.

Програмно-цільовий метод у бюджетному процесі та особливості його запровадження в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
375 4655
Скачать документ

Реферат на тему:

Програмно-цільовий метод у бюджетному процесі та особливості

його запровадження в Україні

Під час складання проекту бюджету на наступний рік та на
середньострокову перспективу завжди постає питання: як профі-нансувати
різні видатки держави відповідно до видів її діяльності за умови, що
фінансові ресурси обмежені?

Раніше видатки з державного бюджету здійснювалися виходячи з принципу
необхідності фінансування тих чи інших заходів, ураховуючи наявні
фінансові ресурси держави — податкові, неподаткові надходження, доходи
від операцій з капіталом, трансфертів — та можливості залучення ресурсів
від запозичення на внутрішніх і зовнішніх ринках капіталу. Усі ці
надходження формують ресурсну частину бюджету, й увага під час
планування бюджетних показників акцентувалася саме на питанні обсягу
фінансових ресурсів.

Сама ідея програмно-цільового методу полягає у тому, щоб зосереджувати
увагу не тільки на можливостях бюджету (існуючих ресурсах), а й на тому
як найефективніше їх використати з метою отримання конкретних
результатів. Отже, програмно-цільовий метод складання бюджету передбачає
дещо інший підхід до формування бюджетних показників. Цей процес
починається із зосередження уваги спершу на результатах, яких необхідно
досягти в державному секторі, а вже потім ставиться питання про те, які
ресурси потрібно найефективніше використати для досягнення намічених
результатів і в який спосіб. З’ясовується, чи достатньо власних ресурсів
(які може отримати національна економіка) і чи є необхідність у
залученні додаткових ресурсів шляхом проведення державних кредитних
операцій на зовнішніх ринках, що призводить до зростання державного
боргу (зовнішнього або/і внутрішнього).

Уперше програмно-цільовий метод було запроваджено, як не дивно, у
приватному секторі. Ідея належала американському підприємцю, власникові
автомобілебудівної компанії «Форд» Лін-дону Джонсону, який на той час
був президентом США. У середині 1960-х років міністр оборони США Роберт
Макнамара перейняв цю ідею і вирішив застосувати її у міністерстві, яке
він очолював. Згодом було прийнято рішення про застосування цього методу
в усіх міністерствах США.

Практика застосування програмно-цільового методу до складання бюджету
виявилася досить ефективною. Бюджет став зро-зумілішим і чіткішим
завдяки конкретизації завдань для кожної програми, яку передбачалося
фінансувати з бюджету. Це стосувалося не тільки бюджету центрального
уряду (федерального бюджету), а й муніципальних бюджетів. Нині більшість
країн з ринковою економікою використовують елементи цього методу у
бюджетному процесі, передусім Канада, країни Європи, Нова Зеландія,
Австралія та багато інших, серед яких і країни колишнього Радянського
Союзу. Зокрема, значних успіхів у застосуванні програмно-цільового
методу досягли країни Балтії та Казахстан.

Сьогодні більшість країн ЄС надають допомогу іншим країнам у формі
програм, спрямованих на досягнення конкретних результатів. Міжнародні
фінансові організації, такі як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк,
надають свої позики іншим країнам за відповідними програмами. Це,
зокрема, програма розширеного фінансування (МФВ), програмні системні
позики для реалізації конкретних проектів у різних галузях економіки
(Світовий банк) тощо. Усі ці програми чітко окреслюють мету та очікувані
результати від спрямування коштів у ту чи іншу галузь. Як показує
досвід, такий підхід до фінансування проектів виявився досить
ефективним, оскільки дає змогу проаналізувати ефективність використання
коштів через порівняння отриманих результатів з очікуваними
(запланованими), а також зіставити мету, на яку залучаються кошти, з
кінцевими результатами від реалізації проекту.

У процесі складання проекту бюджету за програмами ставиться завдання
підвищити відповідальність міністерств і забезпечити прозорість системи
адміністрування. Тому видатки бюджету почали відображати за програмами,
тобто відповідно до цілей, а не за розділами класифікації видатків
бюджету чи за міністерствами.

Водночас класифікація видатків також покликана систематизувати
використання бюджетних коштів за певними ознаками чи напрямами
діяльності держави. Остання характеристика найкраще відображає
призначення класифікації. Тому більшість країн світу, здійснюючи видатки
з бюджету за програмами, використовує як програмну, так і функціональну
класифікацію видатків бюджету, що описує функції (напрями) видатків.
Оскільки функціональна класифікація використовується для аналітичних
цілей, то більшого значення для аналізу цільового спрямування коштів
набуває програмна класифікація видатків бюджету.

Таке відображення видатків має повністю конкретизувати об’єкти
фінансування. Причому тут слід враховувати два аспекти. Перший — це те,
на що (з якою метою) спрямовуються кошти. Другий — хто буде фінансувати
і відповідати за здійснення видатків на визначені в програмі цілі. Це
потрібно не тільки для майбутнього аналізу доцільності програми, а й для
поточного контролю за цільовим спрямуванням та використанням коштів.

Нині в Україні склалася така ситуація, коли кількість програмних
документів, за якими потрібно фінансувати ті чи інші заходи через
виділення коштів з державного бюджету, є досить значною. Потреби у
коштах з бюджету значно перевищують загальний обсяг фінансових ресурсів,
які має у своєму розпорядженні держава. Більше того, під час прийняття
програмних документів не враховується той факт, що отримання доходів у
бюджет шляхом проведення відповідної фіскальної політики держави не
завжди має характер постійного зростання. Тобто динаміка надходжень до
бюджету може бути як позитивною, так і негативною в реальному вимірі.
Така ситуація є звичною для економік багатьох країн, оскільки пов’язана
з макроекономічною нестабільністю, яка, у свою чергу, залежить і від
внутрішніх (внутрішня економічна політика держави), і від зовнішніх
чинників (геополітичне становище країни та міжнародні економічні
відносини).

Як правило, ресурси держави зростають непропорційно до потреби у
видатках на програми з бюджету. Тому надзвичайно важливо не просто
обмежити кількість програм чи переглянути їх перелік, а обґрунтувати
доцільність програм, які мають бути здійснені у майбутньому, та
необхідність фінансування їх реалізації з бюджету.

В основі програмно-цільового методу бюджетного процесу лежить
стратегічне планування та середньострокове прогнозування.

Стратегічне планування — це процес планування головним розпорядником
коштів державного бюджету своєї діяльності на основі відповідних
нормативно-правових документів. Завдяки стратегічному плануванню
керівники міністерств та відомств можуть приймати рішення, узгоджені з
завданнями, які ставляться перед ними для досягнення певної мети. Окрім
того, планування є своєрідним інструментом для зіставлення затрат
(матеріальних, людських ресурсів тощо) і фінансових ресурсів, необхідних
для реалізації відповідних заходів.

Стратегічний план визначає місію відомства (тобто головну мету його
діяльності), цілі, завдання та очікувані результати у довгостроковій
перспективі, зазвичай на період від трьох до десяти років, відповідно до
встановлених пріоритетів Уряду, які виражаються у його програмних
документах.

У стратегічних планах визначаються основні засади діяльності, які мають
бути обов’язково узгоджені з пріоритетами державної політики. Наприклад,
стратегічний план Міністерства оборони не повинен містити завдань, які
спрямовані на стрімкий розвиток стратегічних військових формувань,
військової техніки тощо, якщо політикою держави не є мілітаризація
економіки та прискорений розвиток оборонного комплексу. Але стратегічний
план повинен передбачати заходи щодо зміцнення Збройних сил країни,
технічне переоснащення військових формувань тощо для підтримання
обороноздатності на достатньому рівні.

Стратегічні плани головних розпорядників коштів — ефективний інструмент,
що дає їм змогу досягати поставлених завдань, вирішувати проблеми
фінансового управління та надання суспільних послуг. Цей план має
містити інформацію про:

• основні функції та завдання міністерства, які зазначені у відповідних
нормативних документах (наприклад, положеннях про міністерство тощо);

• визначені на середньостроковий період (від одного до трьох років)
видатки на реалізацію заходів, ураховуючи попередню оцінку ресурсів
бюджету;

• перелік програм з визначенням джерел їх фінансування;

• перелік напрямів діяльності в межах програм, які планується
реалізувати, та обґрунтування їх необхідності виходячи з
нормативно-правових актів (розпоряджень, постанов Уряду тощо);

• попередню оцінку доходів (кількісну та якісну) від реалізації таких
програм та опис соціально-економічних наслідків;

• пропозиції щодо збільшення (або зменшення) постійних та змінних
капітальних активів, запланованих інвестицій і відновлення та утримання
матеріальних активів;

• конкретні пропозиції щодо збільшення фінансових активів і капітальних
трансфертів і плани щодо управління фінансовими активами та
зобов’язаннями.

Для розроблення багаторічної бюджетної стратегії важливо визначити
проблеми, що існують у галузях, а також вартість витрат на їх вирішення
та термін, за який вони можуть бути розв’язані. Необхідно також
з’ясувати, які з проблем є найбільш нагальними і можуть бути вирішені в
коротші терміни із залученням найменшого обсягу ресурсів.

Стратегічні плани міністерств і відомств знаходять своє відображення у
плануванні (або прогнозуванні) видатків у середньо-строковій
перспективі. На основі пріоритетів Уряду, прогнозів надходжень до
бюджету, а також виходячи із індивідуальних стратегічних планів головних
розпорядників коштів складаються середньострокові прогнози видатків. Цей
процес називають середньостроковим прогнозуванням (плануванням).

Прогнозування видатків бюджету на середньострокову перспективу
(середньострокове прогнозування (планування) бюджету) — це процес
розроблення головними розпорядниками коштів завдань на середньостроковии
період та відповідних програм з оцінкою необхідних обсягів ресурсів на
підставі прогнозу надходжень до бюджету та пріоритетів видаткової
політики Уряду.

Будь-який прогноз повинен базуватися на програмних документах, що
визначають політику в галузі державних фінансів. Серед таких можна
виділити щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України
та Кабінету Міністрів України, Державну програму соціально-економічного
розвитку України на наступний рік, основні напрями бюджетної політики
(бюджетна резолюція) та ін.

Обов’язковою вимогою середньострокового прогнозування бюджету є
визначення відповідних напрямів діяльності та завдань виходячи з
фінансових можливостей.

Згідно з проектом Концепції застосування програмно-цільового методу в
бюджетному процесі України середньострокове прогнозування
запроваджується з метою:

— поліпшення макроекономічного балансу шляхом розроблення узгоджених та
реалістичних прогнозів ресурсів;

— визначення загальних цілей бюджетної політики та відкритість у їх
досягненні;

— запровадження чітких пріоритетів у сфері державних видатків;

— забезпечення можливостей ініціювання змін бюджетної політики та
механізмів контролю за їх реалізацією;

— поліпшення розподілу ресурсів, спрямованих на стратегічні пріоритети
як між галузями, так і в окремих галузях;

— підвищення рівня зобов’язань щодо побудови прогнозів напрямів
бюджетної політики;

— підвищення відповідальності головних розпорядників коштів щодо
ефективного та раціонального використання ресурсів (шляхом введення
фінансових обмежень);

— посилення загального бюджетного контролю.

Загалом середньострокове прогнозування видатків бюджету відбувається на
двох рівнях:

1) прогнозування здійснює безпосередньо центральний орган виконавчої
влади, який відповідає за підготовку проекту бюджету;

2) інші центральні органи виконавчої влади.

У першому випадку розробляється прогноз видатків бюджету виходячи з
прогнозу ресурсів, які можуть надійти від різних секторів економіки до
державного бюджету. Прогнозується загальний обсяг видатків за напрямами
діяльності держави, тобто відповідно до її функцій: оборона та
правоохорона, освіта, охорона навколишнього природного середовища,
соціальний захист населення тощо. Такий прогноз має виходити з динаміки
видатків за певний період (лаг), і чим він довший, тим краще можна
відстежувати динаміку зміни показників видатків бюджету як за
спрямуванням коштів (пріоритетами видаткової політики), так і за
обсягами (порівняння структури видатків та відсоткового збільшення
фінансування конкретної галузі протягом років), структурних змін у
діяльності.

Планування політики у сфері бюджетних видатків на макрорі-вні здійснює
Міністерство фінансів як центральний орган виконавчої влади,
відповідальний за формування пропозицій проекту бюджету на наступний
період. Але головні розпорядники бюджетних коштів, на виконання програм
яких передбачаються видатки в бюджеті, також повинні брати участь у
розробленні серед-ньострокових прогнозів.

Середньострокове прогнозування здійснюється в такій послідовності:

І етап — прогнозування, під час якого складаються технічні оцінки
поточних витрат виходячи з існуючих умов;

ІІ етап — програмування, на якому аналізується та визначається обсяг
видатків у разі зміни пріоритетів у бюджетній політиці держави та
враховуючи політичну ситуацію в країні.

При цьому мають бути враховані такі моменти:

1. Необхідність зосередження уваги на змінах та пріоритетах політики.

2. Прогнозні обсяги видатків бюджету не відображають збільшення тих
видатків у наступні роки, які потрібні для фінансування нових бюджетних
програм (хоча у прогнозі може закладатися певний резерв для покриття
таких витрат).

3. Прогноз бюджету складається детально, в розрізі окремих програм та
напрямів. При цьому розпорядники коштів мають можливість самостійно
перерозподіляти загальний прогнозний обсяг видатків між відповідальними
виконавцями в системі головного розпорядника та програмами, що дає їм
змогу ефективніше перерозподілити ці ресурси. Такий підхід сприяє
недирективному розподілу бюджетних коштів між програмами з боку
Міністерства фінансів і водночас установлює певні обмеження для самого
розпорядника, оскільки прогнозний обсяг видатків на середньострокову
перспективу враховує не тільки макроекономічні показники (обсяг ВВП,
інфляцію, прогнозний обмінний курс, розмір мінімальної заробітної плати
тощо), а й рівень видатків поточного року.

Середньострокові прогнози повинні відображати:

поточний стан видатків;

додаткові видатки, потрібні для забезпечення однакового рівня та якості
послуг у майбутньому, які одночасно мають бути реальними (наприклад, для
збереження певних нормативів під час вимірювання екологічного стану
середовища);

додаткові витрати або економія коштів, якщо рівень чи вид послуг
передбачається змінити.

Передумовою ефективного середньострокового планування є введення
бюджетних обмежень через установлення граничних розмірів видатків для
всіх головних розпорядників коштів державного бюджету. Ці граничні
видатки визначаються на підставі попередніх прогнозів вартості існуючих
програм з урахуванням прийнятих Урядом політичних рішень.

Перевагою існування граничних обсягів видатків (у тому числі на
середньострокову перспективу) є те, що воно змушує головних
розпорядників коштів виділяти найбільш пріоритетний напрям діяльності і
відповідно планувати реальнішу картину видатків. Разом з тим слід
зазначити, що граничні обсяги на середньострокову перспективу є
умовними, оскільки вони щороку мають коригуватися з огляду на зміни
економічної ситуації, зміни державної політики, а також з урахуванням
пріоритетів і структурних змін у видатках головних розпорядників та
рівня обґрунтування ними оцінок своїх прогнозних видатків.

У процесі складання бюджету за програмами повинні брати участь усі
міністерства та відомства, які є головними розпорядниками коштів
державного бюджету та відповідають, у межах своєї компетенції, за
проведення економічної політики у певній галузі. Завдяки тому, що
програмно-цільовий метод до складання бюджету передбачає систему
звітування та оцінювання роботи, він забезпечує вищий рівень прозорості
ухвалення рішень у державному секторі. Застосовуючи програмно-цільовий
метод планування як суспільство в цілому, так і законодавча гілка влади
можуть отримати значно чіткішу інформацію про діяльність міністерства чи
відомства, їх завдання і заходи, яких вони вживають для реалізації цих
завдань, і, нарешті, про результати такої діяльності (як позитивні, так
і негативні). Таке оцінювання допомагає в подальшому більш раціонально
розподіляти обмежені фінансові ресурси на виконання бюджетних програм,
визначати відповідальних за реалізацію заходів у різних галузях та
здійснювати ефективну бюджетну політику в країні.

Складаючи бюджетну програму, важливо чітко окреслити напрями діяльності
в рамках цієї програми. Це дасть змогу відсте-жити основні напрями
витрачання бюджетних коштів під час планування показників видатків
бюджету, оскільки напрями бюджетної програми відображатимуть: який вид
дільності здійснює головний розпорядник (міністерство чи відомство) і
для чого він взагалі існує, тобто в регулюванні яких відносин бере
участь; яких цілей та завдань намагається досягти у своїй діяльності
головний розпорядник; з допомогою яких заходів він намагається це
здійснювати; які результати від реалізації заходів, передбачених
програмою.

Таке відображення видатків за бюджетною програмою у розрізі напрямів її
реалізації сприяє прийняттю раціональних рішень щодо необхідності та
доцільності здійснення цих видатків за рахунок коштів державного
бюджету. Перелік напрямів діяльності забезпечує реалізацію бюджетної
програми в межах тих коштів, які виділяються на її виконання. Це
означає, що напрями діяльності вказують на різноманітні дії, які мають
забезпечити досягнення мети в результаті виконання головним
розпорядником певної бюджетної програми, тому вони не повинні суттєво
змінюватися з року в рік, за винятком випадків, коли бюджетна програма
або окремі напрями у складі бюджетної програми мають періодичний
характер або закінчується термін їх виконання, або в результаті
прийняття нового законодавства виникають нові напрями діяльності у
складі існуючої бюджетної програми.

Причому важливо не ототожнювати «напрями діяльності» з економічною
класифікацією видатків бюджету. Розподіл програмних видатків за
економічною сутністю проведення операцій не описує напрямів діяльності.
Останні об’єднують у собі кілька економічних категорій витрат для
досягнення певного результату.

Здійснення видатків на основі бюджетних програм передбачає виділення
конкретних виконавців програми, тобто тих, хто несе безпосередню
відповідальність за виконання програми. Раніше, до 2002 р., видатки з
державного бюджету передбачалися за переліком відповідних функцій
(згідно з функціями держави). Отже, відповідальність за використання
бюджетних коштів, передбачених за цими функціями, належала кільком
установам. Здійснення видатків бюджету за програмами передбачає, що
відповідальність за виконання поставлених програмою цілей, завдань, а
також за виконання певних показників результативності програм, повинна
належати лише одній установі для того, щоб у разі невідповідного
виконання програми можна було проаналізувати кількісні та якісні
чинники, які вплинули на відхилення від запланованих показників
результативності, тобто з’ясувати причини відхилення і вжити адекватних
заходів.

Існування лише одного відповідального виконавця дає змогу ефективніше
управляти фінансовими та людськими ресурсами, перерозподіляти їх у межах
однієї бюджетної програми з одного напряму діяльності на інший. При
цьому видатки державного бюджету на реалізацію державних цільових
програм, які мають багатогалузевий характер або передбачають виконання
кількома центральними органами виконавчої влади (наприклад, Національна
програма інформатизації), можуть передбачатися для кожного головного
розпорядника — одного з виконавців державної цільової програми — як
напрям діяльності в межах його бюджетної програми або як окрема бюджетна
програма і призначатися на ту частину заходів державної цільової
програми, яку безпосередньо повинен здійснювати такий головний
розпорядник. Так, програми чи проекти, які спрямовано на створення,
розвиток та інтеграцію інформаційних систем, мереж, ресурсів та
інформаційних технологій або які передбачають придбання засобів
інформатизації з метою забезпечення функціонування органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, що
утримуються за рахунок бюджетних коштів, виконуються як складові
Національної програми інформатизації.

Тому на виконання заходів з реалізації Національної програми
інформатизації передбачаються видатки державного бюджету за кількома
головними розпорядниками бюджетних коштів, такими як Державний комітет
статистики України, Державний комітет зв’язку та інформатизації України,
Міністерство фінансів України та інші центральні органи виконавчої
влади. Видатки передбачаються на потреби інформатизації за напрямом
(відповідною бюджетною програмою головного розпорядника) «Створення
автоматизованої інформаційно-аналітичної системи».

У процесі планування видатків існує проблема визначення доцільності
конкретних видатків (за програмами). Під доцільністю бюджетної програми
розуміють результати реалізації кожної конкретної програми. Для цього
необхідно розробити і проаналізувати результативні показники. Вони
повинні бути попередніми (розроблятися галузевими міністерствами під час
планування програм, тобто бути вираженням мети самої програми —
(отримання кінцевого продукту) та остаточними (за результатами виконання
програм). Це дасть можливість чітко уявити віддачу від використаних
бюджетних коштів, оскільки, як відомо, бюджетні ресурси обмежені
фіскальними можливостями держави (у довгостроковому періоді
розглядаються також можливості держави здійснювати запозичення, як на
внутрішніх, так і на зовнішніх ринках капіталу).

Для здійснення видатків за бюджетною програмою необхідно чітко
усвідомлювати, насамперед головному розпорядникові, у який спосіб
вимірювати результати реалізації такої програми. Наприклад, це може бути
кількість (обсяг) кінцевого продукту або послуг. Водночас залежно від
мети програми результати від її впровадження буває складно виміряти
кількісно. У такому випадку під «результатом» можна розуміти можливість
ефективно виконувати свої функції, безпосередній продукт (товари або
послуги), корисність для суспільства або окремих категорій населення
(молоді, пенсіонерів та ін.) від отримання кінцевого продукту, зміни, до
яких може призвести реалізація бюджетної програми.

Це, у свою чергу, потребує розроблення результативних показників для
бюджетних програм, що дасть можливість чітко показувати віддачу від
використаних бюджетних коштів, економічність (співвідношення результатів
та витрат) і тривалість програми, її необхідність та відповідність
поставленій меті, а також порівнювати бюджетні програми за роками,
програми подібних установ у межах одного міністерства або між
відомствами, з іншими країнами, а в кінцевому підсумку — відбирати
найефективніші бюджетні програми під час розподілу обмежених бюджетних
ресурсів.

Результативні показники групуються за такими типами:

1) показники затрат, або вхідних ресурсів, — визначають обсяги та
структуру ресурсів, що вкладаються для виконання бюджетної програми
(наприклад, кількість штатних одиниць, кількість установ, кількість
обладнання тощо);

2) показники продукту (обсяг виконаних робіт) — визначають показники,
необхідні для оцінювання досягнення поставлених цілей. Таким показником
може бути, зокрема, кількість користувачів товарами (роботами,
послугами), виробленими завдяки реалізації бюджетної програми
(наприклад, кількість студентів, підготовлених спеціалістів,
відвідувачів бібліотек і музеїв тощо);

3) показники ефективності (рентабельності) — визначають вартість (у
грошовому виразі або в робочих годинах) одиниці продукції або
результату. Тобто це витрати ресурсів на одиницю показника продукту
(наприклад, кількість студентів на одного викладача, вартість підготовки
одного студента тощо);

4) показники якості відображають результати і якість надання послуг.
Вони показують досягнення чи корисність, отримані від здійснення заходів
бюджетної програми (наприклад, зниження захворюваності на туберкульоз на
2 % порівняно з минулим періодом).

Застосування результативних показників дає можливість провести якісний
та кількісний аналіз програми з погляду фінансового забезпечення заходів
щодо її реалізації.

Оцінка результативності програм є досконалим аналітичним інструментом
управління, який дає змогу визначити ефективність використання коштів на
виконання бюджетної програми. Чим більше показників результативності,
тим краще можна визначити ступінь ефективності використання бюджетних
коштів.

Особливо важливим в оцінюванні ефективності виконання програми
(співвідношення витрат і продукту) є вчасне отримання всієї необхідної
інформації про виконання програми. Оцінювання результативності програм
може сприяти визначенню пріоритетів у діяльності міністерства чи
відомства, щоб здійснювати ефективне управління ним. Причому важливо
дослідити діяльність та результати програми в цілому, а не просто її
кількісні показники або ефективність.

З метою поліпшення контролю за витрачанням бюджетних коштів в Україні
впроваджуються паспорти бюджетних програм, що передбачено проектом
Концепції про застосування програмно-цільового методу в бюджетному
процесі.

Паспорт бюджетної програми — документ, що визначає вартість бюджетної
програми, законодавчі підстави для її реалізації, мету, завдання,
напрями діяльності, відповідальних виконавців, результативні показники
та інші характеристики бюджетної програми, на підставі яких здійснюється
контроль за цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів і
аналіз виконання бюджетної програми.

Зміст паспорта бюджетної програми формується на підставі бюджетних
запитів, заповнених головними розпорядниками, та відповідних бюджетних
призначень. Паспорт розробляється головними розпорядниками бюджетних
коштів щорічно за кожною бюджетною програмою.

Паспорти бюджетних програм затверджуються спільним наказом Міністерства
фінансів України та відповідного головного розпорядника коштів
державного бюджету в місячний термін після набрання чинності Закону про
Державний бюджет України.

Виходячи з проекту Концепції про застосування програмно-цільового методу
в бюджетному процесі виділяються такі етапи:

Перший етап (2001—2002 рр.):

— удосконалено форми бюджетних запитів головних розпорядників бюджетних
коштів;

— розроблено програмну класифікацію видатків державного бюджету, в якій
чітко визначені бюджетні програми та відповідальні виконавці бюджетних
програм у розрізі відповідних головних розпорядників бюджетних коштів і
яку закріплено за кодами функціональної класифікації видатків бюджету;

— здійснено перехід до функціональної класифікації видатків бюджету, що
відповідає міжнародним стандартам;

— запроваджено окремі елементи середньострокового планування бюджету —
визначення та прогнозування середньострокових цілей, на досягнення яких
необхідно спрямувати діяльність уряду, визначення пріоритетів у
діяльності головного розпорядника бюджетних коштів у межах очікуваних
бюджетних ресурсів на наступні періоди;

— визначено напрями діяльності головних розпорядників бюджетних коштів
та базовий перелік результативних показників, що характеризують
виконання бюджетних програм.

Другий етап (2003—2004 рр.):

— запровадження паспортів бюджетних програм головних розпорядників
бюджетних коштів (з 2004 року);

— уточнення (перегляд) бюджетних програм, удосконалення їх структури та
чітке визначення напрямів діяльності у межах однієї бюджетної програми;

— перехід до поглибленого середньострокового бюджетного планування, що
передбачає, насамперед, розроблення процедури прогнозування видатків на
конкретні бюджетні програми у майбутніх періодах;

— застосування програмно-цільового методу до формування і виконання
місцевих бюджетів.

Третій етап (2005-й і наступні роки):

— подальше вдосконалення формування і виконання бюджету на основі
програмно-цільового методу в бюджетному процесі.

Список використаної літератури:

Колечко О. Д., Крилова В. Г., Машкова І. М., Яременко І. А. Збірник
економічних текстів для домашнього читання (фр. мова). 364 с.

Колотило Д. М., Соколовський А. Т., Афтанділянц В. В. Міжнародні системи
вимірювання в економіці. 176 с.

Колот А. М. Мотивація персоналу. 337 с.

Краснокутська Н.В. Інноваційний менеджмент. 504 с.

Крушельницька Я.В. Фізіологія і психологія праці. 368 с.

Куденко Н. В. Стратегічний маркетинг. 152 с.

Лазарєва С. Ф. Економіка та організація інформаційного бізнесу. 667 с.

Лук’яненко Д.Г. Міжнародна інвестиційна діяльність. 387 с.

Лук’янець Т.І. Рекламний менеджмент. 440 с.

Лютий О.І, Макаренко О.І. Збірник задач з вищої математики. 305 с.

Мартиненко А.О. Англійська граматика в таблицях. 168 с.

Мачуський В.В. Правові основи страхування. 304 с.

Мачуський В. В. Правове забезпечення підприємницької діяльності. Курс
лекцій. 348 с.

Мец В. О. Економічний аналіз. Збірник завдань і тестів. 236 с.

Міжнародні розрахунки та валютні операції. За заг. ред. М. І. Савлука.
392 с.

Молодцова О. П. Управління якістю програмної продукції. 248 с.

Моторин Р. М., Моторина Т. М. Система національних рахунків. 336 с.

Мумінова-Савіна Г. Г. Судово-бухгалтерська експертиза. 202 с.

Наконечний С.І., Савіна С.С. Математичне програмування. 362 с.

Нікітін А.В. Ситуаційне моделювання банківської діяльності. 153 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020