Реферат на тему:
Фінансування інноваційної діяльності в Україні
Наука та інновації в ХХІ столітті значною мірою визначають процес
економічного розвитку держави. Створення та успішне застосування
різноманітних нововведень дозволяє істотно змінити обсяги та якість
виробництва і споживання, різко підвищити продуктивність праці, знизити
сукупні витрати на виробництво, випускати конкурентоспроможну продукцію.
Перехід на інноваційну модель розвитку економіки не може здійснюватися
винятково через ринкові інструменти. З ними повинні органічно
поєднуватися адміністративні методи і механізми [1]. Стимулювання
науково-технологічного розвитку, реалізації завдань
структурно-інноваційної перебудови економіки повинно стати одним із
визначальних завдань інноваційної політики уряду.
Інноваційна політика реалізується в часовому і просторовому аспектах.
Часовий аспект визначає дії держави з інноваційної діяльності на
поточний момент і на тривалу перспективу. Просторовий аспект
інноваційної політики визначає дії держави по основних напрямах впливу
на економіку країни в територіальному вимірі. Цілі і напрями
інноваційної політики держави визначаються перш за все характерною
особливістю тієї чи іншої галузі, її виробничо-економічним потенціалом і
рівнем конкурентоспроможності основної продукції.
Питання інноваційної політики досліджувалися рядом учених, серед яких
необхідно назвати: Антонюка Л.Л., Гальчинського А.С., Геєця В.М., Жаліло
А.Я., Поручника А.М., Савчука В.С., Шумпетера Й. та ін. У їх працях
знайшли відображення основні положення інноваційної політики держави.
Але в Україні навіть не створено міцного підґрунтя для запровадження
основ інноваційного розвитку. Йдеться не про доцільність чи можливість
створення системи підтримки технологічних змін, а про концептуальні
основи, критерії, інструменти й механізми економічної політики, яка в
межах нинішніх фінансових, структурних та інституційних обмежень була б
спроможною забезпечити реальне, а не декларативне зростання інвестицій у
технологічні зміни та належну мотивацію інноваційного підприємництва.
Метою роботи є дослідження інноваційної політики України в напрямі її
фінансування і державного управління.
За даними Державного комітету статистики України, протягом 1995–2003 рр.
фінансування наукових і науково-технічних робіт в Україні здійснювалося
в основному за рахунок таких джерел: державного бюджету (27,5–39,9 %);
власних коштів (1,9–8,6 %); коштів вітчизняних замовників (34,0–39,2 %);
іноземних держав (15,6–26,1 %) та інших джерел (5,2–8,8 %).
Обсяг фінансування на зазначені цілі щорічно зростає. У 1995 р. всього
виділено 652,0 млн грн., у тому числі за рахунок коштів державного
бюджету – 244,9 млн грн. і власних коштів підприємств – 14,6 млн гривень
(табл. 1). У 2003р. обсяг фінансування збільшився до 3597,4 млн грн., в
тому числі за рахунок коштів державного бюджету – 1070,7 млн грн. і
власних коштів підприємств – 228,5 млн гривень.
Аналіз структури джерел фінансування науково-технічних робіт показує
наявність тенденції зростання частки іноземного інвестування та
зменшення частки бюджетних асигнувань. Так, якщо в 1996 р. за рахунок
коштів державного бюджету було профінансовано 39,9 % науково-технічних
робіт, коштів вітчизняних замовників – 34,5 %, а 17,0 % – за рахунок
коштів іноземних держав, то в 2003 р. зазначені показники відповідно
становили 29,8 %, 37,3 %, 24,3 %.
Таблиця 1
Розподіл обсягу фінансування наукових і науково-технічних робіт за
джерелами фінансування (у фактичних цінах; млн. грн.)
1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003
Всього 652,0 943,6 1318,6 1260,9 1554,1 2046,3 2432,5 2611,7 3597,4
У тому числі:
за рахунок держбюджету 244,9 376,4 466,9 363,0 428,2 614,5 751,6 733,3
1070,7
Частка в загальному обсязі фінансування, % 37,6 39,9 35,4 28,8 27,5 30,0
30,9 28,1 29,8
власних коштів 14,6 18,3 33,2 39,2 62,0 61,3 210,4 146,7 228,5
Частка в загальному обсязі фінансування, % 2,2 1,9 2,5 3,1 4,0 3,0 8,6
5,6 6,4
Коштів замовників:
вітчизняних 233,4 325,6 448,5 494,1 597,6 785,8 789,5 933,6 1342,8
Частка в загальному обсязі фінансування, % 35,8 34,5 34,0 39,2 38,4 38,4
32,4 35,7 37,3
іноземних держав 101,9 160,4 273,8 291,1 359,7 477,1 555,3 683,1 875,1
Частка в загальному обсязі фінансування, % 15,6 17,0 20,8 23,1 23,1 23,3
22,8 26,1 24,3
Інших джерел 57,2 62,9 96,2 73,5 106,6 107,6 125,7 115,0 80,3
Частка в загальному обсязі фінансування, % 8,8 6,7 7,3 5,8 6,8 5,3 5,2
4,4 2,2
Розраховано за матеріалами Державного комітету статистики України
(статистичний щорічник України за 2003 рік)
Слід зазначити, що, крім безпосереднього фінансування інноваційних
проектів, в Україні в багатьох випадках використовується опосередковане
фінансування за рахунок пільгового та іноземного кредитування,
пільгового оподаткування. Кошти, що залишаються підприємствам і
організаціям, які займаються інноваційною діяльністю є, фактично,
коштами державного бюджету, які цільовим призначенням залишаються в
розпорядженні зазначених суб’єктів господарської діяльності.
Основні пільги у сфері науково-технічної та інноваційної діяльності
визначені Законами України „Про плату за землю”, „Про податок на додану
вартість”, „Про оподаткування прибутку підприємств”, „Про інноваційну
діяльність”, „Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної
діяльності технологічних парків”. Останній із названих законів
поширюється лише на вісім технологічних парків, з яких на сьогодні
функціонують і використовують зазначені пільги лише чотири
(Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна
техніка, Інститут електрозварювання імені Є.О.Патона, Інститут
монокристалів, Вуглемаш). За даними, наданими Кабінетом Міністрів
України, технопарки виконують 64 інноваційних і 9 інвестиційних
проектів, їхня реалізація передбачає випуск наукомісткої продукції на
суму понад 5,5 млрд грн. за 15 років. Поки що з 2000 р. трьома
технопарками реалізовано інноваційної продукції на суму понад 296 млн
грн. (2000 р. – 10 видів на 0,24 млн грн., 2001р. – 62 види на 104,9 млн
грн., 2002 р. – 74 види на 155 млн грн.), у т. ч. експортовано – на 126
млн гривень.
Незважаючи на щорічне збільшення обсягів фінансування інноваційної
діяльності в Україні, коштів, що виділяється на зазначені цілі, не
вистачає. У результаті цього чисельність зайнятих у науково-технічній
сфері за 12 років скоротилася майже втричі. На сьогодні на одного
українського дослідника припадає фінансування в обсязі 2,7 тис. дол. США
на рік, у той час як у Росії – 8 тис. дол. США, Японії – 142 тис. дол.
США, США – 185 тис. дол. США [4, с. 257].
Важливим показником, який характеризує стан фінансування інноваційної
діяльності в країні, є його частка у валовому внутрішньому продукті
(ВВП). На підставі розрахунків, виконаних за даними Держкомстату
України, встановлено, що в Україні щорічно частка фінансування наукових
і науково-технічних робіт, як правило, складає 1,1–1,2 % від ВВП. У той
же час в економічно розвинених країнах цей показник складає 2,0–2,5 %
(табл. 2).
Фінанси підприємств, які можуть бути використані для забезпечення
інноваційних процесів, формуються з прибутку та амортизаційних
відрахувань. У той же час, економіка України характеризується
надзвичайно низькою рентабельністю. Так, за даними Державного комітету
статистики, рівень рентабельності промисловості України за підсумками
2003 р. склав лише 3,3 %. При чому рентабельність видобувних галузей
вища, ніж обробних. Висока частка збиткових підприємств. А чистий
прибуток підприємств, що працюють прибутково, після сплати податків є
незначним, що не дозволяє їм фінансувати інноваційну діяльність.
Таблиця 2
Динаміка фінансування наукових і науково-технічних робіт
1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003
ВВП, млн. грн. 81519 93365 102593 130442 170070 204190 225810 264165
Обсяг фінансування наукових і науково-технічних робіт, всього, млн. грн.
943,6
1318,6
1260,9
1554,1
2046,3
2432,5
2611,7
3597,4
Частка фінансування у ВВП, % 1,1 1,4 1,2 1,1 1,2 1,2 1,1 1,4
Вважаємо, що реальний рівень прибутковості українських підприємств дещо
вищий, оскільки в Україні поширене явище штучного заниження прибутків з
метою приховування податків. Приховані прибутки виводяться з офіційного
обігу і не залучаються до інноваційного процесу. Дефіцит власних
фінансових ресурсів суб’єктів економіки доповнюється нерозвиненістю
інституційних інвесторів – банків, страхових фірм, інвестиційних
компаній та ринку цінних паперів.
За даними НБУ, банківський сектор України за останні роки дещо покращив
показники власного розвитку. Так, статутний капітал банків у
національній валюті, починаючи з 1996 року, щорічно зростав і на кінець
2003 року становив 8116 млн. грн., або збільшився у 2,2 раза порівняно з
2000 роком.
Щорічно зростав також обсяг банківського кредитного портфеля і на кінець
2003 року загальний обсяг кредитів, направлених банками в економіку
України, складав 67835 млн. грн., або за три роки збільшився майже у 3,5
раза. При чому темпи зростання довгострокових кредитів за цей період
були вищими, ніж зростання короткострокових кредитів. Проте більша
частина наданих кредитів направлялась у поточну, а не в інвестиційну
діяльність підприємств. Так, якщо в 2000 р. частка кредитів, що
направлялася в інвестиційну діяльність економіки України складала 5,66 %
від загального обсягу наданого банківського кредиту, то в 2003 р. – 6,45
%.
Як показують дослідження, банківська система України до цього часу
залишається відносно слабкою та недостатньо розвиненою, а тому не може
забезпечити необхідними довгостроковими кредитними ресурсами національні
підприємства та організації. Так, за даними Міжнародного валютного фонду
станом на кінець 2001 року банківська система України за такими
показниками як частка вимог приватного сектору економіки, обсяг
строкових депозитів і внутрішніх кредитів у ВВП поступається не тільки
економічно розвиненим країнам, але і країнам Центральної та Східної
Європи.
Для фінансування інноваційної діяльності можуть використовуватися кошти
іноземних інвесторів. У країнах, що розвиваються, та в перехідних
економіках саме іноземні інвестиції розглядаються як важливе джерело
організаційних і технічних інновацій. Серед вітчизняних
учених-економістів і експертів поширена думка, що саме іноземні
інвестори здатні переорієнтувати економіку України на інноваційні рейки.
Проте, як показує аналіз, в дійсності обсяги іноземних інвестицій, що
надходять до України, залишаються низькими, а їхня структура не дозволяє
говорити про їхній інноваційний характер. У ній переважають вкладення у
виробничу сферу, причому вони майже не торкаються перспективних
високотехнологічних виробництв. Натомість зростають вкладення у сферу
торгівлі, які ведуть до зростання імпорту в Україну, причому перш за все
– продукції споживчого характеру.
За даними Держкомстату України станом на 01.01.2004 обсяг прямих
іноземних інвестицій в економіку України становив 6657,6 млн дол. США,
що складає 140 дол. США на одного жителя України.
Найбільш інвестиційно привабливими в Україні залишаються підприємства
оптової торгівлі і посередництва в торгівлі – 996,3 млн дол. США (15,0 %
загального обсягу інвестицій) і підприємства харчової промисловості та
перероблення сільськогосподарських продуктів – 988,3 млн дол. США (14,8
%).
Інвестиційно привабливими в цілому є проекти, що реалізуються за такими
видами економічної діяльності, як металургія і оброблення металу – 268,3
млн дол. (19,2 %), харчова промисловість та перероблення
сільськогосподарських продуктів – 182,9 млн дол. (13,1 %), видобування
енергетичних матеріалів – 127,3 млн дол. (9,1 %), транспорт і зв’язок –
116,9 млн дол. (8,4 %), виробництво машин та устаткування – 101,1 млн
дол. (7,2 %), готелі і ресторани – 92,7 млн дол. (6,6 %), хімічне
виробництво – 82,8 млн дол. (5,9 %).
Як показав аналіз, у багатьох випадках за рахунок безпосереднього
використання бюджетних коштів, створення вільних економічних зон і
пільгового кредитування здійснювалося фінансування так званих
„інноваційних та експортно-орієнтованих проектів”, які у багатьох
випадках такими не були.
За останні десять років було профінансовано створення значної кількості
так званих „номенклатурних” підприємств під безпосередньою опікою
колишніх та сьогоднішніх директорів заводів, фабрик і організацій,
керівників міністерств і відомств, партійних і комсомольських керівників
– тих, хто займав відповідальні посади у державному секторі управління
та економіки. Вони відповідно до своїх інтересів проводили заходи
ринкових перетворень, і, насамперед, з приватизації майна. Це дозволило
їм швидко розбагатіти й очолити найприбутковіші монопольні структури.
Проте це аж ніяк не сприяло розвитку інноваційних процесів. Навпаки,
переміщення державних коштів до „номенклатурних підприємств” заблокувало
продуктивне підприємництво, зокрема їх інноваційну діяльність.
До основного недоліку такої політики належить і той факт, що пільгове
оподаткування по певних пріоритетних напрямах діяльності порушує принцип
рівності суб’єктів підприємницької діяльності та умови конкуренції, а
також потенційно призводить до корупції. Це, з одного боку, ілюструє, що
економіка України ще далеко не ринкова, а суспільство не демократичне,
бо успішний пошук ренти або вдале штучне створення ренти є прерогативою
адміністративно-командних економік і недемократичних суспільств. А з
іншого – свідчить про те, що факт наявності податкових пільг, який
призводить до непропорційного росту податкового адміністрування,
обтяжливість і надмірність якого і є одним з основних чинників високої
вартості плати підприємців за доступ до ринку, ще не знайшов широкої
підтримки в підприємницькому та адміністративному середовищі.
Незважаючи на прийняті законодавчі та нормативно-правові акти,
спрямовані на інтенсифікацію інноваційної діяльності в Україні, обсяг
використання нових прогресивних технологічних процесів у промисловості
щорічно знижується. Якщо у 1991р. у різних галузях промисловості було
впроваджено 7303 таких технологічних процесів, то у 2003р. – лише 1482,
або майже в 5 разів менше. Знижується також обсяг впровадження
маловідхідних ресурсозберігаючих і безвідходних технологій: у 1991 р. –
1825, а в 2003р. – лише 606, або майже в 3 рази менше.
Знижується також кількість підприємств, що впроваджують інновації. Так,
за даними Держкомстату України питома вага промислових підприємств, що
впроваджували інновації в 1995 р. становили 22,9 %, з них впроваджували
нові технологічні процеси – 8,4 % та освоювали виробництво нових видів
продукції – 20,3 %, у 2000р. кількість таких підприємств зменшилась і
відповідно складала 14,8 %; 4,1 % і 13,3 %, а в 2002 р. їх стало ще
менше – 14,6 %; 3,4 % і 13,2 %.
Аналіз галузевої структури інноваційної діяльності за 2001–2002 рр.
дозволяє зробити висновок, що більш активно ця діяльність здійснюється у
галузях, орієнтованих на експорт (у 200 р. чорна металургія – 21,7 %
підприємств, які займаються інноваційною діяльністю, з загальної
кількості підприємств галузі та 20,4% у 2002 р.) або на внутрішньому
ринку (харчова промисловість – відповідно 17,8, 22,7 %), а також у
машинобудуванні (відповідно 23,1 та 25,7 %) підприємств. Водночас
незадовільна інноваційна активність спостерігається в електроенергетиці
(відповідно 6,8 та 7,8 % підприємств). Останній факт свідчить, зокрема,
про відсутність суттєвих позитивних зрушень у впровадженні сучасних
енергозберігаючих технологій, підвищенні ефективності виробництва
електроенергії, оновлення основних фондів у її транспортуванні з метою
скорочення втрат.
Зміна форми власності також не стала запорукою впровадження інновацій,
оскільки, наприклад, у 2000 р. при середній питомій вазі інноваційно
активних підприємств у промисловості 14,8 % відповідний показник для
підприємств недержавної форми власності був не набагато вищим – 17,4 %.
У 2002 р. підприємства державної форми власності виявили вже більшу
схильність до інновацій, ніж приватні. Серед держпідприємств питома вага
інноваційно активних становила 21,6 %. Серед підприємств колективної
форми власності така частка становила 17,2 %, приватної – 10,4 %,
комунальної – 2,9 %. За висновками, наведеними робочою групою з розробки
Концепції інноваційного розвитку Міністерства освіти і науки України,
найбільш сприятливими до інновацій в Україні залишаються підприємства з
чисельністю працюючих від 10 до 25 тис. осіб.
Протягом 2003 р. інноваційну діяльність у промисловості України
здійснювало 1238 підприємств, або 12,7 % загальної їх кількості. Серед
підприємств, що займалися виробництвом коксу та продуктів
нафтоперероблення, питома вага інноваційно активних становила 25,0 %, у
машинобудуванні – 19,9 %, хімічній промисловості – 19,7 %, у металургії
та обробленні металу – 14,1 %, у харчовій промисловості та переробленні
сільськогосподарських продуктів – 13,6 %, легкій промисловості – 13,4 %.
Разом з тим лише 6,0 % підприємств здійснювали нововведення в
целюлозно-паперовій промисловості, видавничій справі, 3,6 % – у добувній
промисловості, 1,1 % – серед підприємств, що займалися виробництвом та
розподіленням електроенергії, газу та води.
Для більшості підприємств, що займалися нововведеннями, основним
напрямом інноваційної діяльності були продуктові інновації: 992
підприємства, або 80,1 % від тих, що здійснювали нововведення,
створювали та впроваджували технологічно нову чи значно удосконалену
продукцію. Кількість освоєних і поставлених на ринок у 2003 р.
інноваційних видів матеріалів, виробів, продуктів і нової техніки
становила 7,4 тис. найменувань.
Обсяг інноваційної продукції, виробленої у 2003 р., склав 11,2 млрд.
грн., або 5,1 % загального обсягу промислової продукції. На кожному
дев’ятому підприємстві, що виробляло інноваційну продукцію, її частка в
обсязі промислової продукції склала 25–50 %, майже на кожному п’ятому –
10–25 %, майже на кожному третьому – до 10 %. Найбільший обсяг
інноваційної продукції вироблено підприємствами машинобудування – 4,1
млрд. грн. (36,6 % від загального обсягу інноваційної продукції),
металургії та оброблення металу – 2,2 млрд. грн. (19,6 %), хімічної та
нафтохімічної промисловості – 2,1 млрд. грн. (18,8 %).
Понад 40 % інноваційно активних підприємств (531 підприємство)
створювали та впроваджували нові чи значно удосконалені виробничі
процеси. Кількість впроваджених у промисловому виробництві нових
технологічних процесів становила 1482 одиниці, з яких 606 – маловідходні
чи ресурсоощадні. Більша частина цих процесів впроваджена на
підприємствах машинобудування, харчової промисловості та з перероблення
сільськогосподарських продуктів, хімічної і нафтохімічної та легкої
промисловості.
Для здійснення нововведень підприємствами придбано 277 нових технологій,
з яких 41 – за договорами про передачу права власності на об’єкти
промислової власності або за ліцензіями на їхнє використання. При цьому
більшість нових технологій придбали підприємства машинобудування – 84,
харчової промисловості та перероблення сільськогосподарських продуктів –
80, хімічної та нафтохімічної промисловості – 39.
Нові засоби механізації та автоматизації виробництва придбали та
впровадили 315 підприємств, або кожне четверте інноваційно активне
підприємство.
Головною метою державної інноваційної політики України є створення
соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного
відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу
країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних,
енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації
нових видів конкурентоспроможної продукції.
Державне регулювання інноваційної діяльності в Україні здійснюється
шляхом: визначення та підтримки пріоритетних напрямів інноваційної
діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;
формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих
інноваційних програм; створення нормативно-правової бази та економічних
механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності; захисту
прав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності; фінансової
підтримки виконання інноваційних проектів; стимулювання комерційних
банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання
інноваційних проектів; встановлення пільгового оподаткування суб’єктів
інноваційної діяльності; підтримки функціонування і розвитку сучасної
інноваційної інфраструктури.
Незважаючи на прийняті законодавчі та нормативні акти щодо інноваційної
діяльності в Україні до цього часу відсутній дієвий механізм управління
та інвестування масштабних технологічних змін і інновацій. Державні
науково-технічні програми часто не забезпечують досягнення конкретних
кінцевих результатів. Міністерства, інші центральні органи виконавчої
влади не мають достатніх коштів для інноваційної трансформації
відповідних галузей, а недержавні комерційні структури все ще не
заінтересовані у здійсненні довгострокових проектів, які б забезпечували
базові технологічні зміни.
Як показали дослідження, Україна із року в рік втрачає можливості
розвивати належним чином наукові дослідження, оперативно впроваджувати
їх результати у практику, реагувати на світові науково-технологічні
досягнення та ефективно використовувати їх у національних інтересах.
Значна частина вітчизняних товарів не відповідає рівню сучасного
наукового та технологічного забезпечення, що зумовлює їх
неконкурентоспроможність як на зовнішньому, так і на внутрішньому
ринках.
Слід зазначити, що Уряду та Верховній Раді України не можна відкладати
завдання переходу до інноваційної моделі розвитку до часу вирішення
основних політичних і макроекономічних суперечностей. Адже втрата
пріоритету на світовому ринку в сфері розробки, виробництва і збуту
високотехнологічної продукції, зволікання кардинальних зрушень в
політичному та економічному житті України в потрібному напрямі, робить
перспективи розвитку інноваційної діяльності дедалі більш
проблематичними. З іншого боку, посилення відкритості економіки ставить
додаткові вимоги до економічної політики держави щодо її ефективності.
Література:
Біла С. Державне управління структурно-інноваційним зрушенням в
економіці України // Вісник Української Академії державного управління
при Президентові України. – 2000. – № 4.
Статистичний щорічник України за 2003 рік. – К., 2004. – 632 с.
Гальчиський А.С., Геєць В.М., Кінах А.К., Семиноженко В.П. Інноваційна
стратегія українських реформ. – К.: Знання України, 2002. – 326 с.
Портер М.Э. Конкуренция: Пер. с англ. – СПб.: Издательский дом
„Вильямс”, 2003. – 495 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
