Шляхи удосконалення порядку складаня, розгляду, затвердження місцевих бюджетів (курсова робота)

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Шляхи удосконалення порядку складаня, розгляду, затвердження місцевих
бюджетів

ПЛАН

ВСТУП

1. СУТНІСТЬ ТА НЕОБХІДНІСТЬ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

1.1. Економічний зміст і структура місцевих бюджетів

1.2. Роль та значення місцевих бюджетів у соціально-економічному
розвитку територій

2. ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ І ВИКОНАННЯ МІСЦЕВИХ
БЮДЖЕТІВ

2.1. Проблеми на напрямки зміцнення фінансової бази органів місцевого
самоврядування

2.2. Удосконалення системи фінансового вирівнювання територій

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Сьогодні питання децентралізації бюджетної системи України виходять на
перший план, адже фінансова децентралізація є однією з фундаментальних
умов незалежності та життєздатності органів місцевої влади:
децентралізація процесів ухвалення рішень збільшує можливості участі
місцевої влади у розвитку підконтрольної їй території; фіскальна
децентралізація сприяє ефективному забезпеченню суспільними послугами
шляхом ретельнішого узгодження видатків органів влади з місцевими
потребами і уподобаннями.

Але реалізація законодавчо закріплено права кожного
адміністративно-територіального утворення на економічну самостійність
неможлива без наявності у кожного органу влади власного бюджету і права
його складання, затвердження і виконання без втручання ззовні. А це
означає, що кожен орган влади повинен володіти соїм фінансовими
джерелами, достатніми для організації управління економікою і соціальною
сферою на своїй території. Одночасно з цим він повинен володіти
відносною самостійністю в управлінні податками та іншими обов’язковими
платежами, що надходять до відповідного бюджету.

Тому саме місцевим бюджетам, як основній фінансовій базі органів
місцевого самоврядування, належать особливе місце в бюджетній системі
нашої держави. Важлива роль відводиться місцевим бюджетам і у
соціально-економічному розвитку території, адже саме з місцевих бюджетів
здійснюється фінансування закладів освіти, культури, охорони здоров’я
населення, засобів масової інформації; також фінансуються різноманітні
молодіжні програми, видатки по упорядкуванню населених пунктів. Саме з
місцевих бюджетів здійснюються видатки на соціальний захист та соціальне
населення.

На жаль, в цій ланці бюджетної системи зберігається безнадійно
застарілий механізм централізованого регулювання вищестоящими органами
доходів місцевих бюджетів. Це позбавляє місцеві органи влади фінансової
самостійності, на довгі роки закріплює залежність розвитку місцевої
економіки і соціальної сфери від можливостей і бажання вищестоящих
органів влади вирішувати проблеми, що знаходяться на даній території
районів, міст, селищ і сіл.

Таким чином, сьогодні з особливою гостротою постає проблема вироблення
дієвого механізму, який би визначав нові принципи формування місцевих
бюджетів, чітке розмежування функцій і повноважень усіх рівнів влади, а
звідси – видатків кожного виду бюджету, і що саме головне – доходів між
різними ланками бюджетної системи. При цьому питання бюджетної політики,
оподаткування і міжбюджетних відносин повинні розглядатись і
вирішуватись комплексно, оскільки вони тісно взаємопов’язані, і ні один
із цих елементів не може бути реформованим без врахування двох інших.

Ці та інші питання, пов’язані з фінансовою самостійністю місцевих
органів влади не є новими. Проте багато з них чекають на своє практичне
вирішення.

Саме ця обставина і зумовила потребу у вивчені процесу формування і
виконання місцевих бюджетів, ролі планування в процесі використання
коштів та етапів проходження бюджетного процесу на місцевому рівні.

Тому, зважаючи на складність та неоднозначність проблеми, що
досліджується, існують питання, які потребують поглибленого вивчення, а
саме:

складання місцевих бюджетів в сучасних умовах;

питання розмежування доходів і видатків між державним та місцевими
бюджетами;

проблеми горизонтального фінансового вирівнювання.

СУТНІСТЬ ТА НЕОБХІДНІСТЬ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

Економічний зміст і структура місцевих бюджетів

Провідне місце в системі регулювання економіки держави, створення
сприятливого фінансового середовища для швидкого розвитку ринкових
відносин, забезпечення макроекономічної рівноваги в економіці належить
бюджету. Він є невід’ємною частиною ринкових відносин і одночасно
важливим інструментом реалізації державної політики.

Бюджет як одна з ланок фінансової системи відображає виробничі
відносини, відтворює відносини розподілу і перерозподілу, опосередковує
рух грошової маси.

Бюджетні відносини, що відображають зміст державного бюджету,
функціонують у визначених формах – суспільних і організаційних. І саме
завдяки організаційним формам стає можливим використання бюджету, як
інструменту управління економікою.

Так, організаційними формами функціонування бюджетних відносин є
конкретні види бюджетів (державний бюджет, бюджет Автономної Республіки
(АР) Крим і місцеві бюджети). Втілюючи внутрішньобюджетні відносини в
зазначених формах, держава організовує бюджетні взаємовідносини по
централізації бюджетних ресурсів в розпорядження органів влади, які
наділені правом представляти інтереси держави і від її імені здійснювати
певні функції.

За допомогою організаційних форм держава “вибудовує” внутрішньобюджетні
відносини стосовно форм державного і адміністративно-територіальнгого
устрою. Сформовані бюджетні взаємовідносини одержують матеріально-речове
втілення у відповідних фондах грошових коштів, створюваних у
розпорядженні органів державної структури. Впливаючи на процеси
формоутворення бюджетних відносин (шляхом зміни принципів, методів,
способів формування доходів і видатків, їх регулювання і т.п.), держава
коректує встановлені бюджетні взаємовідносини, регулює канали
проходження бюджетних потоків, уточнює пропорції розподілу
централізованих ресурсів і забезпечує управління внутрішньобюджетними
відносинами, а через бюджетні відносини – економічними процесами.

Таким чином, завдяки організаційним формам внутрішньобюджетних відносин
стає можливим використання бюджету для забезпечення міжтериторіального
розподілу суспільного продукту, регулювання народногосподарських
пропорцій, управління економічними процесами на макро- і мікрорівні.

Стосовно визначення поняття “місцеві бюджети” в економічній літературі
немає єдиної точки зору.

Місцеві бюджети є фінансовою базою органів місцевого самоврядування та
вирішальним фактором регіонального розвитку. Наявність місцевих бюджетів
закріплює економічну самостійність місцевих органів самоврядування, що
передбачено Конституцією та Законом України “Про місцеве самоврядування
в Україні” від 27.05.97р., активізує господарську діяльність, дозволяє
їм розвивати інфраструктуру на підвідомчій території, розширювати
економічний потенціал регіону, виявляти і використовувати резерви
фінансових ресурсів. В кінцевому підсумку все це розширює можливості
місцевих органів влади у більш повному задоволенні потреб населення.

Контрольна функція бюджету заключається в тому, що при формуванні
доходів фінансовий контроль здійснюється за правильністю здіймання
різних видів податків, мобілізацією інших джерел доходів, дотриманням
встановлених пропорцій між ними, визначенням податкової бази. При
витрачанні бюджетних коштів контролюється ефективність їх використання
за цільовим призначенням. Фінансовий контроль здійснюється за
виробництвом, розподілом і споживанням сукупного суспільного продукту і
національного доходу.

Функція бюджету по забезпеченню існування держави ставить своєю ціллю
створення матеріально-фінансової бази функціонування держави, утримання
апарату управління країною, законодавчої, виконавчої влади,
правоохоронних органів.

Економічна сутність місцевих бюджетів проявляється в їх призначенні, а
саме:

формування грошових фондів, які є фінансовим забезпеченням діяльності
місцевих органів влади;

розподіл і використання цих фондів між галузями народного господарства;

контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств та
організацій, підвідомчих цим органам влади.

Як економічна категорія, місцеві бюджети відображають обумовлену
адміністративним поділом і бюджетним устроєм держави сферу економічних
відносин суспільства, пов’язаних із формуванням, розподілом і
використанням централізованих грошових коштів, що знаходяться у
розпорядженні місцевих органів влади і призначених для
соціально-економічного розвитку конкретних регіонів країни.

У відповідності з Законом України “Про бюджетну систему України” від
29.06.95р. бюджетна система нашої держави складається з державного
бюджету, бюджету АР Крим та місцевих бюджетів. До місцевих бюджетів в
Україні відносять: бюджети областей, міст республіканського
підпорядкування, міст обласного підпорядкування, міст районого
підпорядкування, районів (в містах), сільські та селищні бюджети.
Структура бюджетної системи України відображена на рис. 1.

Бюджет АР Крим об’єднує республіканський бюджет та бюджети районів і
міст республіканського підпорядкування Криму.

Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України
є зведеним (або консолідованим) бюджетом України. Він використовується
для аналізу і визначення економічного і соціального розвитку України.

Консолідований державний

Рис. 1.1. Структура бюджетної системи України

Бюджети вищого рівня об’єднуються з нижчестоящими певної території з
метою аналізу економічного розвитку і мають назву зведених бюджетів; так
само державний бюджет об’єднується з бюджетами областей, бюджетом АР
Крим та бюджетами міст республіканського підпорядковування (Києва та
Севастополя).

Бюджет області – це обласний бюджет, бюджети районів і міст обласного
підпорядковування.

Бюджет району об’єднує районний бюджет, бюджети міст районого
підпорядкування, селищні та сільські бюджети. Останні створюються за
рішеннями районих, міських Рад народних депутатів за наявності
необхідної фінансової бази.

Держава, як вже зазначалось, використовує бюджет для здійснення
територіального, внутрішнього і міжгалузевого розподілу і перерозподілу
валового внутрішнього продукту з метою вдосконалення структури
суспільного виробництва і забезпечення соціальних гарантій населенню. В
умовах формування ринкових відносин бюджетна система має надавати
фінансову підтримку щодо роздержавлення і демонополізації галузей
господарства, забезпечення соціального захисту населення.

Складна структура місцевих бюджетів України, а також необхідність
встановлення раціонального взаємозв’язку між державним і місцевими
бюджетами висуває завдання визначення принципів і умов оптимального
розподілу доходів між різними ланками бюджетної системи.

Доходи між основними ланками бюджетної системи України розподіляються у
відповідності із загальнодержавним законодавством, всередені ланки – у
відповідності з рішеннями місцевих органів влади. Головною передумовою
розподілу доходів бюджету слугує єдність його доходної бази, яка
дозволяє регулювати бюджетні ресурси таким чином, щоб в необхідних
випадках надавалась допомога бюджетам, котрі її потребують, і разом з
цим здійснювались заходи загальнодержавного значення.

При розподілі доходів приймається до уваги підвідомчість об’єднань,
підприємств, організацій. Значній частині місцевих бюджетів України
передаються фінансові засоби для забезпечення їх збалансованості. Це
досягається шляхом надання вищестоящими бюджетами нижчестоящим бюджетам
сум відрахувань від загальнодержавних податків і доходів.

Республіканський бюджет АР Крим, місцеві бюджети України забезпечують
фінансування заходів соціального і економічного розвитку відповідних
територій або населених пунктів, які здійснюються органами державної
виконавчої влади і місцевого самоврядування.

На сьогоднішній день формувння бюджету АР Крим, місцевих бюджетів
регулюється Законами України: “Про бюджетну систему України”, “Про
місцеве самоврядування”, законами і декретами України про оподаткування.
Слід зазначити, що міжбюджетні відносини в Україні включають такі
основні елементи: власні, закріплені та регулюючі доходи, нормативи
відрахувань від регулюючих доходів, дотації, субвенції, субсидії, внески
до державного бюджету України, бюджетні позички, міжбюджетні
взаєморозрахунки.

Власні доходи – це доходи, які належать місцевому органу влади,
формуються на підвідомчій йому території на основі рішень цього органу.
Перелік власних доходів в Україні законодавчо не визначений. У практиці
міжбюджетних взаємовідносин власні доходи об’єднуються з поняттями
“закріплені доходи”.

Закріплені доходи – це доходи, які повністю або певною частиною на
довгостроковій основі закріплюються за тим чи іншим бюджетом. Перелік
закріплених доходів місцевих бюджетів визначається чинним
законодавством.

Регулюючі доходи – це доходи, які на пайовій основі розподіляються між
усіма ланками бюджетної системи України. Перелік регулюючих доходів
визначається законодавством України про бюджетну систему і про місцеві
органи влади. Уточнення переліку регулюючих доходів здійснюється у
щорічних законах про державний бюджет України. Склад регулюючих доходів
представлений на рис. 1.2

Рис. 1.2 Структура регулюючих доходів

Нормативи відрахувань від регулюючих доходів, зокрема, від
загальнодержавних податків і зборів, до бюджетів встановлюють пропорції
розподілу цих доходів (у відсотках) між різними рівнями бюджетної
системи. Склалася певна пркатика регулювання бюджетних доходів. На
державному рівні воно визначається нормативами розподілу доходів між
державним бюджетом України і бюджетами областей, міст Києва та
Севастополя.

Найслабкішою ланкою Закону “Про бюджетну систему України” є визначення
доходної бази всіх рівнів місцевих бюджетів, крім республіканського
бюджету АР Крим та обласних бюджетів. По суті, за ними повністю
закріплені податок на нерухоме майно громадян (якого ще не затверджено
Верховною Радою України), надходження від оренди і продажу майна
комунальної власності, збори й інші неподаткові доходи, місцеві податки
і збори. Якщо в цілому питання дохідної бази обласних бюджетів значною
мірою знайшло своє вирішення в Законі, то дохідна база всіх нижчих
рівнів місцевих бюджетів – районних, міських (міст обласного
підпорядкування), районних у містах, міських (міст районного
підпорядкування), сільських та селищних – встановлюється Верховною Радою
АР Крим та Радами народних депутатів вищого рівня для кожного нижчого.
Таке становище сьогодні викликає найбільше нарікань і є причиною
протиріч між місцевими Радами різних рівнів.

Самостійною статтею доходів місцевих бюджетів є дотації, субвенції і
субсидії.

Дотації – форма централізованого регулювання доходів і видатків
підприємств, організацій, установ, а також бюджетів, планові витрати
котрих перевищують отримані доходи, у вигляді надання грошових коштів,
які компенсують збитковість. Таке додаткове надання коштів може
спрямовуватися на покриття збитків підприємств і організацій, як
виробничої , так і невиробничої сфери, а також на збалансування
місцевих бюджетів.

Субвенції – цільова допомога, вид державного сприяння місцевим органам
влади або окремим галузям господарства, яка надається для вирішення
певних задач.

Субсидії – фінансова допомога, яка надається частіше всього за рахунок
коштів державного бюджету місцевим органам влади, юридичним і фізичним
особам, іншим державам. Розрізняють прямі і непрямі субсидії.

Що ж стосується видатків місцевих бюджетів, то вони відображають ті ж
самі економічні відносини, що і видатки державного бюджету. Це ті
економічні відносини, які виникають у зв’язку з розподілом
централізованих грошових коштів, що знаходяться в розпорядженні місцевих
органів влади. В Законі України “Про бюджетну систему України“ вказано,
що кошти місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах,
затверджених місцевими Радами народних депутатів. Згідно цього закону із
місцевих бюджетів здійснюються видатки на:

фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони
здоров’я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального
забезпечення і соціального захисту населення, що знаходяться у
підпорядкуванні виконавчих органів влади АР Крим, областей, міст Києва і
Севастополя, а також соціально-культурних заходів відповідно до
покладених на ці органи влади функцій;

утримання місцевих органів державної влади і самоврядування;

фінансування підприємств і господарських організацій, що входять до
складу місцевого господарства, природоохоронних заходів;

фінансування інших заходів.

Для реального забезпечення принципів самостійності щодо складання і
використання бюджетів усіх рівнів управління необхідно, щоб кожна ланка
бюджетної системи мала чітку, визначену законом доходну базу, а
взаємовідносини між державним і регіональним бюджетом будувались з
урахуванням специфіки і перспектив соціально-економічного розвитку
регіонів.

. Роль та значення місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку
територій

Важливою передумовою побудови демократичної держави є фінансова
незалежність органів місцевого самоврядування. Фінансовий бік
незалежності місцевих органів влади є визначальним адже від фінансових
можливостей залежать в кінцевому підсумку їх реальні владні функції.

Механізм перерозподілу бюджетних коштів між різними ланками бюджетної
системи, що діяв раніше, не відповідав принципам самостійності та
фінансової незалежності місцевих органів влади. Переважали в основному
адміністративні методи управління, внаслідок чого відносини між
центральними та регіональними органами влади мали адміністративний
характер.

Централізація управління економікою пов’язана з мобілізацією і
розподілом через центр переважної частини матеріальних і фінансових
ресурсів. Якщо це необхідно на протязі короткого періоду часу для
реалізації конкретних програм, то таке постійне становище призвело до
того, що в одних регіонах виховувалось утриманство, економічна
безвідповідальність, а в інших, внаслідок постійного стягування ресурсів
з’являється незацікавленість у кінцевих результатах свої діяльності.

Тому сьогодні в перехідний для економіки України період питання
фінансової децентралізації та економічної самостійності регіонів стають
особливо гострими.

Ступінь фінансової незалежності місцевих органів влади характеризує
незалежність держави в цілому, потенційні можливості її економічного
розвитку, рівень демократичних прав і свобод громадян. Держава не може
успішно розвиватись та економічно процвітати, не даючи гарантій
фінансової незалежності місцевим органам влади. Це об’єктивна
необхідність формування нових економічних відносин.

Фінансову незалежність місцевого самоврядування треба розглядати
насамперед як економічний простір для його діяльності у межах певної
території на принципах економічної ефективності та економічної
доцільності. Пріоритетною умовою в даному разі повинна бути сукупність
територіальних інтересів, що відображають особливості економічних і
соціальних умов регіону.

Отже, під фінансовою незалежністю місцевого самоврядування розуміється
можливість самостійного вирішення питань комплексного фінансового
забезпечення економічного і соціального розвитку даної території, що
входять до компетенції відповідного рівня місцевого управління.

Передумовою фінансової незалежності місцевого самоврядування є розумна,
з точки зору економічної доцільності, децентралізація влади і адекватний
розподіл повноважень, відповідальності,а отже, і фінансово-економічної
бази між центром і регіонами, місцевими органами управління. Межі
фінансової незалежності місцевого самоврядування зажди повинні
визначатись у законодавчому порядку, тобто закон повинен чітко
окреслювати функції місцевого самоврядування і відповідно до них джерела
ресурсів, які становитимуть фінансове забезпечення цих функцій.

Ступінь децентралізації у визначенні податків та прийнятті рішень
залежить від політичних, економічних та інституційних особливостей
країни, а також від тієї ролі, яка в ній відводиться органам місцевої
влади. Проте розподіл функцій істотною мірою залежить від оцінних
суджень та емпірічних наслідків, що важко піддається перевірці.

Тенденція до децентралізації відповідальності за виконання доходної та
видаткової частин місцевих бюджетів у країнах з перехідною економікою
часто призводить до ситуації, коли визначення видатків місцевих органів
влади випереджає вирішення питання про забезпечення ресурсами для
їхнього фінансування. Що ширшою є сфера повноважень місцевої влади, то
вищою повинна бути частка державних надходжень, яка розподіляється на
користь місцевих органів влади. Універсальної моделі фінансування, яка
була б однаково прийнятною для всіх країн, не існує. Проте у
Європейській хартії з питань місцевого самоврядування встановлено такі
принципи фінансування місцевої влади:

“В рамках національної економічної політики місцеві органи влади повинні
мати право на забезпечення власними фінансовими ресурсами, ними вони
могли б у межах своїх повноважень вільно розпоряджатися.

Фінансові ресурси місцевої влади повинні відповідати обсягам її
повноважень, встановленим конституцією або законодавством.

Щонайменше частина фінансових ресурсів місцевої влади має надходити від
місцевих податків і виплат, ставки яких, у визначених межах, вона
повинна мати право встановлювати.

Фінансові системи, на яких базуються ресурси, доступні місцевій владі,
повинні бути відповідним чином диверсифікованими і життєздатними, щоб
дозволяти їм максимально відстежувати реальну еволюцію видатків на
виконання своїх завдань.

Підтримка фінансово слабше забезпеченої місцевої влади має здійснюватися
через створення програм фінансового вирівнювання або інших аналогічних
заходів, спрямованих на підтримку впливу нерівномірності розподілу
потенційних джерел фінансування і фінансового тягаря, який вона змушена
нести. Зазначені програми та заходи не повинні обмежувати свободу дій
місцевої влади в межах її повноважень.

Місцева влада має бути відповідно поінформована щодо того, яким чином
здійснюється розподіл ресурсів, що потрапляють у її розпорядження.

По можливості субсидії, що надаються місцевим органам влади, не повинні
бути спрямовані на фінансування окремих проектів. Надання субсидії не
повинно обмежувати свободу дій місцевої влади в межах її повноважень.

Для отримання позик для інвестування капіталу місцева влада мусить мати
доступ до національних ринків капіталу у межах визначених
законодавством”[12, с.496].

Законодавче закріплення функцій місцевого самоврядування повинно знайти
відображення насамперед у конституції держави. Але, на жаль у
Конституції України чітко не сформульовано фундаментальних положень щодо
місцевого самоврядування, як це зроблено в конституціях більшості
європейських країн. Прийняття ж в Україні Закону “Про місцеве
самоврядування в Україні” та Закону “Про бюджетну систему в Україні” є
важливим кроком у наближенні до загальноприйнятих стандартів щодо
самоврядування й управління. Проте ще цілий ряд важливих питань
реального забезпечення незалежності місцевих органів чекає свого
вирішення. Насамперед це стосується фінансової бази місцевого
самоврядування – місцевих бюджетів.

Зростання ролі місцевих бюджетів у перерозподілі ВВП є свідченням
посилення впливу органів місцевого самоврядування на розвиток
економічних і соціальних процесів у регіонах і в державі в цілому.
Необхідно враховувати, що мобілізація та використання коштів місцевих
бюджетів пов’язані з інтересами різних соціальних груп населення,
підприємницьких структур різних форм власності, що зумовлює становлення
місцевих бюджетів як важливого фінансового інструменту регулювання
господарського і соціального життя.

Важливим при оцінці ролі місцевих бюджетів у соціально-економічному
розвитку регіонів є аналіз співвідношення обсягів місцевих бюджетів із
загальними витратами зведеного бюджету (таблиця 1.1)

Таблиця 1.1

Співвідношення обсягу місцевих бюджетів із витратами зведеного бюджету

Показники \ Роки 1990 1991 1992 1993 1994 1995 2001,

млрд.грн 2004

млрд.грн

Видатки, млн. крб.:

– зведеного бюджету 43,8

97,9 1919,7 572

48,8 630

647,0 243

027,0 34,1 31,6

– державного бюджету 22,7 67,2 1193,5 346

86,7 439

585,2 1475

621,1 22,4

21,9

– республіканського бю-джету АР Крим та міс-цевих бюжетів

21,1

30,7

726,2

225

62,1

191

061,8

954

654,9

11,7

9,6

Питома вага видатків у зведеному бюджеті України, відс.:

– державного бюджету

51,7

68,8

62,2

60,6

69,9

61,1

65,4

69,9

– республіканського бю-джету АР Крим та місцевих бюджетів

48,3

31,4

37,8

39,4

30,3

39,3

34,4

30,1

Наведені дані свідчать, що до 1994 року спостерігались надмірна
централізація у витрачанні бюджетних коштів і звуження фінансових
можливостей органів місцевого самоврядування, що мало негативні наслідки
– значно затримувало розвиток регіонів, оскільки за рахунок місцевих
бюджетів здійснюється фінансування народно-господарської та
соціально-культурної сфер діяльності регіонів.

В 1995 році у місцевих бюджетах зосереджувалося 39,3 відсотка обсягу
витрат зведеного бюджету. Це свідчить про те, що в цьому році відбулася
певна децентралізація у відносинах між ланками бюджетної системи. Однак,
починаючи з 1996 року питома вага видатків місцевих бюджетів у зведеному
бюджеті країни неухильно знижується, що свідчить про подальше посилення
впливу центральних органів влади на розподіл коштів. Так, в 1996 році
частка видатків місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України із 38,9
відс. підвищилась до 34,4 відс., а в 2004 році вона склала 30,1
відсотка.

На користь фінансової децентралізації, як однієї з фундаментальних умов
незалежності та життєздатності органів місцевої влади свідчать дані про
виконання фінансових планів, а саме Державного бюджету України, бюджету
АР Крим і місцевих бюджетів.

Так, станом на 20 вересня 2004 р. доходи зведеного бюджету України
становили 17852,8 млн. грн. Із них до державного бюджету надійшло
10034,3 млн. грн., з яких 334,2 млн. грн. отримані як офіційні
трансферти. Доходи бюджету АР Крим і місцевих бюджетів на вказану дату
становили 9058,5 млн. грн. Структура доходів зведеного бюджету склалася
так: доходи державного бюджету становили 54,3 відс., доходи бюджету АР
Крим та місцевих бюджетів – 45,7 відс. від доходів зведеного бюджету.
Планувалося ж відповідно 68,9 відс. та 31,1 відс. Тобто перекоси у
виконанні дохідної частини державного і місцевих бюджетів очевидні (рис
1).

Планова
Фактична

Рис. 1.3. Структура зведеного бюджету України

за доходами станом на 20.09.2004 року (відсотки)

Причому це явище не випадкове – спостерігається стала тенденція щодо
надання переваг платникам податків розрахункам із місцевими бюджетами.

Причин і пояснень цьому можна знайти безліч Так, станом на 20.09.1998
року доходну частину державного бюджету виконано на 47.6 відс., місцевих
на 77,1 відс. Без сум офіційних трансфертів, що передаються до
державного та місцевих бюджетів, картина ще більш вражаюча. До місцевих
бюджетів мобілізовано 88.1 планових річних доходів, до державного – лише
47,3 відс. Тобто існує об’єктивна зацікавленість місцевих керівників у
поновленні місцевої скарбниці навіть за рахунок зменшення до державної.

Проблема виконання бюджетів у регіонах викристалізувалась і потребує
вирішення. Будь-який “вольовий” захід (у тому числі законодавчого
характеру), спрямований на досягнення паритетності у підходах до
використання державного і місцевих бюджетів, приречений на невдачу. Лише
заходи, які заохотять місцеві органи влади до пропорційного виконання
державного і місцевих бюджетів, дадуть ефект.

Наведені вище дані підтверджують висновок про те, що роль місцевих
бюджетів у фінансуванні видатків територій вже в найближчому майбутньому
повинна зрости. Що ж стосується питань, пов’язаних із функціонуванням
місцевих бюджетів, то вони потребують глибокого аналізу й наукового
обгрунтування. Тут неможливі будь-які раз і назавжди встановлені
рекомендації. Місцеві бюджети – категорія дуже динамічна, тому їх
дослідження необхідно здійснювати з урахуванням багатьох факторів, що
впливають на економічне життя держави. Цьому насамперед сприяють
розвиток демократичних засад в управлінні державою, зміни у структурі
економіки, рівень соціальних гарантій населенню, зміна вікової,
професійної структури населення. Неабияк впливає на формування й
використання коштів місцевих бюджетів рівень економічного розвитку
окремих регіонів.

Місцеві бюджети мають свою внутрішню структуру та характерні
відмінності. Так, незважаючи на те, що на сьогодні налічується місцевих
бюджетів усього понад 14 тис., а найчисельнішу групу становить сільські
й селищні бюджети – більш, як 10 тис., понад 72 відсотки всіх витрат
місцевих бюджетів здійснюється через обласні бюджети (їх 24) та бюджети
міст загальнодержавного і обласного підпорядкування (їх 223).Нині
витрати республіканського бюджету АР Крим та обласних бюджетів становить
26,5 відсотка від загального обсягу витрат місцевих бюджетів, а бюджетів
міст загальнодержавного та обласного підпорядкування – 45,9, районних
бюджетів – 19,4 відсотка. Значно меншу частку становлять витрати інших
видів місцевих бюджетів: сільських – 4,5 відсотка, міст районного
підпорядкування – 1,9 відсотка, селищних – 1,8 відсотка (рис. 1.4).

Із наведених даних видно, що найбільш чисельну групу складають бюджети
районів, що об’єднують районні, селищні, сільські та міст районного
підпорядкування, які є базовими у бюджетній системі країни.

Через них мобілізується і використовується майже третина всіх ресурсів
місцевих бюджетів. Проте сьогодні саме в цій ланці місцевих бюджетів
існує найбільше питань, які потребують свого вирішення. Насамперед, це
питання закріплення за ними постійних джерел доходів, а

також питання вдосконалення взаємовідносин як з державним бюджетом, так
і з обласними.

Рис. 1.4 Розподіл витрат місцевих бюджетів за видами бюджетів

Усе це свідчить, що при подальшому реформуванні бюджетної системи
проблеми місцевих бюджетів необхідно розв’язати не взагалі, а з
урахуванням особливостей і чіткого розмежування функцій між окремими
ланками місцевих бюджетів. Диференціація функцій має залежати від рівня
розвитку кожного з цих бюджетів у бюджетній системі держави.

Реалізація цього положення вимагає визначення розміру гарантованого
рівня витрат на соціально-економічний розвиток
адміністративно-територіальних одиниць. Забезпечення такого рівня має
здійснюватись з урахуванням сукупності відносин щодо розподілу і
використання фінансових ресурсів, створюваних на відповідній території і
перерозподільчих регіональних процесів.

Зарубіжний досвід формування місцевих бюджетів

Розгортання кризи платежів досить суттєво відбилось на фінансових
можливостях держави, котра внаслідок цього в багатьох випадках виявилась
неспроможною забезпечити вирішення навіть поточних проблем. Помітно
посилилась напруженість у взаємовідносинах центральних і місцевих влад.
Тому зрозумілим є посилення інтересу до пошуку оптимальної моделі
розподілу фінансових ресурсів в межах перегляду загальної концепції
податкової політики в Україні.

Діючий Закон «Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 року
передбачає 35 видів податків, зборів і обов’язкових платежів. Із яких 16
віднесені до місцевих (в цьому відношенні законодавча влада лише
продублювала прийнятий в 1993 році декрет Кабінету Міністрів ”Про
місцеві податки і збори”). Серед основних загальнодержавних податків та
зборів – податок на прибуток підприємств і організацій, податок на
додану вартість, акцизний збір, прибутковий податок із доходів громадян,
державне мито, плата за землю, податок з власників транспортних засобів,
податок на промисел та інші. До місцевих податків віднесені готельний
збір, збір за паркування автотранспорту, ринковий збір, збір за видачу
ордера на квартиру, збір за виграш у бігах на іподромі, податок з
реклами, збір за право використання місцевої символіки, комунальний
податок та деякі інші.

Вже навіть навіть просте перерахування розкриває досить сумнівне
фіскальне значення місцевих платежів. Практика застосування місцевих
податків в Україні показала, що вони не мають суттєвого значення при
формуванні місцевих бюджетів. У зв’язку з цим значна кількість місцевих
органів влади навіть не використовують в повній мірі свої повноваження
щодо введення таких податків і зборів. Як і раніше, надходження від
загальнодержавних податків розподіляються між центральними і місцевими
органами влади. До того ж центр не тільки диктує правила розподілу
податків, але й постійно змінює їх. Доволі замкнутий і нестабільний
розподіл коштів між місцевими бюджетами різних рівнів, так як
здійснюється він в умовах відсутності стабільних нормативів. При
регулюванні місцевих бюджетів недостатньо враховується рівень
економічного розвитку областей і районів.

В контексті вищесказаного безсумнівний інтерес являє собою досвід
розподілу податкових надходжень в демократично організованих державах.

У більшості країн оподаткування населення на користь центральних і
місцевих влад історично розвивалося цілком самостійно. Наприклад, у
Великобританії нараховується 13 тисяч місцевих бюджетів, і бюджети
вищестоящих адміністративних одиниць не являються зведеними по
відношенню до нижчестоящих. В Німеччині зведений державний бюджет не
затверджується, а публікується як статистичний матеріал.

На протязі ХХ сторіччя спостерігалась чітка тенденція скорочення питомої
ваги місцевих податків у сукупних податкових надходженнях. Однак в
останній час, зважаючи на зростання обсягу та складність завдань, які
вирішуються на місцевому рівні, ситуація почала змінюватися. Певну роль
у цьому зіграли і вимоги Європейської хартії самоврядування 1985 року:
частина фінансових ресурсів самоврядування повинна надходити у вигляді
місцевих податків і зборів. В деяких країнах місцевій владі
відкривається доступ до більш ефективних податкових джерел. Так,
оподаткування доходів компаній на користь місцевих органів влади в
провінціях Канади коливається від 3 до 17 відс. В США оподаткування
індивідуальних доходів штатами знаходиться на рівні 7 відс. В Данії
місцевий прибутковий податок дає біля 2/3, а в Норвегії – 93 відс. всіх
місцевих податкових надходжень.

В цілому місцеві податки складають в загальній сумі доходів місцевих
бюджетів Австрії 72 відсотка, США – 58, Японії – 55, Франції – 48,
Німеччини – біля 40, Англії – 38.

У питанні встановлення місцевих податків майже всюди діє принцип: органи
самоврядування користуються правом податкової ініціативи в межах,
установлених національним законодавством. Хоча наявність власних джерел
фінансових надходжень у місцевого самоврядування закріплено не тільки в
чинному законодавстві, але в деяких країнах – і в Конституціях. У
більшості розвинутих країн податковою ініціативою в межах своїх
конституційних повноважень володіють органи державної влади суб’єктів
федерації. В Канаді суб’єкти федерації – провінції – мають право
регулювати ставки другорядних податків, крім основного місцевого податку
– на нерухомість. Як правило, передбачена можливість застосування досить
значної кількості місцевих податків: у Франції – більше 40, Німеччині –
55, Італії – біля 70, Бельгії – біля 100. Але зазвичай національне
законодавство регламентує, які місцеві податки можуть стягуватися, як їх
розраховувати і збирати, лишаючи на розсуд місцевої влади лише
визначення ставок податків. Проте чимало органів місцевої влади обмежені
у виборі ставок податку, навіть якщо вони самостійно здійснюють
розрахунки і стягнення місцевих податків. Існує тенденція з боку
центрального уряду до встановлення обмежень на свободу вибору ставок
місцевих податків, а також визначення переліку пільг і скидок.

Ступінь розподілу функцій між бюджетами всіх рівнів залежить від
державного устрою: федеративності чи унітарності.

У федеративних країнах, які характеризуються наявністю додаткової, так
званої “субцентральної” ланки в державному управлінні і, відповідно, в
бюджетній системі (бюджетів членів федерації), розподіл функцій між
рівнями державного управління і ланками бюджетної системи виражений
сильніше. Бюджети членів федерації несуть більше відповідальності за
фінансування соціально-економічного розвитку регіонів країни (суб’єктів
федерації).

В унітарних державах розподіл функцій між ланками бюджетної системи в
цілому слабкіший, ніж у федеративній державі. Однак, в залежності від
розмірів і адміністративно-територіального поділу країни, її політичних,
історичних і національно-культурних традицій принципи розподілу функцій
між рівнями державного управління і ланками бюджетної системи можуть
досить суттєво відрізнятися. Так, наприклад, у Великобританії більша
частина соціально-економічних послуг населенню надається на місцевому
рівні і фінансується із місцевих бюджетів. Аналогічна картина
спостерігається в Швеції, Нідерландах, Норвегії, Португалії,
Люксембурзі. В Італії, однак, розподіл функцій між рівнями державного
управління і ланками бюджетної системи дуже розмитий ( практично
відсутній) і численні соціально-економічні послуги фінансується із всіх
трьох рівнів бюджетної системи.

Важливою структурною характеристикою бюджетної системи держави є ступінь
її централізації. Певний вплив на структуру бюджетної системи в цьому
сенсі має ступінь централізації влади в країні, що знову-таки закріплено
її державним устроєм. У федеративних державах централізація влади і
бюджетної системи значно нижча, ніж в унітарних.

Однак, в зв’язку з тим, що в бюджетних системах розвинутих країн
відсутня організаційна єдність, частка центрального бюджету в
консолідованому бюджеті не визначає ще частки всіх інших (головним чином
місцевих) бюджетів. При високій питомій вазі бюджету центрального уряду
частка місцевих бюджетів може досить сильно коливатись.

Зарубіжний досвід побудови бюджетних систем і способів фінансування
місцевих органів влади дозволяє зробити певні висновки щодо реформування
бюджетної системи в Україні, що в свою чергу полегшить її перехід до
ринкової економіки.

2. ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ І ВИКОНАННЯ
МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

2.1 Проблеми на напрямки зміцнення фінансової бази органів місцевого
самоврядування

Одна із основних особливостей унітарної держави – концентрація дій
регіональних і місцевих органів управління на виконанні базових напрямів
економічної політики центру. Але для досягнення єдності цілей
переконання і бажання недостатньо; для цього потрібні і відповідні
економічні можливості, які залежать від обсягів доходів регіональних
бюджетів.

Разом з тим слід зазначити, що розширення прав і обов’язків органів
місцевої влади в умовах, що склалися, не завжди відповідає їх
економічним можливостям, і питання поповнення доходів місцевих бюджетів,
як і раніше, залишаються актуальними.

Прийняті Верховною Радою України Закони “Про місцеве самоврядування в
Україні” і “Про бюджетну систему України” визначають, що “місцеві ради
народних депутатів у межах свої компетенції самостійно розробляють,
затверджують і виконують бюджети відповідних територій” [35, с. 14].
Здавалося б, що все логічно, але “межі своєї компетенції” так
замикаються на рівні Кабінету Міністрів і Верховної Ради України, що ось
уже протягом ряду років і держава в цілому, і регіони “звично”
затверджують бюджети зі значними запізненнями, а в деяких випадках – і
наступного року. Немає необхідності говорити про те, як негативно це
впливає на розвиток економіки.

Але такого стану на регіональному і місцевому рівнях могло б і не бути,
якби кожна ланка бюджетної системи мала чітку, визначену законом доходну
базу.

Аналіз проблем місцевих бюджетів України, а також теорії та практики
побудови багаторівневих бюджетних систем у країнах з ринковою економікою
дозволяє зробити висновок, що існуюча система формування місцевих
бюджетів має ряд серйозних недоліків:

висока ступінь концентрації фінансових ресурсів у державному бюджеті
країни, що знижує значення регіональних і місцевих бюджетів у вирішенні
життєво важливих для населення завдань;

регулюючі доходи відіграють домінуючу роль у структурі надходжень до
регіональних і місцевих бюджетів, в той час як частка закріплених за
територіями податкових платежів низька;

практично щорічна зміна видів податків, що зараховуються до місцевих
бюджетів;

відсутність єдиних та досить стабільних нормативів (наприклад, на кілька
років) відрахувань від загально державних податків до місцевих бюджетів;

відсутність єдиних правил ув’язки доходів місцевих бюджетів і
регіональних податкових надходжень, а також науково обгрунтованої
методики міжрегіонального перерозподілу доходів.

Сьогодні найбільш проблемним є питання взаємовідносин між бюджетами
різних рівнів з приводу розподілу між ними доходів і видатків. Як
показали результати досліджень, нині діючий бюджетний механізм, при
якому місцеві ради вищого рівня встановлюють нормативи відрахувань від
регулюючих податків і зборів та суми дотацій, призводить до погіршення
функціонування місцевих бюджетів нижчого рівня. Це, в свою чергу, не дає
змоги профінансувати всі необхідні видатки, що тягне за собою погіршення
стану соціально-економічного розвитку.

Очевидно, що ПДВ (як і акцизний збір) не можна “прив’язувати” до
конкретної території за принципом: де стягується більше податку в
розрахунку на 1 жителя, там населення має право і на більші бюджетні
витрати. Відомо, що ПДВ виплачується підприємствами, хоча його тягар,
врешті-решт, несуть громадяни, які є “замикаючими” споживачами продукції
та послуг. В тому і полягає специфіка діяння ПДВ, обчислюваного за
прийнятим у Європі кредитним методом (шляхом вирахування з податку на
продажі податку на купівлі), що , мобілізуючи до бюджету відповідні суми
коштів, він розподіляється по ланцюгу платників пропорційно вартості,
доданій ними до кінцевого продукту. Тому, щоб визначити величину
податкового тиску даного обов’язкового платежу на доходи жителів даної
території, необхідно провести спеціальні розрахунки, вірогідність яких
забезпечити досить складно. Так, наприклад, у Німеччині надходження від
ПДВ розподіляється не за принципом джерела (тобто не за місцем виплати
податку), а в основному (на 75 відс.) залежно від чисельності жителів
(тобто в розрахунку на душу населення).

Дещо інша ситуація спостерігається з прибутковим податком з громадян. З
прийняттям Закону “Про державний бюджет України на 1997 рік” прибутковий
податок з громадян стовідсотково зараховується до бюджетів АР Крим,
областей, міст Києва і Севастополя. Проте для бюджету Новгородківского
району він залишився регулюючим з нормативом відрахувань до вищестоящого
бюджету – 30 відс. Але слід зазначити, що зв’язок між сумами,
сплачуваними платниками прибуткового податку, і доходами, закріплюваними
за відповідними територіальними бюджетами, можна визнати досить
очевидним. Дійсно: чим більше сплачують громадяни, що проживають на
даній території, з власних доходів на користь держави, тим більш суми
благ у вигляді державного фінансування систем соціального захисту
населення, освіти, охорони здоров’я, культури і спорту, інфраструктуру
тощо вони як жителі мають право одержати. Тут також діє позитивний
психологічний ефект, який полягає в тому, що населення знає, що внесений
ним податок спрямовується на задоволення його ж потреб. Тому, на погляд
автора, прибутковий податок має все ж таки стовідсотково зараховуватись
до всіх місцевих бюджетів.

Нарешті, проміжне положення займає податок на прибуток підприємств. Його
зв’язок з доходами відповідних територіальних бюджетів не можна визнати,
з одного боку, таким самим тісним, як у випадку з прибутковим податком
громадян, і з другого – таким віддаленим, як у випадку з ПДВ. Справа в
тому, що розподіл підприємств – платників податку то території держави
визначається особливими факторами (наприклад, політикою розміщення
продуктивних сил, близькістю джерел сировини та енергії, наявністю
комунікацій тощо). Тому, якщо на даній території одержують більше
прибутку і податку на прибуток у розрахунку на душу населення, то це ще
не означає, що такі високі доходи є виключно його заслугою, яка повинна
винагороджуватися відповідною підтримкою у вигляді державного
фінансування. Проте, оскільки при міжтериторіальному розподілі податку
на прибуток неможливо врахувати вплив факторів, які визначають
особливості регіонального розподілу бізнесу, то на практиці можна
застосовувати підхід, який грунтується на принципі територіальної
структури новоствореної вартості (що ще простіше) структури заробітної
плати.

Окремої уваги заслуговують місцеві податки і збори. Як показали
результати досліджень, місцеві платежі не відіграють будь-якого
суттєвого значення у формуванні дохідної частини місцевих бюджетів. Так,
питома вага цих податків у загальній структурі доходів бюджету
Новгородського району незначна, і складає тільки 1,86 відс. П’ятирічна
практика стягнення місцевих податків засвідчує, що найбільш
перспективними видами з точку зору можливостей впровадження і за
обсягами є комунальний податок, ринковий збір, збір за парковку
автомобілів, збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі.
Можливості, закладені в інших платежах (зокрема, наявність потенційних
платників і об’єктів оподаткування), на жаль, при даних економічних
умовах, досить невеликі.

Слід зазначити, що сьогодні триває активна робота із удосконалення
чинного законодавства щодо місцевих податків і зборів. За умови
впровадження нових і ліквідації існуючих малоефективних платежів у
розрахунку на рік ( за підрахунками Державної Податкової Адміністрації)
можна було б досягти подвійного приросту їх надходжень. Йдеться про
скасування зборів за право кіно- і телезйомок, за участь у бігах на
іподромі, за виграш на бігах осіб, які беруть участь у грі на
тоталізаторі, , збору за утримання собак і впровадження нових зборів,
зокрема, за здійснення міжнародного туризму; за надання у користування
земельних ділянок для будівництва об’єктів виробничого і невиробничого
призначення, індивідуального житла та гаражів у населених пунктів; за
право розміщення офісів суб’єктів підприємницької діяльності у
центральній частині населеного пункту та у будівлях, що мають
історико-архитектурну цінність, тощо.

Помайнове оподаткування в нашій державі ще не введене, хоча Закон
України “Про внесення змін до Закону України “Про систему оподаткування
“ №77/97 від 19 лютого 1997 року передбачає серед загальнодержавних
податок на нерухоме майно (нерухомість). Податок на нерухоме майно в
новій редакції Закону об’єднав два податки із старої статті – податок на
майно підприємств і податок на нерухоме майно громадян. Відповідний
проект Закону підготовлений та перебуває на розгляді у Верховній Раді
України.

Згідно вищезазначеного проекту оподаткуванню підлягають будівлі (житлові
будинки або їх частини, садові будиночки, дачі, гаражі, квартири, тобто
нерухомість, яка використовується в інших, ніж підприємницькі, цілях)
та споруди (об’єкти першої групи основних фондів (Закон України “Про
оподаткування прибутку підприємств”)). Ставки оподаткування
встановлюються органом місцевого самоврядування при затвердженні бюджету
на наступний рік – складають не менше 1 відс. і не вище 3 відс. до бази
оподаткування.

Податок на майно стягується, виходячи з економічного стану власності, а
не з величини одержуваного доходу. Податок на майно сплачується у
грошовій формі, тому можуть виникнути ускладнення у тих платників, які
володіють значним майном, але не мають достатніх поточних доходів. До
цих платників належать пенсіонери та інші особи з фіксованими доходами.
Тому повинні бути передбачені податкові привілеї для окремих соціальних
груп із метою їх захисту від податкового перевантаження. Система
податкових привілеїв звичайно називається системою запобіжників. Суть
одного з них полягає в “пороговому підході”, при якому податковий тягар
визначається у вигляді фіксованого відсотка від доходу сім’ї. При цьому
будь-який податок, що перевищує вказану частку доходу, вважається
“надлишковим” і служить основою для надання пільг. Та частка доходу, яка
вважається прийнятним податковим тягарем, і є пороговим рівнем.

Викладені вище принципи вирахування і стягнення податку на нерухоме
майно необхідно враховувати при впроваджені цього податку в Україні.
Перші кроки в цьому напрямку вже робляться. Так, проектом закону про
податок на нерухоме майно громадян передбачається, що в містах
оподаткуванню не підлягає 21 кв. метр загальної площі на кожного члена
сім’ї плюс 10 кв. метрів на сім’ю.Не оподатковується до 80 кв. метрів
загальної площі житла, що перебуває у власності одного чи двох
непрацюючих пенсіонерів.

Для сіл і селищ з кількістю населення до 50 тис. норми неоподатковуваної
площі збільшені для кожного члена сім’ї до 40 кв. метрів плюс 10 кв.
метрів на сім’ю. Для одиноких непрацездатних пенсіонерів у таких
населених пунктах неоподатковувана база становить до 120 кв. метрів
загальної площі будівлі.

Крім того, за прикладом розвинутих країн, податку на нерухоме майно
доцільно надати статусу місцевого, який би надходив тільки до
регіональних і місцевих бюджетів.

Одним із додаткових джерел доходів органів місцевого самоврядування міг
би стати випуск облігацій. Світова практика доводить, що доцільно
використовувати подібне джерело у випадках, коли існують потенційні
можливості використання такого виду доходів для фінансування видатків на
капітальні вкладення.

З метою вивільнення коштів із місцевого бюджету на дотації
житлово-комунальному господарству, можливим було б застосування
місцевими органами влади концесій – контрактів про надання суспільних
послуг з умовами про інвестування капіталу. При цьому місцевим органам
влади можна передати право встановлювати і збирати плату за користування
або мито, оплачені за послуги. Оскільки договори про концесію охоплюють
дуже тривалі періоди (що найбільше 35 років), потрібне чітке регулювання
щодо якості надання послуг і договір про закінчення двох контрактів.

Найкращі приклади концесій – це підприємства інфраструтури (зокрема
готелі) та комунікаційні споруди. Коли уряд має право і повноваження
забезпечити послугами, але йому часто бракує фінансових ресурсів для
капіталовкладень та надання послуг, як-от у секторі водопостачання або
утилізації відходів, тоді підписують договори про концесію. Таким
способом переваги ефективних прибуткових організацій вдається поєднати з
державною відповідальністю за надання послуг.

Для стимулювання місцевих органів влади стосовно поновлення частин своїх
бюджетів та проведення активної інвестиційної діяльності на місцях вже
сьогодні повинні бути переглянуті відповідні статті законів, що
регламентують правила формування та виконання місцевих бюджетів, деякі з
них не відповідають принципам самостійності та фінансової незалежності
органів місцевого самоврядування.

Торкаючись теми недосконалого законодавства, слід зазначити, що,
наприклад, статтею 62 Закону України “Про місцеве самоврядування в
Україні” передбачено, що держава гарантує органам місцевого
самоврядування доходну базу, достатнью для забезпечення населення
послугами на рівні мінімальних соціальних потреб. Це зрозуміло,
забезпечення вище мінімального рівня – справа самих органів місцевого
самоврядування. Проте далі читаємо: “У випадках, коли доходи від
закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків та зборів
перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає з
місцевого бюджету до державного бюджету частину надлишку в порядку,
встановленому законом про державний бюджет “.[35, с. 96] Справедливо,
якщо сказане стосувалося б дотацій, до отримання яких регіони не
докладають надмірних зусиль. А в даному разі будь-яка ініціатива
регіонів щодо збільшення податкових надходжень, а значить, і
забезпечення населення суспільними благами вище мінімального рівня
каратиметься відповідними вилученням фінансових коштів. Тоді постає
запитання: за рахунок чого здійснювати розвиток? Звичайно ж не за
рахунок місцевих податків і зборів, що забезпечують лише мізерну частину
потреби.

Також необхідно звернути увагу на інфляційні процеси. Доходи бюджету
надходять з урахуванням інфляційного фактору, а видатки здійснюються
згідно із запланованими обсягами. Зважаючи на це, необхідно коригувати
обсяги видатків з поправкою на інфляцію. Через те, що це не завжди
робиться, у розпорядників бюджетних коштів можуть утворюватись так звані
надлишки коштів, які можуть ними використовуватись не за призначенням. А
це створює можливості для зловживань з боку апарату управління на
місцевому рівні.

У ході перебудови механізму формування бюджетів повинна бути вирішена
низка питань, в тому числі і такі: яка частка бюджетних доходів повинна
спрямовуватись до державного бюджету, яка залишатись на місцях; у
зв’язку з цим – яким повинен бути норматив відрахувань від
територіальних бюджетних доходів (що знайде своє відображення у нормах
відрахувань від загальнодержавних податків і зборів). З цього приводу
можливі слідуючі варіанти.

Норматив відрахувань у відсотках від загальної суми територіальних
бюджетних доходів встановлюється для регіонального бюджету, а частина
коштів, що залишилась, спрямовується до вищестоящих бюджетів.

За встановленими нормативами у відсотках від загальної суми
територіальних бюджетних доходів кошти спрямовуються до вищестоящих
бюджетів, а частина коштів, що залишилась – до місцевих бюджетів.

Для вищестоящих бюджетів встановлюється фіксований норматив (у грошових
одиницях) коштів, що перераховується до цих бюджетів, всі інші кошти
спрямовуються до місцевих бюджетів.

Взагалі, для підвищення відповідальності і зацікавленості нижчестоящих
регіонів у кінцевих результатах їхньої діяльності більш прийнятні другий
та третій варіанти, коли регіональні бюджети будуть формуватись на
основі залишкового принципу територіальних бюджетних доходів після
внесення у вищестоящі бюджети сум у вигляді своєрідного податку з
території.

Третій варіант цікавий не тільки для нижчестоящих регіонів, яким він дає
максимальні можливості для виявлення внутрішньорегіональних резервів,
але й для вищестоящих, так як фіксований норматив забезпечує
гарантованими обсягами коштів їх бюджети. Можливі і модифікації цих
варіантів.

Необхідно також визначити, єдиний чи диференційовані нормативи слід
застосовувати. Якщо встановити єдиний для всіх регіонів норматив
формування бюджетів, то в зв’язку з річними рівнями економічного і
соціального розвитку в деяких регіонах бюджет, сформованих по
зазначеному нормативу, буде менше досягнутого, а в деяких – більше. Для
усунення цих протиріч є декілька шляхів.

Можливе виділення із вищестоящих бюджетів дотацій і субвенцій тим
регіонам, в бюджеті яких буде недостатньо коштів для фінансового
забезпечення нормативів забезпеченості.

Для регулювання місцевих бюджетів повинен бути створений фонд
міжтериторіального фінансового вирівнювання.

При реформуванні бюджетного механізму доцільно було б місцевий бюджет
поділити на поточний і бюджет розвитку. При побудові поточного бюджету
необхідно в його основу покласти наступні принципи: забезпечення
достатнього рівня розвитку регіону, міста, селища, села; стабільність
надходження коштів; пріоритетний розвиток соціально-культурної сфери;
наукову обгрунтованість розмірів видатків; обов’язковий характер
виконання поточного бюджету.

Що ж стосується бюджету розвитку, то, на думку автора, наповнення його
дохідної частини має відбуватись в значній мірі за рахунок активної
державної підтримки у вигляді дотацій на інвестиційні цілі. У цьому
випадку природньо постає запитання: де держава візьме кошти на
відповідні цілі?

Вихід із даної ситуації можливий лише при активному втручанні держави в
економіку, що базується на активній бюджетній політиці.

У кризові та повоєнні періоди зростання дефіциту бюджету вважається
нормальним і навіть необхідним кроком. В усталеному, врівноваженому
економічному стані зусилля уряду спрямовуються на зменшення дефіциту
бюджету.

Зрештою, як писав М. Портер: “багатьом країнам вдалося швидкими темпами
підняти рівень життя, не дивлячись на бюджетний дефіцит (Японія,
Південна Корея, Італія), падіння курсу валюти (Німеччина, Швейцарія),
високі процентні ставки (Італія, Південна Корея) [32, с.212] В
економічній науці добре відоме неприємне для прибічників монетаризму
висловлювання відомих економістів – лауреатів Нобелівської премії Т.
Сарджента та Н. Уоллеса про те, що покриття бюджетного дефіциту за
допомогою збільшення боргу може мати в довгостроковій перспективі більші
інфляційні наслідки, ніж покриття бюджетного дефіциту за рахунок
випуску грошей.

На жаль, у нашому суспільстві, відстоюються лише монетаристські цінності
і нехтуються рекомендації інших економічних теорій та майже зовсім не
враховується особливості перехідної економіки, усвідомити цей очевидний
висновок Сарджента-Уоллеса не так вже й просто.

Внаслідок цього Уряду для погашення дефіциту бюджету вдалося створити
фінансову піраміду через продаж цінних паперів з надзвичайно високою
прибутковістю (в 100 разів більшою за прибутковість цінних паперів США
при виході з кризи), яка себе не виправдала і створила загрозу
додаткового фінансового краху в Україні.

Викладене вище дає підстави зробити висновок, що активна державна
підтримка інвестиційної діяльності місцевих органів влади, здійснювана
шляхом надання відповідних дотацій місцевим бюджетам (зокрема, бюджетам
розвитку), фінансованих за рахунок створення державного дефіциту є одним
із головних засобів радикального зростання виробництва в Україні. А це в
свою чергу створить передумови для вирішення проблеми наповнення
дохідної частини місцевих бюджетів, що потягне за собою вирішення
багатьох соціальних проблем нашого суспільства в цілому.

Проблеми місцевих фінансів накопичувались десятиріччями; на сьогоднішній
день вони перетворились у великий клубок протиріч і невирішених питань
при досить значному нестатку фінансових ресурсів як у центрі, так і на
місцях. Тому зі всією гостротою постало питання про необхідність
проведення реформи місцевих фінансів, яка повинна супроводжуватись
законодавчим закріпленням прав, повноважень і обов’язків місцевих
адміністрацій.

Звичайно, бюджетна реформа не вирішить всіх питань, але проблема
ефективного витрачання коштів та зміцнення дохідної частини місцевих
бюджетів – за нею.

2.2. Удосконалення системи фінансового вирівнювання територій

Ступінь самостійності регіонів щодо формування і використання бюджету
визначається співвідношенням задач, котрі входять до їх компетенції
(тобто вирішуються органами регіонального і місцевого самоврядування під
власну відповідальність), і задач, котрі виконуються вищестоящими
органами влади або за їх дорученням. При розподілі задач і функцій
повинні вирішуватися і питання розподілу доходів і видатків між
центральним і місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами
одного рівня.

Вирішення багатьох проблем по формуванню і використанню місцевих
бюджетів в значній мірі визначило б розширення економічної самостійності
регіонів країни. Однак головним питанням у формуванні фінансів
адміністративно-територіальних одиниць залишається об’єктивність у
визначенні розмірів їхніх бюджетів з урахуванням науково обгрунтованих
нормативів бюджетної забезпеченості на 1 жителя. Але на жаль, в Україні
ще немає розроблених нормативів, тому на даний момент фінансове
вирівнювання можливо здійснювати з урахуванням середніх по місцевих
бюджетах доходів і видатків, а також з урахуванням відносної
податкоздатності кожної адміністративно-територіальної одиниці.

Відсутність чіткого взаємозв’язку між обсягом податків, які збираються,
і доходами місцевих бюджетів позбавляє місцеві органи влади стимулів до
збільшення державних доходів, що, в свою чергу, загострює проблему
нестачі не тільки на місцевому, але й на загальнодержавному рівні.

Усі зроблені в останні роки спроби змінити підходи до формування
місцевих бюджетів України не торкнулися суті системи бюджетного
планування, що склалася в мовах командно-адміністративної економіки.
Суть цієї системи полягає в тому, що витрати місцевих бюджетів
визначаються, насамперед, наявністю об’єктів місцевого господарства, а
також закладів і організацій освіти, культури, охорони здоров’я, що
перебувають у підпорядкуванні місцевих органів влади. Потім доходи
місцевих бюджетів приводяться у відповідність з плановим рівнем їх
витрат, причому з великим впливом суб’єктивного фактору.

Однією із спроб виходу з ситуації, що склалася у фінансовому
вирівнюванні місцевих бюджетів, є застосування математичної формули, що
дозволяє об’єктивно підійти до визначення обсягів місцевих бюджетів.
Зазначена формула, запропонована комісією Верховної Ради України по
бюджетній політиці, має слідуючий вигляд:

Gi = (E / P – R / Px * Fci) * Pi, де

Gi – дотація місцевому бюджету (+), кошти передані (-);

E/P – середні по місцевим бюджетам району видатки на душу населення

R/Px – середні по місцевим бюджетам району доходи на душу населення;

Pi – населення відповідної місцевої Ради;

Fci – відносна податкоздатність кожної місцевої Ради у вигляді
коефіцієнту, який показує, як доходи населення кожної місцевої Ради
відносяться до показника середніх доходів на душу населення в цілому по
місцевим Радам.

Проведені за допомогою цієї формули розрахунки дозволяють, як свідчать
дані табл. 3.2, привести видатки відповідних місцевих Рад до рівня
середніх по місцевих Радах, а також визначити обсяги коштів, що
передаються до районного бюджету (оскільки жодна з місцевих Рад
Новгородківського району не є дотаційною) з урахуванням середніх по
місцевих Радах доходів на душу населення та коефіцієнту податкоздатності
відповідної Ради.

Результати дослідження показують, що 5 з 11 місцевих Рад мають
перераховувати до бюджету суми, які значно перевищують ті, що
передбачені планом, розрахованим райфінвідділом, в той же час для 6 із
11 місцевих Рад сума коштів, що передається ними до районного бюджету
повинна бути зменшена для досягнення ними принаймні середнього рівня
видатків на душу населення.

Звісно, запропонована методика фінансового вирівнювання території має і
недоліки. Головний із них полягає в тому, що розрахунок планових
видатків, а відтак, і дотації (або коштів переданих), проводиться на
основі середніх по місцевих Радах видатків на душу населення. А тому в
деяких випадках середні видатки можуть і не відповідати мінімально
необхідному рівню для місцевих Рад. Інший недолік – в тому, що зазначена
методика не має стимулюючих факторів для місцевих Рад щодо поповнення
ними дохідної частини своїх бюджетів, оскільки їхні видатки будуть
профінансовані на рівні середніх по місцевих Радах.

Для усунення зазначених недоліків при розрахунках видаткової частини
місцевих бюджетів за відповідною методикою до уваги слід брати не
середні по місцевих Радах видатки на душу населення, а науково
обгрунтований норматив бюджетної забезпеченості.

Передусім треба чітко визначити, що собою має являти бюджетна
забезпеченість на одного жителя. Напевне, це величина витрат місцевих
бюджетів на одного жителя даного регіону із місцевих бюджетів усіх
рівнів, яка справді могла б значно наблизити до вирішення питань,
пов’язаних із формуванням місцевих бюджетів.

Розрахунок величини бюджетної забезпеченості –складне завдання.
По-перше, її можна визначити тільки на основі матеріальних витрат, тобто
враховуючи витрати електроенергії, тепла, води, обладнання, інвентаря,
медикаментів, продуктів харчування та ін. По-друге розрахунки досить
складні й потребують серйозних наукових досліджень. По-третє, значна
частина витрат місцевих бюджетів, таких, як комунальні послуги,
капітальні вкладення, витрати на управління, підтримка окремих груп
виробників, мало залежать від кількості жителів і є умовно постійною.
По-четверте, бюджетна забезпеченість буде різною в залежності від
сільського та міського населення.

Тобто система збалансування повинна базуватись на групі об’єктивних
нормативів, які визначають рівень забезпечення окремих регіонів
закладами суспільної і технічної інфрастуктури, що має істотне значення
для задоволення потреб населення. Існування показників забезпечення
закладами інфрастуктури дає змогу визначити розмір потреб у фінансових
ресурсах, необхідних для здійснення поточних видатків і видатків
розвитку. З цією метою необхідно використовувати показники, що
стосуються потреб суспільства, які є у кожному регіоні.

Серед них можна назвати такі показники, як кількість місць у дитячих
садках і яслах на 100 дітей дошкільного віку; кількість учнів у 1-4
класах; кількість класів на 100 учнів; кількість лікарів на тисячу
жителів; кількість лікарняних ліжок на тисячу жителів; довжина місцевих
доріг; довжина мережі каналізації та водогону на 1 кв. км і на тисячу
жителів).

Необхідно визначити рівень забезпечення кожної області, району, міста,
села закладами такого роду та рівень бюджетної забезпеченості з
урахуванням усіх зазначених показників. Місце кожного регіону в
забезпеченні зазначеними установами дасть змогу визначати рівень
бюджетних видатків на реалізацію завдань стандартного характеру.

Поряд з показником бюджетної забезпеченості на душу населення доцільно
було б розрахувати і норматив фінансової забезпеченості на душу
населення з урахуванням утримання і розвитку об’єктів соціальної
інфраструктури, до якого увійшли б асигнування з бюджетів усіх рівнів,
включаючи державний, джерела позабюджетних фондів і витрати на ці цілі
господарюючих суб’єктів.

Розрахунок нормативу фінансової забезпеченості на одного жителя
необхідно здійснювати в тісному взаємозв’язку з розміром фінансових
ресурсів і витрат регіону. В подальшому цей норматив слід поділяти на
дві частини: одна має забезпечуватись бюджетними коштами, а друга –
коштами з позабюджетних джерел. Бюджетний норматив необхідно поділяти
на норматив бюджетної забезпеченості із бюджетів базового рівня
(сільських, селищних і міських) та норматив, який фінансується з
регіональних бюджетів (обласних, районних). Відповідно до цього мають
розмежовуватися і витрати бюджетів.

Що ж стосується взаємовідносин місцевих бюджетів із державним бюджетом,
а також бюджетів базового рівня із регіональними у тій частині, яка не
забезпечує покриття нормативу коштами місцевих бюджетів, то їх слід
будувати на основі прямих бюджетних дотацій безпосередньо кожному
бюджету. Для вирішення цього питання доцільно було б створити фонд
фінансового вирівнювання. Такий фонд може створюватись з частини
запланованих перевищень доходів над видатками, а також за рахунок
відрахувань від податкового пулу.

На даному етапі одним з державних податків, який можна внести до пулу,
міг би слугувати податок на додану вартість, як найстабільніше джерело
бюджетних надходжень. Величина ставки відрахувань від пулу могла б
визначатися відповідно до принципу рівномірності: темпи зростання
дохідної частини місцевих бюджетів за врахуванням дотацій мали б
відповідати динаміці зростання доходної частини держбюджету за
вирахуванням суми дотацій.

При формуванні трансферного фонду аж ніяк не можна виходити з мети
досягнення повного фінансового вирівнювання, оскільки це знижує стимули
місцевих колективів поліпшувати свій фінансовий стан. З огляду на цю
обставину, частина планових перевищень доходів над видатками повинна
залишатись у розпорядженні органів місцевого самоврядування і
використовуватись на додаткові власні потреби, такі як інвестиції,
капітальні ремонти тощо. Ці ресурси можна використовувати й на зростання
стандарту послуг, що надаються. Крім того, певна диференціація величини
бюджетних видатків бажана з огляду на необхідність зацікавлення органів
місцевого самоврядування максимізацією власних доходів, бо повна
рівність сприяє пасивності й очікуванню на допомогу ззовні.

Розбудова прозорого механізму розподілу трансфертного фонду може
включати в себе кілька важливих моментів.

По-перше, заслуговує на особливу увагу принцип розподілу фонду
транфертів на окремі контингенти відповідно до видів територіальних
об’єднань із метою врахування відмінностей у їх фінансових потребах і
фінансовому потенціалі. Важко сказати, скільки таких контингентів має
бути в Україні, але логічно припустити, що доцільно було б мати окремі
фонди принаймні для найбільших міст, інших територіальних громад,
районів та областей. Пропорції розподілу трансфертного фонду між
контингентами могли б уточнюватися щорічно.

Застосування такого підходу дасть змогу відмовитися від
багатоступеневого ( а відтак непрозорого) розподілу державних дотацій,
коли їх отримують області, які потім розподіляють їх між районами, а вже
ті – між територіальними громадами. Якщо територіальна громада
визначається в Україні за первинну ланку місцевого самоврядування, то
саме вона має безпосередньо отримувати дотаційні кошти з держбюджету
згідно з певними критеріями. Що ж стосується колективів більш високого
рівня (район, область), то вони, окрім отримання державних дотацій,
могли б отримувати відрахування від частини доходів територіальних
колективів на фінансування суспільних послуг, що мають спільний інтерес
для включених до адміністративно-територіальної одиниці територіальних
громад.

По-друге, досвід зарубіжних країн переконує, що на перші 3-5 років
достатніми виявляються спрощені схеми розподілу дотацій. Тобто
послідовність ускладнення механізму розподілу має такий вигляд:
національний розподіл дотацій (тобто без корекції, просто відповідно до
чисельності жителів) – запровадження базових коефіцієнтів корекції
фінансової потреби, щоб надати містам можливість покривати свої витрати,
поєднання вирівнювання за витратами з вирівнюванням за доходами –
подальше ускладнення механізму за рахунок упровадження додаткових
критеріїв корекції нормованих видатків. Інакше кажучи, найпродуктивнішим
підходом був би послідовний рух від найпростішої моделі до більш
ускладненої. Крім усього іншого, максимальне спрощення розрахунків
суттєво знизить роль особистого фактору у внутрішньодержавних фінансових
відносинах.

По-третє, досвід розбудови місцевих фінансів у розвинутих країнах
підтверджує також значущість розподілу дотацій на загальні та цільові. У
перші роки реформування повинні домінувати цільові дотації, а з набуттям
необхідного досвіду управління місцевими бюджетами та поліпшенням
фінансового стану адміністративно-територіальних одиниць їх частка
повинна поступово знижуватись.

Таке обмеження свободи використання коштів вбачається досить
умотивованим. Зрештою, ситуація з інфраструктурою міст та сіл в Україні
досить невтішна. При цьому очевидною стала тенденція до різкого
скорочення видатків, які можна віднести до інвестиційних: якщо у 1994р.
їх питома вага у загальних видатках місцевих бюджетів становила 19,3
відс., то у 1995 році – 17,6 відс., у 1996р. – 14,0 відс., у 1997 р. –
10,0 відс. (частка інвестиційних видатків у бюджеті Новгородського
району становила у 1996р. – 1,18 відс. від усіх видатків, у 1997 р. –
1,96 відс., а в 1997р. – 0,29відс.З цих міркувань випливає: навряд чи в
процесі розбудови системи фінансового вирівнювання можна обмежуватися
тільки загальними дотаціями, які практично стовідсотково надходять до
поточного бюджету. Тому необхідно розробити механізм надання цільових
(інвестиційних) дотацій, який стимулюватиме інвестиційну діяльність
місцевих колективів. При цьому дуже цікавим є паушальний підхід до їх
розподілу, що, поза іншим, стимулюватиме кооперацію територіальних
громад із метою об’єднання їх коштів.

Нарешті, треба створювати нормативну базу з метою правового оформлення
системи фінансового вирівнювання. Вона має чіткіше визначити компетенцію
місцевих органів влади та держави, розмежовувати джерела їх доходів.
Доцільно було б прийняти спеціальний закон про місцевий бюджет, де були
б чітко визначені основні доходи й видатки місцевих бюджетів, порядок їх
виконання тощо, рамковий закон про основи надання бюджетних трансфертів.
Можливо, необхідні й спеціальні закони де б визначалося , в яких
випадках і які види бюджетних трансфертів можуть отримувати місцеві
колективи, яка процедура надання їх, контролю за використанням тощо.

Створення мобільної системи фінансового вирівнювання місцевих бюджетів
має сприяти збільшенню рівня зростання бюджетних видатків на
функціонування й розвиток сфери матеріальних послуг для населення, а
також господарської активності районів.

ВИСНОВКИ

В результаті проведеного дослідження виявлено, що місцеві бюджети – це
не просто балансові розрахунки доходів і витрат, які мобілізуються і
витрачаються на відповідній території, а й важлива фінансова категорія,
основу якої становить система фінансових відносин, що складається між
місцевими та державним бюджетоми, а також усередині сукупності місцевих
бюджетів. Місцеві бюджети є головним каналом доведення до населення
кінцевих результатів суспільного виробництва, спрямованих на суспільне
споживання. Саме через них суспільні фонди споживання розподіляються в
територіальному розрізах, тобто між окремими
адміністративно-територіальними одиницями і соціальними групами
населення. Крім того, саме з місцевих бюджетів фінансується розвиток
галузей виробничої сфери, в першу чергу місцевої промисловості і
комунального господарства.

Водночас, саме в цій, найчисельнішій ланці бюджетної системи, існує чи
не найбільше проблем, пов’язаних із їх формуванням та виконанням, що
потребують свого негайного вирішення.

Практичне дослідження процесу формування місцевих бюджетів довело, що на
сьогоднішній день місцеві органи влади не володіють достатніми
фінансовими ресурсами для організації управління економікою і
соціальною сферою на своєму рівні. Це обумовлено цілою низкою обставин:

високими рівнем концентрації фінансових ресурсів у державному бюджеті
країни, що знижує значення регіональних і місцевих бюджетів у вирішенні
життєво важливих для населення задач (власні доходи бюджету
Новгородківського району становлять лише 26 відс. від усіх доходів
бюджету);

домінуючою роллю регулюючих доходів у структурі надходжень коштів до
місцевого бюджету і низькою часткою закріплених за територіями
податкових платежів (частка дотації та сум загальнодержавних регулюючих
податків і зборів становить 74 відс. у загальній структурі доходів
бюджету Новгородківського району);

нині діючою практикою формування місцевих бюджетів, при якій збережений
поки що в своїй основі механізм централізованого встановлення нормативів
відрахувань від регулюючих доходів, хоча вони й знаходяться у протиріччі
з принципами бюджетної децентралізації;

тенденцією встановлення видатків униз по бюджетній системі без
відповідного підкріплення дохідними джерелами, що призводить до
дотаційності багатьох, раніше збалансованих місцевих бюджетів.

Принципи ж побудови і механізм функціонування нинішньої бюджетної
системи склались ще в 30-ті роки і повністю відповідали характеру і
методам адміністративно-командної системи управління народним
господарством країни. Принципи єдності і так званого “демократичного”, а
в дійсності жорстокого централізму обумовили слідуючі характерні риси
бюджетної системи України:

стягування значної частки фінансових ресурсів до державного бюджету;

поділ усіх доходних джерел на власні та закріплені, що передаються у
відання середнього та низового рівнів державної влади, і регулюючі,
обсягом яких розпоряджався вищестоящий орган влади;

широкі масштаби перерозподілу фінансових ресурсів між ланками бюджетної
системи, що призвело до постійного зростання частки регулюючих доходів у
місцевих бюджетах – в середньому 70-75 відс.;

суб’єктивізм при вирішенні питання про обсяг коштів, що передаються до
конкретного нижчестоящого бюджету;

орієнтована на видатки методологія формування місцевих бюджетів, що
виховала у нижчестоящих управлінських структур утриманство і тверду
впевненість в тому, що за все в кінцевому рахунку відповідає держава,
центральні органи влади;

щорічний перегляд нормативів відрахувань від регулюючих доходів, що
давало необмежені можливості тримати в залежності нижчестоящі органи
влади, впливаючи таким чином на формування дохідної частини відповідних
бюджетів;

численність форм міжбюджетного перерозподілу фінансових ресурсів, що
дозволяла у всіх випадках застосовувати суб’єктивний “індивідуальний”
підхід при вирішенні питання про надання фінансової допомоги
нижчестоящого бюджету.

Результати дослідження підтвердили, що використання в регіонах України
індивідуальних нормативів відрахувань від загальнодержавних податків
призводить до того, що в кожному з них залишається різна частина
зібраних податків, а динаміка доходів у розрахунку на одиницю
податкових надходжень по місцевих бюджетах у цілому є досить
суперечливою і важко передбачуваною.

Міжрегіональний перерозподіл державних доходів досі не має ні чітко
сформульованого змістовного обгрунтування, ні чітких правил і формул.
Необ’єктивність такого перерозподілу призвели до того, що сільські Ради,
де рівень податкових надходжень у розрахунку на душу населення є вищим,
ніж у середньому по району, опиняються у гіршому становищі з точки зору
доходів місцевих бюджетів порівняно з сільськими Радами, де він,
відповідно, є нижчим.

Таким чином, аналіз проблем функціонування місцевих бюджетів базового
рівня бюджетної системи, а також теорії та практики існування бюджетних
систем в країнах з ринковою економікою дає змогу зробити висновки щодо
здійснення заходів, спрямованих на покращання умов формування місцевих
бюджетів.

По-перше, необхідно чітко розподілити компетенції щодо розв’язання
конкретних завдань між центральними органами влади і органами
регіонального та місцевого самоврядування, і поступово здійснювати
перехід до децентралізації державних фінансів. Так, на державному рівні
(за рахунок коштів державного бюджету) повинні фінансуватися лише ті
видатки, котрі пов’язані з забезпеченням загальнодержавних потреб:
оборона країни, утримання законодавчої і виконавчої влади, розвиток
фундаментальної науки, структурна перебудова економіки. Фінансові ж
проблеми місцевого рівня раціонально вирішувати за рахунок коштів
відповідних бюджетів.

У зв’язку з цим необхідно розподілити джерела податкових надходжень між
центральними і місцевими владами в жорсткій ув’язці з виконуваними ними
функціями, що повинно знайти своє відображення у законодавстві про
місцеве самоврядування. До місцевих, зокрема, можна було б віднести
помайнові податки, податок на землю, податок на промисел, збір за
забруднення навколишнього середовища, а можливо – і прибутковий податок
з громадян. У всякому випадку за рахунок власних податкових джерел
місцеві органи влади повинні фінансувати до 60-80 відс. своїх потреб.

По-друге, необхідно вдосконалити механізм міжтериторіального фінансового
вирівнювання. Практика показала, що такий метод регулювання місцевих
бюджетів як вилучення надлишків бюджетних коштів до бюджету вищого рівня
та застосування індивідуальних підходів до встановлення нормативів
відрахувань від загальнодержавних податків і зборів має багато
недоліків: він не тільки негативно виливає на дохідну базу місцевих
бюджетів, а й позбавляє місцеві органи влади стимулів до збільшення
своїх доходів. Спираючись на зарубіжний досвід, необхідно створити
спеціальні бюджетні фонди фінансового вирівнювання територій. А
перерозподіл доходів між бюджетами одного рівня доцільно було б
здійснювати з урахуванням податкової сили територій та мінімального
рівня, до якого повинні вирівнюватись фінансові можливості цих
територій. Тому вже сьогодні назріла необхідність визначення
обгрунтованого нормативу бюджетної забезпеченості кожної області,
району, міста з урахуванням економічного, соціального, природного й
екологічного стану відповідних територій. Існування таких показників
дасть змогу визначити реальний розмір фінансових ресурсів для
задоволення необхідних потреб регіонів, а також значно вдосконалити
процедуру бюджетного планування.

Таким чином, вирішення цих та інших проблем стосовно формування і
використання місцевих бюджетів в значній мірі визначило б розширення
економічної самостійності регіонів країни. Адже те, наскільки вони
політично незалежні і фінансово забезпечені, справляє істотний вплив на
формування демократичних, ринково орієнтованих систем і підвищує шанси
на успіх реформ.

Місцева влада часто постає перед необхідністю робити непростий вибір
місцевих податків, цілей, на які будуть спрямовані її видатки, та
методів управління і стимулювання процесів економічного розвитку. З цієї
причини фінансування і формування бюджету місцевої влади є однією з
найважливіших сфер державних фінансів, і тому потребує свого подальшого
дослідження та пошуку нових підходів до реформування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Аксенова Е. Бюджет и экономическая самостоятельность регионов // Мировая
экономика и международные отношения. – 1992.- №5- С. 118-124

Альвианськая Н.В. Местные бюджеты : понятие, механизм функционирования
//Финансы.-1995.-№9.-С.9-11

Аптекар С., Краснова В. Про формування місцевих бюджетів. //Економіка
України.– 1994.–№4.– с. 42–47.

Бескид Й.М. Теоретичні підвалини дослідження суті державного бюджету
Улраїни.// Фінанси України.-1998.-№1.-С.19-21.

Буковинський С.А. Шляхи розвитку бюджетної системи України.// Фінанси
України.-1998.-№9-С.3-8.

Бутко М.П., Білокур К.О. Фінансові ресурси регіону в умовах ринкової
трансформації.// Фінанси України.-1998.-№10.-С.23-32.

Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник.– К.: Вища
школа, 1997.– 383с.

Василик О.Д., Павлюк К.В. Удосконалення податкової системи України.
//Фінанси України.– 1997.– №10.– С. 34–43.

Василенко Л.І.,Бабич П.С. Місцеві фінанси та фінансова незалежність.//
Фінанси України.-1998.-№8.-С.112-117.

Васильева М.В. Местніе бюджеті в современніх условиях – М.:
Финансы и статистика , 1987.-128с.

Деркач М.І., Гордєєва Л.П. Бюджет і бюджетний процес в Україні.–
Дніпропетровськ: Пороги, 1995.– 257с.

Державні фінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Центральній
Європі / За редакцією Юрая Немеца – К.: Основи, 1998.-542с.

.Єпіфанов А.О., Сало І.В., Д’яконова І.І. Бюджет і фінансова політика
України.– К.: Наукова думка, 1997.– 301с.

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28.06.96р.// Україна–Центр.-№31.-с.9-14.

Кириленко О.П. Зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів. //Фінанси
України.– 1996.–№ 9.– С. 35.

Криниця С.О. Зміцнення фінансової бази місцевого та регіонального
самоврядування// Фінанси України.-1998.-№2.-С.38-47.

Кузьменко Н.А. Аналіз міжбюджетних відносин в Україні. //Фінанси
України.– 1996.– №9.– С. 40–42

Лісовська А.П., Ганевич Д.М. Формування місцевих бюджетів. // Фінанси
України.– 1996.–№ 7.– С. 11–15..

Ломинога В.К. Складові бюджету держави. “Сини і пасинки” //Вісник
НБУ.-1998.-№11.-С.57

Луніна І.І. Місцеві бюджети України: пошук нових підходів до проиедення
реформ // Економіка України.-1998.-№3.-С.31-40.

Павлюк К.В. Фінансові ресурси держави.- К.: НІОС, 1998. – 173с.

Павлюк К.В. Концептуальні основи фінансової незалежності місцевого
самоврядування //Фінанси України.-1996.-№8.-С.24-29.

Павлюк К.В. Місцеві бюджети та міжбюджетні відносини //Фінанси України.–
1996.– 6.– с. 25–32.

Слухай С.В. Становлення системи фінансового вирівнювання //Фінанси
України.-1998-№11.-С.15-25.

Слухай С.В. Прямі бюджетні трансферти в системі міжбюджетних відносин
//Фінанси України.-1998.-№12.-С22-32.

Фільштейн Л.М. Фінанси України : Навчальний посібник. – Кіровоград:
Державне Центрально-Українське видавництво, 1994.-164с.

Финансы. Денежное обращение. Кредит / Под ред Дробоздиной Л.А. – М.:
Финансы , ЮНИТИ , 1997. –479с.

Ширкевич Н.А. Местные бюджеты. – М.:Финансы и статистика, -1991- 112с.

Чирка Д.М. Напрямки збалансування місцевих бюджетів. //Фінанси України.–
1998.– №1.– С. 22–25.

Чуприна О.В.місцеві податки – справа державна //Фінанси
України.-1998.-№10.-С.24-25.

PAGE

PAGE 35

PAGE

Консолідований державний бюджет

Держаний бюджет

України

Місцеві бюджети

Бюджет АР Крим

Бюджет міст

республіканського

підпорядковування

(Київ та Севастополь)

Бюджети

областей

Республі-канський

бюджет

Місцеві

бюджети

Міський бюджет

Бюджети районів

Обласний

бюджет

Бюджети

районів

Бюджети міст

районого підпорядування

Міський

бюджет

Бюджети

районів

Районий

бюджет

Біджети міст

районого підпорядкування

Селищні

бюджети

Сільські

бюджети

Регулюючі доходи

Відрахування від загальнодержавних податків і зборів

Дотації,

субвенції

Відрахуван-ня від податку на прибуток

Відрахування від податку на додану вартість

Відрахування від прибуткового податку з доходів громадян

Відразування від акцизного збору

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter