.

Фінансова діяльність держави. Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в ньому фінансовим правом. Правові основи та особливості ф

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
375 9456
Скачать документ

Контрольна робота

Фінансова діяльність держави. Організація страхування в Україні і
відносини, що регулюються в ньому фінансовим правом. Правові основи та
особливості фінансування видатків енергетики та транспорту

Зміст

Вступ

1. Фінансова діяльність держави

Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в ньому
фінансовим правом

Правові основи та особливості фінансування видатків енергетики та
транспорту

Порядок фінансування видатків енергетики

Порядок фінансування транспортної системи України

Висновок

Перелік використаної літератури

Вступ

Шляхом фінансових нормативів і лімітів держава встановлює мінімальні та
максимальні межі, а досить часто — конкретні однозначні розміри
виділення та витрачання грошових коштів на ту або іншу операцію чи
одиницю виміру (вартість ліжко-місця в лікарні, вартість навчання та
виховання одного учня в середній загальноосвітній школі або в
школі-інтернаті, мінімальна зарплата державного службовця і т.д.).

1. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ

Громадянське суспільство не може успішно функціонувати та розвиватись
без держави. Держава, в свою чергу, як організація публічної влади,
неминучою умовою реалізації притаманних їй завдань і функцій передбачає
наявність державних фінансів. Державні фінанси — це цілісна система
суспільних відносин, пов’язаних з формуванням, розподілом і
використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів
з метою виконання завдань і функцій держави, а також забезпечення умов
розширеного відтворення. Тобто фінансова діяльність держави зумовлена
об’єктивною необхідністю і с процесом збирання, розподілу, перерозподілу
та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових
коштів, що забезпечують практичне виконання функцій державою.

На різних етапах розвитку людської цивілізації зміст фінансової
діяльності держави не був однаковим, У рабовласницькому та феодальному
суспільствах фінансові потреби держави задовольнялись переважно шляхом
встановлення різноманітних натуральних повинностей І зборів. Основними
видатками докапіталістичних держав були видатки на утримання монарха та
його оточення, державного апарату, будівництво громадських споруд —
доріг, портів, храмів, зрошувальних систем тощо, а також видатки на
ведення війн. Причому витрати на ведення війн, як правило, перевищували
за своїм обсягом всі інші видатки держави, разом взяті. Головними
доходами держави в цих суспільствах були: надходження від доменів
(державного майна) і регалій (монопольного права монарха на окремі
промисли і торгівлю певними товарами — сіллю, прянощами тощо), воєнні
трофеї, данина з поневолених народів, періодичні натуральні і грошові
збори всередині країни, повинності, мито, позики.

Із занепадом феодалізму та поступовим утвердженням в його надрах
капіталістичного способу виробництва все більшого значення стали
набувати чисто грошові доходи і видатки держави, а питома вага
натуральних зборів і повинностей скорочувалась. Також в історичних
рамках феодалізму на межі ХУІ-ХУІІ століть сталася ще одна епохальна
подія у розвитку фінансів — повністю відділилася від власності монарха і
стала самостійною державна казна. Саме тоді з’явилися власне кредит, а
дещо пізніше — державний бюджет.

Державні фінанси зіграли роль потужного важеля первісного нагромадження
капіталу, що мало місце головним чином у ХУІ-ХУШ століттях, 3 їх
допомогою з колоніальних країн у метрополії перекачувались величезні
багатства, які потім перетворювались у капітал. Державні податки і
позики все частіше стали застосовуватись у виробничих інтересах для
створення і розвитку перших капіталістичних підприємств. Важлива роль у
нарощуванні первісних капіталів належала системі протекціонізму, яка
давала можливість першим вітчизняним капіталістам встановлювати на
товари і послуги, що вони виробляли чи надавали, особливо високі ціни,
одержувати надприбутки, спрямовувати їх переважно на розширене
відтворення.

В капіталістичній державі, коли товарно-грошові відносини набули
всеосяжного характеру, фінанси стали виражати економічні відносини по
утворенню, розподілу і використанню фондів грошових коштів в процесі
розподілу і перерозподілу національного доходу. Основні засоби
капіталістичних держав зосереджувались у державному бюджеті.

Для державних фінансів капіталістичних країн XIX століття було
характерним дуже швидке зростання видатків, постійне перевищення їх над
доходами казни, що зумовлювалось насамперед мілітаризацією економіки. Ще
більше посилилась ця тенденція на рубежі ХІХ-ХХ століть, коли майже у
всіх капіталістичних країнах видатки держав на воєнні потреби значно
перевищили половину їх прибутків. Крупні кошти витрачалися також на
утримання державного апарату — парламенту, міністерств і відомств,
поліції, тюрем і т.д. Видатки на соціальні потреби — освіту, охорону
здоров’я, страхування — були мізерними. Основним джерелом доходів
держави були податки, переважно непрямі.

У XX столітті відбулося повне зрошення капіталістичної держави з
монополіями, дальше розширення функцій держави. Держава стала
забезпечувати не тільки обороноздатність країни. охорону приватної
власності, свободу підприємництва і правопорядок, але й безпосередньо
брала участь в процесі виробництва, розподілу і використання суспільного
продукту. В умовах державного монополістичного капіталізму, особливо
після другої світової війни, в структурі державних видатків сталися нові
глибокі зміни. їх сутність полягає в тому, що, не дивлячись на дальше
швидке зростання видатків в абсолютних величинах на мілітаризацію
(особливо в США), питома вага їх в порівнянні з аналогічними видатками
на початку XX століття значно скоротилась і водночас істотно збільшилась
питома вага та абсолютні розміри видатків на соціальні цілі — освіту,
охорону здоров’я, соціальне забезпечення.

Демократизація суспільного життя в умовах розвинутої ринкової економіки
привела до того, що в ряді країн Заходу державні видатки на соціальні
цілі стали одними з головних. На цій підставі навіть з’явились поняття
«шведський соціалізм», «канадський соціалізм» і т.п. Значного поширення
набули видатки по втручанню держави в економіку, зокрема у декілька
разів збільшилися державні капітальні вкладення в електроенергетику,
вугільну, газову та інші базові галузі промисловості, на підтримку
сільського господарства — однієї з найбільш опікуваних галузей
економіки. В найрозвинутіших капіталістичних країнах за рахунок
державних коштів була створена атомна промисловість.

Нині на Заході істотно зросла питома вага державного сектору економіки.
Прагнучи збільшити зайнятість населення і скоротити безробіття, уряди
видають підприємцям, які розширюють виробництво, субсидії для
капіталовкладень. Різко зросли державні видатки на науково-технічний
прогрес і в розвинутих країнах Заходу досягають нині до
п’ятдесяти-сімдесяти відсотків усіх видатків на дані цілі. Держава стала
активно допомагати монополіям власної країни в гострій конкурентній
боротьбі на світовому ринку, надаючи фірмам, що експортують продукцію,
найрізноманітніші пільги. Видатки по регулюванню процесу розширеного
відтворювання у багатьох країнах досягли в наш час двадцяти і більше
відсотків загальної суми видатків державного бюджету. З’явились якісно
нові державні видатки на охорону довкілля, подолання економічної
відсталості окремих районів, надання субсидій і кредитів країнам, що
розвиваються.

Втручання держави в процес розширеного відтворення і сферу соціальних
відносин в новітній час перейшло державні кордони. Так, країни
Європейського Співтовариства створили міждержавні фонди грошових коштів,
що використовуються для фінансування сільського господарства, подолання
структурного безробіття, перепідготовки і передислокації робочої сили,
подолання істотних диспропорцій у розвитку окремих регіонів цих країн.

Таким чином, в умовах соціально орієнтованої економіки різко розширилась
сфера фінансових відносин, у яких бере участь держава, поле фінансової
діяльності держави в цілому. Значного розвитку набули регіональні і
місцеві фінанси, позабюджетні спеціальні урядові фонди, фінанси
державних підприємств. Проте, не дивлячись на це, фінансових ресурсів,
що акумулюються з їх допомогою, не вистачає на покриття все зростаючих
видатків держави. Бюджети капіталістичних країн характеризуються
крупними хронічними дефіцитами, зростанням державних позик, збільшенням
державного боргу.

Виключно високого розвитку набули в наш час фінанси приватних
національних і транснаціональних корпорацій. За їх організаційною
структурою це частіше всього акціонерні товариства. Останнє зумовлено
тим, що випуск акцій — одна з найефективніших форм мобілізації капіталу.
Вона дозволяє трансформувати грошові збереження у виробничі інвестиції.
Без акцій, облігацій, кредитів і інших елементів фінансового ринку
корпорації повинні були б знаходитись на самофінансуванні, що різко
обмежувало б їх можливості розвитку. Фінансова сторона діяльності
акціонерних товариств і підприємств інших форм власності набуває все
більшого значення.

При цьому необхідно мати на увазі, що коли фінанси підприємств
загальнодержавної і муніципальної форм власності належить розглядати в
цілому як децентралізовані грошові фонди держави, то фінанси
підприємців-приватників необхідно розглядати з точки зору державного
впливу на них зовсім з інших позицій. Доцільно пригадати зауваження з
цієї нагоди відомого французького юриста-фінансиста Поля Марі Голме,
який писав, «що в жодному випадку не слід забувати про фундаментальні
відмінності між державними і приватними фінансами. Головна відмінність
між ними зумовлена тим фактом, що стан приватних фінансів залежить від
законів ринкової економіки.

Так, попит і пропозиція на ринку зумовлюють визначення розміру
облікового процента. Стан же і динаміка державних фінансів визначаються
рішеннями держави і діями публічної влади»1. П.Годме стисло сформулював
відмінні риси приватних фінансів від державних, які можна звести до
наступного:

— держава може в примусовому порядку забезпечити власні доходи з
допомогою системи податків та інших обов’язкових платежів, в той час як
примусового виконання по відношенню до самої держави ніколи не буває.
Приватні особи не можуть в примусовому порядку забезпечити власні доходи
і, відповідно, можуть виявитись неспроможними виконати свої
зобов’язання;

— державні фінанси пов’язані з грошовою системою, яка в більшій або
меншій мірі управляється державою, тоді як ця грошова система не
залежить від волі приватного власника, що розпоряджається лише власними
фінансами;

— приватні фінанси зорієнтовані на одержання прибутку. Державні
фінанси, навпаки, — це засіб здійснення загального інтересу;

— розміри державних фінансів незрівнянно більші, ніж розміри приватних
фінансів, якими розпоряджаються окремі особи. «Цих відмінностей цілком
достатньо, — резюмує П. Годме, — щоб розглядати фінансове право як
самостійну науку, яка, не дивлячись на свій зв’язок з приватними
фінансами, чітко відмежовується від останніх і не залишає місця для
того, щоб створити єдину науку про фінанси, яка б об’єднувала як
державні, так і приватні фінанси»’.

Із вищенаведеного очевидно, що державні фінанси — це система грошових
відносин, яка виникає разом з державою і нерозривно пов ‘язана з її
існуванням. Проте не будь-які грошові відносини є фінансовими
(наприклад, відносини купівлі-продажу є цивільно-правовими, відносини з
приводу сплати адміністративного штрафу — адміністративно-правовими і
т.п.).

Фінанси відрізняються від грошей як за змістом, так і за функціями, що
вони виконують. Гроші — це всезагальний еквівалент, з допомогою якого
насамперед вимірюються затрати праці асоційованих виробників, а фінанси
— економічний інструмент розподілу і перерозподілу валового внутрішнього
продукту і національного доходу, знаряддя контролю за утворенням і
використанням фондів грошових коштів. Ці останні є матеріальним змістом
фінансів. Головне призначення фінансів полягає в тому, щоб шляхом
утворення грошових доходів і фондів забезпечити не тільки потреби
держави і підприємств в грошових коштах, але й контроль за витрачанням
грошових ресурсів.

Фінанси виражають грошові відносини, які виникають між: підприємствами в
процесі придбання товарно-матеріальних цінностей, реалізації товарів і
послуг; підприємствами і вищестоящими організаціями при створенні
централізованих фондів грошових коштів і їх розподілі; державою і
підприємствами при сплаті ними податків до бюджету і фінансуванні
видатків; державою і громадянами при внесенні ними податків і
добровільних платежів; підприємствами, громадянами і позабюджетними
фондами при внесенні платежів і одержанні коштів з них; окремими ланками
бюджетної системи; органами страхування, підприємствами, населенням при
сплаті страхових внесків і відшкодуванні шкоди при настанні страхового
випадку; нарешті, грошові відносини, що опосередковують кругообіг фондів
підприємств.

Без участі фінансів не може бути розподілений національний доход країни,
що є за своєю суттю основним матеріальним джерелом грошових доходів і
фондів. Фінанси виступають зв’язуючою ланкою між створенням і
використанням національного доходу, допомагають на основі врахування
потреб суспільства визначати в ньому оптимальні пропорції між фондом
споживання та фондом нагромадження.

Виникаючи на другій стадії відтворювального процесу — при розподілі та
перерозподілі вартості суспільного продукту — фінанси мають об’єктивний
характер і відносяться до числа базисних категорій. Потрібно завжди
пам’ятати, що не діяльність держави сама по собі, а об’єктивні потреби
суспільного розвитку зумовлюють існування фінансів. Гіперболізація ролі
держави у виникненні фінансових відносин може завдати реальної шкоди,
оскільки загрожує небезпекою волюнтаристського вирішення питань
господарської практики.

Іншою, не менш небезпечною крайністю є також недооцінка активної ролі
держави в розподілі та перерозподілі валового внутрішнього продукту і
національного доходу з допомогою фінансів. Саме з цим фактором
насамперед, а також з наявністю різних форм власності та
госпрозрахунковою організацією діяльності підприємств пов’язаний
розподіл державних фінансів на централізовані і децентралізовані.

Централізовані державні фінанси відображають відносини, пов’язані з
мобілізацією, розподілом і використанням централізованих грошових
фондів. Ці фонди поступають в розпорядження держави як суб’єкта
публічної влади. За рахунок централізованих грошових фондів фінансуються
видатки держави на капітальне будівництво, реконструкцію підприємств,
структурну перебудову, конверсію, утримується вся невиробнича сфера —
освіта, охорона здоров’я, фізична культура, спорт, оборонний сектор,
управління, правоохоронні органи, соціальне забезпечення громадян,
здійснюється багато Інших програм.

Децентралізовані державні фінанси — їх нерідко називають ще
децентралізованими фондами грошових коштів — є в усіх галузях народного
господарства. Нині підприємства та організації усіх форм власності
утворюють фонди за рахунок власного прибутку. Виняток складає лише
аграрний сектор, у стабільному розвитку якого держава проявляє особливу
зацікавленість. Саме тому децентралізовані фонди аграрного сектора
поповнюються регулярними, хоч поки що й недостатніми асигнуваннями з
державного бюджету.

Фінансова діяльність держави та органів місцевого самоврядування
базується на відповідних принципах — галузевих, а також принципах
окремих інститутів даної галузі права, міжгалузевих та загальноправових
принципах. Галузеві принципи фінансової діяльності держави — це
основоположні правила і вимоги, які відображають її найістотніші
особливості і цілеспрямованість, а основний зміст їх визначається
Конституцією України та нормами права, що безпосередньо регламентують цю
діяльність.

Принципи фінансової діяльності держави, як основні начала правового
регулювання, виступають своєрідним камертоном всієї наступної
нормотворчості у даній сфері суспільних відносин. Вони гарантують
безперервність та послідовність нормотворчого процесу, забезпечують
взаємозв’язок фінансового законодавства та фінансової політики. Особливо
велика роль принципів права у формуванні судової та адміністративної
практики, у відміні застарілих та прийнята нових юридичних норм,
тлумаченні правових актів та усуненні прогалин в законодавстві.

Стрижневий принцип фінансової діяльності держави, який пронизує всю її
наскрізь та вибудовує в стрункий ряд інші принципи галузі фінансового
права, зумовлений публічною суттю самих державних фінансів і полягає в
публічному характері цієї діяльності.

Наступний принцип фінансової діяльності держави полягає в розподілі
функцій в цій галузі між представницькими органами влади та виконавчими
органами влади на основі конституційного принципу розподілу компетенцій
законодавчої та виконавчої влад взагалі. Представницькі органи влади
приймають необхідні рішення, а виконавчі органи влади зобов’язані
виконувати їх.

З принципом розподілу функцій представницької та виконавчої влад у
фінансовій діяльності держави надзвичайно тісно пов’язаний ще один
галузевий принцип фінансового права — пріоритет в галузі фінансової
діяльності держави представницьких органів влади перед виконавчими
органами влади; По суті він ніби випливає з принципу розподілу функцій
законодавчої і виконавчої влад у сфері фінансів, є його зворотною
стороною. Обидва ці принципи нерозривні один з одним і завжди
проявляються одночасно, лише кожний у своїй специфічній ролі.

Серед галузевих принципів фінансової діяльності держави ключова роль
належить принципу пріоритетності публічних видатків по відношенню до
прибутків казни. Це зумовлено тим, що об’єктивно здіснення державою її
функцій не може ставитись у прямопропорційну залежність від величини
доходу державного бюджету. Інакше в певні періоди розвитку це
загрожувало б державі різким скороченням її дієздатності чи навіть
загибеллю або глибокими катаклізмами в суспільстві. Саме подібну до цієї
ситуацію переживає нині Україна. Тому, визначаючи в пріоритетному
порядку обсяг публічних видатків, уряд вираховує у відповідності з
одержаними результатами господарювання розміри необхідних для фінансової
рівноваги державних доходів і подає їх Верховній Раді на узаконення.

Процедурні відступи від цього принципу, що знаходять своє відображення у
затвердженій деякими парламентами процедурі схвалення спочатку доходної
частини, а вже після цього — його видаткової частини по суті не
порушують логіки існування публічних фінансів і пояснюються головним
чином намаганням

забезпечити безперервність доходів казни у випадку парламентських
зволікань із затвердженням бюджету в цілому, а також до певної міри
характерним парламентам популізмом та інтересами міжпартійної та
міжфракційної боротьби.

У вузькому розумінні цього поняття принцип пріоритетності публічних
видатків означає, що до бюджету в ході його формування необхідно
включати лише ті видатки, які необхідні для виконання власне функцій
держави, і ніяк не більше. Це досягається дійсним забезпеченням на
практиці вільної конкуренції прав суб’єктів фінансових правовідносин на
наявні в розпорядженні публічної влади фінансові ресурси, тобто
«конкуренцією заявлених потреб». У відповідності з принципом
пріоритетності державних видатків недоцільне будь-яке ухилення від вимог
єдності і повноти бюджету, як і цільова прив’язка конкретних доходів до
певних видів видатків, оскільки при цьому неможливо перевірити в
достатній мірі видатки на їх необхідність.

Серед інших принципів фінансової діяльності держави необхідно назвати
принцип здорових фінансів, принцип фінансової безпеки держави, принцип
єдності фінансової діяльності І грошової системи держави, принцип
міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави, принцип
самостійності у встановлених чинним законодавством держави межах
фінансової діяльності органів місцевого самоврядування, принцип
соціальної спрямованості фінансової діяльності держави, принцип
плановості, принцип гласності та деякі інші.

Спираючись на зазначені принципи, сучасна держава своїй фінансовій
діяльності надає відповідних правових форм, з допомогою правових норм
наповнює її правовим змістом. Правове регулювання фінансової діяльності
в країнах з розвинутими ринковими відносинами є провідною формою
державного керівництва економікою. Основи правової регламентації
фінансової діяльності держави даються в її Конституції, яка насамперед
закріплює за вищими органами законодавчої і виконавчої влади керівництво
державними фінансами. Подальший розвиток і деталізацію ці основи
одержують у спеціальному фінансовому законодавстві держави.

Зокрема, в цьому законодавстві чітко розмежовуються фінансова
діяльність, що здійснюється державою як знаряддям публічної влади
безпосередньо від фінансової діяльності, що

здійснюється державою через посередництво органів державного управління
підприємствами, установами, організаціями. В сфері загальнодержавних
фінансів держава в особі уповноважених фінансових і кредитних установ
сама мобілізує, розподіляє і використовує фонди грошових коштів,
фінансуючи народне господарство, соціально-культурну сферу, оборону,
управління, створення матеріальних і фінансових резервів. Що ж
стосується децентралізованих фондів грошових коштів, то держава
уповноважує на їх створення і використання підприємства, об’єднання і
міністерства. Ці фонди грошових коштів є фінансами галузей народного
господарства. З централізованими фондами вони тісно пов’язані
податковими та Іншими обов’язковими платежами, а при необхідності —
фінансуванням з них.

Співвідношення між фінансовою діяльністю, що здійснюється державою
безпосередньо, і її фінансовою діяльністю, опосередкованою
господарськими організаціями, протягом останнього часу істотно змінилось
і продовжує змінюватись на користь останніх. В Україні в даний час обсяг
позабюджетних фондів уже перевищив величину зведеного бюджету. Це
пояснюється тим, що у нас відбуваються глибокі економічні, соціальні і
політичні зміни, зумовлені поверненням країни в русло загальних процесів
світового розвитку. Держава перестала бути тотальним фінансовим
монстром. В країні йдуть глибинні перетворення відносин власності,
здійснюється докорінна перебудова адміністративно-командного механізму
управління економікою, Його заміна ринковими методами господарювання.
Поступово створюються умови, за яких економіка перестає бути заложницею
політики, а ідеологічні догми — керівництвом до дії. На підтримку і
прискорення иих процесів і спрямована фінансова діяльність молодої
української держави.

Перед будь-якою державою в галузі фінансової діяльності завжди стоїть
два основних завдання. Перше з них полягає в тому, щоб у повній
відповідності із затвердженим фінансовим планом — бюджетом — зібрати
передбачені кошти та розподілити їх у відповідності із суспільними
потребами. Цей бік фінансової діяльності держави за своєю суттю є
розподільним. З цим завданням нерозривно пов’язане й інше завдання —
контрольна функція фінансової діяльності, тобто забезпечення законності
збирання, розподілу і використання фондів грошових коштів.

Аналогічно методи фінансової діяльності держави також прийнято поділяти
на відповідні групи: а) методи формування грошових фондів; б) методи
розподілу грошових фондів; в) методи використання грошових фондів.

В першій групі методів фінансової діяльності держави — методів
формування грошових фондів — провідна роль належить обов’язковому методу
мобілізації, який полягає у примусовому і безвідплатному вилученні
частини грошових коштів у їх власників на користь держави. Цей метод
передбачає встановлення: 1) виду платежу; 2) точного його розміру; 3)
строку платежу; 4) обов’язкової погрози за порушення строку чи розміру
платежу у вигляді пені, штрафів за приховування доходів чи невнесення
або неповне внесення платежів державі та ряд інших обов’язкових
елементів.

Найвагоміший і найпоширеніший з цього виду платежів — податок. Він є
найдієвішим з усіх способів мобілізації коштів в доход держави,
реалізації її економічної політики. Будучи за своєю суттю порушенням
свободи і права власності платника податку, податок, за рідкими
винятками, у всьому світі вводиться лише рішенням органу законодавчої
влади. В даний час це уже стало чинною конституційною нормою і в
Україні.

Крім податків, обов’язковий метод мобілізації грошових коштів державі
включає в себе також різноманітні державні збори — митні, дорожні, за
надання юридично значимих послуг і т.п., штрафи, плату за використання
природніх ресурсів та інші. Держава встановила також обов’язкові платежі
в централізовані спеціальні фонди коштів — пенсійний, соціального
страхування, чорнобильський та ряд інших.

Метод добровільної мобілізації грошових коштів включає в себе проведення
лотерей, випуск державою облігацій, інших цінних паперів, добровільні
внески громадян і т.п.

Розподіл мобілізованих державою грошових коштів у її фінансові фонди
також забезпечується тільки йому властивими методами. При цьому
зазначимо, що традиційний для фінансової практики «розподіл» в даному
випадку означає не поділ грошей між якимись особами, юридичними чи
фізичними, а визначення тих умов, на яких гроші покидають свій фонд та
поступають в розпорядження суб’єкта, якому їх виділила держава чи її
уповноважений фінансовий орган.

Необхідно підкреслити, що у відповідності з Конституцією України та
Законом України «Про бюджетну систему України»

кошти Державного бюджету витрачаються лише на цілі і в межах,
затверджених Законом про Державний бюджет України. Кошти
республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів
витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених відповідно Верховною
Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами. До Державного
бюджету України не включаються видатки, які не передбачені законами
України. Розподіл видатків між бюджетами здійснюється відповідно до
вимог Закону України «Про бюджетну систему України». Видатки всіх
бюджетів поділяються на поточні видатки і видатки розвитку.

Поточні видатки — це фінансування мережі підприємств, установ,
організацій і органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на
фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших
заходів, що не належать до видатків розвитку. В складі поточних видатків
окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі
перелічених вище об’єктів Із зазначенням всіх факторів, які вплинули на
обсяг видатків.

Видатки розвитку — це витрати бюджетів на фінансування Інвестиційної та
інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень
виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної
перебудови народного господарства; субвенції та інші видатки, пов’язані
з розширеним відтворенням.

Як бачимо, в практиці фінансової діяльності держави по розподілу коштів,
зібраних в її централізовані фонди, насамперед в Державний бюджет,
найпоширенішим є метод фінансування — безповоротного, безвідплатного,
цільового, планового відпуску грошових коштів з централізованого фонду.
Якщо фінансові ресурси виділяються з Державного бюджету, то це бюджетне
фінансування. При виділенні грошових коштів і відомчих фондів, наприклад
фондів міністерств, фінансування набуває характер відомчого. За
наявності у складі фінансової системи позабюджетних фондів, як це має
місце в Україні, може мати місце фінансування з позабюджетних фондів.
Тобто вид фінансування визначається тим. з якого державного фонду коштів
виділяються гроші.

Якщо гроші виділяються безвідплатно та безповоротно з вищестоящого
бюджету нижчестоящому чи будь-яким суб’єктам

господарювання з метою доповнення дефіциту власних коштів, то таке
виділення є дотацією. Це дуже поширений метол фінансової діяльності
держави. В теорії та на практиці розрізняють два види дотацій: 1)
допомога, що надається підприємствам, організаціям, установам па
покриття збитків, зумовлених незалежними від них причинами; 2) бюджетна
дотація — безвідплатна, безповоротна допомога вищестоячого бюджету
нижчестоячому, яка не носить цільового характеру та видається у випадку
перевищення видатків над доходами. Ця дотація за своїм характером є
методом бюджетного регулювання.

Бюджетні дотації особливо широко практикувались в тоталітарній державі,
де практично всі грошові кошти держави були сконцентровані в ЇЇ
центральному фонді коштів — Державному бюджеті. Але і в нинішніх умовах
переходу до ринкової економіки бюджетні дотації як один з провідних
методів фінансової діяльності держави практикуються досить широко. Проте
в порівнянні з бюджетними дотаціями, як переконує суспільна практика,
значно прогресивнішими є такі методи бюджетного регулювання, як
субвенція та субсидія.

Субвенція — це бюджетна дотація, що носить цільовий характер. Вона
застосовується як метод бюджетного регулювання для збалансування
нижчестоячих бюджетів. Субвенція видається нижчестоячому бюджету з чітко
визначеним призначенням як часткове державна фінансова допомога на
програми і заходи, спрямовані на підтримку гарантованого законодавством
мінімуму соціальної забезпеченості населення регіонів, де такий мінімум
не забезпечується власними бюджетними доходами з незалежних від них
причин економічного розвитку. Субвенції можуть спрямовуватись на
розвиток соціально-культурної, побутової сфери, вирішення проблем
зайнятості та ін. В разі порушення умов їх використання субвенції
підлягають поверненню до вищестоячого бюджету. Не використані протягом
року субвенції повертаються до вищестоячого бюджету водночас з поданням
звіту за встановленою формою про витрачені суми. Право місцевих бюджетів
та субвенції закріплено в Законі України «Про бюджетну систему України».

В практиці фінансової діяльності держави зустрічається і такий метод як
субсидія — грошова допомога, що надається державою за рахунок коштів
бюджету, а також спеціальних фондів юридичним особам, місцевим державним
органам, інтим державам. Як метод бюджетного регулювання субсидія
застосовується з метою збалансування регіональних та місцевих бюджетів,
зміцнення їх доходної бази та завжди передається безповоротно і
безвідплатно з вищестоячих ланок бюджетної системи нижчестоячим ланкам.
Субсидії надаються для фінансування конкретних заходів та установ, тобто
мають цільовий характер. Право місцевих бюджетів на субсидії закріплено
в Законі України «Про бюджетну систему України».

Поки що субсидії ще не знайшли в Україні такого ж широкого застосування,
як це має місце у розвинутих країнах світу, наприклад у США, Англії,
Франції, ФРН та ряді інших країн. В цих країнах розрізняють прямі та
непрямі державні субсидії. Прямі субсидії скеровуються на фінансування
капітальних вкладень у галузі, розвиток яких необхідний для економіки в
цілому, на фундаментальні дослідження, перепідготовку кадрів, створення
нових робочих місць у найбільш відсталих регіонах, на підтримку
військово-промислового комплексу.

Непряме субсидування здійснюється в основному шляхом податкової та
кредитної політики.

Найпоширенішим методом прямого субсидування в Україні нині є податковий
кредит — відстрочка сплати податку на доходи, що надається підприємству
податковою інспекцією на умовах зворотності, строковості, відплатності,
за наявності згоди фінансового органу, який контролює виконання бюджету.
Податковий кредит як форма правовідносин по суті був запроваджений ще
Законом України «Про порядок дії на території Української РСР в 1991
році Закону СРСР «Про податки з підприємств, об’єднань і організацій».
Однак саме поняття «податковий кредит» в нормативних документах
з’явилося дещо пізніше. Його було введено в практичний обіг Декретом
Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1992 р. за № 12-92 «Про податок
на прибуток підприємств і організацій», чинним по даний час.

Якісно відмінну групу методів фінансової діяльності держави складають
методи використання грошових ресурсів державних фондів. Серед них
насамперед слід назвати метод встановлення цільового призначення
державних фондів грошових коштів. Формуючи фінансову систему, держава
одночасно визначає, які грошові фонди і для яких саме потреб їй
необхідні. Створюючи, наприклад, державний Пенсійний фонд України,
держава визначає цілі і завдання цього фонду, тобто встановлює

його призначення. Тим самим вона визначає водночас, яким саме чином
будуть витрачатись кошти цього фонду.

Зокрема, Пенсійний фонд України, який на перших порах являв собою
самостійну фінансово-банківську систему і не входив до складу Державного
бюджету України, декілька останніх років, навпаки, включається до складу
Державного бюджету України. Він формується за рахунок коштів, які
відраховуються підприємствами та організаціями на заходи соціального
страхування за тарифами, диференційованими залежно від небезпечності,
шкідливості, тяжкості робіт та стану інших умов праці, страхових внесків
громадян, а також коштів Державного бюджету України.

Кошти Пенсійного фонду України направляються на фінансування наступних
заходів; виплату пенсій за віком, по інвалідності, в разі втрати
годувальника, за вислугу років, інших пенсій, встановлених
законодавством України; виплату соціальних пенсій; виплату допомоги по
догляду за дитиною і щомісячних допомог на дітей; підвищення пенсій у
зв’язку зі зміною індексу вартості життя і зростанням заробітної плати;
забезпечення поточної діяльності й утримання органів управління
Пенсійного фонду України тощо.

Таким же поширеним методом фінансової діяльності держави по використанню
грошових фондів є метод встановлення державою в особі її відповідного
органу порядку використання коштів, одержаних з відповідного грошового
фонду. Кошти, одержані з державного фонду, завжди мають точне
призначення І можуть витрачатись лише на ті цілі, на які вони були
виділені.

Як метод фінансової діяльності на завершальному етапі існування
державних фінансів держава використовує також встановлення порядку та
нормативів розподілу прибутку державних господарюючих суб’єктів.
Встановлюючи ці нормативи, держава тим самим визначає характер
використання даних прибутків, знову ж таки надає державним коштам
цільове призначення.

Надзвичайно важливим методом фінансової діяльності держави на цьому
етапі є також встановлення компетентними державними органами фінансових
нормативів і лімітів використання грошових коштів. Шляхом фінансових
нормативів і лімітів держава встановлює мінімальні та максимальні межі,
а досить часто — конкретні однозначні розміри виділення та витрачання
грошових коштів на ту або іншу операцію чи одиницю виміру (вартість
ліжко-місця в лікарні, вартість навчання та виховання одного учня в
середній загальноосвітній школі або в школі-інтернаті, мінімальна
зарплата державного службовця і т.д.).

До цієї групи методів належать також метод планування, метод фінансового
контролю та ряд інших.

Правовою формою відображення фінансової діяльності держави є
фінансово-правові акти. Вони поділяються на дві великі групи: 1) акти
органів законодавчої влади; 2) акти органів виконавчої влади, тобто на
закони і підзаконні акти. Можна стверджувати, що фінансово-правові акти,
у формі яких і здійснюється фінансова діяльність держави — це належним
чином прийняті органами державної влади та місцевого самоврядування
відповідні рішення з питань фінансової діяльності, що віднесені до їх
компетенції та мають юридичні наслідки.

Застосування тих або інших правових форм фінансової діяльності держави
не носить довільного характеру, а сповна детермінується змістом та
характером суспільних відносин, що регулюються ними. Це зумовлено
загальнофілософським методологічним принципом відповідності форми і
змісту. Форма фінансово-правового акту насамперед залежить від того, яку
галузь фінансової діяльності держави покликаний регулювати цей акт, яке
значення для життя держави і суспільства ця діяльність має. Такими
формами можуть виступати: Конституція України; закони України; укази
Президента України; декрети Кабінету Міністрів України; накази,
інструкції чи положення Мінфіну України чи Державної податкової
адміністрації України; методичні вказівки, листи, телеграми
Національного банку України тощо.

Відповідно до статті 135 Конституції України нормативно-правові акти
Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів
Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції України і
законам України та приймаються відповідно до Конституції України, актів
Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.
Автономна Республіка Крим приймає нормативно-правові акти в процесі
розробки, затвердження і виконання власного бюджету на основі єдиної
податкової і бюджетної політики України.

Фінансово-правові акти видають і органи місцевого самоврядування в межах
фінансових повноважень, визначених їм Конституцією України (стаття 143)
і законами України.

Широке коло актів, що регламентують фінансові відносини в Україні,
складають її фінансове законодавство, а сукупність правових норм, що
включені в ці акти для регулювання фінансових відносин, становлять
фінансове право України. Тобто фінансове право с системою правових норм,
що регулюють фінансове господарство держави. Фінансове право — складова
частина публічного права в цілому. З допомогою фінансово-правових норм
держава мобілізує фінансові ресурси — сукупність всіх цільових фондів
грошових коштів держави, необхідних для її функціонування (законодавство
про доходи держави), веде облік руху зібраних фондів грошових коштів
(казначейські приписи), використовує їх у відповідності з волею органів
законодавчої влади (акти про бюджет), тобто здійснює фінансову політику.

Фінансова політика — це система державних заходів, спрямованих на
мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і використання державою її
функцій. Головним завданням фінансової політики є забезпечення
відповідними фінансовими ресурсами реалізації тієї чи іншої державної
програми економічного і соціального розвитку, зовнішньополітичної
діяльності. Фінансова політика — це в значній мірі самостійна сфера
фінансової діяльності держави в галузі фінансових відносин. Вона має
самостійне значення і водночас є головною умовою реалізації волі держави
в будь-якій сфері суспільного життя.

Для об’єктивної оцінки фінансової політики держави на певний момент її
діяльності і вироблення рекомендацій з метою внесення у неї корективів
насамперед необхідно мати чітку програму суспільного розвитку з
врахуванням у ній інтересів всього суспільства, окремих прошарків та
груп населення, характеристикою стратегічних і тактичних цілей,
визначенням методів і термінів їх досягнення.

Ефективність фінансової політики держави тим вища, чим повніше враховує
вона об’єктивні потреби суспільного розвитку, інтереси суспільства в
цілому та його складових частин, конкретно-історичні умови місця дії та
особливості поточного моменту. У величезній мірі успіх фінансової
політики залежить віл якості розробки механізму погодження і реалізації
інтересів прошарків суспільства та наявності у держави можливостей
задовольнити їх. Головним напрямком фінансової політики держави було у
всі часи і залишається формування по можливості якнайбільшого обсягу
фінансових ресурсів держави — єдиної матеріальної бази всіх державних
перетворень. Фінансових ресурсів багато не буває, їх ніколи не вистачає.

В періоди еволюційного розвитку суспільства, стабільності державного
устрою фінансова політика держави переслідує єдину корінну мету —
зберегти і зміцнити пануючу в даному суспільстві систему суспільних
відносин. В період глибоких якісних змін у суспільстві — а саме такий
переживає Україна нині — політичні сили, що зацікавлені у ліквідації
старого суспільного ладу, здійснюють політику, спрямовану на зруйнування
чинної системи І утвердження нової системи суспільних відносин. З
допомогою фінансової політики в такі критичні моменти здійснюється
радикальний перерозподіл фінансових ресурсів. Це історичне явище завжди
супроводжується глибокою системною кризою суспільства, в тому числі й
фінансовою кризою.

Масштаби і глибина фінансової кризи в Україні багатократно посилились в
порівнянні з тими, якими вони могли бути, насамперед в силу
недостатнього врахування усіх складностей переходу до ринкових відносин,
гіперболізацією ролі товарно-грошових відносин в саморегулюванні
економіки перехідного періоду, практичною втратою управління
відтворювальним процесом.

В даний час в Україні поряд з головним завданням фінансової політики
держави — фінансовим забезпеченням здійснюваних перетворень в країні —
не менш гостро постали завдання запобігти соціальному вибуху в
суспільстві, максимально полегшити труднощі переходу від однієї системи
суспільних відносин до іншої. Напруга в суспільстві у вирішальній мірі
зумовлена полярністю матеріального стану окремих груп населення.
Практика свідчить, що чим більша та частина суспільства, яка втрачає від
соціальних змін, тим більшою є непередбачуваність як ходу, так і
наслідків соціально-економічних і політичних перетворень. Тому,
враховуючи підсумки фінансової діяльності держави у 1996 році,
першочерговими завданнями її подальшої фінансової політики залишаються,
як і в попередні роки, подолання спаду виробництва, підвищення
зайнятості та соціальної захищеності населення.

Організація страхування в Україні і відносини, що регулюються в ньому
фінансовим правом

Виділення страхування в самостійний елемент ринкової інфраструктури в
теоретичному плані зумовило необхідність реорганізації страхової справи
на практиці, створення самостійної страхової системи як елемента
ринкової структури, не пов’язаної організаційно ні з якими іншими
економічними інститутами.

Початок ньому процесу було покладено 16 жовтня 1991 р., коли Кабінет
Міністрів України своєю постановою за № 272 ліквідував Держстрах України
і утворив на його базі Українську державну страхову комерційну
організацію, реорганізовану пізніше в акціонерне товариство відкритого
типу — Національну акціонерну страхову компанію «Оранта» (НАСК
«Оранта»). 14 червня 1994 р- розпорядженням уряду України на базі п’яти
регіональних дирекцій НАСК «Оранта» — Кримської, Донецької,
Дніпропетровської, Запорізької і Луганської — були утворені самостійні
акціонерні товариства страховиків.

Особливо помітно прискорився процес демонополізації страхової справи в
Україні після видання Кабінетом Міністрів України декрету «Про
страхування» від 10 травня 1993 року. У відповідності з цим декретом
Міністерство фінансів України розробило та затвердило 29 червня 1993 р.
інструкцію про умови ліцензування страхової діяльності на території
України і контроль за їх дотриманням. Відповідно до встановлених правил
ліцензії на здійснення страхової діяльності видаються юридичним особам,
створеним у формі акціонерних, повних, командних товариств чи товариств
з додатковою відповідальністю відповідно до Закону України «Про
господарські товариства», з врахуванням особливостей, передбачених
Декретом Кабінету Міністрів України «Про страхування». Зокрема, даний
декрет встановив мінімальну величину статутного фонду страхових
товариств в розмірі суми, еквівалентної п’яти тисячам доларів США за
курсом НБУ.

У випадку порушення страховиком вимог нормативних актів України про
страхову діяльність видана йому ліцензія за рішенням арбітражного суду
може бути обмежена, призупинена чи зовсім анульована.

Постановою Кабінету Міністрів України № 743 від 17 вересня 1993 р. було
утворено Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю та його
органи на місцях, а також затверджено Положення про цей комітет. Згідно
з цим Положенням на Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю та
його органи на місцях покладені функції державного нагляду і контролю за
ринком страхових послуг в Україні. Комітет здійснює єдиний державний
реєстр страховиків (перестрахувальників), видає ліцензії на зайняття
страховою діяльністю, здійснює контроль за платоспроможністю
страховиків, встановлює правила формування, розміщення і обліку
страхових резервів. На Комітет покладена розробка нормативних і
методичних документів з питань страхової діяльності, узагальнення
практики страхової діяльності, організація підвищення кваліфікації
кадрів страхових організацій.

Закон України «Про страхування» ще більше розширив функції державного
Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю та його органів на
місцях. Зокрема, у відповідності зі статтею 37 цього закону Комітет має
право:

1) у межах своєї компетенції одержувати від страховиків встановлену
звітність про страхову діяльність та інформацію про їх фінансовий стан,
а також інформацію від підприємств, установ і організацій, у тому числі
банків та громадян, необхідну для виконання покладених на нього функцій;

2) проводити перевірку правильності застосування страховиками
законодавства України про страхову діяльність і достовірності їх
звітності за показниками, що характеризують виконання договорів
страхування, не частіше одного разу на рік, призначати проведення за
рахунок страховика додаткової обов’язкової аудиторської перевірки з
визначенням аудитора;

3) при виявленні порушень страховиками вимог чинного законодавства
України про страхову діяльність видавати їм приписи по їх усуненню, а у
разі невиконання приписів зупиняти або обмежувати дію ліцензій цих
страховиків до усунення виявлених порушень чи приймати рішення про
відкликання ліцензій та виключення з державного реєстру страховиків
(перестраховиків). Спори про відкликання ліцензії розглядає суд або
арбітражний суд. Поновлення дії ліцензії після її відкликання
здійснюється у порядку, передбаченому в статтях 38 і 39 Закону України
«Про страхування»;

4) звертатись до арбітражного суду з позовом про скасування державної
реєстрації страховика як суб’єкта підприємницької діяльності у випадках,
передбачених статтею 8 Закону України «Про підприємництво».

Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю видає страховикам
ліцензію на проведення конкретних видів страхування і перестрахування,
передбачених статтею 4 Закону України «Про страхування»,’ Страховики,
які отримали ліцензію на страхування життя, не мають права займатись
Іншими видами страхування.

Для одержання ліцензії страховик подає до Комітету у справах нагляду за
страховою діяльністю заяву, до якої додаються:

— копії установчих документів та копія свідоцтва про реєстрацію;

— довідка банку або висновок аудиторської фірми (аудитора), що
підтверджують розмір сплаченого статутного фонду;

— довідка про фінансовий стан засновників страховика, підтверджена
аудитором (аудиторською фірмою), якщо страховик створений у формі
повного чи командитного товариства або товариства з додатковою
відповідальністю;

—- правила (умови) страхування;

—економічне обгрунтування запланованої страхової (перестраховувальної)
діяльності;

— інформація про учасників страховика, голову виконавчого органу та
його заступників, копія диплома керівника про

вищу освіту, інформація про наявність відповідних сертифікатів у
випадках, передбачених Комітетом у справах нагляду за страховою
діяльністю.

Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю зобов’язаний
розглянути заяву страховика про видачу йому ліцензії у термін, шо не
перевищує ЗО днів з часу одержання всіх передбачених цією статтею
документів.

Про внесення змін у зазначені в цій статті документи страховик
зобов’язаний повідомити Комітет у справах нагляду за страховою
діяльністю у десятиденний термін з часу реєстрації цих змін у
встановленому порядку.

Підставою для відмови у видачі юридичній особі ліцензії на проведення
страхової діяльності може бути невідповідність документів, шо додаються
до заяви, вимогам чинного законодавства України.

Про відмову у видачі ліцензії Комітет у справах нагляду за страховою
діяльністю повідомляє юридичну особу в письмовій формі із зазначенням
причин відмови.

Спори про відмову у видачі або відкликанні ліцензії розглядає суд або
арбітражний суд.

Посадові особи Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю у
випадку розголошення у будь-якій формі відомостей, що є комерційною
таємницею страховика, несуть відповідальність, передбачену чинним
законодавством.

Страховик не відповідає за зобов’язаннями держави, а держава — за
зобов’язаннями страховика, за винятком обов’язкового державного
страхування, згідно з яким держава гарантує виконання зобов’язань перед
страхувальниками в разі неплатоспроможності страховика з цього виду
страхування.

Не допускається, за винятком обов’язкового страхування, а також
страхування життя, майна громадян, перестраховування та діяльності
страхових посередників, будь-яке централізоване регулювання (уніфікація,
обмеження, обов’язковість тощо) розмірів страхових платежів (тарифів) і
страхових сум (страхового відшкодування), умов укладання страхових
договорів, взаємовідносин страховика і страхувальника, якщо вони не
суперечать законодавству України.

Держава гарантує дотримання і захист майнових та інших прав і законних
інтересів страховиків, умов вільної конкуренції у здійсненні страхової
діяльності. Втручання в діяльність страховиків з боку державних та інших
органів забороняється, якщо воно не пов’язане з повноваженнями органів,
які здійснюють державний нагляд та контроль за діяльністю страховиків.

Комітет у справах нагляду За страховою діяльністю має право провести
примусову санацію страховика у випадках: страхувальниками, Комітет у
справах нагляду за страховою діяльністю приймає рішення про виключення
страховика з єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків).

Виключення страховика з державного реєстру суб’єктів підприємницької
діяльності місцевими органами влади у зв’язку з його ліквідацією або
реорганізацією здійснюється тільки після внесення відповідних змін у
єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків).

Реорганізація страховика (перестраховика) — злиття, приєднання, поділ,
виділення, перетворення — проводиться у порядку, визначеному чинним
законодавством, з урахуванням особливостей по забезпеченню
правонаступництва щодо укладання договорів страхування, встановлених
Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю.

Тобто в даний час в Україні у страховій справі фінансово-правовими
нормами регулюються відносини між:

— страховиками і державою в особі податкових інспекцій з приводу
внесення ними податків, зборів та інших обов’язкових платежів в
Державний бюджет України, а також внесків в державні цільові фонди,
передбачених нормативними актами держави. Законом України «Про
оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р. визначена
базова ставка податку на прибуток страхових організацій в розмірі 30
процентів. Правовими нормами передбачені також особливості обчислення
прибутку від страхової діяльності по страхуванню життя, що визначається
сумою резервів по страхуванню життя понад страхові зобов’язання, яка
використовується у звітному періоді на власні потреби страховика, в тому
числі для виплати дивідендів учасникам страхування.

Що стосується прибутку від інших видів страхової діяльності, то він
визначається шляхом зменшення доходу, одержаного у вигляді зароблених
страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) за договорами
страхування і перестраховування, винагород за перестраховування, частини
від страхових сум і страхових відрахувань, сплаченої
перестрахувальниками, повернутих сум з централізованих страхових
резервних фондів по обов’язкових видах страхування в розмірі виплат
страхових сум і страхових відшкодувань, відрахувань в централізовані
страхові резервні фонди по обов’язкових видах страхування, витрат

на проведення страхування та інших витрат, що включаються у вартість
страхових послуг.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» визначає також
особливості складу витрат, що відносяться на собівартість страхової
діяльності. Зокрема, ним встановлено, що додатково до складу витрат, які
відносяться на собівартість страхової діяльності, включається плата
побічним установам, організаціям, підприємствам чи фізичним особам за
надані ними послуги, пов’язані з основною діяльністю страховика, і
відшкодування страховим агентам витрат на службові поїздки, пов’язані з
виконанням ними їх службових обов’язків.

Інші податки, збори і обов’язкові платежі, а також внески в державні
цільові фонди визначаються для страховиків на загальних підставах у
відповідності із законодавством про оподаткування суб’єктів
господарювання:

— страховиками і Міністерством фінансів України, яке контролює виконання
вимог законодавства України з питань страхової діяльності її суб’єктами.
Міністерство фінансів України в межах своєї компетенції видає нормативні
акти по регулюванню страхової діяльності;

— страховиками і державними податковими Інспекціями з приводу контролю
за дотриманням податкового законодавства, правильністю нарахувань,
повнотою та своєчасністю внесення в бюджет податків, зборів і
інших-обов’язкових платежів, внесків в державні цільові фонди;

— страховиками і Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю з
приводу одержання ліцензій на здійснення страхової діяльності та
контролю за їх практичним застосуванням. У випадку порушення вимог
законодавства України про страхову діяльність Комітет у справах нагляду
за страховою діяльністю дає страховикам приписи по їх усуненню, а при
невиконанні приписів обмежує чи призупиняє ліцензії цих страховиків до
усунення виявлених порушень або в передбачених чинним законодавством
випадках приймає рішення про їх відкликання. Без наявності ліцензії
страховики можуть здійснювати лише обов’язкові види страхування, якщо
право на їх проведення передбачено нормативними актами;

— страховиками і Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю з
приводу встановлення правил формування

і розміщення страхових резервів. Комітет за погодженням з Міністерством
фінансів України І Міністерством статистики України також встановлює
правила їх обліку і показники звітності.

У відповідності із Законом України «Про страхування» страхові резерви в
обсягах, що не перевищують технічних резервів, утворюються у тих
валютах, в яких страховики несуть відповідальність за своїми страховими
зобов’язаннями.

Формування резервів із страхування життя, медичного страхування і
обов’язкових видів страхування здійснюється окремо від інших видів
страхування. Страховики зобов’язані формувати і вести облік таких
технічних резервів за видами страхування (крім страхування життя):

незароблених премій (резерви премій), що включають частки від сум
надходжень страхових платежів (страхових внесків, страхових премій), що
відповідають страховим ризикам, які не минули на звітну дату;

збитків, що включають зарезервовані несплачені суми страхового
відшкодування за відомими вимогами страхувальників.

Величина резервів пезароблених премій на будь-яку звітну дату
встановлюється залежно від сум надходжень страхових платежів (страхових
внесків, страхових премій) по відповідних видах страхування в кожному з
трьох кварталів періоду, який передує цій звітній даті, і обчислюється у
такому порядку:

сума надходжень страхових платежів (страхових внесків, страхових премій)
у першому кварталі цього періоду множиться на одну четверту;

сума надходжень страхових платежів (страхових внесків, страхових премій)
у другому кварталі множиться на одну другу;

сума надходжень страхових платежів (страхових внесків, страхових премій)
в останньому кварталі множиться на три четвертих) ;

одержані добутки додаються.

Актами чинного законодавства може визначатись окремий перелік резервів
по медичному страхуванню, а також порядок їх формування і обліку.

Страховики зобов’язані створювати і вести облік таких резервів із
страхування життя:

довгострокових зобов’язань (математичні резерви);

належних виплат страхових сум.

Величина резервів довгострокових зобов’язань (математичних резервів)
обчислюється окремо по кожному договору згідно з методикою формування
резервів із страхування життя, зазначеною у статті 29 Закону України
«Про страхування», з урахуванням темпів зростання інфляції.

Кабінет Міністрів України може змінювати перелік страхових резервів та
порядок їх розрахунків.

Страхові резерви повинні розміщуватись з урахуванням безпечності,
прибутковості, ліквідності тадиверсифікованості і мають бути
представлені активами таких категорій:

— грошові кошти на розрахунковому рахунку;

— банківські вклади (депозити);

— нерухоме майно;

— цінні папери, що передбачають одержання доходів;

— цінні папери, що емітуються державою;

— права вимоги до перестраховиків;

— довгострокові інвестиційні кредити (для резервів із страхування
життя);

— готівка в касі в обсягах лімітів залишків каси, встановлених
Національним банком України.

Резерви із страхування життя можуть використовуватись для
довгострокового кредитування житлового будівництва, у тому числі
індивідуальних забудовників, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів
України. Страховикам заборонено здійснення інших видів кредитної
діяльності.

Не менше 90 процентів резервів повинні бути розміщені (інвестовані) на
території України;

— страховиками і Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю з
приводу контролю за платоспроможністю страховиків по взятих ними на себе
обов’язаннях перед страхувальниками;

— страховиками і Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю з
приводу прийняття останнім нових нормативних актів з питань страхової
діяльності, спрямованих на регулювання її фінансово-правових аспектів, а
також цілий ряд інших відносин страховиків і органів державної влади та
управління.

В галузі страхування виникає ряд специфічних фінансово-правових
відносин. Зокрема, у цій сфері страхування нормами фінансового права
регулюються відносини між:

— всіма страховиками і державою в особі Кабінету Міністрів України з
приводу встановлення розмірів страхових тарифів і страхових сум.
Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України «Про вдосконалення
механізму державного регулювання тарифів у сфері страхування»
встановлено, шо розрахунки тарифів у сфері обов’язкового страхування
здійснюються з допомогою нормативу витрат на ведення страхової справи як
складової частини тарифів. Страховий тариф – це ставка страхового внеску
з одиниці страхової суми за визначений період страхування. Межі
нормативів на ведення страхової справи встановлені в таких розмірах: по
обов’язковому державному страхуванню — 6 процентів тарифу; по
обов’язковому особистому страхуванню — 15 процентів тарифу; по
обов’язковому страхуванню майна і відповідальності — 20 процентів
тарифу.

Конкретні розміри страхових сум і страхових тарифів встановлюються
окремими нормативними актами по страхуванню. Наприклад, постановою
Кабінету Міністрів України № 349 від З червня 1994 р. був затверджений
«Порядок і умови обов’язкового державного особистого страхування
посадових осіб державних податкових інспекцій», в якому було визначено,
що страхові платежі сплачуються Головною державною податковою інспекцією
(в даний час — Головною державною податковою адміністрацією) в розмірі
0,25 процента фонду оплати праці і що витрати страховика на здійснення
страхування складають не більше 6 процентів. Цією ж постановою також
встановлено максимальний обсяг відповідальності страховика в розмірі
десятирічної заробітної плати посадової особи за місцем її останньої
посади;

— всіма страховиками і державою в особі Комітету у справах нагляду за
страховою діяльністю з приводу виконання обов’язків перед
страхувальниками при обов’язковому страхуванні у випадку
неїїлатоздатності страховика по цьому виду страхування,

— Національною акціонерною страховою компанією (НАСК) «Оранта», з
одною боку, і Верховною Радою України, Прокуратурою України, Митним
комітетом України, Міністерством оборони України, Міністерством
внутрішніх справ України, Головним Управлінням казначейства України,
Головним Контрольно-ревізійним управлінням України (з кожним

окремо), з іншого боку, з приводу обов’язкового особистого державного
страхування їх працівників і службовців;

— НАСК «Орапта» і Міністерством фінансів України з приводу встановлення
розмірів страхових платежів обов’язкового особистого державною
страхування працівників прокуратури, митних органів, військовослужбовців
і військовозобов’язаних, призваних на збори осіб рядового,
начальницького складу та вільнонайманих осіб органів і підрозділів
внутрішніх справ України, посадових осіб державної Контрольно-ревізійної
служби в Україні, державної казначейської служби в Україні, а також
народних депутатів України.

В останньому та передостанньому випадках фінансово-правові відносини
виникають на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 206 від 22
березня 1995 р. про зміни та доповнення в попередніх рішеннях уряду з
питань державного страхування.

Інші відносини в галузі страхування регулюються нормами цілого ряду
інших галузей права, насамперед цивільного права, тому страхування як
юридичний інститут вивчається не лише у фінансовому праві.

3. Правові основи та особливості фінансування видатків енергетики та
транспорту

Порядок фінансування видатків енергетики

Енергетичний комплекс, очолюваний Міністерством енергетики України,
включає б себе атомні, теплові й гідротехнічні електростанції, систему
підстанцій і ліній електропередач, які забезпечують подачу
електроенергії на території України в суміжні держави згідно
міждержавних угод. До складу комплексу входять промислові підприємства,
які випускають продукцію електроенергетики, науково-дослідні інститути й
конструкторські бюро, управління та організації енергозбуту, установи
соціальної сфери, що знаходяться на балансі підприємств галузі.

Увесь комплекс складається Із станцій, підприємств, організацій та
установ державного підпорядкування і невеликої кількості організацій, що
забезпечують експлуатацію електричних мереж на територіях районів, міст
і облік споживання електроенергії — місцевого та регіонального
підпорядкування.

Після прийняття Закону «Про підприємства» в Україні всі підприємства
комплексу перейшли на господарський розрахунок як самостійні хазяйнуючі
статутні суб’єкти, що мають права юридичної особи, здійснюють свою
виробничу, науково-дослідну або іншу діяльність з метою одержання
прибутку (доходу).

Фінансові ресурси підприємств комплексу формуються здебільшого за
рахунок реалізації продукції, енергоносіїв, виконання робіт або надання
послуг.

До складу собівартості продукції (електроенергії), виконаних робіт,
послуг підприємств і організацій енергетики та електрифікації входять:
заробітна плата, нарахування на заробітну плату, внески у фонд
ліквідації наслідків Чорнобильської ката-

строфи, у Фонд зайнятості, амортизаційні відрахування, витрати на
сировину, матеріали, пальне та мастильні матеріали, поточні ремонти й
інші витрати.

Після сплати податку на прибуток згідно чинного законодавства України
підприємства галузі формують фонди економічного стимулювання: фонд
розвитку виробництва, науки й техніки; фонд соціального розвитку; фонд
матеріального заохочення.

Підприємствам галузі надано право утворювати страхові та резервні фонди,
а при розрахунках за вільно конвертовану валюту — валютні фонди.

З Державного бюджету України інвестуються капітальні вкладення
загальнодержавного значення для спорудження об’єктів електроенергетики
та електрифікації. За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються
роботи, пов’язані з ремонтом і поточним доглядом за об’єктами —
внутрішньорайонних та міських електромереж. У Державному бюджеті України
щороку передбачаються асигнування на фінансування заходів, пов’язаних з
виведенням з експлуатації об’єктів Чорнобильської АЕС.

2. Порядок фінансування транспортної системи України

Залізничний, водний (морський і річковий), повітряний, автомобільний і
трубопровідний транспорт становлять єдину транспортну систему України.

Залізниці становлять собою складний виробничий комплекс, що складається
з відділів залізниць, лінійних служб (станцій), служб експлуатації
залізниць, промислових підприємств, науково-дослідних та
дослідно-конструкторських інститутів, ремонтно-будівельних служб,
підприємств торгівлі й харчування, установ соціально-культурної сфери.

Централізоване управління комплексом залізничного транспорту здійснює
Міністерство транспорту України, до складу якого входить управління
залізничним транспортом.

Вся діяльність залізниць будується на основі господарського розрахунку й
регулюється Законом «Про підприємства в Україні».

Доходи відділів залізниць, служб, підприємств і організацій складаються:
з платні за перевезення вантажів і пасажирів,
навантажувально-розвантажувальних робіт, надання експедиційних послуг за
зберігання вантажів і багажу, а по підприємствах

і організаціях – віл реалізації продукції, виконання робіт і надання
послуг, а також державних коштів, за рахунок яких оплачується пільги
населення щодо проїзду залізничним транспортом .

Поточні експлуатаційні витрати залізничного транспорту складаються: з
заробітної плати, нарахувань на заробітну плату, внесків у Фонд
Чорнобиля та у Фонд зайнятості, оплати за електроенергію, тешюенсргію,
пальне, мастильні матеріали, амортизаційні відрахування, витрати на
сировину та матеріали

Після сплати податків на добавлену вартість, податку з при -бутку
підприємства комплексу формують фонди економічного стимулювання, які
використовуються на потреби підприємств.

Державного бюджету відділи, служби та підприємства комплексу
інвестуються на капітальні вкладення – будівництво та придбання рухомого
складу основних фондів

За послуги, що залізниця надає іноземним фірмам і ірома-дянам, вона має
право одержувати оплату у вільно конвертованій валюті та формувати
сучасні валютні фонди

Повітряний транспорт України державної власності що складається з
регіональних авіазагонів, наземних служб – складних господарств
авіапортів, підприємств технічного обслуговування повітряного
транспорту, організацій перевезення вантажів і пасажирів, харчування й
установ соціальної сфери входить до складу Міністерства транспорту
України. Сьогодні в Україні дозволено створення та функціонування
недержавних пов.тряних компаній, які не входять до складу Міністерства
транспорту України, але зобов’язані керуватися у своїй роботі
нормативними актами України.

Доходи державного повітряною транспорту складаються з платні за
перевезення пасажирів і вангажів на внутрішніх та міжнародних лініях у
грошовій одиниці України і у вільно конвертованій валюті. Доходи
державного повітряного транспорту також формуються за рахунок виконання
робіт для сільського господарства по боротьбі з шкідниками рослин, для
будівельних організацій під час монтажу висотних будівельних конструкцій
та інших робіт – гасіння лісових пожеж, аерофото-зйомок.
‘ ‘

Собівартість виконуваних робіт , послуг у підприємствах галузі
складається з витрат на заробітну „лату, нарахувань на заробітну плату,
внесків у Фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, у фонд
зайнятості, на пальне га мастила, запасні частини й матеріали,
амортизаційні відрахування, на виконання поточних ремонтів техніки та
споруд.

Після сплати податків — на добавлену вартість (за винятком міжнародних
ліній) з прибутку, підприємства повітряного транспорту державної
власності утворюють фонди економічного стимулювання. Відповідно до
чинного законодавства України стосовно соціального розвитку та
матеріального заохочення провадиться сплата компенсацій матерям по
догляду за дітьми, на дітей дошкільного й шкільного віку, а також
індексація заробітної плати у зв’язку з реформою роздрібних цін.

З Державного бюджету повітряний транспорт державної власності одержує
кошти на капітальні вкладення — будівництво та придбання нової техніки.
Для оновлення основних фондів галузі залучаються також іноземні
інвестиції.

В економіці України морський та річковий транспорт посідає чимале місце.
Переведення підприємств колишнього союзного підпорядкування у
підпорядкування України відповідно до Закону від 12 вересня 1991 р. «Про
правонаступництво України» змінило структуру економіки, а також
фінансування окремих напрямів діяльності галузі з бюджету. В обсязі
вантажів та пасажирів, яких перевозить водний транспорт на внутрішніх та
міжнародних лініях, понад половина належить флоту Чорноморського
морського пароплавства.

До складного державного комплексу морського транспорту належать:
потужний морський торговельний флот, сучасні технічно оснащені споруди
морських портів, під’їзні залізничні колії, суднобудівні та судоремонтні
заводи, науково-дослідні та дослідно-конструкторські інститути й бюро,
торговельні бази, мережі торгівлі та громадського харчування, установи
та організації соціальної сфери — юридичні особи, що мають господарську
самостійність.

Доходи підприємств і організацій водного транспорту формуються за
рахунок надходжень від фрахту суден, перевезення вантажів і пасажирів,
випуску продукції, виконання робіт і надання послуг. З валютної виручки,
одержаної за фрахт суден, перевезення пасажирів іа вантажів на
міжнародних лініях, пароплавство сплачує податок на валютну виручку
протягом 10 днів з моменту надходження коштів на транзитно-дисконтний
рахунок в банку, що його обслуговує.

Витрати підприємств комплексу залежать від напрямів їх діяльності.
Поточні витрати через експлуатацію флоту складаються: з виплат за
стоянки біля причалів портів, буксирування та лоцманською проведення
суден, надання інших послуг (набирання питної води, поповнення запасу
матеріалів і пального, продуктів харчування тощо); заробітної плати,
нарахувань на заробітну плату, внесків у фонд ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи. Фонд зайнятості, витрат на придбання
паливно-мастильних матеріалів, амортизаційних відрахувань, витрат на
поточні ремонти та інших витрат. Якщо судна перебувають у рейсах на
міжнародних лініях, всі витрати в портах іноземних держав здійснюються у
вільно конвертованій валюті. За період перебування суден у міжнародних
рейсах частина заробітної плати сплачується команді у вільно
конвертованій валюті. З одержаних доходів підприємства комплексу роблять
усі поточні експлуатаційні витрати, сплачують платежі й податки до
бюджету, вносять проценти за кредити. З решти прибутку формують фонди
економічного стимулювання, страхові та резервні, а також валютні фонди
для використання їх за цільовим призначенням.

Автомобільному транспорту в транспортній системі України надається
неабияке значення. У загальному пасажиропотоці країни автомобільному
транспорту належить близько 40 % і близько 80 % вантажів перевозиться
автомобільним транспортом як при безпосередньому обслуговуванні
вантажовласників, такі при обслуговуванні залізничного, морського,
річкового та повітряного транспорту.

За сферою діяльності автомобільний транспорт поділяється на транспорт
міжміського (міжрайонного) обслуговування та місцевого — на лініях
всередині міст і населених пунктів. Останніми роками утворені спеціальні
автотранспортні підприємства або виділені спеціальні бригади для
перевезення вантажів і пасажирів на міжнародних лініях.

Як правило, всі державні підприємства автотранспортної системи
перебувають на господарському розрахунку, їхня діяльність регулюється
Законом «Про підприємства в Україні». Поряд з державними підприємствами
сьогодні в Україні створені та функціонують недержавні підприємства.

Державні підприємства автотранспорту місцевого значення одержують
фінансування з місцевих бюджетів на оновлення парку його машин. А у
зв’язку з наданням пільг — безплатного проїзду пасажирів-пенсіонерів та
зниження тарифу на постійні білети для учнів і студентів — в обмежених
розмірах одержує

фінансування на поточне утримання з місцевих бюджетів. Перелік пільг на
проїзд у громадському транспорті, які повинні фінансуватися з місцевих
бюджетів у відповідності з законодавством України, наводиться у таблиці
3.

З роботою автотранспорту безпосередньо пов’язаний стан доріг державного
та місцевого значення. Для будівництва, реконструкції і ремонту шляхів
місцевого значення залучаються кошти від всіх підприємств, об’єднань,
організацій, незалежно від форм власності, колгоспів і радгоспів.

18 вересня 1991 р. прийняті Закон України «Про джерела фінансування
дорожного господарства України» та Постанова Верховної Ради України про
порядок введення в дію згаданого Закону, а 28 грудня 1991 р. прийнято
Постанову Кабінету Міністрів України № 385, відповідно до якої всі
підприємства промисловості, будівництва, колгоспи, радгоспи, кооперативи
та інші підприємства, незалежно від форм власності та господарювання,
залучаються до участі в дорожніх роботах від обсягу виробництва
продукції, виконаних робіт, наданих послуг, включаючи всі види
діяльності, в тому числі виконання будівельно-монтажних робіт власними
силами. Нормативи відрахувань на дорожні роботи затверджується Верховною
Радою України в залежності від обсягу виробництва продукції, виконаних
робіт і наданих послуг. Крім того, всі підприємства, організації
сплачують місцевим радам 2 відсотки від доходів, одержаних від наданих
транспортних послуг, з зарахуванням цих витрат на собівартість. Виняток
становлять колгоспи та радгоспи, які з 1 жовтня 1991 р. звільнені від
сплати цих відрахувань.

4. Висновок

З Державного бюджету України інвестуються капітальні вкладення
загальнодержавного значення для спорудження об’єктів електроенергетики
та електрифікації. За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються
роботи, пов’язані з ремонтом і поточним доглядом за об’єктами —
внутрішньорайонних та міських електромереж. У Державному бюджеті України
щороку передбачаються асигнування на фінансування заходів, пов’язаних з
виведенням з експлуатації об’єктів Чорнобильської АЕС.

5. Перелік використаної літератури

1. Фінансове право: підручник / Керівник авторського колективу Л.К.
Воронова. – Видання друге

2. Закон „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в
Україні” № 2998-12 від 05.02.93 р.

3. Постанова кабінету міністрів „Питання державної податкової служби” №
559 від 05.10.92 р.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020