.

Міжнародний ринок облігацій. Євроринок (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
597 5835
Скачать документ

Реферат на тему

Розвиток міжнародного ринку цінних паперів

План

1. Міжнародний ринок облігацій. Євроринок

2. Діяльність фондових бірж на міжнародному ринку цінних паперів 1.
Міжнародний ринок облігацій. Євроринок

Поява акцій пов’язана з утворенням і поширенням акціонерних товариств,
які з часом стали перетворюватися у складні монополістичні об’єднання
(концерни, трести, картелі, консорціуми). Їх функціонування в умовах
гострої конкурентної боротьби і розвитку науково-технічної революції
зумовило залучення не тільки акціонерного, а й облігаційного капіталу,
що, у свою чергу, викликало випуск і розміщення приватними компаніями і
корпораціями поряд з акціями також і облігацій, тобто облігаційних
позик. Тому структура ринку цінних паперів складається з трьох основних
елементів:

акцій, облігацій приватного сектору і державних облігацій.

Облігація являє собою боргове зобов’язання позичальника перед
кредитором, яке оформляється не кредитною угодою, а продажем-купівлею
спеціального цінного папера. Облігації поділяються на різні види залежно
від емітента, способу виплати доходу, термінів, на які вони
випускаються, умов обігу та надійності.

Залежно від емітента, тобто того, хто їх випускає, облігації бувають
державні, місцеві, інституційні, у тому числі корпоративні.

Державні облігації випускаються центральними органами управління, як
правило, Міністерством фінансів. Залучені кошти спрямовують на покриття
бюджетного дефіциту чи на фінансування певних інвестиційних проектів.

Облігації місцевих позик випускаються місцевими органами управління.

Інституційні облігації випускаються суб’єктами підприємницької
діяльності, фінансовими товариствами.

Залежно від способу виплати доходу розрізняють процентні, дисконтні й
конвертовані облігації.

Процентні облігації передбачають виплату доходу у вигляді річного
процента, що встановлюється до номінальної вартості.

За дисконтними дохід формується у вигляді різниці між номінальною
вартістю і цінами купівлі.

Конвертовані облігації передбачають не виплату доходу, а обмін їх на
нові. При цьому номінальна вартість придбаних облігацій збільшується,
тобто дохід утворюється за рахунок різниці між номінальною вартістю
нових і попередніх облігацій.

За терміном випуску розрізняють строкові, безстрокові та облігації з
правом дострокового погашення.

Строкові випускаються на певні терміни, які не можуть змінюватися.
Залежно від тривалості періоду вони поділяються на короткострокові (до
1—2 років), середньострокові (до 5 років) та довгострокові (понад 5—10
років). Однак у кожній країні є свій підхід до визначення термінів
облігацій.

Безстрокові облігації не передбачають визначення термінів їх випуску.

Облігації з правом довгострокового погашення передбачають право емітента
на довгострокове погашення.

За умовами обігу облігації, як і акції, поділяються на дві групи: з
вільним і обмеженим обігом залежно від прав на їх перехід від одного до
іншого власника.

За надійністю облігації поділяються на забезпечені та незабезпечені.

Забезпечені облігації передбачають гарантії на їх погашення і виплату
доходу з дотриманням установлених термінів. Забезпеченням таких
облігацій можуть виступати нерухоме майно, земля, державні цінні папери.

Незабезпечені облігації не передбачають встановлення їх забезпечення, на
що вказується в умовах випуску.

Державні облігації, незалежно від того, вказано об’єкти і форми їх
забезпечення чи ні, завжди вважаються забезпеченими, оскільки держава
має достатні ресурси і практично збанкрутувати не може.

Облігації, що розміщуються на закордонних ринках, згідно з усталеною
термінологією, називаються міжнародними і, у свою чергу, поділяються на
іноземні, або закордонні, облігації та єврооблігації. Основна
відмінність єврооблігацій від іноземних облігацій полягає в тому, що
єврооблігації випускаються у валюті, яка є іноземною як для емітента,
так і для інвесторів, серед яких відбувається розміщення цих цінних
паперів. Єврооблігації розміщуються одночасно у фінансових центрах
декількох країн і є на сьогодні найпоширенішим видом міжнародних
облігацій.

Зарубіжні, або іноземні, облігації — це цінні папери, які випущені й
розміщені емітентом у будь-якій іноземній країні за допомогою
внутрішнього національного суб’єкта ринку цінних паперів із цієї країни
й у валюті країни розміщення позики. Валюта позики для позичальників є
іноземною, а для інвесторів — національною.

Існують і деякі відмінності між іноземними (за емітентом) і звичайними
внутрішніми облігаціями щодо режиму оподаткування, методики розміщення,
регулювання часу і максимальних обсягів емісії, вимог щодо типу і обсягу
інформації, яка розкривається позичальником перед проведенням емісії,
особливих процедур реєстрації випуску, а також обмеження на кількість і
склад потенційних інвесторів.

Найбільші ринки іноземних облігацій розташовані в Цюріху, Нью-Йорку,
Токіо, Франкфурті-на-Майні, Лондоні та Амстердамі.

Багато іноземних облігацій мають уже усталені назви на міжнародних
ринках цінних паперів, які широко використовуються професійними
учасниками цих ринків. Найвідомішими іноземними облігаціями є такі:
“янкі” (Jankee Bonds), “самурай” (Samurai Bonds), “шибосай” (Shibosai
Bonds), “дайміо” (Daimio Bonds), “шогун” (Shogun Bonds) в Японії;
“бульдог” (Bulldog Bonds) у Великій Британії; “Рем-брандт” (Rembrandt
Bonds) у Нідерландах; “матадор” (Matador Bonds) в Іспанії; “кенгуру”
(Kengaroo Bonds) в Австралії.

Єврооблігації — це боргові зобов’язання, що є одним із видів цінних
паперів, які випускаються позичальниками при отриманні довготермінових
кредитів на євроринку. Маючи всі ознаки (реквізити) облігацій, вони
відрізняються деякими особливостями. Так, на відміну від іноземних
облігацій, які розміщуються на ринках однієї країни, Єврооблігації
розміщуються одночасно на ринках кількох держав. Валюта єврооблігаційної
позики для кредиторів, як правило, є іноземною, за винятком банків США.
Гарантом за позикою виступають переважно емісійні синдикати, які
утворюються банками кількох країн і здійснюють розміщення єврооблігацій.

Щодо історичних рамок виникнення ринку єврооблігацій, то в економічній
літературі, особливо довідниковій, досить поширеним є твердження, що цей
ринок виник на початку 70-х років XX ст.

Деякі автори вважають, що вперше міжнародний ринок єврооблігацій набув
розвитку, коли уряд США в 1963 p. ввів податок на американських
резидентів, що купували закордонні цінні папери, який урівнював ставки
процента. Внаслідок введення цього податку іноземні запозичення
перемістилися на європейські ринки і виник сталий попит на
Єврооблігації.

Інші автори стверджують, що ще в 40—50-х роках деякі емітенти випускали
облігації в доларах США, розміщуючи їх в Європі. Так, саме в цей час
компанія Philips розміщувала такі боргові зобов’язання в Нідерландах.
Однак частіше за все вважається, що дебютною була позика, здійснена
італійською компанією Concessione в липні 1963 p. на суму 15 млн дол.
США. Всього в 1963 p. було здійснено сім таких випусків, три з яких — у
доларах США, а до 1969 p. цей ринок зріс уже в 38 разів. Долар залишався
домінуючою валютою, але в цій якості все більшої популярності набувала
німецька марка3.

Спочатку ринок єврооблігацій був практично нерегульованим і набув слави
саме відсутністю управління своєю активністю, хоча все ж певне
регулювання здійснювали центральні банки під час прийняття ними емісій у
тих чи інших валютах, а також провідні банки, які управляли емісіями.

Згодом виникає необхідність вироблення більш чітких правил гри, що
привело до створення Асоціації міжнародних облігаційних дилерів (AIBD) і
пов’язаної з нею групи Міжнародної асоціації учасників первинних ринків
(ІРМА). На початку 90-х років AIBD була перейменована на Асоціацію
учасників міжнародних фондових ринків (International Securities Market
Association — ISMA), яка налічувала 866 членів, у тому числі 166 із
Великої Британії, 138 — із Швейцарії, 57 — із Німеччини, 60 — із
Люксембургу,

За цей час Асоціація розробила досить детальну і масштабну систему
регулювання, включаючи правила здійснення і регулювання операцій, етики
поведінки і процедур врегулювання конфліктів. Асоціація надає всім
зацікавленим клієнтам інформацію про ринки європаперів, а також
проводить навчальні семінари з видачею спеціальних дипломів для роботи
на міжнародних фондових біржах. Її штаб-квартира знаходиться у
Швейцарії, але переважна більшість роботи проводиться в Лондоні, де
розміщений її секретаріат.

Основними операторами ринку єврооблігацій, з точки зору емісії,
виступають великі банки і компанії, що мають досить високий кредитний
рейтинг, залежно від якого здійснюється рейтингове оцінювання випущених
ними облігацій. Найпоширенішими у світі формами рейтингової оцінки
облігацій є такі індекси оцінки облігацій (табл. 4.1).

Таблиця 4.1. Індекси рейтингової оцінки облігацій

Індекс оцінки

Значення індексу

“Стандарт енд Пурс”

“Мудис”

ААА

Ааа

Найвищі інвестиційні якості

АА

Аа

Високі інвестиційні якості

А

А

Інвестиційні якості вищі за середній рівень

ВВВ

Ваа

Середні інвестиційні якості

ВВ

Ва

Інвестиційні якості нижчі за середній рівень

В

В

Спекулятивні облігації з низьким кредитним рейтингом

ССС

Саа

Високий ступінь ризику неплатежу

СС

Са

Високоспекулятивні облігації

С

С

Найнижчі інвестиційні якості

На ринку єврооблігацій випускаються облігації різних типів:

звичайні, або “прямі”, з “плаваючою” процентною ставкою; з нульовим
процентом (купоном); з індексованим процентом і конвертовані облігації;
з опціоном та ін.

На звичайні, або прямі, облігації власникові виплачується фіксований
процент у вигляді річних купонів. На них припадає понад 60 % всіх
єврооблігацій.

Облігації з “плаваючою” процентною ставкою стали випускатися на
евроринку з 70-х років. Ставка і дохід на них залежать від зміни
ринкового процента. “Плаваюча” ставка за єврооблігаціями базується
переважно на ставці ЛІБОР1 з надбавкою (спредом) залежно від умов ринку.

Облігації з нульовим купоном з’явились на євроринку у 80-ті роки. Їх
власники одержують дохід не щорічно, а лише один раз — викупляючи
облігації. Процент за цими облігаціями встановлюється при визначенні
емісійного курсу, який, як правило, нижчий номіналу (інколи досягає лише
30—40 %). Водночас погашення облігації здійснюється за номіналом, у
зв’язку з чим дохід власника облігації визначається різницею між
емісійним курсом і її номіналом. Крім того, інвестори не сплачують
податок на дохід від облігацій.

Процент за облігацією з індексованим процентом залежить від зміни
індексу цін на товари (наприклад, нафту або золото).

Конвертовані облігації набули розповсюдження на євроринку цінних паперів
у 80-х роках. Вони хоч і приносять їх власникові менший процент, ніж,
наприклад, “прямі” облігації, зате дають йому право по закінченні
терміну обміняти їх на акції компанії-позичальника за умови, що
дивіденди за акціями виявляться вищими, ніж проценти за облігаціями.

Облігації з опціоном також з’явилися у 80-ті роки. Вони дають інвестору
право вибору різних варіантів операції. Наприклад, було випущено позику,
яка дозволяла власникові за рахунок опціону купити одну тройську унцію
золота за наперед встановленою ціною. Купівля таких акцій мала рацію за
умови, що ціна на золото мала тенденцію до зростання. Облігації з
опціоном також дають можливість обмінювати один вид цінного паперу на
інший: наприклад, облігацію — на акцію, або облігацію з “плаваючою”
ставкою — на облігацію з фіксованою ставкою.

Для залучення коштів інвесторів, ресурси яких відрізняються
довгостроковим характером (строкові компанії, пенсійні фонди),
випускаються облігації з фіксованою, а також “плаваючою” ставкою на
досить значні терміни — 30 і навіть 40 років.

Залученню засобів на ринок єврооблігацій сприяє і така умова, як продаж
облігацій у розстрочку. При цьому покупець платить спочатку лише частину
курсової вартості облігацій, а суму, що залишилася, він може внести
через певний час.

Позичальники на єврооблігаційному ринку залежно від країни походження
поділяються на такі основі групи:

• розвинуті країни;

• країни, що розвиваються;

• міжнародні інституції, які не мають конкретної національної

належності;

• оффшорні центри.

Якщо проаналізувати весь обсяг первинної емісії єврооблігацій за останні
15 років, то на розвинуті країни припадає 75 %; країни, що розвиваються
— 7; міжнародні інститути — 10; оффшорні центри — 8 %. Причому на трійку
лідерів — Західну Європу, США і Японію — 65 %. Понад 90 % всього обсягу
залучених шляхом випуску єврооблігацій коштів припадає на позичальників
із Північної Америки, Західної Європи, Азії (переважно Японії),
Австралії і Нової Зеландії та на міжнародні організації1.

Слід зазначити, що групування суб’єктів євроринку за принципом
інвесторів у облігації на пред’явника є досить умовним, оскільки
достовірно визначити безпосереднього власника цих цінних паперів
практично неможливо. Це пояснюється тим, що банки та інші організації,
які розповсюджують єврооблігації, виявляють виняткову стриманість у
визначенні своїх клієнтів, намагаючись їх не афішувати. Крім того,
доступність єврооблігацій дрібному інвестору (завдяки невисокій
номінальній вартості в 1000 дол. США за одиницю) робить їх привабливими
для продажу приватним, “роздрібним” інвесторам, що призводить до такого
явища, як “розводнювання” єврооблігацій.

І все ж, хоч і з певним ступенем умовності, можна визначити

декілька основних груп “кінцевих” інвесторів, які займають домінуюче
становище на ринку єврооблігацій. Це приватні та інституційні інвестори.

Приватні інвестори — це фізичні особи, які здійснюють операції з
єврооблігаціями. Інколи їх називають кінцевими, або роздрібними,
інвесторами.

Ринок єврооблігацій є досить привабливим для приватних інвесторів, які
проживають у країнах із недостатньо розвинутим ринком капіталу і
обмеженими інвестиційними можливостями, для розміщення тимчасово вільних
грошових коштів. Для осіб із економічно і політичне нестабільних країн,
або якщо вони бажають зберегти свою анонімність, ринок єврооблігацій
також виступає досить привабливим місцем вкладання капіталу. Завдяки
цьому переважна більшість таких приватних інвесторів не володіє
достатнім досвідом і часом для всебічного аналізу фінансової інформації,
наданої позичальником. Тому вони, як правило, дотримуються досить
традиційної, можна сказати консервативної, позиції, надаючи перевагу
купівлі єврооблігацій добре відомих кредиторів із розвинутих країн. Крім
того, приватні інвестори намагаються “тримати” єврооблігації до моменту
погашення. Вони не займаються частими операціями купівлі чи продажу
облігацій, обміну одних інвестиційних інструментів на інші, граючи на
змінах і терміновості ринку, як це притаманно професійним учасникам
євроринку. Як правило, метою таких приватних інвесторів є намагання
будь-що диверсифікувати свої валютні заощадження або збільшити
процентний дохід шляхом придбання облігацій, номінованих у різних
валютах.

Як показує аналіз, від 40 до 60 % всіх єврооблігацій, що розміщуються на
ринку, належить швейцарським і люксембурзьким банкам, які діють в
інтересах своїх приватних клієнтів-інвесторів. Причому переважна
більшість єврооблігацій, які складають портфелі названих банків, були
придбані в останні десять років XX ст., коли активний рух до ринкових
засад економіки розпочали постсоціалі-стичні країни та країни
пострадянського простору.

Іншою вагомою групою ринку єврооблігацій є інституційні інвестори.
Важливим етапом у зростанні ролі інституційних інвесторів стала практика
випуску з першої половини 90-х років великих євро-облігаційних позик, що
дало змогу звузити амплітуду коливання цін і підвищити ліквідність
вторинного ринку єврооблігацій.

На ринку єврооблігацій у групі інституційних інвесторів можна виділити:

• банки (центральні, інвестиційні, комерційні);

• державні установи;

• міжнародні фінансові інститути;

• пенсійні фонди;

• страхові фонди і компанії (у тому числі оффшорні);

• взаємні (пайові) інвестиційні фонди (ПІФи);

• менеджерів вкладів (управляючих інвестиціями);

• пайові інвестиційні фонди;

• великі корпорації.

Досить активну роль на ринку єврооблігацій відіграють центральні банки,
чому сприяло інтенсивне накопичення ними валютних резервів. Однак ця
категорія інвесторів досить обережна у виборі інвестиційної стратегії
поведінки на ринку єврооблігацій. Деякі банки вважають, що найбільш
розумно вкладати свої інвестиційні ресурси в короткострокові активи —
депозити і короткотермінові державні зобов’язання. Більша ж частина
дотримується точки зору, згідно з якою їхні резерви мають залишатися
незмінними і вартість їх не повинна падати нижче певного рівня. Завдяки
цьому основні резерви таких банків інвестуються в короткотермінові
фінансові інструменти, які є найбільш ліквідними на ринку, а інша
частина резервів розміщується в довгострокові активи. Якщо раніше
центральні банки обмежувалися вкладанням коштів у цінні папери з
терміном обігу не більше 5 років, то сьогодні спектр фінансових
інструментів значно розширився, і відповідно розширилися та
диференціювалися самі інвестиційні портфелі центральних банків.

Певне місце серед інвесторів ринку єврооблігацій займають державні
установи (агентства) та міжнародні фінансові інститути. Їх інвестиційна
стратегія полягає у погодженні валюти позики і терміну погашення
випущених ними боргових паперів та розміщення коштів у облігації, що
випускаються високонадійними емітентами. Як і центральні банки, ця
категорія інвесторів також має жорсткі обмеження щодо інвестування своїх
коштів і тому орієнтується виключно на високоліквідні фінансові
інструменти.

Казначейства транснаціональних корпорацій для збереження ліквідності й
капітальної вартості своїх активів вкладають кошти як у короткотермінові
інструменти грошового ринку, так і періодично вкладають свої касові
залишки в єврооблігації з плаваючою відсотковою ставкою, забезпечуючи
таким чином високу дохідність вкладень і при цьому, звичайно, приймаючи
на себе високий рівень ризику.

Суттєве місце серед інвесторів ринку єврооблігацій займають пенсійні
фонди, які у своїй переважній більшості створені транснаціональними
корпораціями. Створення таких фондів дає змогу уникнути процедурних
складностей, пов’язаних зі сплатою податків. На пенсійні фонди припадає
25 % інституційних інвестицій.

Щодо страхових та інвестиційних компаній, то вони разом забезпечують
близько 60 % інституційних інвестицій. Певна частина інвесторів на ринку
єврооблігацій представлена також страховими фондами, оффшорними
страховими компаніями, переважно дочірніми, які створені
транснаціональними компаніями.

Ще однією категорією інвесторів ринку єврооблігацій є менеджери вкладів
(управляючі Інвестиціями), у ролі яких виступають банківські трастові2
департаменти. Враховуючи той факт, що клієнтами в більшості випадків є
приватні інвестори, менеджери вкладів, зазвичай віддають перевагу цінним
паперам корпорацій, здебільшого американських. При цьому перевага
віддається високій дохідності й, відповідно, більш високим кредитним
ризикам.

Останніми роками на ринку єврооблігацій набирають силу пайові
інвестиційні фонди, які є професійними учасниками ринку і володіють
великими пакетами єврооблігацій. Водночас ці фонди в будь-який час (у
випадку зміни умов на ринку) готові перевести свої кошти в інші активи
для підвищення їхньої дохідності або для досягнення інших інвестиційних
цілей. Це, як правило, досить мобільні інвестиційні структури, які
забезпечують вкладникам диверсифікацію інвестиційного портфеля, високу
ліквідність і високопрофесійне управління цінними паперами.

2. Діяльність фондових бірж на міжнародному ринку цінних паперів

Загальноприйнятого визначення міжнародного ринку цінних паперів немає.
Як правило, на цьому ринку відбувається торгівля цінними паперами між
нерезидентами та торгівля фондовими цінностями, вираженими не в
національних валютах. Критерій “міжнародності” визначається тим, що
капітал перетікає з однієї країни в іншу, а інвестиційні ресурси
перетинають національні кордони.

Важливим для аналізу міжнародного ринку цінних паперів є його поділ на
первинний і вторинний.

Первинним ринком цінних паперів є економічний простір, який цінний папір
проходить від свого емітента до першого покупця. Економічним цей простір
називається тому, що на ньому діють емітент та інвестор, він раціонально
організований, виконує певну економічну функцію, і тільки в межах цього
простору емітент може одержати необхідний йому капітал.

На первинному ринку міжнародні позичальники розміщують нові випуски
боргових інструментів, зазвичай за допомоги великих інвестиційних
інституцій (інвестиційного банку чи інвестиційного підрозділу
універсального банку) або їх синдикату.

На вторинному ринку цінних паперів продаються і купуються уже випущені
запозичення між різними закордонними інвесторами. Вторинний ринок для
боргового інструменту розвивається там, де відбувається перевищення
попиту міжнародних інвесторів на ризик даного позичальника над
пропозицією запропонованих цим позичальником своїх боргових інструментів
на первинному ринку.

Інвестори, які не мають змоги задовольнити свій попит на первинному
ринку, звертаються на вторинний ринок боргових інструментів і купують їх
у інших інвесторів. У результаті встановлюється нова ціна на кредитний
ризик позичальника — вже на основі операцій на вторинному ринку на більш
привабливому для позичальника рівні. При цьому останній не отримує
якихось прямих вигод від нової рівноваги, оскільки він, як правило, не
залучається до торгівлі інструментом. Однак позичальник одержує значні
побічні вигоди, адже попит на його інструменти розширюється, його імідж
у інвесторів підвищується і в результаті у нього з’являються можливості
здійснення нових емісій на більш вигідних умовах.

З іншого боку, вторинний ринок може створити і значні проблеми для
позичальника, оскільки ціни цього ринку є мірилом кредитоспроможності й
ризику боржника. У випадку появи негативної інформації, навіть зовсім
необґрунтованої, і відповідної негативної зміни ціни на даному ринку,
доступ позичальника на первинний ринок з новими емісіями може бути
суттєво обмежений. Таким чином, особливої важливості набуває
ефективність стратегії позичальника і на первинному, і на вторинному
ринках цінних паперів.

Окремі автори вважають, що розвиток ринкового господарства на сучасному
етапі призвів до організації і формування так званого світового
третинного ринку. В основі цього ринку лежать добре відомі на
міжнародних і національних ринках групи інструментів, які практично
остаточно відірвалися від реальних відтворюваних процесів у економіці.
Метою їх створення і широкого використання на національних і міжнародних
фінансових ринках є опосередкування швидкого переливу фіктивного
капіталу (у тому числі й похідного від базового фіктивного капіталу).

Така точка зору, очевидно, має всі підстави для існування, враховуючи
колосальні розміри фіктивного капіталу в сучасному світі та
катастрофічні наслідки переливу “гарячих” грошей з одних регіонів у
інші.

Вторинний ринок цінних паперів може бути неорганізованим, або
позабіржовим, та організованим, або біржовим.

Позабіржовий (неорганізований) ринок цінних паперів характеризується
такими особливостями:

• численністю продавців цінних паперів;

• відсутністю єдиного курсу на однакові цінні папери (питання про курс
будь-якого цінного папера вирішується під час переговорів між його
продавцем і покупцем);

• торгівля цінними паперами відбувається в різних місцях і в різний час;

• немає єдиного центру, який організовує цю торгівлю і відпрацьовує її
методологію (на відміну від біржі). Торгівля відбувається як відповідно
до чинного законодавства, так і з порушенням його.

І хоч у більшості країн на позабіржовому ринку обертається основна маса
(приблизно 85 %) цінних паперів, а на біржовому — відносно мала їх
частина, все ж саме біржовий ринок, де зосереджені найважливіші цінні
папери, визначає кон’юнктуру та процес розвитку міжнародного ринку
цінних паперів.

Фондова біржа — це організаційно оформлений і регулярно функціонуючий
ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. Вона виконує
такі основні функції:

• відкриває доступ підприємствам до позичкового банківського капіталу;

• є важливим координатором розміщення державних цінних паперів;

• забезпечує можливість переміщення капіталу з однієї сфери діяльності в
іншу;

• виступає своєрідним економічним барометром ділової активності.

Основними операціями, які здійснює фондова біржа, є:

• перевірка якості та надійності цінних паперів;

• обмін цінних паперів, їх приймання, надання рекомендацій щодо
встановлення початкової котирувальної ціни;

• встановлення на основі аукціонної торгівлі єдиного курсу на однакові
цінні папери одного емітента;

• оформлення угод щодо купівлі-продажу цінних паперів;

• виконання централізованих взаєморозрахунків у межах біржового ринку
цінних паперів;

• забезпечення централізованого інформування (гласності біржових
операцій) і курсового контролю;

• правове оформлення угод.

Як особливий інститут вторинного ринку цінних паперів фондові біржі
сприяють нагромадженню капіталу, його розподілу і перерозподілу, а також
контролю за інвестиціями та інфляцією. У світі налічується близько 200
фондових бірж, об’єднаних у міжнародну Федерацію фондових бірж.
Найбільшими з них є фондові біржі Нью-Йорка, Лондона й Токіо, на які
припадає до 60 % загальносвітового обсягу торгівлі акціями.

Провідне становище на міжнародному ринку цінних паперів займає
Нью-Йоркська фондова біржа, у складі якої 1366 членів, близько 140 з
яких діють від свого імені. Це — найбільший у світі вторинний ринок
цінних паперів, де продаються і купуються 1500 акцій, майже 1000
корпоративних облігацій, близько 400 конвертованих облігацій і більше
200 конвертованих привілейованих облігацій.

Друге за значенням місце на ринку цінних паперів США займає Американська
фондова біржа, яка також функціонує у Нью-Йорку.

Маючи яскраво виражений міжнародний характер, провідні фондові біржі
функціонують у певному національному режимі. Так, у зв’язку з посиленням
державного регулювання діяльності фондових бірж у США на початку 30-х
років після “Великої депресії”, було прийнято ряд законодавчих актів,
спрямованих на обмеження спекулятивних операцій, які завдавали збитків
малим вкладникам. У 1933 p. було прийнято закон про емісію цінних
паперів, а в 1934 p. — закон про біржову торгівлю цінними паперами.
Згідно з цим законом, який діє донині, цінні папери обов’язково
реєструються в урядовій федеральній торговельній комісії,
регламентуються правила біржових операцій і розміри позик під цінні
папери, обмежуються найбільш спекулятивні операції.

У Великій Британії провідне місце на міжнародному ринку цінних паперів
займає Лондонська міжнародна фондова біржа, яка концентрує понад 60 %
всіх операцій з цінними паперами в країні. Тут у біржових торгах беруть
учать цінні папери близько 3000 компаній, більше 500 з яких — іноземні,
причому 190 з них також пройшли лістинг і на Нью-Йоркській біржі.

Головною особливістю Лондонської біржі є те, що понад половини її
торговельних операцій припадає на цінні папери закордонного походження,
оскільки Лондон продовжує відігравати роль одного з провідних світових
фінансових центрів.

Процедура допущення цінних паперів для торгівлі ними на Лондонській
біржі досить складна. Однак можна визначити два основних показники, яким
повинні задовольняти емітенти:

• ринкова капіталізація. Початкова (до розглядуваного випуску цінних
паперів) сумарна ринкова вартість емітента має бути принаймні 700 000
фунтів стерлінгів для акцій і 200 000 — для облігацій;

• кількість придбаних акцій. Принаймні 25 % цінних паперів будь-якого
ґатунку повинні бути придбаними, тобто належати акціонерам, які не є
директорами чи основними акціонерами компанії.

Лістинг зарубіжних компаній передбачає, що ці компанії повинні
задовольняти стандартні вимоги біржі, які застосовуються до компаній
Великої Британії. Однак біржа надає деякі поступки іноземним компаніям,
особливо тим, які пройшли лістинг на визнаних зарубіжних фондових
біржах. У таких випадках, наприклад, вимагається розкриття фінансової
інформації лише за останні три роки, на відміну від п’яти років при
звичайних вимогах.

Токійська фондова біржа займає за обігом цінних паперів третє місце у
світі після Нью-Йоркської і Лондонської фондових бірж. Значення
Токійської біржі почало стрімко зростати із середини 60-х років, коли
японський капітал відновив свої позиції всередині країни і став успішно
конкурувати з американським і західноєвропейським капіталами. Крім того,
розгортанню біржових операцій в Японії сприяли високі темпи зростання
економіки, які адекватно відображалися на курсах цінних паперів і
високій нормі грошових заощаджень.

Іноземна компанія, яка бажає пройти лістинг на Токійській біржі, повинна
спочатку пройти лістинг на своїй національній біржі, одержати дозвіл від
Токійської фондової біржі та від Міністерства фінансів Японії. Акції
компанії мають бути ліквідними на ринку. Компанія має вести неперервний
бізнес протягом п’яти років і виплачувати дивіденди кожні три роки, які
передують лістингу. Вона повинна мати акціонерний капітал в кінці
фінансового року, що передував лістингу, хоч би 10 млрд єн, а дохід до
обкладення податками за останні три роки має бути приблизно 2 млрд єн.

Фондові біржі організовуються, як правило, у вигляді приватних
акціонерних товариств (США, Велика Британія) або публічно-правових
інститутів (Німеччина, Швейцарія, Франція). При публічно-правовому
статусі біржі уряд бере участь у розробці правил біржової торгівлі,
призначає маклерів, забезпечує порядок на торгах, стежить за виконанням
норм і правил при укладанні й виконані біржових фондових угод. Роботу
біржі та діяльність її членів регламентують статут, внутрішні правила та
інструкції.

Система міжнародних фондових бірж являє собою найбільш усталений і
динамічний сегмент інфраструктури сучасної глобальної економіки.
Концентрацію світових біржових центрів у країнах з розвинутою ринковою
економікою зумовлено, з одного боку, високим рівнем розвитку
національних фондових ринків цих країн, з іншого — їх глибиною і
різнобічною міжнародною взаємодією. В останні роки в процеси глобального
інвестування активно включалися окремі країни, що розвиваються.
Використовуючи сучасні комп’ютерні технології, біржі цих країн стають
невід’ємним і все більш значущим елементом глобальної біржової
інфраструктури. Це перш за все біржі Південної Кореї, Гонконгу,
Сінгапуру, Філіппін, Таїланду.

Щодо України, то тут також поступово формується система біржової
фондової торгівлі, розробляються і реалізуються сучасні біржові
технології інвестування. Через механізм державного регулювання можливим
стає не тільки подальший розвиток національного фондового ринку, а і
його інтеграція у глобальні біржові структури. На сьогодні в структурі
масиву цінних паперів України акції займають 74,47 %, ощадні сертифікати
— 8,55, векселі — 4,94, облігації та інші папери — 12,05 %. 75 % акцій
випускають підприємства, 25 % — комерційні банки. Громадяни України
стали власниками акцій на суму 2,2 млрд грн.

На біржовому фондовому ринку України функціонують такі біржі;

• Українська фондова біржа (УФБ);

• Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ);

• Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ);

• Донецька фондова біржа (ДФБ).

У контексті глобалізації інвестиційних ринків та перспектив виходу
фондових бірж України на міжнародну арену актуальним є вирішення таких
проблем:

• формування цілісної біржової фондової системи на базі існуючих
фондових бірж та фондових секцій інших бірж, враховуючи той факт, що
діюча біржова структура фондового ринку складається стихійно, без
чіткого законодавчого забезпечення;

• раціоналізація структур позабіржового та біржового ринків цінних
паперів із пріоритетним розвитком останнього;

• включення у біржову торгівлю підприємств загальнонаціонального
значення, запровадження на цій основі національного фондового індексу;

• електронізація біржових операцій у рамках уніфікованої, з орієнтацією
на міжнародні стандарти, національної системи електронного обігу цінних
паперів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020