинах. На чому ж
базуються її права у розподілі ВВП? Права підприємців та робітників і
службовців підприємств, як відомо, ґрунтуються на їхніх правах власності
відповідно на засоби виробництва та на робочу силу. Вони є суб’єктами
фінансових відносин у суспільстві як безпосередні виробники, їхніми
зусиллями, їхньою працею створюється ВВП. У процесі розподільних
відносин кожний отримує свою частку: підприємці — прибуток, робітники і
службовці — заробітну плату. Ці результати розподілу відбивають
відносини і права власності. Кожний отримує згідно з тим, що він заробив
і що йому належить.

Пропорції між прибутком і заробітною платою регулюються як ринковими
відносинами, так і в законодавчому порядку. Ринковий механізм
збалансування пропорцій між прибутком і заробітною платою є
саморегульованою системою, що ґрунтується на балансі інтересів і
суперечностей. З одного боку, кожний із суб’єктів прагне отримати
якомога більшу частку. Однак існують певні обмеження, які, з іншого
боку, стримують ці прагнення. Так, підприємці обмежені в зростанні
прибутку за рахунок зменшення заробітної плати, адже для отримання
прибутку необхідно реалізувати вироблену продукцію. Швидка реалізація
забезпечується за високої платоспроможності населення, що, у свою чергу,
визначається рівнем його доходів, насамперед заробітної плати.
Аналогічно робітники і службовці не можуть безперервно домагатись
підвищення заробітної плати за рахунок зменшення прибутку, бо це
підриватиме фінансову базу підприємств, а відтак і перспективи зростання
заробітної плати. Правове регулювання пропорцій між заробітною платою і
прибутком забезпечується законодавчими актами у сфері оплати праці і
регламентування прибутку. Як правило, у більшості країн установлюється
мінімальний рівень оплати праці. Рівень прибутку не нормується, але він
може регулюватись економічними методами, наприклад податком на
надприбуток.

Права держави у розподілі ВВП ґрунтуються на двох чинниках. По-перше, на
виконанні нею суспільних функцій. Держава централізує частину коштів не
заради централізації як такої, а для фінансового забезпечення своєї
діяльності. Податки та інші форми централізації доходів є нічим іншим,
як платою суспільства, тобто юридичних та фізичних осіб, за виконання
державою її функцій. По-друге, держава може брати участь у розподілі ВВП
і як один із суб’єктів його створення, будучи власником засобів
виробництва в межах державного сектору. Тоді на неї поширюються всі
права власника, у тому числі і право на одержання доходу від
підприємницької діяльності.

Участь держави у розподілі ВВП залежить від моделі фінансових відносин у
суспільстві. В основі побудови цієї моделі лежать саме роль і місце в
ній бюджету. Моделі фінансових відносин у суспільстві розрізняються за
двома ознаками: 1) за послідовністю розподілу ВВП та умовами формування
бюджету і 2) за рівнем централізації ВВП (ВНП) у бюджеті.

За послідовністю розподілу ВВП розрізняють моделі ринкової та
адміністративної економіки.

У більшості країн світу в розподілі ВВП домінує модель ринкової
економіки, яка пройшла значний історичний шлях розвитку. Сутність її
дуже проста і логічна: спочатку переважна частина вартості створеного
ВВП розподіляється між тими, хто зайнятий у його створенні. Це, як було
показано раніше, власники засобів виробництва, що отримують прибуток, і
робітники та службовці, яким виплачується заробітна плата.

Держава отримує свої доходи і формує бюджет в основному у процесі
перерозподілу національного доходу. До державних підприємств держава, як
правило, застосовує ті самі податкові методи централізації доходів,
оскільки вони функціонують у ринковому середовищі й організовують свою
фінансову діяльність на загальноприйнятих засадах. Така модель є
відкритою і зрозумілою. По-перше, досить точно через рівень доходів вона
відображає внесок кожної юридичної і фізичної особи у створення ВВП. При
цьому рівень доходів в умовах ринку є основним критерієм їх діяльності.
По-друге, достовірно визначається рівень оподаткування. Тобто кожний
суб’єкт знає, скільки він заробляє і скільки сплачує податків. За таких
умов держава може підвищити рівень оподаткування тільки гласно і
відкрито. По-третє, в цій моделі чітко видно, що держава практично
нічого сама не створює, а тільки перерозподіляє створене. Зауважимо, що
сказане аж ніяк не є критичною оцінкою ролі держави. У неї досить своїх
дуже важливих функцій. Це відображення реалій. Навіть у межах державного
сектору держава скоріше виступає організатором виробництва, ніж
підприємцем.

Сутність фінансової моделі адміністративної економіки, яка
застосовувалась у СРСР та інших соціалістичних країнах, полягає в тому,
що переважна частина національного доходу відразу ж централізувалась у
бюджеті. Держава як монопольний власник засобів виробництва з самого
початку виключала цю частину із розподільних відносин. Вона ж
установлювала через нормування оплати праці і планове ціноутворення
пропорції між заробітною платою і грошовими нагромадженнями, які
включали прибуток підприємств — децентралізований чистий дохід — і
податок з обороту — централізований чистий дохід. При цьому, на відміну
від ринкової економіки, де в складі ВВП переважає частка заробітної
плати, в адміністративній економіці частка грошових нагромаджень була
основною. Фактично пропорції розподілу за цими двома моделями є прямо
протилежними.

Порівняльний аналіз двох моделей свідчить про те, що основна відмінність
між ними полягає у відображенні фінансових реалій у суспільстві. Модель
ринкової економіки дає змогу за допомогою показника доходів юридичних та
фізичних осіб реально оцінити результати їхньої діяльності. Модель
адміністративної економіки створювала систему кривих дзеркал, оскільки
доходи юридичних і фізичних осіб відображали тільки те, що їм залишила
держава. Звідси постає проблема стимулів до праці та раціонального
господарювання. В умовах соціалізму цих стимулів, скільки їх не шукали,
знайти так і не змогли. І це закономірно, бо неможливо знайти те, чого
немає, що не закладено в модель.

Слід зазначити, що будь-яка схема тієї чи іншої моделі є узагальненою.
Безперечно, і в моделі ринкової економіки є елементи первинного
вилучення доходів, насамперед через систему непрямих податків. Будь-який
механізм потребує відповідних інструментів. Інструментами первинного
розподілу доходів на користь держави є саме непрямі податки. І хоча
соціалістична фінансова наука не визнавала існування в СРСР непрямих
податків, насправді основні доходи бюджету (податок з обороту і платежі
з прибутку) були нічим іншим, як одним із видів непрямого оподаткування
— фіскальною монополією. Одночасно підкреслювалось, що переважна частина
доходів бюджету формувалась саме в процесі первинного розподілу
національного доходу, що, по суті, було визнанням непрямого
оподаткування.

У моделі адміністративної економіки теж є елементи перерозподілу. Але це
перерозподіл не всієї суми доходів, а тільки їх залишку після первинного
вилучення доходів. Отже, відмінність між моделями полягає в різних,
прямо протилежних пропорціях первинного розподілу і перерозподілу на
користь держави доходів юридичних і фізичних осіб. Тобто з позицій
послідовності розподільних відносин проблема полягає не в тому, скільки
забирає держава, а коли і як вона це робить і як це впливає на систему
економічних інтересів у суспільстві.

За ознакою рівня централізації національного доходу в бюджеті різні
варіанти можливі лише в межах моделі ринкової економіки. У фінансових
моделях окремих країн у рамках планової економіки відмінності не були
суттєвими, а стосувалися лише історичного аспекту. Так, у СРСР
спостерігалось поступове досить плавне зростання частки централізації
національного доходу в бюджеті — від рівня 40% у 60-ті роки до 75%
напередодні розпаду СРСР.

На підставі аналізу рівня централізації національного продукту у
бюджетах різних розвинених країн умовно можна виділити три основні
моделі: американську, західноєвропейську та скандинавську. Відмінність
між цими моделями полягає у рівні фінансового забезпечення держави, що,
у свою чергу, визначається характером виконання державою її функцій.

В усіх країнах бюджет сповна забезпечує функції управління. Безперечно,
є відмінності у побудові державного апарату влади й управління, у
структурі його органів, у чисельності зайнятих у ньому працівників.
Однак що стосується частки видатків на державне управління у складі ВВП,
то істотних відмінностей між країнами не існує, тобто вони не впливають
на побудову фінансової моделі суспільства.

Забезпечення виконання державою другої історичної функції— оборони — має
більші відмінності. Є деякі країни, які практично відмовляються від
воєнних видатків, і є країни, що мають досить потужний воєнний
потенціал. Але більшість виходить із принципу мінімальної достатності.
При цьому кожна країна має своє розуміння цієї достатності. Однак
відмінності у підході до видатків на оборону не є визначальними у
побудові фінансової моделі, хоча і впливають на неї.

Фінансове забезпечення економічної функції держави нині досягається в
основному через фінансове регулювання. Застосування державного
субсидіювання досить обмежене. Отже, державне втручання в економіку не
пов’язане з централізацією для цього значних коштів у бюджеті, а тому
виконання державою економічної функції теж суттєво не впливає на
побудову фінансової моделі суспільства.

Таким чином, залишається єдина функція — соціальна, яка визначає
характер фінансової моделі. Це справді так, оскільки підхід до її
фінансового забезпечення різний. По-перше, за сферою дії — усі основні
ланки соціальної сфери (освіта, охорона здоров’я, культура) чи тільки
окремі охоплюються державним фінансовим забезпеченням? По-друге, в який
спосіб і в яких межах вони забезпечуються державою? Тут підходи у кожної
країни свої, що свідчить про індивідуальність фінансових моделей. Однак
усе-таки певні закономірності є, що і дає підстави виділити вказані вище
три варіанти фінансової моделі суспільства.

Американська модель, яка ґрунтується на максимальному рівні
самозабезпечення і самофінансування, характеризується незначним рівнем
бюджетної централізації національного продукту (25—30 %). При цьому
забезпечення виконання державою функції оборони обумовлене воєнною
доктриною, яка спирається на провідну роль США у світі. Це могутня у
воєнній сфері держава, яка багато коштів витрачає на воєнні цілі. Для
виконання економічної та соціальної функцій кошти теж централізуються,
але за принципом мінімальності. Тобто фінансове втручання в економіку
зводиться до того рівня, без якого просто не обійтись. У соціальній
сфері розрахунок ведеться виходячи із необхідності забезпечення тільки
тих верств населення, які не можуть обходитися без державної фінансової
допомоги. Оскільки частка такого населення незначна, то і потреба у
фінансуванні соціальних програм мінімальна. Отже, американська модель
забезпечує максимальне фінансове стимулювання. З одного боку, вона дає
можливість заробляти, з іншого — вимагає цього. Кожний член суспільства,
кожне підприємство мають спиратись тільки на власні сили. Фінансова
модель не дає вмерти з голоду представникам соціального дна суспільства,
але й прожити пристойно без власних доходів неможливо. Це досить жорстка
модель, однак водночас і високоефективна. Вона ґрунтується, по суті, на
примусовій фінансовій стимуляції.

Протилежністю американській є скандинавська модель. Для неї характерною
є розгалужена державна соціальна сфера, що потребує відповідного рівня
централізації ВВП у бюджеті — до 60 %. Вона забезпечує належний рівень
державних соціальних послуг для всього населення, хоча водночас для
можливості вибору та для конкуренції існує і приватний сектор. Ця модель
характеризується як високим рівнем доходів населення, так і високим
рівнем їх оподаткування. Вона створює клімат упевненості і соціальної
врівноваженості, оскільки не така жорстка, як американська. Але вона
можлива лише за умов високого рівня доходів громадян (після сплати
високих податків має залишитись достатньо доходів для індивідуального
споживання) та належної культури і свідомості народу, відповідного
ставлення до праці, поваги до державного сектору. Якщо таких передумов
немає, то модель, що заснована на подібному рівні централізації і
відповідній побудові соціальної сфери, не може бути ефективною і веде до
розвалу економіки, як це сталося на теренах колишнього СРСР.

Західноєвропейська модель характеризується поміркованим рівнем
централізації ВВП у бюджеті — 35—45 %. Такою ж поміркованою вона є й у
сферах оподаткування та надання державою соціальних послуг, передусім у
галузі освіти. Загальна середня та вища освіта в умовах
західноєвропейської моделі є досить доступними. Це забезпечується
відповідною державною політикою, яка має об’єктивні передумови, адже у
сучасному світі тільки освічена нація має широкі перспективи
економічного та соціального розвитку. Однак, звичайно, це можливо в
умовах багатої країни, яка має необхідні кошти. Тобто, відзначаючи певні
переваги західноєвропейської моделі, слід пам’ятати про реальні
можливості.

Вибір моделі фінансових відносин і побудови бюджету держави залежить від
багатьох чинників. Головним критерієм впливу на суспільство, на стимули
до праці та до ефективного господарювання. Різноманітність моделей
визначається конкретними історичними традиціями, природними умовами,
багатством країни, завданнями, що стоять у соціальній та економічній
сферах, а також психологією тієї чи іншої нації. Врешті-решт, кожний
народ обирає ту економічну систему, ту фінансову модель, яка йому
найбільше підходить і водночас дає відповідні результати.

Як система розподільних відносин, що характеризують рух вартості від
одного суб’єкта до іншого, бюджет держави виражає певні фінансові
протиріччя у суспільстві. Кожний суб’єкт хоче віддати до бюджету якомога
менше, а отримати — якнайбільше. Це об’єктивне явище, притаманне і
фінансам у цілому. Адже об’єкт фінансових відносин один — ВВП, а
суб’єктів — троє: юридичні та фізичні особи і держава. Ці протиріччя
обов’язково мають бути збалансованими, інакше підривається економічна
база і порушується соціальний спокій у суспільстві. Тобто необхідно
досягти оптимальних пропорцій розподілу ВВП через бюджет. Проблема
полягає в тому, що науково встановлених пропорцій не існує. Ніхто у
світі ще математично не обґрунтував критерії оптимальності, не довів,
якими ж мають бути пропорції. При цьому кожна країна має свої
індивідуальні особливості, які впливають на її фінансову модель.

За відсутності прямих і точних критеріїв оптимальності кожна країна
використовує опосередковані показники, які дають змогу оцінити її
фінансову модель і збалансувати суперечності. Як зазначалося раніше,
основним критерієм ефективності є економічна і соціальна стабільність.
Якщо економіка працює нормально, то значних суперечностей у ній загалом
і у фінансовій моделі зокрема немає. Якщо відсутнє соціальне напруження
у суспільстві, то це означає, що в цілому воно задоволене пропорціями
розподілу. Такі критерії оцінювання відображаються й у досить точних
економічних показниках — в обсязі ВВП (ВНП) на душу населення і темпах
економічного зростання. Це саме ті показники, які є основними для
оцінювання стану економіки кожної країни.

Обсяг національного продукту на душу населення характеризує ступінь
розвитку країни, життєвий рівень її громадян. Як відносний показник, ВВП
на душу населення показує, що підлягає розподілу в розрахунку на одного
громадянина. Очевидно, що чим більший він за обсягом, тим більше
матеріальних благ одержить кожен суб’єкт, отже тим повніше будуть
задоволені його потреби. При цьому між показником національного продукту
на душу населення і фінансовою моделлю існує тісний взаємозв’язок. З
одного боку, чим більший ВВП за обсягом, тим легше задовольнити потреби
всіх суб’єктів, у тому числі й держави, тим легше реалізувати певну
модель фінансових відносин. З іншого боку, правильно обрана модель
формує ту систему розподільних відносин, яка стимулює зростання ВВП як у
загальному обсязі, так і в розрахунку на одного члена суспільства. Що ж
при цьому є первинним явищем? Очевидно, що вибір фінансової моделі. Вона
має створити стимули до продуктивної діяльності. Якщо цього немає, то
немає ні передумов для зростання ВВП, ні перспектив розвитку суспільства
і створення відповідного обсягу національного багатства.

Саме проблема вибору фінансової моделі є найактуальнішою для України. На
сьогодні, з одного боку, залишається певна пріоритетність формування
бюджету, що в окремих випадках підриває фінансовий потенціал
підприємницьких структур. З іншого боку, до цього часу чітко не
визначена економічна доктрина держави і, відповідно, засади формування
фінансової моделі.

Якщо показник ВВП (ВНП) на душу населення характеризує досягнутий рівень
економічного розвитку і фінансового благополуччя, то темпи економічного
зростання — динаміку фінансових відносин. Кожен із суб’єктів
розподільних відносин, заінтересований не тільки в одержанні належної
йому частки, а й у постійному зростанні маси доходів. Суперечності
фінансових відносин значно пом’якшуються при досягненні стабільних
темпів зростання ВВП. Адже психологічно передусім сприймається не сам по
собі рівень доходу на душу населення і маса доходів кожного суб’єкта, а
їх динаміка.

Постійне зростання доходів створює сприятливий клімат у суспільстві. Як
відомо, будь-яке зменшення доходів і зниження життєвого рівня негативно
сприймаються населенням незалежно від абсолютної величини доходів.
Навіть у найбагатших країнах сповільнення темпів зростання доходів, не
кажучи вже про їх падіння, викликає незадоволення. І навпаки, в бідних
країнах сприятливою є ситуація зростання хоч і незначних доходів. Отже,
сприймається насамперед динаміка. Саме тому таким важливим у фінансовому
контексті є зростання ВВП.

Для бюджету зростання ВВП теж має дуже важливе значення. По-перше, при
цьому за стабільних пропорцій розподілу зростають доходи держави, як і
решти суб’єктів фінансових відносин. По-друге, і це головне, стабільне
зростання ВВП створює передумови для зменшення частки держави.
Розглядаючи цю залежність, слід спинитися на факторах, які визначають
рівень бюджетної централізації ВВП. Основним із них є обсяг і характер
виконання державою її функцій.

Характерне явище новітньої історії — розвиток функцій держави,
розширення сфери її фінансової діяльності. Закономірним наслідком цього
є зростання рівня бюджетної централізації, що притаманне практично всім
країнам. Якщо ж абстрагуватись від цієї динаміки і виходити із масштабів
державної діяльності, то закономірним буде зменшення бюджетної
централізації. Адже при стабілізації функцій держави відносно
стабілізується і маса ресурсів, які потрібні для їх реалізації. В
умовах, коли джерело цих ресурсів — ВВП — постійно зростає, з’являється
можливість зменшувати рівень бюджетної централізації. Саме цей чинник
обумовив тенденцію до поступового зниження рівня податкових ставок.
Зростання ВВП вигідне всім суб’єктам, але найбільше заінтересовані в
цьому юридичні та фізичні особи, адже у такому випадку їхні чисті доходи
зростають як за рахунок підвищення загального рівня доходів, так і
зниження рівня їх оподаткування.

У цілому бюджет держави як економічна категорія є дуже складним явищем,
яке відіграє важливу роль у суспільстві. Він урівноважує фінансові
інтереси суб’єктів розподільних відносин, забезпечує збалансований
розвиток країни. Через бюджет фінансуються основні державні видатки.
Велика роль бюджету виявляється й у ставленні до нього. В усіх країнах
світу бюджетні відносини регулюються в законодавчому порядку, що дає
підстави розглядати бюджет і як правову категорію.

1.2. Бюджет як основний фінансовий план держави

Правова характеристика бюджету пов’язана з розглядом його як фінансового
плану, що являє собою розпис доходів і видатків основного
централізованого фонду грошових коштів держави. Правове регламентування
бюджету здійснюється у загальних рисах головним законом — Конституцією і
деталізується у бюджетному законодавстві, яке охоплює три рівні. Перший
— це законодавчий акт, що здійснює загальне регламентування бюджету і
бюджетних відносин. До 2001 р. в Україні таку роль виконував Закон «Про
бюджетну систему України», а нині — «Бюджетний кодекс України». Він
визначає засади формування бюджету і принципи побудови бюджетної
системи, її склад, розмежування доходів і видатків між бюджетами,
регламентує бюджетний процес та міжбюджетні відносини. Другий —
ухвалення законів, що регламентують окремі статті доходів і видатків.
Стосовно формування доходів основним є Закон України «Про систему
оподаткування» і закони, які регламентують стягнення окремих податків:
«Про податок на додану вартість», «Про акцизний збір», «Про податок на
прибуток підприємств» та ін. Податкове законодавство може бути
систематизоване й у єдиному документі — податковому кодексі, проект
якого розроблено і підготовлено до затвердження в Україні. Стосовно
видатків таких прямих законів немає, але є закони, які визначають основи
і пріоритети фінансування, наприклад Закон України «Про освіту». І
нарешті, третій рівень — це щорічне прийняття закону про Державний
бюджет і відповідних рішень місцевих органів влади про місцеві бюджети.
Прийняття цих актів являє собою законодавче затвердження бюджету як
основного фінансового плану.

Розглядаючи бюджет як фінансовий план, слід зазначити, що його
вертикальна структура (за рівнями органів влади й управління) відповідає
структурі бюджетного устрою. Оскільки зараз немає єдиного бюджету
країни, то відсутній і відповідний єдиний фінансовий план. Зведений
бюджет України як фінансовий план не затверджується, хоча в Бюджетному
кодексі України і зазначено, що бюджетна система базується на принципі
єдності. Зведений бюджет використовується як аналітико-статистичне
узагальнення планових і фактичних показників. Він є довідковим
документом, який показує суму ресурсів, що мобілізуються і
перерозподіляються через бюджет, роль і місце бюджету в економічній
системі.

З позиції фінансового плану бюджет держави розглядається як сукупність
Державного бюджету України, Республіканського бюджету Автономної
Республіки Крим, місцевих бюджетів. Державний бюджет України є
фінансовим планом центральних органів влади й управління. Він відображає
загальнодержавні потреби в грошових коштах, джерела їх формування,
розподіл і перерозподіл. Саме Державний бюджет насамперед характеризує
економічну й соціальну політику держави. Республіканський бюджет
Автономної Республіки Крим та місцеві бюджети є фінансовими планами
регіональних органів представницької та виконавчої влади і відображають
їх фінансову діяльність.

Бюджет може складатись у вигляді одного чи кількох фінансових планів.
Скажімо, в царській Росії свого часу існувало два бюджети — звичайний і
надзвичайний, які різнилися ступенем відкритості (надзвичайний був
закритим, і дані про нього не публікувались). Нині в окремих країнах
поділ бюджету відбувається за напрямами використання коштів — поточні й
капітальні витрати. Відповідно створюються поточний бюджет та бюджет
розвитку і розподіляються доходи між ними. Як правило, поточний бюджет
забезпечується поточними, насамперед податковими, надходженнями і має
бути збалансованим. Бюджет розвитку може бути дефіцитним. Джерелом
покриття дефіциту є державні позики, у тому числі цільові. Такий поділ
бюджету здійснювався в колишньому СРСР на початку 90-х років. На даний
час в Україні бюджет поділяється на дві частини: загальний та
спеціальний фонди. До загального фонду відносять кошти, що призначені
для реалізації загальних функцій, а до спеціального — кошти, що мають
конкретне призначення, у тому числі позабюджетні кошти бюджетних установ
та організацій.

В Україні бюджет як фінансовий план певною мірою відрізняється від
бюджету як економічної категорії, оскільки до складу Державного бюджету
при затвердженні зараховувалися також фонди цільового призначення. Так,
у різні роки до Державного бюджету входили Фонд для здійснення заходів
щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального
захисту населення, Державний інноваційний фонд, Державний фонд охорони
навколишнього природного середовища, Державний фонд сприяння зайнятості
населення, Фонд розвитку паливно-енергетичного комплексу, Фонд
соціального захисту інвалідів та Державний дорожній фонд. До 1997 р. до
Державного бюджету входив Пенсійний фонд. Частка цільових фондів у 1997
р. становила 21 % загального обсягу доходів і 16% видатків зведеного
бюджету України та близько третини Державного бюджету.

Зазначений підхід не є правомірним, хоча і має свої причини: у такий
спосіб установлюється законодавче регулювання формування і використання
вказаних фондів. У зв’язку з цим посилюється контроль за цільовим і
раціональним використанням коштів. Однак зарахування цільових фондів до
бюджету змінює структуру його доходів і видатків і не дає можливості
точно проаналізувати фінансову політику держави. Нині у зв’язку з
ліквідацією окремих фондів та виключенням фондів соціального страхування
з бюджету питома вага цільових фондів у бюджеті істотно скоротилася — за
підсумками 2002 р. вона становить близько 2 %.

Бюджет як фінансовий план характеризується складом доходів і видатків,
які відбивають фінансову діяльність держави, їх структуризація може мати
офіційний і науковий характер. Офіційна бюджетна класифікація, що являє
собою систематизоване згрупування доходів і видатків та фінансування
бюджету, затверджується відповідними уповноваженими органами. В її
основу кладуться ті ознаки, що мають визначальну роль у бюджетному
процесі. Наукова класифікація дає можливість оцінити склад та структуру
доходів і видатків передусім за економічним змістом. У класифікації
видатків основним є їх суспільне призначення, а в класифікації доходів —
методи мобілізації.

За суспільним призначенням видатки об’єднуються в такі групи:

— соціальний захист населення і соціальне забезпечення;

— фінансування соціальної сфери;

— фінансування фундаментальних досліджень;

— економічна діяльність держави;

— національна оборона;

— державне управління та зовнішньополітична діяльність;

— обслуговування державного боргу;

— інші видатки.

Доходи бюджету за методами їх мобілізації поділяються на дві основні
групи:

податкові надходження;

неподаткові доходи.

Склад і структура видатків бюджету як основного фінансового плану
відображають економічну і соціальну політику країни, її воєнну доктрину.
Так, в Україні характерною ознакою останніх років є відсутність певних
пріоритетів. Це пояснюється тим, що в умовах важкого фінансового стану
фінансова політика держави спрямована на підтримання хоча б на
мінімальному рівні усіх сфер та галузей. Навіть досить розгалужений
склад видатків на розвиток економіки відбиває в основному поточні
витрати. У складі видатків у різні роки є досить специфічні статті, які
відбивають сучасні проблеми України. Наприклад: фінансування будівництва
житла для військовослужбовців і членів їх сімей, фінансування заходів з
конверсії; фінансування заходів, пов’язаних із поверненням
кримськотатарського народу та осіб інших національностей, які були
незаконно депортовані з України; відшкодування сільськогосподарським та
переробним підприємствам власних коштів, витрачених на будівництво
об’єктів соціально-культурного призначення на селі, та ін.

Як фінансовий план бюджет не є чимось відокремленим. Він входить як
складова до єдиної системи фінансового планування в країні.
Взаємозв’язок бюджету з фінансовими планами підприємств, організацій і
установ має переважно однобічний характер. Ті з них, що здійснюють
діяльність на основі комерційного розрахунку, є платниками податків. У
їхніх фінансових планах відбивається балансовий прибуток, сплата
податків у бюджет, чистий прибуток і його використання. Податкові
взаємовідносини з бюджетом регулюють фінансові плани підприємств і
визначають їхні реальні можливості. Підприємства державного сектору
економіки, крім сплати податків, можуть отримувати асигнування з бюджету
у вигляді державних дотацій і бюджетних кредитів. Такі взаємовідносини
теж відбиваються у фінансових планах підприємств і визначають їх
фінансовий стан. Нині, з одного боку, стоїть завдання повної ліквідації
збитковості і державного дотування підприємств, а з іншого — держава
змушена фінансове підтримувати найважливіші галузі і підприємства. Однак
з переходом до ринкових відносин бюджет перестав виконувати функцію
збалансовування фінансових ресурсів підприємств. Тепер ця функція
покладається на кредит, а бюджет може забезпечувати тільки певну
фінансову підтримку як за рахунок пільг з оподаткування, так і через
виділення асигнувань.

Заклади соціальної сфери, що перебувають на бюджетному фінансуванні,
складають фінансовий план у вигляді кошторису доходів та видатків. У
ньому відбиваються бюджетні асигнування, які є головним джерелом
фінансового забезпечення. Обсяг видатків залежить насамперед від стану
бюджету. В нормальних умовах кошторисне фінансування здійснюється за
нормативним методом. Величина нормативів залежить як від реальних потреб
у ресурсах, так і від можливостей бюджету — чим кращий стан бюджету, тим
більші за розміром норми. Під час фінансової кризи бюджетне фінансування
здійснюється на основі комбінованого підходу. Частина видатків,
насамперед на заробітну плату, фінансується за встановленими (однак на
досить низькому рівні) нормами, частина — виходячи з реальних
можливостей бюджету. Упровадження в соціальній сфері елементів
комерційного розрахунку шляхом розвитку платних послуг веде до змін у їх
фінансовому плануванні і до формування нових взаємовідносин з бюджетом.
Бюджетні асигнування є тільки одним із джерел формування доходів,
причому їх роль і питома вага поступово зменшуються за рахунок
розширення форм і методів фінансової діяльності.

Бюджет як фінансовий план також тісно взаємозв’язаний з іншими ланками
державних фінансів — фондами цільового призначення. Частина з них, як
уже зазначалося, може безпосередньо зараховуватись до бюджету при його
затвердженні, хоча і виконуються вони відособлено. Інші, наприклад
Пенсійний фонд, складаються і виконуються окремо. Однак вони теж
взаємозв’язані з бюджетом, оскільки можуть мати як цільові надходження
коштів з бюджету, так і перерахування до бюджету.

Таким чином, бюджет як фінансовий план відіграє дуже важливу роль у
діяльності держави. Він визначає її можливості і пріоритети, її роль і
форми реалізації закріплених за нею функцій. Це документ, що спрямовує
діяльність держави, робить її конкретною і фінансове забезпеченою.

1.3. Роль і місце бюджету у фінансовому механізмі держави

Бюджет посідає одне з провідних місць у системі державного регулювання
розвитку економіки кожної країни. Ринкова економіка ґрунтується на
поєднанні як власної саморегулівної дії, що закладена в саму її основу,
так і системи державного регулювання ринкових відносин. Ринок на основі
балансу попиту та пропозиції через механізм вільного ціноутворення в
цілому самостійно регулює розвиток окремих галузей, регіонів і
підприємств, виробництво певних товарів та сферу послуг. У цьому полягає
основна перевага ринкової економіки. Причому механізм саморегулювання
базується на критерії ефективності, що забезпечує об’єктивне підґрунтя
розвитку економіки та соціальної сфери, а не суб’єктивну мотивацію.
Водночас прагнення досягнення максимальної ефективності й одержання
максимального прибутку може призвести до однобокого розвитку
суспільства, до кризи перевиробництва. Відома з історії економічна криза
30-х років наочно показала слабкі місця саморегулівної ринкової
економіки, або вільного капіталізму, і засвідчила необхідність створення
системи державного регулювання ринкових відносин. Власне, навіть не
повного регулювання, а лише підрегулювання, коригування, спрямовування
ринкових механізмів на досягнення певних цілей і реалізацію встановлених
завдань. Тобто система державного регулювання не замінила саморегулівну
дію ринкових відносин. Вона лише доповнила її в тих напрямах, де були
певні прогалини і вузькі місця.

Державне регулювання економіки може здійснюватися двома способами. Один
із них полягає у створенні системи планового управління, в основі якої
лежать адміністративно-командні методи. Завдання балансування
економічного і соціального розвитку розв’язуються на основі єдиного
централізованого планування. Досвід колишнього СРСР та інших країн так
званого соціалістичного табору показав, що в цілому така система була
дієздатною. Однак, по-перше, повного збалансованого
соціально-економічного розвитку так ніколи і не було досягнуто (слід
зауважити, що і ринкова — як саморегулівна, так і регульована —
економіка теж не забезпечують повної збалансованості, але наближаються
до неї значно ближче, ніж планова). По-друге, те збалансування розвитку
економіки, яке забезпечувалось плановими методами, досягалося на дуже
низькому (порівняно з розвиненими країнами) рівні забезпечення
економічних і соціальних потреб, що визначалося низьким рівнем
ефективності виробництва. Тобто планова економіка здатна певною мірою
забезпечити керованість і збалансованість розвитку, однак при низькому
життєвому рівні. Головне ж — у ній не закладена внутрішня мотивація до
саморозвитку, бо це суперечило керуванню ззовні. Бюджет держави в умовах
планової економіки відігравав пасивну роль. На нього покладалась функція
фінансового забезпечення реалізації плану економічного і соціального
розвитку, він був похідним від плану. Другий спосіб державного
регулювання економіки ґрунтується на застосуванні економічних методів
управління, їх основу складають фінансові інструменти і важелі впливу,
що формують фінансовий механізм держави, чим і пояснюється роль фінансів
у суспільстві. Фінансовий механізм являє собою сукупність фінансових
методів і форм впливу на розвиток суспільства. Бюджетний вплив є
складовою цього механізму. Розглянемо роль і місце бюджету держави у
фінансовому механізмі і в державному регулюванні економічного і
соціального розвитку.

Фінансовий механізм складається з двох підсистем, які відображають
узагальнені методи фінансового впливу: фінансове забезпечення і
фінансове регулювання. Вплив цього механізму на різні аспекти виробничої
і соціальної сфер має кількісну і якісну визначеність. Кількісна
виявляється в обсязі коштів, які виділяються з різних джерел на певні
цілі. Вона характеризує підсистему фінансового забезпечення, що є
першоосновою дії фінансового механізму. Без відповідних асигнувань
неможливе розв’язання жодного завдання розвитку суспільства. При цьому
дуже важливо, у який спосіб здійснювалось формування ресурсів, у яких
формах і якими каналами відбувався їх рух, на яких умовах вони
виділяються і використовуються. Якісна визначеність фінансового впливу
виявляється саме в характері розподілу і руху фінансових ресурсів. Вона
відображає підсистему фінансового регулювання. Ця підсистема має
забезпечити відповідні пропорції розподілу ВВП і фінансових ресурсів.
Установлюючи інструменти розподілу, держава вводить у дію фінансові
інструменти впливу. Склад і структура фінансового механізму та місце в
ньому бюджету показані на схемі (рис. 1).

Рис. 1. Структура фінансового механізму

Фінансове забезпечення — це система джерел і форм фінансування розвитку
економічної і соціальної сфер суспільства. Воно здійснюється в трьох
формах: самофінансування, кредитування, бюджетні асигнування.

Самофінансування — це покриття витрат за рахунок власних коштів. Воно є
визначальною формою фінансового забезпечення, хоча і не основною за
питомою вагою. Залучення в обіг інших джерел коштів можливе лише за
наявності певного рівня самофінансування. Цей рівень є гарантією для
банків, наприклад при видачі кредитів. Для самих банків теж
установлюється мінімальний розмір статутного фонду.

Кредитування як форма фінансового забезпечення означає покриття частини
витрат за рахунок позичених коштів. Воно здійснюється у формах
комерційного і банківського кредитів. Кредитування — дуже вигідна й
ефективна форма фінансового забезпечення, її вигідність полягає в
економії суспільних фінансових ресурсів, адже в процесі кругообігу одні
й ті самі ресурси можуть використовуватись у різний час різними
суб’єктами. Ефективність забезпечується встановленням таких принципів
кредитування, як повороткість, терміновість, платність, матеріальна
забезпеченість. Це змушує позичальників працювати максимально ефективно.
Для отримання кредиту потрібно мати відповідне матеріальне забезпечення
і стабільні фінансові результати. Для погашення кредиту в строк і сплати
процентів необхідно мати сталий фінансовий стан і джерело сплати
процентів — виручку від реалізації та прибуток.

Бюджетні асигнування — це форма фінансового забезпечення за рахунок
централізованого фонду грошових коштів держави. Воно може здійснюватись
на поворотній і безповоротній основі. Характерною ознакою бюджетних
асигнувань є саме їх безповоротність, однак за певних умов можуть
надаватись (як в Україні, наприклад) бюджетні кредити суб’єктами
господарювання. Проте фактично ці кредити відіграють роль тимчасової
фінансової допомоги.

Роль і місце бюджетних асигнувань у системі фінансового забезпечення
визначаються моделлю фінансових відносин у суспільстві. Фінансова модель
планової економіки, що характеризується значним рівнем централізації ВВП
у бюджеті (причому вже на етапі первинного розподілу), установлювала
провідну роль бюджету в системі фінансового забезпечення. Бюджетні
асигнування були основною за питомою вагою формою фінансового
забезпечення і відігравали балансуючу роль у системі джерел
фінансування. При цьому, ще раз нагадуємо, активної ролі бюджет не
відігравав, а був призначений для фінансового забезпечення планів
економічного і соціального розвитку. Спостерігалася явна суперечність
між кількісною і якісною сторонами бюджетного впливу. Оскільки бюджетні
асигнування виділялись на безповоротній основі, то сформувалась
утриманська психологія. Адже бюджетні асигнування не потрібно було
заробляти, як власні джерела, їх не треба було повертати і платити за їх
використання проценти, як за кредити. Це стало однією з причин низької
ефективності планової економіки і врешті-решт призвело до кризи.

В умовах фінансової моделі ринкової економіки бюджетні асигнування
відіграють значно меншу роль у системі форм фінансового забезпечення. В
економічній сфері державні субсидії фактично є одним із регуляторів її
розвитку, тобто більшою мірою належать до підсистеми фінансового
регулювання, їх мета полягає не стільки у фінансовому забезпеченні
певних економічних потреб, скільки у впливі на окремі сторони розвитку.

У соціальній сфері роль бюджетних асигнувань в окремих країнах може
суттєво різнитися залежно від того, яку фінансову модель взято за
основу. У скандинавських країнах ця роль досить велика, у
західноєвропейських — помірна, у США — незначна (докладно про це — у
розд. 1.1). В Україні роль бюджету у фінансуванні соціальної сфери є
вирішальною, однак проблема полягає в тому, що за умов економічної і
фінансової кризи в бюджеті не вистачає коштів на утримання соціальної
сфери на більш-менш задовільному рівні. Тому бюджетні установи змушені
відшукувати інші джерела фінансування, через що питома вага і роль
бюджету знижуються.

Отже, роль бюджету у системі фінансового забезпечення може бути різною.
Причому не завжди вона залежить від питомої ваги бюджетних асигнувань у
загальному обсязі фінансування. Для України у процесі переходу до
ринкових відносин досить актуальним є на перший погляд парадоксальне
завдання підвищення ролі бюджету через зниження його значення. Це може
бути досягнуто насамперед заміною його пасивної ролі (при значній
питомій вазі) активним впливом бюджетних асигнувань на різні сторони
соціально-економічного розвитку.

Слід також відзначити, що неможливо повністю відмовитися від бюджетних
асигнувань. Вони є однією з важливих і необхідних форм фінансового
забезпечення. Проблема полягає в тому, що ця форма асигнувань повинна
виконувати ті функції, які саме їй властиві, а не вторгатися до сфери
використання інших форм. Вона не може заміняти самофінансування, як це
було за умов планової економіки. Одне із головних завдань економіки
України полягає у ліквідації збитковості підприємств і системи їх
державного дотування. Бюджетні асигнування не повинні відігравати ролі
балансуючого елемента в системі джерел фінансового забезпечення — це
функція кредиту. Ці асигнування слід використовувати там, де не
ставиться завдання забезпечення отримання прибутку, тобто у сфері
некомерційної діяльності. Однак при цьому в Україні необхідно
переглянути сам склад таких неприбуткових підприємств і установ, звести
його до мінімуму, залишивши за бюджетом тільки ту сферу, куди інші
джерела фінансування спрямувати неможливо. Незважаючи на обмеження сфери
бюджетного фінансування в певних історичних умовах, воно може
відігравати досить значну роль. Мова йде про дефіцитне бюджетне
фінансування інвестицій на основі кейнсіанської теорії. Бюджетні
асигнування розглядаються як «мультиплікатор» (множник, розмножувальник)
розвитку економіки. Вони створюють первинний попит і первинну
зайнятість, унаслідок чого підвищується купівельна спроможність
населення, розширюється збут товарів і послуг. Відтак стають вигідними
нові інвестиції. Первинний попит і первинна зайнятість створюють
вторинні, третинні і т. д. попит і зайнятість, тобто відбувається явище
«поширення хвилі видатків». Саме проблема залучення інвестицій є
найбільш актуальною і складною для України, і тому, скорочуючи обсяги
бюджетного фінансування і звужуючи його сферу, необхідно головну увагу
зосередити саме на бюджетних інвестиціях. Це ті видатки бюджету, які
мають стати в даний час пріоритетними. На них кошти необхідно вишукувати
обов’язково і насамперед. Спроби вирішувати за рахунок бюджету тільки
поточні проблеми ведуть до того, що не вирішуються жодні проблеми і не
створюються передумови для повного подолання наслідків кризи.

Розглянемо тепер роль і місце бюджету в підсистемі фінансового
регулювання. Фінансове регулювання — це система регламентування
розподільних відносин у суспільстві в цілому і у суб’єктів
господарювання. З переходом до ринкових відносин регламентуванню
підлягають переважно взаємовідносини підприємств, організацій і установ
з бюджетом, їхня внутрішня фінансова діяльність здійснюється відповідно
до інтересів самих суб’єктів господарювання. Регламентуванню підлягають
лише окремі її напрями. Може мати місце внутрішньогалузеве чи
корпоративне регламентування, наприклад установлення нормативів
відрахувань у централізовані корпоративні фонди. Однак таке
регламентування не є визначальним. Головне — установлення взаємовідносин
з бюджетом.

Фінансове регулювання як метод фінансового впливу пов’язане з
використанням двох методів розподільних відносин: сальдового і
нормативного. Сальдовий метод передбачає проведення розподілу за
окремими елементами з виділенням підсумкового (сальдового) елемента.
Проміжні елементи розраховуються на підставі конкретних методик, а
підсумковий — як різниця між загальною величиною доходу і величиною
проміжних елементів. При нормативному методі всі елементи розподілу або
їх переважна частина визначаються за нормативами, які встановлюються
відносно загальної величини доходу. Кожний із методів має свої переваги
і недоліки, і їх використання залежить від поставлених завдань. Так,
прибуток як елемент валового доходу є різницею між валовими доходами і
валовими витратами. Саме сальдовий характер визначення прибутку
характеризує його стимулюючу дію, спрямовану на зростання доходів і
зменшення витрат. Нормування прибутку безглузде, оскільки при цьому
втрачається саме його стимулююча дія. Навпаки, нормування взаємовідносин
з бюджетом є доцільним, тому що ставить їх на правову основу. Воно не
припускає фінансового свавілля з боку органів управління, що мало місце
свого часу в умовах адміністративної економіки. За ринкової економіки
взаємовідносини підприємств з бюджетом грунтуються на податковому
методі, який передбачає встановлення єдиних для всіх платників ставок
податку (за винятком пільгових), тобто базуються на нормативному
розподілі доходів.

Функціонування системи фінансового регулювання забезпечується за
допомогою фінансових інструментів: податків, внесків і відрахувань,
субсидій та дотацій. Податки, а також податкові платежі і збори
відображають місце бюджету в складі фінансового механізму. Саме вони
відіграють вирішальну роль у фінансовому регулюванні. Це обумовлено
сутністю податків та їх функцій — фіскальної і регулюючої. Внески до
фондів цільового призначення мають більш виражену функцію державної
акумуляції цільових коштів, хоча їм властивий і певний регулюючий вплив.
Аналогічно характеризуються і відрахування у централізовані галузеві і
корпоративні фонди.

Податки, податкові платежі і збори відбивають рух вартості від юридичних
і фізичних осіб до держави, їх сплата веде до зменшення доходів
платників. Причому об’єктивно кожний платник заінтересований сплатити
якомога меншу суму, що може досягатись як за рахунок зменшення обсягів
об’єктів оподаткування, так і через вибір пільгових щодо оподаткування
умов діяльності. У цьому полягає сутність регулюючої функції податків,
яка є основою системи фінансового регулювання. З допомогою податків,
таким чином, відбувається вплив на різні сторони діяльності їх
платників.

Регулююча функція податків є об’єктивним явищем. Вплив податків
відбувається незалежно від волі держави, яка їх установлює. Водночас
держава може свідомо використовувати їх з метою регулювання певних
пропорцій у соціально-економічному житті суспільства. Така
цілеспрямована податкова політика і характеризує дію фінансового
механізму і роль бюджету в ньому. При цьому слід пам’ятати, що
використання податків як фінансових регуляторів — дуже складна справа.
Тут не може бути головного і другорядного — все головне. Іноді незначні
деталі в оподаткуванні можуть докорінно змінити сутність впливу того чи
іншого податку, зробити його вплив прямо протилежним тому, що
передбачалось. Проблема полягає в тому, що податки зачіпають усе
суспільство, а це — безмежна гама інтересів, врахував які важко, але
вкрай необхідно. Не може бути оцінки регулюючої дії податків за
сальдовим підходом — що переважає, позитивний чи негативний вплив? Сама
по собі наявність негативного впливу, навіть незначного, свідчить про
недолік того чи іншого податку.

Податки і податкові платежі та збори діють у комплексі з іншими
фінансовими інструментами — внесками і відрахуваннями. З погляду
платника податків не має суттєвого значення, куди спрямовуються його
платежі — в бюджет, позабюджетні чи галузеві фонди. Для нього все це
означає зменшення доходів. Скажімо, в Україні досить жорстко
критикується податкова система. Але сама по собі вона не така вже й
обтяжлива ні за кількістю податків, ні за їх ставками. Значна частина
платежів вноситься до фондів цільового призначення, і саме вони є нині
основною проблемою.

Розглядаючи податки як фінансові регулятори, слід пам’ятати про певну
суперечність між їх фіскальною і регулюючою функціями. Сутність
фіскальної функції полягає у забезпеченні бюджету достатніми, сталими і
регулярними доходами, бо держава заінтересована у повному надходженні
запланованих доходів. Регулююча функція обумовлена прагненням кожного
платника заплатити менше. Саме на цьому і будується регулююча дія
оподаткування — ставки, пільги, методика визначення, порядок сплати
тощо. Однак, якщо платники, дотримуючись визначених державою орієнтирів,
скажімо, займаються тими видами діяльності, для яких установлено
пільгове оподаткування, то надходження податків скорочується і вони вже
не в змозі забезпечити фінансову базу держави. Якщо вся податкова
система матиме лише регулююче призначення, то це поставить бюджет на
досить хитку основу. Отже, регулююча дія податків має певні обмеження.
Податкова система повинна містити достатньо податків як з яскраво
вираженим фіскальним призначенням, так і з регулювальним. При цьому
питома вага надходжень від тих податків, в яких більш виражена регулююча
функція, має бути незначною. Значна питома вага свідчить саме про
пріоритет фіскального призначення, і виконувати в таких умовах регулюючу
дію дуже важко. Перевага в інтересах держави фіскальної функції податків
над регулюючою — явище цілком закономірне, тому що податки потрібні
державі не самі по собі, а для фінансування видатків бюджету.

Податки вторинні відносно видатків, вони — лише спосіб їх забезпечення.

Сукупність податків, на які покладається насамперед регулююча дія,
повинна бути досить розгалуженою. Адже кожний податок має свої
специфічні риси і певну сферу дії. За допомогою одного податку неможливо
впливати абсолютно на всі сторони суспільного життя, оскільки немає
інструменту, яким можна виконувати всі операції. Отже, кількість
податків має бути достатньою для виконання державою її функцій у
регулюванні економіки і соціальної сфери. Водночас дію цих податків
необхідно узгоджувати. Усі вони, маючи свої сфери впливу, повинні бути
спрямовані на досягнення основної мети — ефективності виробництва і
зростання ВВП.

Таким чином, у підсистемі фінансового регулювання бюджет посідає
провідне місце, що визначається роллю податків. Саме через них
установлюється система регулювання доходів юридичних та фізичних осіб, а
відтак і система економічних інтересів. Установлюючи податки і механізм
їх стягнення, держава визначає свого роду правила гри. Причому податки —
це одні з найбільш дійових економічних інструментів. За наявності чіткої
і продуманої податкової політики можлива реалізація будь-яких завдань.

Розділ 2

СТРУКТУРА БЮДЖЕТУ

Структура бюджету

2.1. Формування доходів бюджету

2.1.1. Методи, принципи і джерела формування бюджету

Будь-яка держава може виконувати притаманні їй функції лише за наявності
відповідних коштів. При цьому існує прямий зв’язок між обсягом функцій,
які виконує держава, і обсягом коштів: розширення функцій потребує
збільшення доходів, і навпаки, для того щоб істотно зменшити потребу
держави в коштах, необхідно переглянути функції, які вона виконує.

Кошти, які централізує держава, акумулюються переважно в бюджеті. Бюджет
як економічна категорія з’явився набагато пізніше, ніж такі поняття, як
податки або доходи держави. Основною причиною його появи була
необхідність планування і контролю за загальнодержавними доходами і
видатками.

Формування бюджету може здійснюватись на різних засадах, залежно від
чого розрізняють доходи бюджету та джерела його фінансування. Доходами
бюджету є ті кошти, що надходять державі у постійне користування на
безповоротній основі. Вони забезпечують стабільність формування бюджету
і фінансування його видатків. Джерелами фінансування бюджету, а точніше
бюджетного дефіциту, є кошти, що надходять лише у тимчасове використання
на поворотній основі — державні запозичення. Сюди також належить
використання грошової емісії, яка, по суті, є фіктивним доходом.

Мобілізація доходів бюджету може проводитись на податковій і
неподатковій основі. Податковий метод характеризує перерозподіл доходів
юридичних і фізичних осіб на користь держави, який регламентується
податковим законодавством. Неподаткові доходи формуються від
продуктивної діяльності держави та від реалізації її майнових прав.
Доходи від продуктивної діяльності надходять від підприємницької
діяльності держави (державний сектор економіки) та від надання певних
послуг, а доходи від майнових прав — у вигляді доходів від використання
державного

майна та угідь. У такий спосіб виділяються три методи формування доходів
держави:

від підприємницької діяльності;

від державного майна, угідь і послуг;

податковий.

Доходом держави від підприємницької діяльності є прибуток державних
підприємств і організацій, який належить їй на правах власника засобів
виробництва. Водночас не весь цей прибуток спрямовується в бюджет, адже
певна його частина залишається на потреби соціально-економічного
розвитку підприємства. Централізація частини прибутку державних
підприємств у бюджеті може здійснюватись двома способами. По-перше,
прямим вилученням, що було притаманно адміністративній економіці.
По-друге, на основі оподаткування цих підприємств на загальних
підставах, що характерно для ринкової економіки. Але при цьому слід
враховувати, що подібні платежі державних підприємств до бюджету є
податками лише за формою, а не за змістом, бо переходу вартості від
одного власника до іншого, по суті, не відбувається. У сучасних умовах
доходи від підприємницької діяльності держави не мають відчутного
бюджетного значення, оскільки державний сектор має обмежені рамки, а
державні підприємства переважно є або малоприбутковими, або функціонують
на засадах неприбутковості чи взагалі збиткові, що пов’язано насамперед
із соціальним спрямуванням їхньої діяльності.

Отримання доходів у вигляді платежів за використання державного майна та
угідь і від надання послуг теж не має відчутного фіскального значення.
Таким платежам, на відміну від податків, притаманний еквівалентний
характер взаємовідносин їх платників з державою. Доходи від державного
майна можуть надходити на постійній основі — орендна плата, чи разово —
доходи від приватизації державного майна. Доходи від державних угідь
можуть формуватись у два способи. По-перше, від передання відповідних
угідь чи родовищ корисних копалин під концесію. По-друге, у вигляді
плати за використання природних ресурсів. В Україні встановлена плата за
спеціальне використання лісових і водних ресурсів та за видобування з
надр корисних копалин (при цьому слід зазначити, що віднесення їх згідно
з діючою бюджетною класифікацією до податкових доходів необґрунтоване,
оскільки це еквівалентні взаємовідносини їх платників з державою).
Доходи від державних послуг надходять у формі державного мита за
вчинення нотаріальних дій, видачу різноманітних документів, патентів,
ліцензій тощо.

Окрім розглянутих вище доходів від підприємницької діяльності держави та
від державних майна, угідь і послуг, є особлива група надходжень, які
можна визначити як супутні доходи бюджету. Це різноманітні штрафні
санкції та адміністративні стягнення. Вони створюються не як доходи
бюджету, а як засоби фінансового впливу на порушників чинного, у тому
числі і фінансового, законодавства. Надходження їх до бюджету пов’язане
з тим, що при встановленні відповідних санкцій держава визначає їх
спрямування в бюджет (слід зазначити, що окремі види штрафних платежів
можуть надходити в інші фонди чи окремим суб’єктам).

Основою формування доходів бюджету є податки. Податковий метод
формування доходів бюджету, на відміну від неподаткового, має такі
характерні риси, як примусовість, без еквівалентність, законодавче
регламентований порядок стягнення податків, однаковий підхід до всіх
платників.

Податки з’явилися у процесі історичного розвитку одночасно з виникненням
держави. У міру розвитку товарно-грошових відносин розвивалися форми
податку. Цікаво простежити в цьому зв’язку, як змінювалися погляди
платників податків на необхідність утримувати державу. Спочатку у
відносинах між державою і населенням превалювала ідея подарунка, потім
уряд просив народ про підтримку, далі виникла ідея допомоги державі,
потім — жертовності особи в інтересах держави, ще пізніше у платника
податку розвивається почуття обов’язку і, нарешті, перемагає ідея
примусу з боку держави, без будь-якої залежності від волі платника.
Одночасно змінювались і назви відповідних доходів держави: приношення,
дар, дань, подать, повинність, податок.

Розвиток поняття «податок» в історичному аспекті свідчить, що разом із
розвитком ринкових форм відносин між відокремленими суб’єктами
господарювання формування державних доходів набирало все більш
примусового характеру. І це було об’єктивним явищем, оскільки у процесі
історичного розвитку держава, яка раніше була чи не найбільшим власником
і тому могла формувати свої доходи непримусовим шляхом, поступово
передавала право власності приватним особам, що сприяло розвитку
ринкових відносин. При цьому держава здобувала право виконання функцій,
пов’язаних з управлінням відокремленої від неї власності. Тобто
внаслідок відокремлення держави-функції від держави-власності з’явився
такий економічний феномен, як податок.

Поряд з примусовим характером важливою ознакою податку називають його
безеквівалентність. Слід зазначити, що безеквівалентність в економічних
відносинах, пов’язаних зі сплатою податку, полягає у тому, що кожний
платник в момент сплати податку не отримує відповідний товар або
послугу. З погляду суспільства в цілому безеквівалентність податкових
відносин є дещо умовною, оскільки у цьому разі все, що держава отримує
через податки, вона витрачає на суспільні потреби. У ширшому розумінні
безеквівалентність можна визначити як односторонній напрям економічних
відносин, пов’язаних з перерозподілом вартості ВВП від фізичних та
юридичних осіб на користь держави.

Законодавча регламентація податкових відносин є результатом розвитку
демократичних засад у державному управлінні. Вона дає змогу суспільству,
а отже платникам, контролювати встановлення нових і зміну існуючих
податків.

Однаковий підхід до всіх платників податків, на відміну від
диференційованого при прямому вилученні доходів державою, зумовлений
законодавчим регламентуванням стягнення податків, установленням
однакових ставок оподаткування, наданням пільг не стільки окремим
суб’єктам оподаткування, скільки визначеним пріоритетними напрямам
діяльності.

У системі доходів бюджету особливу роль відіграють офіційні трансферти,
їх можна розділити на дві групи: внутрішні і зовнішні. Внутрішні, або
бюджетні, трансферти відображають перерозподіл коштів між окремими
ланками бюджетної системи. Виступаючи доходами одного бюджету, вони
одночасно є видатками іншого, а тому з позицій бюджету держави у цілому
не є доходами. Зовнішні трансферти, наприклад гранти та дарування від
юридичних і фізичних осіб даної країни чи з-за кордону, є реальними
доходами. Але це доходи разового і випадкового характеру, які не
відіграють відчутної ролі.

Фінансування бюджету може здійснюватись за рахунок грошової емісії та
державного внутрішнього і зовнішнього запозичення. Ці методи суттєво
відрізняються як за економічним змістом, так і за ставленням до них.
Так, використання грошової емісії як джерела покриття бюджетного
дефіциту у більшості країн світу, у тому числі й в Україні, офіційно
заборонено. Використання ж державних позик вимагає надійної системи
управління державним боргом і певного його обмеження.

Емісійний дохід є сумою перевищення доходів, отриманих державою від
емісійних операцій, над витратами, пов’язаними із забезпеченням цих
операцій. При цьому грошова емісія як метод фінансування бюджетного
дефіциту застосовується лише в країнах з нерозвинутим ринком цінних
паперів або в умовах недовіри населення до чинного уряду, який не несе
відповідальності за позичені кошти. Наслідком емісії є інфляція, яка
негативно впливає на процеси відтворення основного капіталу та життєвий
рівень населення, оскільки знецінює оборотні кошти, накопичення для
реконструкції та модернізації підприємств, грошові заощадження
населення.

Запозичення коштів державою у фізичних і юридичних осіб, урядів інших
країн чи міжнародних фінансових організацій відбувається у формі випуску
державних позик чи отримання кредитів. Фінансування бюджетного дефіциту
за рахунок запозичених коштів не має таких інфляційних наслідків, як
грошова емісія, оскільки при цьому не відбувається зростання грошової
маси: на державні потреби витрачаються тимчасово вільні кошти. Але при
досягненні державними позиками значного обсягу вони також можуть
впливати на інфляційний процес.

У цілому, розглядаючи формування дохідної бази бюджету з позицій його
збалансованості, важко визначити, у який спосіб — збільшення податків
(зменшення видатків) чи випуск державних цінних паперів — краще цього
досягти, оскільки зловживання і першим, і другим викликає негативні
наслідки й суперечності. Так, подальше збільшення податкового тягаря не
стимулює розширення виробництва і може навіть призвести до зменшення
доходів бюджету. Зростання державного боргу відтягує приватні
заощадження і накопичення корпорацій від фінансування капітальних
вкладень, сприяє підвищенню реальної процентної ставки за кредитами,
оскільки пропозиція позичкового капіталу не змінюється, а попит на гроші
держава збільшує.

Вихідними принципами формування доходів бюджету є фіскальна й економічна
ефективність та соціальна справедливість.

Принцип фіскальної ефективності передбачає достатність доходів,
мінімізацію витрат на збирання доходів і запобігання ухиленню від сплати
платежів до бюджету, еластичність (або гнучкість) системи доходів
бюджету, рівномірний розподіл доходів між
адміністративно-територіальними одиницями.

Оскільки доходи потрібні державі для виконання відповідних функцій, то
система доходів бюджету має забезпечувати відповідний обсяг надходжень.
Звідси обсяг доходів, що потрібний державі, визначається на основі
обсягу її видатків.

Мінімізація витрат на мобілізацію доходів зумовлена тим, що податки
стягуються зовсім не для того, щоб їх повністю використати на
відшкодування витрат, пов’язаних зі справлянням цих податків. Отже,
максимальне зменшення витрат на систему, яка забезпечує своєчасне і
повне надходження доходів, є одним із необхідних елементів фіскальної
ефективності системи доходів бюджету. Саме з цієї причини більшість
країн звільняє від оподаткування чимало невеликих платників податку,
оскільки надходження від цих груп платників можуть іноді бути меншими,
ніж витрати держави на збирання з них податків.

Запобігти ухиленню від сплати податків можна, по-перше, через створення
такої податкової системи, яка б надто високим рівнем оподаткування не
заінтересовувала в несплаті податків; по-друге, через налагодження
ефективної системи контролю за правильністю та своєчасністю сплати
податків платниками. Слід підкреслити, що для мінімізації ухилень від
сплати податків необхідно поєднувати обидва названі методи, бо за
високого рівня оподаткування навіть значне збільшення адміністративної
системи контролю за сплатою податків не забезпечує їх задовільного
стягнення, тоді як видатки на утримання цієї системи відчутно зростають.

Коефіцієнт еластичності системи доходів бюджету показує, як змінюється
обсяг надходжень до бюджету залежно від зміни обсягу валового
внутрішнього продукту (або якогось іншого макро-економічного показника).
Якщо коефіцієнт еластичності вищий за одиницю, то система доходів є
еластичною, тобто зміни в обсязі надходжень до бюджету відбуваються
вищими темпами, ніж зміни в обсязі валового внутрішнього продукту. За
нееластичної системи доходів (коефіцієнт нижчий за одиницю) зміна в
обсязі валового внутрішнього продукту не впливає на зміну в обсязі
доходів держави або це відбувається набагато повільніше. Еластичність
доходів бюджету залежить від двох чинників: еластичності кожного
податку, який входить до системи оподаткування, і питомої ваги цього
податку в загальному обсязі надходжень. Форма залежності є прямою: у
разі збільшення першого і другого чинників збільшується й еластичність
системи в цілому. У свою чергу, еластичність кожного податку залежить
від еластичності об’єкта оподаткування відносно ВВП і методу визначення
податкових ставок. Так, ставки, які визначаються в абсолютному виразі,
ведуть до зменшення показника еластичності відповідного податку,
пропорційні ставки збільшують еластичність, а максимальний вплив на
збільшення показника еластичності справляють ставки з високим рівнем
прогресії. Система доходів з показником еластичності, близьким до
одиниці, відповідає як інтересам бюджету (бо забезпечує автоматичне
збільшення доходів в умовах економічного піднесення), так і інтересам
платників (оскільки в період кризи з падінням промислового виробництва
автоматично зменшуються й вимоги щодо сплати податків, що не веде до
збільшення податкового тягаря в ненайкращий для виробників період).

Рівномірність розподілу доходів між адміністративно-територіальними
одиницями є важливою для забезпечення автономності кожного бюджету, який
входить до бюджетної системи. Адже якщо та чи інша
адміністративно-територіальна одиниця не матиме достатнього обсягу
доходів від власних джерел, то збільшується її залежність від інших
суб’єктів бюджетної системи, оскільки постає необхідність отримання
додаткових доходів у вигляді дотацій або субвенцій з бюджетів іншого
рівня.

Принцип економічної ефективності в процесі формування доходів бюджету
трактується неоднозначно. Податкові відносини виникають на стадії
перерозподілу національного доходу, і через податкову політику держава
втручається у розподільні відносини. Отже, податкова політика так чи
інакше впливає на економічні процеси незалежно від волі держави. Цей
вплив можна назвати пасивним. Оскільки головним завданням політики
державних доходів є забезпечення достатнього обсягу надходжень до
бюджету, остільки вплив податкової політики на процеси відтворення має
другорядне значення. Доти, доки доходи, які акумулювала держава, не мали
значної питомої ваги в обсязі валового внутрішнього продукту, вплив
податкової політики на відтворювальний процес був незначним і не
привертав уваги політиків і економістів. Але при подальшому зростанні
частки податків в обсязі ВВП виникає потреба стягувати необхідні кошти
найбільш раціональним способом, тобто мінімізуючи негативні наслідки для
розвитку економіки. Надалі дискусії щодо мінімізації негативних
наслідків оподаткування переросли в дискусії про те, чи повинна держава
використовувати податкову політику як активний регулятор відтворювальних
процесів (тобто для досягнення інших цілей, крім фіскальних).
Обговорення цієї проблеми продовжується й нині.

Прямі і непрямі податки мають різні механізми впливу на процеси
відтворення. Прямі податки впливають на економічний розвиток через
механізм зменшення частини прибутку або доходу, який залишається в
розпорядженні платника. При цьому відбувається зменшення попиту як
споживчого, так і інвестиційного. З позицій макроекономіки значення має
лише загальний обсяг цього зменшення. Якщо ж звернути увагу на
мікроекономічні процеси щодо впливу податків на заінтересованість
учасників відтворювального процесу, то визначальне значення має розподіл
податкового тягаря між платниками. Найбільший вплив здійснює податкова
система з нерівномірним і високим рівнем податкового вилучення.

Непрямі податки прямо впливають на процеси ціноутворення. Рівень цього
впливу пов’язаний з відносною величиною податку в ціні товару, а також з
рівномірністю його розподілу за товарами різних видів. Найбільший
інфляційний потенціал мають універсальні непрямі податки, які охоплюють
широке коло товарів, робіт і послуг.

Рівномірне включення податків у ціну всіх товарів має макроекономічний
ефект, оскільки однаковою мірою зменшує попит на всі групи товарів. З
іншого боку, нерівномірність оподаткування непрямими податками створює
можливість впливати на пріоритети і перевагу споживачів у виборі тих чи
інших товарів (мікроекономічний ефект).

З погляду проблем соціальної справедливості платниками податків мають
бути всі члени суспільства, які отримують доходи. Прямі і непрямі
податки у вирішенні цієї проблеми мають різне значення. Традиційно
непрямі податки вважаються регресивними в соціальному плані, тому що в
сім’ях з невисокими доходами основна частина останніх витрачається на
купівлю товарів першої необхідності— продукти харчування, одяг тощо,
які, у свою чергу, є основними об’єктами оподаткування. У кінцевому
підсумку ці сім’ї зі свого доходу сплачують відносно більшу частину
податків, ніж сім’ї з середніми і високими доходами. Стягнення за
високими ставками непрямих податків на предмети не першої необхідності,
споживачами яких є сім’ї з досить високим рівнем доходів, дещо пом’якшує
проблему соціальної справедливості, але не вирішує її.

Переваги прямих податків у розв’язанні проблем соціальної справедливості
пояснюються тим, що рівень оподаткування у цьому разі безпосередньо
пов’язаний з доходами, які отримують фізичні та юридичні особи.
Суперечки точаться навколо питань необхідності прогресивного
оподаткування високих доходів. З погляду соціальної справедливості,
особи, які мають високий рівень доходів, можуть сплачувати до бюджету
відносно більшу частину доходів, при цьому відбувається перерозподіл
коштів між населенням. Але за досить високої прогресії в оподаткуванні
виникають негативні наслідки, такі як втрата платниками стимулів до
більш інтенсивної праці і намагання ухилитися від сплати податків.

Формування доходів бюджету може відбуватись за рахунок внутрішніх і
зовнішніх джерел. До внутрішніх відносять валовий внутрішній продукт і
національне багатство, які вироблені на території даної країни, до
зовнішніх — ВВП (а іноді й національне багатство) інших країн, який
надходить у вигляді державних позик або репараційних платежів, тощо.

Одним з основних макроекономічних показників, які характеризують
результати економічного розвитку в тій чи іншій країні, є валовий
внутрішній продукт. Він відображає вартісний обсяг кінцевої продукції
(виключаючи повторний рахунок вартості сировини, палива тощо, спожитих
на різних стадіях у процесі виробництва), виробленої на території даної
країни за один рік. Основними елементами ВВП є: прибуток, заробітна
плата, амортизаційні відрахування, непрямі податки. Якщо обсяг валового
внутрішнього продукту зменшити на суму амортизаційних відрахувань і
непрямих податків, отримаємо ще один макроекономічних показник —
національний дохід. Національний дохід — це дохід, який одержано у
результаті використання факторів виробництва в процесі створення
поточного обсягу валового внутрішнього продукту. Складовими
національного доходу є прибуток і заробітна плата, за рахунок яких, як
правило, і відбувається формування дохідної частини бюджету. У
виняткових випадках (війна, стихійне лихо, глибока економічна і
фінансова криза тощо) формування дохідної частини бюджету може
відбуватись за рахунок національного багатства країни, наприклад через
продаж золотого запасу або основних виробничих фондів даної країни тощо.

2.1.2. Склад і структура доходів бюджету України

Склад і структура доходів бюджету характеризують фінансову політику та
фінансовий стан держави. Дані про бюджет України (за вирахуванням фондів
цільового призначення) наведені в табл. 1. Як видно з них, структура
доходів бюджету досить швидко змінюється, що пояснюється постійними
перетвореннями і змінами в податковій системі України і неподаткових
надходженнях до бюджету. Починаючи з 1992 р. бюджет формується головним
чином за рахунок податкових надходжень (рис. 2).

Податкова система України відповідно до Закону України «Про систему
оподаткування» включає загальнодержавні та місцеві податки й збори
(обов’язкові платежі).

Перелік податків і зборів, які нині фактично стягуються в Україні,
наведено в табл. 2.

ПОДАТКИ І ЗБОРИ, ЩО СТЯГУЮТЬСЯ В УКРАЇНІ

Таблиця 2

ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНІ ПОДАТКИ

податок на додану вартість;

акцизний збір;

податок на прибуток підприємств;

податок на доходи фізичних осіб;

мито;

податок з власників транспортних засобів;

плата (податок) за землю;

податок на промисел;

фіксований сільськогосподарський податок;

Єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва;

ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНІ ЗБОРИ

державне мито;

рентна плата за нафту і газ, що видобуваються в Україні;

плата за транзит природного газу, нафти й аміаку;

платежі за користування надрами;

збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного
бюджету;

збір за спеціальне використання лісових ресурсів;

збір за спеціальне використання водних ресурсів;

збір за забруднення навколишнього природного середовища;

внески на обов’язкове соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою
втратою працездатності;

внески на обов’язкове державне пенсійне страхування;

внески на обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття;

внески на обов’язкове соціальне страхування від нещасних випадків;

платежі до фонду соціального захисту інвалідів;

плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності;

збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

єдиний збір, який справляється у пунктах пропуску через державний кордон
України;

збір за використання радіочастотного ресурсу України;

збори до фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

внески до фонду соціального захисту інвалідів;

збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та
теплову енергію;

збір за спеціальне використання рибних та інших водних живих ресурсів;

збір за проведення гастрольних заходів

МІСЦЕВІ ПОДАТКИ

податок з реклами

комунальний податок

МІСЦЕВІ ЗБОРИ

збір за припаркування автотранспорту;

ринковий збір;

збір за видачу ордера на квартиру;

курортний збір;

збір за участь у бігах на іподромі;

збір за виграш на бігах на іподромі;

збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

збір за право використання місцевої символіки;

— збір за право проведення кіно- і телезйомок;

— збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і
лотерей;

— збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та
сфери послуг;

— збір з власників собак

Основним джерелом податкових надходжень є прямі і непрямі податки. Роль
прямих і непрямих податків у формуванні доходів бюджету постійно
змінюється (рис. 3). Так, до 1992 р. у надходженнях до бюджету
переважали прямі податки. У 1992 р. з уведенням нових податків — податку
на дохід замість податку на прибуток, податку на додану вартість і
акцизного збору замість податку з обороту і податку з продажу —
співвідношення між прямими і непрямими податками змінилось. Питома вага
непрямих податків зросла до 50,2 %, прямих — зменшилась до 40,4 %. У
1993 р. переважали непрямі податки. З 1994 р. прямі податки знову
переважають у надходженнях до бюджету — 44,8 %, частка непрямих
знижується до 38,5 %. Це пояснюється підвищенням ставки податку на
доходи з 18 % до 22 %. Надалі прямі податки продовжують відігравати
провідну роль у доходах бюджету.

Рис. 3. Роль прямих і непрямих податків у формуванні доходів зведеного
бюджету (1992—2002 рр.)

Серед окремих податків у формуванні доходів бюджету особлива роль
належить податку на додану вартість і податку на прибуток (доходи)
підприємств, які разом забезпечують значну суму надходжень до бюджету
(1992 р. — 69,4 %, 2002р. — 37,2 %). У 1993 р. порівняно з 1992 р. у
доходах бюджету знизилась частка прибуткового податку з громадян (1992
р. — 13,6 %, 1993 р. — 6,1 %), що зумовлено зменшенням фонду заробітної
плати, але зараз ситуація стабілізується й очікується подальше поступове
зростання надходжень. Так, у 2001 р. частка прибуткового податку з
громадян становила 16,3 % і вперше перевищила відповідний показник
податку на прибуток (15,4 %). Роль зазначених податків у ВВП показана на
рис. 4. У 1995—1996 рр. значно зменшилася роль акцизного збору в доходах
бюджету (1993 р. — 4,2 %, 1995 р. — 2,6 %). Це пояснювалось як
зменшенням купівельної спроможності населення, що меншу частку своїх
доходів витрачало на споживання предметів непершої необхідності, так і
зниженням попиту на вітчизняні підакцизні товари, реалізація яких
забезпечувала основну частину надходжень від акцизного збору.
Надходження акцизного збору від імпортних підакцизних товарів до 1996 р.
були мізерними, що зумовлено дуже високими ставками оподаткування і, як
наслідок, ухиленням платників від сплати цього податку. У 1996 і 1997
рр. з переглядом ставок на підакцизні товари надходження від акцизного
збору починають швидко зростати (2002 р. — 6,7 %). Решта податків і
платежів суттєвого бюджетного значення не мають.

Рис. 4. Роль основних податків у ВВП (1992—2002 рр.)

Неподаткові надходження становлять значний відсоток у доходах бюджету
(20—30%). Така роль неподаткових надходжень пояснюється спробою держави
вирішити фіскальні проблеми в умовах фінансової кризи не за рахунок
збільшення податків, а введенням нових неподаткових зборів і платежів. В
умовах стабільної економіки неподаткові надходження не мають великого
значення і становлять не більше 5 % доходів бюджету.

Склад неподаткових доходів бюджету, на відміну від податкових, є досить
широким. При цьому існують надходження, які мають постійний характер і
які з’являються час від часу і зникають. Уведення останніх було
спричинено необхідністю термінового збільшення доходів бюджету.

Неподаткові надходження можна поділити на кілька груп. Зокрема — це
доходи від власності та підприємницької діяльності; адміністративні
збори і платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;
надходження штрафів та фінансових санкцій; інші неподаткові надходження.

До доходів від власності та підприємницької діяльності належать:

— надходження від перевищення валових доходів над видатками
Національного банку України;

— надходження від грошово-речових лотерей;

— дивіденди (дохід), нараховані на акції (частки, паї) господарських
товариств;

— рентна плата;

— інші надходження.

До адміністративних зборів і платежів, доходів від некомерційного та
побічного продажу входять:

— плата за надання послуг службою дозвільної системи органів внутрішніх
справ;

— плата за оренду цілісних майнових комплексів та іншого майна;

— плата за утримання дітей у школах-інтернатах;

— державне мито;

— плата за утримання вихованців шкіл та профтехучилищ соціальної
реабілітації;

— митні збори.

Надходження від штрафів і фінансових санкцій складаються з:

— адміністративних штрафів та санкцій;

— сум, стягнених з винних осіб, за шкоду, заподіяну підприємству,
установі, організації;

— надходження від штрафних санкцій за порушення правил пожежної безпеки
та ін.

До інших неподаткових надходжень належать:

— надходження коштів від реалізації конфіскованого митними,
правоохоронними та іншими уповноваженими органами майна і валюти;

— надходження сум кредиторської та депонентської заборгованості
підприємств, щодо яких минув строк позовної давності;

— власні надходження бюджетних установ;

70

Розділ 2

— надходження коштів від продажу військового майна;

— надходження до страхового фонду безпеки авіації;

— надходження сум різниці в ціні за газ;

— відрахування від сум перевищення розрахункової величини фонду оплати
праці та ін.

У 1991 р. як терміновий захід до бюджету були залучені платежі у фонд
стабілізації економіки і внески з фонду споживання. Найбільшу частку
серед названих вище неподаткових доходів починаючи з 1995 р. становила
рентна плата за нафту і природний газ, що видобувається в Україні, та
різниця в цінах на природний газ (1995 р. — 4,8 %, 1996 р. — 8,2 %).

Основною метою встановлення з 1995 р. рентної плати за нафту і природний
газ була необхідність вирівнювання цін на природний газ і нафту, що
видобуваються в Україні, та цін, за якими вони надходять з інших держав.
Крім того, за рахунок рентної плати поповнювались доходи бюджету,
внаслідок чого з’являлася можливість створення умов для розвитку
вітчизняної нафтової і газової промисловості. Але в умовах хронічного
браку фінансових ресурсів ці додаткові надходження бюджету
використовувалися насамперед для фінансування загальних витрат, не
пов’язаних з розвитком газової і нафтової промисловості. При цьому
погіршилось економічне становище відповідних підприємств і значно
зменшилися зазначені вище доходи бюджету (2002 р. — 1,2 %). З 1999 р.
була введена плата за транзит газу, нафти й аміаку через територію
України, надходження за якою становили 2,8 % у 2002 р.

Надходження від інших доходів, як правило, не перевищують 1 % від
загального обсягу доходів бюджету. Для мобілізації додаткових коштів до
бюджету починаючи з 1995р. вилучаються вільні залишки позабюджетних
фондів, що свідчили про загострення проблем з фінансовими ресурсами
держави.

У 2000 р. різко змінилось співвідношення між податковими і неподатковими
доходами зведеного бюджету. Значне збільшення неподаткових доходів до
(33,0 % у 2001 р.) виникло за рахунок включення до дохідної частини
зведеного бюджету власних надходжень бюджетних установ і організацій,
які до цього не обліковувалися в доходах бюджетів (у 2001 р. ці суми
становили 10,3 % доходів зведеного бюджету), а також досить значних
надходжень від приватизації майна (4,7 % у 2001 р.).

Позичені кошти та грошова емісія використовуються для фінансування
видатків держави в умовах недостатнього надходження коштів від
податкових і неподаткових джерел. Вони є джерелом фінансування дефіциту
бюджету, тобто перевищення видатків над доходами.

Проблема покриття дефіциту бюджету з’явилася в 1991 р. Починаючи з цього
року сума доходів бюджету в порівнянних цінах почала зменшуватись, що
було спричинено початком економічної кризи. В умовах відсутності
цивілізованих методів фінансування дефіциту бюджету за рахунок випуску
державних цінних паперів, перевищення видатків над доходами покривалося
за рахунок емісійних кредитів Національного банку України. Наслідком
цього стали величезні темпи інфляції. Тільки в 1994 р. фінансування
дефіциту бюджету було частково здійснено за рахунок іноземних кредитів,
а з 1995 р. — і за рахунок розміщення державних цінних паперів (рис. 5).
Найвищим дефіцит бюджету був у 1992 р. — 13,8 % ВВП. Надалі бюджетна
політика спрямовувалася на поступове зменшення дефіциту. Так, у 1999 р.
дефіцит становив 1,5 % ВВП, в 2000 р. бюджет був зведений з профіцитом у
розмірі 0,6 % ВВП, а в 2001 р. — з дефіцитом у розмірі 0,3 %, у 2002 р.
— з профіцитом у розмірі 0,7 %.

Рис. 5. Джерела фінансування дефіциту зведеного бюджету України

(1992—2002 рр.)

Які можна зробити висновки щодо системи доходів бюджету України? Склад і
структура доходів бюджету постійно змінюються, що зумовлюється як
постійними перетвореннями в податковій системі України, так і намаганням
держави вирішити фіскальні проблеми за рахунок неподаткових доходів. З
цієї ж причини питома вага податкових доходів є не дуже високою.
Фінансування бюджетного дефіциту в умовах нерозвинутого фінансового
ринку України відбувалося за допомогою емісійних кредитів Національного
банку України, внаслідок чого інфляція досягла дуже високих темпів. Лише
з 1995 р. на ринку з’явились державні цінні папери, що свідчить про
поступове наближення до прийнятих у світі механізмів фінансування
бюджетного дефіциту.

Таким чином, становлення і розвиток системи доходів бюджету, яка б
відповідала розвитку ринкових відносин, відбувається досить повільно.
Але все ж таки з кожним роком прогресивних перетворень у бюджетній
системі стає дедалі більше.

2.2. Система видатків бюджету

2.2.1. Класифікація видатків та форми бюджетного фінансування

В основі сучасного розуміння сутності бюджетних видатків має бути
суспільний вибір, мотивації та інтереси людей, які приймають рішення:
від рядових виборців до парламентаріїв і президента. В умовах розвинених
демократичних засад обсяг бюджетних видатків визначається колективними
рішеннями, які, у свою чергу, залежать від індивідуальних преференцій
членів суспільства. Звідси випливає, що держава — лише інструмент у
руках суб’єктів демократичного політичного процесу, яка реалізує волю
більшості у виборі бюджетно-політичних цілей. У випадку орієнтації уряду
на активізацію політики економічного зростання він буде всебічно сприяти
процесам пожвавлення економічного життя суспільства, здійсненню видатків
на освіту, фундаментальні наукові дослідження тощо. Таким чином, видатки
бюджету є інструментом досягнення вищого критерію справедливості у
розподілі державних благ з метою досягнення граничного рівня добробуту
для кожного члена суспільства. Матеріальну основу видатків бюджету
становлять грошові кошти, які спрямовуються урядом та іншими
адміністративними органами влади на фінансування економічної діяльності,
соціальної сфери і соціальних потреб населення, на державне управління,
оборону та інші загальнодержавні потреби.

Кожний з видатків бюджету має кількісну й якісну характеристику.
Кількісне визначення пов’язане з величиною виділених бюджетних коштів.
Якісна характеристика дає уявлення про економічну природу і суспільне
призначення кожного виду бюджетних видатків.

У видатках бюджету виявляється фінансова політика держави у сферах
державного регулювання і стимулювання виробництва, фінансового
забезпечення соціального захисту населення, розвитку науково-технічного
прогресу, міжнародної діяльності. Тому перелік витрат, їх склад і
структура постійно змінюються залежно від конкретної економічної
ситуації.

З метою забезпечення управління процесами розподілу і використання
бюджетних коштів видатки бюджету систематизують і групують за певними
економічними ознаками залежно від галузевого й організаційного
спрямування, від рівня державного управління. Наукова класифікація
видатків бюджету здійснюється за такими ознаками:

а) роллю у відтворенні виробництва;

б) суспільним призначенням;

в) галузями економіки 5 соціальної сфери;

г) цільовим призначенням;

д) рівнями бюджетної системи.

За роллю у відтворенні виробництва видатки бюджету поділяються на
поточні і капітальні. Поточні видатки спрямовуються на забезпечення
діяльності підприємств та установ виробничої і соціальної інфраструктури
суспільства, утримання органів управління, армійських підрозділів та ін.
Це видатки державного і місцевих бюджетів на фінансування мережі
підприємств, установ, організацій та органів, яка діє на початок
бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального
захисту населення й інших заходів, що не належать до видатків розвитку.
У складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені
зростанням мережі перелічених вище об’єктів із зазначенням усіх
факторів, які вплинули на обсяг видатків.

Капітальні видатки характеризують фінансування розвитку суспільства.
Видатки розвитку — це витрати державного і місцевих бюджетів на
фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема на
фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого
призначення, фінансування структурної перебудови економіки, субсидії та
субвенції на інші потреби, пов’язані з розширеним відтворенням.

Відповідно до такого розподілу видатків можуть формуватися два окремі
бюджети — поточний і бюджет розвитку. В Україні Бюджетним кодексом
передбачено виділення видатків на поточні і капітальні цілі, але окремі
бюджети відповідно до такого розподілу не складаються.

Поділ видатків залежно від суспільного призначення характеризує
фінансове забезпечення економічної, соціальної, оборонної та
управлінської функцій держави. Відповідно до цього видатки бюджету
спрямовуються на економічну діяльність, соціальний захист населення, в
соціальну сферу, оборону, управління, міжнародну діяльність, на
обслуговування державного боргу.

Галузевий розподіл бюджетних коштів характеризує фінансування галузей
економіки (промисловості, сільського господарства, будівництва,
транспорту, зв’язку тощо), соціальної сфери (освіти, культури, охорони
здоров’я) та інших видів діяльності. Змінюючи пропорції в розподілі
бюджетних коштів між галузями, держава впливає на структуру економічної
та соціальної сфер, стимулює розвиток принципово нових галузей економіки
і видів виробництва. У галузевій структурі бюджетних видатків може також
здійснюватись групування видатків відповідно до цільових державних
програм. Воно показує конкретних отримувачів бюджетних коштів, які є
відповідальними за їх ефективне цільове використання. Таке адресне
спрямування бюджетних коштів особливо важливе в умовах дефіциту
фінансових ресурсів.

Цільове призначення бюджетних видатків відображає фінансування
конкретних видів витрат: будівельні та монтажні роботи, обладнання,
заробітна плата та ін. Така класифікація дає можливість здійснювати
фінансовий контроль за цільовим використанням бюджетних коштів.

За рівнем бюджетної системи розрізняють видатки Державного бюджету
України і місцевих бюджетів. Кошти Державного бюджету витрачаються на
цілі, визначені Законом про Державний бюджет України, кошти місцевих
бюджетів — на цілі і в межах, затверджених Верховною Радою Автономної
Республіки Крим і місцевими радами.

В основі розмежування видатків між бюджетами лежить визначення меж
функціональних повноважень між окремими рівнями державної влади й
управління. При цьому функціональні повноваження поділяються на
неделеговані державні повноваження, делеговані та власні повноваження.

Видатки на здійснення неделегованих державних повноважень — це видатки
на забезпечення конституційного ладу держави, державного суверенітету та
Інші видатки, які не можуть бути передані на виконання місцевому
самоврядуванню. До них належать видатки на державне управління
(законодавчу і виконавчу владу, утримання адміністрації Президента
України), судову владу, міжнародну діяльність, фундаментальні
дослідження, національну оборону, правоохоронну діяльність, державні
програми підтримки пріоритетних галузей економіки, засобів масової
інформації, розвитку транспорту та зв’язку, загальнодержавні
інвестиційні проекти, державні програми ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи, створення та поповнення державних запасів,
обслуговування державного боргу, проведення загальнодержавних виборів та
референдумів, інші програми загальнодержавного значення. Такі видатки
здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України.

Видатки на здійснення делегованих державних повноважень — це видатки,
які визначаються функціями держави та можуть бути передані місцевому
самоврядуванню з метою забезпечення найефективнішого їх виконання.
Розмежування видів видатків за делегованими державними повноваженнями
між місцевими бюджетами відбувається на основі принципу субсидіарності з
урахуванням критеріїв повноти надання суспільних послуг і наближення їх
до безпосереднього споживача. Такі видатки здійснюються за рахунок
коштів місцевих бюджетів і бюджетних трансфертів.

Видатки на здійснення власних повноважень — це видатки на реалізацію
прав, обов’язків та функцій місцевого самоврядування, які мають місцевий
характер. Такі видатки фінансуються за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Розмежування видатків між бюджетами може ґрунтуватися на принципах
відомчої підпорядкованості та територіального розташування. Принцип
відомчої підпорядкованості означає, що суб’єкт бюджетного фінансування
отримує кошти з того бюджету, який відповідає рівню органу управління
цим суб’єктом. Принцип територіального розташування означає, що
фінансування здійснюється з бюджету тієї адміністративної одиниці, на
території якої міститься суб’єкт фінансування. Нині основним є принцип
відомчої підпорядкованості.

Фінансування видатків бюджету може здійснюватись у таких формах:

кошторисне фінансування;

фінансування інвестиційних проектів (бюджетні інвестиції);

державні субсидії, субвенції, дотації (державні трансферти);

бюджетні кредити.

Кошторисне фінансування є основною формою, за допомогою якої
здійснюються видатки бюджету. Воно включає забезпечення виробничої та
соціальної інфраструктур, оборони та управління. За цієї форми бюджетні
асигнування виділяються на підставі спеціального документа — кошторису.
У ньому розраховується обсяг бюджетних асигнувань, їх розподіл за
статтями витрат з поквартальною розбивкою. Обсяг бюджетного фінансування
визначається на основі показників, які характеризують масштаби
діяльності підприємства, та встановлених (чи розрахованих) норм витрат.
Норми витрат можуть бути постатейними та узагальненими, обов’язковими і
факультативними. Норми витрат — основний елемент кошторисного
фінансування, бо саме вони визначають обсяги видатків бюджету.

Бюджетне фінансування інвестиційних проектів характеризує виділення
державних асигнувань на капітальні вкладення у виробничу сферу. Суть
цієї форми полягає у тому, що держава виходячи зі своїх фінансових
можливостей здійснює конкурсний відбір найнеобхідніших та
найефективніших проектів. Проекти, що не пройшли конкурсного відбору,
можуть фінансуватись за рахунок банківських кредитів та інших залучених
коштів (наприклад, цільових інвестиційних позик). Обсяг видатків
установлюється на основі спеціальних кошторисів, в яких визначається
вартість спорудження відповідних об’єктів.

Державні субсидії являють собою форму надання державної фінансової
допомоги юридичним та фізичним особам. Вони мають на меті підтримання
певних сфер діяльності, галузей чи підприємств (наприклад, субсидії
фермерам) і окремих верств населення (наприклад, житлові субсидії).
Державні субвенції передбачають пайову участь суб’єктів підприємницької
діяльності у фінансуванні окремих витрат чи проектів. Державні дотації —
це надання коштів з бюджету на покриття збитків підприємств. В основному
вони стосуються державних підприємств. Недержавні підприємства можуть
отримувати дотацію тоді, коли їх збитки виникають унаслідок певної
політики держави, наприклад у сфері ціноутворення.

Бюджетні кредити являють собою форму надання державним підприємствам
тимчасової фінансової допомоги на умовах поворотності. Це нехарактерна
для бюджету форма його видатків, оскільки взаємовідносини держави з
юридичними особами засновуються саме на безповоротній основі.

Форми бюджетного фінансування визначаються економічними умовами, в яких
функціонує бюджетний фонд держави. Із зміною конкретних умов
господарювання поступово змінюються й самі форми бюджетного
фінансування, а також межі їх застосування. На нинішньому етапі розвитку
економіки у зв’язку з необхідністю вдосконалення всієї системи
управління економічною і соціальними сферами постала потреба у
вдосконаленні форм бюджетного фінансування.

При визначенні шляхів удосконалення діючих форм бюджетного фінансування
має застосовуватись диференційований підхід, а перспективи розвитку
кожної з форм повинні пов’язуватися з тими цілями, досягнення яких вона
повинна забезпечити. Цілі управління поділяються на загальні і
спеціальні. Загальні цілі реалізуються через ті форми фінансування, які
відповідають системі управління економікою в цілому. Такими формами є
фінансування інвестиційних проектів та кошторисне фінансування, за
допомогою яких формуються галузеві й територіальні пропорції,
здійснюються структурні зміни в економіці. Спеціальні цілі пов’язані з
особливими умовами господарювання, що визначаються економічною політикою
держави на певному етапі її розвитку. Звідси виникає необхідність
використання таких форм, як державні субсидії, субвенції і дотації,
бюджетні кредити.

2.2.2. Склад і структура видатків бюджету України

Видатки бюджету обумовлюються насамперед їхнім суспільним призначенням,
адже саме такий їх розріз найповніше відбиває сутність і призначення
бюджету. Економічну функцію держави забезпечують видатки на економічну
діяльність та науку, соціальну — видатки на соціальний захист населення,
соціальне забезпечення та соціальну сферу, оборонну — на оборону,
управлінську — на утримання управлінських структур (органи державної
влади й управління, судові структури і прокуратура, правоохоронні органи
і служба безпеки, митна і податкова служби) та на міжнародну діяльність.
Окремо в бюджеті виділяються видатки, пов’язані з системою державного
кредиту, — на обслуговування внутрішнього і зовнішнього державного
боргу.

Видатки бюджету на економічну діяльність в Україні охоплюють державні
капітальні вкладення, бюджетні кредити підприємствам, державні субсидії
й дотації, операційні витрати (на виробничу інфраструктуру —
геологорозвідувальні роботи, роботи щодо землевпорядкування тощо). Вони
спрямовуються в галузі економічного комплексу. При цьому видаткам
бюджету відводиться допоміжна і регулятивна роль у системі фінансового
забезпечення економіки, основними формами якого є самофінансування і
кредитування.

Видатки бюджету на соціальний захист — це державні субсидії і допомоги
окремим громадянам, які внаслідок об’єктивних, незалежних від них причин
не можуть самостійно повною мірою забезпечити себе. Видатки на соціальну
сферу структуруються за галузевими ознаками: на освіту, охорону
здоров’я, духовне і фізичне виховання. Нині відповідно до прийнятої в
Україні фінансової моделі бюджетні асигнування є головними у системі
фінансового забезпечення соціальної сфери. Однак постійно розвивається
сфера платних послуг, яка засновується на самофінансуванні і
кредитуванні, а також спонсорство і меценатство, розглядаються напрями
переходу до страхової медицини. Видатки на соціальне забезпечення
пов’язані із державним забезпеченням тих громадян, Ідо з об’єктивних
причин не можуть утримувати себе самостійно, наприклад інваліди від
народження, самотні особи похилого віку тощо.

Видатки бюджету на науку відбивають фінансування державних і
міждержавних науково-технічних програм, фундаментальних досліджень. Нині
бюджетні видатки на науку значно скоротились, однак альтернативні
джерела фінансування (комерційна наукова діяльність, спеціальні фонди і
відрахування) не набули належного поширення.

Видатки бюджету на оборону охоплюють витрати на закупівлю озброєнь і
військової техніки та на утримання військових частин. Крім того, до них
також належать витрати на наукові дослідження у сфері оборони і на
виплату пенсій військовослужбовцям.

Видатки у сфері міжнародної діяльності — це сплата внесків до
міжнародних організацій, членом яких є Україна, утримання дипломатичних
представництв за кордоном, відрядження за кордон представників органів
державної влади.

Видатки на обслуговування державного боргу — це витрати на погашення
заборгованості та виплату процентів за державними позиками.

Структура видатків бюджету України наведена в табл. 3.

З наведених даних видно, що найбільшу питому вагу у зведеному бюджеті
України займають соціальні видатки (на соціальний захист населення,
соціальне забезпечення та соціальну сферу): у 1992 р. — 45,6 %, у 1993
р. — 57,6, у 1994 р. — 39,1, у 1995 р. — 49,6, у 1996 р. — 49,0, у 1997
р. — 49,6, у 1998 р. — 45,0, у 1999р. — 49,6, у 2000р. — 45,7, у 2001 р.
— 49,6, у 2002 р. — 55,7 %.

Лише в 1994 р. видатки на економічну діяльність переважали 40.6 %. У
складі видатків Державного бюджету, навпаки, головну роль до 1999 р.
(крім 1993 р.) відігравали видатки на економічну діяльність. Починаючи з
1999р. переважають соціальні видатки (відповідно 33,3 % проти 23,2 %).

У цілому видатки, пов’язані з економічною (народне господарство і наука)
та соціальною (соціальний захист і соціальна сфера) функціями держави, є
домінуючими. У 1992 р. у зведеному бюджеті вони досягали 87,9 %, а в
Державному — 82,4 %, у 1993 р. відповідно — 85,1 і 80,0 %, у 1994 р. —
80,8 і 74,3 %, у 1995 р. — 70,0 і 47,6 %, у 1996 р. — 72,1 і 51,6 %, у
1997 р. — 68,1 і 47,9 %, у 1998 р. — 71,3 і 49,9 %, у 1999 р. — 73,8 і
58,1 %, у 2000 р. — 67,0 і 53,6 %, у 2001 р. — 67,9 і 51,3 %, у 2002 р.
— 70.7 і 56,6 %. Водночас характерною ознакою динаміки структури
видатків на економічну діяльність є зниження їх питомої ваги як у
зведеному, так і в Державному бюджеті.

Таким чином, як свідчать наведені вище дані, нині бюджету України
притаманна досить чітко виражена соціальна спрямованість. Однак це не
забезпечує достатнього рівня соціальних послуг. Реальна фінансова
забезпеченість соціального захисту і соціально-культурних установ та
закладів в останні роки суттєво знизилась. Причина відома — тривалий
процес зниження обсягу виробництва призвів до такого низького обсягу
ВВП, що його просто не вистачає, і ніякий перерозподіл у бюджеті між
напрямами видатків не в змозі вирішити окремі проблеми.

При фінансуванні соціального захисту важливо встановити правильне
співвідношення між видатками бюджету на соціальні цілі та на економічну
діяльність. Спрямування коштів в економіку створює передумови для
зростання ВВП, а відтак, з одного боку, збільшує можливості бюджету у
фінансуванні соціальних заходів, а з іншого — знижує напруження у
розподілі бюджетних коштів, оскільки зменшує потребу в самому
соціальному захисті. Головну роль у такій політиці відіграють
продуктивні витрати — інвестиції в основний капітал і науку. Проте вони
мають тенденцію до зниження. Так, якщо в 1992 р. видатки зведеного
бюджету на науку становили 2,2 %, то в 2002 р. — 0,8 %. Питома вага
інвестицій в основний капітал теж скорочувалась. Звичайно, не тільки ці
чинники визначали процес спаду виробництва в Україні. Проте такий підхід
у бюджетній політиці досить негативно впливав на стан економіки. Адже
вирішити проблему виходу з кризи без зазначених витрат практично
неможливо.

СТРУКТУРА ВИДАТКІВ

Напрями видатків 1992 1993 1994 1995

Зведений бюджет Державний бюджет Зведений бюджет Державний бюджет
Зведений бюджет Державний бюджет Зведений бюджет Державний бюджет

1. Економічна діяльність 40,1 56,5 26,6 33,3 40,6 55,9 19,2 27,2

2. Соціальний захист населення 19,8 11,6 32,6 38,2 13,5 8,7 17,3 5,7

3. Соціально-культурна сфера 25,8 10,7 25,0 7,0 25,6 7,9 32,3 12,3

4. Наука 2,2 3,6 0,9 1,5 ІД 1,8 1,2 2,4

5. Оборона 6,0 9,9 4,9 8,3 4,6 7,3 6,0 10,7

6. Міжнародна діяльність — — 2,2 3,7 0,8 1,3 0,6 1,3

7. Державне управління, судова влада, правоохоронна діяльність і безпека
держави 3,5 4,5 5,4 6,7 5,7 6,6 7,4 10,6

8. Обслуговування внутрішнього державного боргу 0,1 од 0,1 0,1 1,1 1,7
1,2 2,4

9. Обслуговування зовнішнього державного боргу — — — — 3,9 6,3 11,9 23,8

10. Інші видатки 2,5 3,1 2,3 1,2 3,1 2,5 2,9 3,6

Головна проблема, яка сьогодні стоїть перед суспільством, — стабілізація
економіки і забезпечення її зростання. Однак без виділення відповідних
коштів її неможливо розв’язати. З погляду фінансової політики в цілому
необхідно знайти відповідні джерела фінансування і встановити їх
структурне співвідношення. З погляду бюджетної політики, зокрема,
необхідно визначити місце і роль бюджету у фінансовому забезпеченні
потреб економічного розвитку та основні напрями бюджетного інвестування.

При виборі об’єктів бюджетного інвестування враховується здатність
виробників випускати експортоспроможну та імпорто-замінну продукцію, а
також вироби особливої соціальної значущості (лікувальні препарати,
продукти харчування, інші товари першої необхідності), знаходити і
розширювати ринки збуту своєї продукції на внутрішньому та зовнішньому
ринках і відповідно нарощувати обсяги її реалізації. Враховуються також
можливості для пожвавлення виробництва в суміжних галузях і вирішення
питань енергозбереження та використання альтернативних джерел
енергопостачання.

БЮДЖЕТУ УКРАЇНИ за 1992—2002 рр.

Таблиця З

1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002

Зведений бюджет Державний бюджет Зведений бюджет Державний бюджет
Зведений бюджет Державний бюджет Зведений бюджет Державний бюджет
Зведений бюджет Державний бюджет Зведений

бюджет Державний бюджет Зведений бюджет Державний бюджет

21,1 28,1 16,6 23,4 25,2 24,0 23,3 23,2 19,7 18,7 16,9 15,3 14,3 15,8

16,9 6,4 18,0 10,9 14,4 11,7 21,8 23,7 17,1 19,1 18,4 17,9 21,0 20,5

32,1 13,2 31,6 11,6 30,6 12,0 27,8 9,6 28,6 13,4 31,2 15,7 35,2 19,7

2,0 3,9 1,9 2,0 1,1 2,2 0,9 1,6 1,6 2,4 1,4 2,4 0,9 1,5

5,1 10,0 4,9 8,9 4,7 9,9 4,8 8,3 5,0 7,9 5,5 9,2 5,9 10,0

0,7 1,4 0,5 1,0 0,9 1,7 0,6 1,1 1,4 2,3 1,0 1,9 0,8 1,4

9,2 13,4 9,7 14,9 10,2 16,9 9,8 14,3 14,0 18,7 14,6 21,0 16,3 21,6

1,8 3,5 3,0 5,5 5,8 11,9 3,6 6,6 3,6 5,7 3,0 5,0 1,2 1,8

8,3 16,2 6,6 12,1 2,7 5,4 5,4 9,9 6,4 10,0 4,4 7,4 3,7 6,3

2,8 3,9 7,2 9,7 4,4 4,3 2,0 1,7 2,6 1,8 3,6 4,2 0,7 1,4

В умовах обмеженості фінансових ресурсів держава не має можливості
виділяти бюджетні кошти на підтримку неефективних підприємств, які,
власне, є банкрутами. Тому особливої ваги набуває питання
перепрофілювання, консервації, а в окремих випадках і закриття
неефективних виробничих структур.

У цілому система видатків бюджету повинна забезпечувати надійне
функціонування держави і сприяти економічному зростанню, що досягається
за рахунок раціональної структури видатків.

Без видатків державних цільових фондів.

2.3. Бюджетний дефіцит

2.3.1. Причини, наслідки та межі бюджетного дефіциту

Стан бюджету як фінансового плану держави може визначатися трьома
показниками:

рівновагою доходів і видатків бюджету;

бюджетним профіцитом — перевищенням доходів над видатками бюджету;

бюджетним дефіцитом — перевищенням видатків над постійними доходами.

Рівновага доходів і видатків бюджету є його найбільш доцільним і
обгрунтованим станом. Вона означає, що всі видатки бюджету мають
відповідні джерела фінансування. З позицій фінансового забезпечення
реалізації функцій держави немає потреби, з одного боку, формувати зайві
доходи, а з іншого — передбачати у своєму плані видатки без гарантованих
надходжень для їх фінансування. Досягнення врівноваженості бюджету є
головним завданням бюджетного планування. Враховуючи розгалужений склад
видатків бюджету та різноманітність джерел формування доходів, а головне
— систему фінансових інтересів у суспільстві стосовно бюджету, коли
кожний суб’єкт заінтересований отримати якомога більше асигнувань і
сплатити якнайменше податків та платежів, можна відзначити, що практична
реалізація цього завдання є дуже складною.

З позицій адміністративного управління фінансами проблеми, начебто,
немає. Залежно від конкретної ситуації можна або збільшити податки, або
скоротити видатки. З позиції ж оптимізації бюджету та його ролі в
суспільстві цього досягти дуже важко, адже будь-яке скорочення видатків
чи збільшення рівня оподаткування веде до певних наслідків, які
необхідно виявити та проаналізувати. Завдання врівноваженості бюджету
зачіпає інтереси численних суб’єктів фінансових відносин, потребує
врахування багатьох чинників і обмежень, а тому практично не піддається
математичному моделюванню. Його реалізація повністю залежить від
фахівців з бюджетного менеджменту, їх професіоналізму й ерудиції,
чесності і порядності, мужності і стійкості, вміння знаходити вихід із
здавалось би безвихідного становища.

Бюджетний профіцит є специфічним явищем. По-перше, як уже зазначалося,
це досить відносний показник, адже завжди можна знайти певні напрями
використання коштів. «Зайвих» грошей взагалі не буває. Так, згідно з
Бюджетним кодексом України профіцит має затверджуватись виключно з метою
погашення основної суми боргу. Але якщо погашення цього боргу включити у
видатки бюджету (а саме до них вони і мають відноситися), то ніякого
профіциту в бюджеті не буде. По-друге, слід відрізняти бюджетний
профіцит від надлишку коштів, який підлягає вилученню до бюджету вищого
рівня і характеризує міжбюджетні відносини (див. розділ 3). У будь-якому
випадку бюджетний профіцит не може розглядатись як позитивний результат
фінансової діяльності держави, ідентичний прибутку суб’єктів
підприємництва. Підкреслюємо ще раз, державі зайві кошти не потрібні.

Бюджетний дефіцит є найбільш складним і водночас досить поширеним
явищем. Це —- перевищення видатків над постійними доходами бюджету,
якими є податки й обов’язкові платежі, що згідно з бюджетною
класифікацією віднесені до доходів бюджету. Бюджетний дефіцит не означає
незбалансованості бюджету, оскільки при його складанні і затвердженні
встановлюються відповідні джерела фінансування. Отже, необхідно чітко
розрізняти бюджетний дефіцит і незбалансованість бюджету у зв’язку з
невизначеністю у джерелах покриття дефіциту. Відсутність чіткої політики
стосовно бюджетного дефіциту і визначення джерел його покриття
характеризує стан бюджету, який умовно можна назвати бюджетною пустотою,
чи дірою. Тобто в бюджет включається певна сума видатків, що не мають
відповідного забезпечення. Таке явище загалом неприпустиме. Однак в
Україні на початку 90-х років воно мало місце. Затверджувався
неврівноважений бюджет, що значно ускладнювало його виконання. Адже при
незабезпеченому перевищенні видатків над доходами неясно, які видатки
треба фінансувати, а які не треба. З іншого боку, виходячи із
законодавчого характеру бюджету необхідно фінансувати всі затверджені
видатки, але за рахунок чого?

Бюджетний дефіцит має різні прояви і причини. Його не можна оцінювати
однозначно, оскільки завжди необхідно враховувати всі його чинники.
Характеристика дефіциту дається за такими ознаками (рис. 6):

формою прояву;

причинами виникнення;

спрямуванням коштів.

Рис. 6. Характеристика бюджетного дефіциту

За формою прояву розрізняють відкритий і прихований дефіцит. Відкритий
дефіцит — це офіційно зафіксований стан бюджету під час його
затвердження у відповідному документі: Законі про Державний бюджет чи в
рішенні місцевих органів влади. Прихований дефіцит офіційно не
визнається. Існує кілька варіантів прихованого і напівприхованого
дефіциту. По-перше, це завищення планових показників доходів. По суті,
воно означає фальсифікацію основного фінансового плану держави, яка все
одно виявиться при виконанні бюджету. Така фальсифікація може бути як
свідомою — для реалізації певних політичних, економічних чи фінансових
цілей, так і наслідком невисокого рівня планування доходів, бажанням
сприймати неможливе за реальність. Виходячи з рівня виконання плану
доходів в Україні в останні роки, можна стверджувати, що певні елементи
прихованого дефіциту шляхом завищення планових завдань мали місце.
По-друге, завищення доходів може мати напівприхований характер. В
Україні, наприклад, у деякі бюджетні роки до складу дохідної частини
бюджету входила стаття «Доходи, що мають бути мобілізовані в процесі
виконання бюджету». Виходячи з вимоги достовірності бюджетного
планування затверджений бюджет має містити тільки реальні доходи. Тому,
з одного боку, якщо це саме такі реальні доходи, то їх необхідно було
чітко визначити і зарахувати до бюджету в конкретних формах. Якщо це
малоймовірні або взагалі тільки бажані доходи, то їх неможливо включати
до бюджету. Фактично це було нереальне завищення доходів бюджету з метою
фіктивного його збалансування. По-третє, можливий варіант
напівприхованого-напіввідкритого дефіциту, коли в затвердженому бюджеті
дефіцит не виділяється, однак до складу доходів включаються такі
надходження, які є джерелами його фінансування.

Прихований бюджетний дефіцит — вкрай небажане явище, особливо його перша
форма — завищення планових показників доходів. Адже при виконанні
бюджету цих надходжень все одно не буде. Однак під них заплановані певні
видатки. Згорнути ж окремі програми і скоротити видатки вже в процесі
виконання бюджету значно складніше, ніж відмовитись від них з самого
початку. Такий підхід відбиває бажання органів влади й управління давати
обіцянки, які не можуть бути виконані, тобто штучно підвищувати свій
імідж. Стосовно другої і третьої форм прихованого дефіциту можна
відзначити, що вони нагадують гру в піжмурки, спробу приховати очевидне.
Такий підхід характеризує фінансову казуїстику, коли ігноруються
загальноприйняті визначення, терміни і підходи.

За причинами виникнення бюджетний дефіцит поділяється на вимушений і
свідомий. Вимушений бюджетний дефіцит є наслідком економічної і
фінансової кризи. Слід також зазначити, що він пов’язаний із бажанням чи
необхідністю витрачати коштів більше, ніж їх є в наявності. Адже завжди
можна скоротити видатки до наявних доходів, або, підвищивши рівень
оподаткування, збільшити доходи і цим вирішити проблему. Однак у
дійсності все набагато складніше. Наприклад, в Україні скорочення
видатків бюджету практично неможливе. За умов існуючих пропорцій
розподілу ВВП і низького рівня індивідуальних доходів населення зменшити
видатки на соціальну сферу та інші цілі просто нереально. Тобто
практично це можна зробити, але до чого таке рішення приведе? Аналогічно
немає можливості підвищити рівень оподаткування — він і так надто
високий.

Конкретними причинами бюджетного дефіциту в Україні є надмірно роздута
бюджетна сфера, яка дісталась у спадщину від адміністративно-командної
системи, а головне — низький рівень ВВП на душу населення. Так, якщо в
розвинених країнах світу він становить 25—40 тис. дол. США на рік, то в
Україні наразі перебуває на рівні 1000 дол. на рік. У цілому вимушений
бюджетний дефіцит у будь-якій країні є спробою пом’якшення складної
фінансової ситуації.

Свідомий бюджетний дефіцит пов’язаний з проведенням політики так званих
«позикових» фінансів. Формування доходів бюджету може здійснюватись на
основі «податкових» чи «позикових» фінансів. Політика «податкових»
фінансів виходить з повного забезпечення доходів бюджету за рахунок
податкових надходжень. Це створює стабільну дохідну базу, адже податки
не треба повертати. Політика «позикових» фінансів ґрунтується на
необхідності обмеження рівня оподаткування і забезпечення частини
бюджетних видатків через позики. Якщо вимушений бюджетний дефіцит є
наслідком дефіциту фінансових ресурсів у країні, то свідомий, як
правило, можливий саме за наявності вільних ресурсів, що їх фізичні та
юридичні особи можуть надати державі у тимчасове користування. Це
дефіцит тільки бюджету держави, фінансовий стан підприємств і громадян у
цілому може бути задовільний або й дуже добрий. Обмеження рівня
оподаткування сприяє розвиткові виробництва і зростанню доходів у
суспільстві. Держава ж може бути справді багатою лише у багатому
суспільстві. Адже багата держава у бідному суспільстві — це нонсенс,
який рано чи пізно призведе до кризи.

З’ясування причин бюджетного дефіциту надзвичайно важливе для його
оцінки. Сам по собі дефіцит бюджету не можна вважати негативним явищем і
хибною фінансовою політикою. Так само як неправильно стверджувати, що
дефіцит зовсім нешкідливий. Не існує абсолютної оцінки бюджетного
дефіциту як фінансового явища. Можна давати лише його відносну
характеристику з огляду на причини виникнення дефіциту.

За спрямуванням коштів розрізняють дефіцитне фінансування на розвиток і
на поточні витрати. Ця ознака дефіциту бюджету теж досить суттєва в його
характеристиці. Витрачання коштів на поточні витрати означає їх
поглинання без відповідної віддачі. Це пасивне реагування на складне
фінансове становище. Дефіцитне фінансування інвестицій, навпаки,
передбачає активний вплив бюджету на розвиток економіки. Адже в умовах
кризи інвестиції вкрай потрібні — це ліки для «хворої» економіки.
Неможливо вийти з кризи без певних зусиль і без певних вкладень.
Проблема полягає в тому, що під час економічної кризи падає ділова
активність приватних інвесторів, оскільки високим є ризик втрати коштів
чи їх знецінення. Тільки держава в змозі взяти на себе такий ризик і
таку відповідальність. Звісно, що така політика дефіцитного фінансування
інвестицій потребує чіткої організації і жорсткої відповідальності.
Однак вона має перспективу, сприяючи виходу з кризи, зростанню ВВП і (в
майбутньому) ліквідації вимушеного бюджетного дефіциту.

Політика дефіцитного фінансування інвестицій ґрунтується на теоретичних
засадах кейнсіанства, його постулатах «бюджетного мультиплікатора».
Бюджетні інвестиції сприяють розвитку економіки, розширюють попит і цим
стимулюють економіку. Фінансова політика дефіцитного фінансування
економіки широко використовувалась у різних країнах світу в певних
історичних умовах. Незважаючи на те, що нині більш поширеною є
неокласична економічна теорія, відкидати кейнсіанство безпідставно.
Більше того, Україні необхідно передусім визначитись в орієнтирах своєї
економічної доктрини, чітко сформулювати завдання та цілі, і вже під них
обирати певну фінансову політику.

Бюджетний дефіцит має певні обмеження. Маастрихтською угодою визначено,
що припустимим є дефіцит бюджету на рівні З % від ВВП. Це та величина
дефіциту, що не містить у собі ознак фінансової кризи і не призводить до
тяжких наслідків. Безперечно, такий «норматив» є досить умовним. Він
може використовуватися при здійсненні операцій з надання кредитів тим чи
іншим країнам від міжнародних фінансових організацій з метою визначення
і забезпечення платоспроможності позичальника. В певних умовах для
окремих країн рівень «нормативу» може бути підвищений. Так, наприклад,
для України свого часу надання кредитів МВФ проводилось за умови рівня
бюджетного дефіциту 4—5 % до ВВП.

Необхідність обмеження дефіциту бюджету визначається вимогами
пом’якшення наслідків дефіцитного фінансування, основним з яких є
інфляція, пов’язана з емісією грошей. Водночас слід зазначити, що
інфляція, як і будь-яке явище, має як негативні, так і певні позитивні
сторони. Відзначаючи негативність бюджетного дефіциту, мають насамперед
на увазі його вплив на знецінення грошей. Воно веде до економічної
нестабільності, оскільки гроші втрачають свою вартість у часі. Усі
юридичні та фізичні особи намагаються позбутись грошей, які практично
перестають виконувати функцію нагромадження. Інфляція виражається в
зростанні цін і зниженні рівня реальних доходів, вона підриває стимули
до підприємницької діяльності і до праці. Водночас стримування інфляції
жорсткою монетарною політикою може дати зворотні наслідки. Дефіцит
грошей — настільки ж небажане явище для економіки, як і їх надлишок.
Позитивний вплив інфляції пов’язаний з тим, що додаткова емісія грошей
веде до зростання попиту, а відтак і виробництва. Тому і політика
бюджетного дефіциту має бути виваженою і збалансованою. Наслідки
бюджетного дефіциту не є наперед заданими. Вони залежать від багатьох
чинників, і насамперед від наявності продуманої політики, керованості
бюджету і бюджетного процесу.

2.3.2. Джерела покриття бюджетного дефіциту

Джерелами покриття бюджетного дефіциту можуть бути:

— державні позики;

— емісія грошей.

Державні позики відбивають взаємовідносини між державою як позичальником
і юридичними та фізичними особами, урядами інших країн та міжнародними
фінансовими організаціями як кредиторами. Державні позики класифікуються
за різними ознаками (рис. 7).

Залежно від територіального розміщення вони поділяються на внутрішні і
зовнішні. Внутрішні характеризують залучення коштів від юридичних та
фізичних осіб на внутрішньому фінансовому ринку даної країни. Зовнішні
пов’язані з надходженням ззовні — від кредиторів інших країн, якими
можуть бути як іноземні юридичні та фізичні особи, так і уряди чи
урядові організації інших країн. Особливе місце займають кредити, які
надаються міжнародними організаціями та міжнародними фінансовими
інституціями.

За способом мобілізації розрізняють державні позики, які пов’язані з
випуском в обіг державних цінних паперів, і такі, що оформляються
відповідними угодами. За допомогою випуску цінних паперів здійснюється
мобілізація вільних коштів юридичних та фізичних осіб. На підставі угод
можуть надаватись міжурядові кредити та кредити від міжнародних
фінансових інституцій.

рис. 7. Характеристика державних позик

За термінами надання державні позики поділяються на коротко-, середньо-
та довгострокові. Короткострокові надаються на термін до одного року.
Основним інструментом розміщення короткострокових державних зобов’язань
є казначейські векселі. Середньострокові (1—5 років) і довгострокові
(5—20 років) позики базуються на випуску в обіг облігацій.

В Україні нині для покриття бюджетного дефіциту випускаються на коротко-
і середньостроковій основі облігації внутрішньої державної позики.
Значну роль у джерелах покриття бюджетного дефіциту відіграють зовнішні
позики.

Емісія грошей, на відміну від державних позик, є незабезпече-ним
джерелом покриття бюджетного дефіциту. Саме тому вона спричиняє інфляцію
— знецінення грошей. Фактично емісія на цілі дефіцитного фінансування не
вирішує проблеми браку коштів: грошей стає більше, однак вартість
грошової одиниці знижується, тобто сукупна вартість грошей в обігу
залишається незмінною і знову-таки недостатньою. Але, оскільки це
виявиться тільки після випуску в обіг зайвих грошей, то на період
складання і виконання бюджету грошову емісію можна використати для
збалансування бюджету. Надалі все залежить від спрямування коштів
дефіцитного фінансування. Як уже відзначалось, інвестування в економіку
дає можливість створити передумови для повернення грошей, а відтак і
відновлення їхньої вартості. Фінансування соціальних видатків означає,
що за рахунок зниження вартості грошей у поточному періоді, їх знову не
вистачить у наступному, тобто потрібна буде нова емісія. Такий спосіб
покриття бюджетного дефіциту веде до того, що інфляція переростає в
гіперінфляцію, а остання — в галопуючу інфляцію, адже процес емісії
набирає характеру геометричної прогресії. З цих причин використання
грошової емісії для фінансування бюджету офіційно, як правило, у тому
числі й в Україні, забороняється.

Таким чином, із двох джерел покриття бюджетного дефіциту реальним і
повноцінним є державні позики. Водночас для їх використання необхідні
певні передумови: 1) наявність кредиторів, які мають тимчасово вільні
фінансові ресурси; 2) довіра з боку кредиторів до держави; 3) наявність
стимулів до надання позик державі; 4) спроможність держави своєчасно
повернути борги та виплатити проценти.

Наявність тимчасово вільних коштів є головною передумовою для державних
позик. Якщо таких ресурсів немає, то не може бути й мови про випуск
державних цінних паперів. Однак у дійсності такі вільні ресурси, як
правило, завжди є й у фізичних, і в юридичних осіб. Це пов’язано з тим,
що завжди існує необхідність накопичення грошей для певних витрат. На
період накопичення ці гроші являють собою тимчасово вільні кошти і
можуть використовуватись як кредитні ресурси. На ці ресурси можуть
претендувати різні суб’єкти, у тому числі й держава. Отже, тимчасово
вільні кошти є завжди, навіть в умовах фінансової кризи. Проблема
полягає не в наявності ресурсів, а в спроможності держави мобілізувати
їх.

Спроможність мобілізації тимчасово вільних коштів залежить насамперед
від наявності довіри до держави з боку її кредиторів. Якщо кредитор не
довіряє позичальникові, то не може бути й мови про нормальні засади
надання кредитів чи взагалі про їх виділення. Але проблема полягає в
тому, що кредитні взаємовідносини мають ризикований характер. Кожний
кредитор, продаючи свої тимчасово вільні ресурси, вибирає між ризиком
втрати цих ресурсів і бажанням отримати дохід від їх продажу. Тобто не
може бути ні абсолютної довіри, ні абсолютного небажання надавати
кредити.

Виходячи з необхідності забезпечення довіри держава завжди мусить дбати
про свій імідж надійного і вигідного позичальника. Це досягається
насамперед своєчасним поверненням боргів і забезпеченням збереження
вартості грошей. Водночас, як показує досвід, держава не може повністю
втратити довіру своїх кредиторів. Наприклад, нині важко уявити щодо
цього питання ситуацію гіршу, ніж в Україні. Практично знецінились
державні борги колишнього СРСР, оскільки фінансова ситуація не дає змоги
повністю розрахуватися з ними. Здавалось би, у держави немає жодного
шансу на отримання внутрішнього кредиту. Однак облігації державної
внутрішньої позики користуються певним попитом. Стосовно будь-якого
іншого позичальника такого просто не могло б бути. Феномен іміджу
держави пояснюється просто — в будь-яких випадках її надійність у цілому
вища від надійності інших позичальників. Сама сутність держави гарантує
їй певну довіру навіть майже в безнадійних ситуаціях, що і створює
відповідні передумови для державного кредиту.

Важливою передумовою випуску позик є наявність стимулів до надання
державі кредиту. Якщо довіра до держави відбиває кредитний ризик, то
стимули характеризують доцільність вкладання коштів у державні цінні
папери. Доцільність, у свою чергу, визначається їх дохідністю,
надійністю і ліквідністю. Між дохідністю та надійністю існує обернено
пропорційна залежність: чим вища надійність, тим менша дохідність.
Оскільки державні цінні папери вважаються найнадійнішими, то для них
установлюється найменший рівень дохідності. На фінансовому ринку
державні цінні папери відіграють роль стандарту дохідності, свого роду
відправної точки. Інші емітенти змушені встановлювати рівень дохідності
своїх цінних паперів на більш високому рівні, інакше їх ніхто не буде
купувати. Таким чином, державні цінні папери стабілізують і регулюють
фінансовий ринок. Нормальне його функціонування неможливе без випуску
державних позик.

Отже, основним стимулом до надання позик державі є досить висока
надійність державних цінних паперів. Водночас держава прагне встановити
і високу їх ліквідність. Як правило, державні цінні папери вільно
продаються і вільно купуються. Держава може брати на себе зобов’язання
викупити їх з першого пред’явлення свого кредитора. Нині забезпечення
ліквідності має надзвичайно важливе значення. Недаремно на фінансових
ринках світу значного поширення набули так звані комерційні папери, що
мають дуже високу ліквідність. Саме висока ліквідність знімає перепони
на шляху розвитку ринку цінних паперів, адже інвестори можуть спокійно
вкладати гроші в подібні цінні папери, знаючи, що можуть їх повернути в
будь-який час.

Найважливішою передумовою випуску державних позик є спроможність держави
своєчасно повернути борги та виплатити проценти. Якщо наявність
бюджетного дефіциту потребує встановлення джерел його покриття, то
використання державного кредиту вимагає визначення джерел погашення
боргу. Такими джерелами можуть бути: дохід, отриманий від інвестування
коштів у державний сектор; додаткові доходи бюджету за рахунок зростання
ВВП і податкової бази від інвестування коштів в економіку; надходження
від спеціально введених податків чи підвищення ставок оподаткування для
погашення державного боргу; скорочення видатків; залучення нових
кредитів для покриття попередніх боргів.

Доходи від інвестування коштів, залучених з допомогою державних позик,
відбивають результативність діяльності держави у сфері економіки.
Проблеми з боргом за таких умов можуть виникати внаслідок
непродуктивності інвестиційної діяльності держави. Якщо ж політика
інвестицій має обґрунтований і цілеспрямований характер, то погашення
боргів теж здійснюється планомірно і гарантовано. Необхідність у
підвищенні ставок оподаткування чи у введенні нових податків, а також у
скороченні видатків пов’язана саме з проблемами відсутності поворотних
джерел від використання позик чи внаслідок неефективності інвестицій або
в результаті «проїдання» позикових коштів. Необхідність же залучення
нових позик для покриття попередніх боргів пов’язана або з небажанням,
або з неможливістю підвищувати рівень оподаткування. Однак реально
погасити державну заборгованість новими позиками неможливо. Навпаки, це
тільки збільшує цю заборгованість. Реальне погашення може відбуватись
тільки за рахунок додаткових надходжень у бюджет чи від інвестицій, чи
від підвищення рівня оподаткування.

Розділ З

БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ І БЮДЖЕТНА СИСТЕМА УКРАЇНИ

3.1. Основи бюджетного устрою

Вертикальна структура бюджету характеризується двома поняттями:
бюджетний устрій і бюджетна система. Вони тісно взаємозв’язані.
Бюджетний устрій показує, в який спосіб побудована бюджетна система.
Іншими словами, він відображає організацію вертикальної структури
бюджету держави за рівнями влади. Бюджетна система — це сукупність усіх
бюджетів, які формуються в даній країні відповідно до її бюджетного
устрою і адміністративно-територіального поділу. Основи бюджетного
устрою досить стабільні і обумовлюються загалом однаковими чинниками в
різних країнах. Бюджетні ж системи різних країн можуть дещо різнитися,
хоча і базуються на однакових підвалинах.

Основами бюджетного устрою, що відбивають напрями та форми вертикальної
побудови бюджету, є:

виділення видів бюджетів;

установлення принципів побудови бюджетної системи;

розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи;

організація взаємовідносин між різними бюджетами.

Теоретично можливі три варіанти структурної побудови бюджету. Насамперед
це створення єдиного для всієї країни бюджету на основі принципу
централізації державних коштів у єдиному фонді. Такий варіант дає
можливість сконцентрувати всі ресурси в одному бюджеті, що спрощує
управління ним. Але при цьому підривається автономність місцевих органів
влади, що робить їх взагалі або непотрібними, або недієздатними. Тому
навіть теоретично зазначений варіант можливий тільки в невеликих
країнах, а практично застосовується лише в так званих карликових
країнах, де немає територіального поділу. За наявності територіального
поділу країни централізація державних коштів у єдиному фонді (бюджеті)
ніколи не застосовується, бо неможливо з єдиного центру врахувати всі
потреби на місцях. Водночас гіпотетично припустимий і протилежний
варіант, який ґрунтується на засадах децентралізації. Він передбачає
створення тільки регіональних бюджетів. При цьому загальнодержавні
видатки можуть фінансуватись за рахунок відрахувань на централізовані
потреби. Але і такий варіант настільки складний і неефективний, що теж
ніде не використовується. Нарешті, з огляду на необхідність урахування
як загальнодержавних, так і місцевих потреб створюється кілька рівнів
бюджету на основі поєднання на кожному рівні централізованих і
децентралізованих бюджетів. Саме такий підхід є загальноприйнятим у
світі.

Вертикальні рівні бюджетів установлюються відповідно до політичного
устрою країни та її адміністративно-територіального поділу. Розрізняють
два види бюджетів: центральні та місцеві. При цьому в країнах з
федеративним устроєм можуть бути два види центральних бюджетів:
загальний — для федерації і для окремих членів федерації. Так, у США
існують федеральний бюджет і бюджети кожного штату. У колишньому СРСР
окремо формувались союзний бюджет і республіканські бюджети союзних
республік.

Центральний бюджет у різних країнах може називатись по-різному:
центральний, державний, загальнодержавний, федеральний та ін. В Україні,
наприклад, вживається термін «державний бюджет». Однак назва не змінює
суті цього виду бюджету — він призначений для забезпечення
загальнодержавних потреб. Місцеві бюджети, відповідно, забезпечують
потреби певних регіонів та населених пунктів, їх склад відбиває
територіальний поділ країни.

Принципи побудови бюджетної системи є головним елементом у бюджетному
устрої. Саме вони визначають характерні ознаки і риси бюджетного устрою
тієї чи іншої країни. У цілому можливі два альтернативні підходи —
встановлення або єдності всіх бюджетів або автономності кожного з них.

Принцип єдності означає, що всі бюджети складають у сукупності єдине
ціле — зведений бюджет, який затверджується і виконується в загальному
обсязі. На загальнодержавному рівні зведений бюджет держави охоплює
центральний бюджет і зведені бюджети автономій та адміністративних
одиниць першого рівня. В Україні до них належать Автономна Республіка
Крим, області, міста державного підпорядкування. До зведених бюджетів
обласного рівня (областей, міст державного підпорядкування й автономій)
входять централізовані регіональні бюджети (обласні, міські,
республіканський) і консолідовані бюджети адміністративних одиниць
районного рівня (в Україні — райони і міста обласного підпорядкування) і
т. д. залежно від кількості рівнів адміністративно-територіального
поділу. Отже, характерною ознакою принципу єдності є наявність зведеного
бюджету як офіційно затвердженого фінансового плану. Слід зауважити, що
такий бюджет може складатись і як довідковий документ для визначення
загальної суми бюджетних коштів. Але це лише довідковий зведений бюджет,
який ніким не затверджується і ніхто не відповідає за його виконання в
загальній сумі.

Єдність бюджету забезпечується єдиною дохідною базою всіх бюджетів та
єдиною системою видатків бюджету. При цьому допускається перерозподіл
коштів між бюджетами як прямим вилученням чи переданням частини доходів,
так і через бюджетне регулювання, тобто встановленням нормативів
розподілу доходів виходячи з рівня забезпеченості кожного бюджету.

Принцип єдності виявляється в організації управління процесом складання
і виконання бюджету з єдиного центру. Оскільки затверджується зведений
бюджет, то в його складі затверджуються і центральний бюджет, і
відповідні регіональні зведені бюджети в загальному їх обсязі. У цих
умовах єдино можливою технологією процесу бюджетного планування є
затвердження бюджету за системою «зверху-донизу». При цьому не має
значення, в якому порядку і в якій послідовності складається проект
бюджету — «знизу-доверху», «зверху-донизу» чи паралельно. Головне, що
доки не буде прийнято бюджет вищого рівня, неможливе затвердження і
бюджету нижчого рівня. Органи влади нижчого рівня не можуть ігнорувати і
не виконувати встановлену бюджетну процедуру і затверджені на вищому
рівні відповідні показники, необхідні для складання їх бюджету.

Сутність принципу автономності у побудові бюджетної системи полягає у
тому, що кожний бюджет, який входить до її складу, є відносно
відокремленою і самостійною частиною. Характер взаємовідносин між
бюджетами різних рівнів (а без них не може навіть використовуватись
термін «система», який означає сукупність саме взаємозв’язаних
елементів) не тільки не підриває автономності кожного бюджету, а навпаки
— підкреслює її. Принцип автономності зовсім не означає, що кожний
бюджет є абсолютно відокремленою частиною. Також він не зводиться до
повного самозабезпечення коштами і самофінансування. Цей принцип
передбачає автономне управління кожним бюджетом і відсутність прямого
перерозподілу коштів між бюджетами шляхом їх вилучення із бюджетів
нижчого рівня до бюджетів вищого рівня. Не можуть переглядатись
нормативи розподілу доходів на підставі поліпшення дохідної бази
бюджетів нижчого рівня за рахунок мобілізації місцевих ресурсів,
введення місцевих податків і випуску місцевих позик.

В умовах автономності зведений бюджет не складається і не
затверджується. Він може використовуватись лише як довідковий документ.
Усі бюджети формуються незалежно один від одного, хоча між ними і можуть
складатися певні взаємовідносини, які ґрунтуються на договірних засадах,
а не диктуються вищою ланкою управління.

Автономність бюджетів забезпечується чітким законодавчим розмежуванням
доходів і видатків між бюджетами із забезпеченням кожного бюджету досить
міцною і стабільною дохідною базою. Це забезпечення підкріплюється
широкими правами у встановленні місцевих податків, як у вигляді надбавок
до загальнодержавних податків, так і в уведенні суто місцевих податків і
зборів виходячи з регіональних особливостей. Автономність кожного
бюджету відбивається і в процедурі бюджетного процесу. Кожний орган
влади й управління складає, затверджує й виконує безпосередньо тільки
свій бюджет. За таких умов взагалі не стоїть питання про послідовність
складання і затвердження бюджету: «зверху-донизу» чи «знизу-доверху».
Кожний бюджет складається і виконується автономно, незалежно від
бюджетного процесу як на вищих, так і на нижчих рівнях бюджетної
системи.

Автономність бюджетів може бути повною або частковою. Повна означає, що
ні у формуванні дохідної бази, ні у визначенні видатків не
встановлюється жодних обмежень. Терміни складання та затвердження
бюджету теж визначаються відповідним рівнем влади й управління
самостійно. Однак на практиці повної автономії не існує. Є обмеження,
які обумовлені як чинним законодавством, так і інтересами відповідних
ланок. Ці обмеження можуть бути незначними і несуттєвими, а можуть і
повністю підривати автономність. Характерним явищем у світовій бюджетній
практиці є постійна спрямованість на розширення автономності бюджетів
усіх рівнів.

Кожний із принципів побудови бюджетної системи має свої переваги й
недоліки. Наприклад, принцип єдності дає змогу управляти бюджетними
коштами з єдиного центру. За таких умов можливі концентрація ресурсів на
певних напрямах і розширення їх перерозподілу між галузями та регіонами.
Це дає в руки держави досить дійовий інструмент реалізації економічної і
соціальної політики. Однак зазначений принцип практично зводить нанівець
місцеву ініціативу у пошуку і мобілізації резервів зростання доходів і
раціонального використання коштів за окремими напрямами видатків.
Причиною цього є можливий перерозподіл коштів. Немає сенсу відшукувати
додаткові надходження та економити на видатках, якщо це призведе до
перерозподілу доходів шляхом їх прямого вилучення або через зменшення
нормативів відрахувань від регулюючих доходів. Отже, принцип єдності
може базуватись тільки на жорсткому централізованому керівництві. За
таких умов ініціатива на місцях не лише не потрібна, вона просто
шкідлива. Так звана самостійність місцевих бюджетів — не що інше, як гра
в піжмурки. Вона тільки заважає єдиному керівництву, не сумісна з ним.

Принцип автономності має прямо протилежні характеристики. Він створює
всі передумови для ефективного і раціонального використання бюджетних
ресурсів, для пошуку і залучення резервів. Адже якщо не буде таких
передумов на місцях, то звідки взагалі візьмуться доходи в державі і
стимули до їх зростання? Безперечно, можливості державних структур у
перерозподілі ресурсів у цьому разі значно скорочуються. І це важливо,
бо бюджет має бути саме інструментом перерозподілу, а не первинного
розподілу.

У цілому на підставі порівняльного аналізу можна зробити висновок, що
ефективнішою і раціональнішою є бюджетна система, яка побудована на
засадах автономності кожного бюджету. Звісно, така система не означає
автаркії і не має нічого спільного з ігноруванням загальнодержавних чи
регіональних проблем. Саме для врегулювання цих проблем і створюються на
кожному рівні централізовані й децентралізовані бюджети.

Важливим напрямом бюджетного устрою є розмежування доходів і видатків
між бюджетами. Це розмежування ґрунтується на певних засадах, які
обумовлені багатьма факторами, насамперед фінансовою моделлю
суспільства, основами побудови податкової системи і системи доходів
бюджету, врівноваженістю територіального розвитку, форм власності. Кожна
країна, вибираючи ту чи іншу модель бюджетного устрою, встановлює і
певну систему розподілу доходів і видатків між бюджетами, яка виходить з
розподілу видатків.

Розподіл видатків між бюджетами ґрунтується на більш сталих засадах, бо
визначається самим призначенням того чи іншого бюджету. Його основу
становить розподіл функцій та повноважень між рівнями державної влади й
управління. Видатки загальнодержавного характеру фінансуються із
центрального бюджету, видатки регіонального значення — з відповідних
місцевих бюджетів. Тобто все залежить від того, як оцінюється значення
тих чи інших видатків.

У процесі розподілу видатків можуть застосовуватися два підходи. Перший
передбачає розподіл за територіальною ознакою — місцезнаходження об’єкта
фінансування. Другий виходить із відомчого підпорядкування —
фінансування ведеться з бюджету того рівня, до котрого належить орган
управління, якому підпорядкований об’єкт фінансування.

Розподіл доходів між бюджетами є похідним від розмежування видатків між
ними і має забезпечити надійність та стабільність дохідної бази бюджетів
усіх рівнів. При цьому можливості мобілізації доходів на кожному рівні
мають безпосередньо залежати від зусиль відповідних органів влади та
управління. Вони повинні також мати дійові важелі впливу на забезпечення
надходження закріплених за ними податків, на платників цих податків.
Інакше ці органи не зможуть вести ефективну фінансову політику у сфері
доходів і повністю залежатимуть від некерованих ними процесів.

Розмежування доходів між бюджетами може здійснюватися двома основними
методами. Перший — закріплення за кожним бюджетом певних доходів. Він
властивий насамперед бюджетному устрою, що виходить з принципу
автономності. Закріплення може відбуватися шляхом повного передання того
чи іншого доходу у конкретний бюджет або через визначення стабільних
нормативів розподілу окремих доходів між двома чи кількома бюджетами.
Нормативи установлюються як у твердо фіксованих розмірах у відсотках від
загальної суми надходжень, так і шляхом розподілу ставок податків. При
цьому, як правило, фіксується розмір ставки, за якою здійснюються
платежі до центрального бюджету, і максимальна ставка. Ставка надходжень
до місцевих бюджетів установлюється місцевими органами влади в межах
максимальної ставки і ставки, за якою здійснюються платежі до
центрального бюджету. Такий механізм дає можливість місцевим органам
самостійно регулювати свою дохідну базу і впливати на платників.

Другий метод розмежування доходів між бюджетами, який припустимий лише
за умови застосування принципу єдності бюджетної системи, полягає в
установленні системи бюджетного регулювання, тобто здійсненні
відрахувань до бюджетів нижчих рівнів виходячи з їхніх потреб. При цьому
всі доходи поділяються на дві групи: закріплені і регулюючі. Закріплення
окремих доходів загалом відбувається так само, як і при попередньо
розглянутому методі. Від регулюючих доходів щорічно встановлюються для
кожного бюджету індивідуальні нормативи з метою збалансування цих
бюджетів або вирівнювання їх дохідної бази. Бюджетне регулювання є
способом централізованого керівництва складанням, затвердженням і
виконанням бюджету.

Важливою складовою бюджетного устрою є організація між-бюджетних
взаємовідносин. За напрямом ці взаємовідносини бувають вертикальні й
горизонтальні. Вертикальні взаємовідносини виникають між бюджетами
різних рівнів. При цьому існує правило, згідно з яким взаємовідносини
виникають тільки між безпосередньо пов’язаними бюджетами, тобто такими,
що розташовані поруч у вертикальній структурі. Взаємовідносини через
один чи кілька рівнів не допускаються. Горизонтальні взаємовідносини
складаються між бюджетами одного рівня.

Залежно від характеру організації взаємовідносин вони бувають
регламентовані й договірні. Регламентовані виникають і здійснюються
тільки відповідно до чинних законодавчих та інструктивних документів і
характеризуються чіткими правилами їх здійснення. Договірні грунтуються
на відповідних домовленостях двох органів влади чи управління. При цьому
окремі елементи таких взаємовідносин теж можуть регламентуватись, але
виникають вони лише на підставі угоди.

3.2. Склад і структура бюджетної системи України

Засади бюджетного устрою і склад бюджетної системи України визначаються
в бюджетному законодавстві — спочатку в Законі «Про бюджетну систему
України», а нині в «Бюджетному кодексі України». У першій редакції Закон
був прийнятий у 1991 р. Він юридичне визначив побудову бюджетної системи
нашої країни після проголошення державного суверенітету і незалежності.
До цього самостійної бюджетної системи Україна не мала. Бюджети, які
формувались у республіці, входили як складові ланки до єдиного бюджету
СРСР. Відповідно до прийнятого Закону бюджетна система України
будувалася на тих самих принципах, які раніше були закладені в основу
бюджетної системи СРСР. По суті, Законом 1991 р. було зафіксовано лише
виокремлення бюджетної системи України в самостійну структуру. Цей закон
належить до числа тих, які відіграли основну роль у державотворенні,
адже без бюджету і бюджетної системи держава існувати не може.

У перші роки незалежності процес розбудови держави і формування її
бюджетної системи відбувався досить динамічно, у зв’язку з чим виникла
необхідність удосконалення бюджетного законодавства. У 1995 р. Закон
«Про бюджетну систему України» був прийнятий у новій редакції. У ньому
давалось таке визначення бюджету: це план утворення і використання
фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами
державної влади України, органами влади Автономної Республіки Крим та
місцевими Радами народних депутатів. Однак це визначення характеризувало
тільки одну сторону бюджету — як фінансового плану. Водночас воно дещо
звужувало сутність бюджету, оскільки трактувало його як фінансову базу
органів державної і представницької влади. Але ж бюджет є фінансовою
базою й органів управління, причому аж ніяк не меншою мірою.

У Законі 1995 р. було визначено принципи бюджетного устрою: єдність,
повнота, достовірність, гласність, наочність і самостійність усіх
бюджетів. Що ж вкладалося в їх зміст?

Відповідно до Закону принцип єдності означає існування єдиного рахунка
доходів і видатків кожної ланки бюджетної системи. Єдність бюджетної
системи забезпечується єдиною правовою базою, єдиною бюджетною
класифікацією, єдністю форм бюджетної документації, погодженими
принципами бюджетного процесу, єдиною грошовою системою, єдиною
соціально-економічною політикою, наданням необхідної статистичної та
бюджетної інформації бюджетом одного рівня бюджету іншого рівня.

Принцип повноти передбачає відображення у бюджеті всіх доходів і
видатків.

Принцип достовірності — це формування бюджету на основі реальних
показників, науково обгрунтованих нормативів та відображення у звіті про
виконання бюджету тільки тих доходів і видатків, які є результатом
кінцевих касових операцій банків.

Принцип гласності забезпечує висвітлення в засобах масової інформації
показників бюджетів і звітів про їх виконання.

Принцип наочності — це відображення показників бюджетів у взаємозв’язку
із загальноекономічними показниками в Україні та за її межами шляхом
використання засобів максимальної ін-формованості результатів
порівняльного аналізу, визначення темпів і пропорцій економічного
розвитку.

Закон 1995 р. підкреслював, що всі бюджети, які входять до складу
бюджетної системи, є самостійними. Самостійність бюджетів забезпечується
наявністю власних дохідних джерел і правом визначення напрямів їх
використання відповідно до законодавства України. Водночас при складанні
і виконанні своїх бюджетів відповідні органи влади враховують
загальнодержавні інтереси.

Аналіз зазначених у Законі 1995 р. принципів дає можливість зробити
кілька висновків. По-перше, була допущена неточність і неузгодженість
окремих статей Закону. Стаття 4 називалась «Принципи бюджетного устрою».
Це неправильно, адже бюджетний устрій сам визначає принципи побудови
бюджетної системи.

На це ж указувалось у ст. 3: «Бюджетний устрій — це організація і
принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв’язок між
окремими ланками бюджетної системи». По-друге, окремі принципи —
повнота, достовірність, гласність, наочність — жодною мірою не
стосуються ні бюджетного устрою, ні бюджетної системи. Це принципи
організації бюджетного процесу. Також до бюджетного процесу належить
принцип єдності, якщо брати до уваги його трактування в Законі. Однак
єдність бюджетної системи — це об’єднання всіх бюджетів в єдине ціле —
зведений (консолідований) бюджет, а не наявність одного рахунка для
доходів і видатків. Але такий бюджет як окремий фінансовий план не
формується. Він, як було зазначено в ст. 2 Закону, використовується для
аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і
соціального розвитку. Тобто принцип єдності фактично не реалізується у
побудові бюджетної системи України. По-третє, в Законі чітко не
визначалось, на яких принципах базувалась бюджетна система України.
Єдність, як зазначено вище, не досягалась і не досягається. Принцип
автономності не встановлювався. Натомість виділявся розпливчастий термін
«самостійність», однак тут же наголошувалося на необхідності урахування
загальнодержавних інтересів.

Таким чином, Законом 1995р. принципи побудови бюджетної системи в
Україні чітко не були визначені. Фактично єдності бюджетної системи не
було. Закон установлював лише єдине керівництво бюджетною системою і
бюджетним процесом. Самостійність же зовсім не означає автономності,
хоча вони і мають певні спільні ознаки. За таких умов бюджет стає погано
керованим, бо за нього не відповідають сповна ні вищі владні структури,
ні місцеві органи.

Редакція 1995 р. Закону «Про бюджетну систему України» була значно
досконаліша за редакцію 1991 р. Але вона так і не визначила чіткої
організації побудови бюджетної системи.

У 2001 р. був прийнятий «Бюджетний кодекс України», який став певним
кроком уперед у розбудові дієздатної бюджетної системи у нашій країні.
На його основі здійснено більш обгрунтований і чіткий розподіл доходів і
видатків між бюджетами, на прозору основу переведено міжбюджетні
відносини, упорядоче-но бюджетний процес. Але у завершеному вигляді
засади побудови бюджетної системи так і не визначені. Це багато в чому
пояснюється тим, що в ньому взагалі зникло поняття «бюджетного устрою»,
а замість принципів побудови бюджетної системи встановлені принципи
бюджетної системи. До них віднесено принципи:

єдності бюджетної системи;

збалансованості;

самостійності;

повноти;

обґрунтованості;

ефективності;

субсидіарності;

цільового використання бюджетних коштів;

справедливості й неупередженості;

публічності і прозорості;

відповідальності учасників бюджетного процесу.

Трактування принципів єдності, самостійності і повноти, по суті,
залишилося незмінним. Принцип обґрунтованості — формування бюджету на
реалістичних макропоказниках — фактично ідентичний попередньому принципу
достовірності.

Установлений принцип публічності та прозорості не тільки замінив принцип
гласності, а й істотно звузив трактування відкритості бюджетного
процесу, звівши його до затвердження Верховною Радою України, Верховною
Радою Автономної Республіки Крим та місцевими Радами відповідних
бюджетів та прийняття рішень щодо звіту про їх виконання. Досить
розпливчатий принцип наочності у Бюджетному кодексі вже не виділяється,
а зміст нових принципів визначається у такий спосіб:

принцип збалансованості — повноваження на здійснення витрат бюджету
повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету;

принцип ефективності — у процесі складання та виконання бюджетів усі
учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей
при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення
максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу
коштів;

принцип субсидіарності — розподіл видів видатків між державним бюджетом
та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен
ґрунтуватися на максимальному наближенні надання суспільних послуг до їх
безпосереднього споживача;

принцип цільового використання бюджетних коштів — бюджетні кошти
використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

принцип справедливості і неупередженості — бюджетна система України
будується на засадах справедливого і неупере-дженого розподілу
суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

принцип відповідальності учасників бюджетного процесу — кожен учасник
бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність
на кожній стадії бюджетного процесу.

Таким чином, як видно із змісту встановлених Бюджетним кодексом
принципів бюджетної системи, вони є, як і в попередньому Законі,
принципами бюджетного процесу і не визначають засади побудови бюджетної
системи.

Бюджетним кодексом визначено структуру бюджетної системи України, до
складу якої віднесено державний бюджет та місцеві бюджети. Місцевими
бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні,
районні, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування,
до яких віднесено бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх
об’єднань. У цьому переліку «втрачено» два види бюджетів, що формуються
в Україні, — республіканський бюджет Автономної Республіки Крим
(центральний бюджет даної автономії) та міські бюджети (централізовані
бюджети міст з районним поділом). У цілому реально функціонуюча бюджетна
система України може бути представлена такою схемою (рис. 8).

бюджети міського самоврядування

рис.8. Бюджетна система України

Як видно зі схеми, бюджетна система України включає чотири рівні, що
відповідають її адміністративно-територіальному поділу:

загальнодержавний;

обласний та Автономної Республіки Крим;

районний;

низовий.

На загальнодержавному рівні формується центральний бюджет нашої країни —
Державний бюджет України. На обласному рівні формуються Республіканський
бюджет Автономної Республіки Крим та обласні і міські (міст державного
значення) бюджети. На районному рівні формуються районні бюджети
(сільських районів) та міські (міст обласного значення з районним
поділом) і бюджети міст обласного значення без районного поділу. Сюди ж
можуть бути віднесені бюджети районів у містах. На низовому рівні
формуються бюджети міст районного значення, селищ, сіл та бюджети
сільських Рад (якщо одна сільська Рада об’єднує двоє чи більше сіл, то у
них формується один бюджет). Усі бюджети, які утворюються в населених
пунктах, належать до бюджетів місцевого самоврядування.

Структура бюджетної системи характеризується питомою вагою окремих видів
бюджетів у зведеному бюджеті. В Україні склалася структура бюджетної
системи, в якій переважає централізація бюджетних коштів (табл.4).

Таблиця 4

Структура бюджетної системи україни за доходами (1992—2002 рр.), %

Види бюджетів 1992 1994 1996 1998 2000 2001 2002

Зведений бюджет 100 100 100 100 100 100 100

Державний бюджет 52,4 64,9 61,3 51,8 73,5 67,7 68,6

Республіканський бюджет Автономної Республіки Крим та обласні бюджети
14,4 10,7 20,5 17,0 12,1 14,0 11,0

Бюджети міст державного та обласного значення 21,2 17,6 14,4 17,2 6,9
10,7 13,2

Районні бюджети 8,6 5,0 5,0 10,9 5,9 5,6 4,6

Бюджети міст районного значення 0,9 0,5 0,7 0,8 0,4 0,5 0,8

Бюджети селищ 0,9 0,5 0,4 0,7 0,3 0,5 0,7

Бюджети сіл 1,6 0,8 0,7 1,6 0,9 1,0 1,1

3.3. Взаємовідносини між ланками бюджетної системи

Кожна ланка бюджетної системи є відносно відокремленим фондом грошових
коштів, який формується і використовується на підставі окремо
затвердженого плану. Водночас між ланками бюджетної системи відбувається
рух грошових потоків, який характеризує взаємовідносини між бюджетами.

За формами руху коштів можливі такі взаємовідносини між бюджетами:

бюджетне субсидіювання;

вилучення коштів;

взаємні розрахунки бюджетів;

бюджетні позички.

Бюджетне субсидіювання — це виділення коштів із бюджету вищого рівня
бюджетам нижчого рівня. Воно може здійснюватися з різних причин.
По-перше, для надання фінансової допомоги тим бюджетам, в яких відносно
слабка дохідна база порівняно з їхніми видатками. Така ситуація
характерна практично для всіх країн світу, оскільки в кожній із них є
економічно розвинуті і відносно відсталі регіони. Поки що нікому не
вдалось досягти абсолютно збалансованого розвитку регіонів, тим більше,
що в історичному плані характерною є нерівномірність і нерівноцінність
розміщення продуктивних сил. По-друге, необхідність бюджетного
субсидіювання обумовлена пропорціями розподілу доходів між центральним і
місцевими бюджетами. Нині переважає централізація бюджетних коштів.
Спочатку вони концентруються у центральному бюджеті, а потім
розподіляються між регіонами. Тому, відзначаючи недостатню дохідну базу
місцевих бюджетів, слід пам’ятати, що це дуже відносно. Змінивши
розподіл доходів між бюджетами різних рівнів, можна змінити і рівень
забезпеченості кожного бюджету доходами. По-третє, необхідність
субсидіювання може визначатись тимчасовими факторами, наприклад
реалізацією окремих державних програм, на які виділяються кошти із
центрального бюджету, а фінансування здійснюється з місцевих бюджетів.

Видами бюджетного субсидіювання є: бюджетні субсидії, бюджетні
субвенції, бюджетні дотації. Бюджетні субсидії як загальна форма
бюджетного субсидіювання означають перерахування коштів з одного бюджету
іншому для надання йому фінансової допомоги. Вони можуть мати як
цільовий, так і знеособлений характер. Цільові бюджетні субсидії
виділяються під певні видатки чи програми і не можуть використовуватись
не за призначенням.

Знеособлені субсидії для бюджетів, що їх отримують, являють собою
звичайні доходи і тому можуть використовуватись на будь-які цілі. Для
органів влади, які виділяють бюджетні субсидії, більш характерним є
прагнення до надання цільових субсидій. Навпаки, ті, хто отримує
бюджетні субсидії, заінтересовані в їх знеособленому характері. Але так
чи інакше будь-які бюджетні субсидії посилюють фінансову базу
відповідних бюджетів. Адже, отримавши цільову бюджетну субсидію, можна
кошти, що звільнилися на цих видатках, спрямувати на фінансування інших
видатків.

Бюджетні субвенції — це такий вид бюджетного субсидіювання, який
передбачає пайову участь кількох бюджетів у фінансуванні певних видатків
чи проектів. Як правило, вони виділяються за умови, коли бюджет, який
отримує бюджетну субвенцію, забезпечує покриття встановленої для нього
частки видатків. Такий вид бюджетного субсидіювання має активніший
вплив, оскільки передбачає пошук місцевих ресурсів. Бюджетні субвенції
мають цільовий характер, що зумовлено безпосередньо їхньою суттю. Як
правило, вони виділяються з бюджету розвитку, а не на фінансування
поточних витрат.

Бюджетні дотації — це виділення коштів з бюджету вищого рівня для
збалансування бюджетів нижчого рівня. Якщо розміри бюджетних субсидій і
субвенцій не пов’язуються безпосередньо зі станом того чи іншого
бюджету, то бюджетна дотація видається саме для покриття тих видатків,
на які не вистачає доходів і, як правило, в розмірі, який визначається
як різниця між видатками і доходами. Як інструмент впливу бюджетні
дотації значно слабкіші, ніж бюджетні субсидії, й особливо бюджетні
субвенції.

Вилучення коштів є формою взаємовідносин, протилежною за змістом і за
напрямом руху коштів бюджетному субсидіюванню, а саме такому його виду,
як дотації. На відміну від бюджетного субсидіювання, яке поширене в
усьому світі, вилучення коштів є характерною ознакою бюджетних систем,
побудованих за принципом єдності. Кошти вилучаються на суму перевищення
доходів над видатками з тих бюджетів, де воно виникає. Звісно, це досить
відносне перевищення, адже завжди можна знайти напрями використання
коштів. Таке перевищення може встановити тільки орган влади чи
управління вищого рівня на основі нормування видатків. Про відносність
такого перевищення свідчить той факт, що в Україні вилучення коштів
відбувається в умовах нестачі коштів у бюджетах усіх рівнів. В умовах
автономності бюджетів про вилучення коштів не може бути й мови. Більше
того, і політика бюджетного субсидіювання організується у такий спосіб,
щоб не підривати заінтересованості в зростанні доходів і в економному та
раціональному фінансуванні видатків.

Взаємні розрахунки між бюджетами виникають під час перерозподілу доходів
і видатків між бюджетами після їх затвердження. Перерозподіл доходів
може відбуватись унаслідок змін податкового законодавства або зміни
нормативів розподілу доходів. При цьому один бюджет втрачає доходи, хоча
вони були для нього заплановані, другий — отримує додаткові,
непередбачені планом надходження. Оскільки така зміна дохідної бази не
відображає ні прорахунків однієї сторони, ні зусиль другої (а бюджети
обох мають профінансувати заплановані видатки), то здійснюються взаємні
розрахунки, за якими передаються додаткові, непередбачені планом доходи
від одного бюджету до іншого. Перерозподіл видатків відбувається у разі
зміни відомчого підпорядкування суб’єктів фінансування (за відомчого
принципу розподілу видатків), або коли передається фінансування певних
заходів з одного бюджету до іншого. При цьому в одному бюджеті
відбувається вивільнення доходів, утворюється їх відносний (до плану)
надлишок, а в другому — навпаки, нестача доходів для фінансування
непередбачених видатків. Для усунення дисбалансу необхідно передати на
суму перерозподілених видатків доходи з одного бюджету до іншого.

Бюджетні позички — це взаємовідносини між бюджетами з приводу
тимчасового передання коштів з одного бюджету до іншого. Потреба в цьому
виникає у разі тимчасових касових розривів у виконанні бюджету. Касовий
розрив характеризується незбігом у часі фінансування видатків і
отримання доходів: видатки випереджають надходження доходів. Він може
виникати з кількох причин. По-перше, від неузгодженості термінів
фінансування видатків і сплати податків та інших платежів до бюджету.
Такі прорахунки загалом неприпустимі, однак в умовах, наприклад,
постійної зміни податкового законодавства можуть мати місце. По-друге,
касовий розрив може виникнути через затримку в надходженні доходів, що є
цілком імовірним і в звичайних умовах, і, особливо, під час економічної
та фінансової кризи, зокрема кризи неплатежів. По-третє, касовий розрив
може бути пов’язаний з необхідністю фінансування непередбачених видатків
або перенесення їх фінансування на більш ранні терміни.

Слід наголосити, що бюджетні позички пов’язані саме з касовим розривом у
виконанні бюджету як тимчасовим явищем. Тобто доходів бракує саме на
певну дату, потім вони надійдуть.

Стосовно дефіцитного бюджету бюджетні позички не можуть
використовуватись. Адже для їх погашення не буде відповідних надходжень.
Тому в такому разі використовується бюджетне дотування, а не бюджетні
позички.

За стадією бюджетного процесу, на якій виявляється потреба у
взаємовідносинах між бюджетами, вони поділяються на дві групи. До першої
належать ті, необхідність в яких визначається в процесі бюджетного
планування. Це бюджетне субсидіювання та вилучення коштів. Складаючи й
розглядаючи проект бюджету, одні органи влади й управління повинні
визначати потребу в отриманні бюджетних субсидій, субвенцій чи дотацій,
інші — в можливості їх надання. Аналогічно визначаються й обсяги
вилучення коштів. На підставі цих розрахунків під час затвердження
бюджету приймається рішення про субсидіювання окремих бюджетів чи
вилучення коштів у тих бюджетів, де є їх надлишок. Обсяги бюджетних
субсидій, субвенцій і дотацій та вилучення коштів установлюються окремою
статтею в Законі про Державний бюджет чи в рішенні про затвердження
відповідного місцевого бюджету. Саме ж бюджетне субсидіювання чи
вилучення коштів відбувається в процесі виконання бюджету. До другої
групи належать ті взаємовідносини між бюджетами, потреба в яких
визначається вже під час виконання бюджету. Це взаємні розрахунки
бюджетів та бюджетні позички, які не плануються і не входять до
затвердженого бюджету. Навпаки, вони виникають якраз унаслідок відхилень
виконання бюджету від його затверджених показників. Тобто
взаємовідносини другої групи і визначаються, і здійснюються під час
виконання бюджету.

За напрямом руху коштів розрізняють вертикальні і горизонтальні
взаємовідносини бюджетів. Вертикальні характеризують рух коштів між
бюджетами різних рівнів, а горизонтальні — між бюджетами, що належать до
одного рівня. Більш поширеними і розвиненими є вертикальні
взаємовідносини, оскільки вони контролюються органами влади й управління
вищого рівня.

За правовим регламентуванням взаємовідносини між бюджетами поділяються
на дві групи: регламентовані законодавчими актами та інструктивними
документами й договірні. Це дещо умовна класифікація, оскільки в деяких
формах взаємовідносин наявні елементи і правового регламентування, і
договірні стосунки. Наявність навіть окремих елементів правового
регулювання дає підставу зараховувати такі відносини до регламентованих.

Основна форма взаємовідносин між бюджетами — бюджетне субсидіювання —
має в цілому регламентований характер. Угоди на виділення бюджетних
субсидій можуть не складатися, хоча певні домовленості між органами
влади та управління, безперечно, існують: одні звертаються з проханням
про одержання субсидій, інші розглядають ці звернення. Однак виділення
бюджетних субсидій може відбуватись і без звернення відповідних органів
влади чи управління.

Регламентований характер мають також вилучення коштів і взаємні
розрахунки бюджетів. Вони виникають за певних обставин і здійснюються за
чітко встановленим порядком. Бюджетні позички регулюються на підставі
рішень відповідних органів місцевої влади та управління. Вони мають
договірні елементи, хоча теж досить жорстко регламентуються.

В Україні згідно з Бюджетним кодексом установлені взаємовідносини між
бюджетами у формі міжбюджетних трансфертів, до яких віднесено:

дотацію вирівнювання;

субвенцію;

кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів
з інших місцевих бюджетів (вилучення коштів);

інші дотації.

Взаємні розрахунки в кодексі не виділяються, що пов’язано з досить
чітким розподілом доходів і видатків між бюджетами. Однак у розробленій
згідно з його змістом бюджетній класифікації взаємні розрахунки
зафіксовані. Бюджетні позички зі складу міжбюджетних відносин фактично
виключені, оскільки визначено, що для покриття тимчасових касових
розривів, які виникають під час виконання бюджетів, відповідні органи
управління можуть отримувати кредити у фінансово-кредитних установах (на
термін до трьох місяців) у межах поточного бюджетного періоду. Надання ж
позичок з одного бюджету іншому забороняється.

Основною формою міжбюджетних трансфертів є дотація вирівнювання та
зворотне їй вилучення коштів. Дотація вирівнювання надається бюджетам
нижчого рівня і визначається як перевищення обсягу видатків, обчислених
із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та
коригуючих коефіцієнтів, над відповідними (визначеними кодексом)
доходами бюджетів. Вилучення коштів визначається у протилежному порядку.
Отже, дотація вирівнювання і вилучення коштів є формою бюджетного
регулювання — забезпечення збалансованості бюджетів усіх рівнів.

До складу субвенцій віднесено такі їх види:

а) з Державного бюджету України:

на здійснення програм соціального захисту;

на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на
виконання власних повноважень унаслідок надання пільг, установлених
державою;

на виконання інвестиційних проектів;

інші субвенції;

б) з місцевих бюджетів:

на утримання об’єктів спільного користування чи ліквідацію негативних
наслідків діяльності об’єктів спільного користування;

субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл,
селищ, міст та їх об’єднань;

на виконання інвестиційних проектів;

інші субвенції.

ВИСНОВКИ

Після проведеного дослідження можна зробити наступні висновки:

Бюджет – складна економічна категорія. Як категорія, державний бюджет
являє собою систему економічних відносин, що складаються в суспільстві в
процесі формування, розподілу, та використання централізованого
грошового фонду країни, призначеного для задоволення суспільних потреб.
Важливою є роль бюджету у розподілі сукупного суспільного продукту та
національного доходу. В бюджеті країни акумулюється значна частина знов
створеної вартості – нацонального доходу, розподілюваного і
перерозподілюваного у відповідності з ринковими законами суспільного
розвитку для забезпечення розширеного відтворення та задоволення
загальнодержавних потреб.

З точки зору перспектив формування бюджету, основною закономірністю
відтворення в умовах ринку повинна стати тенденція збільшення фонду
нагромадження при розподіленні національного доходу України. Це
дозволить здійснити більш цілонаправлену інвестиційну політику, укріпити
матеріально-технічну базу виробництва і тим самим збільшити доходну
частину державого бюджету України.

Найважливіше призначення бюджету – це створення метеріальної основи для
реалізації державою своїх функцій: економічної, соціальної, політичної
та оборонної.

Сутність державного бюджету як економічної категорії реалізується через
його функції: розподільчу, контролюючу, забезпечення існування держави.
В умовах реформування економіки України, пов(язаної з функціонуванням
різних форм власності, виникає потреба перегляду характеру і змісту
бюджетних відносин. На сьогоднішній день виникають труднощі як із
формуванням централізованого фонду коштів держави, так і з його
використанням. Ці труднощі зумовлені недосконалістю законодавства
України, традиційними, застарілими підходами організації бюджетних
відносин. У такій ситуації командно-адміністративні методи управління
повністю не вдалося усунути, а нові перебувають на стадії становлення.
Зумовлено це повільним процесом реформування системи власності, що
докорінно впливає на зміст розподільного і перерозподільного процесів в
Україні.

Бюджетна система – це заснована на економічних відносинах та юридичних
нормах сукупність усіх видів та ланок бюджету країни, які обєднані на
єдиних принципах.

Складовими елементами бюджетної системи є:

структура;

принципи побудови;

організація функціонування.

Бюджетна система складається з державного бюджету України,
республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих
бюджетів. Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної
системи України, є зведеним бюджетом України.

Нові економічні відносини потребують змін і в бюджетній системі. Щодо
вирішення цієї проблеми існують різні підходи:

зберегти бюджетну систему і бюджетний устрій до виходу з економічної
кризи, щоб мобілізувати використання фінансів у державі з метою
подолання кризових явищ за рахунок розвитку приорітетних напрямків
виробництва, стабілізації національної валюти;

при збереження централізованої бюджетної системи надати право місцевим
органам влади і управління розпоряджатися коштами, що надходять від
комунальної власності підприємств через податки, регулюючи бюджети за
рахунок загальнодержавних податків та доходів;

надати самостійність місцевим бюджетам, консолідувавши у бюджеті
України всі бюджети, що становлять бюджетну систему.

Економічне оновлення об”єктивно потребує зміцнення державного бюджету як
основного важеля ефективного розвитку господарства країни, що прагне до
соціально орієнтованої економіки. Акумуляція у бюджетній системі значних
грошових фондів створює можливість для забезпечення рівномірного
розвитку економіки та культури на усій території країни. Бюджет є
могутнім інструментом державного управління.

Значення державного бюджету обумовлено не лише обсягом коштів, які
зосереджено в ньому. В безпосередньому взаємозв”язку з бюджетом і під
його впливом функціонують усі інші ланки фінансової системи.

Наявність бюджету створює можливість для маневрування при розподілі
коштів на потреби суспільства з урахуванням їхньої пріоритетності
протягом певного проміжку часу.

У майбутньому роль державного бюджету у соціальних процесах зростатиме.
Обумовлено це тим, що саме бюджетні кошти у сукупності з позабюджетними
фондами є фінансовим підгрунтям для здійснення соціальних перетворень,
переходу на новий рівень соціального обслуговування населення. Крім
того, державний бюджет покликаний нівелювати соціальні наслідки
розшарування громадян за їхніми матеріальними статками, о викликано
переодом до ринкових умов господарювання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 року. – К.: Преса України, 1997.

Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 року.- К.: Атака, 2001.

Закон України “Про Державний бюджет України на 2006 рік”

Антологія бюджетного механізму./ Під редакцією Юрія С.І. Монографія.-
Тернопіль: Економічна думка, 2001. (Розділ І).

Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. – К.:НІОС,2001.

Деркач Н.И., Гордеева Л.П. Бюджет и бюджетный процесс на Украине. –
Дніпропетровськ: Пороги, 1995.

Єпіфанов А.О., Сало І.В., Д’яконова І.І. Бюджет і фінансова політика
України. – К.: Наукова думка, 1997.

Кириленко О.П. Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика).- К.:
НІОС, 2000.

Кравченко В.І. Місцеві фінанси України: Навчальний посібник. – К.: Т-во
“Знання”, КОО, 1999.

Мельничук С.І.Державному бюджету-економічне обґрунтування // Фінанси
України, 1999, №11.

Мітюков І.О.Міністр фінансів України. Основні особливості бюджету
України на 2001 рік. – “ФІНАНСИ УКРАЇНИ”, 07.02.2001.

Павлюк К.В. Фінансові ресурси держави. – К.: НІОС, 1998.

Пасічник Ю.В. Бюджетна система: Навчальний посібник. – Черкаси:
Відлуння. – 1999.

Розпутенко І. Управління державними видатками в перехідних економіках. –
К.: Основи, 1993.

Юрій С.І., Бескид Й.М. Бюджетна система України. (Розділ ІІ) – К.:
НІОС,-2000.

Юрій С.І., Бескид Й.М. Бюджетна система. Навчально-методичний посібник.
– Тернопіль: ТАНГ, 2001.

Юрій С.І. Фінанси. Навчально-методичний посібник – Тернопіль: ТАНГ,
2002.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020