Контрольна робота
Фінансові ресурси інвестування та інструменти залучення капіталу. Типи і
способи фінансування інвестиційного процесу
1 Фінансові ресурси інвестування та інструменти залучення капіталу
Грошові кошти, що знаходяться в розпорядженні підприємця, є його
фінансовими ресурсами. Фінансові ресурси використовуються на розвиток
підприємницької діяльності (фінансування засобів виробництва та робочої
сили), утримання об’єктів невиробничої сфери, на споживання та створення
резервів.
Частина фінансових ресурсів, що йде на фінансування предметів та засобів
праці, робочої сили та інших елементів виробництва, складає капітал
підприємства у грошовій формі.
Як фінансовий ресурс, капітал може бути підприємницьким та позичковим.
Підприємницький капітал — це вкладення шляхом прямих чи портфельних
інвестицій у будь-який проект з метою отримання прибутку чи прав
управління або того та іншого разом. Позичковий капітал — це грошові
кошти, що передаються у борг на умовах повернення та платності.
Позичковий капітал постає як товар, який кредитор надає підприємцю в
тимчасове користування з метою одержання позичкового процента.
Початковий підприємницький капітал формує статутний капітал (фонд) –
основні та оборотні кошти, вартість яких відображається у стратегії
підприємства. Статутний капітал — це сума внесків (паїв) засновників
підприємства (компанії) для забезпечення його життєдіяльності.
Статутний капітал може включати не тільки грошові активи, але й інші
матеріальні та нематеріальні активи, цінні папери, права користування
природними ресурсами, майном тощо.
Вартість внесків (паїв) оцінюється сумісним рішенням засновників
підприємства (проекту). Порядок формування та розмір статутного
капіталу, а також його зменшення чи зростання регулюються законодавством
та установчими документами [27, c. 157]
Інвестиції, що здійснюються у статутний капітал в іноземній валюті,
перераховуються на національну валюту за курсом НБУ. Порядок
використання статутного капіталу як фінансового ресурсу визначається
законодавством та установчими документами підприємства.
Щодо Івано-Франківської області, то інвестиції в основний капітал (у
фактичних цінах) складали у 1995 р. 37049 тис. грн., тоді як у 2002 р.
цей показник виріс до 953856 тис. грн., тобто в 25,7 разів. А це є
показник вкладання коштів у галузі, від яких інвестор розраховує
отримати прибуток.
Прибуток – це фінансовий ресурс, що використовується як на споживання,
так і на нагромадження.
Схема формування та розподілу прибутку підприємства,
компанії (акціонерного товариства)
Прибуток від реалізації продукції (послуг, робіт, товарів) – це різниця
між виручкою від реалізації продукції без податку на добавлену вартість,
акцизів, інших податків і витратами на виробництво та реалізацію
(собівартістю).
Надходження від іншого продажу — це прибуток, одержаний від реалізації
основних фондів та іншого майна, відходів виробництва, нематеріальних
активів тощо. Цей прибуток визначається як різниця між виручкою від
реалізації та витратами на цю реалізацію. Ці надходження заведено
називати мобілізацією внутрішніх ресурсів (МВР).
При фінансуванні будівництва господарчим засобом до МВР належать планові
нагромадження та економія від зниження собівартості будівельно-монтажних
робіт, амортизація засобів праці, що використовуються в будівництві.
Сальдо за внереалізаційними операціями – це різниця між доходами та
витратами від цих операцій (прибуток або збиток).
У світовій практиці використовуються також інші методи нарахування
амортизації, крім рівномірного.
Рік Рівномірний, 20% Регресивний Зменшую чого залишку (фіксований 40%)
Комбінований
щорічні відраху-вання відрах. зростаю-чим підсумком Щорічні
відраху-вання відрах. зростаю-чим підсумком щорічні відраху-вання
відрах. зростаю-чим підсумком щорічні відраху-вання відрах. зростаю-
чим підсумком
1 20 20 33,33 33,33 40 40 40 40
2 20 40 26,67 60,00 24 64 24 64
3 20 60 20,00 80,00 14,4 78,4 14,4 78,4
4 20 80 13,33 93,33 8,64 87,04 10,8 89,2
5 20 100 6,67 100 5,18 92,22 10,8 100
Таблиця 2.2
Пайові внески – це грошові та інші кошти, сплачені юридичними та
фізичними особами при вступі до спільного підприємництва. Вони
обов’язкові при вступі до товариства з обмеженою відповідальністю,
повного та командитного товариства.
Пайові внески можуть бути у вигляді грошових коштів, матеріальних
цінностей, прав користування природними ресурсами та майном, у тому
числі прав на використання винаходів, “ноу-хау”. Різновидом пайового
внеску є інвестиційний внесок, який здійснюється працівником
підприємства з метою його розвитку. Пайові та інвестиційні внески можуть
здійснюватися шляхом періодичного відрахування від зарплати працівників.
За цими внесками можуть нараховуватися проценти та сплачуватися
винагорода.
Страхові внески та внески до пенсійного фонду беруть участь у
забезпеченні відтворення виробничих сил як засобів праці та робочої
сили. Ці інвестиції заведено називати ануітетом (щорічний платіж), через
певний час вони принесуть інвесторові регулярні доходи.
Кредиторські заборгованість – це стійке джерело фінансових ресурсів, що
постійно знаходиться у розпорядженні підприємства. Воно прирівнюється до
власних коштів. Це, передусім, заборгованість постачальникам за
відвантажені товари, термін оплати яких ще не настав. До кредиторської
заборгованості належить також перехідна заборгованість бюджету,
заборгованість за відрахуваннями у позабюджетні фонди. За умов
розбалансованої економіки перехідна заборгованість по зарплаті як
фінансовий ресурс може використовуватися тільки на підприємствах, які
працюють стабільно.
Кредити, позики. Це позичкове джерело фінансування інвестицій. Кредит
може надаватися будь-яким суб’єктом господарювання чи фізичною особою
будь-якому іншому інвестору чи тій особі, яка бере участь у
інвестиційній (підприємницькій діяльності). Розрізняють банківський,
інвестиційний, комерційний та податковий кредити, а також позики.
Банківський кредит – це видана банком чи іншим фінансово-кредитним
закладом позичка на умовах платності, поверненості та терміновості.
Позичка повинна бути повернута кредиторові у встановлений термін у
повному обсязі з нарахованими за її використання процентами. Розрізняють
короткотермінові, середньотермінові та довготермінові кредити. У
більшості країн вважається, що довготермінові кредити – це кредити, що
видаються строком більше одного року. У деяких країнах довгостроковими
вважаються кредити з терміном дії понад три роки, а кредити з терміном
дії від одного до трьох років вважаються середньотерміновими [19, c.
34-36].
Таблиця 2.3
Види фінансових інструментів
В Україні склалася практика фінансування обігових коштів за рахунок
короткотермінових кредитів та фінансування інвестицій середньо- та
довготерміновими кредитами.
Комерційним кредитом заведено вважати відстрочку платежів одного
підприємства (компанії) іншому. Комерційний кредит може бути наданий у
формі вексельного кредиту, відкритого рахунку чи кредиту фірми.
Кредитування інвестицій в реальні активи, як правило, є довгостроковим.
ІІозиками вважаються позички, що надаються підприємствами одне одному
(відстрочка платежу), а також кошти, що надаються міжнародними
фінансовими інституціями чи державами одна одній.
Спонсори – це юридичні та фізичні особи, що надають підтримку в
інвестуванні проектів. Спонсорство, як правило, підтримується державою.
Цей фінансовий ресурс не підлягає оподаткуванню. Спонсори, беручи участь
в інвестуванні, звичайно не отримують прямих доходів, але вони мають
непрямі доходи завдяки рекламі, розширюючи свої ринки збуту, підвищуючи
свій імідж та рейтинг.
З метою залучення капіталу для інвестування суб’єкт інвестиційної
діяльності використовує різноманітні фінансові інструменти. Фінансові
інструменти – це контракти, результатом яких є поява певної статті в
активах одного суб’єкта і статті у пасивах іншого суб’єкта фінансування
(Таблиця 2.3).
За рішенням Ради з стандартів фінансового обліку (FASB — США) до
фінансових інструментів, в першу чергу, відносяться:
— фінансові заборгованості – закладні, облігації та інші форми (засоби)
фінансування шляхом одержання позичок;
— фінансовий капітал – акції та інші інструменти, що є свідченням
власності.
Фінансовий інжиніринг — це об’єднання або розділення (подрібнення)
існуючих фінансових інструментів з метою створення нових фінансових
інструментів.
Існуючі (традиційні) фінансові інструменти розподіляються на дві групи:
комерційні та фондові. Комерційні інструменти обслуговують товарообіг і
певні майнові угоди. Фондові – це ті, що обертаються на фондових біржах.
Розглянемо головні види фінансових інструментів (рис. 28).
Фінансові заборгованості – це пасиви, які визначають сумарний розмір
фінансових вимог (домагань) на активи компанії. Можуть визначатися як
сумарні активи за мінусом власного капіталу компанії.
Застава — це борговий фінансовий інструмент, забезпечений правом на
нерухомість. Якщо борг своєчасно не сплачується, закладна дає право
кредитору на продаж закладеного майна. Застава засвідчується у
нотаріальній конторі, реєструється у поземельній книзі (іпотеці)[32, c.
94].
Облігація — це борговий цінний папір, який свідчить про внесення його
власником грошових коштів і підтверджує зобов’язаність відшкодувати йому
у певний строк номінальну вартість цього паперу та фіксований процент.
Облігації являють собою фінансові інструменти державних позик, позик
місцевих органів влади або компаній та підприємств. Облігації внутрішніх
державних і місцевих позик випускаються тільки на пред’явника, а
облігації підприємств бувають як іменні, так і на пред’явника. На
облігаціях вказується розмір фіксованого процента та строк його виплати.
Іноді випускаються безпроцентні (цільові) облігації, на яких вказується
товар або послуга, під які вони випущені.
Скарбницькі зобов’язання держави — це державні цінні папери, що
розміщуються добровільно серед населення, які затверджують внесення їх
власниками грошових коштів в бюджет і дають право на одержання
фіксованого доходу впродовж всього часу володіння цими цінними паперами.
Скарбницькі зобов’язання звичайно випускаються терміном від 5 до 25
років. Доход від них сплачується у році, наступному після року їх
придбання. Виплата доходів здійснюється щорічно за купонами або при
відшкодуванні зобов’язань шляхом нарахування процентів до номіналу без
щорічних виплат. Звичайно середньострокові скарбницькі зобов’язання
випускаються терміном від 1 до 5 років, а короткострокові – на строк 3,
6 та 12 місяців. Середньо- та короткострокові зобов’язання не мають
купонів, тобто повернення боргу здійснюється разом з нарахованими
процентами одночасно [8, c. 6].
Вексель – боргове зобов’язання, що затверджує безумовну сплату власнику
(векселеодержувачу) певної суми боргу і в певний строк векселедавцем.
Розрізняють прості та переказні векселі.
Простий вексель (соло-вексель) має просте (нічим не зумовлене)
зобов’язання сплатити кредитору (власнику векселя) векселедавцем певну
суму, у певний строк і в певному місці.
Переказний вексель (тратта) випускається і підписується кредитором
(трассантом) як наказ боржнику (трассату) сплатити в зумовлений строк
певну суму третій особі (ремітенту) або пред’явнику. В першому випадку
вексель підписує векселедавець (боржник), у другому – кредитор. У
першому випадку власником векселя є кредитор, у другому – третя сторона
або пред’явник, що купив тратту. Безумовність зобов’язання означає, що
відмова від платежу приведе до примусової сплати боргу за простим
векселем.
Векселедавцем може бути держава (центральні та місцеві органи влади,
банки, комерційні структури).
Скарбницькі (державні) векселі – це короткострокові зобов’язання держави
зі строком (терміном) відшкодування 3, 6 та 12 місяців.
Для інвестора скарбницький вексель має перевагу, скажімо, перед іншим
державним цінним папером – облігацією через те, що він наперед знає
суму, яку він одержить за векселем, бо вона зумовлена в документі. Крім
того, прибутковість скарбницьких векселів завжди трохи вища за
облігаційну.
Банківські векселі випускаються фінансово-кредитними установами або
емісійними синдикатами (об’єднаннями банків). Банківський вексель – це
короткострокове боргове зобов’язання, що надає його власникові право
одержати вкладену у векселі суму в період погашення (відшкодування).
Дохід інвестора визначається як різниця між ціною номіналу і ціною
продажу банківського векселя.
Найбільш ліквідні векселі, що мають гарантію першокласних банків
(аваль). Аваль – це запис на обрізі векселя стосовно цієї гарантії.
Звичайно такі векселі видаються покупцю під заставу
товаросупроводжувальних документів для подальшої передачі продавцю [11.,
с. 169].
Заощаджувальні сертифікати банків — це письмові свідоцтва кредитної
установи про депонування грошових коштів, які затверджують право
вкладника на одержання через певний період часу цього внеску і
процентів за ним. Заощаджувальні сертифікати видаються фізичним особам
на певний строк із зумовленим в угоді процентом або до запитання. Якщо
власник сертифіката знімає внесок раніше зумовленого строку, йому
сплачується знижений процент.
Депозитні сертифікати банків видаються, головним чином, юридичним
особам. Це строкові сертифікати з кредитними номіналами і з зумовленими
процентами. Як боргові зобов’язання банків, вони можуть бути іменними та
на пред’явника, що дає їм змогу вільно обертатися на вторинному ринку.
Ринкова ціна сертифіката на пред’явника залежить від кон’юнктури ринку
цінних паперів та поточної ставки для інструментів цього класу.
Ф’ючерс — це фінансовий інструмент (цінний папір), що обертається на
організованих біржах. Це контракт, який зобов’язує поставити певний
товар (товари) у призначений строк за зумовленою ціною. До призначеного
строку ф’ючерс може обертатися на біржі багато разів, змінюючи власника.
Розрахунки проводяться через клірингову палату, що обслуговує біржу.
В таблиці 2.4 наведено механізм біржової торгівлі ф’ючерсами.
Форвардні контракти Це позабіржові строкові валютні операції, які
здійснюються банками та корпораціями по телефону чи телексу на
договорних засадах. В останні роки форвардні контракти дедалі частіше
застосовуються для обслуговування товарно-сировинних постачань у
майбутньому за обговореними цінами. У цьому випадку форвард виступає як
альтернатива ф’ючерсу.
Його відмінності як фінансового інструмента: він, як правило, не є
предметом купівлі-продажу, тобто не обертається на біржі; більша частина
таких операцій закінчується постачанням товару покупцеві та кінцевими
розрахунками.
Таблиця 2.4
Механізм біржової торгівлі ф’ючерсами
Фінансовий капітал — це сумарні активи компанії — інвестовані або
доступні для інвестування. Під фінансовим капіталом розуміються акції та
інші інструменти, які є свідченням власності.
Варант — це фінансовий інструмент, який надає його власнику право
купувати цінні папери за зумовленою ціною впродовж певного терміну часу
або безстроково. Як правило, варанти пропонуються у вигляді сертифікатів
певних пакетів цінних паперів, тому вони вважаються інструментами
фінансового інжинірингу і використовуються для залучення інвестицій і
фінансування проектів.
Опціон — це фінансовий інструмент — контракт, що не вважається
обов’язковим, тобто інвестору надається право вибору виконувати цю
строкову угоду чи ні. Це право (зумовлене сплатою певної суми премії)
купити або продати фінансовий інструмент (товар) впродовж деякого
періоду часу за встановленою ціною.
Опціон на акції укладається між двома інвесторами, один з яких виписує
його, а інший купує і одержує право у період зумовленого строку або
купити за фіксованою ціною певну кількість акцій у особи, яка виписала
опціон на купівлю, або продати їх особі, яка виписала опціон на продаж.
Особливість опціону у тому, що в угоді купівлі-продажу об’єктом є не
титул власності, тобто акція, а право на її придбання.
Приватизаційний майновий сертифікат — найважливіший представник
приватизаційних цінних паперів, що дозволяють населенню брати участь у
приватизації державних підприємств.
Боргові зобов’язання — це звичайно банківські позички і облігації, які у
низці випадків можуть конвертуватися в акції компанії. Таким чином, на
кожній стадії інвестиційного процесу його суб’єкти можуть
використовувати різноманітні фінансові інструменти та залежно від умов
розвитку компанії конвертувати одні в інші, забезпечуючи при цьому
доходність та ліквідність капіталу. [16., c. 42-44]
За умов України, коли всі інвестиції є венчурними (з точки зору ризику,
а не як інновації) важко порадити той чи інший інструмент залучення
капіталу, в першу чергу через те, що законодавством не відпрацьований
механізм їх конвертації.
2 Типи і способи фінансування інвестиційного процесу
Останнім часом при різкому скороченні обсягів довгострокових інвестиції
(у комерційних банках в кредитних портфелях їх питома вага коливається
від 2 до 5 % у 1994—1998 роках і від 12 до 13 % у 2002. році) виникає
необхідність у пошуках нових джерел фінансування. На відміну від вже
діючих принципів і методик галузевого та регіонального розподілу
капітальних вкладень, зараз актуальною стає проблема фінансування
окремих проектів за рахунок інвестиційних ресурсів, які представляються
фізичними особами та підприємствами різних форм власності. Оскільки
головним та єдиним критерієм оцінки ефективності проектів є їх
прибутковість, у світовій практиці дедалі більшого розповсюдження
набуває фінансування, за якого головним забезпеченням кредитів, що
надаються банкам, є сам проект, точніше доходи, які отримуються в
результаті його реалізації.[32., с. 14]
Роль фінансово-кредитних установ за такого фінансування суттєво
підвищується. Банк як учасник проектного фінансування може виконувати
різні функції: кредитора, інвестора, агента, гаранта. При цьому банк
обов’язково претендує на певну частку доходів від реалізації проекту.
Для великих капіталомістких проектів, які реалізуються у важкій,
паливно-енергетичній, транспортній, добувній галузях, найбільш
сприятливим є метод проектного фінансування. Проте існує зарубіжний
досвід використання цього методу і в інших переробних галузях, а також у
сільському господарстві. [7, с. 4]
b
d
o
?Т????????????
b
aJ
aJ
???Відмінною рисою проектного фінансування є участь у проектах великих
фірм, першокласних банків та солідних страхових компаній. Такі проекти
вимагають всебічного обґрунтування, ретельної кваліфікованої експертизи
та аудиту, чіткого розподілу інвестиційних ризиків між усіма учасниками
проекту.
Можливі декілька варіантів, умови яких задовольняють інвестора або
кредитора та схиляють його до участі у проекті.
1. За результатами експертизи кредитор робить висновок щодо високої
життєздатності та прибутковості проекту. У цьому випадку він може брати
участь у проекті навіть при низькій кредитоспроможності інших учасників
проекту та не переконливих гарантіях погашення кредиту.
2. Варіант, при якому очікувані потоки готівки від реалізації проекту,
як джерело покриття боргу, за результатами ретельно проведених
розрахунків задовольняють кредитора.
3. Кредитора задовольняють результати оцінки перспективних потоків
готівки (частково), забезпеченням решти частки кредиту слугують активи
позичальника, природно після ретельної оцінки його фінансового стану.
4. Результати аналізу фінансового стану підприємства-позичальника
підтверджують його високий рейтинг і переконують кредитора у його
спроможності своєчасного погашення боргу.
Таким чином, головним принципом участі банку (інвестора) у фінансуванні
проекту виступає його впевненість у реальності генеруванню потоків
готівки, які забезпечують покриття боргу та відсотків за ним [10., с.
76].
Банк та інші учасники проекту розподіляють між собою відповідальність за
реалізацію проекту, що підтверджується часткою інвестиційного ризику,
яку бере на себе та чи інша сторона. В зв’язку з цим розрізняють
декілька типів проектного фінансування:
без регреса на позичальника;
з частковим регресом на позичальника;
з повним регресом на позичальника;
на консорціальних засадах.
Слід відзначити поняття регресу як економічної категорії. Регрес — це
право кредитора пред’являти фінансові вимоги до позичальника. Це право
робить неможливим припинення інвестиційного проекту. Право регресу
регламентує відносини серед суб’єктів інвестиційного процесу. Збільшення
(посилення) регресу призводить до погіршення коефіцієнта боргу, його
покриття і відповідно до зменшення забезпеченості боргу. Посилення
регресу підвищує інвестиційні ризики з боку позичальника і відповідно
зменшує вартість позички.
Фінансyвання без регресу на позичальника зумовлює покладення всієї
відповідальності за реалізацію проекту на фінансово-кредитну
організацію.
Банк бере на себе всі інвестиційні ризики та відмовляється від будь-яких
зворотніх вимог (регресу) з приводу розподілу відповідальності.
Генерування грошових потоків звичайно починається після введення об’єкта
в експлуатацію. Позитивні грошові потоки відповідають графіку погашення
боргу та виплати нарахованих відсотків. Кредитору видається гарантія. В
свою чергу інші суб’єкти інвестиційного проекту (інвестори, менеджери
проекту або виконавці робіт) гарантують своєчасне введення проекту в
експлуатацію, вихід на проектну потужність та додержання кошторису.
Фінансування з частковим регресом на постачальника зумовлює паритетний
розподіл ризиків між учасниками проекту, всі учасники беруть на себе
відповідальність за ризики, які виникають у результаті їх діяльності:
замовники — за виділення ділянки під будівництво, вчасне надання
проектно-кошторисної документації, деяких видів обладнання та
матеріалів; підрядники — за вчасне введення об’єкта в експлуатацію з
відповідною якістю та дотриманням кошторису; постачальники обладнання —
за своєчасність, якість та комплектність поставок; кредитори — за
вчасність надання фінансових ресурсів, дотримання платіжної та
розрахункової дисципліни. Комерційні зобов’язання, які сторони беруть на
себе, підтверджуються відповідними договорами та контрактами.
Фінансування з повним регресом на позичальника дозволяє оформити
фінансування у найбільш короткі строки. Цей тип фінансування
застосовується для проектів, які мають державне значення, здійснюються
під його гарантію або за його підтримкою. До цих проектів належать
проекти розвитку пріоритетних галузей, регіонів, виробничої та
соціальної інфраструктури тощо. Реалізуючи такі проекти, позичальник,
крім потоків готівки, використовує інші джерела Для погашення боргу.
Слід відзначити, що цей тип фінансування найбільш прийнятний для
економіки України, яка має гостру необхідність в активізації
інвестиційної діяльності. Сьогодні міжнародні фінансово-кредитні
інституції віддають перевагу цьому виду фінансування.
Фінансування на консорційних засадах здійснюється за схемою: “створюй —
володій — експлуатуй”. Така схема припускає згоду між учасниками проекту
щодо створення (будівництва) підприємства, його акціонуванні або
корпоратизації та експлуатації власниками на пайових умовах. Звичайно за
умовами консорціуму банк або декілька банків конвертують боргові
зобов’язання в акції позичальника. Власниками проекту стають також
підрядники, страхові компанії тощо. [4., с. 33-34]
Для реалізації великих проектів можуть створюватися промислово-фінансові
групи, учасники яких, у тому числі банки, стають інвесторами та
здійснюють безпосереднє фінансування і розподіляють між собою всі
інвестиційні ризики. В таблиці 2.5 ведена приблизна схема організації
фінансування проекту на консорційній основі.
Таблиця 2.5
ІНВЕСТИЦІЙНИЙ КОНСОРЦІУМ
Підприєм-ство Банк Інвестори Підрядни-ки Страху-вальники Керівники
проекту
Ініціатива Контракти
Мотивація Субконтракти
Формування капіталу Найм, постачання, комплектація
Фінансування Розрахунки та платежі
Моніторинг Будівництво
Експлуатація Досягнення проектної потужності
Дивіденди Остаточні розрахунки
Наведена схема консорціуму обмежена шістьма учасниками проекту, при
цьому перші три з них (підприємство, банк та інші інвестори) уклали
угоду консорціуму, відповідно до якої вони формують початковий капітал,
стають власниками проекту та беруть участь у розподілі прибутку від
реалізації проекту пропорційно їх частці у капіталі. З рештою учасників
здійснюються розрахунки за виконані роботи та послуги згідно з
укладеними контрактами.
Створення та розвиток будь-якого бізнесу потребує належного
фінансування. Існують різноманітні способи залучення капіталу. У
західних країнах в останні роки, крім традиційних способів
(акціонування, боргове фінансування, кредитування, оренда тощо),
з’явилися нові, такі, як франчайзинг, лізинг, фортфейтинг, венчурне
фінансування, селенг та інше. Традиційні способи також постійно
модифікуються.
Українська економіка відчуває велику потребу у зростанні капіталу.
Підприємство будь-якої форми власності, якщо йому не байдуже власне
майбутнє, обов’язково залучає капітал для розширення виробництва,
використовуючи при цьому альтернативні способи чи їх комбінації.
Природно, перш за все, що для цих цілей необхідний всебічний
порівняльний аналіз кожного способу, оцінка його недоліків та переваг,
що дозволить прийняти правильне рішення щодо інвестування. [16, с.56-57]
В таблиці 2.6 приведено способи залучення капіталу.
Таблиця 2.6
Способи залучення капіталу
ЗАЛУЧЕННЯ КАПІТАЛУ
АКЦІОНУВАННЯ
Корпоратизація
Самофінансування
Транстинг
Венчурні фірми
Придбання рядового пакета акцій
БОРГОВЕ ФІНАНСУВАННЯ
Кредитування
Кредит з факторингом
Форфейтинг
Іпотечний кредит
Кредит державних установ
Іноземний кредит
Розміщення боргових зобов’язань
ФІНАНСУВАННЯ НА КОНСОРЦІЙНИХ ЗАСАДАХ
Спільні підприємства
Альянси
Франчайзинг
Ліцензування
Інжиніринг
Еккаутинг
ОРЕНДА
Оперативна оренда
Фінансовий лізинг
Лізбек
Селенг
ПІЛЬГОВЕ ФІНАНСУВАННЯ
Урядовий пільговий кредит
Гарантування
Інвестиційний податковий кредит
Безпроцентний кредит
СУБСИДУВАННЯ
Дотування
Гранти
Субвенції
Спонсорство
Донорство
Акціонування є найбільш розповсюдженим способом залучення капіталу на
інвестиційній (початковій) стадії проекту. Залучається капітал шляхом
емісії простих та привілейованих акцій, що розміщуються серед юридичних
та фізичних осіб.
Через акціонування залучається не тільки грошовий капітал, але й інші
матеріальні та нематеріальні активи.
Як відомо, існують акціонерні товариства відкритого та закритого типу.
Підприємство (компанія, що перетворюється на акціонерне товариство або
корпорацію) створює корпоративний капітал, який використовується на
фінансування інвестицій.
Пайовий рахунок такої компанії перетворюється на акціонерний рахунок,
який являє собою суму, що інвестується акціонерами (акції та капітал,
виплачений понад номінал).
В Україні у процесі приватизації дістала певний розвиток така форма
роздержавлення підприємств як корпоратизація. Згідно з Указом
Президента, корпоратизація — це надання державним підприємствам статусу
акціонерних, де спочатку 100 % акцій належить державі, а потім поступово
здійснюється продаж цих акцій членам трудового колективу підприємства
(першочергово), іншим державним та приватним підприємствам та фізичним
особам
На терені приватизації в Україні виникла ще одна форма залучення
інвестицій — створення колективних підприємств, що по суті мають статус
закритого акціонерного товариства, де акціонерами є тільки члени
трудового колективу. Деякі колективи підприємств через нестачу власних
фінансових ресурсів змушені перетворюватися на відкриті акціонерні
товариства.
Самофінансування — це спосіб фінансування компанією власних дій за
рахунок чистого прибутку (не розподіленого серед акціонерів).
Транстинг — це спосіб вторинного отримання доходів шляхом вкладення у
цінні папери прибутку, одержаного від первинних/інвестицій у
підприємництво. Транстинг є одним з найефективніших способів
нагромадження капіталу, який застосовується переважно закритими
акціонерними та іншими господарчими товариствами.
Венчурний капітал (ризиковане інвестування) впроваджується з метою
швидкої окупності залучених коштів. Венчурний капітал створюється шляхом
випуску нових акцій та їх розповсюдження у нових сферах діяльності.
Інвестиції здійснюються, як правило, через придбання частки акцій
венчурного підприємства (венчура), або надання йому позички, в тому
числі з правом її конверсії у майбутньому в акції.
Іпотечні кредити — це позички під заставу нерухомості (іпотеки). Житлові
будинки, земля, виробничі будівлі та споруди можуть виступати як застава
для одержання іпотечної позички. Угоди про іпотеку нотарільно
завіряються та реєструються у поземельній книзі (регіональних органах
управління). У разі несплати позички право власності на іпотеку
переходить до кредитора і вона має бути перереєстрована. [24., с. 28-30]
Державне кредитування застосовується для активізації інвестиційної
діяльності. В Україні цей вид фінансування застосовувався з осені 1992
року. Державні довгострокові кредити надаються за рахунок
централізованих ресурсів Національного банку через комерційні банки.
Державний кредит використовується тільки для міністерств та відомств за
рішенням Верховної Ради України. В останні роки через нестачу бюджетних
коштів цей спосіб фінансування не використовується.
У багатьох країнах світу застосовується також державне кредитування
приватного бізнесу. Державні установи надають окремим фірмам прямі
позички, встановлюють процентні ставки, строки виплат та механізм
погашення. Наприклад, кредити банків в Івано-Франківській області
підприємствам склали в 2000 році 0,3% від банківських кредитів приватним
фірмам по Україні, тоді як в 2002 році цей показник виріс до 5,4%.
Залучення державного капіталу може здійснюватись також у вигляді його
пайової участі у проекті. Звичайно це інноваційні проекти. Як правило,
частка держави менше 50 %. Як і приватні інвестори, уряд вимагає
покриття своїх вкладів та відсотків за ними.
Залучення іноземного капіталу в Україні здійснюється по лінії Світового
банку та Європейського банку реконструкції та розвитку кредитних ліній
урядів західних країн та закордонних комерційних банків. Кредити
надаються через деякі комерційні банки після ретельної експертизи
техніко-економічного обґрунтування проектів та обов’язкового їх
страхування.
Розміщення боргових зобов’язань дозволяє залучати капітал з допомогою
облігацій та деяких інших цінних паперів [23., с. 190-191].
Франчайзинг — це передача або продаж ліцензії (франшизинг) однієї фірми
(франшизодавця) іншій — франшизоодержувачу на право реалізації продукції
(послуг, робіт) чи заняття бізнесом на певній території з використанням
товарного знаку франшизодавця та за умовою суворого виконання вимог
технології та якості. Франшизодавець — це звичайно випереджаюча фірма з
високим іміджем, яка намагається поєднувати свої високі технології та
“ноу-хау” з капіталом франшизоодержувача, внаслідок чого отримує певний
доход.
Ліцензування означає передачу прав виробництва продукції (робіт, послуг)
одної компанії іншій. Ліцензуванню підлягає також передача пакетів,
проектів, технологій, товарних знаків, наукових розробок, комп’ютерних
програм, іншої інтелектуальної власності. Ліцензія передається на певний
строк і за певну винагороду. Ліцензування — це спосіб залучення капіталу
власниками патентів, проектів, товарних знаків, технологій тощо.
Звичайно одержувач ліцензії сплачує її власнику роялті одноразово за
весь час користування ліцензією, або періодично у вигляді процента, що
зумовлюється у ліцензійній угоді. Ці угоди можуть бути “ексклюзивними”,
тобто надавати виключне право одержувачу ліцензії, або надавати права
декільком ліцензіатам.
Інжиніринг являє собою не прямий спосіб залучення капіталу, а вид
інженерно-консультаційних послуг, які сприяють інвестиційному процесу,
прискорюють його; тобто це засіб підвищення ефективності вкладеного в
об’єкт капіталу.
Інжинірингові послуги — це комплекс робіт, що охоплює проведення
передінвестиційних досліджень, підготовку техніко-економічних
обґрунтувань, технічного та будівельного проектування, а також розробку
рекомендацій щодо експлуатації підприємств, організації виробництва та
його менеджменту і реалізації готової продукції.
Оренда — це строкове володіння та користування майновим комплексом
(капітальним активом). Об’єктом договору оренди може бути підприємство,
будівля, споруда, приміщення, обладнання, природні ресурси, земельні
ділянки тощо.
Оренда як спосіб залучення капіталу ґрунтується на договорі між
орендатором та орендодавцем. У договорі відображається склад майнового
комплексу, його вартість, розмір та термін орендної плати, зобов’язання
та права сторін, умови та порядок припинення договору.
Звичайно договір оренди укладається на тривалий термін — більше ніж 5
років, але не більше повного амортизаційного строку. Впродовж цього
строку можливий викуп майнового комплексу орендатором, якщо це
передбачено договором та якщо вся сума орендних платежів відповідає
вартості майна, що передається в оренду. Орендна плата складається з
амортизаційних відрахувань та частки прибутку, отриманого від
орендованого майна. Отриманий таким чином від орендатора прибуток
(орендний процент) не підлягає оподаткуванню.
Орендна плата розраховується за формулою:
ОП = А + П + В ,
де ОП — орендна плата, грн.; А — сума амортизаційних відрахувань, грн.;
П — орендний процент; В — витрати на ремонт майна, що орендується
[33.,с.88-89]. Пільгове фінансування може здійснюватися у наступних
формах: прямі позики, гарантовані позики, гранти на певні проекти,
пайову участь, прямі дотації, страхування. Субсидуючи проект, уряд,
звичайно, висуває ті ж умови, що і банк чи інший кредитний заклад, але
надані їм пільги заохочують останніх прийняти участь у фінансуванні.
Тому держава, як правило, виступає одним з інвесторів чи учасників
інвестування. Головним чином це об’єкти виробничої та соціальної
інфраструктури чи соціально-політичні програми.
Субсидування — це неповернене фінансування, тобто надання грошових
коштів та інших постійних та поточних активів на засадах неповернення.
Розрізняють такі види субсидування: дотування, гранти, субвенції,
спонсорство, донорство.
Дотування — це спосіб підтримки будь-яких проектів урядом чи місцевими
організаціями влади. Як правило, дотуються соціально важливі програми та
проекти, природоохоронні та ресурсозберігаючі технології. Дотації
надаються для фінансування тільки частини інвестиційного проекту, частка
державних інвестицій, звичайно, не перевищує 50 %. У низці випадків,
надаючи певну дотацію, держава ставить умови, щоб решта була
проінвестована приватним капіталом, та контролює цільове використання
коштів.
Існують також експортні дотації, які надаються з державного бюджету з
метою заохочення вивозу товарів. У цьому випадку субсидуються різні
митні та податкові пільги.
Ґранти близькі за змістом дотаціям. Відмінность у тому, що вони можуть
надаватись на фінансування проекту загалом. Звітність про їх
використання має більш суворий характер, підлягає аудиторським
перевіркам. Іноді призначаються менеджери, які стежать за повним
виконанням умов гранту. Часто Гранти мають вигляд гуманітарної допомоги.
Субвенції на відміну від дотацій та грантів надаються урядом місцевим
органам влади та мають цільове призначення. У випадках порушення цих
умов підлягають поверненню. Ініціатором субвенцій виступають місцеві
органи влади.
Спонсорство та донорство являють собою субсидування інвестиційних
проектів з боку юридичних та фізичних осіб, благодійних організацій та
фондів тощо. Найчастіше спонсори та донори фінансують інтелектуальні
інвестицї. Прикладом спонсорства в Україні можуть бути фонд Аsea Brown
Boveri (600 млн. доларів) та фонд Джорджа Сороса з участю С. Е. Capital,
групи Spectrum [27., с. 200-201].
Балансовий прибуток
Фінансовий резерв
Фонд нагромадження
Фонд споживання
Прибуток, що не оподатковується
Прибуток, що оподатковується
Чистий прибуток
Сальдо за позареалізаційними операціями
Прибуток від реалізації
Надходження від іншого продажу
БІРЖА
Клірингова палата
Операційна зала
Варіаційна мережа
Гарантійний внесок
Реєстрація контракту
Офсетна угода
Брокерська контора
Варіаційна мережа
Наказ
КЛІЄНТ
Фінансові інструменти
Фінансовий капітал
Фінансові заборгованості
Закладна
Закладне свідоцтво
Облігація
Скарбницьке зобов?язання держав
Вексель
Акція
Сертифікат акцій
Варант
Коносамент
Опціон
Компенсаційний сертифікат
Особовий житловий чек
Приватизаційний майновий сертифікат
СВОП
Форвардний контракт
Ф?ючерс
Депозитнийсертифікат банку
Заощаджувальний сертифікат банку
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
