.

Шляхи перебудови фінансових відносин (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
297 3255
Скачать документ

Реферат

на тему:

Шляхи перебудови фінансових відносин

у період формування ринкової економіки

Види фінансових відносин характеризують зміст грошових відносин між
суб’єктами. Часто вони набувають форм платежів, відрахувань до фондів,
розподілу доходів, різноманітних податків, пільг тощо.

Фінансова система в кожній країні має свої особливості. Вони
визначаються економічними відносинами, що панують у країні, зміни в яких
негайно відбиваються на фінансах.

Хід фінансових перетворень в Україні в основному повторюють союзні
заходи. Однак масштаби несприятливих фінансово-кредитних проявів, що
пов’язані насамперед з недостатнім урахуванням проблем переходу до
ринкових відносин, завищеною оцінкою ролі товарно-грошових відносин в
саморегулюванні економіки перехідного періоду, практичною утратою
управління всіма фазами процесу відтворення, значно збільшили масштаби
фінансової кризи.

Головне завдання фінансової політики в період сучасних перетворень в
нашій країні полягає не тільки в тому, щоб забезпечити матеріально ці
перетворення, але і запобігти створенню соціальної напруги в суспільстві
і максимально пом’якшити труднощі переходу від однієї системи відносин
до іншої.

Напруга в суспільстві залежить від полярності матеріального становища
окремих груп населення, і чим багаточисельнішою буде та частина, яка
програє від соціальних змін, тим вище ступінь непередбачуваності
результатів політичних та економічних перетворень.

В основі визначення меж перерозподілу фінансових ресурсів має бути
необхідність формування оптимальної структури економіки, що забезпечує
не лише обороноздатність держави, але і цивілізовані умови та гідний
рівень оплати праці громадян.

Сьогодні основою для зняття фінансової напруги і врегулювання
економічних інтересів стає прийняття указів Президента. Зрозуміло, що це
вимушений захід, оскільки Верховною Радою України не прийнято цілий ряд
законодавчих актів з питань) фінансової політики. Необхідно здійснити
реформування фінансових відносин в країні та сформувати національну
фінансову систему. Це викликано насамперед тим, що в умовах формування
ринкових відносин фінанси наповнюються новим змістом, їх роль і значення
зростають, а функціональні можливості розширюються як в часі, так і в
просторі. Фінанси як об’єктивна економічна категорія за своїм змістом в
умовах ринку мають виконувати регулюючу та стимулюючу функції, а не лише
фіскальну, як досі практикується. Це основні функції фінансів, які
потребують детального аналізу, досконалого вивчення і розробки
необхідних фінансово-правових норм з регулювання фінансових відносин і
подальшого розвитку. Фінанси одночасно виконують і контрольну функцію.
Не претендуючи на повну підтримку своїх поглядів, зазначу: функціональні
можливості фінансів у процесі регулювання та стимулювання
суспільно-економічного розвитку досить великі. Однак сьогодні вони в
практиці використовуються частково і залишаються нерозкритими. Це одна
із причин того, що в Україні продовжує погіршуватись фінансовий стан
ряду підприємств, регіонів, держави в цілому, а розрахунково-платіжна
дисципліна досягла критичного стану. Взятий курс головним чином на
фіскально – монетарні методи регулювання економічних відносин не завжди
себе виправдовує і досить часто призводить до загострення економічних
інтересів. В практиці необхідно дотримуватись принципу поєднання та
узгодженості усіх методів державно – фінансового впливу на процес
суспільного відтворення. Фінанси мають приймати активну участь у всіх
стадіях суспільного відтворення, а не лише на стадії розподілу, як це
відбувається сьогодні. Головне завдання фінансів – сприяти зростанню
ефективності виробництва, стимулювати його розвиток та економію затрат
як живої, так і уречевленої праці. Фінанси мають активно регулювати
процес створення валового внутрішнього продукту, а не лише його розподіл
та перерозподіл. Практика вимагає фінансового впливу на весь процес
кругообігу капіталу, сприяти його прискоренню, ефективному і цільовому
використанню матеріальних, трудових та грошових ресурсів. Зрозуміло, що
сьогодні фінансове регулювання та симулювання ефективності виробництва
знаходиться на стадії реформування, вимагає досконалого аналізу,
вивчення, розробки та прийняття необхідних законодавчих та нормативних
актів з метою створення єдиної ефективної фінансової системи регулювання
суспільно-економічними процесами у державі. Фінанси – об’єктивна
економічна категорія, а необхідність їх функціонування носить відповідно
об’єктивний характер. Держава використовує фінанси як інструмент
управління суспільно-економічними процесами. Об’єктивність, необхідність
та ефективність – це основні принципи організації фінансових відносин,
які необхідно враховувати при формуванні власної національної фінансової
політики. Практикою підтверджено , що фінансова політика, як і
загальнодержавна економічна політика її цілому, залежить від
сформованого правового поля та органів влади і управління в процесі
реалізації функцій держави і забезпечення легітимності фінансових
відносин.

Розробка фінансової політики на 1991-1995 р.р. здійснювалась в умовах
суворої необхідності невідкладних мір щодо фінансового оздоровлення,
стабілізації грошового обігу.

Розвиток суспільно-економічних відносин в Україні підтверджує
необхідність якомога скорішого вирішення проблеми фінансової
стабілізації – основи загальнодержавної стабілізації і виходу з
економічної кризи.

Зрозуміло, що це — робота не одного року, але вона має бути до кінця
обгрунтованою, повинна враховувати можливі негативні наслідки і
передбачати цивілізоване їх усунення, бути одночасно послідовною та
перспективною і, що не менш важливо – зрозумілою усім суб’єктам
суспільно-економічних відносин.

Стабілізація у суспільстві і поступове економічне зростання вимагає
проведення активної фінансової політики і забезпечення функціонування
стабільної фінансової системи. При вирішенні зазначених проблем і,
насамперед, щодо одержання доходів бюджету і забезпечення фінансування
загальнодержавних видатків, необхідно боротися не з наслідками, а з
причинами виникнення і розростання негативних явищ у суспільстві.

Сьогодні основою для зняття фінансової напруги і врегулювання
економічних інтересів стає прийняття указів Президента. Зрозуміло, що це
вимушений захід, оскільки Верховною Радою України не прийнято цілий ряд
законодавчих актів з питань) фінансової політики.

Необхідно здійснити реформування фінансових відносин в країні та
сформувати національну фінансову систему. Це викликано насамперед тим,
що в умовах формування ринкових відносин фінанси наповнюються новим
змістом, їх роль і значення зростають, а функціональні можливості
розширюються як в часі, так і в просторі. Фінанси як об’єктивна
економічна категорія за своїм змістом в умовах ринку мають виконувати
регулюючу та стимулюючу функції, а не лише фіскальну, як досі
практикується. Це основні функції фінансів, які потребують детального
аналізу, досконалого вивчення і розробки необхідних фінансово-правових
норм з регулювання фінансових відносин і подальшого розвитку.

Фінанси одночасно виконують і контрольну функцію. Не претендуючи на
повну підтримку своїх поглядів, зазначу: функціональні можливості
фінансів у процесі регулювання та стимулювання суспільно-економічного
розвитку досить великі. Однак сьогодні вони в практиці використовуються
частково і залишаються нерозкритими. Це одна із причин того, що в
Україні продовжує погіршуватись фінансовий стан ряду підприємств,
регіонів, держави в цілому, а розрахунково-платіжна дисципліна досягла
критичного стану.

Взятий курс головним чином на фіскально – монетарні методи регулювання
економічних відносин не завжди себе виправдовує і досить часто
призводить до загострення економічних інтересів. В практиці необхідно
дотримуватись принципу поєднання та узгодженості усіх методів державно –
фінансового впливу на процес суспільного відтворення. Фінанси мають
приймати активну участь у всіх стадіях суспільного відтворення, а не
лише на стадії розподілу, як це відбувається сьогодні. Головне завдання
фінансів – сприяти зростанню ефективності виробництва, стимулювати його
розвиток та економію затрат як живої, так і уречевленої праці. Фінанси
мають активно регулювати процес створення валового внутрішнього
продукту, а не лише його розподіл та перерозподіл. Практика вимагає
фінансового впливу на весь процес кругообігу капіталу, сприяти його
прискоренню, ефективному і цільовому використанню матеріальних, трудових
та грошових ресурсів.

Основною метою став перехід до економічних методів регулювання грошового
обігу через:

·підвищення ролі банківського кредиту в стимулюванні підприємств до
ефективного використання позичкових коштів;

·більш гнучкий підхід до надання кредиту;

·формування банківських резервів;

·формування фінансового ринку (купівля та продаж цінних паперів);

·припинення необґрунтованого переливу грошей із безготівкового обігу в
готівковий;

·поетапне переведення зовнішньоекономічних зв’язків на умови світових
цін і розрахунків у ВКВ;

·реорганізація ощадного і страхового діла тощо.

Фінансова політика, таким чином, визначалась якісно новими підходами
щодо функціонування господарства з урахуванням різноманітних форм
власності, економічної самостійності підприємств, самоврядування та
самофінансування регіонів; реформи цін; оплати праці; податкової та
кредитної систем і була спрямована на формування фінансового механізму
ринкової економіки.

Посилення ролі та значення децентралізованих фондів фінансових ресурсів,
підвищення самостійності регіональної фінансової політики, розмежування
функцій управління фінансами різних рівнів державної влади не призвели
до одночасному посиленню ролі фінансового впливу на економіку країни.

Необхідність забезпечення централізованих фінансових ресурсів для впливу
на вирішальні пропорції єдиного процесу відтворення, змушували уряд
посилювати податковий прес, що не лише перетворює податкову політику в
гальма структурних перетворень в економіці, але і призводить до занепаду
виробництва.

Таким чином, боротьба з інфляцією, здолання занепаду виробництва,
підвищення соціальної захищеності населення – першочергові задачі, що
постають перед сучасною фінансовою політикою України.

За 1992—2000 рр. роздержавлено 70,6 тис. об’єктів. На підприємствах
недержавної власності виробляється нині 70% промислової продукції.
Розвивається мале підприємництво. 1999 року функціонувало 187 тис. малих
підприємств, 36,4 тис. фермерських господарств, діяли 763 тис.
індивідуальних підприємців. Привертає увагу й таке: нині майже 15 млн.
осіб є акціонерами та власниками земельних паїв. В основному завершено
приватизацію присадибних ділянок. Їх власниками стали близько 11 млн.
громадян. Чи можна вважати, що вказані параметри відбивають найважливіше
в трансформаційному процесі — масштаби утвердження в економіці інституту
приватної власності?

Переконаний, що такий висновок був би занадто поспішним. Дуже важливо не
припускатися тут будь-яких ілюзій. Адже відносини власності — це
фундамент економічної системи, її основа. Відсутність повноцінної
приватної власності, нероздільність власності та влади за домінування
останньої стали основною причиною історичної поразки «реального»
соціалізму.

І справа тут не лише у суто економічних перевагах — у здатності
економічної системи, заснованої на засадах приватної власності,
формувати дієві стимули високопродуктивної праці і водночас
забезпечувати концентрацію ресурсів на досягненні найважливіших цілей.
Для нас надзвичайно важливо усвідомити й інше: пріоритетність приватної
власності визначається і її роллю у розкріпаченні людини, вільному
розвитку особистості. З точки зору закономірностей
загальноцивілізаційного процесу і, зокрема, нашої інтеграції в структури
європейської спільноти, це (як я розумію цю проблему) у кінцевому
підсумку є визначальне. Приватна власність — основний гарант особистої
свободи людини. Це ж стосується і демократії. Ми тільки тепер почали
розуміти, що лише в системі суспільних відносин, котрі базуються на
приватній власності і свободі особистості, можлива не формальна, а
реальна демократія. Все це перебуває в міцному переплетенні.

Конче важливо враховувати і принципи історизму, на основі яких
реалізується еволюційний розвиток відносин власності на Заході.
Здійснювані у нас перетворення в зазначеній сфері мають корелюватися з
відповідними принципами. Йдеться про кілька аспектів цієї проблеми.
Перший — узгодження змін у відносинах власності з логікою
цивілізаційного процесу, його гуманізацією, підпорядкованістю інтересам
людини, її всебічному розвитку. Другий аспект — необхідність врахування
іншої загальноцивілізаційної тенденції у розвитку відносин власності,
пов’язаної із зміною домінуючого об’єкта власності. На відміну від
індустріальної цивілізації, де домінуючий об’єкт власності — створені
людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці, у
постіндустріальній цивілізації таким домінуючим об’єктом стає
інформація, яка втілює в собі витрати переважно інтелектуальної робочої
сили і є основою інтелектуальної власності людини.

Нарешті, ще одна, третя, позиція, що визначає логіку еволюційних змін у
відносинах власності, пов’язана з їх демократизацією. Процес
демократизації власності є багатоаспектним за своїм змістом. Він
пов’язаний насамперед зі всебічним розвитком корпоративної власності. У
західних країнах частка продукції, виробленої на підприємствах з
корпоративною формою власності, у загальному обсязі реалізованої
продукції становить 80—90%. На початку 50-х років у США налічувалося
близько 6 млн. акціонерів. Сьогодні кількість їх наблизилася до 50 млн.
У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий громадянин є акціонером.
Всім також зрозумілі роль та значення у демократизації відносин
власності малих підприємств, на які в окремих країнах Заходу припадає 40
і більше відсотків виробленої продукції.

Нарешті, процес демократизації власності реалізується і на основі
якісних перетворень механізму функціонування державної власності, в якій
і донині в окремих країнах Заходу сконцентровано достатньо вагому частку
суспільного капіталу. І в цьому нам потрібно розібратися грунтовніше.
Загальною тенденцією цивілізаційного розвитку є прогресуюче
відокремлення власності від влади (насамперед політичної). Суть
проблеми, про яку йдеться, зводиться до того, у чиїх інтересах
використовується державна власність. За умов тоталітарного соціалізму,
як ми добре знаємо, державна власність функціонувала фактично у формі
державно-бюрократичної власності. Вона використовувалася насамперед в
інтересах партійно-бюрократичної номенклатури. На противагу цьому в
умовах правової держави відповідна форма власності підпорядковується
загальнонаціональним інтересам. Це означає, що реальне відокремлення
власності від влади можливе лише на основі утвердження та зміцнення
демократичних засад розвитку суспільства. За відсутності реальної
демократизації державна власність обов’язково використовуватиметься у
протилежних інтересах.

Зазначене дозволяє глибше осмислити найгостріші проблеми української
економіки на етапі її післякризового розвитку, зокрема ті, що стосуються
виправлення структурних деформацій у відносинах власності, сформованих у
ході приватизаційного процесу. Вони дають змогу грунтовніше осягнути
сутність одного з найістотніших прорахунків попередньої стратегії
реформ: ми сподівалися на те, що безпосередньо в результаті
приватизаційного процесу отримаємо повноцінні відносини приватної
власності, і що саме ці відносини стануть основою всієї системи
здійснюваних ринкових перетворень. Але такого результату, на жаль, ми не
отримали. Навіть поверховий аналіз цієї проблеми вказує на
невідповідність зазначених намірів і здобутків. Мені б не хотілося бути
категоричним у таких відповідальних судженнях, ставити хоча б якоюсь
мірою під сумнів окремі позитивні аспекти приватизаційного процесу, які,
безперечно, існують. Однак загальний висновок очевидний: приватизація
без персоніфікації власності (а саме такий результат попереднього етапу
визначальний) є основою не цивілізованої ринкової, а тіньової
корумпованої економіки. Власне, із самого початку ми були приречені (а
фактично, запрограмовані) на отримання саме такого і в жодному разі не
іншого результату.

Дуже важливо розібратися в помилках та прорахунках, яких ми припустилися
вже на старті реформ. Зробити це мусимо самі, не покладаючись на
експертні оцінки ззовні, які дедалі більшою мірою позначаються своєю
тенденційністю та поверховістю. Йдеться, насамперед, про недостатнє
розуміння того, що системна перебудова власності — це найбільш складний
і багатоаспектний процес, він не обмежується реформуванням відносин
привласнення (а приватизація торкається лише цього), а включає
відповідні зміни у способі володіння та використання людиною різних
цінностей (не лише матеріальних, а й духовних), у характері споживання
виробленого продукту, у специфіці обміну та розподілу, а також
управління економічними процесами і багато іншого.

Належним чином не була врахована і відсутність глибинних традицій
легітимної приватної власності, той факт, що впродовж понад 70 років
три-чотири покоління нашого народу виросли в умовах тоталітарного
режиму, а отже, і в умовах економічних цінностей, протилежних тим, що
формуються на основі приватної власності. А це означає, що, за винятком
західних областей, у нас практично не було і не могло бути людей, котрі
знали «інше» життя (як це було, приміром, у Польщі, Угорщині, Чехії та
інших постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи).

Особлива гострота цієї проблеми стає очевидною, якщо торкнутися
приватної власності на землю (насправді — це основа всієї системи
відносин власності, її головний стрижень). Маю на увазі суто російський
феномен — систему «общинного» землеволодіння, яка впродовж декількох
століть силоміць насаджувалася й українському народу. Саме ця обставина
докорінно відрізняла Російську імперію, а відтак — і Україну, від
європейської цивілізації, зумовлювала її катастрофічне відставання. Це
повною мірою стосується і широкого кола питань, які характеризують
психологічно-культурний зріз попереднього розвитку суспільства,
сформовану ментальність людей, яка не тільки своїм змістом, а й
глибинною суттю могла бути лише діаметральною протилежністю всього того,
що Макс Вебер називав «духом капіталізму». Немає потреби нагадувати, що
на Заході система приватних відносин розбудовувалася, спираючись
насамперед саме на цей феномен суспільної свідомості. Добре розуміючи
російську ментальність, Нобелівський лауреат В.Леонтьєв у одному зі
своїх інтерв’ю (1993) заявив, що Росії знадобиться, щонайменше, ще 70
років, аби відтворити повноцінну систему інститутів приватної власності.

Неформальна, тіньова приватизація, про яку йдеться, здійснювалася й
іншими каналами. Особливу роль у цьому відігравали швидка номенклатурна
приватизація (1989—1991 рр.) системних банків України, так званий
партійний та комсомольський бізнес, оренда, функціонування спільних під-
приємств та інше. Апогеєм став в останні роки горбачовського періоду
повний занепад державної влади, яка раніше трималася виключно на
диктатурі партії. Коли влада розпалася, контроль партійно- господарської
номенклатури та державної бюрократії над ключовими позиціями державної
власності набув остаточних обрисів: розбудована на тіньових зв’язках,
приватно-номенклатурна власність стала, по суті, панівною.

Все це не могло радикальним чином не позначитися на специфіці
приватизаційного процесу у постгорбачовський період, який за своїм
змістом був не первісним роздержавленням, а перерозподілом власності, що
фактично вже перебувала у володінні приватних осіб. Прийняті 1992 року
закони України з питань приватизації цього не враховували. І це мало
своє пояснення: на початковому етапі трансформаційного періоду
(1992—1994) не лише юридична логіка, а й офіційна політика
роздержавлення та приватизації визначалася в основному людьми, які прямо
і безпосередньо були причетні до тіньового перерозподілу власності у
горбачовський період. Зрозуміло, що ці особи не прагнули до офіційної
легалізації напрацьованих у попередні роки тіньових зв’язків, через які
й утверджувала себе приватно-номенклатурна власність, що стала на той
період панівною. Це мало багато пояснень, у тому числі й політичних.
Однак головним був економічний сенс — нелегальна власність створювала
можливості швидкого особистого збагачення без адекватної
відповідальності за її ефективне використання. Власність без
відповідального власника — це якісно нова, мало відома світовій практиці
система економічних відносин. Водночас це ще й ніким не описана нова
ментальність, новий економічний світогляд і новий спосіб життя
відповідних суб’єктів господарювання. Це, власне, склало те нове, що
було отримане нами на «виході» нового етапу приватизаційного процесу.

Звичайно, при цьому були і є певні винятки. Йдеться насамперед про малу
грошову приватизацію, а також інші форми, які кореспондуються з
утвердженням повноцінних відносин приватної власності і де утвердження
останньої безпосередньо викликане процесами приватизації. Однак це
стосується переважно сфери послуг та торгівлі. В інших економічних
сферах — зокрема в базових галузях промисловості, особливо ж у
сільському господарстві — процес перерозподілу власності здійснювався в
основному відповідно до окресленої вище схеми.

Потребує оцінки і таке явище: українська економіка все більше втягується
в перманентний (віртуальний) перерозподіл власності. Такий перерозподіл
не пов’язаний, з одного боку, з персоніфікацією власності, з іншого — з
отриманням доходів за рахунок ефективної господарської діяльності. Вся
суть проблеми зводиться до того, що механізми віртуального перерозподілу
власності і механізми утворення додаткової вартості, капіталізації
отриманих прибутків та нарощування основного капіталу не лише органічно
не доповнюють один одного, а діють фактично у протилежних напрямах.

Мотиви цього детермінуються ситуацією, коли інвестиції в перманентний
перерозподіл власності приносять у багато разів більші прибутки
(доходи), ніж господарська діяльність. Джерелом зазначених доходів є, як
правило, не розширення та вдосконалення основних фондів, а їх фактичне
«проїдання». В процесі віртуального перерозподілу власності відбувається
звужене відтворення ресурсної бази, а отже, й суспільного багатства в
цілому. Приватизаційний доход, який є метою перманентного перерозподілу
власності, формується саме на цій основі. Він утворюється за рахунок
зазначеного ресурсу — фізичного зменшення основних виробничих фондів.
Цей доход використовується, з одного боку, на цілі приватного
споживання, з іншого — для нагромадження нового приватизаційного
ресурсу. У цьому розподілі інвестиції в основний капітал, як правило,
відсутні. Принаймні, вони не розглядаються суб’єктами приватизації як
основне джерело наступного зростання відповідних доходів і тому можуть
вважатися, швидше за все, винятком з описаної схеми економічних
відносин.

Віртуальний перерозподіл власності — явище, типове для періоду
економічної кризи. Остання створювала відповідні передумови для
віртуальної приватизації, яку умовно можна обмежити періодом 1992—1999
років. Вихід української економіки з кризи і перехід (згідно з указом
Президента України та Державною програмою на 2000—2002 роки) до етапу
грошової приватизації створює передумови для подолання віртуальності
перерозподілу власності. Однак я маю великі сумніви, що на практиці таку
можливість буде реалізовано. Це пояснюється кількома обставинами.
Насамперед ідеться про те, що суспільство, і передусім владні структури,
ще достатньою мірою не усвідомили всієї глибини (а головне — небезпеки)
деформацій відносин власності на попередньому етапі приватизації (маю на
увазі не лише відповідні процеси 1992—1999 років, а й неформальну
горбачовську приватизацію).

Маємо враховувати і соціальну базу консервації існуючих відносин
власності. Майже п’ятнадцятирічний етап деформованої приватизації
(горбачовської та постгорбачовської) не міг не позначитися і на
трансформаційних процесах у соціальній сфері. Йдеться про утвердження
відповідного прошарку суб’єктів господарської діяльності, якого повною
мірою влаштовує «статус-кво» і який неодмінно протидіятиме реальним
змінам. Найкраще буде зарахувати зазначених суб’єктів до прошарку
паразитуючого фінансового напівлегального рантьє, який не має нічого
спільного з позиціями цивілізованого національного капіталу та
національної буржуазії, на формування яких робилася ставка в процесі
всього попереднього етапу реформ. Якщо врахувати сформовану на базі
віртуального перерозподілу власності ще й багатоканальну систему
тінізації української економіки, її корумпованості та олігархізації, а
також досить кваліфіковані механізми відповідного лобіювання, то моя
позиція з приводу надзвичайної складності виправлення припущених
деформацій стає достатньо очевидною. Саме на цій основі базується
загроза консервації існуючої системи економічних відносин, і насамперед
відносин власності.

Механізми «нового» перерозподілу власності, які сформувалися на базі
сертифікатної приватизації, настільки багатогранні, що їх визначення
потребує спеціального аналізу. Йдеться про неформальне привласнення
майнових та управлінських прав дрібних акціонерів керівниками
корпоратизованих підприємств, яке зумовлюється відсутністю належного
законодавчого захисту їхніх інтересів, а також досвіду участі у
корпоративному управлінні, утвердження цивілізованих механізмів якого
штучно блокується.

Перерозподіл майна, пов’язаний з позбавленням власності дрібних
акціонерів, здійснюється шляхом, по-перше, скупки у приватному порядку
буквально за копійки повністю знецінених фондових паперів; по-друге,
застосування різноманітних механізмів позбавлення власників акцій права
на доходи (дивіденди) від їхнього майна через неофіційні канали
вилучення у підприємств значної частки їх прибутку; по-третє, шляхом
штучних банкрутств, утворення дочірніх (родинних) фірм та передачі їм у
користування майна, в тому числі виробничих потужностей, продаж
продукції за штучно заниженими цінами, перекачування фінансових ресурсів
за фіктивними угодами тощо.

Нині відкриваються нові можливості неформальної приватизації, пов’язані
з втягненням у віртуальний процес перерозподілу власності земельних
ресурсів як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського
призначення. Особливо небезпечним і в цьому процесі (як і в тих, про які
йшлося вище) є фактична відсутність його законодавчого забезпечення.
Йдеться по суті про ще один етап тінізації, в який ми вже вступили і
наслідки якого можуть бути набагато масштабнішими від того, що «ми вже
проходили».

Дехто вважає, що сертифікатна приватизація могла мати зовсім іншу,
позитивну альтернативу — формування цивілізованого вторинного ринку
цінних паперів та утвердження реального власника саме на цій основі. «Ми
чудово розуміли, — пише у зв’язку з цим Є.Гайдар, — що 148 мільйонів
людей, відразу, отримавши ваучери, не змінять своєї психології, не
стануть власниками. І водночас зазначений інструмент повинен був
забезпечити реальний розподіл власності в Росії». Я не вважаю цю позицію
безглуздою і не відкидаю її повністю. За певного перебігу подій вона
могла стати результативною. Однак така можливість була суто теоретичною.
На ділі слід було враховувати принаймні дві обставини.

По-перше, для формування офіційного вторинного ринку цінних паперів
потрібні значні за своїми обсягами вільні фінансові ресурси. І,
по-друге, ці ресурси повинні мати легітимну основу. Насправді, ні
першої, ні другої передумови в нас не існувало. На відміну від Росії, де
основою вторинного ринку приватизації стали нафтодолари, а також інші
кошти, отримані від позитивного сальдо експортної діяльності, в
українській економіці таких ресурсів не було. Ми весь час мали від’ємне
торговельне сальдо, а накопичені в руках номенклатури фінансові ресурси
були переважно тіньового походження, і засвідчувати їх ніхто не
збирався.

З урахуванням саме цих обставин сертифікатна приватизація в Україні мала
принципово іншу спрямованість — вона могла себе реалізувати лише на
основі тіньового перерозподілу власності. Про повноцінний вторинний
ринок не могло бути й мови. Минуло вісім років відтоді, як стартувала
сертифікатна приватизація, а такого ринку у нас немає й досі. Вже сам
собою цей факт засвідчує, що наша економіка за весь цей час зробила дуже
мало реальних кроків у своєму русі до фактичних ринкових відносин,
зокрема цивілізованих відносин власності.

Знаю, що, починаючи з 1994 року, було докладено багато зусиль, щоб
змінити цю ситуацію. Можу назвати цілу низку конкретних речей, зокрема й
пов’язаних з намаганням досягти зрушень і в питаннях утвердження
вторинного ринку цінних паперів. Однак на різних рівнях, у тому числі і
в нашій найвищій законодавчій інстанції — Верховній Раді, всі ці зусилля
зводилися нанівець. Висновок з цього для мене очевидний: за всі роки
системної трансформації реальна економічна влада в Україні не зазнала
відчутних змін. Вона була і залишається в тенетах сформованого ще в
попередні роки тіньового капіталу, який не прагне і найближчим часом не
прагнутиме легалізації.

І річ тут не лише у відповідній ментальності, хоча і цей чинник є дуже
важливим. Потрібно бачити інше: тіньові відносини у нашій державі поки
що є більш надійними і головне — значно прибутковішими. Попри всі гучні
кримінальні «справи» останніх років, зміцненню та поширенню таких
відносин насправді ніщо не загрожує. Тіньовикам немає кого протиставити.
І справа не лише у зростаючій корумпованості державного апарату. За всі
роки реформ ми все зробили, щоб повною мірою послабити владні інституції
(це була також осмислена політика нового панівного класу), і сьогодні
сила влади і сила тіньової еліти є просто не порівнянними. Для мене це
очевидна істина. Держава дуже мало зробила для утвердження в Україні
відкритого капіталу, формування цивілізованої національної буржуазії,
середнього класу і тому програла у цьому протистоянні. Їй не було на
кого спиратися, і саме через це вона виявилася переможеною.

Ще раз хочу наголосити: у перехідний період закладається фундамент
майбутньої системи економічних відносин, яка, досягнувши певної
зрілості, розвиватиметься далі за принципами самовдосконалення. В цьому
принципова відмінність ринкової економіки від адміністративної.
Зрозуміло, наскільки важливим є досконалість кожної «цеглини»
зазначеного фундаменту. Існують десятки країн з тривалим періодом
ринкових відносин, які (попри всі намагання) не можуть впродовж довгих
десятиліть випростатися, міцно стати на ноги. Я знаю такі країни, деякі
з них мені доводилося відвідати. Однак причини цього явища очевидні.
Вони, на мою думку, пов’язані саме з деформованістю економічного
фундаменту, що вже сама собою виключає можливість розбудови стійкої, а
головне — ефективної господарської споруди.

Україна може опинитися в аналогічній ситуації. Це потрібно не лише
бачити, а й відчувати. Мій особливий біль та стурбованість проблемами,
про які йдеться, пояснюються насамперед цією обставиною. Ще раз
наголошую: майбутнє нашої економіки значною мірою визначається нашою
спроможністю глибоко і всебічно осмислити результати, отримані на виході
попереднього етапу реформ і, відповідно до цього, розбудовувати
економічну політику післякризового етапу. Переконаний, що такий аналіз
має бути максимально об’єктивним і відвертим.

Список використаної літератури:

Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник. – К.: НІОС. – 2000.– 416с.

Василик О.Д. Фінанси в економічній системі держави. // Фінанси
України.-2003.-№1.

Опарін В.М. Фінанси.(загальна теорія) -К.: КНЕУ, 2000.

PAGE

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020