Реферат на тему:
Ринкове господарство і державний бюджет
Ринкове господарство ефективне у тих сферах економіки, де сповна
проявляється свобода підприємництва, де діють могутні стимули приватної
власності й економічного інтересу. Проте ринкові механізми стають
безсилими, перетворюються в недолік у тих випадках, коли відсутній
економічний інтерес. Сам по собі ринок неспроможний задовольнити
достатньою мірою суспільні запити там, де на перший план виходять не
економічні, а політичні, соціальні, етичні міркування. Ринкові структури
малоефективні в забезпеченні суспільних потреб оборони країни, захисту
довкілля від забруднення, піклування про фізичне і, особливо, моральне
здоров’я нації. Ринок відкидає невдах і нещасних, нечулий до долі
малоімущих — людей, які через їх низьку кваліфікацію, фізичну неміч та
інтелектуальну інертність не можуть реалізувати ринкові можливості
добробуту.
Скрізь, де ринок виявляється неефективним для забезпечення суспільних
потреб, коли треба здійснити перерозподіл грошових доходів одних на
користь інших, мусить втручатися держава, користуючись унікальним
фінансовим джерелом, а також могутнім важелем своєї економічної
діяльності — бюджетом. Бюджет певною мірою балансує, урівноважує й
доповнює велику, але все ж не універсальну силу ринку. У результаті
створюється змішана, симетрична суспільно-економічна система для
задоволення і індивідуальних, і державних, і загальнонаціональних
інтересів, для забезпечення благами як приватного, так і суспільного
призначення. Вічною проблемою такої системи є оптимальність
співвідношення між державою і ринком, державним і приватним сектором,
між бюджетом і фінансами суб’єктів ринкового господарства.
У цій суспільно-економічній системі ринок і бюджет існують у нерозривній
єдності, доповнюючи один одного та своєрідно конкуруючи між собою за
контроль над фінансовими ресурсами. Пропорції розподілу (алокації)
завжди обмежених грошових ресурсів між приватним і державним секторами,
створюють одну з основних соціально-економічних проблем сучасних
демократій, є центральною інтригою фінансової політики. Це й зрозуміло,
бо самою ідеєю суспільного товару фактично поставлено дуже важливе
питання про розподіл фінансових ресурсів між державним і приватним
секторами економіки. Скільки ресурсів і на які цілі повинно виділяти
суспільство, щоб задовольнити свої потреби? Які критерії повинні
визначати пропорції розподілу фінансових ресурсів між приватним
господарством і державою? Які межі й оптимум цього розподілу?
На державний сектор покладається фінансування економічної і соціальної
інфраструктур, неприбуткової або низькоприбутко-вої для приватного
сектору. Важлива особливість суспільних товарів, які надаються державою,
полягає в тому, що вони в кінцевому підсумку максимізують прибуток.
Виробництво таких товарів, як наукові теорії, освіта, сучасні системи
зв’язку і транспорту, інформатика, поліпшують структуру виробництва,
підвищують суспільну продуктивність праці і конкурентоспроможність
приватного капіталу на світових ринках.
На думку П. Самуельсона, головна мета бюджетної політики в галузі
суспільних товарів полягає в тому, щоб забезпечити регулюючі заходи для
сфери їх прикладання. Важливе завдання втручання в економічний мікросвіт
— досягнення оптимальності в бюджетних видатках. П. Самуельсон, не
заперечуючи необхідності впливу на попит, запропонував державне
втручання в пропозицію ресурсів. Було поставлено завдання — знайти
оптимальне співвідношення між приватними і суспільними товарами. Але
практика підтвердила велику складність його вирішення. У реальному житті
важко виділити суспільні товари. У результаті сам П. Самуельсон змушений
був визнати досить умовний характер поділу на суспільний і приватний
товар і запропонував розглядати їх як крайні полюси.
Аналіз співвідношення приватних і державних (суспільних) товарів вимагає
конкретно-історичного підходу. Співвідношення між державним і приватним
секторами господарства в окремих країнах неодноразово змінювалося
залежно від соціально-економічних, політичних та інших факторів.
Загальною умовою, до якої постійно тяжіє держава в питаннях масштабів
урядового сектору, є досягнення принципу оптимальності державного
втручання. Цей оптимум визначається насамперед конкретними умовами
розширеного відтворення. Наприклад, у 1950—1960-ті роки темпи зростання
виробництва суспільних товарів були вищі, ніж приватних. З 1970-х років
і до останнього часу спостерігається інша тенденція: темпи зростання
приватних товарів вищі, ніж суспільних. Це пояснюється кількома хвилями
приватизації державної власності (особливо в країнах Західної Європи).
Досить широка приватизація ряду важливих об’єктів державної власності
привела до того, що товари, які раніше були суспільними,
трансформувалися в приватні. Це пояснюється змінами умов відтворення.
Якісно новий рівень і зміни в розвитку продуктивних сил об’єктивно
потребують нових інвестицій практично в усі галузі і сектори економіки —
як у’традиційні, так і в нові, пов’язані з науково-технічним прогресом.
Бюджетна політика спрямована вже на скорочення виробництва суспільних
товарів, їх трансформацію в приватні, для того щоб зменшити податки,
дати можливість приватному сектору більше зберігати й інвестувати.
Приватизація супроводжується розширенням змішаної економіки, яка в
сучасних умовах виявилася більш конкурентоспроможною і гнучкою для
фінансування нових інвестицій.
Найповніше характер суспільних благ проявляється у випадку з так званими
«чистими» суспільними благами, класичними прикладами яких є національне
телебачення та оборона країни. Забезпечувані державними інституціями або
приватними фірмами за контрактом з урядом чисті суспільні блага
порушують закони ринку, бо можуть споживатися колективно без прямої
оплати конкретним споживачем окремої одиниці блага. Користування
подібними благами не має кількісних обмежень, вони доступні для
загального споживання навіть тим, хто їх не оплачує. Тим самим виникає
проблема «зайвого їздця» — можливість користуватися суспільними благами,
не беручи участі у фінансуванні їх вартості.
У «виробництві» суспільних благ не діють такі могутні стимулятори
економічної поведінки суб’єктів господарської діяльності, як приватна
власність і прибуток, а рівень їх споживання не залежить від цін —
грошового виразу вартості, в яку вони обходяться суспільству. Якщо
виробництво й споживання ринкових товарних благ і послуг цілком
підпорядковані критерію економічної ефективності, то економічна
результативність суспільних благ виявляється дуже слабко. Натомість
суспільні блага мають унікальну нематеріальну й етичну цінність, вони
незамінні в ролі засобів соціальної справедливості. Тому система
суспільних благ розглядається як умова і важливий соціальний компонент
держави загального добробуту.
Завдяки неподільності суспільних благ на частки, переважно
неконкурентному характеру їх виробництва й споживання, можливості
спільного і безплатного користування ними тільки держава в інтересах
усього суспільства здатна «виробляти» і надавати ці блага, фінансуючи їх
з бюджету. Тим самим держава компенсує вади ринку і ринкового механізму,
їх неспроможність задовольнити суспільне необхідні потреби.
Функціонування державної економіки суспільних благ, її сутність,
завдання і механізм реалізації пояснює і обґрунтовує теорія суспільного
вибору. Суспільний вибір значною мірою реалізується за допомогою
бюджету. У системі економіки суспільних благ бюджет у руках держави
виконує місію розподілу фінансових ресурсів через механізми політичної
влади, узгоджуючи конфліктуючі суспільні запити стосовно доступу до
обмежених грошових коштів.
Світова фінансова думка цілком слушно розглядає розмежування наявних
грошових коштів між недержавним сектором і бюджетом як відмову від
реалізації деяких приватних інтересів заради досягнення суспільних цілей
та ідеалів у сфері функціонування держави, її діяльності. У необхідний
момент економічна система з даним ресурсним потенціалом може виробляти
певний, кількісно обмежений обсяг благ. Перерозподіл ресурсів на користь
бюджету та розширення з його допомогою фінансування суспільного
споживання досягається лише за рахунок відповідного скорочення обсягу
благ, що реалізуються через ринок.
Теоретично економічні наслідки такого переміщення суспільних ресурсів у
розпорядження держави розцінюються під кутом зору втраченої вигоди
порівняно з потенційними можливостями їх застосування на рівні
першооснови господарської діяльності — у ринковому секторі. Заміна
індивідуалістичного принципу практичної доцільності високим, але
безособовим принципом суспільного блага, знижує рівень відповідальності
й ощадливості суб’єктів економічного процесу. Як вважається, це
негативно впливає на загальну ефективність використання доступних
суспільству фінансових ресурсів. Звідси — інтенсивні пошуки форм і
методів підвищення ефективності використання бюджетних коштів і
посилення їх економії, про що мова піде далі.
Ринок керується виключно господарськими, комерційними мотивами, тоді як
у бюджетній сфері діють, крім економічних, політичні, соціальні та інші
позаекономічні орієнтації. Звідси набуває фундаментальної важливості
проблема ринково-бюджетного трейд-офа — вибору оптимального
співвідношення між приватним і державним секторами; визначення умов
розмежування й оптимально компромісного розподілу фінансових ресурсів
між ними, їх порівняння, взаємодії та взаємовпливу. Проблема трейд-офа
ніколи не має остаточного рішення, вона актуальна для будь-якого уряду в
будь-який момент, оскільки лежить в основі функціонування самої змішаної
економіки. Остання роздвоюється на орієнтоване на прибуток приватне
підприємництво і державне фінансове господарство суспільних благ —
насамперед бюджет, який уособлює державу — могутню й незамінну
регулювальну інстанцію, гаранта соціального захисту, найбільшого,
взятого окремо, підприємця, інвестора, кредитора і боржника.
Ринок — ключове вихідне поняття для пояснення природи бюджету як за
подобою, так і за контрастом з ним. Теоретизація бюджету, точніше,
відображених у ньому соціально-економічних явищ і грошових потоків,
наскрізь пронизана ідеєю ринку як все-охоплюючої економічної реальності
та універсальної логічно-пізнавальної категорії.
Економіку суспільних благ можна було б розглядати як відособлену систему
своєрідного «соціалізму» в державному секторі або пристосувати для
обґрунтування якогось третього (некапіта-лістичного і несоціалістичного)
шляху суспільно-економічного розвитку, якби не ринкова орієнтація ідей
авторів цієї концепції, яку вони постійно підкреслюють. Залишаючись
благами, призначеними для задоволення певних потреб, суспільні блага не
випадають з кола ринкових понять, навпаки, їх обсяги і якість залежать
від ринку, безпосередньо пов’язані з ним прямими і зворотними зв’язками.
У працях західних теоретиків бюджет, бюджетний процес і бюджетний
менеджмент описуються й аналізуються в ринкових категоріях як механізми
виявлення попиту й пропозиції на суспільні блага і послуги, їх
задоволення, а отже, і як механізми визначення цін на них. Через бюджет,
подібно до ринку або біржі, здійснюються мінові акти купівлі-продажу.
Тільки на цей раз ідеться про операції фіскального обміну
«податки—блага».
Концепція фіскального обміну формувалася під теоретичним впливом
суб’єктивно-психологічного пояснення вартості. Через бюджет оформляється
своєрідна мінова угода між приватними особами і державою. Ця угода
здійснюється на основі суб’єктивної оцінки корисності державних послуг
їх споживачами та порівняння цієї корисності з тягарем податкових
зобов’язань, необхідних для фінансування державних послуг (благ). Отже,
податки в руках держави є тим засобом, за допомогою якого приватна
власність перетворюється на суспільну.
За теорією граничної корисності, обмін «блага—податки» триває доти, доки
гранична корисність державних послуг перевищує їх граничну податкову
«ціну». У той момент, коли граничні значення корисності та її
суб’єктивної оцінки зрівнюються, продовження мінової угоди стає для
податкоплатника невигідним. Про настання цієї умови сигналізує
занепокоєність громадян-податко-платників, відмова підтримати на виборах
той уряд, який, на їхню думку, не забезпечує належного економічного
балансу між вартістю державних послуг (благ) та їх податковим
еквівалентом.
У своїх фінансових відносинах з державою споживач суспільних благ (він
же податкопланик і виборець) керується тими самими індивідуалістськими
економічними міркуваннями, що й під час купівлі звичайних товарів на
ринку. Звідси межею оптимальної діяльності держави стає рівність
суб’єктивних оцінок граничної корисності державних послуг (благ) і
граничної корисності грошей, що сплачуються державі у формі податків.
Уперше рівновагу цього виду описав один з найвідоміших учнів Кнута
Вік-селля шведський економіст Ерік Ліндаль у докторській дисертації
«Основи оподаткування» (1919 р.). У разі дотримання рівноваги, за
Ліндалем, сума бюджетних видатків забезпечує найвищу корисність
державної діяльності для населення.
Поширюючи на бюджетну сферу риси ринкового механізму, теорія фіскального
обміну, проте, враховує, що повної аналогії між ринково-господарською і
державною діяльністю не існує. Різниця полягає у своєрідності споживання
державних (суспільних) благ — як уже зазначалося, благо, що надходить у
розпорядження однієї людини, вільно і в тому самому обсязі дістається й
іншій. Так, благо національної гордості успіхами в космічних
дослідженнях однакове для всіх, хто охоче оплачував податками цю мету.
Як тільки суспільне благо вже створене, розширення кола його споживачів
не скорочує його пропозиції і не викликає ніяких додаткових витрат.
Отже, у світлі, нехай своєрідної, але ринкової концепції суспільних
благ, бюджет є важливим інструментом надання державою благ на
квазіринковій основі. Держава виступає в ролі постачальника певних благ
на умовах, визначених суспільним вибором споживачів — громадян і всіх
податкоплатників. Хоч оплата суспільних благ податками й цільовими
внесками і має примусовий характер, вважається, що поведінка учасників
фіскальної мінової угоди достатньо логічна, раціональна та передбачлива,
щоб стати предметом наукового аналізу.
З позицій ринкової методології бюджет є системотворчим елементом
державного господарювання («паблік економікс»), основна роль якого
полягає в досягненні загального блага й суспільного добробуту — всього,
що забезпечує населенню матеріальний достаток і пристойне існування.
Використовуючи бюджет, держава має, за формулою Ієремії Бентама, творити
«найбільше щастя для найбільшої кількості людей».
Доречно зауважити, що давню західну традицію ототожнювати бюджет з
державним фінансовим господарством, яка іде від німецьких економістів К.
Рау і А. Вагнера,- розділяли свого часу і представники російської та
української фінансової науки. Так, патріарх російської фінансової науки
професор І. X. Озеров (1869— 1942) в курсі лекцій «Основи фінансової
науки», що були прочитані в московському і санкт-петербурзькому
університетах, прямо зазначає, що бюджет — це «план ведення державного
господарства на даний період часу»1. Микола Добриловський,
професор-емігрант Української господарської академії в довоєнній
Чехосло-ваччині, писав, що держави (публічні союзи), дбаючи про народну
освіту, судову систему, охорону кордонів, здоров’я громадян, шляхи
сполучення і т.п., повинні мати й відповідні кошти. «Чинність публічних
союзів, метою якої є здобуття матеріальних коштів, що необхідні їм для
здійснення своїх безпосередніх завдань, та управління цими коштами,
зветься фінансовим господарством».
Теоретично подібні погляди обґрунтовувались тим міркуванням, що між
«державою, з одного боку, та між окремими особами…, з другого —
відбувається вимінна угода; держава задовольняє певні потреби осіб, а ці
останні сплачують за те якусь суму грошей»3. Ще наприкінці 1920-х років
автор цього твердження, український учений-фінансист М. Мітіліно,
користуючись поняттям граничної корисності, роз’яснював процес
індивідуальної оцінки обміну державних послуг на податки, «хоч сам
вимінний акт тут і прихований».
На жаль, суб’єктивно-психологічна теорія цінності (вартості), яка на
Заході в різних варіантах домінує в економічній теорії і сьогодні, була
з комуністично-ідеологічних міркувань оголошена «вульгарною», заборонена
й замінена «єдино правильною» трудовою теорією вартості. А на зміну
ринковій концепції бюджету прийшло ідеологічно абсолютизоване його
трактування як системи суспільних (економічних, грошових) відносин, яке
тільки і визнавалось офіційно єдино правильним.
Ідеалом вільного ринку є повна конкуренція, чим зумовлюється максимальна
ефективність використання наявних ресурсів. Однак економічні реалії не
збігаються з цією ідеальною ситуацією. Крім того, навіть не повністю
конкурентна ринкова економіка не здатна продукувати необхідні населенню
і державі суспільні блага. Ринковий механізм не спрацьовує ще і через
порушення його функціонування дією так званих екстерналій, або зовнішніх
соціально-економічних ефектів фінансово-господарської та іншої
діяльності (у будь-якій сфері).
Екстерналії — зовнішні (екзогенні) фактори економічної діяльності, які
справляють побічні впливи на процес господарювання, а також на добробут
(рівень доходу, споживання) третіх осіб, які безпосередньо не беруть
участі у даному виді діяльності. Інакше кажучи, одна людина може завдати
шкоди інтересам іншої без будь-яких фінансових наслідків для себе
(негативна екстер-налія). Навпаки, можна принести користь іншому, не
ставлячи це за мету, керуючись власною вигодою (позитивна екстерналія).
Тобто під дією зовнішніх ефектів ринкові ціни не повністю відображають
вигоди і втрати суб’єктів господарювання. Зовнішні ефекти досить часто
виникають з тієї причини, що права власності користувачів ресурсів
визначаються не чітко або не фіксуються зовсім, а тому вони і не
впливають на процес ціноутворення.
Господарська практика і повсякденне життя переповнені проявами зовнішніх
ефектів, особливо негативних. Переконливим прикладом цього є шкода, якої
завдає індустріальне забруднення довкілля, оскільки кожен може вважати,
що він має право використовувати природу на власний розсуд, тим більше з
метою здійснення важливого виробництва. Але річ у тім, що люди, які
страждають при цьому від забруднення (шкода здоров’ю, зниження вартості
нерухомого майна у зоні екологічного лиха і т.п.), мають не менше право
на чисте повітря.
У подібних випадках ціна товару (скажімо, сталі) не відображає повних
суспільних витрат, пов’язаних з металургійним виробництвом. До того ж ні
продавець сталі (безпосередній емітент забруднення), ні її покупець не
беруть до уваги інтереси третьої сторони — рецептора-жертви отруйних
викидів (хворого, власника знеціненого будинку). У формалізованих
теоретичних виразах маржина-лізму для рецепторів гранична зовнішня
вартість дорівнює грошовій вартості шкоди, якої завдає виробництво
кожної додаткової тонни сталі без відшкодування її вартісного
еквівалента в цінах.
У протилежній ситуації з позитивними зовнішніми ефектами гранична
зовнішня вигода вимірюється додатковими вигодами рецепторів, що не
залежить від їхніх витрат і зусиль. Наприклад, вакцинація одних людей
від захворювання на туберкульоз або грип побічно приносить користь і
іншим, запобігаючи поширенню інфекції. Або — сприятливий зовнішній ефект
може бути поштовхом для створення наукового дослідження, результати
якого мають значно більше економічне значення для суспільства, ніж для
добробуту самого вченого.
У теоретичному трактуванні зовнішніх ефектів західна фінансова наука
використовує спеціальний термін «інтерналізація» (тїегпаїіІШіоп). Під
ним розуміється трансформація додаткових витрат певного виробника, які
зумовлені зовнішніми відносно його діяльності чинниками, що вплинули на
внутрішні виробничі витрати даного підприємця. Як уже не раз
наголошувалося, західні економісти оперують суб’єктивною теорією, де
вартість — реальність, дана у відчуттях. Це означає, що інтерналізація
досягається у тому разі, коли гранична суспільна вартість чи гранична
суспільна вигода певного блага змінюється, коригується у такий спосіб,
щоб суб’єкти господарювання, приймаючи рішення, ураховували реальну
суспільну вартість або вигоду.
Стосовно негативних зовнішніх ефектів інтерналізація має певні
можливості їх нейтралізації, знешкодження. Якщо ця мета досягається
методами державної політики, то, звичайно, не можна обійтись без
використання фіскальних інструментів та бюджетних коштів, що супроводжує
будь-які урядові заходи. Теоретично аргументованим, практично визнаним і
відносно простим методом знешкодження негативних екстерналій є так звані
коригувальні податки і субсидії Пігу, названі за ім’ям відомого
представника кембриджської наукової школи, англійського економіста
Артура Пігу (1877—1959), одного з родоначальників політичної економії
добробуту, філософський принцип життя якого зводився до формули:
найбільше благо для найбільшої кількості людей.
Розрахунок Пігу був побудований на тому, що будь-який податок, крім
виконання свого прямого фіскального призначення, має ще побічні,
зовнішні для фіску фінансово-економічні й соціальні ефекти. Останні і
можна використати як засіб цілеспрямованої фінансової політики. У
принципі будь-який податок — податок Пігу, бо варіювання висотою та
режимом оподаткування є зручним способом впливу в бажаному напрямі на
економічну поведінку суб’єктів господарювання. У ситуації з негативними
екс-терналіями податок (або субсидія) так змінюють граничну приватну
вартість (або граничну приватну вигоду) певного блага, що господарюючі
агенти змушені враховувати повну суспільну вартість (чи вигоду) можливих
побічних наслідків власної діяльності.
Це повною мірою стосується і коригувальних субсидій, які, будучи
дзеркальним відображенням коригувальних податків, є їх концептуальною
аналогією. За своєю формою коригувальна субсидія — виплата з бюджету на
користь виробника (або споживача) певного блага, що понижує ринкову ціну
даного блага під час споживання. Зрозуміло, фіскальним джерелом субсидій
є податкові надходження. Теоретично розмір субсидії має дорівнювати
граничній зовнішній корисності субсидованого блага.
Податки і субсидії — не єдиний спосіб усування небажаних зовнішніх
ефектів. Варто нагадати, що ліберальна економічна думка взагалі
заперечує доцільність активного втручання держави в господарське життя,
наполягаючи на перевазі саморегуляції конкурентної ринкової економіки.
Всупереч Пігу американський економіст Рональд Коуз (1910 р. н.) у 1960
р. запропонував своє бачення й вирішення проблеми повної суспільної
вартості економічної діяльності. Згідно з його твердженнями, за умови
взаємодії конкретних господарюючих партнерів у порівняно вузьких
суміжних сферах економічної діяльності, проблема нейтралізації
екстерналій може бути досягнута шляхом приватної угоди, торгу і
компромісу між зацікавленими сторонами.
Р. Коуз сформулював свій висновок у вигляді теореми: шляхом узаконення
прав на приватне користування ресурсами держава дає змогу
інтерналізувати екстерналії за допомогою погодження інтересів, взаємного
застосування та угоди між зацікавленими господарюючими суб’єктами.
Наукове значення теореми Коуза полягає в тому, що в ній у
формалізованому вигляді аргументується доцільність і ефективність
саморегулювання економіки як альтернативи державній регламентації.
Достатньо законодавче закріпити й охороняти права приватної власності,
майнові і фінансово-господарські права суб’єктів економічної діяльності,
щоб економіка запрацювала немовби на автопілоті. Запропонований і
теоретизований Коузом спосіб інтерналізації зовнішніх ефектів доповнює
фіскально-бюджетні методи знешкодження екстерналій. Податки (субсидії)
Пігу і теорема Коуза співіснують як відповідно інституційний та
саморе-гулівний аспекти пояснення фінансово-економічних процесів й
управління ними.
Зосередивши увагу на недосконалостях функціонування ринку, західні вчені
розкрили й обґрунтували закономірності виникнення та способи
нейтралізації небажаних соціально-економічних ефектів з метою
стимулювання діяльності ринкових структур. Домінуюча роль у коригуванні
ринкових процесів належить бюджетному механізму, в якому зосереджена
основна сила і можливості впливу держави на економічний розвиток.
Щоправда, для гарантованого успіху бюджетних коригувальних операцій
необхідна широка і різнобічна інформація про складну, мінливу економічну
кон’юнктуру, а також глибокий аналіз можливих наслідків даного заходу.
Крім того, результат залежить також від поведінки і політичної волі
різнонапрямлених соціальних сил, що відстоюють власні групові інтереси й
доходи. Адже кожна група населення, представники окремого бізнесу,
регіону вважають, що жертвувати повинні інші, і будь-яка спроба
фіскального тиску викликає протест. Тому на практиці доводиться зважати
на умови не лише суто фінансового, а й політичного, регіонального,
етнічного, соціального характеру і можливості використання
адміністративного ресурсу.
Всесвітньо відомий німецький учений-фінансист Адольф Вагнер на підставі
динаміки фінансових показників західноєвропейських країн, і передусім
Німеччини, у XIX ст. вивів емпіричний закон, згідно з яким темпи
приросту бюджетних видатків випереджають темпи зростання валового
національного продукту. За Вагнером, держава перевитрачає фінансові
ресурси порівняно з істинною потребою в них. Тим самим він задовго до
Дж. Кейнса (1883—1946) уперше в економічній науці поставив питання про
об’єктивну тенденцію розширення державної діяльності, можливість і
необхідність активного втручання держави в економічне і соціальне життя.
Відомий американський економіст Джон Гелбрейт (1908 р. н.) у праці
«Суспільство достатку» (1958 р.) переконує, що до державної діяльності
громадська думка і мас-медіа ставляться зневажливо. Причину недооцінки
фінансованих з бюджету вигід Гелбрейт вбачає в тому, що негативне
ставлення до держави сягає ще часів європейського абсолютизму, коли
безпутні монархи як хотіли розтринькували гроші своїх підданих.
За Гелбрейтом, сучасному західному суспільству загального достатку
властиве перенасичення ринку товарами за відносної нестачі суспільних
благ. Невідповідність між пропозицією приватних і суспільних благ
Гелбрейт пояснює дією так званого «ефекту залежності» від реклами, що
інтенсивно використовується і дає ефект на ринку, і на яку державний
сектор просто неспроможний. Оскільки концепція Гелбрейта торкається умов
суперництва та певної конкуренції між ринком і бюджетом за доступ до
завжди обмежених фінансових ресурсів, а також їх розподілу між ними і
всередині державного сектору — питань однаково гострих і економічно, і
політичне, вона викликала жваву полеміку в науковій літературі, що
триває і нині.
Нагадаємо, що в основі теоретичного уявлення про державний бюджет лежить
панринкова методологія. Коли понятійним ядром пояснення природи бюджету
є суспільні блага, то специфічні бюджетні явища розглядаються й
аналізуються за аналогією з ринковими благами із застосуванням ринкових
понять, дефініцій і елементів: попиту, пропозиції, споживання,
ціноутворення, інвестицій, конкуренції, у тому числі реклами тощо. Тому
не дивно, що перші теоретичні засади значення реклами у сфері бюджету,
бюджетного процесу і бюджетного менеджменту були закладені одним із
піонерів економічного лібералізму Людвігом фон Мізесом (1881—1973). У
праці «Людська поведінка» він писав: «У політичних справах досвід завжди
є складним явищем, відкритим різним інтерпретаціям; єдиний критерій,
який можна застосувати до політичних доктрин, є апріорна аргументація.
Отже, пропаганда в політиці і в бізнесі — різні речі, хоч вони і досить
часто користуються однаковими прийомами».
Мізес доводить, що ефективність реклами приватної фірми підтверджується
кількістю проданих товарів, а результати пропагування державної
діяльності ще очікують свого мірила. Цей висновок припадає на час, коли
під впливом кейнсіанства різко постало питання про розмір державного
сектору взагалі і бюджету зокрема, про оптимальне співвідношення між
ними.
Якщо на товарному ринку реклама сприяє збільшенню обсягів продажів, то,
за аналогією природно очікувати, що для розширення сфери надання
суспільних благ треба прагнути до зростання обсягів державного і
місцевих бюджетів. Приватна компанія рекламує свою продукцію і себе з
метою максимізації прибутку, урядові ж установи ведуть агітацію заради
ширшого доступу до бюджетних коштів. Мотивація бюрократа не збігається з
прагненнями бізнесмена, проте для обох з них реклама є необхідною.
На відміну від приватних фірм, державні організації не можуть
пропонувати свою «продукцію» безпосередньо всім потенційним споживачам.
Проте механізм представницької демократії дає їм можливість зосередити
агітаційно-пропагандистські зусилля на порівняно вузькому колі людей,
які в реальному житті фактично приймають рішення. Ідеться головним чином
про ключові фігури різних партій, законодавчої і виконавчої гілок влади.
Це дає чималу економію рекламних витрат, які не лягають на бюджет таким
тягарем, як масована й «агресивна» комерційна реклама приватного
бізнесу, розрахована на розпорошений і менш ідентифікований контингент
потенційних споживачів.
Щоб зрозуміти цю різницю, достатньо порівняти лобіювання, скажімо,
аерокосмічного відомства з проблемами автобудівної фірми, яка просуває
на ринок нову модель. Відомство має справу з представниками інтересів
досить обмеженого кола корпорацій військово-промислового комплексу за
умов майже повної відсутності конкуренції. Автомобільна ж фірма
стикається з запеклою конкуренцією численних вітчизняних і зарубіжних
виробників, що змушує її застосовувати витончену і дорогу рекламу.
Як давно вже помічено, територіальне й відомче розміщення бюджетних
асигнувань визначається не стільки міркуваннями фінансової ефективності,
скільки проштовхуванням необхідних рішень довіреними особами —
депутатами і лобістами, дії яких підсилюються пропагандистськими
зусиллями преси, радіо і телебачення. Здатність лобістів максимізувати
близькі їхнім інтересам відомчі бюджети американські соціологи Кеннет
Кларк-сон і Роберт Толлісон зводять у теоретичний принцип суспільного
життя під назвою «теорії урядового рекламування».
Теоретизування державної агітаційно-рекламної й пропагандистської
діяльності зводиться до узагальнення практичних форм і методів впливу
відомчої бюрократії на громадську думку, поведінку виборців і
парламентаріїв. Наприклад, міністерство оборони може навмисно допустити
витік страхаючої секретної інформації про потенційну воєнну загрозу, щоб
вплинути на результати голосування щодо бюджету. У зв’язку зі специфікою
армійського відомства не завжди можлива незалежна перевірка
достовірності і правдивості подібної інформації.
Всупереч Гелбрейту деякі економісти переконані, що можливості державного
«паблісіті» — популяризаторства, маніпулювання суспільними настроями,
громадською думкою, проведення агітаційно-рекламних заходів не менші, а
значно більші, ніж у приватних фірм. Є підрахунки, згідно з якими на
долар рекламних витрат в урядових інституціях ефект більш значний
порівняно з приватним сектором2. Давно і повсюдно помічено: чиновництво,
не завжди чутливе до загальнодержавних вигід та народних запитів, діє
досить ефективно у відомчих інтересах, передусім заради власних
вузькокорисливих і егоїстичних інтересів.
Бюджетні «апетити» державних відомств через їх монопольне становище все
ж можуть бути, незважаючи на діяльність лобістів, надмірними, стати
політичне неприйнятними з погляду представницьких органів. По суті, це
означає існування двох конкуруючих, хоч і взаємозв’язаних центрів
прийняття бюджетних рішень: бюрократичного офісу і парламентського
комітету. У прагненні забезпечити успіх своїй версії вирішення питань
вони постійно перебувають у гострих протиріччях, звичайно в межах
конституційного порядку. Бюрократія намагається подати в якомога
вигіднішому світлі діяльність свого відомства. Зі свого боку,
законодавчий корпус має повноваження приймати остаточні рішення й
контролювати витрачання коштів. У кінцевому підсумку «рекламна» теорія
бюджету є складовою тих методологічних побудов, які зводяться для
трактування внутрішньої логічної аналогії між функціонуванням ринку і
діяльністю держави.
Крім Гелбрейта, з різних позицій розглядають взаємозв’язок і
взаємозалежність між ринком і бюджетом, шукають способи встановлення
оптимальної рівноваги між державним і приватним секторами економіки Д.
Б’юкенен, Е. Даунс, У. Нісканен, Г. Тул-лок, Ш. Бланкарт, Г. Шмольдерс,
Г. Штольтенберг, X. Ректен-вальд та інші представники західної
фінансової науки.
Практика лобіювання, активне спілкування міністерств і відомств з
громадськістю, цілеспрямоване висвітлення в пресі офіційних матеріалів
та урядової політики, гласність і прозорість інформації, доступність до
неї — все це функціональні складові ринкової реклами. Зусилля відомчої
дипломатії зосереджуються на тому, щоб привернути увагу й переконати
всіх причетних до вирішення питань обсягу бюджетів та інших вигід
бюрократії. Вдається це чи ні залежить від збігу обставин, від
співвідношення політичних сил, загальної соціально-етичної атмосфери в
суспільстві. У будь-якому разі перед наступом ринку державні інституції
зберігають надійні позиції у вирішенні кардинальної проблеми
використання економічного потенціалу — розподілу фінансових ресурсів між
приватним сектором і державою.
Список літератури:
Андрущенко В. Камералістика: витоки фіскально-адміністративної науки //
Вісник податкової служби України. — 2003. — Квітень— травень. — С.
46—53.
Андрущенко В. Л. Фінансова думка заходу в XX столітті: (Теоретична
концептуалізація і наукова проблематика державних фінансів). — Львів:
Каменяр, 2000. — 302 с.
Бентом Й. Избр. соч.: Пер. с англ. — СПб., 1867. — С. 321.
Бессон 3. Бюджетньїй контроль во Франции й заграницей: Пер. с франц. —
СПб., 1901.
Бланкарт Ш. Державні фінанси в умовах демократії: Вступ до фінансової
науки: Пер. з нім. / Передмова і наук, редагування. В. М. Фе-досова. —
К.: Либідь, 2000. — 654 с.
Бруно С. Фрай, Райнер Айхенбергер. По той бік територіальної монополії
держави: федералізм за допомогою РОСІ // Ринок цінних паперів України. —
2001. — № 2—3. — С. 7, 9.
Бюджетна система України: Навч. посіб. / С. І. Юрій, Й. М. Бескид, В. Г.
Дем’янишин та ін. — К.: НІОС, 2000. — 400 с.
Вагнер А. О научном мьішлении й популяризации в науке: Пер. с нем. —
СПб., 1900. — С. 4.
Василик О. Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України: Підручник. — К.:
НІОС, 2002. — 608 с.
Германчук П. К., Стефанюк І. Б., Рубан Н. І., Александров В. Т.,
Назарчук О. І. Державний фінансовий контроль: ревізія та аудит. — К.:
НВП «АВТ», 2004. — 424 с.
Годме П. М. Финансовое право: Пер. с франц. — М.: Прогресе, 1978.
Добриловський М. Основи фінансової науки: Курс лекцій. — Подебради:
Українська господарська академія в ЧСР, 1934.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
