.

Неокласична модель інвестицій. Індексація та дезінфляція (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3896
Скачать документ

Теоретична частина.

Неокласична модель інвестицій.

Індексація та дезінфляція.

Валюта, валютний курс та його види.

Практична частина.

1. За даними таблиці розрахувати показники: ВНП, споживання, валові
приватні інвестиції, ЧНП, чисті приватні інвестиції.

Показники

1-й рік

2-й рік

Вартість нового будівництва

7

7

Вартість виготовленого обладнання

14

14

Вартість виготовлених споживчих товарів

154

126

Вартість споживчих товарів

126

154

Амортизація будівель

14

14

Амортизація обладнання

14

14

Запас споживчих товарів на початок року

42

70

Запас споживчих товарів на кінець року

70

42

2. За даними таблиці розрахувати внесок будівельників у створення ВНП:

Виробництво

Кінцева сума продажу (у.г.о.)

Купівля товарів, необхідних для виробництва (у.г.о.)

Будинку

20000

Скла

500

200

Цегли

12000

4000

Фарби

420

0

Інше

3080

4300

а) Як уникнути подвійного рахунку при вимірюванні ВНП ?

б) Дати визначення доданої вартості та пояснити способи її обчислення.

3. За наведеними даними розрахувати:

а) ВНП (методами доходів та витрат);

б) особистий доход;

в) доход кінцевого використання;

г) обсяг винагороди за працю;

д) обсяг чистого експорту;

е) обсяг чистих приватних інвестицій.

1.

Експорт

550,5

2.

Дивіденди

90

3.

Амортизація

460,5

4.

Зарплата

2163

5.

Державні витрати

1865,5

6.

Рента

49,5

7.

Непрямі податки

385,5

8.

Додаткові виплати до зарплати

420

9.

Валові приватні інвестиції

1113,5

10.

Податки та доходи корпорацій

132

11.

Трансфертні платежі

480

12.

Проценти за капітал

301,5

13.

Доход індивідуальних власників

198

14.

Споживчі витрати

2782,5

15.

Імпорт

507

16.

Внески на соцстрах

222

17.

Нерозподілені прибутки корпорацій

825

18.

Податки на особисті доходи

558

Неокласична модель інвестицій і q Тобіна

У національній економіці більшість фірм виконують дві функції —
виробляють товари і послуги та інвестують у капітал для майбутнього
виробництва. Для простоти нашого аналізу припустімо, що цими двома
видами діяльності займаються два вили фірм — виробничі та позичкові.
Виробничі фірми продукують товари і послуги, але не інвестують. Вони
орендують капітал у позичкових фірм. Останні не виробляють товарів і
послуг, а здійснюють усі інвестиції в економіку, тобто купують
капітальні блага і здають їх в оренду виробничим фірмам.

Із теми 3 нам уже відомо, то конкурентна фірма на підставі порівняння
витрат і вигід від застосування кожної додаткової одиниці капіталу
ухвалює рішення про те, яким обсягом капіталу володіти. Припустімо, шо
виробнича фірма може орендувати одиницю капіталу за ціною R і продавати
одиницю своєї продукції за ціною Р. Тоді реальні витрати на одиницю
капіталу для виробничої фірми становлять (К/Р). Реальною вигодою від
використання одиниці капіталу є МРК — додатковий обсяг продукції,
вироблений за допомогою цієї додаткової одиниці капіталу.

У темі 3 зроблено висновок, що для максимізації прибутку фірма потребує
капіталу доти, доки граничний продукт капіталу не зрівняється із його
реальною ціною. У стані рішюваги така ціна (R/Р) дорівнює граничному
продуктові капіталу:

де aА (L/K)1-a — граничний продукт капіталу для функції Коба— Дугласа.

За нашим припущенням, позичкові фірми купують капітальні блага і здають
їх в оренду. Позичкова фірма за кожну одиницю наданого в оренду капіталу
отримує реальну позичкову ціну капіталу (R/Р), що є витрргом для цієї
фірми.

Позичкова фірма несе три види витрат на власний капітал. По-перше, це
витрати, що пов’язані з процентом. Якщо така фірма бере в позику для
купівлі капіталу, то їй доводиться сплачувати за неї процент. І якщо
фірма купує капітал за власні кошти, вона втрачає процент, який могла б
заробити, поклавши цю суму в банк. Позначимо через (Pr) ціну купівлі
одиниці капіталу, а через (i) — номінальну процентну ставку. Тоді (iPr)
будуть витратами на процент.

Pr). Знак мінус показує, що тут враховують витрати, а не вигоди.

По-третє, це витрати, що пов’язані зі зношенням капіталу. Упродовж
строку оренди капітал зношується і втрачає свою вартість. Якщо h — норма
амортизації, то (hPk) — грошова величина амортизації.

Витрати на надання одиниці капіталу в оренду становлять:

Отже, витрати на капітал залежать від ціни одиниці капіталу, процентної
ставки, темпу зміни ціни капіталу та від норми амортизації.

) дорівнює реальній процентній ставці r. Звідси можна записати:

Витрати на одиницю капіталу = Рk (r + h).

Виразимо витрати на капітал в одиницях продукції економіки. Реальні
витрати на одиницю капіталу дорівнюють (Рk/Р) (r+ h).

Отже, реальні витрати на одиницю капіталу залежать від відносної ціни
капітального блага (Рk/Р), реальної процентної ставки r та норми
амортизації h.

Позичкова фірма з кожної одиниці капіталу отримує реальний виторг (R/P)
і несе реальні витрати (Рk/Р) (r + h) на кожну одиницю. Ухвалюю-рішення
про обсяг свого капіталу, фірма порівнює виторг і витрати, а різниця між
ними становить її прибуток:

Реальний прибуток = R/Р — (Рk/Р) (г+h).

Оскільки у стані рівноваги реальна позичкова ціна капіталу дорівнює його
граничному продуктові, то можна записати:

Реальний прибуток = МРК —(Рk/Р) (г+h).

Звідси зробимо такий висновок. Позичкова фірма вилучає приток, якщо
граничний продукт капіталу перевищує витрати на його одиницю. У ньому
разі фірмі вигідно інвестувати, тобто чисті інвестиції зростають. І
навпаки, фірма зазнає збитків, якщо граничний юдукт капіталу менший за
витрати на його одиницю. Тоді фірма зменшує свій обсяг капіталу.

Тепер можна відмовитися від припущення про поділ фірм на виробничі та
позичкові. Для фірми, яка використовує свій власний капітал, вигода від
кожної додаткової одиниці капіталу дорівнює граничному продуктові
капіталу, а витрати дорівнюють витратам на його одиницю.

З неокласичної моделі інвестицій випливає відповідь на питанння, чому
обсяг інвестицій залежить від реальної процентної ставки, зниженням
останньої витрати на одиницю капіталу знижуються, о збільшує прибуток
власників капіталу і стимулює нагромадженні більшого його обсягу. Тоді
навпаки, зі зростанням реальної процентної ставки стимули до
інвестування знижуються.

Залежність між обсягом інвестицій та процентною ставкою виражає крива,
або функція, інвестицій, яка, із зазначених вище причин, є спадною
(рис.4.8). З моделі також випливає, які саме чинники перемішують криву
інвестицій. Наприклад, всі чинники, котрі збільшують граничний продукт
капіталу, підвищують прибутковість інвестицій і переміщують зазначену
функцію вправо.

У будь-який час в усіх фірм є широкий вибір інвестиційних проектів,
наприклад купівлі додаткового устаткування. Якщо процентні ставки
високі, то здійснюватимуться лише проекти з очікуваною високою нормою
прибутку. Отже, обсяг інвестицій буде невеликим При зниженні процентної
ставки комерційно вигідними стануть також проекти, сподівана норма
прибутку на які нижча. і, отже, обсяг інвестицій збільшується.

Таблиця 4.3

Залежність інвестицій від процентних ставок

Проект Обсяг інвестицій, у проект (млн. грн) Щорічний дохід на 1000
інвестованих грн.(МПК- Р) Витрати на 1000 грн. за процентної ставки 20 %
Витрати на 1000 грн. за процентної ставки 10 % Щорічний чистий прибуток
на 1000 інвестованих грн. за процентної ставки 20 % Щорічний чистий
прибуток на 1000 інвестованих грн. за процентної ставки 10 %

1 2 3 4 5 6 7

А 4 450 200 100 250 350

B 6 370 200 100 170 270

C 8 290 200 100 90 190

D 12 210 200 100 10 110

E 5 160 200 100 -40 60

F 15 110 200 100 -90 10

G 20 90 200 100 -110 -10

Щоб простежити вплив процентної ставки на обсяг інвестицій, припустімо,
по-перше, що інфляція відсутня і номінальна процентна ставка дорівнює
реальній. По-друге, що інвестиції здійснюються за рахунок позики за
ринковою процентною ставкою. По-третє, що відсутня амортизація.
По-четверте, що проекти щорічно забезпечують однакову величину доходу
(виторгу). У таблиці 4.3 наведено фінансові дані щодо кожного
інвестиційного проекту. Через те, що всі дані номінальні, а не реальні,
і враховуючи зроблені припущення, формула прибутку фірм від інвестицій з
неокласичної моделі набуде вигляду: МРК — іРk

За процентної ставки 20 % витрати на позику 1000 грн становлять 200 грн
щороку, що показано в усіх рядках стовпця 4, а за станки 10% — 100 грн.
Щорічний прибуток від інвестицій (стовпці 6 i 7) — це різниця між
щорічним виторгом (стовпець 3) і витратами на капітал (стовпці 4 і 5).

Вибираючи інвестиційні проекти, фірми порівнюють щорічний виторг від
інвестицій із витратами на капітал. За процентної ставки 20%
інвестиційні проекти від А до D — прибуткові. Є підстави сподіватися, що
обсяг інвестицій становитиме ЗО млн грн. За нижчої процентної сіавки (10
%) прибутковість проектів зросте. За цієї ставки прибутковими є
інвестиційні проекти від A до F. Отже, можна очікувати, що обсяг
інвестицій зросте до 50 млн грн.

Результати нашою аналізу покажемо на рисунку 4.9. Відкладемо по
горизонтальній осі обсяг інвестицій, а по вертикальній — проценту
ставку. Побудуємо ступінчасту функцію інвестицій. Проект A є прибутковим
до рівня процентної ставки 42 %, проект В – до 37 %. проект С — до 29 %
і т.д.

Ступінчаста крива інвестицій показує, як процентні ставки впливають на
обсяг інвестицій.

Окрім процентних ставок, на інвестиційні рішення фірм сильно впливають
податкові ставки. Якщо, наприклад, податки заберуть половину доходу у
стовпці 3 таблиці 4.3, а витрати на капітал не зміняться, то прибутки
зменшуватимуться. Перевірте: за процентної ставки 20 % і податкової
ставки 50% прибутковим буде лише проект А. Підвищення податків на доходи
ділових підприємств переміщує криву інвестицій вліво.

Ще одним чинником інвестицій є технічний прогрес. Створення нової
техніки, нових виробничих процесів, розроблення нової та вдосконалення
наявної продукції стимулюють інвестиції. Продуктивніше устаткування
знижує витрати виробництва, поліпшує якість продукції і, зрештою,
підвищує рівень прибутку від інвестицій у це устаткування. Нові
рентабельні вили продукції забезпечують значне збільшення інвестицій,
оскільки фірми намагаються розширити виробництво.

У сучасних умовах на інвестиційним процес вагомо впливають сподівання.
Прибутковість будь-якого капіталовкладення залежить від прогнозів
майбутнього продажу і майбутньої рентабельності продукції, яку
виробляють за допомогою інвестованого капіталу. Сподівання підприємств
здебільшого грунтуються на детально розроблених прогнозах майбутніх умов
підприємництва. Якшо керівництво фірм налаштоване оптимістично стосовно
майбутніх умов підприємництва, то обсяг інвестицій зростатиме, за
песимістичного настрою — зменшуватиметься.

Інвестуючи капітал, підприємці зважають і на такі чинники, як
внутрішньополітичний клімат і ймовірність його змін, міжнародне
становище, динаміка населення, ситуація на фондовому ринку тощо.

Про наявність стимулів до інвестування дає змогу також судити показник,
який називають q Тобіна. Американський економіст Джеймс Тобін уважає, то
фірми ухвалюють рішення про інвестиції на підставі співвідношення
ринкової вартості функціонуючого капіталу та його відновної вартості. Це
співвідношення іменують q Тобіна:

ринкова вартість функціонуючого капіталу

відповідна вартість функціонуючого капіталу

Q =

Ринкова вартість функціонуючого капіталу залежить від курсу акцій.
Капітал корпорації (акціонерного товариства), з одного боку, існує у
вигляді фізичного капіталу — машин, устаткування, виробничих будівель, а
з іншого, у вигляді цінних паперів — акцій, які можна купити чи продати
на фондовій біржі.

Акція — це цінний папір, який свідчить про внесення певної частки в
капітал акціонерного товариства і дає право на отримання доходу у
вигляді дивіденди, який є частиною прибутку акціонерного товариства.

Грошову суму, позначену на акції, називають номінальною вартістю акції.
Проте акції на фондовій біржі продають не за номінальною вартістю, а за
курсом акцій. Чим визначається курс акцій?

Індивід купує акції, щоб отримати дохід у вигляді дивіденда, тому що
вищий дохід, то виший курс акцій, і навпаки. Курс акцій прямо
пропорційний величині дивіденда, який виплачується на них. Цей курс
здебільшого підвищується, коли фірми здійснюють вигідні інвестиційні
проекти; реалізація цих проектів означає для власників акцій вищі доходи
у майбутньому. З іншого боку, на курс акцій впливає процентна ставка.
Купуючи акції, особа надіється набути на свій капітал дохід, шо не
менший, ніж той, який можна отримати, поклавши цю суму грошей у банк.

Отже, курси акцій відображають наявність стимулів до інвестування.
Чисельник показника q Тобіна віддзеркалює вартість капіталу, яка
складається на ринку цінних паперів. Знаменник показує ціну капіталу, за
яку його можна придбати сьогодні. Якщо q більше одиниці, то ринок цінних
паперів оцінює функціонуючий капітал на суму, яка перевищує відновну
вартість. У цьому разі менеджерам фірм вигідно інвестувати. І навпаки,
якщо q менше від одиниці, то ринок цінних паперів оцінює функціонуючий
капітал на меншу суму, ніж його відновна вартість. У цьому разі
менеджери не заміщуватимуть капітал, коли він зноситься. Отже, обсяг
чистих інвестицій залежить від того, чи q більше від одиниці, чи менше.

Неокласична модель інвестицій і теорія інвестицій Тобіна тісно пов’язані
між собою Показник q залежить від поточних і майбутніх очікуваних
прибутків на функціонуючий капітал. Якщо граничний продукт капіталу
перевищує витрати на його одиницю, то облаштований капітал приносить
прибуток. Тому володіння капіталом є вигідним для фірм: він підвищує
ринкову вартість акцій і веде до високого значення а. Якшо ж граничний
продукт капіталу менший витрат на його одиницю, то використовуваний
капітал завдає фірмам збитки, бо знижує ринкову вартість акцій і означає
низьке значення q.

Неокласична модель інвестицій і q Тобіна — це теоретико-аналітичні
знаряддя аналізу ефективності інвестування, точніше кажучи, аналізу
наявності стимулів до інвестування. Тепер з’ясуємо основні показники,
які використовуються для оцінки рівня ефективності конкретних
інвестиційних проектів.

Індексація та дезінфляція.

У 80-ті роки деякі країни обрали метод індексації, щоб пристосуватися до
негативних наслідків інфляції. Індексація, як уже відомо, означає, що
номінальні доходи громадян змінюються пропорційно коливанням цін, тобто
вона є механізмом, за допомогою якого доходи частково або цілком
захищаються від інфляції. Інакше кажучи, індексація передбачає, що
поточні доходи населення збільшуються відповідно до темпу зростання цін
у країні за певний період. У разі повної індексації реальні доходи
захищені від згубного впливу інфляції, а тому життєвий рівень населення
не знижується.

Однак індексацію не можна розглядати як дієвий метод боротьби з
інфляцією. За її допомогою можна лише послабити або уникнути окремих
негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи. Чому ж не
можна захистити всіх учасників національної економіки від інфляції,
тобто все проіндексувати? Досвід багатьох країн свідчить: що більше
прагнуть державні мужі захистити економіку від інфляції через
індексацію, то нестабільнішою стає економіка; чим більше суспільство
намагається вберегти своїх членів від інфляції, тим нестабільнішим стає
їхнє становище. Країни, які повністю індексували все у своїй економіці
(Бразилія), не мали великого успіху. Річ у тім, що індексація, по-перше,
розкручує інфляційну спіраль. За політики індексації темпи інфляції
зростають, і вона із помірної може розвинутися у галопуючу, а то й у
гіперінфляцію. По-друге, неможливо повністю вберегти від знецінення усі
доходи населення. Нарешті, індексація потребує значних державних
видатків, що збільшує дефіцит бюджету.

Як уже зазначалося, проблема інфляції, а відтак і антиінфляцій-ної
політики, є доволі дискусійною — як у наукових, так і в політичних
колах. Одні економісти, зокрема монетаристи, вважають, що інфляція є
виключно грошовим явищем. На їхню думку, для її подолання потрібно
уповільнити темпи зростання пропозиції грошей у національній економіці.
Для недопущення інфляції вони пропонують дотримуватися у монетарній
політиці так званого грошового правила. Згідно з цим правилом, темп
зростання пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного
зростання, який для більшості розвинутих країн становить 3—5% за рік. Ці
економісти не розмежовують заходів інфляційної політики, спрямованої на
подолання різних видів інфляції, — інфляції попиту та інфляції
пропозиції.

Інша група економістів уважає, що рецепти монетаристів є надмірно
болісними для суспільства. Ця група пропонує політику доходів, котра, як
уже зазначалося, передбачає, то учасники ринкового процесу впролопж
певного періоду утримуються від підвищення пін на товари і послуги, а
також на фактори виробництва. Політику доходів застосовувала низка країн
у 70-ті роки, але, на думку багатьох фахівців, вона була малоефективною.

Представники основного потоку макроекономіки виходять із того, що
інфляція є багатофакторним процесом, тому для боротьби з нею потрібно
використовувати широкий арсенал знарядь, який умовно можна поділити на
дві групи. Перша група охоплює методи, застосування яких дає змогу
знизити рівень інфляції порівняно швидко, упродовж короткого відтинку
часу. Друга група заходів, які називають антиінфляційною стратегією,
спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі.

Якщо інфляція уже розвинулася, то для її подолання нині здебільшого
застосовують стримуватиму макроекономічну політику, тобто політику
дезінфляції. Вона грунтується на можливості вибору між інфляцією та
безробіттям у короткостроковому періоді. Державні мужі, знижуючи за
допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит, зменшують
обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням
бефобіття. Згідно з кривою Філіпса для короткострокового періоду,
зростання рівня безробіття знижує рівень інфляції.

У зв’язку з цим постає запитання: яким обсягом річного реального ВВП має
пожертвувати суспільство, щоб знизити рівень інфляції? Економісти часто
обчислюють коефіцієнт дезіпф.іяційних утрат, який показує відсоток
річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження
інфляції на 1 %. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП
за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за
той самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова
оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно
пожертвувати 5% річного ВВП.

Коефіцієнт дезінфляпійних утрат можна виразити через безробіття. Згідно
з законом Оукена, зміна рівня безробіття на 1% змінює ВВП на 2%. Отже,
зниження інфляції на 1% потребує збільшення циклічного безробіття
приблизно на 2,5%. Цей коефіцієнт можна використати для того, щоб
визначати, на яку величину має зрости безробіття задля зниження
інфляції. Наприклад, для її зниження на 4% потрібно пожертвувати 20%
ВВП. Відповідно це потребуватиме збільшення циклічного безробіття на
10%.

Величина коефіцієнта дезінфляційних утрат дає змогу судити про те,
доцільне чи недоцільне подальше проведення антиінфляпійної політики.
Якщо цей коефіцієнт порівняно високий, то урядові, очевидно, слід
утриматися від заходів щодо уповільнення темпів інфляції, віддаючи,
наприклад, перевагу індексації доходів населення. Низьке значення
коефіцієнта дезінфляційних утрат свідчить про ефективність
антиінфляційної попітики і доцільність її продовження.

В одному із досліджень було простежено 65 випадків дезінфляції у 19
країнах. Майже повсюдно зниження рівня інфляції було досягнуте через
тимчасове зменшення обсягу національного виробництва. Проіе величина
втрат у вигляді зменшення ВВП у різних країнах виявилася неоднаковою.
Значення коефіцієнта дезінфляційних утрат залежить від багатьох
чинників, зокрема від швидкості здійснення дезінфляції, гнучкості
заробітної плати, ступеня інфляційних очікувань, довіри населення до
політики уряду тощо.

Практика показала, що швидка дезінфляція супроводжується меншими
втратами, ніж повільна. У країнах з вищим рівнем гнучкості заробітної
плати (у них коротший строк дії колективних договорів) коефіцієнти
дезінфляційних утрат були нижчими. Економісти особливо підкреслюють роль
інфляційних очікувань у проведенні ефективної і менш болісної політики
дезінфляції.

Висока інфляція є здебільшого результатом процесу, який роз-вивагться
внаслідок дії адаптивних інфляційних очікувань. Тому важливим завданням
дезінфляції є приборкання інфляційних очікувань. При цьому потрібно
виявити так звані “якорі”, або орієнтири, цих очікувань, тобто явища і
процеси, залежно від яких економічні суб’єкти формують свою поведінку
щодо цін. Такими орієнтирами здебільшого є темпи інфляції у попередніх
періодах, темпи зростання грошової маси, номінальні процентні ставки за
державні облігації, динаміка курсу національної валюти тощо. Контроль
уряду за одним або кількома ними орієнтирами дає змогу загасити
інфляційні очікування. Водночас світовий досвід підказує, що ці
очікування якнайшвидше долаються там, де виконуються принаймні дві
умови.

По-перше, державна політика спрямовується на зміцнення механізмів
ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне (тобто те, що
супроводжується збільшенням кількості та підвищенням якості життєвих
благ) уповільнення зростання цін. Лише тоді змінюється поведінка
споживачів, у ній зникають інфляційні мотиви. Доки споживачі не
переконаються в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, доти в
національній економіці відбуватиметься інфляційне розширення сукупного
попиту.

По-друге, уряд має непохитно дотримуватися курсу на поступове подолання
інфляції та користуватися довір’ям більшості населення. Рівень довір’я
до антиінфляцінної політики є одним із чинників, від якого залежить
величина втрат, пов’язаних із проведенням дезінфляції. Заслужити високий
рівень довір’я можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком
визначені, практично здійсненні і такі, що можна легко перевірити,
антиінфляпійні завдання, заздалегідь інформує про це населення і
неухильно домагається розв’язання цих завдань. Наприклад, центральний
банк має регулярно повідомляти про той рівень інфляції, який він
збирається підтримувати, і про необхідний для цього темп зростання
грошової маси. Якщо державні мужі добросовісно виконують свої обіцянки,
то учасники ринкового процесу поступово переконуються в тому, що
керівництво країни не лише з усією рішучістю стало на шлях боротьби з
інфляцією, але й здатне контролювати становище, домагатися реалізації
проголошених цілей. Що глибше це усвідомлюється, то більше
довіряють державним мужам, то охочіше рішення про ціни, пропозицію,
попит, заощадження тощо пристосовуються до заздалегідь установленого
ліміту на приріст грошової маси. Отже; цей ліміт стає реальною силою,
яка виливає на економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних
очікувань.

Прихильники теорії раціональних сподівань навіть твердять, що зниження
рівня інфляції можливе без економічного спаду, тобто без згортання
обсягу національного виробництва і без зростання безробіття. Згідно з
цією теорією, якщо наміри уряду приборкати інфляцію не викликають
сумніву, громадяни швидко відкидають свої інфляційні очікування. Це
означає, що короткострокова межа вибору між інфляцією та безробіттям
переміщуватиметься донизу, і це дає змогу зменшити інфляцію без
підвищення рівня безробіття. Така ідея була б справедливою, якби
інфляцію індукувала виключно надлишкова грошова маса, а сама інфляція не
містила інерційного чинника.

Для недопущення розвитку галопуючої інфляції у майбутньому уряд
розробляє антиінфляційну стратегію, основними складовими якої є
ефективна монетарна політика, впорядкування державних фінансів,
раціоналізація структури національної економіки та зовнішньоекономічної
діяльності.

Ефективна монетарна політика передбачає, що щорічні прирости грошової
маси в обігу обмежені й не надто перевищують зростання національного
продукту. Як відомо, немає легшого способу зруйнувати економіку країни,
як наповнити грошовий обіг зайвими купюрами. Конструктивну
антиінфляційну монетарну політику може проводити лише не залежний від
виконавчої влади центральний банк, який спирається на добре розвинуту
банківську систему. Центральний банк володіє такими могутніми знаряддями
проведення монетарної політики, як операції на відкритому ринку, зміна
облікової ставки чи норми резервування, за допомогою яких він може
визначати темпи приросту грошей у національній економіці.

Важливою складовою антиінфляційної стратегії є впорядкування державних
фінансів, передовсім скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його
повної ліквідації. Це скорочення має відбуватися за рахунок зменшення
видаткової частини державного бюджету. Річ у тім, шо під впливом нових
економічних концепцій у багатьох країнах світу в останній чверті XX ст.
відбулося зниження податкових ставок. Більшість економістів вважають, що
високопрогресивні системи оподаткування стримують розвиток економіки.
Зниження податкових ставок із прибуткового податку на громадян посилює
стимули до праці, збільшує особисті заощадження, а з податку на прибуток
підприємств — підтримує розвиток інвестиційного процесу. Отже, внаслідок
зростання заощаджень та інвестицій можна сподіватися прискорення
економічного зростання і збільшення у майбутньому рівня зайнятості,
обсягу національного виробництва, а отже й державних податкових
надходжень, що сприятиме досягненню бездефіцитного бюджету. Інакше
кажучи, продумана фіскальна політика, яка усуває бюджетні дефіцити, що
індукують інфляцію, відіграє важливу роль в антиінфляційній стратегії.

Раціональна монетарна і фіскальна політика допомагає усувати з економіки
інфляцію попиту. Водночас є необхідною стратегія розвитку національної
економіки, яка б захистила або принаймні помітно послабила руйнівні
впливи зовнішніх збурень пропозиції, які індукують інфляцію витрат. Для
недопущення інфляції пропозиції уряд має сприяти розвиткові освіти й
науки, нагромадженню інтелектуального потенціалу суспільства і людського
капіталу кожною особою, має фінансувати наукові дослідження та
дослідно-конструкторські розробки, здійснювати структурну перебудову
національної економіки у напрямі зростання в ній частки продукції
високотехнологічних галузей і виробництв. Це стримуватиме розвиток
інфляційного процесу у разі сильних зовнішніх несприятливих збурень
пропозиції.

Особливе місце в антиінфляційній стратегії займає раціоналізація
зовнішньоекономічних зв’язків країни. Пасивне сальдо платіжного балансу,
як відомо, індукує інфляційні імпульси.

Поняття валюти.

Волюта — це грошова одиниця, що використовується як світові гроші, тобто
як міжнародна розрахункова одиниця, засіб обігу і платежу.

Залежно від емітента валютних коштів розрізняють такі види валют:

• національна валюта – платіжний засіб (грошова одиниця) певної
держави (гривня, долар, марка, фунт стерлінгів тощо);

• іноземна валюта — грошові знаки зарубіжних держав, а також: кредитні
та платіжні засоби (чеки, веселі) в іноземних грошових одиницях, що
використовуються в міжнародних розрахунках;

• колективна валюта – міжнародні грошові одиниці, емісію
яких

здійснюють міжурядові валютно-кредитні організації (Євро, СПЗ). Залежно
від режиму використання:

• конвертована валюта (повно або частково);

• неконвертована.

Залежно від сфери і мети використання:

• валюта оплати – валюта, якою здійснюють фактичну оплату товарів і
послуг згідно із зовнішньоекономічною угодою чи погашення міжнародного
кредиту;

• валюта кредиту – валюта, якою за угодою кредитора та позичальника
надається кредит;

• валютні угоди (ціни) — валюта, в якій встановлюється ціна товару або
послуг у зовнішньоторговельному контракті або визначається сума надання
міжнародного кредиту;

• міжнародна торгова валюта – це валюта, що використовується для
оцінки міжнародних торговельних операцій (експорт й імпорт товарів,
послуг, капіталу), або валюта як товар, що є предметом купівлі-продажу;

• міжнародна резервна валюта — це валюта, що використовується для
покриття дефіциту платіжного балансу, надання позик, кредиту,

фінансування допомоги тощо, її головною функцією є
створення валютних державних резервів.

Типовою міжнародною торговою і, водночас резервною валютою є долар США
(2/3 міжнародної торгівлі здійснюється за його допомогою).

Валютні відносини — це сукупність валютно-грошових і
розрахуноково-кредитних відносин у міжнародній сфері.

Валютні відносини включають

укладання угод, щодо купівлі-продажу валюти

отримання й надання з-за кордону різного роду позик

надання економічної й технічної допомоги за кордон

функціонування валюти у зовнішньо -економічній торгівлі

Учасники валютних відносин:

• держави;

• міжнародні організації;

• юридичні особи;

• фізичні особи.

У практиці функціонування валютного ринку використовуються дві групи
валютних операцій. По-перше, це операції, що проводяться на умовах “спот
” (зрої). Йдеться про валютні угоди, які реалізуються на
короткостроковій основі -поставка валюти здійснюється протягом 48 годин.
Відповідно до цього визначається і валютний курс “спот ” — курс на
момент укладення угоди.

По-друге, операції форвардного (forward) типу. Це – термінові операції,
розрахунки за якими ведуться не більше як 48 годин після їх укладення.

Однією з функціональних форм термінових угод і опцій операції (орііоп),
згідно з якими суб’єкти ринку набувають право купити чи продати валюту у
майбутньому за курсом, зафіксованим на момент укладення відповідної
угоди.

Форвардні валютні курси відрізняються від курсів “спот” на величину
“знижки” чи “премії”, пов’язаної з відстроченням платежів.

Валютний курс.

В умовах функціонування ринкової економіки головним об’єктом валютного
регулювання є валютний курс національної грошової одиниці. Його зміни
суттєво впливають на розвиток як внутрішньогосподарських процесів, так і
зовнішньоекономічних позицій тієї чи іншої країни. Мається на увазі
вплив валютного курсу на зовнішню торгівлю, рух коротко та
довгострокових капіталів, розміри заборгованості, платіжного балансу
країни і т.д.

Валютним курсом називається співвідношення обміну двох грошових одиниць,
або ціна однієї валюти, виражена в іншій.

У більшості країн при встановленні валютного курсу застосовується пряме
котирування. Воно означає, що певна сума іноземної валюти (наприклад, 1,
10, 100 одиниць) використовується для вираження змінної величини
відповідної суми національної валюти (наприклад, 1 дол. рівний 0,6305
ф.ст.).

Рідше застосовується пряме котирування. Основою у цьому разі служать
одиниця національної валюти, порівнювана, скажімо, з доларом. Це
котирування використовувалося б у Великобританії, наприклад, 1 ф.ст.
рівний 1,586 дол.

Валютні котирування звичайно встановлюються банками. При цьому залежно
від того, чи здійснює банк купівлю чи продаж: валюти, розрізняють курси
продавця та покупця.

За курсом покупця банк купує іноземну валюту, а за курсом продавця —
продає її. Так, скажімо, котирування 1,9430/50 марок за ФРН за 1 дол.
означає, що банк готовий купити у клієнта 1 дол. за 1,943 марки, а
продати йому 1 дол. за 1,945 марки. Різниця, що називається маржею чи
спедом (від англ. зргеаа), як правило, становить десять або й навіть
соті частини процента і може коливатися залежно від конкретної ситуації
на валютному ринку.

Розрізняють валютні курси за видами платіжних документів: курс
телеграфного переказу, курс поштового переказу, курс чеків, курс
векселів тощо.

Крос-курси становлять собою котирування двох іноземних валют, ні одна з
яких не є національною валютою учасника угоди, який встановлює курс.
Наприклад, крос-курсом вважатиметься курс японської ієни до марки
ФРН, встановлений українським банком.

Звичайно під крос-курсом розуміють також будь-який курс, виведений
розрахунковим шляхом із курсів двох відповідних валют до третьої валюти.
Наприклад, Якщо відомі курси японської ієни та марки ФРН, то поділивши
ці курси можна вивести крос-курс ієни до марки.

Залежно від видів валютних угод розрізняють курси поточні та термінові
(спот і форвард). При укладенні поточних валютних угод обмін валюти
здійснюється після заздалегідь обумовленого терміну за попередньо
встановленим форвардним курсом.

Форвардний курс стримується вирахуванням премії від поточного курсу чи
додаванням дисконту до нового. Валюта котирується з премією чи дисконтом
на валютному ринку залежно від очікуваних перспектив динаміки її курсу і
від рівня міжнародних процентних ставок у ній та інших валютах. Якщо
валюта котирується на термін зі знижкою, то її форвардний курс нижчий
від поточного і навпаки.

Із 1973р. високорозвинуті ринкові держави відмовились від встановлення
постійних співвідношень взаємного обміну валют (фіксований курс) і
перейшли до “плавучих” курсів, які вільно складаються на основі попиту
та пропозицій відповідних валют на валютних ринках. З огляду на
нестабільність чинників, що діють на валютних ринках, курси ведучих
західних валют, особливо долара США суттєво коливаються (5-10% протягом
місяця).

Такі постійні коливання “плаваючих” валютних курсів дуже ускладнюють
здійснення зовнішньоекономічних розрахунків. Через це деякі держави
об’єднуються у валютні ‘угрупування, встановлюючи фіксовані
співвідношення між: своїми валютами.

Серед розвинутих країн таким угрупуванням є Європейська валютна система
(ЄВС), до якої входять 9 західноєвропейських країн (ФРН, Франція,
Італія, Нідерланди, Данія, Ірландія, Бельгія, Люксембург, Іспанія).
Обмінні курси валют цих держав між собою не можуть відхилятися більш
ніж: на 2,25% від встановлених фіксованих курсів (щодо італійської ліри
– понад 6%).

При наближенні поточного курсу до верхньої чи нижньої межі коливань
країни члени ЄВС проводять валютні інтервенції і вживають їхніх заходів,
стараючись утримати курс у встановлених межах; якщо ж це не вдається то
здійснюють офіційну девальвацію чи ревальвацію національної валюти.

Ряд країн, які розвиваються, “прив ‘язують ” курси своїх національних
валют до основних західних валют й міжнародних валютних, одиниць, що
також: є прикладом встановлення фіксованих валютних курсів. Сьогодні
понад ЗО держав “прив’язують ” свої національні валюти до долара США, 13
– до французького франка, більше 10 – до СДГ.

У деяких країнах існує не один, а два чи більше курсів національної
валюти, які використовуються у різних видах операцій. Серед таких
близько 20 тих, що розвиваються, і одна розвинута держава (Бельгія). У
Бельгії діє два курси: один – для комерційних, другий — для фінансових
операцій. У ряді країн, що розвиваються, множинні курси використовуються
для заохочення до експорту певних товарів і обмежень деяких видів
експорту.

Окрім обмінних валютних курсів є також: різні розрахункові курси, які
застосовуються у статистичних співвідношеннях та економічному аналізі.
До них належать, наприклад, середній курс, що являє собою арифметичне
середнє курсів продавця та покупця. Такого курсу насправді не існує,
однак його величина щорічно повідомляється засобами масової інформації.

Широко поширені на Заході також різноманітні індекси валютних курсів.
Оскільки одночасно і в різному напрямку можуть змінюватися курси
багатьох валют, а то існує проблема визначення ступеня обезцінювання (чи
подорожчання) окремих грошових одиниць відносно інших.

Валютний “кошик” становить умовний фіксований набір різних грошових
одиниць. Він використовується насамперед тоді, коли необхідно визначити,
наскільки змінюється курс валюти по відношенню не до однієї, а до
багатьох грдшових одиниць.

Однією зі сфер застосування валютних “кошиків” є індекси т.зв.
ефективних валютних курсів, що відображають динаміку курсу щодо
відповідного “кошика”, в якій звичайно включаються валюти держав, котрі
займають найважливіше місце у зовнішньоекономічних зв’язках даної
країни. Причому залежно від складу валют, що входять до неї, динаміка
вказаних курсів може бути різною внаслідок неоднакових змін взаємних
курсів валют та міжнародних валютних курсів.

Найчастіше індекси валютних курсів використовуються для оцінки впливу,
який справляють зміни курсів національної грошової одиниці на
конкурентоспроможність товарів, а також на торговий і платіжний баланси
відповідної країни.

Найвідомішими серед індексів ефективних валютних курсів долара США є
індекс Ради ФРС, індекс “Морган геранті траст” та індекс МРФ (МЕРМ).
Останній постійно розраховується Міжнародним валютним фондом не тільки
для долара, але й для всіх валют найбільших розвинутих країн. Валютний
“кошик” індексу, що включає 18 валют, складений із урахуванням впливу
змін курсів відповідних грошових одиниць на платіжний баланс.

Аналізуючи динаміку валютних курсів, активно використовують номінальні і
т.зв. реальні валютні курси. Останні звичайно застосовуються тоді, коли
стоїть завдання глибшого вивчення впливу змін курсів на
конкурентоспроможність, особливо у тих випадках, коли валюти сильно
обезцінюються через інфляцію.

Індекс реального валютного курсу – це індекс валютного курсу, який
враховує відносні зміни внутрішніх цін відповідної пари країн. Вказаний
індекс відображає сукупний вплив грошових факторів на
конкурентоспроможність, оскільки він враховує і таке погіршення чи
поліпшення відносної конкурентоспроможності економіки тієї чи іншої
країни, яке пов ‘язане з інфляцією.

Як дефлятор в індексах реальних валютних курсів звичайно використовують
індекси росту внутрішніх цін чи елементів витрат, наприклад, індекси
питомих затрат на оплату робочої сили (unit Labour costs).

Відповідно індекси реальних ефективних валютних курсів, скоригованими на
відносні зміни внутрішніх цін (витрат) певної країни відносно їх змін у
відповідній групі країн. Багато індексів ефективних курсів долара США,
які нині використовують, розраховуються яку номінальному, так і в
реальному виразі.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020