Основи бюджетного устрою (реферат)

Реферат на тему:

Основи бюджетного устрою

Вертикальна структура бюджету характеризується двома поняттями:
бюджетний устрій і бюджетна система. Вони тісно взаємозв’язані.
Бюджетний устрій показує, в який спосіб побудована бюджетна система.
Іншими словами, він відображає організацію вертикальної структури
бюджету держави за рівнями влади. Бюджетна система — це сукупність усіх
бюджетів, які формуються в даній країні відповідно до її бюджетного
устрою і адміністративно-територіального поділу. Основи бюджетного
устрою досить стабільні і обумовлюються загалом однаковими чинниками в
різних країнах. Бюджетні ж системи різних країн можуть дещо різнитися,
хоча і базуються на однакових підвалинах.

Основами бюджетного устрою, що відбивають напрями та форми вертикальної
побудови бюджету, є:

виділення видів бюджетів;

установлення принципів побудови бюджетної системи;

розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи;

організація взаємовідносин між різними бюджетами.

Теоретично можливі три варіанти структурної побудови бюджету. Насамперед
це створення єдиного для всієї країни бюджету на основі принципу
централізації державних коштів у єдиному фонді. Такий варіант дає
можливість сконцентрувати всі ресурси в одному бюджеті, що спрощує
управління ним. Але при цьому підривається автономність місцевих органів
влади, що робить їх взагалі або непотрібними, або недієздатними. Тому
навіть теоретично зазначений варіант можливий тільки в невеликих
країнах, а практично застосовується лише в так званих карликових
країнах, де немає територіального поділу. За наявності територіального
поділу країни централізація державних коштів у єдиному фонді (бюджеті)
ніколи не застосовується, бо неможливо з єдиного центру врахувати всі
потреби на місцях. Водночас гіпотетично припустимий і протилежний
варіант, який ґрунтується на засадах децентралізації. Він передбачає
створення тільки регіональних бюджетів. При цьому загальнодержавні
видатки можуть фінансуватись за рахунок відрахувань на централізовані
потреби. Але і такий варіант настільки складний і неефективний, що теж
ніде не використовується. Нарешті, з огляду на необхідність урахування
як загальнодержавних, так і місцевих потреб створюється кілька рівнів
бюджету на основі поєднання на кожному рівні централізованих і
децентралізованих бюджетів. Саме такий підхід є загальноприйнятим у
світі.

Вертикальні рівні бюджетів установлюються відповідно до політичного
устрою країни та її адміністративно-територіального поділу. Розрізняють
два види бюджетів: центральні та місцеві. При цьому в країнах з
федеративним устроєм можуть бути два види центральних бюджетів:
загальний — для федерації і для окремих членів федерації. Так, у США
існують федеральний бюджет і бюджети кожного штату. У колишньому СРСР
окремо формувались союзний бюджет і республіканські бюджети союзних
республік.

Центральний бюджет у різних країнах може називатись по-різному:
центральний, державний, загальнодержавний, федеральний та ін. В Україні,
наприклад, вживається термін «державний бюджет». Однак назва не змінює
суті цього виду бюджету — він призначений для забезпечення
загальнодержавних потреб. Місцеві бюджети, відповідно, забезпечують
потреби певних регіонів та населених пунктів, їх склад відбиває
територіальний поділ країни.

Принципи побудови бюджетної системи є головним елементом у бюджетному
устрої. Саме вони визначають характерні ознаки і риси бюджетного устрою
тієї чи іншої країни. У цілому можливі два альтернативні підходи —
встановлення або єдності всіх бюджетів або автономності кожного з них.

Принцип єдності означає, що всі бюджети складають у сукупності єдине
ціле — зведений бюджет, який затверджується і виконується в загальному
обсязі. На загальнодержавному рівні зведений бюджет держави охоплює
центральний бюджет і зведені бюджети автономій та адміністративних
одиниць першого рівня. В Україні до них належать Автономна Республіка
Крим, області, міста державного підпорядкування. До зведених бюджетів
обласного рівня (областей, міст державного підпорядкування й автономій)
входять централізовані регіональні бюджети (обласні, міські,
республіканський) і консолідовані бюджети адміністративних одиниць
районного рівня (в Україні — райони і міста обласного підпорядкування) і
т. д. залежно від кількості рівнів адміністративно-територіального
поділу. Отже, характерною ознакою принципу єдності є наявність зведеного
бюджету як офіційно затвердженого фінансового плану. Слід зауважити, що
такий бюджет може складатись і як довідковий документ для визначення
загальної суми бюджетних коштів. Але це лише довідковий зведений бюджет,
який ніким не затверджується і ніхто не відповідає за його виконання в
загальній сумі.

Єдність бюджету забезпечується єдиною дохідною базою всіх бюджетів та
єдиною системою видатків бюджету. При цьому допускається перерозподіл
коштів між бюджетами як прямим вилученням чи переданням частини доходів,
так і через бюджетне регулювання, тобто встановленням нормативів
розподілу доходів виходячи з рівня забезпеченості кожного бюджету.

Принцип єдності виявляється в організації управління процесом складання
і виконання бюджету з єдиного центру. Оскільки затверджується зведений
бюджет, то в його складі затверджуються і центральний бюджет, і
відповідні регіональні зведені бюджети в загальному їх обсязі. У цих
умовах єдино можливою технологією процесу бюджетного планування є
затвердження бюджету за системою «зверху-донизу». При цьому не має
значення, в якому порядку і в якій послідовності складається проект
бюджету — «знизу-доверху», «зверху-донизу» чи паралельно. Головне, що
доки не буде прийнято бюджет вищого рівня, неможливе затвердження і
бюджету нижчого рівня. Органи влади нижчого рівня не можуть ігнорувати і
не виконувати встановлену бюджетну процедуру і затверджені на вищому
рівні відповідні показники, необхідні для складання їх бюджету.

Сутність принципу автономності у побудові бюджетної системи полягає у
тому, що кожний бюджет, який входить до її складу, є відносно
відокремленою і самостійною частиною. Характер взаємовідносин між
бюджетами різних рівнів (а без них не може навіть використовуватись
термін «система», який означає сукупність саме взаємозв’язаних
елементів) не тільки не підриває автономності кожного бюджету, а навпаки
— підкреслює її. Принцип автономності зовсім не означає, що кожний
бюджет є абсолютно відокремленою частиною. Також він не зводиться до
повного самозабезпечення коштами і самофінансування. Цей принцип
передбачає автономне управління кожним бюджетом і відсутність прямого
перерозподілу коштів між бюджетами шляхом їх вилучення із бюджетів
нижчого рівня до бюджетів вищого рівня. Не можуть переглядатись
нормативи розподілу доходів на підставі поліпшення дохідної бази
бюджетів нижчого рівня за рахунок мобілізації місцевих ресурсів,
введення місцевих податків і випуску місцевих позик.

В умовах автономності зведений бюджет не складається і не
затверджується. Він може використовуватись лише як довідковий документ.
Усі бюджети формуються незалежно один від одного, хоча між ними і можуть
складатися певні взаємовідносини, які ґрунтуються на договірних засадах,
а не диктуються вищою ланкою управління.

Автономність бюджетів забезпечується чітким законодавчим розмежуванням
доходів і видатків між бюджетами із забезпеченням кожного бюджету досить
міцною і стабільною дохідною базою. Це забезпечення підкріплюється
широкими правами у встановленні місцевих податків, як у вигляді надбавок
до загальнодержавних податків, так і в уведенні суто місцевих податків і
зборів виходячи з регіональних особливостей. Автономність кожного
бюджету відбивається і в процедурі бюджетного процесу. Кожний орган
влади й управління складає, затверджує й виконує безпосередньо тільки
свій бюджет. За таких умов взагалі не стоїть питання про послідовність
складання і затвердження бюджету: «зверху-донизу» чи «знизу-доверху».
Кожний бюджет складається і виконується автономно, незалежно від
бюджетного процесу як на вищих, так і на нижчих рівнях бюджетної
системи.

Автономність бюджетів може бути повною або частковою. Повна означає, що
ні у формуванні дохідної бази, ні у визначенні видатків не
встановлюється жодних обмежень. Терміни складання та затвердження
бюджету теж визначаються відповідним рівнем влади й управління
самостійно. Однак на практиці повної автономії не існує. Є обмеження,
які обумовлені як чинним законодавством, так і інтересами відповідних
ланок. Ці обмеження можуть бути незначними і несуттєвими, а можуть і
повністю підривати автономність. Характерним явищем у світовій бюджетній
практиці є постійна спрямованість на розширення автономності бюджетів
усіх рівнів.

Кожний із принципів побудови бюджетної системи має свої переваги й
недоліки. Наприклад, принцип єдності дає змогу управляти бюджетними
коштами з єдиного центру. За таких умов можливі концентрація ресурсів на
певних напрямах і розширення їх перерозподілу між галузями та регіонами.
Це дає в руки держави досить дійовий інструмент реалізації економічної і
соціальної політики. Однак зазначений принцип практично зводить нанівець
місцеву ініціативу у пошуку і мобілізації резервів зростання доходів і
раціонального використання коштів за окремими напрямами видатків.
Причиною цього є можливий перерозподіл коштів. Немає сенсу відшукувати
додаткові надходження та економити на видатках, якщо це призведе до
перерозподілу доходів шляхом їх прямого вилучення або через зменшення
нормативів відрахувань від регулюючих доходів. Отже, принцип єдності
може базуватись тільки на жорсткому централізованому керівництві. За
таких умов ініціатива на місцях не лише не потрібна, вона просто
шкідлива. Так звана самостійність місцевих бюджетів — не що інше, як гра
в піжмурки. Вона тільки заважає єдиному керівництву, не сумісна з ним.

Принцип автономності має прямо протилежні характеристики. Він створює
всі передумови для ефективного і раціонального використання бюджетних
ресурсів, для пошуку і залучення резервів. Адже якщо не буде таких
передумов на місцях, то звідки взагалі візьмуться доходи в державі і
стимули до їх зростання? Безперечно, можливості державних структур у
перерозподілі ресурсів у цьому разі значно скорочуються. І це важливо,
бо бюджет має бути саме інструментом перерозподілу, а не первинного
розподілу.

У цілому на підставі порівняльного аналізу можна зробити висновок, що
ефективнішою і раціональнішою є бюджетна система, яка побудована на
засадах автономності кожного бюджету. Звісно, така система не означає
автаркії і не має нічого спільного з ігноруванням загальнодержавних чи
регіональних проблем. Саме для врегулювання цих проблем і створюються на
кожному рівні централізовані й децентралізовані бюджети.

Важливим напрямом бюджетного устрою є розмежування доходів і видатків
між бюджетами. Це розмежування ґрунтується на певних засадах, які
обумовлені багатьма факторами, насамперед фінансовою моделлю
суспільства, основами побудови податкової системи і системи доходів
бюджету, врівноваженістю територіального розвитку, форм власності. Кожна
країна, вибираючи ту чи іншу модель бюджетного устрою, встановлює і
певну систему розподілу доходів і видатків між бюджетами, яка виходить з
розподілу видатків.

Розподіл видатків між бюджетами ґрунтується на більш сталих засадах, бо
визначається самим призначенням того чи іншого бюджету. Його основу
становить розподіл функцій та повноважень між рівнями державної влади й
управління. Видатки загальнодержавного характеру фінансуються із
центрального бюджету, видатки регіонального значення — з відповідних
місцевих бюджетів. Тобто все залежить від того, як оцінюється значення
тих чи інших видатків.

У процесі розподілу видатків можуть застосовуватися два підходи. Перший
передбачає розподіл за територіальною ознакою — місцезнаходження об’єкта
фінансування. Другий виходить із відомчого підпорядкування —
фінансування ведеться з бюджету того рівня, до котрого належить орган
управління, якому підпорядкований об’єкт фінансування.

Розподіл доходів між бюджетами є похідним від розмежування видатків між
ними і має забезпечити надійність та стабільність дохідної бази бюджетів
усіх рівнів. При цьому можливості мобілізації доходів на кожному рівні
мають безпосередньо залежати від зусиль відповідних органів влади та
управління. Вони повинні також мати дійові важелі впливу на забезпечення
надходження закріплених за ними податків, на платників цих податків.
Інакше ці органи не зможуть вести ефективну фінансову політику у сфері
доходів і повністю залежатимуть від некерованих ними процесів.

Розмежування доходів між бюджетами може здійснюватися двома основними
методами. Перший — закріплення за кожним бюджетом певних доходів. Він
властивий насамперед бюджетному устрою, що виходить з принципу
автономності. Закріплення може відбуватися шляхом повного передання того
чи іншого доходу у конкретний бюджет або через визначення стабільних
нормативів розподілу окремих доходів між двома чи кількома бюджетами.
Нормативи установлюються як у твердо фіксованих розмірах у відсотках від
загальної суми надходжень, так і шляхом розподілу ставок податків. При
цьому, як правило, фіксується розмір ставки, за якою здійснюються
платежі до центрального бюджету, і максимальна ставка. Ставка надходжень
до місцевих бюджетів установлюється місцевими органами влади в межах
максимальної ставки і ставки, за якою здійснюються платежі до
центрального бюджету. Такий механізм дає можливість місцевим органам
самостійно регулювати свою дохідну базу і впливати на платників.

Другий метод розмежування доходів між бюджетами, який припустимий лише
за умови застосування принципу єдності бюджетної системи, полягає в
установленні системи бюджетного регулювання, тобто здійсненні
відрахувань до бюджетів нижчих рівнів виходячи з їхніх потреб. При цьому
всі доходи поділяються на дві групи: закріплені і регулюючі. Закріплення
окремих доходів загалом відбувається так само, як і при попередньо
розглянутому методі. Від регулюючих доходів щорічно встановлюються для
кожного бюджету індивідуальні нормативи з метою збалансування цих
бюджетів або вирівнювання їх дохідної бази. Бюджетне регулювання є
способом централізованого керівництва складанням, затвердженням і
виконанням бюджету.

Важливою складовою бюджетного устрою є організація між-бюджетних
взаємовідносин. За напрямом ці взаємовідносини бувають вертикальні й
горизонтальні. Вертикальні взаємовідносини виникають між бюджетами
різних рівнів. При цьому існує правило, згідно з яким взаємовідносини
виникають тільки між безпосередньо пов’язаними бюджетами, тобто такими,
що розташовані поруч у вертикальній структурі. Взаємовідносини через
один чи кілька рівнів не допускаються. Горизонтальні взаємовідносини
складаються між бюджетами одного рівня.

Залежно від характеру організації взаємовідносин вони бувають
регламентовані й договірні. Регламентовані виникають і здійснюються
тільки відповідно до чинних законодавчих та інструктивних документів і
характеризуються чіткими правилами їх здійснення. Договірні грунтуються
на відповідних домовленостях двох органів влади чи управління. При цьому
окремі елементи таких взаємовідносин теж можуть регламентуватись, але
виникають вони лише на підставі угоди.

Список використаної літератури:

Єріна А.М. Організація вибіркових обстежень. 127 с.

Єріна А. М. Статистичне моделювання та прогнозування. 170 с.

Сжова Л. Ф. Інформаційний маркетинг. 560 с.

Жлуктенко В. І. та ін. Теорія ймовірностей і математична статистика. Ч.
2. Математична статистика. 336 с.

Завіновська Г. О. Економіка праці. 300 с.

Кардаш В. Я. Маркетингова товарна політика. 240 с.

Кардаш В. Я. Товарна інноваційна політика. 266 с.

Керб Л.П. Основи охорони праці. 216 с.

Кіндрацька Л. М. Бухгалтерський облік у банках України. 636 с.

Ковальчук Г. О. Економіка родини. 120с.

Ковальчук Г.О. Активізація навчання в економічній освіті. 298 с.