Реферат на тему
Фінансовий ринок та його роль в економіці
ПЛАН
1.Місце фінансового ринку в фінансовій системі
2. Рух фінансових ресурсів та капіталу в економіці
3.Передумови виникнення фінансового ринку
Література1. Місце фінансового ринку в фінансовій системі
Функціонування ринку неможливе без роботи фінансової системи, що
забезпечує його нормальне існування і розвиток. Фінансовий ринок є
важливим каналом фінансування економіки, фундаментом фінансової системи,
що надає їй стабільності й усталеності.
Таблиця 1.1
Структурні сфери фінансової системи
Як показує світовий досвід, основними елементами ринкової економіки
повинні бути тісно пов’язані між собою ринки: матеріально-сировинних та
енергетичних ресурсів, основних фондів, предметів споживання, фінансовий
та інші. Ринки, на яких обертаються досить однорідні матеріальні або
фінансові активи, можуть входити до складу інших, більш об’ємних. До
такої категорії складних ринків належить фінансовий ринок.
Фінансовий ринок є похідною трансформаційних процесів і повинен бути
створений відповідно до таких критеріїв, як відкритість, справедливість
і необоротність. Він повинен управляти потоками інформації, заохочувати
тих, хто виконує правила, карати порушників і гарантувати кожному
інвестору, що він може розбагатіти чи збанкрутувати на зовсім рівних
умовах з усіма іншими.
Сучасний рівень розвитку фінансового ринку в розвинених країнах
обумовлюється, головним чином, рівнем накопичення, господарськими
традиціями, розмірами суспільного багатства та благополуччя нації. На
фінансовому ринку формуються взаємовідношення заощаджень та інвестицій,
де для залучання заощаджень вкладника необхідно запропонувати прибуток,
що мінімально компенсуватиме втрати від інфляції. Інакше заощадження
будуть переведені у товарну форму.
Розвинені фінансові ринки відображають стійке економічне зростання,
відносно однорідний розвиток галузей та регіонів, низькі темпи інфляції,
розумні режими оподаткування, стабільну законодавчу базу, сприятливий
політичний клімат у країні та певний баланс фінансово-економічних
інтересів у суспільстві.
Для нормального функціонування економіки постійно необхідна мобілізація,
розподіл і перерозподіл фінансових ресурсів між її сферами і секторами.
Мобілізація та розміщення цих ресурсів можуть бути виконані за допомогою
бюджету, що мобілізує ресурси через податки і розміщує їх відповідно до
потреб уряду; фінансового ринку, що мобілізує заощадження на
добровільних засадах і надає позички чи інвестиції, реагуючи на ринкову
ситуацію.
Схема створення та використання валового національного продукту (ВНП)
дозволяє виявити фактори, що обумовлюють розвиток ринкової фінансової
системи, а отже, і можливості економічного зростання.
ВНП = Споживання + Інвестиції + Держвитрати + Сальдо зовнішньої
торгівлі:
(Y)=(C) + (I) + (G) + (X-M).
Споживання = ВНП – Податки – Заощадження:
(C) = (Y) – (T) – (S).
Баланс державного бюджету: G = T.
Торговельний баланс: Х =М.
Звідси: Y = (Y – T – S) + I + G + (X – M),
S + T =I + G (X – M),
S = I + (G – T) + (X – M),
S = (X – M) = (G – T).
Таким чином, можливості економічного зростання (інвестування) залежать
від заощаджень, сальдо торговельного балансу, збалансованості державного
бюджету.
Бюджет та фінансовий ринок не діють ізольовано, бо, з одного боку, уряд
досить часто звертається до фінансових ринків за грошовими ресурсами, а
з іншого – «доводить» ресурси до приватного сектора через фінансові
інститути (державні позики, державні облігації). Але уряд несе головну
відповідальність за створення середовища, яке буде сприяти ефективному
розвитку фінансових систем. Це передбачає необхідність вирішення
проблем, пов’язаних із:
економічними стимулами та макроекономічним середовищем;
політикою фінансового сектора;
– юридичною і регулятивною інфраструктурою;
– встановленням меж сфери послуг фінансового сектора;
– надійністю та конкурентоспроможністю фінансових інститутів.
2. Рух фінансових ресурсів та капіталу в економіці
Економічне буття влаштоване так, що завжди в кожний конкретний момент
часу поряд знаходяться одні юридичні та фізичні особи, у яких є деякий
надлишок грошових коштів, інші – у яких їх не вистачає. У ролі тих, хто
потребує додаткового капіталу, головним чином, виступають держава та
різні суб’єкти господарської діяльності. Інвестиційний капітал надходить
до тих, хто його потребує, з двох джерел: власних і чужих коштів.
Власними коштами для держави є надходження до державного бюджету, для
підприємств – нерозподілений прибуток та амортизаційні відрахування. До
категорії чужих коштів відносяться тимчасово вільні грошові кошти
(заощадження) інших держав, суб’єктів господарської діяльності та
населення.
Якби в реальному житті товари та послуги, що надаються населенню,
знаходились у повній відповідності з грошовими коштами, якими воно
оперує, то всі одержані гроші витрачались би на придбання товарів і
послуг. Така система взаємовідносин більш характерна для натурального
господарства: коли все, що виробляється, споживається, а те, що
залишається, обмінюється на необхідні товари або послуги. Проте в умовах
ринкової економіки розмір щорічних прибутків населення, як правило,
перевищує розмір його щорічних видатків, тобто залишається якась частина
грошових коштів, яка не витрачається на придбання товарів і послуг,
сплату податків. Вона називається заощадженнями.
Тим часом підприємства та фірми у середньому щорічно витрачають більше,
ніж одержують від продажу товарів: їм доводиться це робити, бо крім
платежів за ресурси, фірми повинні інвестувати свою діяльність,
спрямовуючи кошти або в основний капітал, або у товарно-матеріальні
запаси. Зумовлено це, насамперед, неспівпаданням у часі витрат,
пов’язаних з виробництвом, і прибутку, одержаного у результаті
реалізації продукції. Витрати здійснюються раніше, ніж підприємство
одержить прибуток, оскільки для виробництва продукції необхідно вкласти
кошти у сировину, матеріали, обладнання, обробку сировини для одержання
готової продукції та організувати її продаж. Саме тому підприємства
потребують авансування грошових коштів, які після реалізації продукції
повинні повернутись на підприємство вже у більшому обсязі, але через
деякий час. Великих обсягів грошових коштів потребують підприємства при
організації нової справи, а також при її істотному розширенні або
переоснащенні вже існуючої. У цьому випадку підприємець найбільше
потребує інвестицій.
Оскільки більшість заощаджень припадає на населення, а більшість
інвестицій здійснюється підприємствами і фірмами, то очевидно, що
необхідний механізм, який буде переміщувати потоки грошових фондів від
перших до других. Цей механізм створюється завдяки функціонуванню
фінансових ринків (таблиця 1.2).
Таблиця 1.2
Передумови виникнення фінансового ринку
3.Передумови виникнення фінансового ринку
Мета утворення та функціонування фінансового ринку. Метою утворення та
функціонування фінансового ринку є акумулювання та ефективне розміщення
заощаджень в економіці, стан якої, у свою чергу, значною мірою
зумовлений ефективністю переливу інвестиційних коштів від тих, хто має
заощадження, до тих, у кого на даний момент є потреба в капіталі. Чим
різноманітніша, з точки зору суб’єктів і розмірів, структура заощаджень
та можливостей інвестицій, тим більшою є необхідність в існуванні
фінансового ринку.
Дії на фінансових ринках визначаються основними функціями, що притаманні
грошам, тому зупинимося на них більш докладно. Отже, існує три функції
грошей.
Гроші як засіб обігу. Ця функція грошей реалізується тоді, коли гроші
використовуються як засіб оплати за товари і послуги. Вона стимулювала
розвиток торгівлі та спеціалізації у виробництві. В умовах високого
рівня інфляції використання грошей як засобу обігу знижується, і
торгівля за допомогою бартеру за цих умов переважає. Пов’язано це,
насамперед, з тим, що при високих темпах інфляції витрати, пов’язані зі
зберіганням грошей для здійснення угод, багаторазово перевищують втрати
і незручності бартеру.
Гроші як міра вартості. Окрім функції обігу, гроші виконують ще і роль
міри вартості. Але для виконання цієї функції вони повинні бути
однорідні для зіставлення і порівняння вартості різних товарів швидко і
без особливих зусиль. Не виконується ця функція грошей у період швидкої
інфляції. Для визначення вартості товарів і послуг у цьому випадку
розділяють функції грошей як міри вартості і як засобу обігу. Як
правило, ціна на товар встановлюється у ВКВ, наприклад, у доларах США, а
розрахунки здійснюються у національній валюті на основі обмінного курсу
відповідно до ВКВ. Тобто ціна, виражена у національній валюті, росте, а
ціни у ВКВ залишаються загалом на попередньому рівні. Таким чином,
національна валюта виконує роль засобу обігу, а ВКВ є стандартною мірою
вартості.
Гроші як засіб накопичення. У цьому випадку вони є особливого роду
активами, що зберігаються після продажу товарів та послуг і забезпечують
власникові цього активу купівельну спроможність у майбутньому. Звичайно,
люди можуть зберігати свою майбутню купівельну спроможність або
багатство у вигляді дорогоцінностей, творів мистецтва, нерухомості тощо.
Проте гроші понад усе підходять для виконання цієї функції, оскільки їм
властива ліквідність, тобто здатність активу бути використаним у якості
засобу платежу (або бути перетвореним у засіб платежу) і мати фіксовану
номінальну вартість. Гроші володіють абсолютною ліквідністю, оскільки
вони використовуються як засіб платежу і, виконуючи функцію міри
вартості, не змінюють своєї власної номінальної вартості у термінах
масштабу цін. Усім іншим видам активів ліквідність властива у більшому
або меншому ступені.
І хоч абсолютна ліквідність грошей повинна робити їх ідеальним засобом
накопичення, це можливо тільки протягом коротких періодів часу. При
тривалому зберіганні грошей їх власникові не доводиться одержувати той
прибуток, який міг би бути при використанні менш ліквідних активів.
Наприклад, розміщення вільних грошових коштів у певні види цінних
паперів може забезпечити високий рівень прибутків. Тим часом зберігання
грошей на окремих банківських рахунках практично може не приносити
прибутку їх власникові. Особливо втрачається привабливість грошей як
засобу накопичення у період швидкої інфляції, не дивлячись на високу
ліквідність. Оскільки на грошову одиницю щоденно можна буде придбати все
меншу кількість товарів, природним виглядає бажання людини зберігати
вартість у вигляді грошей тільки протягом дуже коротких проміжків часу.
&
(
N
P
d
r
t
x
–
?
¦
?
E
I
I
?
O
Ue
TH
e
i
”
(
*
4
>
@
B
~
?
?
”
c
¤
?
?
?
I
I
O
O
Oe
ue
th
Cорушення.
В економічній літературі виділяється ще дві функції грошей: гроші як
засіб платежу і світові гроші.
У випадку виконання грішми функції засобу платежу відбувається розрив
між строками одержання товару і грошей за нього, тобто коли купівля
товарів або основних фондів здійснюється у кредит. Але й тоді гроші
виступають засобом обігу як у випадку авансованих платежів, так і у
випадку кредитів.
Функція світових грошей реалізується при обслуговуванні світових ринків.
Останнім часом світова торгівля набуває все більшого значення, тому дуже
важко уявити собі наше життя без міжнародного товарообміну. І знову
гроші виконують свої основні функції міри вартості і засобу обігу,
оскільки вартість товару призводиться до еквівалентної вартості і після
цього сплачується.
Визначившись із основними функціями грошей і зрозумівши природу
створення фінансових ринків, ми можемо відзначити, що, діючи на
фінансовому ринку кожен з його учасників керується однією метою –
примножити свій капітал, тобто одержати додатковий прибуток.
Історичні та економічні особливості становлення окремих елементів
фінансового ринку. Категорія фінансовий ринок з’явилася з появою
фінансів і в умовах подальшого розвитку товарно-грошових відносин
перетворилася в особливу сферу економічних відносин. Розвиток товарного
виробництва на певному етапі призвів до появи у його учасників гострої
потреби у додатковому капіталі, необхідного для подальшого розширення
виробництва. Цей капітал називається інвестиційним капіталом, а в
радянській літературі – капітальні вкладення. Використовується
інвестиційний капітал на створення робочих місць, придбання знарядь
праці, основних фондів, нових технологій та інших елементів виробництва.
Вільні грошові кошти (заощадження) перетворюються на інвестиційний
капітал з моменту їх надходження до споживачів. Таке перетворення може
бути прямим та опосередкованим. Заощадження прямо перетворюються на
інвестиції, коли підприємство використовує свій нерозподілений прибуток
для придбання нових технологій, основних фондів або коли уряд здійснює
будівництво шляхів за рахунок відповідної статті державного бюджету.
Прямо перетворюватись на інвестиції можуть лише власні кошти, а чужі
повинні пройти певний опосередкований шлях, який лежить через фінансовий
ринок.
Розвинений національний (внутрішній) фінансовий ринок може суттєво
полегшити інтеграцію в світовий фінансовий ринок і створити канал для
інвестування іноземного капіталу у вітчизняну економіку через розміщення
цінних паперів. Атрибутом світового фінансового ринку є направлення
національного капіталу (певних фінансових активів) за кордон, у
розпорядження іноземного банку або залучення іноземного капіталу.
Історично світовий фінансовий ринок з’явився на базі міжнародних
фінансових операцій національних фінансових ринків, потім сформувався на
основі їх інтернаціоналізації. Спочатку він розвивався повільно і
переважно як світовий грошовий ринок. Сучасний світовий фінансовий ринок
відродився на початку 60-х років ХХ сторіччя. До цього, протягом 40
років, він був паралізований у результаті світової економічної кризи
1929 – 1933 рр., другої світової війни, валютних обмежень.
Розглядаючи в історичному аспекті фінансовий ринок в Україні, слід
зазначити, що він існував у дореволюційний період (до 1917 року), потім
у період НЕПу в кінці 20-х рр., а також і в наступний період, але в
досить звуженому й урізаному вигляді. Усі ці етапи суттєво розрізняються
певною специфікою, диференціацією і глибиною категорії, що
розглядається.
Профанація фінансового ринку та його інфраструктури в радянський час
була обумовлена розвитком командно-адміністративної системи управління,
повним одержавленням засобів виробництва, що об’єктивно заважало
існуванню альтернативних форм власності, які є основою формування
фінансового ринку. Переведення мобілізації грошових ресурсів тільки на
держпозики було досить обмеженим інструментом і реалізувалось виключно
під впливом командно-адміністративної системи без відповідної
ефективності та гнучкості. Це обумовило об’єктивне відставання нашої
економіки у багатьох галузях. Через складність концентрації грошей з
внутрішніх резервів на створення конкурентоспроможних виробництв у всіх
секторах реальної економіки не використовувався могутній
науково-технічний потенціал, що був створений у радянські часи.
В інституційній структурі фінансового ринку в колишньому СРСР був лише
один елемент – досить обмежена і неефективна банківська система.
Реорганізація банківської системи 1987 року носила адміністративний
характер і проводилась при відсутності концепції перебудови заради
реорганізації, а не заради досягнення ефективного використання грошових
ресурсів. До кінця 1990 року кредитна система залишалась примітивною.
Страхові установи СРСР, що володіли довгостроковими резервами,
продовжували знаходитись поза сферою кредитної системи і діяли
відокремлено. Банківська реформа 1987 року і випуск цінних паперів в
умовах відсутності приватизації (акціонування) підприємств не сприяли
формуванню в той період таких структурних сегментів фінансового ринку,
як ринок позичкових капіталів і ринок цінних паперів.
У колишньому СРСР, у т. ч. в Україні, грошовий ринок був нерозвинений і
зводився лише до короткострокового банківського кредитування. Сьогодні
відбувається поступове формування позабанківської сфери грошового обігу:
дозволений комерційний кредит і використання векселя, формуються фондові
біржі із мережею брокерських контор, розгалужена система торгових
посередників (торговців цінними паперами) тощо. Крім того, яскраво
виражені інфляційні процеси в нашій країні зробили об’єктом інвестування
на цьому ринку вільноконвертовану валюту ряду країн (у першу чергу країн
з найменшими темпами інфляції).
На нинішньому етапі розвитку у нас склалась дворівнева структура
кредитної системи. Як показує світовий досвід, структура кредитної
системи України повинна бути близькою до наведеної таблиці 1.1.
Представлена структура може бути трансформована в трьох’ярусну шляхом
інтегрування страхових компаній і пенсійних фондів у спеціалізовані
інститути. Важливу роль відіграє те, яка форма власності закладена в
різні кредитно-фінансові установи. В інтересах створення конкуренції на
фінансовому ринку потрібна альтернативна власність (державна,
акціонерна, кооперативна, індивідуальна). Без розгалуженої, гнучкої
кредитної системи неможливий розвиток не тільки кредитного ринку в
структурі фінансового, але й інших його структурних сегментів, особливо
ринку цінних паперів.
У колишньому СРСР були зроблені перші спроби створення окремих елементів
такого сегмента фінансового ринку як ринок цінних паперів лише в кінці
1980-х років. До того часу в СРСР не було вільної торгівлі грошима і
титулами власності. Створення фінансового ринку, що ототожнювався в
колишньому СРСР з ринком цінних паперів, вимагало обговорення проблеми
структури цього ринку. Або буде діяти один ринок – фондова біржа, де
будуть одночасно котируватися нові і старі випуски цінних паперів, або
буде два ринки – за зразком західних країн.
Практика розвинених країн свідчить, що ринок цінних паперів – це не
тільки фондова біржа. Він ділиться на: первинний, де вільно розміщуються
нові випуски акцій і облігацій інвестиційними банками, банкірськими
фірмами, брокерськими фірмами серед юридичних та індивідуальних осіб, та
вторинний (фондова біржа), де здійснюється перепродаж раніше випущених
цінних паперів.
Таблиця 1.3
Можлива структура кредитної системи України в умовах ринкової економіки
Вид установи Структура Форма власності
І. Центральний банк Перший рівень Державна
ІІ. Банківська система:
1. Комерційні банки
2. Ощадні банки
3. Інвестиційні банки
4. Іпотечні банки Другий рівень
Акціонерна, кооперативна
ІІІ. Страхові і пенсійні установи:
1. Страхові компанії
2. Пенсійні фонди Третій рівень Акціонерна, кооперативна
ІV. Спеціалізовані інститути:
1. Інвестиційні компанії
2. Фінансові компанії
3. Товариства з кредитування житлового будівництва
4. Ломбарди Четвертий рівень Акціонерна
У країнах колишнього СРСР протягом ряду десятиліть старанно
«імплантувались» основні норми і принципи регулювання і функціонування
ринку цінних паперів, еталоном яких є американська модель. Система
державного моніторингу учасників ринку створюється за американським
типом, але інфраструктурні інститути формуються в Україні за принципами,
які близькі до директив Європейського Співтовариства. Це стосується
біржової і депозитарної системи, засобів регулювання ринків похідних
цінних паперів і фінансових продуктів. Ближче до європейських підходів
вирішуються питання регулювання вексельного обігу, впровадження сучасних
стандартів бухгалтерського обліку та облікової системи ринку в цілому.
Серед найбільш значимих передумов формування фінансового ринку в Україні
слід виділити такі: розвиток альтернативного сектора економіки,
формування ринкової інфраструктури, комерціалізація банківської сфери,
відміна монополії зовнішньої торгівлі, пільговий порядок оподаткування
доходів із цінних паперів, відсутність силового державного регулювання
операцій із цінними паперами. Все це дозволяє посилити платоспроможний
попит, який вже зараз формується на ринковій основі. Основним критерієм
повинні стати вигідність вкладання капіталу в рамках ринкового механізму
і конкурентоспроможність тих, хто хоче його залучити.
Література:
Конституція України.
Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18.06.91.
Зміни та доповнення до Закону України «Про цінні папери та фондову
біржу» від 10.09.97.
Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»
від 30.10.96.
Указ Президента України «Про безпосереднє залучення УФБ до
приватизаційних процесів» від 1995 року.
Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 1991 року.
Закон України «Про власність» від 07.02.91 № 697-ХІІ.
Закон України «Про заставу» від 2.10.92 № 2654-ХІІ.
Закон України «Про страхування». – К.: Парламент, 1998. – 37 с.
Земельні відносини в Україні: Законодав. акти і нормат. док. / Упоряд.
Л. Новаковський та ін.; Держ. ком. України по земел. ресурсах. – К.:
Урожай, 1998.
Закон України «Про збори на обов’язкове пенсійне страхування» від
26.06.97 р. № 400 – ВР.
Закон України «Про збори на обов’язкове соціальне страхування.» від
26.06.97 р. № 402 – ВР.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про випуск облігацій внутрішньої
державної позики 1998 року» від 6.04.98 р. № 463.
Постанова КМУ «Про затвердження Правил виготовлення і використання
вексельних бланків» від 10.09.92 № 528-92 п.
Азаров М. Янчуков В. Регіональна система масових електронних платежів //
Вісник НБУ. – 1998. – № 10. – С. 49.
Адамик Б.П. Мінімальні резервні вимоги як інструмент грошово-кредитного
регулювання // Фінанси України. – 1998. – № 1. – С. 37 – 42.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
