.

Напрями удосконалення інституційної інфраструктури фондового ринку (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
230 2908
Скачать документ

Реферат на тему:

Напрями удосконалення інституційної інфраструктури фондового ринку

Удосконалення організаційної структури фондового ринку є одним з
основних напрямів підвищення ефективності функціонування української
економіки. Досвід розвинених, а також постсоціалістичних країн свідчить,
що державне регулювання становить найважливі-ший фактор розвитку
фондового ринку.

Існуюча в Україні система регулювання та нагляду за діяльністю суб’єктів
фондового ринку є досить складною. Регулювання у цій сфері здійснювали в
Україні різні органи державної влади з різною ефективністю. Закон
України „Про цінні папери та фондову біржу”, прийнятий у червні 1991
року, визначив як регулятор цього сегменту фінансового ринку
Міністерство фінансів України. З 1996 року ці функції виконує Державна
комісія з цінних паперів та фондового ринку України (далі – ДКЦПФР).
Донині ефективність регулювання є досить низькою, про що свідчать
незначні обсяги цього ринку, а також суттєві деформації корпоративних
відносин в Україні, що відчувається у майже постійних переділах
власності та гучних корпоративних конфліктах.

Світовою тенденцією розвитку регуляторної політики на фінансових ринках
є утворення універсальних наглядових органів, предметом регулювання яких
є комплекс взаємопов’яза-них сегментів фінансового ринку –
грошово-кредитного, фондового, страхового та інших фінансових
інструментів. Українська практика світовим тенденціям аж ніяк не
відповідає. Наявність великої кількості регуляторів, еклектичність
підходів, що застосовувалися під час їхнього заснування, призводять до
дискредитації самої ідеї інституційно-правового регулювання фінансового
ринку та його складової – фондового ринку.

Отже, у галузі регулювання фінансового ринку необхідні системні
дослідження з метою визначення послідовних дій, спрямованих на
реалізацію адміністративної реформи.

Поняття „державне регулювання фондового ринку” трактується в
законодавчих актах дуже широко, поєднуючи функції розробки
нормативно-правових актів і нагляду за діяльністю суб’єктів фондового
ринку.

При цьому державне регулювання повинно забезпечувати досягнення трьох
основних цілей, рекомендованих до використання комісіями з ЦП у всіх
країнах світу: 1) захист інвесторів; 2) функціонування справедливого,
ефективного та прозорого ринку; 3) зменшення ризику.

Сферами регулювання фондового ринку є допуск цінних паперів до публічної
торгівлі, розкриття інформації емітентами, функціонування організаторів
торгівлі, регулювання діяльності професійних учасників ринку, нагляд за
купівлею-продажем фінансових активів інсайдерами.

Більшість науковців погоджуються з тим, що ступінь розвитку,
ефективність і зміст систем державного регулювання суттєво відрізняються
в тих країнах, де функціонує розви-нений фондовий ринок і країнах, де
цей ринок перебуває на стадії розвитку або формування. Особливості
систем регулювання фондових ринків пов’язують зі специфікою
геополітич-ного та геоекономічного становища цих країн. Отже, проблеми
розвитку систем регулюван-ня в кожній країні різні. Тому формування
системи регулювання фондового ринку в будь-якій країні є досить складним
і індивідуальним процесом, хоча, звичайно ж, він підпорядко-вується
певним загальним принципам.

Метою даної статті є аналіз загальних основ та особливостей формування
організаційної структури фондових і визначення заходів щодо її
удосконалення в умовах глобалізації фінансових ринків.

У 90-х роках ХХ ст. з’явилося багато робіт, присвячених ролі фінансової
системи в економічному розвитку держави, та впливу інституційного устрою
на формування цін, розподіл ресурсів та ефективність економіки в цілому.
Представники нової інституційної теорії довели, що ринкова зміна цін і
відхилення від раціональної поведінки економічних суб’єктів значною
мірою залежать від інституційного устрою (Р. Мертон, З. Боді, Р. Левін,
Д. Норт).

Дослідженню механізмів функціонування ринку цінних паперів та діяльності
суб’єктів цього ринку присвячено ряд наукових праць, зокрема,
фундаментальних досліджень (Г. Марковіц, У. Шарп, І. Фішер, Ф. Фабоцци,
Ф. Макколей, Т. Бек, В. Максимович, Я. Мір-кін та ін.). Вивченням даної
проблеми займаються і українські вчені-економісти: А. Пересада,
Б. Луців, О. Сохацька, Л. Примостка, А. Мертенс, Ю. Лисенков,
О. Мозговий, О. Ромашко та ін.

Проблемами гармонізації організаційних аспектів регулювання фондового
ринку постсоціалістичних країн до міжнародних стандартів присвячені
роботи А. Рота, Р. Бернар-да, Б. Рубцова, С. Хоружего, Н. Козлова і
інших вітчизняних та зарубіжних учених. Враховуючи значний світовий
прогрес у питаннях теорії та практики регулювання фондових ринків,
гармонізації національних стандартів до міжнародної практики, існує
нагальна потреба подальшого наукового дослідження існуючих моделей
управління та становлення національної моделі фондового ринку.

У базовому документі Міжнародної організації комісій по цінних паперах
(IOSCO) „Цілі та принципи регулювання в сфері цінних паперів”
наголошено, що регулювання повинно сприяти формуванню капіталів у
господарстві та економічному росту [1].

Можна виділити два види державного регулювання фондового ринку:
державно-правове та інституційно-правове. Державно-правове регулювання
передбачає виконання функції моніторингу ринку державними органами, а
інституційно-правове – регламентацію правил здійснення операцій з
цінними паперами та контроль за ринком з боку професійних учасників.

Лауреат Нобелівської премії по економіці Д. Норт визначає інститути як
„правила гри”, що організовують взаємовідносини між суб’єктами та
створюють структуру мотивації. Інституційні обмеження містять як
заборону індивідам здійснювати певні дії, так і вказівки щодо умов, за
яких визначеним індивідам дозволяється здійснювати певні дії [2].
Інституціональні умови функціонування фондового ринку повинні
забезпечувати:

– створення регулятивної інфраструктури;

– нагляд і примус до виконання правил;

– розкриття інформації;

– захист прав власності тощо.

У світі розрізняють два основних підходи до регулювання фондового ринку.
За критерієм „суб’єкт регулювання” розрізняють такі підходи: 1) основна
регулююча роль належить державі; 2) регулювання розділено між державою
та саморегулівними організаціями [3].

Перший характеризується тим, що регулювання переважно концентрується у
державних органах і лише незначні функції у сфері нагляду, контролю та
встановлення правил передаються державою різним СРО. Типовими
представниками цієї моделі є США та Франція.

Сутність іншого підходу полягає в тому, що максимально можливий обсяг
повноважень передається СРО. При цьому контроль значною мірою
здійснюється не через виконання жорстких правил та інструкцій, а шляхом
переговорів із учасниками ринку. Щоправда держава зберігає за собою
право у будь-який момент втрутитися в систему саморегулювання та
здійснити свої контрольні функції. Найбільш типовим представником цієї
системи є Великобританія.

Виділяють також проміжну модель регулювання фондового ринку, в якій
головну роль відіграють центральні банки, тому що основними учасниками
ринку є комерційні, інвестиційні та кредитні інститути.

В економічній літературі для визначення двох основних видів фондових
ринків часто використовуються терміни „банківська” та „ринкова” моделі.
До недавнього часу можна було досить чітко поділити фондові ринки
розвинених країн на ці дві моделі: до „банківської” можна було віднести
країни континентальної Європи та Японії, до „ринкових” –
Велико-британію, США та інші англо-саксонські країни. У 90-х роках
відбулися суттєві зміни в інституційному устрої фондових ринків багатьох
країн, що ускладнює цей поділ, але відмінності все ж існують і науковці
намагаються визначити за допомогою різних критеріїв ефективність кожної
з цих систем.

У постсоціалістичних країнах застосовуються різні системи регулювання.
Наприклад, в Україні, Росії, інших країнах СНГ, Угорщині, Польщі модель
функціонування фондового ринку ближча до американської, хоча вона набула
і своїх особливих рис. Українська модель фондового ринку
характеризується, з одного боку, тим, що в ній майже відсутні
обмеженнящодо участі банків в операціях з цінними паперами. Банки
виступають одночасно і інвесторами, і професійними учасниками ринку
цінних паперів. У цьому аспекті ми суттєво відрізняємося від США.

З іншого – в Україні достатньо розвиненими є інститути спільного
інвестування і, що досить суттєво, існують небанківські фінансові
посередники – брокерсько-дилерські фірми. Цим Україна відрізняється від
країн з „банківською” моделлю, де відсутні небанківські фінансові
установи.

Модель регулювання українського фондового ринку за ознакою „суб’єкт
регулювання” базується на використанні СРО, які створюються за
функціональною ознакою (брокерсько-дилерська діяльність, депозитарна
діяльність) та в які входять різні фінансові інститути (комерційні
банки, торговці цінними паперами, депозитарії та зберігачі.

За критерієм „об’єкт регулювання” можуть бути виділені: 1) моделі
регулювання за функціональною ознакою (діяльність на фондовому ринку,
діяльність на кредитному та депозитному ринку) 2) моделі, що створюються
за інституціональною ознакою (об’єкт регулювання – комерційний банк,
інвестиційна компанія, пенсійні фонди, страхові компанії) 3) змішані
моделі, в яких створюється єдиний мегарегулятор фінансового ринку
(об’єктом регулювання при цьому є фінансові конгломерати, які включають
комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії та інші фінансові
інститути).

В Україні прийнята змішана модель, в якій основним регулятором є
Державна комісія по цінних паперах та фондовому ринку, окремі функції
регулювання здійснюють Національ-ний банк і Міністерство фінансів.

Науковці неодноразово намагалися з’ясувати, яка з зазначених моделей –
„банківська” чи „ринкова” – є більш ефективною. Наприклад, у роботі
„Структура фінансової системи та економічний розвиток: приклади на рівні
фірм, галузей та країн” Т. Бек, А. Демиргуч-Кунт, Р. Левін,
В. Максимович намагалися (на підставі аналізу даних по 48-и країнах за
період з 1960 по 1995 роки) проаналізувати статистично значимий вплив
фінансового сектора на економічне зростання [4]. Автори використовували
різні індикатори та економічні методи для оцінки зв’язку між фінансовою
стуктурою та економічним розвитком, вони шукали відповіді на такі
запитання:

1. Чи відрізняються темпи росту країн з „банківською” моделлю від країн
з „ринковою” моделлю, чи впливає структура фінансової системи на хід
економічного розвитку?

2. Чи впливає правова система на ефективність фінансової системи, а
через неї на економічне зростання?

3. В яких фінансових системах швидше розвиваються галузі, що залежать
від зовнішнього фінансування і які з них більше сприяють появі нових
компаній?

4. Чи впливає правова система на темпи виникнення нових фірм?

5. В яких фінансових системах простіше отримати фінансові ресурси і як
це впливає на темпи їхнього росту?

Здійснений названими науковцями аналіз не підтвердив переваг
„банківської” чи „ринкової” моделі щодо забезпечення темпів росту
економіки, рівня розвитку промисло-вості, темпів створення нових фірм
або їхнього росту. Водночас був виявлений зв’язок між захистом прав
зовнішніх інвесторів та всіма перерахованими параметрами.

Економетричний аналіз дозволив зробити висновок про те, що більш
розвинений ринок фінансових посередників мають країни, в яких: 1) добре
захищені права кредиторів; 2) юридичні системи спрямовані на захист
контрактних зобов’язань; 3) впроваджені стандарти обліку, що дозволяють
отримати високоякісну звітність.

Відповідно, реформи в галузі права та обліку, які можуть покращити стан
у вказаних сферах, можуть прискорити розвиток фінансових посередників і
прискорити економічний розвиток.

Однією з основних тенденцій розвитку сучасних фондових риків є їхня
консолідація, наслідком цього процесу стала реформа регулюючої системи
багатьох країн світу. Вона полягала в тому, що замість великої кількості
спеціалізованих організацій, що займалися моніторингом і контролем
різних учасників фондового ринку (банків, торговців цінними паперами)
був створений єдиний регулятор, що здійснює контроль за фінансовою
системою в цілому. Так розвиваються системи регулювання фінансової
системи Канади, Норвегії, Данії, Швеції, Австралії, Сінгапура, країн
Скандинавії, Великобританії, Японії.

У країнах, де створений єдиний регулятор, реально відбулася інтеграція
фінансових ринків, сформувалися універсальні фінансові комплекси,
контроль над якими раціонально здійснювати з єдиного центру.

В Україні існують аргументи як у підтримку створення єдиного
мегарегулятора, так і проти цього. Раціональність об’єднання
функціональних регуляторів пов’язана, в першу чергу, з прагненням до
економії витрат на утримання управлінських структур. Основними причинами
створення єдиного мегарегулятора прихильники цього підходу вважають:
незначний розмір ринків капіталу, недостатній рівень регулювання різних
секторів ринку, недолік ресурсів для фінансування діяльності регулюючих
органів, непослідовність нормативно-правової бази.

Опоненти концепції єдиного мегарегулятора стверджують, що основними
економічними причинами створення мегарегуляторів є наявність фінансових
конгломератів (багатофунк-ціональних фірм), діяльність яких потребує
багатьох узгоджень між різними державними органами. Саме для подолання
цієї проблеми створюється мегарегулятор, який будується за секторальним
принципом – банки, цінні папери, страхування.

В Україні поки що немає економічного підгрунтя для створення
мегарегулятора: фондо-вий ринок представлений відносно дрібними
фінансовими структурами, що мають низьку капіталізацію, фінансові
інструменти мають спрощену структуру, відсутні фінансові конгло-мерати,
які мали б домінуюче положення.

Отже, в найближчій перспективі в Україні будуть поєднуватися
функціональний та інституційний принцип державного регулювання фондового
ринку. У цих умовах необхід-ним є розвиток різних форм взаємодії між
фінансовими регуляторами, які б забезпечили цілісність та ефективність
регулювання фондового ринку.

У міжнародній практиці подібна взаємодія забезпечується у таких формах:

– створення спільних органів регуляторів (колегії, міжвідомчі комісії,
робочі групи, експертні ради);

– взаємне узгодження дій та політики, врахування взаємних інтересів
регуляторів;

– спільна розробка концептуальних підходів щодо створення моделі ринку,
програми його розвитку, запобігання створенню паралельних структур
фондового ринку;

– узгодження процедури обміну інформацією з метою запобігання ризикам,
інсайдерству, завчасне інформування про нові підходи до регулювання;

– спільне регулювання фінансових конгломератів, з визначенням основного
регулятора, організація спільних процедур розробки норм і правил їхньої
діяльності.

Як правило, у країнах із низьким рівнем розвитку фондового ринку
використовуються більш жорсткі обмеження до суб’єктів ринку, ступінь
впливу держави на процеси обігу цінних паперів є більш сильним, держава
в примусовому порядку зобов’язує учасників ринку до розкриття
інформації, правила та процедури діяльності суб’єктів ринку є більш
формалізованими, для того щоб можна було краще контролювати їхню
діяльність.

Фондовий ринок України як об’єкт регулювання має ряд особливих рис,
характерних для ринків, що перебувають на початковій фазі свого
розвитку, а саме:

– низька ліквідність і насиченість ринку фінансовими інструментами;

– висока концентрація структури власності (переважають великі
акціонери), нерівномір-ність регіонального розподілу ресурсів,
фрагментарність ринку;

– низька прозорість ринку, розвинена інсайдерська торгівля, порушення
принципів справедливого ціноутворення і, як наслідок, порушення прав
дрібних акціонерів, низький рівень спільного інвестування;

– значний регулятивний вплив держави та макроекономічних факторів;

– жорстка конкуренція з іншими ринками, що формуються за кошти іноземних
інвесторів.

У зв’язку з цим основними напрямами удосконалення системи державного
регулювання фондового ринку України можуть бути:

1. Для розв’язання проблеми розкриття інформації для інвесторів та
удосконалення механізму сплати дивідендів, подолання корпоративних
конфліктів необхідно прийняти закон „Про акціонерні товариства”. Проект
цього закону підготовлено ще у 2000 році, але акціонери, які володіють
великими пакетами акцій, в ньому не зацікавлені і його прийняття
постійно відкладається. Передумовою прийняття цього закону є виключення
з тексту положень про закриті акціонерні товариства, акції яких за своєю
суттю не є ні ринковим інструментом, ні об’єктом регулювання Державної
комісії з цінних паперів та фондового ринку.

2. У нормативних документах про регулювання діяльності акціонерних
товариств необхідно передбачити регулярне надання інформації про
діяльність акціонерних товариств в обсягах, що відповідають міжнародним
стандартам. Для цього акціонерні товариства повинні застосовувати
міжнародно визнані стандарти обліку та аудиту.

Законодавство України потребує введення спеціальних норм, що визначають
поняття „інсайдер”, „інсайдерська інформація”, „інсайдерська торгівля”,
„маніпулювання цінами фондових інструментів”, „нечесна торгова практика
на фондовому ринку”.

3. Для захисту інтересів інвесторів та стимулювання інвестицій у цінні
папери домашніми господарствами необхідно забезпечити рівний підхід до
оподаткування різних сегментів фінансового ринку. Зараз доходи від
операцій з цінними паперами оподатковуються за найвищою ставкою
порівняно з доходами від депозитів або страхових полісів.

4. Необхідно сприяти тому, щоб купівля-продаж цінних паперів відбувалася
здебільшого на організованому (регульованому) ринку. Для всіх торгових
систем України необхідно розробити єдині стандарти професійної
діяльності, які повинні жорстко контролюватися державним органом з
питань регулювання фондового ринку. В Україні функціонують 10
організаторів торгівлі цінними паперами. Якщо йти шляхом зосередження
торгівлі цінними паперами на регульованому ринку, то треба дотримуватися
вимог до „регульованого ринку”, які містяться в Директиві 2004/39/ЄС від
21.04.2004 р. „Про ринки фінансових інструмен-тів”. Відповідно до цієї
Директиви, необхідною вимогою до біржі є наявність
клірингово-розрахункової установи.

5. Розбудова національної депозитарної системи. Необхідно передбачити
існування в Україні лише одного Центрального депозитарію цінних паперів,
не підвладного впливу держави та корпоративних груп.

6. Необхідно сформувати цілісну, прозору та надійну систему реєстрації
прав власності на цінні папери, ліквідувати поділ цінних паперів на
„документарні” та „бездокументарні”. Система обліку цінних паперів
поєднує два підходи, що технологічно між собою не узгоджені: реєстри
власників іменних документарних цінних паперів і облікові реєстри
бездокументарних цінних паперів ведуться по-різному. Основними
недоліками реєстра-торської діяльності є дублювання реєстрів, внесення в
реєстри несанкціонованих змін, блокування проведення загальних зборів
акціонерів. Для ліквідації цих недоліків необхідно затвердити єдині
правила та технологічні процедури для реєстраторів; останні повинні бути
учасниками центрального депозитарію і вести облік за єдиними
стандартами, встановленими цим депозитарієм.

7. Важливе значення має також передача деяких повноважень держави
саморегулівним організаціям. Основними завданнями саморегулівних
організацій, які представляють інституційно-правовий рівень регулювання
фондового ринку, є встановлення правил, стандартів і вимог до здійснення
діяльності з ЦП, норм і правил поведінки, вимог до професійної
кваліфікації фахівців – членів таких організацій – та здійснення
контролю за їхнім дотриманням членами організації; сприяння здійсненню
професійної діяльності членами саморегулівної організації; розробка та
здійснення заходів щодо захисту прав членів саморегулівної організації.

Підвищенню рівня впливу СРО на функціонування ринків буде сприяти
прийняття наступного підходу: представники одного виду професійної
діяльності повинні бути об’єднані в одну СРО.

Отже, склад і структура регулюючих органів у кожній країні залежать від
рівня технологічного розвитку фондового ринку, глибини процесів
спеціалізації, масштабів ринку, співвідношення організацій-учасників
трансакцій, їхніх економічних інтересів. Напрям інституційних змін
визначається співвідношенням регулюючих інститутів і об’єктів
регулювання та відмінностями між ними.

У країнах із розвиненими фондовими ринками основною метою є поступова
уніфікація правил і норм діяльності учасників та впровадження єдиної
системи моніторингу за їхньою діяльністю.

У країнах центральної та східної Європи головним напрямом удосконалення
системи регулювання фондових ринків є їхня адаптація до умов ЄС, у першу
чергу, це стосується уніфікації вимог до розкриття інформації про
емітентів, проспектів емісії різних фінансових інструментів.

У країнах, що перебувають на стадії формування фондових ринків, до яких
належить і Україна, головна мета розвитку системи регулювання полягає в
удосконаленні технологічної інфраструктури ринку з метою залучення
масового інвестора, розвитку нових фондових інструментів, запобігання
зловживань і захисту інтересів мінотарних акціонерів.

Література:

1. International Organization of Securities Cjmmissions (IOSCO).
Objectivts and Principles of Securities Regulation”, September – 1998. –
С. 40.

2. Норт Д.. Институты, институциональные изменения и функционирование
экономики. – Москва: Фонд экономической книги „НАЧАЛА”, 1997. – С.
17–19.

3. Рот А., Захаров А., Миркин Я., Бернард Р., Баренбойм П., Борн Б.
Основы государствен-ного регулирования фінансового рынка: Учебное
пособие для юридических и экономичес-ких вузов. – Москва: Юридический
дом „Юстицинформ”, 2002.= – С. 10–12.

4. Beck T. Demirguc – Kunt A., Levine R., Maksimov V. Financial
Stracture and Economic Development, Ferm, Indastry, and CountryEvidence.
– June 14. – 2000.Wold Bank, mimeo (www.worldbank.org).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020