Реферат на тему:
Планування капіталовкладень транснаціональних корпорацій
Хоча планування капіталовкладень у ТНК базується на загальних підходах,
проте міжнародні фактори ускладнюють цей процес. Так, на відміну від
вітчизняних інвестицій ускладнюється оцінка руху грошових надходжень за
зарубіжними інвестиціями. Необхідно з’ясовувати, в якій формі отримувати
ці надходження. Зазвичай ТНК утворюють самостійні філії в інших країнах.
У цьому разі надходження від них до материнської компанії набирають
форми дивідендів і роялті. Ці надходження мають бути конвертовані у
валюту материнської компанії, отже, постає потреба у прогнозуванні зміни
майбутніх курсів обміну валют, а також у врахуванні порядку
оподаткування дивідендів і роялті в різних країнах. Зокрема, імовірне
виникнення ситуації подвійного оподаткування, можливі урядові обмеження
на суми грошових надходжень, що можуть бути повернуті іноземній
материнській компанії.
Необхідно оцінювати ступінь політичного ризику, особливо в разі великих
обсягів капіталовкладень у зарубіжні філії. Політичним є ризик
експропріації активів зарубіжної філії без компенсації, а також менш
радикальні дії зарубіжних урядів — непередбачені обмеження грошових
надходжень від філії до материнської компанії, посилення контролю за
обігом валюти, підвищення податків, запобіжні заходи в ціновій політиці.
Плануючи міжнародні операції, менеджери ТНК можуть ознайомитися з
рейтингами політичного ризику різних країн, що розроблюють кілька
спеціалізованих компаній. Якщо політичний ризик дуже високий, то
менеджери або не плануватимуть і не вкладатимуть великі інвестиції в
таку країну, або запланують заходи зниження можливих збитків. Наприклад,
можна зменшити ризик експропріації активів, фінансуючи філію за
допомогою місцевого капіталу.
Складним у фінансовому плануванні зарубіжних капіталовкладень є
визначення проектів з додатним значенням NPV. Для аналізу грошових
надходжень за міжнародними інвестиційними проектами слід вибрати
відповідну дисконтну ставку, потім порівняти дисконтовану вартість цих
надходжень з необхідними інвестиціями материнської компанії у програму
капіталовкладень і визначити NP Vзарубіжного проекту. Визначення
вартості капіталу, що буде дисконтною ставкою, ускладнюється: вартість
капіталу може бути різною для зарубіжного проекту та аналогічного
вітчизняного, внаслідок різного ступеня ризику. Зарубіжні інвестиційні
проекти, з одного боку, стають ризикованішими внаслідок ризику обмінного
курсу і політичного ризику. З іншого боку, за рахунок міжнародної
диверсифікації компанія може знизити ризик інвестиційної програми. Для
того щоб урахувати вплив коливань обмінного курсу, потрібно здійснити
аналіз і додати премію за ризик до вартості вітчизняного капіталу. Іноді
можна здійснити хеджування коливань курсу обміну, але за довгостроковими
проектами повністю це зробити складно; крім того, витрати на хеджування
слід віднімати від запланованих грошових надходжень за проектом.
Хеджування прийнятніше для усунення короткострокових валютних ризиків.
Зазвичай політичний ризик не враховується при визначенні вартості
капіталу (дисконтної ставки). Як зазначалося, за високого політичного
ризику компанія просто не робитиме великих капіталовкладень у тій чи
іншій країні.
Для фінансування інвестицій ТНК мають можливість залучати капітал на
довгостроковій основі через міжнародний фондовий ринок. Час від часу ТНК
вдаються до випуску нових акцій одночасно в кількох країнах. Крім того,
залучається і позиковий капітал через розміщення облігацій, зокрема
єврооблігацій.
Важливою тенденцією інвестиційної діяльності ТНК починаючи з 70-х років
XX ст. став великий ступінь інноваційності, що зумовило суттєвий вплив
на природу самих корпорацій. Транснаціональні компанії виробили особливі
стратегії інноваційної діяльності, основними з яких є “запозичення” і
“нарощування”.
Стратегія “запозичення” полягає в тому, що, залучаючи дешеву робочу силу
і використовуючи частину власного науково-технічного потенціалу, ТНК
освоюють виробництво продукції, яка раніше вироблялася в розвинених
країнах, у слаборозвинених країнах з наступним нарощуванням. Далі
уможливлюється виконання власних науково-дослідних та
дослідно-конструкторських робіт (НДДКР). Така стратегія прийнята в Китаї
і країнах Південно-Східної Азії.
Стратегія “нарощування” полягає в тому, що з використанням власного
науково-технічного потенціалу, залученням зарубіжних учених і
конструкторів, інтегруванням фундаментальної та прикладної науки
постійно створюються нові продукти, високі технології, що реалізуються у
виробництві та соціальній сфері, тобто нарощуються інновації. Таку
стратегію активно використовують у США, Великій Британії, Франції,
Німеччині.
Високий ступінь інноваційності, що став характерною ознакою
інвестиційної діяльності ТНК, спирається на їх власні науково-технічні
розробки. Це підтверджується величезними сумами витрат корпорацій на
НДДКР. Наприклад, промислові корпорації США в 1995 р. спрямували на це
121,5 млрд дол., або 71 % загальних витрат країни на НДДКР. Ці витрати
дають значний ефект; так, промисловість США щорічно отримує понад 100
млрд дол. у вигляді роялті від інвестицій у наукові дослідження. Серед
країн-платників роялті — Японія, Велика Британія, Німеччина, Франція,
Канада, Сінгапур, Італія, Корея [70, с ЗО]. Постійно зростають обсяги
фінансування інновацій японськими ТНК. Так, “Matsushiba Industrial Co
Ltd”, одна з провідних ТНК Японії в галузі електроніки, тільки в 1998 р.
витратила на НДДКР 3,64 млрд дол. Багато компаній для заохочення
перспективних досліджень і їх упровадження встановлюють спеціальні
бонуси. Наприклад, у ТНК “Sony” розмір бонусів практично необмежений і
нараховується від суми доходу, отриманого корпорацією в результаті
впровадження тієї чи іншої розробки.
Більшість передових країн досягай значних успіхів внаслідок
випереджального розвитку наукової та інноваційної діяльності порівняно
із зростанням промислового виробництва. Компанія “Microsoft” щорічно
витрачає на НДДКР 1,4 млрд дол. При цьому корпорація планує втричі
збільшити фінансування інноваційних проектів.
Транснаціональні компанії не тільки витрачають великі кошти на
фінансування власних НДДКР, а й купують фірми, що досягли успіху у
виробленні інноваційного продукту. Наприклад, перша фірма з виробництва
генетично модифікованих рослин “Plant Genetic System”, яку заснував
бельгійський вчений М. ван Монтегю на початку 80-х років XX ст. з метою
реалізації власних наукових досліджень, спочатку приносила своїм
інвесторам щорічні збитки у розмірі 5 млн дол., але потім почала швидко
розвиватись і нещодавно була продана майже за 1 млрд дол.
супергігантській аграрній фірмі “Hoekst”.
Відмітною ознакою корпоративної стратегії щодо НДДКР є тісний зв’язок із
стратегією управління інтелектуальною власністю, основою якої є патенти.
Ефективність витрат на НДДКР підтверджується тим, що вони практично
повністю мають реальне втілення — патенти. Масштаби і темпи розвитку
патентування найбільших корпорацій світу у США наведено в табл.
У світовій практиці не існує єдиного підходу до визначення рівня
інноваційного розвитку і його ефективності як для окремих корпорацій,
так і для високотехнологічних галузей промисловості загалом. Наприклад,
у США застосовують до 50 показників, за допомогою яких порівнюється
ефективність НДДКР і здійснюється моніторинг змін впливу інноваційної
функції на діяльність корпорації протягом певного часу. Серед них такі
показники, як загальні витрати на НДДКР, відношення витрат на НДДКР до
обсягу продажу, заощадження корпорації (у результаті використання нових
технологій), віднесені до щорічного прибутку. На основі моніторингу та
аналізу показників усіх фірм галузі визначається узагальнюючий показник
окремої галузі, а потім — інноваційні рейтинги провідних промислових
галузей, а також високотехнічних корпорацій. Незважаючи на застосування
різних методик і показників, загалом світова статистика доводить
існування тісної кореляції між науковими дослідженнями, інноваціями та
економічним зростанням фірм і галузей.
Список використаної літератури
Сахарова О. Зловживання в акціонерних товариствах: спроби класифікації
// Економіка, фінанси, право. — 1999. — № 7. — С. 34-36.
Сірош М. В. Перспективи підвищення ефективності корпоративного сектора
економіки та корпоративного управління // Про приватизацію: Держ.
інформ. бюл. — 2000. — № 2. — С 73-75.
Сірош М. В., Аблялімов Р. Є. Вплив учасників ринку цінних паперів на
корпоративне управління // Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. —
1999.—№4. —С 29-32.
Стецъко М. В., Юрій І. С Фінанси акціонерних товариств: проблеми і
перспективи // Фінанси України. — 2000. — № 4. — С. 54-58.
Суржик В. Г. Акціонування й управління акціонерним капіталом // Фінанси
України. — 1999. — № 1. — С 82-85.
Суторміна В. М., Федосов В. М., Рязанова Н. С Фінанси зарубіжних
корпорацій: Навч. посіб. — К.: Либідь, 1993.
Тарнавский В. Путь на вершину // Рынок капитала. — 2000.—№ 1-2.— С.
18-22.
Тарнавский В. Тихий переворот в корпоративном управлении // Рынок
капитала. — 2000. — № 19-20. —С. 15-19.
Тарнавский В. Управляющие становятся акционерами // Рынок капитала. —
1999. — № 22. — С. 29-30.
Терещенко О. О. Фінансові джерела санації підприємств // Фінанси
України. — 1999. — № 9. — С 52-63.
Третяк О. І. Конвертовані облігації та невикористані можливості //
Фінанси України. — 1999. — № 6. — С. 42–46.
Тюрина А. В. Инвестиции в инновации: мировой опыт и российские ре-алии
// Финансы и кредит. — 2000. — № 6. — С. 15.
Тюрина А. В. Инновационное инвестирование: пути развития // Финан-сы и
кредит. — 2000. — № 3. — С. 30–36.
У пошуках кращого директора: корпоративне управління в перехідній та
ринковій економіках: Пер. з англ. — К.: Основи, 1996.
Фінансова звітність за національними положеннями (стандартами)
бух-галтерського обліку: Практ. посіб. — Донецьк: ООО “Баланс-Клуб”,
2000.
Хелферт Э. Техника финансового анализа: Пер. с англ. — М.: Аудит, ЮНИТИ,
1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
