Реферат на тему:
Регулювання банківської діяльності в Україні та шляхи її вдосконалення
Ефективно діюча банківська система здатна закумулювати значні фінансові
ресурси і за сприятливих умов інвестувати їх у виробничий сектор
економіки, який є матеріальною базою економічного зростання суспільства
і підвищення добробуту народу. З іншого боку, ця система несе в собі
небезпеку підвищеного ризику, зумовленого специфікою банківської
діяльності. Враховуючи особливу роль банків у системі економічних
відносин, особливого значення набуває проблема забезпечення їх
фінансової стійкості, що можливо лише за умови ефективного комплексного
регулювання їх діяльності.
Комплексний підхід передбачає своєчасне об’єктивне визначення рівня
фінансової стійкості комерційних банків на певному етапі, а також вжиття
відповідних заходів, як з боку самого банку так і Національним банком
України.
На сьогодні не існує єдиного визначення поняття “банківське
регулювання”. Наведемо основні з них. Єрпилєва Н.Ю. [6] розуміє
банківське регулювання як „систему специфічних правил поведінки
нормативного характеру, сформульованих державними органами, іншими
владними структурами, а також недержавними саморегульованими
організаціями, метою яких є обмеження банківської активності і, головним
чином, банківських операцій”. Литвин Н. [7] вважає, що під банківським
регулюванням потрібно розуміти сукупність різноманітних методів і
засобів (інструментів), за допомогою яких держава впливає на діяльність
банків з метою реалізації цілей грошово-кредитної політики та здійснює
нагляд (контроль) за дотриманням банками встановлених вимог. Василишен
Е.М. та Маршавіна Л.Я. [5] вважають, що банківське регулювання – це
формулювання і видання уповноваженими відомствами конкретних правил або
приписів (інструкцій), які базуються на діючому законодавстві і
визначають структуру і способи ведення банківської справи. Як бачимо,
наведені визначення не враховують вимогу щодо фінансової стійкості банку
та його сталого розвитку. Тому пропонується трактувати банківське
регулювання як комплекс заходів, що вживається відповідними державними
органами влади для підтримання фінансової стійкості та сталого розвитку
комерційних банків і банківської системи в цілому, а також для обмеження
негативних наслідків різноманітних ризиків.
Щодо банківського саморегулювання, то його можна охарактеризувати як
систему взаємопов’язаних і скоординованих дій щодо регулювання
діяльності банку, спрямованих на ефективне управління банківськими
ризиками з метою збереження стійкості в умовах постійних змін, що
відбуваються у зовнішньому середовищі.
У зарубіжних країнах використовуються різні методи банківського
регулювання і нагляду. Однак жодна з моделей не може бути ефективною,
якщо вона передбачає безпосереднє втручання держави в оперативну
діяльність банку. Головна роль у забезпеченні фінансової стійкості
повинна належати ефективному регулюванню в самому банку. Хоча, з іншого
боку, корпоративне регулювання здійснюється в інтересах окремих
суб’єктів господарювання, які не завжди співпадають із
загальнодержавними інтересами. Саме тому воно потребує коригуючого
державно-економічного регулювання.
Ступінь втручання держави в діяльність комерційних банків визначається
економічною ситуацією, яка склалася в країні на певний час, тому
регулювання повинно бути динамічним. Важливим завданням державних
управлінських органів є постійне розуміння того, що саме в регулюванні
повинно залишатися відносно постійним, а змінюватися відповідно до
вимог сучасності.
Щодо банківського саморегулювання, то його можна охарактеризувати як
систему взаємопов’язаних і скоординованих дій щодо регулювання
діяльності банку, спрямованих на ефективне управління банківськими
ризиками з метою збереження стійкості в умовах постійних змін, що
відбуваються у зовнішньому середовищі. Це, перш за все, підвищення рівня
капіталізації, гнучке управління активами і пасивами, формування різних
видів резервів, включаючи обов’язкове резервування на кореспондентському
рахунку, резерви під надані кредити, дебіторську заборгованість,
інвестиційний портфель, валютні операції тощо з урахуванням ризиковості
здійснюваних операцій.
Зовнішнє регулювання фінансової стійкості банків і нагляд за їх
діяльністю згідно із законодавчими положеннями здійснює Національний
банк України, регулююча функція якого є багатогранною і включає такі
напрями:
– створення законодавчих і інших умов, які дозволяють реалізувати свої
економічні інтереси;
– вплив на операції комерційних банків шляхом грошово-кредитного
регулювання, який у свою чергу впливає на обсяг і структуру грошової
маси в обігу, та на обсяг ресурсів комерційних банків;
– забезпечення ефективного банківського нагляду відповідно до базових
принципів Базельського комітету та чинного законодавства України шляхом
інтеграції початкового контролю, безвиїзного нагляду, виїзного контролю
та системного аналізу діяльності банку.
У зв’язку з цим пропонується класифікація методів забезпечення
фінансової стійкості банків, за якою вся їх сукупність розподіляється
на дві групи – зовнішні та внутрішні методи. Кожна з цих груп, у свою
чергу, об’єднує підгрупу регулюючих і стабілізуючих методів, як це
відображено на рисунку 1.
Рис. 1. Класифікація методів регулювання діяльності банків з метою
забезпечення їх фінансової стійкості
Як видно з рисунка, існує взаємозалежність між внутрішніми і зовнішніми
методами, а також всередині кожної з груп існує взаємозв’язок між
регулюючими і стабілізуючими методами, що в комплексі забезпечує
фінансову стійкість банку. Особливої уваги заслуговують регулюючі
методи, оскільки фінансовий стан кожного банку значною мірою залежить
від ступеня регулюючої ролі держави та від ефективності його
саморегулювання. В умовах ринкової економіки банки мають надзвичайні
можливості як позитивно, так і негативно впливати на економічні процеси,
тому їх діяльність завжди перебуває під особливою увагою держави і
потребує постійної регламентації.
Основними методами, що застосовуються Національним банком України для
регулювання діяльності банків, є превентивні (нормативні) методи.
На сьогодні згідно з Інструкцією про порядок регулювання діяльності
банків в Україні [3] визначено 13 обов’язкових економічних нормативів,
які поділяють на нормативи капіталу, ліквідності, ризику і відкритої
валютної позиції. Незважаючи на відносно значну кількість нормативів,
які використовує НБУ для регулювання діяльності банків, фінансовий стан
багатьох із них до цього часу залишається незадовільним, що свідчить про
необхідність удосконалення діючої системи нормативів.
Під час аналізу нормативів капіталу доцільно звернути увагу на те, що
власний капітал банку є першою і основною лінією захисту його фінансової
стійкості від негативних зовнішніх і внутрішніх впливів, тому його
розмір використовується при розрахунку більшості нормативів. Особливого
значення при цьому набуває якість капіталу, оскільки окремі банки
намагаються приховувати проблеми щодо здійснення капіталізації.
Проблема якості капіталу вітчизняних банків пов’язана також із практикою
врахування в його складі субординованого боргу, що призвело до того, що
в останні роки нарощування банківського капіталу відбувалось, в
основному, за рахунок цього джерела, а не шляхом залучення нових
акціонерів. Одночасно це призвело до зростання витрат банків і негативно
вплинуло на фінансовий результат їх діяльності.
Слід також зауважити, що субординований капітал, по суті, є строковим
депозитом, за яким банки сплачують проценти, що, як відомо, не
оподатковуються. Однак це питання є дискусійним, оскільки податкові
органи ототожнюють кошти, внесені до банку на умовах субординованого
боргу з акціонерним капіталом, дивідендні виплати за яким
оподатковуються податком на прибуток.
Важливе місце у складі капіталу банку посідає статутний капітал,
мінімальний розмір якого встановлюється в євро на момент реєстрації.
Закон “Про банки і банківську діяльність” [2] вимагає, щоб банки
коригували суму їх статутного капіталу раз на рік, відповідно до змін
валютного курсу (вартості євро в гривнях) на підставі даних річної
фінансової звітності. Це щорічне коригування повинно відображатись в
обліку на рахунках доходів і витрат та обмежуватися розмірами валового
доходу або валових витрат за рік.
Необхідність такого коригування викликає сумнів. Якщо воно здійснюється
заради того, щоб статутний капітал, якщо його вимірювати в євро,
залишався незмінним, ця вимога непотрібна, оскільки стаття 35 Закону вже
вказує на те, що регулятивний капітал банку не може бути менше суми
статутного капіталу.
Крім того, відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку,
компонентами капіталу (включаючи статутний капітал) вважаються
„негрошові суми”, що ніколи не переоцінюються відповідно до змін
валютного курсу. Тому, якщо дотримуватись вимог міжнародних стандартів,
коригування сум статутного капіталу у вітчизняній практиці повинно
здійснюватись у формі або випуску додаткових акцій, або виплати
дивідендів акціями. Тоді відповідні бухгалтерські записи взагалі не
будуть стосуватися рахунків доходів і витрат, що позитивно позначається
на прибутковості банку.
Нарешті не зрозуміло, чому коригування обмежене сумою валового доходу
або валових витрат за рік. По-перше, валові доходи та витрати не є
важливими показниками результатів роботи комерційного банку. Прибуток,
як різниця між валовим доходом і валовими витратами, набагато
важливіший. Крім того, валовий дохід та валові витрати набагато
перевищують статутний капітал типового банку. Тобто ці обмеження, яка б
не була їх мета, навряд чи виконуватимуть обмежувальні функції.
Усі ці проблеми засвідчують те, що складно, якщо взагалі можливо,
встановити методи коригування, які б мали економічний сенс і відповідали
б міжнародним стандартам. Якщо ж дійсно потрібне підтримання
відповідного рівня статутного капіталу банку незалежно від змін
валютного курсу, то єдиний шлях це зробити – вимагати (або дозволити)
самим банкам захистити вартість статутного капіталу шляхом підтримання
довгої валютної позиції в євро у сумі, яка дорівнює статутному
капіталу.
Особливої уваги заслуговують нормативи щодо інсайдерських позик. У
законодавстві розвинених країн Заходу не передбачаються особливі умови
кредитування інсайдерів. Засновники (акціонери, учасники) банку
отримують дивіденди, і наскільки успішніша діяльність банку, настільки
вони більші. Оскільки інсайдерські позики, як правило, надаються на
пільгових умовах, то це призводить до погіршення фінансових результатів
діяльності банку. Враховуючи те, що цим нормативом передбачено
можливість надання інсайдерам кредитів, гарантій та поручительств до
40 % капіталу банку, і ці позики, переважно, є бланковими (тобто
спочатку кошти вносяться засновниками до статутного капіталу, а потім
значну їх частину ці ж особи забирають назад у вигляді кредиту), то
очевидною стає шкода від такого „регулювання” фінансової стійкості
банків. Інакше кажучи, Національний банк України спочатку одним
нормативом встановлює вимоги щодо необхідного розміру капіталу банку як
основи його фінансової стійкості, а іншим допускає можливе зниження
його рівня до 40 %, що призводить до погіршення фінансового стану банку.
Як бачимо, існуюча система обов’язкових економічних нормативів містить
суперечності з боку забезпечення фінансової стабільності банківських
установ. З одного боку стверджується, що умови надання кредитів
інсайдерам не повинні відрізнятися від загальних умов кредитування, а з
іншого – дозволяється надавати позички, акціонеру (засновнику) банку без
відповідного забезпечення (бланкові), у розмірі до 50 % його внеску до
статутного фонду банку.
Враховуючи ситуацію, яка на сьогодні склалася в банках, а також беручи
до уваги те, що значна кількість банків перейшли до категорії проблемних
внаслідок недотримання саме нормативів, які регулюють інсайдерські
операції, доцільно було б взагалі не використовувати ці нормативи для
регулювання фінансової стійкості банків, а позики (як і депозити)
надавати (залучати) інсайдерам на загальних умовах.
Проведений аналіз економічних нормативів, які використовує НБУ для
регулювання фінансової стійкості банків, дозволяє стверджувати, що
незважаючи на значну їх кількість, вони не охоплюють регулювання усіх
видів ризиків, що призводить до значного рівня проблемності в діяльності
банків, і що є однією з причин несвоєчасного застосування процедури
фінансового оздоровлення або прийняття рішення про ліквідацію банку на
тій стадії, коли банк ще мав ресурси для розрахунків із вкладниками і
кредиторами.
У зв’язку з цим доцільно було б удосконалити діючу систему обов’язкових
економічних нормативів шляхом:
– запровадження таких нормативів, як допустимий обсяг проблемних позик
(прострочені та безнадійні до повернення), допустимий рівень бланкових
кредитів, рівень неробочих активів тощо, що спонукатиме банки до менш
ризикової і більш поміркованої діяльності;
– доповнення системи нормативом максимального розміру залучених грошових
вкладів (депозитів) населення, який розраховується як співвідношення
загальної суми грошових вкладів (депозитів) населення до капіталу банку
і максимальне його значення не повинно перевищувати 100 %, що дозволить
захистити інтереси вкладників.
Література:
1. Про Національний банк України: Закон України від 20.05.1999 р.
№ 679-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 29. – С.
570–592.
2. Про банки і банківську діяльність Закон України від 07.12.2000 р.
№ 2121-ІІІ // Офіційний вісник України. – 2001. – № 1–2. – Ч. 1. –
С. 1–52.
3. Інструкція про порядок регулювання діяльності банків України,
затверджена Постановою Правління НБУ від 28.08.2001 р. № 368.
4. Бернд Рудольф. Банковская система и контроль за банковской
деятельностью в условиях рыночной экономики. – Мюнхен, 1994. – 426 с.
5. Василишен Э.Н., Маршавина Л.Я. Механизм регулирования деятельности
коммерческих банков России на макро- и микроуровне. – М.: ОАО
„Экономика”, 1999. – 271 с.
6. Ерпылева Н.Ю. Международное банковское право: Учеб. пособие. – М.:
Издательская группа “Форум” – “ИНФРА – М”, 1998. – 264 с.
7. Литвин Н. Правові аспекти регулювання валютних операцій комерційних
банків України // Вісник Національного банку України. – 1999. – № 11. –
С. 18–21.
8. Клюско Л.А. Моделювання фінансової стійкості комерційного банку на
підставі кількісного аналізу та прогнозування тенденцій основних
показників його діяльності // Вісник Національного банку України. –
2000. – № 5. – С. 55–56.
Регулюючі
1. Грошово-кредитні
2. Правові
3. Економічні:
нормативні;
податкові
Регулюючі
Управління активами і пасивами
Оптимізація ресурсів
Диверсифікація діяльності
Оптимізація організаційно-функціональної структури банку
Зовнішні
Внутрішні
Методи забезпечення фінансової стійкості комерційних банків
Стабілізуючі
Адміністративні:
реєстрація і ліцензування;
заходи впливу
Звітність КБ та оцінка їх діяльності
Реорганізація та реструктуризація банків
Стабілізуючі
Капіталізація банку
Формування страхових
резервів
Ефективність менеджменту
та обґрунтування управліньських рішень
Підвищення прибутковості
Зниження ризиковості
Інші
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
