Реферат на тему
Структуризація та сегментація фінансового ринку
План
1. Характеристика структури фінансового ринку (за основною групою
фінансових активів). Грошовий ринок
2. Ринок капіталу (кредитний ринок)
3. Валютний ринок
4. Ринок дорогоцінних металів і каменів та інших об’єктів реального
інвестування
5. Ринок нерухомості
Література 1. Характеристика структури фінансового ринку (за основною
групою фінансових активів). Грошовий ринок
Грошовий ринок як сегмент фінансового ринку, на якому здійснюються
короткострокові депозитно-позичкові операції (на термін до 1 року),
обслуговує рух оборотних коштів підприємств та організацій,
короткострокових коштів банків, установ, громадських організацій,
держави та населення. Об’єктом купівлі-продажу на грошовому ринку є
тимчасово вільні грошові кошти. Грошовий ринок включений до складу
елементів фінансового ринку в зв’язку з тим, що пов’язаний з такими
об’єктами фінансового інвестування, як депозитні внески – термінові і до
запитання. Крім того, яскраво виражені інфляційні процеси в нашій країні
зробили об’єктом інвестування на цьому ринку вільноконвертовану валюту
ряду країн (у першу чергу, країн із найменшими темпами інфляції).
Функціонування цього короткострокового сектора фінансового ринку
дозволяє підприємствам вирішувати проблеми як поповнення недостатності
грошових активів для забезпечення поточної платоспроможності, так і
ефективного використання їх тимчасово вільного залишку. Фінансові
активи, що обертаються на ринку грошей, є найбільш ліквідними; для них
характерний найменший рівень фінансового ризику, а система формування
цін на цьому ринку є відносно простою. Ці властивості забезпечують
підприємству більш простий та ефективний процес формування і управління
портфелем короткострокових фінансових інструментів.
Інструментами грошового ринку служать скарбницькі та комерційні векселі,
депозитні сертифікати, банківські акцепти тощо. Ціною «товару», що
продається і купується на ринку, є позичковий процент. Важливий елемент
усієї грошово-кредитної політики держави – визначення та регулювання на
грошовому ринку рівня процента, що є базовим для процента на фінансовому
ринку.
Як показує світовий досвід, основними (класичними) суб’єктами грошового
ринку виступають комерційні банки, брокерські контори, дисконтні
компанії та інші фінансово-кредитні інститути, які мобілізують і
перерозподіляють грошові кошти підприємств, банків, населення, установ.
Згідно з українським законодавством, банк – юридична особа, яка на
пiдставi лiцензiї Нацiонального банку України здiйснює дiяльнiсть щодо
залучення вкладiв вiд фiзичних та юридичних осiб, ведення рахункiв i
надання кредитiв на власних умовах. Кредитор останньої iнстанцiї – це,
як правило, Нацiональний банк України, до якого може звернутися банк або
iнша кредитна установа для отримання кредитів для рефiнансування у
випадку вичерпання iнших можливостей. Нацiональний банк України має
право, але не зобов’язаний надавати кредити для рефiнансування банку,
якщо це не тягне за собою ризикiв для банкiвської системи.
Діяльність комерційних банків багатогранна, їх функції постійно
поширюються, охоплюють практично всі сфери життя суспільства. Вони
відіграють вирішальну ролі у трансформаційній функції. Досить вагома їх
роль і у функції створення нових грошей, у поповненні та регулюванні
грошової маси. Менш вагома їх роль у функції забезпечення сталості
банківської діяльності та грошовому ринку, оскільки гонитва за високими
прибутками підштовхує їх до найбільш ризикованих операцій. Тому в цій
функції визначальна роль належить центральному банку, проте не варто
недооцінювати роль комерційних.
Свої функції комерційні банки реалізують через виконання певного набору
операцій. Залежно від економічного змісту всі види діяльності
комерційних банків прийнято поділяти на три групи:
пасивні операції;
активні операції;
послуги.
Пасивні операції забезпечують формування ресурсів банку, необхідних йому
понад власний капітал для забезпечення нормальної діяльності,
ліквідності та одержання запланованого доходу. Сформовані у результаті
пасивних операцій кошти становлять переважну частину всіх ресурсів
банків, що визначає важливу роль цих операцій в їх діяльності.
Активні операції – це розміщення банками власних та залучених коштів з
метою одержання доходу та забезпечення своєї ліквідності.
До активних операцій належать:
операції з надання кредитів;
вкладення в цінні папери;
формування касових залишків та резервів;
формування інших активів (формування основних засобів – будівель,
обладнання тощо).
Кредитні операції здійснюються у формі надання позичок під зобов’язання
позичальників повернути кошти та сплатити проценти у встановлені строки.
Це основний вид активних операцій, вони забезпечують переважну частину
доходів багатьох банків. Позички банків – важливе джерело грошових
коштів для бізнесового і споживчого секторів економіки.
Крім операцій, пов’язаних з формуванням банківських пасивів і
розміщенням коштів у активи, банки займаються багатьма іншими видами
діяльності, які об’єднують в окрему групу, що дістала назву банківських
послуг.
Характерною ознакою банківських послуг є те, що для їх надання банкам не
потрібні додаткові ресурси. Свою діяльність з надання послуг банки
здійснюють, як правило, в процесі виконання звичайних пасивних і
активних операцій. Єдине, що для цього додатково потрібно, – це високий
професійний потенціал працівників банків та високі банківські
технології. Доходи від послуг банки одержують не у вигляді процентів, а
у формі комісійних виплат. Банківські послуги – надзвичайно дохідний,
майже безризиковий вид діяльності. Тому він швидко розвивається.
Комерційні банки приймають і розміщують грошові вклади, здійснюють
розрахунки за дорученням клієнтів та банків-кореспондентів і проводять
їх касове обслуговування. Крім того, вони можуть виконувати всі або
деякі з наступних операцій:
ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;
фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або
розпорядників інвестиційних коштів;
випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів,
векселів, акцій, облігацій тощо);
купівля, продаж і збереження державних платіжних документів, інших
цінних паперів;
видача доручень, гарантій, інших зобов’язань за третіх осіб, які
передбачають їх виконання у грошовій формі;
придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг, прийняття
на себе ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг);
купівля в організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти;
купівля і продаж у держави та за кордоном дорогоцінних металів,
природного дорогоцінного каміння, а також виробів з нього;
довірчі операції (залучення і розміщення коштів, управління цінними
паперами та ін.) за дорученням клієнтів;
надання консультаційних послуг, пов’язаних з банківською діяльністю.
Комерційні банки зобов’язані виконувати операції за касовим виконанням
бюджету за дорученням центрального банку. Їм забороняється вести
діяльність у сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними
цінностями, а також проводити всі види страхування.
2 Ринок капіталу (кредитний ринок)
Ринок капіталу – це частина фінансового ринку, де формується попит і
пропозиція на середньостроковий та довгостроковий позичковий капітал
виконує наступні функції. По-перше, об’єднує дрібні, розрізнені грошові
заощадження населення, державних підрозділів, приватного бізнесу,
зарубіжних інвесторів і створює великі грошові фонди. По-друге,
трансформує грошові кошти в позичковий капітал, що забезпечує зовнішні
джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки.
По-третє, надає позики державним органам і населенню для вирішення таких
важливих завдань, як покриття бюджетного дефіциту, фінансування частини
житлового будівництва тощо. Кредитний ринок дозволяє здійснити
накопичення, рух, розподіл і перерозподіл позичкового капіталу між
сферами економіки.
Кредитний ринок – це механізм, за допомогою якого встановлюються
взаємозв’язки між підприємствами і громадянами, що потребують грошових
коштів, та організаціями і громадянами, що можуть їх надати (позичити)
на певних умовах. У той же час кредитний ринок – це синтез ринків різних
платіжних засобів. У країнах з розвиненою ринковою економікою кредитні
угоди опосередковуються, по-перше, кредитними інститутами (комерційними
банками або іншими установами), які беруть у борг і надають позички, і,
по-друге, інвестиційними або аналогічними організаціями, які
забезпечують випуск і рух різних боргових зобов’язань, що реалізуються
на особливому ринку цінних паперів.
Функціонування ринку капіталу дозволяє підприємствам вирішувати проблеми
як формування інвестиційних ресурсів для реалізації реальних
інвестиційних проектів, так і ефективного фінансового інвестування
(здійснення довгострокових фінансових вкладень). Фінансові активи, що
обертаються на ринку капіталу, як правило, менш ліквідні; для них
характерний найбільший рівень фінансового ризику і відповідно більш
високий рівень дохідності.
Слід відмітити, що такий традиційний поділ фінансових ринків на ринок
грошей і ринок капіталів у сучасних умовах їх функціонування носить дещо
умовний характер. Ця умовність визначається тим, що сучасні ринкові
фінансові технології та умови емітування багатьох фінансових
інструментів передбачають відносно простий і швидкий спосіб
трансформації окремих короткострокових фінансових активів у
довгострокові та навпаки.
Характеризуючи окремі види фінансових ринків за обома вищерозглянутими
ознаками, слід відмітити, що ці види ринків тісно взаємопов’язані і
функціонують в одному ринковому просторі. Так, всі види ринків, які
обслуговують обіг різних за спрямованістю фінансових активів
(інструментів, послуг), є одночасно складовою частиною як ринку грошей,
так і ринку капіталів.
3. Валютний ринок
Валютний ринок – це механізм, за допомогою якого встановлюються правові
та економічні взаємовідносини між споживачами і продавцями валют,
система сталих і водночас різноманітних економічних та організаційних
відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу валютних
операцій, зовнішньої торгівлі, надання фінансових послуг, здійснення
інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і
використання різних іноземних валют. Стрижнем валютних операцій, що
здійснюються на валютному ринку, є валютний курс, рівень якого постійно
коливається під впливом попиту й пропозиції учасників цих операцій.
Валютна біржа є організаційно оформленим регулярним валютним ринком, на
якому відбувається торгівля валютою на основі попиту і пропозиції.
Членами валютної біржі в Україні можуть бути комерційні банки, яким
видані ліцензії на проведення валютних операцій, а також фінансові
установи, яким чинним законодавством надане право на їх проведення. Як
самостійна структура вона широко функціонувала ще в період
домонополістичного капіталізму. У сучасний період у розвинених країнах
операції з іноземною валютою зосереджені переважно у великих банках.
Лише в деяких країнах збереглися валютні біржі як самостійні структури
(наприклад, у Німеччині, Франції).
Головними суб’єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні
корпорації та банки (ТНК, ТНД). Залежно від обсягу, характеру операцій і
кількості використаних валют розрізняють світові, національні та
регіональні валютні ринки. Більша частина операцій припадає на долари
США, а також німецькі марки, англійські фунти стерлінгів, японську єну,
французький та швейцарський франки.
Попит на іноземну валюту пов’язаний із залежністю національної економіки
від імпорту та обумовлений її конвертованістю. Конвертованість – це
гарантована можливість грошової одиниці вільно обмінюватись на інші
валюти. При повній конвертованості національної валюти кожна юридична і
фізична особа може вільно брати участь у зовнішньоекономічній
діяльності, продавати, купувати та обмінювати національну валюту на
іноземну за певними курсами без будь-яких обмежень або прямого втручання
держави.
Чим нижче рівень конвертації національної валюти, тим більше валютний
ринок підвласний державному регулюванню (перш за все, встановленню
фіксованого курсу національної валюти щодо інших валют). Основними
формами валютних операцій щодо забезпечення міжнародних розрахунків є
негайна поставка – «спот», поставка через певний період – «форвард»,
обов’язкові поставки – «аутрайт» і з правом відмови – «опціон».
Підтримуються ці стосунки через мережу супутникового моніторного,
телетайпного та телефонного зв’язку, який об’єднує практично весь світ.
Навіть строкові валютні угоди укладаються за допомогою телефону або
телексу і лише пізніше підтверджуються письмово.
Валютний ринок України на всіх своїх організаційних сегментах
(біржовому, позабіржовому та готівковому) має розвивати власну
інфраструктуру шляхом «диверсифікованого» проникнення в усі регіони
країни та створення реально функціонуючих регіональних валютних ринків з
метою запобігання розвитку тіньового валютного ринку та зменшення числа
жертв махінацій, що характерні для даного сегмента валютного ринку.
4 Ринок дорогоцінних металів і каменів та інших об’єктів реального
інвестування
„
gdI ®
gd eF
>
@
P
\
^
`
‚
?
1/4
I
o
oe
&(NP^btvx¤¦II?OOeTHaeuue
4
6
8
B
D
F
~
?
†
?
?
A
A
E
O
O
O
U
&
F
&
&
&
F
&
S т. п.), у дорогоцінні метали і камені та інші матеріальні цінності. У
країнах з розвиненою ринковою економікою інвестиційна діяльність, що
пов’язана із цими об’єктами реального інвестування, уже здійснюється на
спеціалізованих ринках, які оформилися (ринку золота тощо). Проте в
нашій країні обсяг такого інвестування не відіграє поки суттєвої ролі.
5 Ринок нерухомості
Ринок нерухомості виділений у самостійний елемент фінансового ринку у
зв’язку з його відчутним розвитком у найближчій перспективі. Уже нині на
цьому ринку здійснюється суттєвий обсяг операцій з продажу квартир,
офісів, дач і т. п. З подальшою приватизацією житлового фонду, а
особливо із включенням до складу об’єктів цього ринку земельних ділянок,
обсяг операцій значно розшириться.
У праці І.Т. Балабанова «Операції з нерухомістю в Росії» подається
наступне визначення ринку нерухомості: «Ринок нерухомості є сферою
вкладення капіталу в об’єкти нерухомості і систему економічних відносин,
що виникають при операціях з нерухомістю. Ці відносини виникають між
інвесторами при купівлі-продажу нерухомості, іпотеці, наданні об’єктів
нерухомості в довірче управління, найм тощо». На думку В. Павленка,
ринок нерухомості не може бути зведений тільки до дохідного підходу при
визначенні нерухомості. Нерухомість може купуватись не лише з метою
отримання доходу, але й придбання нерухомості у власність без намагань
отримати дохід від неї, наприклад, власний будинок для житла. Тобто
ринок нерухомості – це область вкладення капіталу в об’єкти нерухомості
з метою отримання прибутку або ж з метою придбання нерухомості в
особисту власність. При операціях купівлі-продажу нерухомості інвестори
розглядають нерухоме майно не лише як товар, а, насамперед, як
фінансовий актив, що може принести дохід через певний проміжок часу.
Під нерухомим майном слід розуміти нерухомі речі. Автор праці «Оцінка
об’єктів нерухомості» В.В. Григор’єв так визначає об’єкт нерухомості:
«Термін “об’єкт нерухомості” у нашому випадку відноситься до будь-якого
товару, який жорстко прив’язаний до земельної ділянки, і його перенос
неможливий без руйнування і втрати споживчої вартості об’єкта». У І.Т.
Балабанова об’єкт нерухомості визначається наступним чином: «Нерухомість
– це ділянка території з приналежними їй природними ресурсами (ґрунтом,
водою та іншими мінеральними і рослинними ресурсами), а також будівлі та
споруди». Таким чином, до нерухомого майна потрібно віднести землю,
житлові будинки, інші споруди, а також ділянки, в надрах яких є природні
ресурси, лісові насадження, водні об’єкти.
Що стосується визначення об’єктів нерухомості у законодавстві різних
країн, то, наприклад, у Цивільному кодексі Російської Федерації до
нерухомості відносяться земельні ділянки, ділянки надр, відокремлені
водні об’єкти та все, що пов’язане із землею, тобто об’єкти, пересування
яких без значної шкоди для їх призначення неможливе, у тому числі ліси,
багаторічні насадження, будівлі, споруди. Також до нерухомості належать
повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні
об’єкти. Згідно з відповідним законодавством до нерухомості можуть бути
віднесені квартира, підприємство тощо.
В українському законодавстві в цілому і Цивільному кодексі зокрема
відсутнє визначення терміна «нерухомість», яке б відповідало існуючим
ринковим умовам. У статті 4 Закону України «Про оренду державного та
комунального майна» до нерухомого майна віднесено лише будівлі, споруди,
приміщення та інше, індивідуально визначене майно підприємств. У даному
визначенні не враховані такі види нерухомого майна, як земля, ділянки
лісового фонду тощо.
Узагальнююче визначення нерухомості можна сформулювати наступним чином:
нерухомість – це ділянка землі з природними ресурсами та побудованими на
ній будинками та спорудами.
У ринковій економіці нерухомість є об’єктом вкладання капіталу, тобто є
фінансовим активом. У праці І.Т. Балабанова «Операції з нерухомістю в
Росії» виділяються такі групи фінансових активів у складі нерухомості:
земля;
житло;
нежитлові приміщення;
підприємства;
будівлі та споруди;
ділянки лісового фонду;
повітряні та морські судна.
Інший підхід до класифікації об’єктів нерухомості, викладений у праці
В.В. Григор’єва «Оцінка об’єктів нерухомості», полягає у класифікації
нерухомого майна за наступними ознаками.
За походженням:
природні об’єкти;
будівлі.
За призначенням:
вільні земельні ділянки під будівництво або для сільського господарства;
природні комплекси для експлуатації;
будівлі для житла;
будівлі під офіси;
інші будівлі.
За масштабом:
земельні масиви;
окремі земельні ділянки;
комплекси будівель та споруд;
багатоквартирний житловий будинок;
одноквартирний житловий будинок;
квартира;
кімната.
За готовністю до використання:
готові;
ті, що потребують реконструкції чи капітального ремонту;
незавершене будівництво.
У країнах з розвиненою ринковою економікою застосовується інша
класифікація. Так, об’єкти нерухомості поділяються за категоріями А, Б
та В.
До категорії А належить нерухомість, що використовується власником для
ведення підприємницької діяльності. У свою чергу категорія А поділяється
на декілька класів:
спеціалізована нерухомість – нафтопереробні та хімічні заводи;
неспеціалізована нерухомість – магазини, офіси, склади.
До категорії Б належить нерухомість, яка використовується для
інвестицій. Особливістю є вид доходу у вигляді орендної плати, іпотеки
або процентних доходів на закладні.
До категорії В належить нерухомість, що є надлишковою і не
використовується для ведення бізнесу.Наведені вище підходи до
класифікації нерухомого майна доповнюють один одного, бо побудовані за
різними принципами. Класифікація, що застосовується у країнах з ринковою
економікою, орієнтована на показники дохідності нерухомого майна, в той
час як класифікація, запропонована у праці В.В. Григор’єва «Оцінка
об’єктів нерухомості», побудована без урахування принципу дохідності та
відображає зовнішні фактори, що відрізняють об’єкти нерухомості один від
одного.
Нерухомість як виробниче благо є формою існування капіталу, а
нерухомість споживчого призначення виступає функцією доходу. У кожній
країні існує своя особлива класифікація нерухомості з метою
оподаткування. Так, наприклад, у США вся нерухомість поділяється на
виробничу, інвестиційну, споживчу та спекулятивну. Щодо кожного з видів
складається особлива система вилучення податків. У Німеччині в системі
оподаткування майна спеціально виділяється податок на нерухоме майно
юридичних і фізичних осіб.
Наведені визначення та підходи до класифікації нерухомості дозволяють
чітко визначити об’єкт дослідження або оцінки, спростити розробку
методології оцінки різних об’єктів нерухомого майна та різних секторів
ринку нерухомості.
Для характеристики ринку нерухомості застосовують різні показники.
Взагалі, у сучасній фінансовій науці не існує якоїсь загальновизначеної
величини, яка б характеризувала вартість інвестиційних активів. Тому для
оцінки використовуються різні економічні показники. Так, для оцінки
величини ринку американської нерухомості у 70-их роках застосовувався
спосіб порівняння невиплачених іпотечних боргових зобов’язань з іншими
борговими зобов’язаннями (облігаціями тощо). Другим показником, що
характеризує розміри вартості нерухомості, американські економісти
вважають вартість нового будівництва. Активність пенсійного фонду США на
ринку нерухомості призвела до зростання інтересу банківських установ до
кредитування проектів, пов’язаних з новим будівництвом, бо в особі
пенсійних фондів для комерційних банків з’явився платоспроможний
інвестор. Діяльність пенсійного фонду на ринку нерухомості визначила
новий напрям в інвестуванні вільного капіталу й іншим стратегічним
інвесторам. При формуванні інвестиційних портфелів інвестори розглядають
нерухомість як один із засобів диверсифікації інвестиційного ризику.
Крім того, особливості інвестиційного ринку дозволяють таким
інституціональним інвесторам, як пенсійні фонди, використовувати
недоліки ринку нерухомості – низьку ліквідність. Така характеристика
ліквідності цього ринку фактично позбавляє можливості участі у ньому
інвесторів з короткотерміновими перспективами, які спрямовані на
отримання спекулятивного доходу.
У ринковій економіці нерухомість є досить привабливим фінансовим
активом. Це підтверджують розміри ставок дохідності за різними видами
активів.
Порівняно з рівнем дохідності облігацій та акцій, нерухомість не
демонструє рекордних показників. Проте на відміну від акцій та
облігацій, кожен рік протягом періоду, що досліджується, нерухомість
давала позитивні реальні ставки дохідності, окрім одного року (1974).
Точно оцінити інвестиційні активи, які існують в економіці, неможливо.
Проте можна стверджувати, що нерухомість, тобто земля та все, що на ній
знаходиться, займає найбільшу частину світового «портфеля» багатства та
є одним з найпривабливіших фінансових активів, вартість якого постійно
зростає. Особливо це характерно для вартості земельних ресурсів.
Таблиця 1
Показники ставок дохідності за акціями, облігаціями, нерухомістю
порівняно з рівнем інфляції у 1971 – 1989 роках (станом на 31.12.89)
Номінальні ставки дохідності, % ІСЦ Реальні ставки дохідності, %
Рік Акції Облігації Нерухомість
Акції Облігації Нерухомість
1971 14,3 11,0 5,3 3,4 10,6 7,4 1,8
1972 19,0 7,3 7,2 3,4 15,0 3,7 3,7
1973 14,7 1,1 11,0 8,8 21,6 7,0 2,0
1974 26,5 3,1 9,6 12,2 34,5 13,6 2,3
1975 37,2 14,6 8,8 7,0 28,2 7,2 1,7
1976 23,8 18,7 10,3 4,8 18,1 13,2 5,3
1677 7,2 1,7 15,2 6,8 13,1 4,8 7,9
1978 6,6 0,1 16,0 9,0 2,3 8,4 6,4
1979 18,4 4,2 20,7 13,3 4,5 15,4 6,6
1980 32,4 2,8 18,1 12,4 17,8 13,5 5,0
1981 4,9 1,2 16,9 8,9 12,7 9,3 7,3
1982 21,6 42,5 9,4 3,9 17,1 37,2 5,4
1983 22,4 6,3 13,3 3,08 17,9 2,4 9,1
1984 6,1 19,9 13,0 4,0 2,1 12,4 8,8
1985 31,6 30,1 10,1 3,8 26,8 25,4 6,0
1986 18,2 19,8 6,5 1,1 16,9 18,5 5,3
1987 5,2 0,3 5,4 4,4 0,7 4,5 0,9
1988 16,5 10,7 7,0 4,4 11,6 6,0 2,6
1989 31,4 16,2 5,8 4,6 25,6 11,1 1,4
Наведені особливості нерухомості, а також те, що багатство найчастіше
асоціюється саме з об’єктами нерухомого майна, створили необхідні умови
для розвитку оподаткування операцій з нерухомим майном у ринковій
економіці.
Податок на нерухомість в умовах ринкової економіки забезпечує вирішення
кількох завдань:
забезпечення місцевих органів влади достатніми доходами для виконання
ними своїх функцій;
регулювання цін на ринку нерухомості;
попередження спекулятивного зростання цін на нерухоме майно;
регулювання відносин у сфері землекористування, будівництва та
інвестиційної діяльності;
виконання соціальної функції при оподаткуванні нерухомості як основного
компонента багатства.
Об’єкти нерухомості в системі оподаткування України повинні розрізнятися
як нерухомість в якості житла, виробнича нерухомість (із внутрішнім
поділом на виробничі будинки і споруди) та прибуткова нерухомість
(приміщення крамниць, ресторанів та інше). Важливим аспектом формування
ефективної системи оподаткування нерухомості є врахування внутрішньої
природи нерухомості як такої. У класичному варіанті під нерухомістю
розуміється власне земля і те, що міцно пов’язано з нею
природно-фізичним чином або діями людей (невіддільні від землі
капітальні поліпшення). Запровадження такого податку повинно сприяти
розвитку фінансового ринку шляхом обмежень можливостей здійснення
значних спекулятивних операцій на ринку нерухомості, а також забезпечити
виконання податком функції соціальної справедливості. Це дасть
можливість основний тягар платежів перекласти на власників великої
нерухомості. Крім того, даний податок може забезпечити дохідну частину
місцевих бюджетів, на території яких знаходиться нерухомість.
Досвід країн з ринковою економікою при управлінні нерухомістю має знайти
відображення у вітчизняній економіці з урахуванням особливостей її
розвитку.
Література:
Конституція України.
Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18.06.91.
Зміни та доповнення до Закону України «Про цінні папери та фондову
біржу» від 10.09.97.
Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»
від 30.10.96.
Указ Президента України «Про безпосереднє залучення УФБ до
приватизаційних процесів» від 1995 року.
Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 1991 року.
Закон України «Про власність» від 07.02.91 № 697-ХІІ.
Закон України «Про заставу» від 2.10.92 № 2654-ХІІ.
Закон України «Про страхування». – К.: Парламент, 1998. – 37 с.
Земельні відносини в Україні: Законодав. акти і нормат. док. / Упоряд.
Л. Новаковський та ін.; Держ. ком. України по земел. ресурсах. – К.:
Урожай, 1998.
Закон України «Про збори на обов’язкове пенсійне страхування» від
26.06.97 р. № 400 – ВР.
Закон України «Про збори на обов’язкове соціальне страхування.» від
26.06.97 р. № 402 – ВР.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про випуск облігацій внутрішньої
державної позики 1998 року» від 6.04.98 р. № 463.
Постанова КМУ «Про затвердження Правил виготовлення і використання
вексельних бланків» від 10.09.92 № 528-92 п.
Азаров М. Янчуков В. Регіональна система масових електронних платежів //
Вісник НБУ. – 1998. – № 10. – С. 49.
Адамик Б.П. Мінімальні резервні вимоги як інструмент грошово-кредитного
регулювання // Фінанси України. – 1998. – № 1. – С. 37 – 42.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
