.

Фінансовий ринок та його роль в економіці (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
4 8334
Скачать документ

Реферат на тему

Фінансовий ринок та його роль в економіці

План

Економічний зміст поняття «фінансовий ринок»

Функції фінансового ринку

Характеристика основних інструментів фінансового ринку

Регіоналізація фінансових відносин як передумова формування регіональних
фінансових ринків

Теоретичні засади територіальної організації фінансового ринку

Література 1. Економічний зміст поняття «фінансовий ринок»

Фінансовий ринок – це вся система економічних відносин, що виникають між
його прямими учасниками при формуванні попиту і пропозиції на специфічні
послуги – фінансові послуги, пов’язані з процесом купівлі-продажу,
розподілу та перерозподілу фінансових активів, які знаходяться у
власності економічних суб’єктів національної, регіональної та світової
економіки.

Як економічна категорія фінансовий ринок виражає економічні відносини
між суб’єктами економіки з приводу реалізації вартості та споживчої
вартості, укладеної у фінансових активах. Ці економічні відносини
визначаються об’єктивними економічними законами і фінансовою політикою
держави, впливом політичних партій та кланів (особливо в сучасній
Україні на стадії становлення цивілізованої державності), які формують в
остаточному підсумку сутність фінансового ринку, тобто зв’язки і
відносини як на самому ринку, так і у його взаємозв’язку з іншими
економічними категоріями. Економічні відносини та взаємозв’язки, які
виникають на фінансовому ринку, визначаються об’єктивними економічними
законами, фінансовою політикою держави та реальною потребою суб’єктів
економіки здійснювати заощадження та інвестиції, надавати та брати
грошові кошти в борг. На фінансовому ринку діють закони попиту та
пропозиції, граничної корисності, конкуренції, що зумовлюють реальні
можливості функціонування всіх суб’єктів економіки відповідно до умов
ринкової економіки. На фінансовому ринку відбувається суспільне
визначення якості та ціни фінансів.

Інвестування, як було відзначено вище, забезпечується через якісно
розвинений фінансовий ринок. Чим же цей ринок та його сегменти
відрізняються від інших? Головна відмінність їх у тому, що товаром на
цих ринках виступають фінансові активи.

Фінансові активи в системі національних рахунків класифікуються у семи
основних категоріях. До них належать: золото і спеціальні права позики
(СПЗ), готівка і депозити, цінні папери, крім акцій, позики, акції та
інший акціонерний капітал, страхові технічні резерви, інші рахунки до
одержання або до оплати.

Фінансові активи включають також монетарне золото і спеціальні права
запозичення (СПЗ) міжнародного валютного фонду, утримувачі яких
розглядають їх як фінансові вимоги. Монетарне золото і спеціальні права
запозичення відносяться до активів, за якими не буває невиконаних
зобов’язань. До монетарного золота відноситься золото у формі монет,
злитків або брусків не менше ніж 995 проби. Право власності на монетарне
золото належить центральному (Національному) банку і центральному уряду.
Отже, фінансові активи складаються з фінансових вимог, що виставляються
боржнику і надають право кредитору на одержання від нього платежу.

В інтересах розуміння фінансових активів і зобов’язань доцільно виходити
з їхнього загального визначення. У системі національних рахунків активи
визначаються як об’єкти, що мають вартість і знаходяться у власності
економічних суб’єктів, від яких слід очікувати в майбутньому одержання
прибутку або інших доходів.

Фінансові активи відповідають цьому визначенню як засоби накопичення
вартості. Володіння акціями та іншими цінними паперами приносять їхнім
володарям прибуток від власності, а також холдинговий прибуток.
Одержують прибуток від власності власники більшості акцій. Кредиторам
виплачується відсоток за вкладами.

Характерною ознакою фінансових активів є обов’язковість вимог до інших
інституційних одиниць, які, будучи позичальниками, несуть зобов’язання
перед своїми кредиторами. Фінансові зобов’язання – це зобов’язання
боржника перед своїм кредитором на оплату вимог, що йому виставляються.

У цілому, фінансовий ринок (ринок фінансових послуг) – це узагальнена
назва тих ринків, де проявляється попит і пропозиція на різні фінансові
активи (фінансові послуги), це сукупність усіх фінансових активів
країни, що є сферою реалізації фінансових активів і фінансових відносин
між продавцями та покупцями цих активів. Тобто поняття «фінансовий
ринок» – це саморегулююча система ринків, де концентрується попит і
пропозиція на різні фінансові активи та послуги, що пов’язані з
придбанням активів; це сфера економічних відносин між суб’єктами ринку в
процесі формування та реалізації попиту і пропозиції фінансових активів.
З організаційної точки зору, фінансовий ринок є системою самостійних
окремих ринків (сегментів), у кожному з яких виділяються ринки
конкретних видів фінансових активів (сегменти).

Відомо, що послуги створюються не тільки у виробництві, але й у сфері
обміну. Обов’язковою умовою процесу обміну є еквівалентність, що
передбачає безумовне отримання блага за певну грошову суму. Фінансовий
актив, як і будь-який інший товар, має споживчу та мінову вартість.
Згідно з дією законів ринку, ціна на товар формується під впливом попиту
та пропозиції, порівняння показників конкуруючих виробників. За умов
ринкової конкуренції ціна на фінансовому ринку утримується у певних
межах. Мінова вартість проявляється через ціну, яка набуває форми
страхового тарифу, відсотка за кредит, дивіденду за цінними паперами
тощо. У певному розумінні віднесення фінансового ринку до сфери обміну є
питанням досить проблемним. Це означає, що не на всіх сегментах
фінансового ринку, наприклад, страховому, передбачається
еквівалентність.

2 Функції фінансового ринку

Сутність та роль фінансового ринку в економіці держави найбільш повно
розкривається в його функціях, основними з яких є:

1) мотивована мобілізація заощаджень приватних осіб, приватного бізнесу,
державних органів, зарубіжних інвесторів та трансформація акумульованих
грошових коштів у позичковий та інвестиційний капітал;

2) реалізація вартості, втіленої у фінансових активах, та організація
процесу доведення фінансових активів до споживачів (покупців,
вкладників);

3) перерозподіл на взаємовигідних умовах грошових коштів підприємств із
метою їх ефективнішого використання;

4) фінансове обслуговування учасників економічного кругообігу та
фінансове забезпечення процесів інвестування у виробництво, розширення
виробництва та дольової участі на основі визначення найбільш ефективних
напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері;

5) вплив на грошовий обіг та прискорення обороту капіталу, що сприяє
активізації економічних процесів;

6) формування ринкових цін на окремі види фінансових активів;

7) страхова діяльність та формування умов для мінімізації фінансових та
комерційних ризиків;

8) операції, пов’язані з експортом-імпортом фінансових активів; інші
фінансові операції, пов’язані із зовнішньоекономічною діяльністю;

9) кредитування уряду, місцевих органів самоврядування шляхом розміщення
урядових та муніципальних цінних паперів;

10) розподіл державних кредитних ресурсів і розміщення їх серед
учасників економічного кругообігу тощо.

Тимчасово вільний капітал, який перебуває у формі суспільних заощаджень,
тобто грошових та інших фінансових ресурсів населення, підприємств,
державних органів, не витрачений на споживання і реальне інвестування,
залучається через механізм фінансового ринку окремими його учасниками
для наступного ефективного використання в економіці країни.

Механізм функціонування фінансового ринку забезпечує виявлення обсягу і
структури попиту на окремі фінансові активи та своєчасне його
задоволення в межах всіх категорій споживачів, які тимчасово мають
потребу в залученні капіталу із зовнішніх джерел.

Функція фінансового ринку, що полягає в організації процесу доведення
фінансових активів до споживача, виявляється через створення мережі
різноманітних інститутів з реалізації фінансових активів (банків, бірж,
брокерських контор, інвестиційних фондів, фондових магазинів, страхових
компаній і т.п.). Її завдання полягає в створенні нормальних умов для
реалізації грошових ресурсів (заощаджень) споживачів (покупців,
вкладників) в обмін на фінансові активи, що їх цікавлять.

Задовольняючи значний обсяг і широке коло інвестиційних потреб
господарюючих суб’єктів, механізм фінансового ринку через систему
ціноутворення на окремі інвестиційні інструменти виявляє найбільш
ефективні сфери і напрями інвестиційних потоків з позицій забезпечення
високого рівня дохідності капіталу, який використовується із цією метою.

Зміст функції фінансового забезпечення процесів інвестування полягає в
створенні фінансовим ринком умов для залучення (концентрації)
підприємцем фінансових ресурсів, необхідних для розвитку
виробничо-торгового процесу. Процес залучення фінансових ресурсів
містить у собі як накопичення капіталу, так і взяття його в борг
(позика), у найм (селенг).

Сутність функції впливу на грошовий обіг зводиться до створення
фінансовим ринком умов для безупинного переміщення грошей у процесі
здійснення різноманітних платежів і регулювання обсягу грошової маси в
обігу. Через дану функцію здійснюється реалізація на фінансовому ринку
грошової політики держави. Від усталеності грошового обігу залежить
усталеність фінансового ринку.

Ринковий механізм ціноутворення на фінансовому ринку протилежний
державному, хоча і перебуває під певним впливом державного регулювання.
Він дозволяє повністю врахувати поточне співвідношення попиту і
пропозиції за різними фінансовими активами, яке формує відповідний
рівень цін на них; максимальною мірою задовольнити економічні інтереси
продавців і покупців фінансових активів.

Робота з таким специфічним товаром, як фінансовий актив, передбачає
наявність каналів, за якими грошові кошти (фінансові активи)
переміщуються від власників заощаджень до користувачів коштів. Це
переміщення може здійснюватись за двома напрямами: каналами прямого та
непрямого інвестування. Можна виділити два види каналів прямого
фінансування: дольова участь і фінансування шляхом одержання позик. У
першому випадку власник заощаджень шляхом обміну одержує право на
дольову участь у власності фірми або на умовах пайовика, або на умовах
акціонера. А при позиках фірми одержують грошові кошти у вигляді
інвестицій в обмін на зобов’язання виплатити ці гроші у майбутньому з
обумовленим відсотком, при цьому правом власності власник грошового
внеску не володіє.

При непрямому фінансуванні заощадження населення, пересуваючись до фірм,
проходять через так званих фінансових посередників, до числа яких можна
віднести: банки, фінансові, страхові, інвестиційні компанії,
позиково-ощадні асоціації, пенсійні фонди та фонди грошового ринку. У
США, наприклад, близько 2/3 щорічного обсягу інвестицій проходить саме
каналами непрямого фінансування.

Фінансовий ринок пов’язаний із здійсненням кваліфікованого посередництва
між продавцем і покупцем фінансових активів. Такі фінансові посередники
добре обізнані зі станом поточної фінансової кон’юнктури, умовами
здійснення угод з різними фінансовими інструментами та в найкоротші
терміни можуть забезпечити зв’язок продавців і покупців. Фінансове
посередництво сприяє прискоренню не тільки фінансових, але і товарних
потоків, забезпечує мінімізацію пов’язаних з цим суспільних витрат.

Наявність фінансового ринку та фінансових інститутів, що забезпечують
його функціонування, допомагає мобілізувати великий обсяг заощаджень,
ефективніше їх розмістити та знизити ризики, ніж це можуть зробити
окремі вкладники, а також сприяє скороченню оперативних витрат;
об’єднанню та диверсифікації ризиків; розвиткові спеціалізованих
консультаційних послуг з управління ризику, перспектив інвестицій,
оцінки платоспроможності тих, хто їх залучає; задоволенню потреб
вкладників у ліквідності та безпечності; задоволенню потреб інвесторів у
терміновому вкладенні вільних коштів.

Фінансовий ринок виробив власний механізм страхування цінового ризику (і
відповідно систему спеціальних фінансових інструментів), який в умовах
нестабільності економічного розвитку країни та кон’юнктури фінансового і
товарного ринків дозволяє знизити до мінімуму фінансовий та комерційний
ризик продавців і покупців фінансових активів і реального товару,
пов’язаний зі зміною цін на нього. Крім того, в системі фінансового
ринку отримала широкого розвитку пропозиція різноманітних страхових
послуг.

Вищеназвані функції фінансовий ринок здійснює переважно через: відкриття
банківських рахунків і заснування спеціальних фондів (пенсійних,
страхових тощо); надання банківських кредитів, комерційних та інших
позичок; здійснення операцій із цінними паперами підприємств та держави
(акціями, облігаціями) тощо.

Забезпечуючи мобілізацію, розподіл і ефективне використання вільного
капіталу, забезпечення в найкоротші терміни потреби в ньому окремих
господарюючих суб’єктів, фінансовий ринок сприяє прискоренню обороту
використаного капіталу, кожний цикл якого генерує додатковий прибуток і
приріст національного доходу в цілому.

Ці функції і обумовлюють структуру фінансового ринку. 

3. Характеристика основних інструментів фінансового ринку

Здійснюючи операції на фінансовому ринку, його учасники вибирають
відповідні фінансові інструменти їх проведення. Фінансові інструменти –
це різноманітні фінансові документи, які обертаються на ринку, мають
грошову вартість і за допомогою яких здійснюються операції на
фінансовому ринку.

Фінансові інструменти, які обертаються на окремих сегментах фінансового
ринку, характеризуються на сучасному етапі великою різноманітністю.

За окремими видами фінансових ринків розрізняють наступні інструменти,
які їх обслуговують.

Інструменти ринку позичкових капіталів. До них відносять гроші і
розрахункові документи, які обертаються на грошовому ринку.

Інструменти ринку цінних паперів – різноманітні цінні папери, що
обертаються на цьому ринку (склад цінних паперів за їх видами,
особливостями емісії та обігу затверджується відповідними
нормативно-правовими актами).

Інструменти валютного ринку. До них відносять іноземну валюту,
розрахункові валютні документи, а також окремі види цінних паперів, які
обслуговують цей ринок.

Інструменти страхового ринку – страхові послуги, які пропонуються на
продаж (страхові продукти), а також розрахункові документи та окремі
види цінних паперів, які обслуговують цей ринок.

Ринок золота (срібла, платини) та дорогоцінного каміння. До них належать
вказані види цінних металів та каменів, які купуються з метою формування
фінансових резервів і тезаврації, а також розрахункові документи і цінні
папери, що обслуговують цей ринок.

До інструментів ринку нерухомості відносять цінні папери та документи,
що засвідчують право власності на той чи інший вид нерухомості.

За термінами обігу виділяють наступні види фінансових інструментів.

Короткострокові фінансові інструменти (з періодом обігу до одного року).
Цей вид фінансових інструментів є найбільш багаточисленним і покликаний
обслуговувати операції на ринку грошей.

Довгострокові фінансові інструменти (з періодом обігу більше одного
року). До цього виду фінансових інструментів належать і так звані
«безтермінові фінансові інструменти», кінцевий термін погашення яких не
встановлено (наприклад, акції). Вони обслуговують операції на ринку
капіталу.

За характером фінансових зобов’язань фінансові інструменти поділяються
на наступні види.

Інструменти, наступні фінансові зобов’язання за якими не виникають
(інструменти без наступних фінансових зобов’язань). Вони є, як правило,
предметом самої фінансові операції, і при їх передачі покупцю не несуть
додаткових фінансових зобов’язань з боку продавця (наприклад, валютні
цінності, золото тощо).

Боргові фінансові інструменти. Ці інструменти, характеризуючи кредитні
відносини між їх покупцем і продавцем, зобов’язують боржника погасити в
передбачені терміни їх номінальну вартість і заплатити додаткову
винагороду у формі відсотка (якщо вона не входить до складу номінальної
вартості боргового фінансового інструменту, який погашається). Прикладом
боргових фінансових інструментів є облігації, векселя, чеки тощо.

Дольові фінансові інструменти. Вони підтверджують право їх власника на
частку (пай у статутному фонді їх емітента) і на отримання відповідного
доходу (у формі дивіденду, відсотку і т.п.). Дольовими фінансовими
інструментами є, як правило, цінні папери відповідних видів (акції,
інвестиційні сертифікати тощо).

Залежно від пріоритетної значимості розрізняють наступні види фінансових
інструментів.

2

&

2

4

6

F

?

?

3/4

A

A

&

2

4

6

>

@

n

p

~

?

?

?

?

??

?

¤

¦

?

A

A

?

O

TH

a

e

e

o

u

th

L, чеки, векселя і т.п.).

Вторинні фінансові інструменти або деривативи (фінансові інструменти
другого порядку) характеризують виключно цінні папери, що підтверджують
право або зобов’язання їх власника купити або продати первинні цінні
папери, які обертаються, валюту, товари або нематеріальні активи на
попередньо визначених умовах у майбутньому періоді. Вони
використовуються для проведення спекулятивних фінансових операцій та
страхування цінового ризику («хеджування»). Залежно від складу первинних
фінансових інструментів або активів, відповідно до яких вони випущені в
обіг, деривативи поділяються на фондові, валютні, страхові, товарні і т.
п. Основними видами деривативів є опціони, свопи, ф’ючерсні і форвардні
контракти.

За гарантованістю рівня дохідності фінансові інструменти бувають
наступних видів.

Фінансові інструменти з фіксованим доходом. Вони характеризують
фінансові інструменти з гарантованим рівнем дохідності при їх погашенні
(або протягом періоду їх обігу) незалежно від кон’юнктурних коливань
ставки позикового відсотка (норми прибутку на капітал) на фінансовому
ринку.

Фінансові інструменти з невизначеним доходом. Вони характеризують
фінансові інструменти, рівень дохідності яких може змінюватись залежно
від фінансового стану емітента (прості акції, інвестиційні сертифікати)
або у зв’язку зі зміною кон’юнктури фінансового ринку (боргові фінансові
інструменти із плаваючою відсотковою ставкою, «прив’язаною» до
встановленої облікової ставки, курсу певної «твердої» іноземної валюти і
т.п.).

За рівнем ризику виділяють наступні види фінансових інструментів.

Безризикові фінансові інструменти. До них відносять державні
короткострокові цінні папери, короткострокові депозитні сертифікати
найбільш надійних банків, «тверду» іноземну валюту, золото та інші цінні
метали та каміння, придбані на короткий період. Термін «безризикові» є
певною мірою умовним, так як потенційний фінансовий ризик несе в собі
будь-який із перерахованих видів фінансових інструментів; вони служать
лише для формування точки відрахунку виміру рівня ризику за іншими
фінансовими інструментами.

Фінансові інструменти з низьким рівнем ризику. До них належать, як
правило, короткострокові боргові фінансові інструменти, що обслуговують
ринок грошей, виконання зобов’язань за якими гарантовано стійким
фінансовим станом і надійною репутацією позичальника (характеризується
терміном «першокласний позичальник»).

Фінансові інструменти з помірним рівнем ризику. Вони характеризують
групу фінансових інструментів, рівень ризику за якими приблизно рівний
середньоринковому.

Фінансові інструменти з високим рівнем ризику. До них відносяться
фінансові інструменти, рівень ризику за якими суттєво перевищує
середньоринковий.

Фінансові інструменти з дуже високим рівнем ризику («спекулятивні»).
Вони характеризуються найвищим рівнем ризику і використовуються для
здійснення найбільш ризикованих спекулятивних операцій на фінансовому
ринку. Прикладом таких високоризикованих фінансових інструментів є акції
«венчурних» (ризикових) підприємств; облігації з високим рівнем
відсотка, емітовані підприємством з кризовим фінансовим станом; опціонні
та ф’ючерсні контракти тощо.

Наведена класифікація відображає поділ фінансових інструментів лише за
найбільш суттєвими загальними ознаками. Кожна з розглянутих груп
фінансових інструментів, у свою чергу, класифікується за окремими
специфічними ознаками, які відображають особливості їх випуску, обігу і
погашення.

4. Регіоналізація фінансових відносин як передумова формування
регіональних фінансових ринків

В умовах ринкової економіки фінансовий ринок є важливим каналом
фінансуванням економіки. Реагуючи на її потреби, він виконує своєрідну
роль «фундаменту» фінансової системи країни. Процеси регіоналізації
фінансових відносин у країнах з перехідною економікою передбачають
створення та розвиток у регіонах країни власних (локальних) фінансових
систем та, відповідно, і регіональних фінансових ринків.

Для покращання регіонального менеджменту необхідно знати джерела і
масштаби утворення фінансових ресурсів у регіоні; напрями їх
використання; канали відпливу за межі регіону, розміри сальдо за
зовнішніми потоками фінансових ресурсів тощо. Щоб вміло користуватися
фінансовими важелями впливу на економічні процеси, місцеві, регіональні
та державні органи економічного регулювання повинні чітко
відслідковувати і контролювати фінансові потоки, зони нестачі та полюси
концентрації фінансових ресурсів. Необхідно стимулювати внутрішній попит
на фінансові ресурси, щоб вони не «витікали» з території регіону.

Поняття фінансових ресурсів території (регіону, муніципалітету).
Фінансові ресурси території у самому вузькому їх розумінні включають
прибуток, інші елементи чистого доходу юридичних осіб регіону та
амортизацію основних фондів території без амортизації житлового фонду,
будівель і споруд органів державної влади. Основними статтями дохідної
частини фінансових балансів територій є прибуток, податок на додану
вартість, акцизи, надходження позабюджетних фондів, прибутковий податок
з громадян, доходи держбюджету від зовнішньоекономічної діяльності. У
видатковій частині показуються бюджетні інвестиції, дотації та інші
надходження з держбюджету (в т. ч. на соціально-культурні заходи),
витрати на утримання державного апарату, витрати підприємств із
прибутку.

При більш широкому розумінні фінансових ресурсів регіонів у них
включаються доходи домогосподарств. У такому випадку в дохідній частині
фінансового балансу місце статті прибуткового податку з населення
займають доходи населення, у видатковій частині з’являється стаття
роздрібного товарообороту (еквівалент для населення статті витрат
підприємств). У такій формі фінансовий баланс є більш наочним і
очевидним. У найбільш широкому трактуванні фінансових ресурсів території
їх об’єкт пов’язується з валовими доходами суб’єктів економіки регіону.
Адекватною формою статистичного відображення фінансових взаємовідносин у
цьому випадку виступає так званий матеріально-фінансовий баланс, до
якого включені бюджети всіх основних суб’єктів економіки регіону в їх
природній формі.

Матеріально-фінансовий баланс розробляється в розрізі суб’єктів
економіки регіону, серед яких, поряд з галузями матеріального
виробництва і нематеріальних послуг, окремо виділяються
банківсько-фінансова сфера, держава і населення. У широкому розумінні
цей баланс включає таблиці двох типів: баланс капіталу і баланс потоків.
Баланс капіталу дає повну і достовірну інформацію про стан економіки
регіону (на конкретну дату), включаючи такі нетрадиційні для регіону
узагальнюючі показники, як власний капітал, зовнішній борг, сумарні
активи тощо. Баланс потоків, або безпосередньо матеріально-фінансовий
баланс регіону (у вузькому розумінні), показує зміни економіки регіону
за рік (з використанням фактичних цін).

Особливості процесу регіоналізації фінансових відносин в Україні.
Фінансові відносини між центром і регіонами здійснюються за двома
основними напрямами: а) лінією розділу між ними державних податків та
інших платежів; б) лінією додаткових надходжень у регіони засобів
держбюджету у вигляді бюджетних трансфертів. На сучасному етапі при
плануванні бюджетного процесу в Україні відсутній єдиний конструктивний
методичний підхід до визначення регіональних квот на бюджетні
трансферти. При розподілі останніх залишається сильним суб’єктивний
фактор.

В економічній діяльності суб’єктів ринкової економіки все більшу роль
починають відігравати її фінансові аспекти. Фінансові ресурси стають
основними обмежувачами масштабів виробництва і споживання, різні
фінансові інститути визначають положення суб’єктів економіки та ринку і
напрями господарської діяльності. Процеси децентралізації фінансової
системи, що здійснюються в країнах з перехідною економікою, передбачають
поступове перенесення основного обсягу соціальних витрат на місцевий та
регіональний рівні.

Фінансові ресурси регіонів в Україні визначаються виробленим у
розрахунку на душу населення національним доходом, оскільки фінансові
надходження забезпечуються, насамперед, з доходів економічних суб’єктів.
Потребу у фінансових ресурсах регіонів розраховують на основі фактичного
рівня витрат. У той же час існують суб’єктивні відмінності у розмірах
території, географічному положенні, кліматі, економічній структурі
регіонів. Фактичні витрати, з одного боку, можуть не охоплювати завдань,
які не розв’язуються через відсутність коштів, а з іншого – вони можуть
зростати при нецільових витратах. Крім того, за рівнем витрат не можна
визначити, на скільки жителі регіону забезпечені суспільними благами. 

5. Теоретичні засади територіальної організації фінансового ринку

Виходячи з того, що система – це сукупність елементів, внутрішні зв’язки
між якими більш сталі, ніж зв’язки з елементами іншої системи, та яка
має характерну інтеграційну ознаку, то національний фінансовий ринок –
це централізована, саморегулююча система регіональних та місцевих
фінансових ринків, взаємопов’язаних між собою в рамках
загальнонаціонального ринку.

Розвиток національного фінансового ринку обумовлюють сформовані на базі
фінансових ресурсів регіону регіональні фінансові ринки – відносно
самостійні структурні елементи саморегулюючої системи національного
фінансового ринку з чітко визначеною інтеграційною ознакою, що
відіграють важливу роль у перетворенні заощаджень в інвестиції і
переміщенні грошей та капіталу з метою більш ефективного їх використання
та зміцнення фінансової бази регіонів.

Формування регіональних фінансових ринків та створення умов для їх
функціонування – проблема надзвичайно важлива. Її вирішення потребує як
глибоких наукових розробок, так і практичних дій з боку держави,
місцевих громадських організацій та суспільства в цілому щодо чіткого
наукового обґрунтування методологічних основ організації фінансового
ринку та його просторового збалансування.

Розвиток регіональних фінансових ринків у країнах з перехідною
економікою є важливим елементом економічних реформ. У багатьох країнах
на початкових етапах переходу до ринку регіональні фінансові ринки, й
особливо ринки цінних паперів, побудовані на оформленні державного та
муніципального боргу випуском облігацій, масовій приватизації і швидкому
зростанні приватного сектора, створенні великої кількості нових
компаній. Такі ринки відкривають доступ до міжнародних ринків грошей та
капіталу, стимулюють розвиток системи фінансових установ і сприяють
вдосконаленню ринкових відносин та інфраструктури. Однак ці ринки
залишаються маленькими і відокремленими з точки зору інструментів,
галузей та регіонів, не здатні належним чином відобразити та
відреагувати на важливі економічні та соціальні події. Підтвердженням
цього факту є нерозвиненість системи територіальної організації
фінансового ринку в Україні.

Раціональна територіальна організація – це науково обґрунтована,
керована дією економічних законів, впорядкована, динамічна система
оптимального просторового поєднання суб’єктів економіки, об’єднаних в
єдине ціле комплексом різнопланових зв’язків, яка характеризується
пропорційністю і комплексністю розвитку, раціональним використанням
наявних умов та місцевих ресурсів і діяльність якої спрямована на
вирішення соціально-економічних проблем та покращання життєвого
середовища суспільства.

Під територіальною організацією фінансового ринку ми розуміємо
динамічний саморегулюючий процес поєднання у межах певної території
економічно та фінансово взаємопов’язаних прямих учасників фінансового
ринку і фінансових посередників різних форм власності, діяльність яких
забезпечується функціонуванням ринкової інфраструктури фінансового ринку
і спрямована на всебічне задоволення економічних, фінансових та
соціальних потреб суб’єктів економіки у фінансових активах та фінансових
послугах і оптимізацію процесу трансформації вільних грошових коштів в
інвестиційний та фінансовий капітал з метою їх залучення у процеси
економічного розвитку території та зміцнення її фінансово-економічної
самостійності.

Стратегія територіальної організації фінансового ринку – створення
фінансового фундаменту для розвитку продуктивних сил країни та її
окремих територій; сприяння процесу перебудови, регіоналізації
фінансових відносин та реалізації регіональних програм вирівнювання
рівнів економічного, фінансового і соціального розвитку територій з
метою удосконалення системи міжбюджетних відносин та зміцнення
фінансової самостійності територій; сприяння зміцненню фінансової бази
регіональних суб’єктів господарювання; забезпечення зовнішніх джерел
фінансування усіх суб’єктів економіки; адаптація до міжнародного поділу
праці, що передбачає зближення і взаємоіснування національних економік в
процесі глобалізації фінансово-економічних відносин.

Завданням територіальної організації фінансового ринку є об’єднання
дрібних, відокремлених заощаджень населення, державних органів,
приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів, створення регіональних
грошових фондів і трансформація цих коштів у позичковий капітал, що
забезпечує зовнішні джерела фінансування суб’єктів економіки, сприяє
зміцненню фінансової бази регіональних суб’єктів господарювання.

Щоб наблизити територіальну структуру національного фінансового ринку до
моделі ринку фінансових ресурсів фінансово розвинених країн, необхідно
задовольнити первісні умови формування регіонального фінансового ринку.
Тобто це наявність у регіонах країни таких ринкових елементів, як
матеріально-сировинних та енергетичних ресурсів, основних фондів,
робочої сили та ін.

Тільки збалансована територіальна структура фінансового ринку країни
здатна забезпечити повне використання фінансових ресурсів, прискорити
розвиток галузей і регіонів, а ефективне управління процесами одночасної
регіоналізації та інтернаціоналізації фінансів сприяє входженню системи
регіональних фінансових ринків у світовий фінансовий простір і є
запорукою зовнішньої економічної інтеграції економіки регіонів України.

Нерівномірний розподіл фінансових ресурсів у країні, нестача професійних
знань, недосконале законодавство та обмеження, що накладені органами
державної влади на банки та інші фінансові установи, перешкоджають
створенню єдиної збалансованої системи фінансових ринків, і останні
залишаються роздробленими з точки зору регіонів і доступу до різних
ринкових інструментів.

Запорукою економічної інтеграції України повинен стати процес одночасної
регіоналізації та інтернаціоналізації її фінансових ринків, які є
необхідним середовищем для роботи компаній та фізичних осіб, бо, як
показує світовий досвід, розвиток промисловості й інших сфер
регіональної економіки відбувається, як правило, за рахунок
самофінансування (прибуток та амортизація) та із залученням на
фінансовому ринку позичкових та інвестиційних капіталів. У світовій
економічній практиці склався певний баланс між внутрішніми і позичковими
джерелами фінансування (відповідно 50 % і 50 %). Винятком була Японія,
де частка позичкового капіталу становила 80 %. Для того, щоб Україна не
потрапила у повну фінансову залежність від окремих чи їх груп, саме
вдосконалення територіальної організації країн регіональних фінансових
ринків та їх економічна інтеграція повинна покладатися в основу не
тільки зовнішньоекономічної діяльності, а, перш за все, внутрішньої
політики України.

Література:

Конституція України.

Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18.06.91.

Зміни та доповнення до Закону України «Про цінні папери та фондову
біржу» від 10.09.97.

Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»
від 30.10.96.

Указ Президента України «Про безпосереднє залучення УФБ до
приватизаційних процесів» від 1995 року.

Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 1991 року.

Закон України «Про власність» від 07.02.91 № 697-ХІІ.

Закон України «Про заставу» від 2.10.92 № 2654-ХІІ.

Закон України «Про страхування». – К.: Парламент, 1998. – 37 с.

Земельні відносини в Україні: Законодав. акти і нормат. док. / Упоряд.
Л. Новаковський та ін.; Держ. ком. України по земел. ресурсах. – К.:
Урожай, 1998.

Закон України «Про збори на обов’язкове пенсійне страхування» від
26.06.97 р. № 400 – ВР.

Закон України «Про збори на обов’язкове соціальне страхування.» від
26.06.97 р. № 402 – ВР.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про випуск облігацій внутрішньої
державної позики 1998 року» від 6.04.98 р. № 463.

Постанова КМУ «Про затвердження Правил виготовлення і використання
вексельних бланків» від 10.09.92 № 528-92 п.

Азаров М. Янчуков В. Регіональна система масових електронних платежів //
Вісник НБУ. – 1998. – № 10. – С. 49.

Адамик Б.П. Мінімальні резервні вимоги як інструмент грошово-кредитного
регулювання // Фінанси України. – 1998. – № 1. – С. 37 – 42.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019