.

Соціальна політика сучасної України (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
3 40922
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Соціальна політика сучасної України

ПЛАН

ВСТУП

1. ОСНОВНІ РИСИ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

1.1. ДОСВІД РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

1.2. РІВЕНЬ СОЦІАЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ УКРАЇНИ В
2005 РОЦІ

1.3. ПРОБЛЕМИ ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

2. МІСЦЕ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

В СОЦІАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ

3. ПЕРЕДУМОВИ РЕФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ ЧЕРЕЗ ЗМІНИ У СОЦІАЛЬНІЙ
ПОЛІТИЦІ УКРАЇНИ

3.1. ЗАГАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ПОКРАЩЕННЯ СОЦІАЛЬНООЇ ПОЛІТИКИ

3.2. ПОЛІТИКА ДОХОДІВ

3.3. ДЕМОГРАФІЧНА ТА ТРУДОРЕСУРСНА ПОЛІТИКА

3.4. ПОЛІТИКА У СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНІЙ СФЕРІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Соціальна політика держави викликає підвищений інтерес у суспільства,
перебуваючи в епіцентрі парламентських дискусій. Це є цілком
виправданим. Труднощі формування і реалізації соціальної політики, її
недоліки приховують реальну небезпеку для стабільності соціальних
відносин, загрозу граничної майнової поляризації громадян, поширення
бідності. Якщо не запобігати цим негативним процесам, спостерігатимемо
посилення таких явищ як розпад сімей, депопуляція населення, що зрештою
створить непереборну перешкоду економічним реформам і соціальному
прогресу.

Актуальність досліджуваної теми пояснюється тим, що соціальна політика
держави покликана забезпечити громадянам гарантовані Конституцією
України права: на життя, безпечні умови праці, винагороду за працю,
захист сім’ї, відпочинок, освіту, житло, охорону здоров’я та медичну
допомогу, соціальне забезпечення та сприятливе навколишнє середовище.
Відтак очевидно, що визначальним пріоритетом державної економічної
(зокрема соціальної) політики має стати забезпечення прав і свобод
людини і громадянина, передбачених розділом II Конституції України.
Серед таких положень, зокрема:

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя
працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава
створює умови для повного здійснення громадянами права на працю,
гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності,
реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і
перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право
на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу
від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на
небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється. Громадянам
гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне
одержання винагороди за працю захищається законом (стаття 43).

Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на
забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати
працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них
обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним
страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ
і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального
забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних
закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних
виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають
забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму,
встановленого законом (стаття 46).

Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що
включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48).

Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне
страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням
відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і
оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного
і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і
комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається
безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.
Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує
санітарно-епідемічне благополуччя (стаття 49).

На основі визначеної Президентом України соціальної стратегії урядом
ухвалено Програму 2010, яка містить головні параметри соціального
розвитку країни. Державна політика в соціальній сфері спрямовується на
підвищення рівня життя населення, створення умов і реальних можливостей
для забезпечення власного добробуту.

1. ОСНОВНІ РИСИ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

1.1. ДОСВІД РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

На жаль, практика засвідчила, що реалізація соціальної політики в
Україні не завжди забезпечувала можливості для дотримання державою своїх
зобов’язань. Зрозуміло, за умови системної економічної кризи соціальна
політика не може бути повноцінною, адже для реалізації соціальних
програм потрібні значні ресурси. У цей період функції держави зводяться
до забезпечення мінімального соціального захисту найбільш нужденним
верствам населення. Проте в Україні соціальна ціна реформ виявилася
надмірною, а система соціального захисту малоефективною.

Майнове розшарування, перерозподіл суспільного багатства, збагачення та
концентрація значних матеріальних цінностей в руках у невеликого
прошарку населення на тлі різкого зниження життєвого рівня і навіть
зубожіння переважної більшості громадян України свідчать про
недосконалість системи оплати праці та податкових механізмів регулювання
доходів населення. Діюча система соціальних пільг не забезпечує надання
в потрібному обсязі допомоги бідним, а навпаки, сприяє збільшенню
доходів заможних верств населення.

Соціальну напруженість посилює незадовільний стан фінансування зарплат
працівникам бюджетної сфери, пенсій, допомог. З 1995 року почала
накопичуватися заборгованість із заробітної плати, сума якої у 1999 році
досягла рекордної позначки – 6 млрд гривень. Лише в останній рік вдалося
зробити результативні кроки щодо її ліквідації. Існуюча практика
реалізації пенсійного законодавства не забезпечує взаємозв’язку між
трудовим вкладом працівника та розміром його пенсії, а також
заінтересованості у формуванні пенсійного бюджету. Нижче встановленої
межі малозабезпеченості отримують пенсії 96 % загальної кількості
пенсіонерів, залишаються дуже низькими розміри допомог та соціальних
виплат.

Після оголошення незалежності в серпні 1991 року система соціального
забезпечення в Україні, як і в більшості інших республік колишнього
СРСР, характеризувалася рисами, успадкованими від колишнього Радянського
Союзу і базувалася на засадах:

повної зайнятості;

дотування цін на споживчі товари та послуги (включаючи житло);

суспільної служби охорони здоров’я, послуг в сфері освіти і культури,
які надаються безкоштовно або за номінальними цінами;

охоплення допомогою з соціального страхування, пов’язаною з трудовою
діяльністю, майже 100 % населення;

розвиненої соціальної інфраструктури підприємств;

існування різноманітних видів натуральної та грошової соціальної
допомоги, що надавалася державними підприємствами.

У перші роки незалежності України, також за відсутністю належного
досвіду самостійної законотворчої роботи, Верховна Рада України прийняла
цілу низку законів, які були не узгоджені між собою, не враховували
реалії економіки. Законодавчі та нормативно-правові акти, прийняті
протягом 1991-1993 рр., з соціальної точки зору в багатьох випадках
виглядали навіть більш «щедрими» порівняно з законами радянських часів.
Проте забезпечення їхнього виконання за умови поглиблення економічної
кризи ставало дедалі більш проблематичним. Це стосується, зокрема,
прийнятих Законів України «Про пенсійне забезпечення», «Про статус
ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про статус та
соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської
катастрофи», законодавчого встановлення пільг за професійною ознакою
працівникам окремих сфер (суддям, прокурорам, військовослужбовцям,
народним депутатам тощо). Внаслідок цього перехідний період докорінно
змінив, або й зовсім скасував принципи соціального захисту
соціалістичної доби.

Характерними рисами системи соціального забезпечення перехідного періоду
стали:

зрівнялівка у пенсійному забезпеченні та низький його рівень;

стрімке підвищення вартості та погіршення якості послуг закладів освіти,
охорони здоров’я, культури;

відсутність соціального захисту громадян, які працюють у приватному
секторі неповний робочий день (тиждень);

незабезпечення регресних виплат у зв’язку з трудовим каліцтвом та
професійним захворюванням;

неефективність управління коштами Фонду соціального страхування,
Пенсійного фонду, Державного фонду сприяння зайнятості населення тощо.

Життя вимагало розробки цілісної соціальної політики, тісно пов’язаної з
економічним розвитком держави, її фінансовими можливостями. Умови для
формування і реалізації соціальної політики на основі визначеної
стратегії економічного розвитку та фінансової стабілізації були
закладені, зокрема, Указом Президента України «Про Основні напрями
соціальної політики на період до 2004 року» від 24 травня 2000 року.
Відповідно до зазначеного Указу, державна соціальна політика будується у
напрямах:

подолання негативної тенденції зменшення чисельності населення,
всебічної підтримки і створення сприятливих умов для розвитку сім’ї,
жінок, дітей та молоді;

удосконалення соціально-трудових відносин через запровадження
відповідної політики доходів населення, забезпечення гарантованості та
своєчасності виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, допомоги та
інших соціальних виплат; розвитку ринку праці, посилення державного
нагляду за створенням безпечних умов праці на виробництві; підтримання
життєдіяльності населення; розвитку соціального партнерства;

здійснення всеохоплюючої реформи системи соціального забезпечення шляхом
реформування соціального страхування та пенсійного забезпечення,
розвитку системи адресної допомоги найвразливішим верствам населення,
удосконалення системи соціального захисту інвалідів, ветеранів війни та
праці, громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи.

Відповідно, пріоритетами соціальної політики визначені:

створення умов для забезпечення достатнього рівня життя населення;

розвиток трудового потенціалу, народонаселення;

формування середнього класу, недопущення надмірної диференціації
населення за рівнем доходів;

проведення пенсійної реформи;

надання адресної підтримки незахищеним верствам населення;

всебічний розвиток освіти, культури, поліпшення охорони здоров’я
населення.

Заплановано працевлаштувати не менш як 247 тисяч незайнятих осіб та
залучити до громадських робіт не менш як 94 тисяч безробітних. Повністю
переглянуто підходи до пільг для малозахищених верств населення,
передбачається перехід до адресної соціальної допомоги. Заплановано
посилити соціальну захищеність пенсіонерів. Спеціальні розділи
присвячені поліпшенню здоров’я населення та збільшенню тривалості життя,
підвищенню освітнього рівня людей та забезпеченню доступності освіти,
розбудові загальнонаціонального культурного та інформаційного
середовища.

1.2. РІВЕНЬ СОЦІАЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ УКРАЇНИ

В 2005 РОЦІ

26 травня 2004 року Кабінет Міністрів подав до Верховної Ради України
проект Бюджетної резолюції – Основні напрями бюджетної політики на 2005
рік, які є невід’ємною частиною економічної і соціальної політики уряду
на 2005-й і наступні роки та складовою бюджетної стратегії на
середньострокову та довгострокову перспективу.

Основна мета бюджетної політики на 2005 рік визначена як фінансове
забезпечення реалізації стратегічних цілей держави, підвищення рівня
державних соціальних стандартів та зниження рівня бідності в країні і є,
як зазначив 2 червня ц.р. у своїй доповіді на парламентських слуханнях з
цього питання Перший віце-прем’єр М.Азаров, “продовженням досягнення
бюджетної політики минулих років”.

Як бачимо, урядом першочергово декларується соціальна спрямованість
бюджету майбутнього року, тому саме на ній зупинимось.

Одразу ж привертає увагу неконкретність, невизначеність,
розпливчастість, можливість двозначного трактування проголошених
Кабінетом Міністрів заходів для досягнення визначеної мети (пункти 1–39
вступної частини Основних напрямів).

Передбачається “збільшити видатки соціальної спрямованості державного та
місцевих бюджетів як інструменту досягнення соціальних та економічних
цілей. Бюджет на 2005 рік повинен сприяти зниженню рівня бідності та
підвищенню якості життя населення” (пункт 6). Що мається на увазі під
“видатками соціальної спрямованості”, не зовсім зрозуміло. Якщо йдеться
про підвищення пенсій – питання номер один поточної політики уряду, – то
це не повноваження Державного бюджету. Якщо передбачається підвищити
розміри мізерних соціальних виплат тим, хто їх потребує, слід конкретно
їх визначити, а не обмежуватись загальною декларацією. Якщо ж мається на
увазі збільшення бюджетних видатків на надання пільг та субсидій
населенню на оплату комунальних послуг тощо, то хотілося би, щоб уряд
більш конкретно визначив свою політику в цьому напрямі. Пільгами та
субсидіями не вирішуються питання підвищення якості життя населення – з
їх допомогою лише підтримується мінімальний життєвий рівень громадян. І
формується, до речі, їхня споживацька психологія.

На стор. 407 Послання Президента України до Верховної Ради України “Про
внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році” розміщена цікава
Таблиця – “Структура доходів населення”. Частка соціальних допомог та
інших одержаних населенням поточних трансфертів у його загальних доходах
збільшилася з 26,5 відс. у 1999 році до 38,6 відс. у 2003-му. Хіба можна
визнати нормальним, коли майже 40 відс. доходів населення отримує у
вигляді допомог і трансфертів? Така соціальна політика стимулює
утриманців, а не економічно активних громадян. Вона лише дає надмірні
важелі впливу чиновникам і підтримує їхню корумпованість, стимулює
погоню за дармовими доходами більш інформованих, ближчих до закону і
чиновників громадян, врешті-решт загострює суспільні протиріччя. Це шлях
у глухий кут, а не до “досягнення соціальних і економічних цілей”.
Пільги та субсидії у такому розмірі – це біда Державного бюджету, а не
його стовповий шлях. Уряд повинен тримати перспективу на скорочення
кількості таких пільг та субсидій з одночасним забезпеченням достойного
рівня їх надання тим, хто дійсно потребує цього. А це вже зовсім інша і
конкретна політика, про яку в Основних напрямах, на жаль, не говориться.

Далі, передбачається “забезпечити поступове наближення розмірів
мінімальної заробітної плати, пенсій, соціальних виплат та допомоги до
рівня прожиткового мінімуму, при цьому темпи зростання мінімальної
заробітної плати мають перевищувати темпи зростання інших мінімальних
соціальних виплат та доплат, передусім видатки на фінансування
компенсаційних виплат, допомоги ветеранам війни, громадянам, які
постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, сім’ям з дітьми та
іншим категоріям малозабезпечених та соціально незахищених громадян
передбачати у розмірах, що забезпечують підвищення розмірів таких виплат
та допомоги” (пункт 8). Вчитаємось: з одного боку, “темпи зростання
мінімальної зарплати мають перевищувати темпи зростання інших
мінімальних соціальних виплат та доплат”, з іншого, темпи зростання
соціальних виплат та доплат “передбачати у розмірах, що забезпечують
підвищення розмірів таких виплат та допомог”. Зрозумій, хто може. Уряд
не хоче визначати ніяких конкретних орієнтирів соціальної політики і
однозначно хоче залишитись з розв’язаними руками при визначенні величин
соціальних нормативів у майбутньому.

Проголошується “підвищення рівня соціальної підтримки малозабезпечених і
соціально незахищених громадян шляхом запровадження пріоритетності
політики зростання доходів, у першу чергу працюючого населення, в тому
числі через механізм забезпечення зростання рівня зайнятості
працездатного населення” (пункт 13). Не можна не погодитись з
необхідністю суттєвого зростання доходів працюючих. Проте знову ж таки
об’єднуються в одне ціле категорії громадян – соціальних утриманців, з
одного боку, працюючих і працездатних незайнятих – з іншого. Соціальна
політика уряду стосовно цих категорій має бути прямо протилежною: одним
створювати умови для роботи і ефективно стимулювати працю (а це проблема
не лише бюджетної політики), до інших застосовувати політику державного
патерналізму. Такого розмежування уряд не визнає, він усе звалює в купу.

Останнім часом урядовці широко і кон’юнктурно використовують для реклами
своїх економічних досягнень факт суттєвого зростання середньої
заробітної плати, який, не виключено, є лише наслідком легалізації її
певної частини, при одночасному замовчуванні такого більш суттєвого і
загрозливого для соціально-економічного розвитку країни явища, як
постійне зменшення частки заробітної плати у доходах населення: з 60,2
відс. у 1990 році до 42,7 відс. у 2003 році (Послання Президента…,
стор. 407). Тенденція співвідношення часток заробітної плати і
соціальної допомоги у доходах населення вкрай негативна: 42,7 відс. до
38,6 відс у 2003 році проти 60,2 відс. до 26,5 відс. у 1990 році. Якщо у
1990 році доходи населення від заробітної плати у 2,3 раза перевищували
їхні доходи, отримані у вигляді різноманітних соціальних допомог, пільг
і компенсацій, то у 2003 році – лише в 1,1 раза, тобто вони зрівнялись!

Втім, уряд надмірно захоплений проблемою розподілу, щоб вникати у
сутність явищ. Передбачається “запровадити систему надання адресної
допомоги малозабезпеченим та соціально незахищеним громадянам та
підвищити ефективність соціальних трансфертів населенню шляхом
використання науково обґрунтованої методології під час визначення
розміру соціальних виплат” (пункт 11). Як бачимо, ніхто й не думає про
зменшення соціальних трансфертів, навпаки, планується науково
обґрунтувати тупиковий шлях використання бюджетних ресурсів і
соціально-економічного розвитку держави.

Передбачається “поліпшити умови для розвитку соціальної і гуманітарної
сфери шляхом збільшення обсягів видатків на соціальний захист населення,
охорону здоров’я та освіту, підвищити ефективність їх використання,
зокрема через удосконалення механізму розподілу міжбюджетних
трансфертів” (пункт 18). І знову загальна декларація. І знову
“удосконалення механізму перерозподілу трансфертів”. По-перше, саме тут
уряду доречно було б згадати про таке наболіле питання, як відновлення
міжтарифних співвідношень в оплаті праці, якщо уряд дійсно проголошує
тезу про розвиток гуманітарної сфери. По-друге, потрібно було б уточнити
величину бюджетних ресурсів, які спрямовуються на освіту, науку та
охорону здоров’я. Нагадаємо, що з часів появи у Державному бюджеті
Спеціального фонду до бюджетних призначень Міністерству освіти і науки з
року в рік зараховуються кошти, які студенти (чи їхні батьки) сплачують
вузам за навчання, і кошти, які академічні інститути і вузи отримують за
виконані роботи та надані послуги, до бюджетних призначень Міністерству
охорони здоров’я – кошти, які хворі сплачують лікарняним закладам за
отримані послуги. Перелічені кошти ніякого відношення до бюджету не
мають. Це штучне, притому свідоме завищення розміру бюджету та
соціальної його складової зокрема. Йдеться, між іншим, про солідні суми.
Так, Національний технічний університет “Київський політехнічний
інститут” у 2003 році отримав із бюджету під державне замовлення на
підготовку кадрів для народного господарства 57,3 млн грн, а плати за
надані послуги надійшло до каси інституту – 57,5 млн грн,
Києво-Могилянська академія – відповідно 7,8 млн та 9,7 млн грн,
Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого – 17,3 млн і 46,9 млн
грн. Дещо інше співвідношення цих цифр лише у Національному університеті
ім. Т.Шевченка – 76,6 млн і 10,9 млн грн відповідно. Всього ж по
Міністерству освіти і науки таких “зароблених” коштів набирається 1 млрд
668,9 млн грн при виділених із бюджету 2 млрд 585,1 млн грн, по
Міністерству охорони здоров’я –453,9 млн і 1 млрд 269,6 млн грн
відповідно. Це зовсім різні гроші, а уряд вважає, що однакові –
бюджетні. Таким чином лише по двох міністерствах штучне завищення
Державного бюджету склало 2 млрд 122,8 млн грн, або 4,5 відс. його
видаткової частини.

Найболючіше питання соціальної політики в Україні сьогодні – діти. Але в
Основних напрямах навіть таке слово відсутнє. Нагадаємо один із безлічі
фактів: нещодавно в Києві трапилось масове отруєння немовлят продуктами
фабрики дитячого харчування № 1. Симптоматично на цю подію відреагували
президентські “темники”: “У Києві декілька десятків дітей отруїлися
продуктами. Аналітики сподіваються, що телеканали не розпочинатимуть
випуски новин з цієї теми”. Нагадаємо підпільним “аналітикам”, що з 1990
року в Україні спостерігається стійка тенденція скорочення населення
внаслідок своєрідних “демографічних штанів” – збільшення смертності та
скорочення народжуваності. Якщо у 1990 році в Україні народилося 657,2
тис. дітей, то у 2003 році – 408,6 тис., всього померлих було 629,6 тис.
і 754,9 тис. відповідно. Скорочення чисельності населення відбувається
переважно внаслідок зменшення народжуваності. При цьому дитяча
смертність залишається надмірною: лише за перший квартал цього року
померла 961 дитина до одного року, що на 17 немовлят більше, ніж за
відповідний період минулого року. Вдумаємось: майже кожне соте немовля
вмирає до одного року! Міжнародного розголосу набули львівські та
харківські події з новонародженими, проте Служба безпеки України отримує
лише доручення “погасити” ці скандали. Сьогодні питання усиновлення
українських дітей централізоване у Міністерстві освіти і науки, але що
знає суспільство про стан справ там? Тому ми і пропонуємо у розділі
соціальної політики бюджетної резолюції зобов’язати Міністерство освіти
і науки щоквартально оприлюднювати дані про кількість дітей, які
залишились без батьків (чи яких залишили батьки), де і як вони
утримуються, скільки з них і ким усиновлено, яка їхня, до речі, подальша
доля, які кошти виділяє держава на “утримання” свого майбутнього тощо.

А скільки в Україні безпритульних дітей і хто ними опікується? Українці
добре знають, хто очолює Фонд “Україна – дітям”, але вони хотіли б також
знати, чим займається цей фонд, якщо така сумна картина у дитячій
царині. Не завадило б запровадити щоквартальну звітність і про
діяльність цього Фонду.

Втім, “аналітики”, певне, праві, навіщо суспільству такі подробиці…
Правий і Президент, який лише від Д.Сороса почув про існування своїх
“темників” і, як здається, не повірив відомому філантропу.

Відчувається, що в уряді відсутній соціальний блок і продумана,
усвідомлена соціальна політика. Експлуатують соціальну тему всі без
винятку урядовці, але вона залишається без нагляду. Персонально
відповідальні за соціальний блок в уряді Д.Табачник і М.Папієв є
фахівцями в партійних справах, можливо в інших, залежно від особистих
уподобань, але ніяк не є людьми, які спроможні зрозуміти потреби
нужденних і вибудувати більш-менш прийнятну соціальну політику. Дуже
далекі вони від народу, хоча іноді й зустрічаються з ним.

Кабінет Міністрів проявив чіткість і послідовність лише в одному – в
ухилянні від визначення будь-яких конкретних орієнтирів соціальної
політики на 2005 рік. Втім, це зрозуміло: уряд країни, де виробляється
валового внутрішнього продукту менше ніж на 500 грн в місяць на людину,
трохи більше половини якого спрямовується на особисте споживання (що не
забезпечує навіть прожитковий мінімум!), не може мати реальну програму
забезпечення належного життя своїх громадян, він буде і далі залишатися
у полоні мінімальних соціальних категорій. Громадяни у такій державі
змушені покладатися, перш за все, на власні сили, що не додає авторитету
уряду. Як і злагоди суспільству.

1.3. ПРОБЛЕМИ ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

Зазвичай найголовнішою проблемою здійснення соціальної політики, яка, як
правило, і визначає межі її здійснення, є проблема фінансування
соціальних витрат. Згідно зі світовою практикою, джерелами прямого та
непрямого фінансування соціальної сфери є:

безпосередні бюджетні видатки;

«податкові видатки» у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок;

страхові внески до державних та недержавних страхових фондів;

усуспільнення коштів підприємств у вигляді їх зобов’язання щодо
виконання соціальних функцій;

благодійність приватних осіб, фірм та організацій;

громадські ініціативи – різного роду фонди та збори;

особисті кошти та зобов’язання громадян;

кредити;

надання державного майна для функціонування соціальної сфери,
використання державної інфраструктури тощо.

До інструментів кількісного управління процесами реалізації державної
соціальної політики, обгрунтування необхідних джерел доходів і
соціальних видатків належить складання соціального бюджету. Соціальний
бюджет – це функціональний підсумок усіх видатків і доходів, віднесених
до галузей соціального захисту. Він показує обсяги коштів, які держава
витрачає на пенсії, охорону здоров’я, а також на всю систему соціального
захисту, що є відправною точкою для аналізу рентабельності національної
системи соціального захисту і забезпечує системний підхід до
прогнозування соціальних витрат та їхнє фінансування, зв’язки
соціального бюджету з демографічним і макроекономічними показниками,
оперативне реагування на зміни в законодавстві, здійснення розрахунків
для окремих сценаріїв розвитку економіки.

При складанні соціального бюджету в Україні за джерелом фінансових
надходжень соціальні витрати поділяються на три групи:

1. Витрати, що фінансуються за рахунок бюджетних виплат (пільги
ветеранам війни та праці, кошти на виплату щорічної разової допомоги
ветеранам війни, соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми,
інші види соціального захисту, житлові субсидії, охорона здоров’я,
витрати, пов’язані з ліквідацією аварії на ЧАЕС).

2. Витрати, що фінансуються за рахунок страхових внесків
(короткотермінові допомоги Фонду соціального страхування з тимчасової
втрати працездатності, витрати Фонду загальнообов’язкового державного
соціального страхування на випадок безробіття, витрати Фонду страхування
від нещасних випадків на виробництві).

3. Видатки з різних джерел (видатки Фонду соціального захисту інвалідів
за рахунок Державного бюджету і, частково, платежів підприємств, пенсії
та короткострокові допомоги з Пенсійного фонду за рахунок пенсійних
страхових внесків).

На жаль, доводиться констатувати, що перехід до ринкової системи
господарювання не супроводжувався в Україні диверсифікацією системи
фінансування соціальної сфери. Головним джерелом витрат був та
залишається держбюджет. Між тим, досвід висвітлив суттєві проблеми у
бюджетному фінансуванні соціальної сфери в Україні, викликані як
об’єктивними макроекономічними диспропорціями, успадкованими від минулої
системи господарювання та нагромадженими за роки непослідовних реформ,
так і значними вадами у реалізації самої соціальної політики держави.
Серед таких проблем: недостатні розміри фінансування соціальної сфери,
непослідовність та фрагментарність фінансування, неефективна його
структура (основна вага витрат припадає на заробітну плату, що веде до
занепаду матеріальної інфраструктури), відсутність стимулів для переходу
до децентралізованого фінансування частини соціальних витрат.

За роки реформ рівень фінансування державних соціальних гарантій
постійно зменшувався (табл. 1). Так, видатки зведеного бюджету на
соціальний захист населення по відношенню до ВВП у 2004 р. склали 3,4 %,
що вдвічі менше, ніж у 1992 році (табл. 2). Частка витрат на охорону
здоров’я, освіту, культуру скоротилася з 9,3 % до 7,4 %. З урахуванням
того, що реальний ВВП скоротився протягом 1991-2004 рр. більше, ніж
вдвічі, витрати на соціальну сферу зменшилися майже в чотири рази.

Фінансування соціальної сфери традиційно відбувалося в Україні за
залишковим принципом. Протягом 1991-2003 рр. витрати на освіту
зменшилися в 2,9 раза, а в розрахунку на душу населення скоротилися на
63,8 %. У 2003 році дошкільні установи фінансувалися на 49,2 % від рівня
1992 року. Зменшення фінансування обумовило скорочення контингенту дітей
і молоді, охопленої державною освітою (крім вузів), і погіршення
забезпеченості навчального процесу.

Протягом 1991-2003 рр. витрати на охорону здоров’я в Україні зменшилися
більш ніж у 3 рази, в розрахунку на душу населення вони скоротилися на
75 %. За цей час, за даними ВООЗ, країна перейшла на 155 місце в
світовому рейтингу рівня і якості медичних послуг охорони здоров’я.
Скорочення бюджетного фінансування обумовило зменшення кількості
населення, охопленої державною охороною здоров’я, погіршення якості,
зниження рівня відповідальності за якість медичного обслуговування.

Навіть у 2003 році – першому році економічного зростання при виконанні
видаткової частини Державного бюджету на 100,4 % видатки на соціальний
захист залишилися недофінансованими в обсязі 124 млн гривень, освіту –
на 84 млн гривень, охорону здоров’я – на 56 млн гривень. Річний план
видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення недовиконано на 2
%. За оцінкою фахівців, у реальному вимірі видатки
бюджету-2003 скоротилися порівняно з видатками попереднього року на 13,2
%.

Таблиця 1

Державні витрати на соціальний захист населення

в загальній структурі видатків Державного бюджету

  1990 1992 1993 1994 1996 1997 1998 1999 2000 2002 2004

Млрд крб. Млн грн.

Сума видатків з Державного бюджету 8,4 15,3 358,6 18060 70350,1 332134,5
4105,6 5607,7 4227,0 4147,1 5967,5

У % до загальних видатків 19,2 15,6 18,7 31,5 11,2 13,7 12,0 16,4 13,6
11,9 12,3

Джерело: Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2004 році.

Таблиця 2

Видатки з Державного бюджету

на фінансування соціальної сфери по відношенню до ВВП

  1992 1994 1996 1997 1998 1999 2000 2002 2004

На соціальний захист населення 7,1 12,2 5,8 6,1 5,0 6,0 4,1 3,2 3,4

На фінансування соціально-культурних закладів 9,3 9,3 11,1 11,1 9,6 10,4
8,6 7,2 7,4

Джерело: Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2004 році.

Порівняно з 2002 роком видатки на освіту в реальному вимірі скоротилися
на 7,5 %, на охорону здоров’я – на 9,2 %. До того ж, за рахунок власних
коштів (реалізації платних послуг, тобто коштами самого населення) було
профінансовано 20 % видатків на освіту та 10 % – на охорону здоров’я.

Особливу занепокоєність викликає занепад матеріальної інфраструктури
соціальної сфери. Обсяги інвестицій в основні фонди закладів охорони
здоров’я у 2000 році складали 61,6 % рівня 1994 року і 49,4 % – 1990, а
в сферу освіти – 34,4 % та 10,2 % відповідно. Це знижує ефективність
закладів соціальної сфери та збільшує потреби щодо поточних соціальних
витрат. Руйнування будівель, вихід із ладу й фізичне та моральне
старіння обладнання, слабке фінансування прикладних наукових розробок та
підвищення професійного рівня зайнятих у соціальній сфері обумовлюють
збільшення майбутніх витрат, які будуть необхідні для відновлення
належного рівня соціального забезпечення населення.

Непрямі наслідки зниження рівня соціального фінансування також ведуть до
втрат, які можуть перевищувати тимчасову економію. Наприклад, йдеться
про небезпеку техногенних катастроф, які виникають внаслідок спроб
крадіжок нафти з нафтопроводів, деталей з кольорових чи чорних металів,
до яких людей спонукає украй низький рівень доходів; про загрозу
епідемій внаслідок відключення об’єктів соціальної сфери та населення
від енерго- та водопостачання тощо.

Офіційно виконавчою владою бюджет 2005 року вважається соціально
спрямованим. В ньому заплановано збільшення видатків відносно
попереднього року: на освіту – на 29,6 %, на охорону здоров’я – на
20,5 %, культуру і мистецтво – на 26,5 %, всього на соціально-культурні
заходи – на 25,8 %. Проте, враховуючи, що темпи інфляції 2004 року
становили величину приблизно такого ж порядку, доводиться визнати, що
заплановані видатки лише компенсують втрати попереднього року від
збільшення цін. Між тим, зокрема, в той час як заплановане фінансування
охорони здоров’я становить 5,44 млрд гривень, за мінімальними оцінками
сума фінансування повинна бути не менше за 12 млрд гривень, в основному,
на підтримку забезпечення населення необхідними ліками. Сьогодні Україна
знаходиться на 111 місці серед 191 країни світу за цим показником.

Видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення за І півріччя
2005 року становили 3726,6 млн гривень і збільшилися порівняно з
відповідним періодом минулого року на 1131,3 млн гривень, або на 43,6 %.
Рівень виконання річного показника за цей період становив 40,7 % проти
42,2 % за відповідний період минулого року, у тому числі загального
фонду 39,1 % проти 41,8 %.

Видатки на освіту за цей же період становили 3972 млн гривень і
збільшились порівняно з відповідним показником минулого року на 1067,3
млн гривень, або на 36,7 %, у тому числі видатки загального фонду
збільшилися на 35,3 % проти показника минулого року. Рівень виконання
цих видатків до річного розрахункового показника становив 48,3 % проти
48,6 % за відповідний період минулого року, у тому числі загального
фонду – 46,3 % проти 46,2 %.

Видатки на охорону здоров’я за І півріччя 2001 року складали 2702,4 млн
гривень і збільшилися на 31,9 % порівняно з відповідним періодом
попереднього року, загального фонду – становили 2421,6 млн гривень, що
на 31,1 % більше проти показника минулого року. Рівень виконання цих
видатків до річного розрахункового показника становив 48,3 % проти 44,8
% за відповідний період минулого року, загального фонду – 46,3 % проти
42,9 %.

Заборгованість із соціальних виплат зі зведеного бюджету на 1.07.2001
року становила 933,1 млн гривень і порівняно з початком року зменшилася
на 519,4 млн гривень, або на 35,8 %. Порівняно з попереднім місяцем вона
збільшилася на 3,1 %.

Між тим, через описану вище глибину занепаду соціальної сфери наявне
поліпшення поки що не в змозі забезпечити необхідні якісні зрушення в
соціальній політиці України.

У 2002 році уряд планує посилити соціальний характер бюджету,
спрямувавши на ці цілі 52 % усіх поточних видатків. Планується з 1 січня
2002 року встановити мінімальний рівень заробітної плати у розмірі
140 гривень, а рівень забезпечення прожиткового мінімуму, який
використовується для розрахунку низки соціальних виплат, – 80 гривень
(що становить близько 23 % від офіційно встановленого прожиткового
мінімуму). На цих показниках будуватимуться розрахунки витрат на виплату
зарплат працівникам бюджетної сфери та адресних допомог.

Звичайно, держава в теперішніх економічних умовах не в змозі
профінансувати усі соціальні гарантії в повному обсязі (наприклад, усі
пільги, встановлені законодавством, оцінюються у 29 млрд гривень, тоді
як в бюджеті на 2001 рік закладено 2,4 млрд гривень), проте забезпечити
поступове наближення основних соціальних стандартів та гарантій (пенсій,
допомоги) до прожиткового мінімуму зобов’язана. Нині ж прожитковий
мінімум використовується лише для загальної оцінки рівня життя, а не як
соціальний стандарт, який лежав би в основі забезпечення конституційних
соціальних гарантій.

Нині чинне пенсійне законодавство України, при розгляді у відриві від
поточної ситуації, може отримати найвищу оцінку. Право на соціальну
пенсію мають особи, які не беруть участі у формуванні коштів Пенсійного
фонду. Перелік категорій громадян, які мають право на окремі пільги в
пенсійному забезпеченні, за новим пенсійним законодавством збільшився
майже вдвічі. Пенсії колгоспникам стали призначатися на загальних умовах
з робітниками і службовцями. Було скасовано будь-які обмеження для
виплати пенсії у разі продовження роботи незалежно від одержуваних
доходів. Проте будь-які правові норми мають сенс, якщо вони діють
фактично, відповідають фінансовій і демографічній ситуації в державі,
сприяють соціально-економічному розвитку, фінансовій стабільності.

Тариф внесків на соціальне страхування становив після набрання чинності
Законом «Про пенсійне забезпечення» 61 % фонду оплати праці, з яких 53 %
спрямовувались до Пенсійного фонду.

Повноцінне запровадження системи загальнообов’язкового державного
соціального страхування дозволить б у перспективі перенести частину
витрат не лише пенсійного забезпечення, але й соціального захисту
загалом на працюючих, що відповідає принципам організації економіки на
ринкових засадах. Така політика, здійснювана разом з прив’язкою розмірів
допомог до розмірів внесків в залежності від страхового стажу і
заробітку одночасно з реалізацією курсу держави на підвищення рівня
оплати праці, сприятиме легалізації трудових доходів громадян та
підвищенню рівня життя, його стабільності та економічної безпеки
індивіда. Соціальне страхування спрямоване на посилення соціального
захисту працюючих і членів їхніх сімей від імовірної бідності внаслідок
неможливості отримувати дохід у разі втрати роботи або працездатності
через хворобу, нещасний випадок, каліцтво, старість чи смерть
годувальника.

Протягом останніх років Верховна Рада України прийняла Закони України
«Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок
безробіття», «Про страхування у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням»,
«Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного
соціального страхування», «Про страхові тарифи на загальнообов’язкове
державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і
професійного захворювання», що дозволило, починаючи з 2001 року,
запровадити в Україні три з п’яти основних видів загальнообов’язкового
державного страхування.

Реалізація системи соціального захисту населення на страховій основі –
прогресивний напрям соціальної політики. Він забезпечує індивідуалізацію
внесків застрахованих осіб, встановлює залежність розміру допомоги від
сплати страхових внесків, страхового стажу, сприяє легалізації трудових
доходів громадян. Проте слід наголосити, що в Україні запровадження
такої системи має бути тісно пов’язане з податковою політикою і
політикою грошових доходів населення. Незважаючи на те, що реалізація
курсу на економічне зростання, звичайно, повинна супроводжуватися
зменшенням податкового тягаря на підприємства, перекласти на працівника
частину сплати страхових внесків з роботодавців можливо лише за умови
підвищення його заробітної плати. Існує низка потенційних загроз, які
свідчать про необхідність обережного ставлення до форсування переходу до
страхових принципів соціального забезпечення на сучасному етапі.

По-перше, передача управління частиною активів системи соціального
страхування до недержавних страхових фондів потребує значної уваги до
проблем надійності останніх, підвищення ефективності їхнього
використання. За вкрай низького розвитку фондового ринку в Україні
надійність такого інвестування гарантована бути не може, оскільки
досягається диверсифікацією вкладень, різного роду страховими
інституціями тощо. Зі свого боку, держава, виходячи із міркувань
макроекономічної стабілізації, цілком може під приводом забезпечення
надійності недержавних страхових фондів, зобов’язати їх вкласти частину
коштів у державні папери, ліквідність яких, як показав досвід кінця
90-х, також не гарантована.

По-друге, низький рівень ефективності чи збитковість, висока загроза
фінансового «провалу» чи банкрутства підприємств, які панують в
економіці України сьогодні, не дають підстав для оптимізму щодо
механізмів збереження та примноження коштів недержавних страхових
фондів. Високий рівень економічної невизначеності щодо темпів інфляції,
динаміки валютного курсу тощо не дає менеджерам фондів можливості
здійснювати належне стратегічне планування. Отже, не виключена
можливість утворення на базі недержавних фондів свого роду «фінансових
пірамід», хоч і з більшим терміном життя.

По-третє, навряд чи коректною є ідея примусити робити додаткові страхові
«заощадження» людей, дохід яких сьогодні знаходиться на рівні, нижчому
за прожитковий мінімум. Цілком очевидно, що вони не в змозі сплачувати
додаткові внески індивідуального пенсійного чи медичного страхування. В
разі ж, якщо це здійснюватиметься в примусовому порядку на рівні
підприємства, це означатиме підвищення тиску на фонд заробітної плати і
погіршення підприємницького клімату в країні.

Отже, попри безперечну важливість і необхідність реформи фінансування
соціального забезпечення в Україні, її запровадження на сучасному етапі
може стати негативним чинником у динаміці трансформаційної кризи і
потребує тривалого часу. Відтак головні заходи із розвитку страхового
соціального забезпечення потрібно здійснювати лише на базі встановлення
стійкого економічного зростання, яке спирається переважно на внутрішні
чинники економічного розвитку і супроводжується стабільним поліпшенням
фінансового стану громадян, підприємств і держави.

2. МІСЦЕ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

В СОЦІАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ

Соціальний захист є складовою соціальних гарантій населенню, які повинні
забезпечуватися державою за ринкових умов відповідно до засад соціальної
політики. До таких гарантій належать:

гарантування кожному працюючому громадянину мінімального рівня
заробітної плати, її індексації згідно з прожитковим мінімумом;

задоволення освітньо – культурних потреб та належного рівня охорони
здоров’я з метою всебічного розвитку особистості;

захист купівельної спроможності малозабезпечених громадянин;

вирівнювання рівнів життя окремих категорій населення тощо.

Забезпечення цих гарантій можливе за умови комплексного використання
різних методів і важелів, зокрема, реалізації конституційних прав
громадян на працю і допомогу з безробіття, за провадження оплати праці
не нижче мінімального рівня, індексації зарплати в умовах зростання цін
та прожиткового мінімуму, надання державної допомоги, пільг та інших
видів соціальної підтримки малозабезпеченим сім’ям та сім’ям, які мають
дітей, матеріального забезпечення у разі досягнення пенсійного віку,
тимчасової або постійної втрати працездатності, втрати годувальника
тощо.

Отже, зміст соціальних гарантій у цілому і соціального захисту населення
зокрема є методом забезпечення збоку держави задоволення необхідних
потреб громадян на рівні соціально визначених норм. Форми і методи
соціального захисту населення повинні забезпечити кожного громадянина
життєво необхідними потребами не нижче прожиткового мінімуму.
Особливістю соціального захисту є його адресна спрямованість, тобто
соціальна допомога повинна надаватися тим громадянам і в таких обсягах,
яких вони потребують.

Обсяг коштів, які спрямовуються на соціальний захист населення, залежить
від фінансових можливостей держави, які визначаються обсягом ВВП та
науково-обгрунтованим оптимальним обсягом фонду споживання. Здійснюючи
соціальні виплати, держава дотримується визначених параметрів. І тому за
умов економічної кризи не здатна забезпечити соціальний захист населення
на належному рівні.

Міра задоволення потреб соціального захисту і соціального забезпечення в
державних асигнуваннях на сьогоднішній день є неповною. Про це свідчать
дані таблиці 2.1.

Таблиця 2.1.

Міра задоволення потреб соціального захисту і соціального забезпечення в
Україні.

Стаття видатків Запити міністерств які базуються на чинному
законодавстві, млрд.грн. Оцінка МФУ, виходячи із можливостей
фінансування, млрд.грн. Відсоток задоволення потреб, %

Соціальний захист і соціальне забезпечення 13,10 3,8 29,0

Збільшити видатки на соціальні потреби населення можна тільки за умов
зростання обсягу ВВП. Однак держава повинна, насамперед, створювати
умови для працездатних громадян, що сприятиме зменшенню кількості людей,
які потребують економічної підтримки.

Основними джерелами фінансування соціального забезпечення і соціального
захисту населення є соціальні та благодійні, а також бюджетні фонди.

Усі цільові фонди поділяються на дві групи. Першу

становлять постійні (соціальні) фонди, створення яких пов’язане з
виділенням окремих функцій держави. Так, в частині реалізації соціальної
функції особлива увага приділяється соціальному страхуванню. У зв’язку з
цим окремо створюються спеціальні фонди з метою гарантованого
забезпечення цих видатків. Другу групу становлять тимчасові фонди, які
формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем. Вони
створюються за конкретною необхідністю і після вирішення проблеми
закриваються.

Особливу роль у забезпеченні соціального захисту населення відіграють
соціальні фонди, за рахунок яких здійснюються виплати більшості
соціально незахищеним категоріям населення. До таких фондів належать:
Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування, Фонд сприяння
зайнятості населення, Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації
наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення,
Фонд соціального захисту інвалідів та інші. Окремі цільові фонди згідно
з чинним законодавством включаються до державного бюджету України, а
деякі функціонують самостійно. За допомогою коштів соціальних фондів
оплачуються соціальні видатки понад суми, передбачені у бюджетах усіх
рівнів. Вони є додатковим джерелом соціального захисту населення.

Порядок формування і використання коштів позабюджетних соціальних фондів
визначається відповідними положеннями.

Видатки бюджетів на соціальний захист і соціальне забезпечення
включають:

виплати пенсій та допомоги (кошти, що передаються до Пенсійного фонду
України на виплату пенсій військовослужбовцям рядового, сержантського та
старшинського складу та їхнім сім’ям);

пільги ветеранам війни та праці (установка телефонів учасникам Великої
Вітчизняної війни; пільги ветеранам та інвалідам війни);

допомогу сім’ям з дітьми (допомога на дітей віком до 16 років; допомога
з догляду за дитиною-інвалідом; допомога з догляду за дитиною
непрацюючим матерям; тимчасові допомоги на неповнолітніх дітей, батьки
яких ухиляються від сплати аліментів; грошова допомога матерям
(батькам), зайнятих доглядом трьох дітей віком до 16 років;
перерахування до Пенсійного фонду допомоги з догляду за дітьми віком від
1,5 до 3 років);

інші види соціальної допомоги (цільова грошова виплата на проживання
громадян з мінімальними доходами; відшкодування збитків, заподіяних
громадянам; виплата компенсацій реабілітованим; грошова допомога
біженцям; додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати
житлово-комунальних послуг; виплати компенсацій на медикаменти; допомога
на прожиток малозабезпеченим громадянам, програма протезування; кошти на
виплати регресивних позовів для шахтарів; кошти на забезпечення
побутовим вугіллям окремих категорій населення; інші випадки);

пенсії військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу
органів внутрішніх справ;

видатки на дитячі заклади-інтернати (будинки-інтернати для малолітніх
інвалідів);

видатки на притулки для неповнолітніх;

видатки на програми соціального захисту неповнолітніх (відшкодування
витрат на шкільні їдальні; інші програми соціального захисту
неповнолітніх);

видатки на будинки-інтернати для престарілих і інвалідів;

кошти бюджету, що передаються до фонду України соціального захисту
інвалідів;

видатки на молодіжні програми (утримання центрів соціальних служб для
молоді; програми і заходи центнерів служб для молоді; програми і заходи
державних органів у справах сім’ї та молоді; програми і заходи державних
органів у справах жінок; утримання клубів підлітків за місцем
проживання; інші видатки);

видатки на інші заклади та заходи в галузі соціальної політики (заходи,
пов’язані з поверненням кримськотатарського народу та осіб інших
національностей, які були незаконно депортовані з України; видатки на
утримання додаткової мережі соціально-культурних закладів та на виплату
компенсацій, пов’язаних з поверненням депортованих німців до інших
регіонів України; навчання та трудове влаштування інвалідів; утримання
територіальних центрів і відділень соціальної допомоги на дому;
утримання пунктів тимчасового розміщення біженців; пенсії та допомоги,
що передаються на фінансування з бюджету; пільги, що надаються населенню
(крім ветеранів війни та праці) з оплати житлово-комунальних послуг і
природного газу; утримання будинків-інтернатів агропромислового
комплексу; фінансова підтримка громадянських організацій інвалідів і
ветеранів, служб технічного нагляду за будівництвом та капітальним
ремонтом; централізовані бухгалтерії; центри з нарахування та виплати
пенсій; капітальні вкладення для реконструкції соціального
забезпечення).

Видатки на соціальний захист і соціальне забезпечення фінансуються з
усіх бюджетів. Питома вага цих видатків значна. Так наприклад, у
державному бюджеті України їхня частка становить майже 9%. У зв’язку з
прийняттям законодавчих документів, спрямованих на підвищення
мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму очікується
збільшення видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення
населення.

Якщо видатки зведеного бюджету за 2000 рік збільшились на 25,2% то
видатки соціального спрямування збільшились на 52%. Питома вага цих
видатків зростає у 2001 році до 44,2% при 40,9% у 2000 році.

У розрахунках до державного бюджету також враховано підвищення
заробітної плати працівникам освіти, охорони здоров’я, науки, культури
та інших галузей соціально-культурної сфери в середньому на 25%.

Таблиця 1.2.

Видатки на фінансування соціальної сфери

у зведеному бюджеті на 2003 рік.

Назва 2002 рік 2003 рік Темп росту Питома вага у загальних витратах

Всього – видатки зведеного бюджету (млн. грн.) 42323,0 52913,6 125,0

з них:

Соціальна сфера –сього 17259,6 23653,7 137,0 44,7

в тому числі:

Освіта 5976,0 8230,6 137,7 15,5

Охорона здоров’я 4578,7 5598,7 122,3 10,6

Соціальний захист та соціальне забезпечення 6157,8 9146,4 148,5 17,3

Культура та мистецтво 379,8 496,6 130,8 0,9

Фізкультура та спорт 167,3 181,4 108,4 0,3

Наука 544,4 769,0 141,3 1,5

Підвищення обсягів видатків на соціальний захист населення за цих умов
необхідне для забезпечення конституційних прав громадян. Стаття 46
Конституції України передбачає, що громадяни мають право на соціальний
захист, який включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової
або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з
належних від них обставин, а також у старості та в інших випадках,
передбачених законом.

Таке право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним
страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ
і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального
забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних
закладів для догляду за непрацездатними.

Конституція України передбачає, що пенсії, інші види соціальних виплат і
допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень
життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Основними видами соціального забезпечення соціального захисту населення
є:

пенсійне забезпечення;

соціальне страхування;

пільги ветеранам війни та праці;

допомога сім’ям з дітьми;

інші види соціальної допомоги;

пенсії військовослужбовцям та особам навчального і рядового складу
органів внутрішніх справ;

утримання установ соціального забезпечення; інші види.3. ПЕРЕДУМОВИ
РЕФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

3.1. ЗАГАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ПОКРАЩЕННЯ СОЦІАЛЬНООЇ ПОЛІТИКИ

Дефіцит фінансових ресурсів, який зберігається щодо фінансування
соціальної сфери в Україні, накладає суттєві обмеження на реалізацію
соціальної політики. З іншого боку, з огляду на неминучу інтегрованість
соціальної політики у загальну стратегію соціально-економічних
перетворень, при її розробці слід виходити і з наявності низки загроз,
які випливають із сучасного соціально-демографічного становища України.
Серед таких загроз:

погіршення демографічної ситуації і стану генофонду;

падіння життєвого рівня значної частини населення, посилення майнового
розшарування суспільства та загострення на основі цього соціальної
напруженості, розбіжність інтересів різних соціальних груп і низька
суспільна підтримка економічної політики держави;

зростання розриву між реальною вартістю робочої сили та джерелами її
відшкодування;

низькі платоспроможний попит населення та рівень споживання;

значне та тривале безробіття, в тому числі – приховане, деградація
робочої сили, «тінізація» та криміналізація зайнятості населення;

звуження прошарку населення з середніми доходами як потенційної опори
соціально-економічної стабільності в країні;

соціальна незахищеність непрацездатних та пенсіонерів, деградація
установ соціальної сфери, обмеження доступу до системи охорони здоров’я,
освіти та культури, погіршення на цій основі фізичного та духовного
здоров’я особи, сім’ї, суспільства, тенденція до моральної деградації
нації;

некерований відплив за межі держави інтелектуальних та трудових
ресурсів.

Наявність та гострота зазначених загроз свідчить про вкрай низьку
ефективність соціальної політики в Україні, в результаті чого не
досягаються її головні цілі і завдання. Тривалий час в Україні було
відсутнім усвідомлення того, що соціальна політика, яка не працює на
випередження, на позитивний розвиток суспільно-політичної і економічної
ситуації, перетворюється не просто на гальмо, а закладає міну
уповільненої дії під реформи, а разом з тим – і майбутнє України.
Соціальна політика фінансувалася за залишковим принципом та
впроваджувалася постфактум, як реакція на зміну загальної економічної
ситуації.

Головний показник ефективності роботи влади – реальне поліпшення
соціального стану кожної української сім’ї. Той факт, що відчутні
економічні зрушення 2000-2001 років не привели до помітних змін у рівні
життя населення, засвідчив однобічність та неповноту позитивних
процесів, відтак – їхню нестійкість. Це обумовлює потребу в комплексній
програмі дій, яка б ув’язала макроекономіку з добробутом конкретної
людини.

Для визначення вірного місця соціальної політики держави в економіці
зростання слід, насамперед, зауважити, що соціальна політика активно
впливає на економічне зростання через:

збільшення сукупного попиту;

підвищення продуктивності людського капіталу;

зміцнення соціальної стабільності та поліпшення підприємницького та
інвестиційного клімату;

забезпечення легітимності (суспільної та корпоративної підтримки) інших
заходів, спрямованих на активізацію зростання.

Діяльність держави у соціальній сфері майже виключно в формі соціального
захисту, про що йшлося вище, її відрив від інших складових
соціально-економічної політики, і навпаки, здійснення економічної
політики без урахування потреб соціального розвитку, як це відбувалося в
Україні, закономірно призводять до руйнування як економіки, так і
соціальної сфери.

Враховуючи, що збільшення доходів пенсіонерів та працівників бюджетної
сфери відбувається за рахунок фіскального перерозподілу коштів, в
макроекономічному контексті така соціально орієнтована політика ,
фактично, здійснює гальмуючий вплив на економічну динаміку. Спрямування
одержаних фіскальним шляхом коштів на безпосереднє збільшення споживчого
попиту видається досить неефективним в стратегічному плані, оскільки
створює додатковий тиск на споживчому ринку, який може виявитися не
готовим відреагувати адекватним збільшенням пропозиції. Безпосередніми
наслідками такої політики вже незабаром можуть стати збільшення обсягів
імпорту товарів народного споживання (за сприятливого впливу реальної
ревальвації гривні) та тенденція до підвищення споживчих цін, яка
створить додаткові підстави для проведення обмежувальної грошової
політики.

Перехід до реальної соціальної політики вимагатиме пом’якшення грошових
обмежень, розвитку внутрішнього ринку, підтримки національного бізнесу
та капіталу з метою збільшення зайнятості та підвищення доходів
населення. Ці зрушення неодмінно пов’язані зі зміною експортної моделі
зростання, диверсифікацією та вдосконаленням структури експорту,
збільшенням імпорту інвестиційної продукції. Збереження сприятливої
зовнішньоекономічної кон’юнктури створює умови для фінансування
соціальних витрат протягом перехідного періоду за рахунок продовження
експорту продукції базових галузей, проте з обов’язковим перерозподілом
отриманих коштів винятково на розбудову внутрішнього ринку та
національних виробництв.

Видається очевидним, що узгоджений розвиток соціальної та виробничої
сфер, використання соціальної політики як чинника зростання неможливі
без протидії ревальвації гривні та відмови від обмежувальної
грошово-кредитної політики. Додаткове ж відволікання певної частини
доходів населення на примусове нагромадження в рамках як поширення
страхової системи, так і безпосереднього введення платності послуг
освіти та охорони здоров’я, перетворення системи пільг на адресну
грошову допомогу тощо, вестиме в рамках існуючої обмежувальної моделі до
падіння платоспроможного споживчого попиту на внутрішньому ринку. При
цьому запровадження страхових фінансових схем зовсім не обов’язково
сприятиме зростанню інвестиційного попиту. Адже перетворення заощаджень
на реальні інвестиції вимагає досконалого фондового ринку та
сприятливого інвестиційного клімату. За теперішніх умов примусове
збирання коштів до приватних страхових фондів означатиме додаткове
вилучення платіжних ресурсів із реального сектора економіки до
фінансово-спекулятивної сфери.

Переведення населення із стану пасивних ресурсоотримувачів у стан
активних ресурсокористувачів, мобілізація людського капіталу як чинника
підвищення віддачі факторів виробництва вимагає звернення уваги на
комплекс заходів щодо всебічного розвитку людського капіталу в Україні.

3.2. ПОЛІТИКА ДОХОДІВ

Підтримання на відповідному рівні реальних доходів населення вимагає
забезпечення реалізації державних гарантій їхньої індексації відповідно
до темпів інфляції, визначених законодавством. У зв’язку з тим, що в
рамках обмежувальної грошової та фіскальної політики можливості такої
індексації обмежені, останнім часом поширення набули аргументи щодо
підвищення реальних доходів за рахунок мінімізації темпів зростання
споживчих цін. Між тим, не можна забувати, що активна антиінфляційна
політика відіграє, як було зазначено вище, гальмуючу роль щодо
економічного зростання. Отже, такий напрям підвищення реальних доходів
населення видається для сучасних умов безперспективним.

Об’єктивною основою для підвищення реальних доходів зайнятих у народному
господарстві України має слугувати підвищення продуктивності ресурсів і
збільшення на цій основі обсягу виробництва споживчих товарів і послуг.
Необхідним вважається дотримання принципу випереджаючого зростання
продуктивності ресурсів (у т. ч. праці) в порівнянні зі зростанням
заробітної плати, оскільки при такому підході збільшується
конкурентоспроможність продукції. Не менш важливим вважається створення
сприятливого інвестиційного клімату в країні та її регіонах.

Серед базових умов підвищення реальної заробітної плати слід особливо
відзначити реформування податкової системи. Встановлення оптимальних
ставок оподаткування для зниження податкового тиску на прибуток
підприємств, фонд оплати праці і доходи громадян має стати джерелом
зростання реальних зарплат і дозволить вивести з тіні частину
неофіційних заробітків. Видатки підприємств на підтримання соціальної
сфери мають бути повністю виведені з-під оподаткування. У прибутковому
оподаткуванні заробітної плати слід знизити ставки податку за
прогресивною шкалою, підвищити неоподатковуваний мінімум до рівня
мінімальної заробітної плати, а в подальшому (за умов стабільної
економіки) до вартості мінімального споживчого бюджету, оскільки сам
цей рівень забезпечує просте відтворення робочої сили.

В системі індивідуального оподаткування слід неодмінно передбачити
стимули до індивідуальних інвестицій в людський капітал. Зокрема,
йдеться про вирахування з бази оподаткування особистих витрат на заходи
з охорони та зміцнення здоров’я, освіту для себе та членів сім’ї, виплат
до фондів пенсійного та медичного страхування, індивідуальне житлове
будівництво чи купівлю житла (у разі визнання такої потреби) тощо.
Необхідно також запровадити податкові стимули до інвестицій у
самозайнятість: розвиток особистого підсобного господарства в сільській
місцевості, придбання капітальних товарів для ведення індивідуального
підприємництва, здійснення внеску у створення малого підприємства чи
господарського товариства та ін. Населення повинне стати одним з
головних інвесторів української економіки, для чого воно має, по-перше,
довіряти державі, а по-друге, отримувати належну зарплату, яка
виконувала б свої функції забезпечення особистого відтворення.

Слід припинити спроби оподаткування продукції особистих підсобних
господарств, яка не виходить за межі натуральної форми та споживається
всередині цього господарства, та намагання зменшення на базі врахування
цієї продукції рівнів належної соціальної допомоги.

Концепція реформування оплати праці в Україні передбачає забезпечення
випереджаючого зростання номінальної заробітної плати у порівнянні з
підвищенням споживчих цін як обов’язкової умови для систематичного
зростання реальної заробітної плати. Проте слід враховувати, що перехід
до політики випереджаючого зростання заробітної плати і грошових доходів
по відношенню до підвищення цін повинен відбуватися поступово, бути
керованим і враховувати реальну ситуацію щодо наявності товарів і послуг
у сфері торгівлі. При цьому на одне з перших місць виступає формування
дієвого конкурентного середовища. Його створенню могли б сприяти такі
заходи, як оздоровлення фінансів підприємств, реалізація Закону України
Про банкрутство , проведення антимонопольної політики тощо.

Не варто забувати, що в разі збереження загальних несприятливих умов для
підприємницької діяльності (висока ставка кредитного процента, слабкий
платоспроможний попит, високий рівень фіскального тиску тощо),
законодавчим встановленням мінімальних рівнів оплати праці закладаються
підстави до загострення конфлікту між підприємцем та працівниками. У
попередні роки сплата тіньової зарплати була предметом неформальної
угоди, яка влаштовувала як підприємця, що ухилявся таким чином від
оподаткування, так і працівника, який одержував більш високу заробітну
плату, що загалом підтримувало як зайнятість, так і рівень доходів
населення. Якщо працівник матиме зацікавленість вимагати легального
оформлення цієї тіньової зарплати для приведення у відповідність із
встановленими нормативами, врахування при розрахунку пенсії тощо, це
вестиме до значного збільшення витрат підприємства, а отже – до зниження
рівня зайнятості та падіння реальних доходів населення.

Водночас, необхідно суттєво звузити надмірну диференціацію заробітних
плат. Це завдання можна вирішити шляхом впровадження співвідношення
мінімальної заробітної плати до максимальної (або максимальної до
середньої) на галузевому, регіональному рівнях і на рівні підприємства.

До числа основних умов підвищення рівня оплати праці слід віднести і
погашення заборгованості із заробітної плати. Подолання заборгованості з
виплати зарплат можливе за умови здійснення комплексу заходів на всіх
рівнях господарювання, включаючи реформування податкової системи,
легалізацію тіньової економіки, зміцнення фінансової дисципліни,
раціональне використання бюджетів всіх рівнів, ресурсозбереження,
зміцнення правової бази тощо.

3.3. ДЕМОГРАФІЧНА ТА ТРУДОРЕСУРСНА ПОЛІТИКА

З огляду на значну важливість демографічної складової людського
капіталу, соціальна політика в Україні має виходити з наступного:

при формуванні основних напрямів соціальної політики держави слід
враховувати як забезпечення матеріального добробуту населення, так і
цілеспрямоване сприяння відтворенню населення відповідної кількості та
якості. Останнє, як завдання, що належить до сфери загальнонаціональних
інтересів, в жодному разі не може бути віддане лише на індивідуальний
розсуд громадян;

потребує нагальної розробки цільова стратегія забезпечення підтримки
демографічного розвитку України, яка включала б об’єктивний аналіз
сучасного стану та перспектив розвитку демографічного і трудоресурсного
потенціалу країни та визначала пріоритети й інструменти поліпшення
ситуації в демографічній сфері;

необхідне об’єднання зусиль вже діючих і розроблюваних національних
програм, концепцій та стратегій соціально-демографічного спрямування,
налагодження моніторингу їхнього виконання та координації для виключення
дублювання заходів різних програм та розпорошення коштів, що виділяються
з метою вирішення проблеми збереження демографічного і трудоресурсного
потенціалу країни;

в умовах низького рівня демографічного відтворення необхідно особливу
увагу звернути на сім’ї з дітьми з метою забезпечення молодому поколінню
рівного доступу до освіти, медичного обслуговування, професійної
підготовки, що дозволить сформувати людський капітал, який відповідатиме
потребам трансформованої економіки країни.

Пріоритетне місце в процесі реалізації та розвитку людського потенціалу
країни посідає політика на ринку праці. До останнього часу підтримка
рівноваги на цьому ринку забезпечувалася значною мірою через вимушені
відпустки, заборгованість із виплати зарплати, невідповідність
винагороди за виконану роботу. У зв’язку з посиленням фіскальної
політики та здійсненням заходів щодо зменшення рівня тінізації
економіки відбувається поступове згортання кількості тіньових робочих
місць, що загострює проблему збільшення легальної зайнятості.

Політика держави в цьому напрямі повинна бути спрямована, в першу чергу,
на розробку економічних механізмів заохочення роботодавців до створення
нових робочих місць для молоді. Потребує докорінної зміни система
професійної підготовки та підвищення якості робочої сили у відповідності
до тих структурних змін, які відбуваються в перехідній економіці.

Державна політика щодо регулювання ринку праці, з одного боку, має
більше враховувати інтереси сегментів цього ринку. Так, для осіб, які
мають особисте підсобне господарство, розмір заробітної плати відіграє
менш важливу роль, ніж інші переваги офіційної зайнятості. Для
працівників похилого віку має значення збереження професійної
належності, у той час як молодь орієнтована більше на максимізацію
доходу. З іншого боку, необхідними є заходи щодо певної консолідації
ринку праці, знищення багатьох його внутрішніх обмежень. Йдеться про
підвищення трудової мобільності, забезпечення прозорості трудових
відносин, відкритості ринку праці для справедливої конкуренції,
витіснення його тіньових сегментів і негрошових стимулів.

У кінцевому підсумку консолідація ринку праці залежить від усунення його
структурних диспропорцій. Ключову роль в розв’язанні цієї стратегічної
проблеми має відігравати система освіти. Зараз вона орієнтована головним
чином на академічне удосконалення, ніж на забезпечення зайнятості,
розширення кар’єрних можливостей випускників, сприяння структурним
перетворенням в економіці, ефективне використання бюджетних коштів,
задоволення платоспроможного попиту підприємств і сімей на освітні
послуги. Неврахування конкретних потреб суспільства обумовило глибокі
диспропорції в системі професійної освіти, у тому числі перетворення
ряду вузів на центри з підготовки майбутніх безробітних .

У вузах насамперед необхідно змінити структуру підготовки кадрів на
користь спеціальностей, що визначають науково-технічний прогрес і мають
попит на ринку праці. Важлива зараз також підготовка кваліфікованих
робочих кадрів і спеціалістів середньої ланки як фундаменту суспільної
стабільності в майбутньому внаслідок існуючої надлишкової чисельності
кадрів з вищою освітою певних спеціальностей.

Для підвищення рівня продуктивного використання людського потенціалу
країни, яке забезпечить можливість його розширеного відтворення,
необхідна політика, яка передбачатиме:

суттєве зменшення податкового тиску на фонд заробітної плати;

приведення рівня оплати праці у відповідність до його кількості та
якості;

стимулювання попиту на робочу силу, насамперед за рахунок розширення
малого підприємництва;

регулювання пропозиції робочої сили на ринку праці;

державне регулювання процесу вивільнення працівників при загрозі
безробіття, реалізацію принципів соціального партнерства на ринку праці;

стабілізацію фінансового забезпечення політики зайнятості;

стимулювання гнучких форм зайнятості;

розвиток самозайнятості населення.

Оскільки існуючу систему соціального захисту безробітних не можна
вважати прийнятною, необхідно запровадити адресні принципи надання такої
допомоги, які повинні передбачати об’єктивну та прискіпливу перевірку
реальних доходів її отримувачів з метою максимально ефективного
використання наявних обмежених ресурсів. Доцільним видається розширити
можливість отримання безробітним одноразової цільової грошової допомоги
на відкриття власної справи в рахунок належних йому майбутніх виплат по
безробіттю.

3.4. ПОЛІТИКА У СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНІЙ СФЕРІ

З метою підвищення ефективності освіти, охорони здоров’я та інших
галузей соціально-культурної сфери необхідно суттєво реформувати їхній
організаційно-економічний механізм.

Основні риси існуючого механізму були спроектовані в розрахунку на
практично повне державне фінансування, орієнтовані головним чином на
забезпечення контролю над розподілом державних коштів і послуг та
розраховані на однорідний контингент одержувачів послуг. У зв’язку з цим
права установ незначні, самостійність обмежена, регулятори ринкових
відносин відсутні.

Внаслідок цього сьогодні спостерігається гострий дефіцит
соціально-культурних послуг пристойної якості. Хронічно
недофінансовується програма державних гарантій медичних послуг
населенню. Бюджетні асигнування не покривають мінімальних потреб установ
соціально-культурної сфери. За цих обставин сформувався глибокий розрив
між номінальним і фактичним наданням цих послуг. Стихійно склався
нецивілізований, переважно тіньовий ринок, на якому споживач
незахищений, а держава належним чином не виконує ні регулюючої, ні
фіскальної функції.

Поліпшення державного фінансування освіти та охорони здоров’я необхідні,
але в найближчій перспективі ситуація, на яку розраховані наявні
розподільчі механізми, не відновиться. Альтернативою може бути модель,
безпосередньо орієнтована не на розподіл, а насамперед на високу
ефективність надання послуг, і на цій основі їхню широку доступність.

В межах такої моделі організація, що надає послуги, є самостійною
виробничою одиницею, яка формує свою стратегію у відповідь на певні
стимули. Державне і місцеве фінансування має стати стимулом, що орієнтує
надавачів послуг на їхнє ефективне виробництво і на соціально ефективний
розподіл. В умовах дефіциту ресурсів державне фінансування соціальної
сфери має бути орієнтоване на:

збереження системоутворюючих елементів комплексу соціальної сфери;

забезпечення мінімальних гарантій конституційних прав громадян;

збереження потенціалу для розвитку соціальної сфери в майбутньому.

На найвищому рівні слід визначити та законодавчо закріпити
неприпустимість будь-яких відключень некомерційних закладів освіти,
культури та охорони здоров’я від електро-, водо- та теплопостачання.

Потрібно врахувати, що в процесі технологічної конкуренції розвинені
країни і надалі будуть збільшувати витрати на освіту. З іншого боку,
єдиною можливістю для входження України в інформаційне суспільство є
внесення могутнього інтелектуального компонента в усі сфери економіки,
управління та суспільного життя, яке дало б можливість досягати
відповідних з розвиненими країнами результатів при значно менших
ресурсах. Загалом, йдеться про практичне використання інтелектуальної та
інноваційної складових як стратегічних ресурсів довгострокового
економічного зростання.

У цьому контексті нашій країні потрібно вирішити два стратегічних
завдання: яким чином при відставанні по рівню ВВП на душу населення від
розвинених країн в 9-12 разів утримати та забезпечити розвиток освіти як
основного елемента людського капіталу, та як при великій різниці в рівні
оплати праці зменшити витік за кордон найбільш освіченої та мобільної
робочої сили, тобто зменшити забезпечення кваліфікованими кадрами
найбільш багатих країн за рахунок українських платників податків.

Тому державне фінансування освіти має бути спрямоване на недопущення
зниження освітнього рівня населення України та зменшення охоплення
населення (насамперед дітей шкільного віку) освітніми послугами.
Особливу увагу слід звернути на матеріальне забезпечення навчального
процесу у регіонах з невисоким рівнем доходів населення, насамперед в
сільській місцевості, регіонах з високим рівнем безробіття тощо.
Державне фінансування навчання у середніх спеціальних та вищих учбових
закладах має здійснюватися переважно у формі замовлення, на конкурсних
засадах.

Державна політика в галузі охорони здоров’я повинна передбачати
збільшення бюджетних витрат на охорону здоров’я одночасно із
запровадженням страхової медицини. Слід забезпечити механізми
перерозподілу частини коштів, отриманих від надання медичних послуг не
першої необхідності, на фінансування потреб невідкладної медичної
допомоги. Варто усвідомлювати, що звуження сфери та якості надання
медичних послуг веде до значного збільшення втрат на подальше лікування
захворювань, що зростають, або й непоправних демографічних наслідків.
Тому, з метою підвищення ефективності соціальної політики на цьому
напрямі, державне фінансування закладів з охорони здоров’я має бути
орієнтоване на розвиток профілактики та раннього попередження
захворювань.

Підсумовуючи, слід зауважити, що перехід до нової моделі соціальної
політики, розвиток соціальної сфери та поліпшення соціального становища
населення України цілком можуть стати однією з точок досягнення
соціального консенсусу між різноспрямованими політичними силами, групами
політико-економічних інтересів, працівниками і роботодавцями, різними
верствами населення України. Адже, як було зазначено вище, забезпечення
соціальної стабільності та факторної продуктивності людського капіталу
як головні наслідки ефективної соціальної політики є необхідними умовами
як отримання належного рівня доходів економічно активним населенням, так
і надання необхідного соціального забезпечення.

Пошук соціального консенсусу навколо завдань довготривалого стійкого
соціально-економічного розвитку українського суспільства є одним з
визначальних завдань як державної соціальної політики в Україні, так і
усіх політичних та економічних сил, орієнтованих на соціальний прогрес.

ВИСНОВКИ

Україна, яка знаходиться в іншій соціально-економічній і політичній
ситуації, не повинна сліпо копіювати досвід ані інших країн перехідної
економіки, ані тим більш економічно розвинених країн, з їх системою
соціального захисту та соціальної політики в цілому, що склалася потягом
кількох десятиліть. Наші уряд і Верховна Рада мають своє власне уявлення
і про соціальні пріоритети, і про засоби досягнення їх. Проте не можна
нехтувати накопиченим у світі досвідом вирішення соціальних проблем,
треба його повсякчас аналізувати й використовувати для власних потреб.

На мою думку, пенсійна система має гарантувати громадянам пенсійного
віку, які не в змозі більше працювати, компенсацію втраченого заробітку
у вигляді адекватного розміру пенсії. Адекватний розмір пенсії означає,
що вона прямо залежить від тривалості страхового (трудового) стажу та
сплачених протягом усієї трудової діяльності внесків. Усі працівники,
які сплачують однакові внески, мають отримувати однакові пенсії. Це один
із найголовніших принципів соціальної справедливості. Одначе проведена
диференціація розмірів страхових внесків залежно від заробітку для
деяких категорій працівників лише символічно перекриває витрати на
одержання надвеликих розмірів пенсій і аж ніяк не відповідає принципу
соціальної справедливості.

Я вважаю, якщо не досягти реального зростання доходів, позитивне
вирішення проблеми подолання бідності втрачає перспективу. Гарантований
успіх залежатиме від того, якою мірою і якими заходами вдасться
впорядкувати два процеси: підвищення доходів і динаміку цін. Це питання
не тільки фінансово-бюджетного, а й реального сектора економіки. Для
переважної більшості населення навіть стабілізації рівня реальних
доходів означатиме подальшу деформацію споживчих пропорцій і стандартів.
Як результат, відтворюватиметься негативна тенденція до звуження
платоспроможного попиту на товари і послуги.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси. – К., 2002.

Бідан В. Гуманістична складова соціальної політики в умовах економічних
трансформацій // Україна: аспекти праці. -2001. -№5. -с.41-44.

Геєць В. Соціогуманітарні складові перспектив переходу до соціально
орієнтованої економіки в Україні // Економіка України. -2000. -№2.
-с.4-13.

Джоджик Я. Соціальний захист громадян – пріоритети у діяльності уряду та
парламенту // Вільне життя. –2002. –13 квітня.

Духонченко А. Органам соціального захисту населення особливий статус і
сучасні інформаційні технології // Соціальний захист.-2000. -№2.
-с.45-48.

Іванкович В. Соціальна сфера: стан справ // Праця і
зарплата.-2004.-№18.-с.10.

Квітко Н. Соціальні гарантії і прожитковий мінімум за Державним бюджетом
України на 2003 рік // Праця і зарплата. –2003. -№6. –с.10.

Кіхан А. Ми здолаємо бідність // Урядовий кур’єр. –2001. –29 серпня.
–с.3.

Кокіна В. Пільги та їхня адресність: соціальний захист // Урядовий
кур’єр. –2000. –29 квітня.

Коломийчук В.С. Сучасні соціальні процеси в Україні: актуальність
дослідження, особливості трансформації // Регіональна економіка. –2003.
-№1. –с.87-91.

Лібанова Е., Іванкевич В. Досвід соціальної політики в країнах
розвиненої ринкової та перехідної економіки і можливості його
використання в Україні // Україна: аспекти праці. –1997. -№1. –с.36-42.

На скільки “соціальним” є бюджет України 2005 // Економіка у WEB. – №54.
– 2005.

Надточій Б. Чи подолає Україна “груповий егоїзм” у пенсійному
забезпеченні? // Україна: аспекти праці. –2001. -№6. –с.37-40.

Нечай А. Вдосконалення правового забезпечення соціальної допомоги в
Україні // Право України. –2000. -№12. –с.86-90.

Новіков В. Подолання бідності – нагальна проблема соціальної політики //
Україна: аспекти праці. –2002. -№1. –с.23.

Сахань І. Соціальні пріоритети державної політики: соціальний захист //
Урядовий кур’єр. –2000. –4 листопада.

Якуненко Н. Аналіз рівня і структури доходів та витрат населення України
// Україна: аспекти праці. –2001. -№1. –с.12.

Юрій С.І., Бескид Й.М. Бюджетна система України. –К.: НІОС, 2000.

Нові акценти у програмі TACIS // Урядовий кур’єр. –2001. –13 січня.

Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси. – К., 2002. – С.69.

Указ Президента України «Про Основні напрями соціальної політики на
період до 2004 року.

Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і
зовнішнє становище України у 2003 році”

На скільки “соціальним” є бюджет України 2005 // Економіка у WEB. –
№54. – 2005.

На скільки “соціальним” є бюджет України 2005 // Економіка у WEB. –
№54. – 2005.

На скільки “соціальним” є бюджет України 2005 // Економіка у WEB. –
№54. – 2005.

Іванкович В. Соціальна сфера: стан справ // Праця і
зарплата.-2004.-№18.-с.10.

Коломийчук В.С. Сучасні соціальні процеси в Україні: актуальність
дослідження, особливості трансформації // Регіональна економіка. –2003.
-№1. –с.87-91.

Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси. – К., 2002.

Нечай А. Вдосконалення правового забезпечення соціальної допомоги в
Україні // Право України. – 2000. – №12. – С.86.

Юрій С.І., Бескид Й.М. Бюджетна система України. –К.: НІОС, 2000. –
С.242

Юрій С.І., Бескид Й.М. Бюджетна система України. –К.: НІОС, 2000. –
С.241-244.

Юрій С.І., Бескид Й.М. Бюджетна система України. – К.: НІОС, 2000. –
С.243.

Юрій С.І., Бескид Й.М. Бюджетна система України. – К.: НІОС, 2000. –
С.244.

Джоджик Я. Соціальний захист громадян – пріоритети у діяльності уряду
та парламенту // Вільне життя. –2002. –13 квітня.

Коломийчук В.С. Сучасні соціальні процеси в Україні: актуальність
дослідження, особливості трансформації // Регіональна економіка. –2000.
-№1. –с.87.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020