Реферат на тему
Структуризація та сегментація фінансового ринку
План
Методологічні підходи до вирішення проблеми структуризації фінансового
ринку
Методи структуризації фінансового ринку
Поняття сегментації фінансового ринку
Література
1. Методологічні підходи до вирішення проблеми структуризації
фінансового ринку
Хоча термін «фінансовий ринок» дуже широко використовується в
економічній літературі, однозначне трактування цього поняття відсутнє
(див. тему 1). Це ускладнює структуризацію фінансового ринку, яка
дозволяє визначити місце кожного його структурного сегмента в загальній
ринковій фінансовій системі, охарактеризувати основні етапи їх
історичного розвитку, а також розглянути можливі напрями їх подальшої
еволюції.
І.А. Бланк у праці «Інвестиційний менеджмент» розглядає фінансовий ринок
як ринок об’єктів реального і фінансового інвестування, у складі якого
пропонується виділяти ринок прямих капітальних вкладень, ринок
приватизованих об’єктів, ринок нерухомості, ринок інших об’єктів
реального інвестування, фондовий ринок, грошовий ринок. Виділення
інвестиційного ринку та запропонована класифікація на етапі становлення
ринкових відносин дозволяє здійснювати аналіз і прогнозування його
розвитку в розрізі окремих сегментів і визначати пріоритетні об’єкти
інвестування. Ринок прямих капітальних вкладень продовжує залишатися
одним із найбільш значимих сегментів вітчизняного фінансового ринку.
Формою інвестування на цьому ринку виступають капітальні вкладення в
усіх видах – нове будівництво; розширення; реконструкція; технічне
переозброєння. Ринок приватизованих об’єктів одержує широкий розвиток у
нашій країні у зв’язку із процесами приватизації державних підприємств.
Проте предметом реального інвестування на цьому ринку виступають не всі
об’єкти приватизації, а тільки ті з них, що цілком продаються на
аукціонах, за конкурсом або цілком викуповуються трудовими колективами
за грошові кошти тощо. Та ж частина приватизованих об’єктів, що спочатку
акціонується (корпоратизується), а потім реалізується у вигляді пакетів
акцій, є об’єктом інвестування через механізм ринку цінних паперів.
Подальше вдосконалення ринкових відносин пов’язане з розвитком
фінансового ринку. У праці «Основи фінансового менеджменту» більшість
сегментів інвестиційного ринку, виділених І.А. Бланком у попередній
праці, автор розглядає у складі фінансового ринку (за винятком ринку
капіталовкладень, приватизованих об’єктів та ринку нерухомості). За
основу виділення кредитного ринку (або ринку позичкового капіталу),
ринку цінних паперів (або фондового ринку), валютного ринку, страхового
ринку, ринку золота І.А Бланк пропонує окремі види фінансових активів
(інструментів, послуг). Але, на нашу думку, означені І.А. Бланком види
фінансового ринку в своїй основі містять окрему групу фінансових
активів, а залежно від конкретного виду фінансового активу вони можуть
бути сегментовані на окремі сектори у складі виділених ринків
(наприклад, ринок цінних паперів може бути сегментований на ринок акцій,
ринок облігацій, ринок векселів тощо).
Н.С. Кузнєцова, І.Р. Назарчук розглядають фінансовий ринок як частину
загального ринкового простору, що охоплює фінансові зв’язки та значну
кількість форм кредитних відносин. Відповідно до форм обертання грошових
ресурсів на фінансовому ринку в його складі виділяють ринок банківських
кредитів і ринок цінних паперів. Ринок банківських кредитів – це
сукупність правових відносин, що виникають з приводу надання кредитними
установами платних позик, які повинні повертатися. Платні позики
надаються без оформлення спеціальних документів, вони можуть самостійно
продаватися, купуватися чи погашатися. Ринок цінних паперів – це
сукупність відносин цивільно-правового характеру, що опосередковують рух
капіталів у формі цінних паперів. Він доповнює у структурі фінансового
ринку ринок банківських кредитів і тісно взаємодіє з ним.
Залежно від виду фінансових активів, які обертаються на певному сегменті
фінансового ринку, Н.С. Рязанова пропонує наступну класифікацію:
ринки фінансових активів, які також називаються фінансовими ринками і на
яких обертаються частки капіталу (акції), облігації, векселі та інші
вимоги на реальні активи;
ринки грошей, тобто кредитних зобов’язань тривалістю до одного року;
ринки капіталів, які є ринками довгострокових (понад один рік) кредитних
зобов’язань і часток капіталу акціонерних товариств;
ринки споживчого кредиту, де надаються позички на придбання споживчих
товарів, навчання та відпочинок тощо.
Л. Павлова розглядає фінансовий ринок як ринок капіталів і визначає його
як механізм управління потоками грошових ресурсів, платіжних засобів, що
приносять прибуток і об’єднують емітентів та інвесторів.
Я. Комаринський розглядає ринок позичкових капіталів як систему
економічних відносин, що забезпечують акумуляцію вільних грошових
коштів, перетворення їх в позичковий капітал і його перерозподіл між
учасниками процесу відтворення.
О.І. Шнирков, розкриваючи зміст грошової та фінансово-кредитної політики
у країнах Східної Європи, веде мову про створення в цих країнах,
починаючи з другої половини 80-х років, таких ринків, як фінансовий,
кредитний, цінних паперів, валютний. При цьому не вдається до розкриття
змісту виділених ним ринків.
Є.Ф. Жуков при відображенні світового досвіду створення фінансових
ринків наголошує, що поняття «ринок капіталів» і «ринок цінних паперів»,
прийняті в розвинених країнах, більше відповідають формуванню
аналогічних понять для нашої економіки, ніж поняття «грошовий»,
«кредитний», «фінансовий» ринок, що отримали широке розповсюдження в
наших засобах масової інформації та в ряді офіційних документів.
2. Методи структуризації фінансового ринку
Єдиного методу структуризації фінансового ринку не існує. У практиці
розвинених країн оптимальна структура фінансового ринку визначається
двома основними ознаками – часовим та інституційним. Відповідно до
часової ознаки ринок поділяється на два основних елементи: грошовий
ринок (ринок короткострокових капіталів або грошових коштів, що
виступають у платіжних засобах) і ринок середньострокових та
довгострокових капіталів (або грошових коштів), що представляють
інвестиційний фактор у розвитку економіки.
Структура фінансового ринку розвинених країн в інституційному розумінні
складається, перш за все, із кредитно-фінансових інститутів (банків та
інших установ) і ринку цінних паперів, який, у свою чергу, поділяється
на позабіржовий оборот (нові емісії цінних паперів) і фондову біржу. При
цьому в розвинених країнах існують деякі відмінності. У США переважають
приватні кредитно-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної
Європи і в Японії більша частка припадає на напівдержавні, державні і
кооперативні кредитно-фінансові установи. Для більш чіткого розуміння
проблеми структуризації (сегментації) пропонується наступний підхід до
змісту структури фінансового ринку та його просторової організації.
В основі первинного поділу фінансового ринку лежить певна група
фінансових активів. Це пояснюється тим, що саме фінансовий актив
визначає зміст поняття «фінансового ринку». Тоді структура фінансового
ринку набуває наступного вигляду: ринок капіталів (кредитний ринок) та
грошовий ринок, які можуть бути представлені як ринок позичкових
капіталів, ринок цінних паперів, валютний ринок, ринок дорогоцінних
металів і каміння, страховий ринок, ринок інструментів нерухомості.
Кожен виділений структурний сегмент фінансового ринку можна розбити на
окремі сектори (мікросегменти). В основу виділення того чи іншого
сектора (мікросегмента) покладено конкретний вид фінансового активу:
конкретна послуга (як товар); ф’ючерс; акція конкретного емітента;
золото, діаманти тощо. Кожний із вказаних сегментів фінансового ринку є
самостійною ланкою національного фінансового ринку. Існуючі
методологічні підходи до сегментації фінансового ринку детально
розглядатимуться окремо.
Для розвитку означених структурних сегментів фінансового ринку в
регіонах країни (область, економічний район чи інше територіальне
угруповання) повинна створюватись відповідна інфраструктура. В умовах
розвиненої ринкової економіки це дає можливість вирішувати регіональні
проблеми, що пов’язані з фінансовим забезпеченням повноцінного
відтворення та можливості створення доданої вартості у реальному секторі
економіки регіону. Для кожного сегмента фінансового ринку характерна
своя специфіка та особливості функціонування, власні правила укладання
угод із фінансовими активами тощо. Один і той самий фінансовий актив
може бути товаром декількох ринків. Наприклад, кредит у гривнях – це
об’єкт діяльності грошового, кредитного, а також валютного ринку.
Процес переливу фінансових ресурсів із одного виду фінансового ринку і
сегмента на інші називається сек’юритизацією. В останні роки процес
сек’юритизації характеризується переміщенням операцій з ринку позичкових
капіталів на ринок цінних паперів (у першу чергу, ринок облігацій) і
забезпечує зниження витрат у залученні кредитів.
Це робить виділені ринки (сегменти) тісно взаємозалежними між собою.
3. Поняття сегментації фінансового ринку
Для підвищення якості клієнтської бази фінансові установи вдаються до
наступних заходів: проведення сегментації ринку, визначення привабливих
з ринкового погляду галузей та оцінювання потенціалу їх розвитку;
визначення клієнтської бази щодо галузей, а також раціональності
співвідношення діючої структури клієнтів у плані ринкової привабливості;
визначення ключових цільових клієнтів у привабливих сегментах, аналіз їх
потреб; розробка відповідних фінансових продуктів, послуг і стратегії
ціноутворення.
Важливим етапом розробки маркетингової стратегії фінансових інститутів,
що діють на фінансовому ринку, є визначення характеристик споживачів і
на основі цього – сегментація ринку.
A
&
gd6t…
&
–
,
.
~
?
?
?
A
Ae
TH
a
a
ae
e
u
–
”
6
~
?
’
”
–
?
?
?
1/4
A
A
a
ae
e
e
o
u
gd6t…
&
D й обсягом попит на окремі види фінансових активів (послуг).
За І.А. Бланком, сегментація фінансового ринку – це процес
цілеспрямованого поділу його видів на індивідуальні сегменти, які
розрізняються залежно від характеру фінансових інструментів, що
обертаються на ньому (таблиця 1).
Таблиця 1
Структуризація та сегментація фінансового ринку (за групою та видами
фінансових активів)
Кожен сегмент фінансового ринку залежно від того чи іншого критерію може
бути поділений на більш вузькі мікросегменти. Сегментація передбачає
визначення меж територіальних ділянок ринку. З цією метою він
розбивається на географічні зони (країна, регіон, район, область, місто,
населений пункт), характеристика яких дається за такими показниками:
фінансова база, інвестиційні потреби, інвестиційна привабливість,
галузеві ознаки тощо.
Критерії сегментації фінансового ринку: види фінансових активів
(інструментів, послуг), галузева приналежність споживачів;
місцезнаходження споживачів; оцінка й прогнозування фінансового стану та
кредитоспроможності споживачів. При виборі оптимальних сегментів ринку
перевага надається великим сегментам, сегментам з чітко окресленими
межами, фінансовою стабільністю, сегментам з інтенсивним розвитком
попиту на фінансові послуги.
Попит на фінансові послуги знаходиться під впливом деяких основних
факторів. Для визначення такого впливу у взаємозв’язку з обсягом та
структурою потреб формується інформація, що характеризує показники, що
розглядаються далі.
За юридичними особами: розміри (статутний фонд, активи, чисельність
зайнятих, оборот, інші характеристики); галузь, вид діяльності;
номенклатура продукції, основні постачальники і споживачі; термін
перебування клієнтом фінансової установи. За підприємствами це
сегментація за галузями економіки, розміром обороту, економічним
становищем, місцезнаходженням тощо.
На ринку фізичних осіб сегментація може бути проведена за географічною
чи соціально-демографічною (вік, стать, рівень доходу, соціальне
становище, регіон мешкання і роботи, склад сім’ї, рівень освіти)
ознакою, за майновим станом.
Способи класифікації фінансових ринків залежать від того, з яких позицій
розглядаються фінансові угоди.
За ступенем організованості кожен сегмент фінансового ринку можна
поділити на організований і неорганізований. Певні сегменти фінансового
ринку (наприклад, ринок цінних паперів та валютний) можуть поділятися на
біржові та позабіржові.
Організований (біржовий) фінансовий ринок функціонує за визначеними
правилами, встановленими спеціальними фінансовими установами: банками,
ломбардами та фінансовими біржами (фондовою, валютною, дорогоцінних
металів і каміння тощо). Біржовий ринок пов’язують з поняттям фондової
(валютної) біржі як особливо організованого, як правило, вторинного
ринку фінансових активів (цінних паперів, валюти), що сприяє підвищенню
мобільності капіталу і виявленню реальних ринкових цін активів. У
розвинених країнах на біржу можуть потрапити не всі емітовані акції, а
тільки гарантовані, що відповідають вимогам не тільки лістингу, але і
потребі суспільства у розвитку конкретної галузі національного
господарства.
На організованому фінансовому ринку забезпечується висока концентрація
попиту і пропозиції в одному місці; складається найбільш об’єктивна
система цін на окремі фінансові інструменти та послуги (активи);
проводиться перевірка фінансової спроможності емітентів основних видів
цінних паперів, які допускаються до торгів; процедура торгів носить
відкритий характер; гарантується виконання укладених угод. Але біржовий
ринок має і окремі слабкі сторони – коло фінансових інструментів різних
емітентів, які реалізуються на ньому, носить обмежений характер; цей
ринок більш суворо регулюється державою, що знижує його гнучкість;
виконання всіх нормативно-правових актів його функціонування збільшує
витрати на здійснення операцій купівлі-продажу; великомасштабні угоди,
які здійснюються окремими торговцями на біржі, практично неможливо
зберегти у таємниці.
Неорганізований (позабіржовий або «вуличний») фінансовий ринок є сферою
купівлі-продажу фінансових активів через інші різноманітні фінансові
інститути, фізичні та юридичні особи. Цей ринок охоплює ринок операцій з
фінансовими активами (цінними паперами, валютою) поза біржею: первинне
розміщення, а також перепродаж, наприклад, цінних паперів тих емітентів,
які не бажають потрапити на біржу.
Неорганізований ринок характеризується більш високим рівнем фінансового
ризику, більш низьким рівнем юридичної захищеності покупців, меншим
рівнем їх поточної інформованості і т. п. Разом з тим, цей ринок
забезпечує обіг більш широкої номенклатури фінансових інструментів і
послуг; задовольняє потребу окремих інвесторів у фінансових інструментах
з високим рівнем ризику і, відповідно, приносить більш високий дохід;
більшою мірою забезпечує таємницю здійснення окремих угод. У режимі
неорганізованого фінансового ринку здійснюється більша частина операцій
з цінними паперами та основний обсяг кредитних, страхових і валютних
операцій.
За характером руху фінансових інструментів фінансовий ринок поділяється
на первинний і вторинний (тут мова йде виключно про фондові
інструменти).
Первинний ринок характеризує ринок цінних паперів, на якому здійснюється
первинне розміщення їх емісії. Це розміщення, як правило, організовує
андерайтер (інвестиційний дилер), який самостійно або з групою інших
андерайтерів купує весь (або основний) обсяг емітованих акцій, облігацій
і т. п. з метою їх наступного продажу інвесторам більш дрібними
партіями.
Вторинний ринок характеризує ринок, де постійно обертаються цінні
папери, які раніше були продані на первинному ринку. Вторинний ринок
охоплює переважну частину біржового і позабіржового обороту цінних
паперів. Без розвиненого вторинного фондового ринку, який забезпечує
постійну ліквідність і розподіл фінансових ризиків, не може ефективно
існувати первинний ринок цінних паперів. Однією із основних функцій
вторинного ринку є встановлення реальної ринкової ціни (курсової
вартості) на окремі цінні папери, що відображає всю інформацію про
фінансовий стан їх емітентів і умови емісії.
У США групування фондових ринків за цією ознакою вже отримало подальший
розвиток шляхом виділення «третього ринку» (позабіржової торгівлі
великими пакетами цінних паперів, які одночасно котируються на
центральних фондових біржах, з метою суттєвого зниження витрат за їх
угодами), а також «четвертого ринку» (на якому здійснюються прямі угоди
між великими інституціональними інвесторами і продавцями цінних паперів
без участі фірм-посередників).
За терміновістю реалізації угод, укладених на фінансовому ринку,
виділяють наступні види ринків.
Ринок з терміновою реалізацією умов угод (ринок «спот» або «кеш»). Він
характеризує ринок фінансових інструментів, укладені угоди на якому
здійснюються в суворо обумовлений короткий період часу.
Ринок з реалізацією умов угод у майбутньому періоді (ринок «угод на
термін» – ф’ючерсний, опціонний і т.п.). Предметом обігу на ньому є, як
правило, фондові, валютні і товарні деривативи (похідні цінні папери).
Розподіл і організаційне оформлення цих видів фінансових ринків у
країнах з розвиненою ринковою економікою відбулося порівняно недавно. У
нашій країні в силу невеликого обсягу операцій з деривативами ці ринки
поки що організаційно не розмежовані.
Загальна сегментація фінансового ринку виділяє такі ринки:
ризикові, безризикові;
місцеві, регіональні, національні, міжнародні, світові;
відповідно до трьох основних форм збереження заощаджень: вклади в банки;
придбання цінних паперів; вкладання грошей у цільові фонди (страховий,
пенсійний);
за принципом повернення фінансовий ринок поділяється на ринок боргових
зобов’язань і ринок інструментів власності;
за формою організації фінансові ринки поділяються на організаційні та
розподільні.
На кожному із цих ринків здійснюється специфічна фінансово-економічна
діяльність і проводяться операції та угоди, що підпадають під різні
фінансові ризики. Їх відчувають суб’єкти діяльності. Ризики, виникаючи у
зв’язку з рухом фінансових потоків, проявляються на ринках фінансових
ресурсів в основному у вигляді процентного, валютного, кредитного,
комерційного (бізнес-ризик), інвестиційного ризиків і обумовлені дією як
макроекономічних (екзогенних), так і внутрішньофірмових (ендогенних)
факторів та умов.
Література:
Конституція України.
Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18.06.91.
Зміни та доповнення до Закону України «Про цінні папери та фондову
біржу» від 10.09.97.
Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»
від 30.10.96.
Указ Президента України «Про безпосереднє залучення УФБ до
приватизаційних процесів» від 1995 року.
Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 1991 року.
Закон України «Про власність» від 07.02.91 № 697-ХІІ.
Закон України «Про заставу» від 2.10.92 № 2654-ХІІ.
Закон України «Про страхування». – К.: Парламент, 1998. – 37 с.
Земельні відносини в Україні: Законодав. акти і нормат. док. / Упоряд.
Л. Новаковський та ін.; Держ. ком. України по земел. ресурсах. – К.:
Урожай, 1998.
Закон України «Про збори на обов’язкове пенсійне страхування» від
26.06.97 р. № 400 – ВР.
Закон України «Про збори на обов’язкове соціальне страхування.» від
26.06.97 р. № 402 – ВР.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про випуск облігацій внутрішньої
державної позики 1998 року» від 6.04.98 р. № 463.
Постанова КМУ «Про затвердження Правил виготовлення і використання
вексельних бланків» від 10.09.92 № 528-92 п.
Азаров М. Янчуков В. Регіональна система масових електронних платежів //
Вісник НБУ. – 1998. – № 10. – С. 49.
Адамик Б.П. Мінімальні резервні вимоги як інструмент грошово-кредитного
регулювання // Фінанси України. – 1998. – № 1. – С. 37 – 42.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
