.

Бюджетна історія України (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
7 10886
Скачать документ

Курсова робота:

„Бюджетна історія України”

План

Вступ

Зародження фінансової системи в період утворення Київської Русі.

Польсько-литовська доба (XIV—XVI ст.)

Козацький період (XVI—XVIII ст.)

Бюджет України у складі бюджетної системи Росії в кінці XVIII – на
початку XX ст.

Україна в 1917—1922 рр. XX ст.

Україна в складі Радянського Союзу (ЗО грудня 1922 р. — 15 липня 1990
р.)

Незалежна Україна від дня прийняття Декларації про Державний
суверенітет України (з 16 липня 1990 р.)

Висновки

Використана література

Вступ

При вивченні складного історичного шляху, який пройшла бюджетна система
України, можна скористатися загальнонауковим методом дослідження —
аналізом, котрий передбачає вивчення предмета за допомогою уявного
розчленування його на складові елементи, де кожний елемент, у даному
разі історичний період, досліджується окремо у межах єдиного цілого.

Потрібно зауважити, що стосовно періодизації економічної історії Україна
сьогодні не має єдиної точки зору. Один із найавторитетніших дослідників
української історії І.-С. Коропецький зазначає, що два простори України
— один під Польсько-литовським королівством і другий під Росією —
потрібно досліджувати відокремлено в період між другою половиною XVII і
кінцем XVIII ст. Такий відокремлений аналіз треба також застосовувати до
XIX і початку XX ст., коли більшість земель України була під царатом, а
Західна Україна — під Австро-Угорщиною. В обох зазначених частинах
України економічна орієнтація і соціальні інституції були зовсім різні,
а тому їх спільний аналіз був би недоречним. Крім того, свої особливості
мали такі окраїни, як Карпатська Україна і Буковина.

Розглянемо найбільш відомі періодизації української історії. К. Г.
Воблий пропонує поділити історію України до 1914 р. на чотири періоди:

1) до середини XV ст.;

2) від кінця XVI ст. до кінця XVIII ст,;

3) від кінця XVIII ст. до 1861 р.;

4) 1861 р. — до початку Першої світової війни.

Для визначення окремих стадій К. Г. Воблий вживає такі економічні
критерії, як структура і напрями зовнішньої торгівлі та соціальні
відносини, хоча чітко про це не говорить.

Інша схема була запропонована для збірки про українську економічну
історію (Т. І. Дерев’янкін, 1983 р.). За словами І.-С. Коропецького, це
фундаментальне видання, написане групою вчених, трактує українську
економічну історію перед 1917 р. вичерпно і на належному для свого часу
рівні. У цій збірці передреволюційна економічна історія України поділена
на вісім розділів, у кожному з яких розглядається одна стадія
економічного розвитку:

1. Господарська історія Українських земель за доби первіснообщинного
ладу і зародження класового суспільства.

2. Економічний розвиток ранньофеодальної давньоруської держави —
Київської Русі (IX—XII ст.).

3. Господарське становище українських земель у період феодальної
роздробленості Русі (XII—XV ст.).

4. Розвиток економіки України у період пізнього феодалізму (XVI—XVII
ст.).

5. Економічний розвиток України в умовах розкладу
феодально-кріпосницької системи господарства і розвитку капіталістичних
відносин (XVIII ст.).

6. Економіка України в період розкладу і кризи феодально-кріпосницької
системи і дальшого зростання капіталістичних відносин (перша половина
XIX ст.).

7. Економічний розвиток України в епоху промислового капіталізму
(60—90-ті роки XIX ст.).

8. Економіка України в період імперіалізму (початок XX ст.). І.-С.
Коропецький також пропонує свою схему періодизації української історії,
наголошуючи на тому, що лише кілька визначних подій в історії України
мали вплив на всю її територію. Це — монголо-татарська навала середини
XIII ст. та переяславський договір 1654 р. Періоди, які виділяє І.-С.
Коропецький, такі:

1. Середина IX ст. — середина XIII ст. — Київська Русь.

2. Середина XIII ст. — кінець XVIII ст. — Галицьке-Волинське князівство
та, пізніше, вся Україна під Польщею, Великим князівством Литовським та
Польсько-литовським королівством (за винятком Лівобережжя, що входило до
Східної України від другої половини XVII ст.).

3. Середина XVII ст. — Перша світова війна — Гетьманська держава і
Східна Україна. А від кінця XVIII ст. — вся Україна, за винятком
Галичини, Карпатської України і Буковини (під Австро-Угорщиною).

Не виключено, що з огляду на мету дослідження інші автори можуть обрати
інші події віхами періодизації та побудувати альтернативні варіанти.
Зважаючи, що на формування бюджетних відносин мали вплив не лише
політичні події, а й економічні, пропонується така періодизація:

1. Київська Русь і Галицько-Волинське князівство (IX—XIII ст.)

2. Польсько-литовська доба (XIV—XVI ст.)

3. Козацька доба (XVI—XVIII ст.)

4. Україна в складі Російської, Австрійської та Австро-Угорської імперій
(XVIII — початок XX ст.)

5. Україна в 1917—1922 рр. XX ст.

6. Україна в складі Радянського Союзу (ЗО грудня 1922 р. — 15 липня 1990
р.)

7. Незалежна Україна від дня прийняття Декларації про Державний
суверенітет України (з 16 липня 1990 р.).

Пропонована схема не є універсальною, охоплює певні умовні історичні
періоди, але вона дає можливість розглянути окремі бюджетні відносини,
які мали свою специфіку, в межах цих історичних проміжків часу.

Бюджетна система України у своєму розвитку пройшла тривалий період
становлення, протягом якого відбувались зміни в її побудові відповідно
до діючого на той час суспільно-економічного ладу та устрою держави. Під
час поневолення та втрати державності Україна не мала можливості
формувати власну, національну фінансово-бюджетну систему, що не сприяло
розвитку і зміцненню бюджетних відносин на рівні окремих територій та
держави в цілому.

Для України історично характерними є окремі періоди розвитку та
становлення державності: зокрема утворення Київської Русі, Запорозької
Січі, Української Народної Республіки, України як самостійної держави.
Питання утворення держави прямо пов’язано із формуванням необхідних
атрибутів державності, в тому числі армії, апарату управління,
фінансової системи, грошової одиниці, податків і митних зборів,
державної казни – державного фонду як спеціального загальнодержавного
фонду публічних фінансів тощо.[2]

Зародження фінансової системи в період утворення Київської Русі.

Історія економічної і політичної взаємодії державних і місцевих органів
влади в Україні бере свій початок від часів появи перших державних
утворень —грецьких міст-держав у Південному Причорномор’ї та Приазов’ї
(V ст. до н.е.). Першими ж рабовласницькими державами вважають Ольвію і
Боспорське царство, які сформувалися на межі IV—II ст. до н.е..

Основою державного бюджету Ольвії (у його розумінні на той час) були
єдина система ввізного і вивізного мита й різні податки. Стягувалися
вони представниками місцевих органів влади. Усіма грошовими
надходженнями до скарбниці розпоряджалися спеціальні комісії “семи” і
“дев’яти”, які представляли центральну владу і безпосередньо взаємодіяли
з місцевими органами влади.

Слід зауважити, що до 1 століття н. е. і далі з розвитком рабовласництва
ліквідуються деякі форми самоврядування, котрі виникли в ранній період
існування грецьких міст, і Боспорська держава перетворюється на
монархію.

Ще деякий час автономією користувалися міста: у них збереглися традиції
полісного самоврядування у вигляді народних зборів, ради, виборних
посад.

Певна автономія була й у місцевих племен. Вони платили боспорським
правителям данину хлібом та іншими продуктами, але при цьому зберігали
свій родоплемінний устрій. Однак поступово міста втрачали свою колишню
владу і елементи автономії, що не могло не вплинути на їхню роль в
управлінні місцевими прибутками й витратами. У перших століттях нашої
ери управління найважливішими областями і містами країни стало
доручатися царським намісникам.

Фактично на той момент органи місцевого самоврядування ліквідуються. До
наших днів дійшло небагато письмових свідчень фінансової політики
держави за часів Київської Русі — “Повість временних літ” (початок XII
ст.), Київський літопис (XII ст.), Галицько-волинський літопис (XIII
ст.), три редакції “Руської правди”. На основі цих джерел, а також праць
і досліджень істориків В. Татіщева, М. Карамзіна, В. Соловйова, М.
Грушевського, Н. Полонської-Василенко й інших можна з достатньою
імовірністю стверджувати, шо підвалини місцевого самоврядування і
оподаткування майбутньої Київської Русі закладалися ще у 862—879 роках
князем Рюриком. Саме тоді нарівні з верховною князівською владою
утверджується помісна влада. Згадку про передумови формування засад
місцевого самоврядування знаходимо у М. Карамзіна: “Монархи зазвичай
цілими областями нагороджували вельмож і улюбленців, які залишалися
їхніми підданими, але володарювали як государ рі у своїх долях”.

У Київській Русі становлення дворівневої системи управління —
великокняжої та помісної влади — і притаманних їй економічних відносин
починається одночасно зі створенням східнослов’янської державності у
період князювання сина Рюрика — князя Олега, який об’єднує північ і
південь Русі та проголошує Київ матір’ю міст руських. “Він доручив
далекі області вельможам: велів будувати міста; встановив також податки
загальні”. Зрозуміло, що влада київського князя на землях племінних
князівств була ще дуже слабкою, а система оподаткування — примітивною і
загалом була представлена даниною з приєднаних племінних князівств,
загальна кількість яких сягала двадцяти.

Численні східнослов’янські племена мали платити данину варягам, що
служили Русі. Після перемоги над древлянами, що проживали уздовж
Прип’яті, князь Олег і від них зажадав данини. У наступні два роки князь
заволодів ще й землями сіверян (князівство Чернігівське) і сусідніх із
ним радимичів.

На ці племена, за свідченням М. Карамзіна, був накладений “найлегший
податок”, оскільки вірність і прихильність сіверян були необхідні князю
Олегу для безпечної взаємодії південних територій із північними.
Радимичі, жителі берегів созьких, добровільно погодилися платити русичам
ту саму данину, що й раніше хазарам. Так поступово створювалася
фінансова система, яка згодом зробила обов’язковим поповнення
князівської скарбниці.

Основним загальнодержавним податком у Київській Русі була данина з
підкорених земель, розмір якої варіювався і залежав переважно від
політичних інтересів і сили князя, який володарював. Розмір данини
визначався для кожного племені окремо. Спочатку це була плата за захист
князем окремих земель.

Данина існувала у формах “повозу” і “полюддя”. “Повіз” вносили самі
платники, а “полюддя” збиралося князівською дружиною. І хоч данина не
була в прямому розумінні податком, вона стала джерелом, із якого беруть
початок сучасні податки. Згодом до данини приєдналися й інші види
оподаткування, котрі вже мали внутрішні джерела. Як зазначає В.
Пушкарьова: “Як тільки громадські спілки перестали бути простими
родинними об’єднаннями, як тільки з’явилася адміністрація у будь-якому
її прояві (крім родинної), суд, військо, суб’єктами оподаткування стають
не тільки переможені народи, а й самі громадяни такої спілки”.*

У пізніших літописах зустрічаються вже згадки про надходження до
скарбниці державної податі, яка “складалася більше з речей, ніж із
грошей”. Тлумачення терміна “подать” знаходимо в українського вченого Ю.
Пасічника.

На його думку, “податі” — це збірний термін, що об’єднує дари, уроки
(будь-яка повинність, яка визначалася за розміром і якій належало бути
виконаною за певний календарний рік) і оброки (стягувалися з певного
предмета)

Наступний етап у формуванні дворівневої системи взаємодії влади в
Київській Русі припадає на правління княгині Ольги, котра здійснила
першу в історії Русі “бюджетну” реформу. Суть її — у створенні
ефективнішого механізму визначення розміру данини, що забезпечував би як
необхідні надходження до князівської скарбниці, так і залишав продукти
для задоволення потреб місцевих князівств. Княгиня поділила всі землі на
цвинтарі, або волості, обклала державною даниною землі північної Русі,
по Лузі й Мсті, визначила податки на користь державної скарбниці на
землях древлянських, а також частку данини на користь своєї власності —
у Вишгороді.

На думку Ю. Пасічника, є досить підстав вважати, що суть нововведень
княгині Ольги і її мужів (дружинників, радників та ін.) полягає у
регламентуванні повинностей залежного населення, у створенні пунктів,
які використовувалися князівськими дружинниками для збирання данини,
виконання адміністративних і судових функцій.

*Пушкарева В.М. История финансовой мысли и политики налогов. — М.: Инфра
—1996. -С. 78.

Так, очевидно, почався перехід від системи “полюддя” до досконалішого
способу стягнення податків — “на місцях”, яке стало чи не першим кроком
до регламентації бюджетних відносин різних рівнів влади.

Ще одним джерелом поповнення великокняжої скарбниці на той час стає
торговельна та інша комерційна діяльність’. Спочатку, в 1Х—Х століттях,
коли князі ще не мали власного господарства, основним предметом торгівлі
була не використана на власні потреби частина данини, зібраної з
підкорених племен.

Однак уже із середини Х століття князі розвивають власні господарства.
Дехто з них вводив обмеження на вивезення і продаж товарів (зброя, сіль,
золото, срібло), закріпляючи за собою у такий спосіб монопольне право на
торгівлю.

Із подальшим розвитком торгівлі у князівської скарбниці з’являється ще
одне “податкове” джерело прибутків, яке започаткувало появу непрямого
оподаткування, — мито. З метою регулярного поповнення князівської
скарбниці правила торгівлі особливо регламентувалися вже у перших угодах
Київської Русі з Візантією” **. На відміну від данини і податей, мито
стягувалося переважно грошима.

На цей час виділилося два види мита: за місцем збору і часом —
“заставне”, яке стягувалося до початку торгівлі й за проїзд, і
“торгове”. Заставним митом були: побережні (з плавучих засобів),
перевізні (за перевезення на поромних і човнових переправах), мостовщина
(за переїзд через мости), костки (з людей, які везли вантажі дорогами,
що охоронялися). До торговельного мита належали явки. Їх стягували
окремо з людей і з товарів. Бралося також мито і за зберігання товарів.
Із прийняттям християнства духовенство стало справляти для своїх потреб
своєрідне мито під час ярмарків, які влаштовувалися на церковні свята.
Скарбниця князя поповнювалася і за рахунок мита з надання судових послуг
і штрафів за невчасне внесення цих платежів.

Додатковим джерелом поповнення князівської скарбниці стала видача
кредитів, плата за користування якими сягала 25—50% річних. На той час
існувало три основних види кредитних відносин: надання “кун у рез”
(позичання грошей під відсотки), “справжнє” (позичання під наростаючі
відсотки) і “наставши в мед”, “жито в присоп” (кредит у натуральній
формі під певну частину натурального продукту)”.

Отже, зміни, що відбулися у системі оподаткування і взаємодії
центральних і помісних владних структур, були значним кроком до розвитку
місцевого самоврядування.

Із розвитком феодалізму в Київській Русі формується панівний клас
феодалів і стрімко зростає феодальне землеволодіння. Право власності на
землю належало в основному феодалам — князям, боярам і церкві. Вони не
сплачували податків, мали низку інших привілеїв і пільг, які
закріплялися у тодішніх правових документах. Таким чином, у Київській
Русі нарівні з класовим поділом, соціальним розшаруванням суспільства
відбувалося формування замкнених груп (верств) населення — феодалів,
вільних селян-общинників, вільного міського населення і феодальне
залежних людей.

**Пасічник Ю. В. Бюджетна система. — Черкаси: Відлуння. — 1999. — С. 44.

Відповідно відбувається і диференціація оподатковування цих соціальних
верств.

Вільні селяни-общинники спочатку платили данину з будинку, а коли
феодалізм став панівним, об’єктом оподаткування стали й земельні угіддя.
Джерелом податку був прибуток від землекористування, тобто земельна
рента. Одиниця обкладення, види платежів і їхня величина були
неоднаковими для різних князівств. При цьому розмір господарства та його
економічні можливості на первинному етапі не враховувалися при
визначенні суми (величини) податку. Згодом базою для оподаткування стає
чисельність жителів. Аналогічно поземельний податок вибудовувався у всіх
західноєвропейських державах. Водночас способи визначення прибутку від
земельних угідь у різні періоди і в різних країнах відрізнялися між
собою. Найдавніший спосіб — за кількістю — полягав у вимірюванні землі й
оподаткуванні її: за югерами — у Римі, за хайдами — в Англії, за гуфами
— у Німеччині. Досить швидко цей спосіб через несправедливість
оподаткування змінюється, і землі починають оподатковуватися за їх
родючістю. За повноту і своєчасність сплати такого платежу в князівствах
Київської Русі відповідало все господарство, де діяв розподільний
принцип.

Вільне міське населення зобов’язане було платити податки залежно від
свого роду діяльності або відпрацьовувати на будівництві й ремонті
міських фортець. Один із головних правових документів часів Київської
Русі “Руська правда” свідчив про встановлення плати представникам
державної влади (прообраз витрат бюджету на державне управління), які
керували будівництвом міст, із коштів місцевого населення. На кошти того
самого міського населення будувалися церкви, утримувалася церковна
парафія.

Феодальне залежне населення Київської Русі отримувало землю в
користування від землевласника за умови виконання різних робіт. За право
користування землею стягувався натуральний податок у формі передачі
землевласнику більшої частини результатів своєї праці. Челядь, холопи за
своїм соціальним статусом належали своїм господарям і, відповідно,
податків не сплачували.

Збори і податки з населення на той час визначалися переважно місцевими
князями, однак поступово роль київських князів в управлінні областями
ростала. Нарівні з посиленням ролі “місцевих податків” у Київській Русі
відбувається і поступове закріплення загальнодержавного оподаткування.
На місцях у Київській Русі спочатку панували місцеві князі, але,
визнаючи силу київського князя, вони передавали йому частину данини, їмо
збиралася з підлеглої їм території. За це місцеві князі мали
заступництво київського князя і залишали собі частину данини.

Право Києва на збір данини з удільних князівств, що з’явилося у період
формування давньоруської держави як одна із форм залежності князівств
від київського престолу, було чинним ще досить довго — до XII
століття’2. На цьому етапі держава ще не мала органів, які могли б узяти
на себе фіскальну функцію, і вона доручає стягнення податків місту або
громаді під кругову поруку, а сама визначає тільки загальну суму. яку
обов’язково слід сплатити до князівської скарбниці. Стягування податків
за допомогою виборних органів, призначених самим населенням, виникло
тоді, коли податки були ще дарами і підношеннями, й практикувалося
повсюдно у Київській Русі.

Слід наголосити, що у цей самий час формується інститут посадників
(своєрідний прообраз нинішнього інституту представництва), які
призначалися на найважливіших територіях і ставали повноправними
представниками князівської влади на місцях: вони чинили суд, стягували
данину і різне мито. З появою посадників і волостелів (управителів
сільської місцевості) формується

система харчування, за якої посадники/як агенти центральної влади
князівства, збирали частину прибутку волостей на “харч”. Усі вони
утримувалися за рахунок платежів населення. На місцях існували і
спеціальні пункти збору данини — цвинтарі. Крім данини з удільних
земель, до Києва надходила частина прибутків у вигляді
сільськогосподарської продукції від феодальних маєтків.

До початку феодальної роздробленості у Київській Русі право Києва на
частку прибутків із помісних князівств не бралося під сумнів. Однак
після 30-х років XII століття відбуваються зміни у взаємовідносинах
Києва і помісних князівств: спостерігається певне зменшення ролі
загальнодержавних податків і посилення місцевого оподаткування у
територіальних межах князівств. Основною формою місцевого оподаткування
для залежних селян стає продуктова рента і різного роду повинності як
для залежних, так і для незалежних селян — утримання князівської
дружини, ремонт і будівництво доріг тощо. У містах особливого значення
набуває феодальна рента, що стягується з міських феодалів за надання
ними земельних ділянок дрібним торгівцям і ремісникам. Воднораз на
початковому етапі феодальної роздробленості Русі (30-ті роки XII — 30-ті
роки XIII століть) характерною рисою управління залишається система
харчування — для утримування центральної влади князівства, речників
адміністративної і судової влади за рахунок прибутків окремих
волостей’1.

У період панування натурального господарства у більшості держав
складалося кілька фінансових планів, а відтак і розписів прибутків та
витрат. Це зумовлювало адміністративно-фінансову децентралізацію.
Держава задовольняла свої потреби за допомогою натуральних повинностей.
а державна фінансова діяльність зосереджувалася у місцевих органах: вони
визначали розмір повинностей, розподіляли їхній тягар і на свій розсуд
витрачали державні кошти.

Численні фінансові плани вибудовувалися у дві системи — територіальні
плани і плани з джерел державних прибутків. За територіальної системи
кожна її одиниця мала самостійне фінансове управління, свій розпис
прибутків і витрат. Так поступово відбувалося виокремлення спеціальних
податків і зборів, які спрямовувалися на фінансування громадських
потреб.

Подібна фінансова взаємодія між центральними і місцевими органами влади
збереглася й за часів монголо-татарського ярма. Зміни торкнулися
насамперед податкового тягаря платників податків, який відчутно зріс
через сплату додаткової данини.

Роз’єднаністю і поневоленням більшості земель, що знаходилися на
території України, поспішили скористатися сусідні держави — Польща,
Угорщина, Молдавське князівство. Вже наприкінці XIV століття під владу
Польщі перейшли Галичина і Західна Волинь, Закарпаття прибрала до своїх
рук Угорщина, Буковину — Молдавське князівство. Східна Волинь, Поділля,
Київщина і Чернігово-Сіверщина відійшли до Великого князівства
Литовського.

Подальший розвиток бюджетних зв’язків і системи оподаткування
відбувається під впливом і на основі законів держав, у сфері впливу яких
опинилися різні території України. У цей час основна відповідальність за
сплату грошових і натуральних податків лягла на державу, феодалів, а за
сплату церковної десятини — на селянство.

Одним із основних загальнодержавних податків був щорічний земельний
податок. На Київщині й Галичині він звався “подимне” (об’єктом
оподаткування було обійстя, яке належало селянинові). А на Чернігівщині
в той час адміністрація Великого князівства Литовського збирала
“поголовщину”. На Волині такий податок називався “воловшина” (одиницею
оподаткування була ділянка землі, яку обробляли волами). Оподаткування
здійснювалося у розрахунку на земельну одиницю — дворище. Крім того,
українські селяни відпрацьовували різні повинності на користь держави:
будували і ремонтували замки і будинки, прокладали дороги, зводили
мости, давали “стацію” (грошове забезпечення князю і його двору на
переїзд). Поступово стація набула статусу постійного податку і
сплачувалася грошима.

На відміну від загальнодержавних, більш-менш фіксованих, податків,
зобов’язання селян перед феодалами-поміщиками були різноманітними. При
цьому форма виконання зобов’язань часто визначалася феодальною
залежністю селян. Так, селяни-данинники, які ще не втратили права
відокремлення від феодала, платили йому як натуральні, так і грошові
податки. Селяни, що втратили право відокремлення від феодала,
відпрацьовували на користь останнього повинності, головним чином у
вигляді панщини.

Норми панщини зростали в міру розширення господарства, а землі феодала
обробляли залежні від нього селяни власними знаряддями праці. Так, якщо
у 1424 році шляхта Галичини ввела панщину (14 днів на рік із кожного
господарства), то у 1520 році Торунським статутом для всіх земельних
володінь (духовенства, шляхти та ін.) було введено обов’язкову панщину —
один день на тиждень. 1 все-таки у другій половині XIV століття на
більшості українських земель панщина досягла двох днів на тиждень з
одного поля. Також вводилася і нерегулярна панщина, яку селянам належало
додатково відпрацьовувати на вимогу землевласника чи правителя.

На Київщині, Чернігівщині, Волині у той час натуральні податки
стягувалися переважно великою рогатою худобою, воском, хутром тощо.
Існувало й так зване “дякло” — натуральна рента, яка збиралася зерном і
сіном. Однак у міру розвитку ремесла і торгівлі та відповідного
розширення товарно-грошових відносин натуральні податки поступово
витіснялися грошовими.[1]

Київська Русь у Х—XII ст. була однією з наймогутніших держав Європи,
чому сприяли такі чинники:

— військовий, який передбачав наявність добре навченого і забезпеченого
всім необхідним спорядженням війська, що давало змогу надійно охороняти
кордони і здійснювати додаткові завоювання території або матеріальних
цінностей;

— високий рівень сільського господарства і промислів, що давало змогу
повністю забезпечувати не лише внутрішні потреби, а й експортні;

— ефективна дипломатична діяльність, включаючи матримоніальні зв’язки,
що сприяло добросусідським взаєминам не лише з прикордонними, а й з
іншими могутніми на той час державами;

— сприяння інтелектуалізації суспільства, що реалізовувалось у створенні
бібліотек, навчальних закладів при церквах, запрошенні зарубіжних
фахівців і забезпечувало високий рівень розвитку сільського
господарства, промислів, будівництва, архітектури, підготовки
чиновників, напрацювання юридичних норм;

запровадження християнства, передової на той час ідеології, що поставило
Київську Русь в один ряд із передовими на той час державами.

Стабільність надходжень до княжої казни забезпечувалась такими
чинниками:

— наявністю передової на той час юридичної бази;

— створенням спеціальних державних адміністративних структур;

— високим рівнем розвитку господарства;

— відносною внутрішньою та зовнішньою стабільністю;

— швидким відновленням господарства після військових дій.

У Київській Русі часів княгині Ольги було вперше започатковано елементи
розмежування державної княжої казни та власних доходів правителя
держави.

Стабільність держави забезпечувалась економічними, військовими та
зовнішньополітичними чинниками, які базувались передусім на достатніх
доходах княжої казни. Розбалансування цих чинників призвело до зменшення
доходів, а отже, до занепаду держави.

Могутньою державою на той час могла бути тільки держава зі значною
територією. Дроблення Київської Русі на удільні князівства призвело в
кінцевому результаті до її занепаду. [4]

2.Польсько-литовська доба (XIV—XVI ст.)

Протягом XVI ст. у багатьох західноєвропейських державах пожвавилась
господарська діяльність. Населення міст зростало, що вело до збільшення
споживання харчових продуктів, зокрема хліба. На це відреагували
землевласники польських центральних регіонів Речі Посполитої. Власники
земель почали перетворювати свої володіння на комерційні орієнтовані
господарства, які називались фільварками. Почалось поступове закріплення
селян з метою мати гарантовану робочу силу.

Протягом XIV—XVI ст. українські землі традиційно відігравали роль
торговельного партнера, хоча й були досить значні перешкоди.

Важливу роль відігравав Дніпро, обслуговуючи транзитну
“московсько-ординську” торгівлю, з’єднуючи Крим і Північне Причорномор’я
з Північно-Східною Руссю.

Торгівля в XIV—XV ст. була переважно суходільна. Серед внутрішньої
торгівлі переважали продукти рільництва, тваринництва та ремісничих
виробів. Крім торгів, де продавали й купували певні товари у відведені
дні, з XVI ст. починають створюватись постійні крамниці. Так, у середині
XVI ст. у Крем’янці було 70, у Луцьку — 40, а у Холмі — 20 крамниць.

Українські землі торгували, обмінюючись товарами із Московією, Пруссією,
Угорщиною, Польщею, Венецією, Моравією, Шльонськом, Австрією, Волощиною,
Англією, Чехією, Кримом.

Значне місце в південному експорті належало невільникам, яких татари
брали в полон і продавали переважно у Каффі. У XV—XVI ст. в Італії
платили за українських невільників, а особливо за невільниць, більше ніж
за інших. У XVI ст. вивіз українських невільників до Італії зменшується,
проте до XVI ст. вивозять їх ще до Туреччини, Малої Азії.

Починаючи з XVI ст. економіка Галичини, Волині, Поділля поступово
переорієнтовувалась на потреби зовнішнього ринку.

У XIV—XVI ст. вони характеризуються багаторівневістю, мінливістю і
певною хаотичністю, що пояснюється тими соціально-економічними
процесами, які мали місце в цей період. Але певна впорядкованість все ж
простежується. Цьому сприяло запровадження нових юридичних норм,
поступовий відхід від звичаєвого права, зміцнення адміністративного
впливу на економічні процеси.

Рівнів зборів податків було кілька — загальнодержавний, окремого
князівства (пізніше — воєводства), повіту, села, окремого пана і,
насамкінець, осадчого. Розглянемо рівень збору платежів, що їх
сплачували платники, за тими джерелами, які дійшли до наших днів.
Платниками державі були міста, села, окремі власники майна. Міста до
1480 р. платили мито за право здійснення торговельної діяльності на
користь уряду в таких розмірах: Берестя — 1100, Київ — 950, Володимир —
150 кіп; наприкінці XV ст.: Київ — 750, Луцьк — 500, Берестя — 430,
Володимир — 60 кіп; на початку XVI ст.: Луцьк — 800, Київ — 700, Берестя
— 500, Володимир — 60 кіп.

Власники маєтків, через які проходили торговельні шляхи, зобов’язувались
стягувати мито з торговельних караванів на користь держави. Для контролю
за стягненням мита всі шляхи були переділені митними кордонами.

У сільській місцевості збиралися податки, які називались по-різному: в
Україні — “подимщина”, у Білорусі — “посощина”. Грошовий податок, що
його збирала держава, називався “серебщина”. Пани платили державі,
стягуючи з населення податок (“дякло” та “стації”) натурою: сіном,
збіжжям, медом, худобою тощо. В окремих землях ці податки називалися
“поволовщина”, а загалом — “стація”. Це був податок, пов’язаний з
обов’язком годувати князя, коли він перебував у певній землі.

Ослаблена держава — як Київська Русь, так і Галицько-Волинське
князівство — без розвиненої економіки і міцного державного управління
стає легкою здобиччю не досить сильних держав — Литви та Польщі.

Держава, яка стала підвладною іншим державам, хоч і не відчуває значних
утисків, все ж поступово втрачає атрибути державності — мову, звичаї,
закони, державну символіку, релігію, суд, податки, і, відповідно, її
бюджетні надходження обслуговують інтереси іншої держави.

Іноземні держави, які окупували українські землі, передусім дбали про
захист своїх інтересів, не приділяючи достатньої уваги обороні,
соціально-культурному розвитку України.

За часів перебування під владою литовських, польських, угорських
правителів, національний розвиток хоч і не призупинився, але був досить
обмеженим і знаходив свій прояв у містах з магдебурзьким правом.

Асиміляція корінного населення із завойовниками сприяє зникненню
політично свідомої національної еліти. У випадку із Річчю Посполитою
перейняття чужоземних норм поведінки притупляє почуття національної
приналежності, втрачається ідея відродження незалежної держави.

Входячи до складу Литви та Польщі, Україна мала змогу приєднати до своєї
самобутності ті передові риси розвитку цивілізації, які були в цих
країнах на той час, що є позитивним чинником, але призупинила свій
поступ у напрямі власних інтелектуальних досягнень, що є негативним
фактором.

3.Козацький період (XVI—XVIII ст.)

Розглянемо бюджетні процеси за доходами й видатками. У Новій Січі основу
доходів становили доходи від ведення господарства, хоча в окремі періоди
правителі Росії щедро винагороджували запорожців за допомогу у
військових операціях. Розглянемо основні доходи Запорозької Січі.

Таблиця 1. Доходи Запорозької Січі XVII- XVIII ст..

Джерела доходів Характер доходів

Кошові регалії і домени Доходи від промислової експлуатації рибальських
і мисливських угідь, земель (зимівників і хуторів)

Військова здобич Воєнні трофеї – добутий шаблею та веслом „козацький
хліб”

Субсидія королівська, “жалованье” царське, платня гетьманська Допомога
грішми, хлібом, горілкою, військовими з боку Росії й Гетьманщини, до
1648 р. — Польщі

Військовий оклад Податок на користь січової й паланкової старшини.
Стягувався без імунітетів і неоподаткованого мінімуму з усіх козаків
(курінних і одружених), а також з некозаків (січового підданства) по 1
крб.50 коп. з душі (в другій половині XVII ст.). Одружені
козаки-“гніздюки” вносили додатковий податок із сім’ї

Мито За перевіз товарів із сусідніх країн транзитом через запорозькі
землі. З горілки бралося натурою

Господарська десятина та медове Стягувалися у паланках від хуторів і
млинів натурою, від промислів і пасік — грошима. За користування
посполитими військовою землею — 10 % урожаю___

Торговельне Податок акцизного типу з крамарів на січовому ринку — 10 %
вартості товарів

Куфовий збір Від кожної привізної бочки (куфи) спиртних напоїв по одній
кварті (близько 1 л) або її вартість грошима

Податок з шинків По 2,50—5,00 крб. за рік сплачували в скарб господарі,
що мали шинки(корчми) у Січі, паланках і зимівниках

Подимне Податок з хат по селах, населених поспільством, тобто
некозаками, підданими Війська, що жили в паланках

Мостове Плата за перевози на Дніпрі й польових річках у межах
Запорозьких вольностей

Орендна плата За крамниці і дуби (вантажні човни), що належали куреням.
Витрачалась на потреби курінного товариства

Руга, роковщина На утримання церкви і духівництва

Інші доходи Безхазяйне, виморочне, конфісковане майно, викуп за
полонених і засуджених, судові штрафи

Податки стягувались через ціни на товари. Козаки, на відміну від
некозаків, не сплачували податків на споживчі товари. Кіш міг тимчасово
або постійно звільняти від інших податків заслужених або збіднілих
козаків.

Значну частину доходів отримувала Січ від зовнішніх надходжень —
військова здобич, “царское жалованье”. Королі, царі, а потім і гетьмани
за послуги запорожців у військових битвах періодично пересилали на Січ
гроші, провіант, різне спорядження. Так, наприклад, у 1696 р. Петро І
нагородив за допомогу в перемозі над турками під Азовом кожного
запорожця по 1 крб. (вартість кварти горілки, тобто одного літра, — 2
коп.) і по відрізу сукна. Військовою здобиччю було золото і срібло,
дорогий посуд, зброя, цінні тканини, килими, ікони, худоба.

Але в Новій Січі військова здобич не була основним джерелом доходів.
Вагому їх частину приносила торгівля — від продажу товарів за межами
Січі, сплата податків від продажу товарів на території Січі, мито за
транзит товарів.

Запорозька Січ мала завершену систему збирання і витрачання коштів
скарбу. Характерною особливістю дохідної частини є трудові повинності,
які виконувались безоплатно. Бюджет Січі був беззбитковим, і його
збалансування досягалось трудовими повинностями, зменшенням платні,
регулюванням експортно-імпортних операцій, покриванням частини державних
потреб за рахунок старшини, хоча щодо останнього зворотний процес також
мав місце.

Таблиця 2. Доходи та видатки скарбу Запорозької Січі у XVIII ст..

Доходи Видатки

І. Зовнішні джерела

1. Військова здобич

2. “Жалование царское”, платня гетьманська

3. Задоволення претензій іншими державами

4. Продукти від царського уряду

5. Доходи від зовнішньої торгівлі

II. Внутрішні джерела

1. Кошові регалії та домени

2. Мито

3. Внутрішні податки

4. Орендна плата

5. Конфісковане майно

6. Викуп за полонених

7. Судові штрафи

8. Кредитні операції

І. Зовнішні напрями

1. Утримання російських полків під час військових дій з Туреччиною

2. Дари царям та російським чиновникам

3. Спорядження Запорозького війська на військові операції за межами Січі

4. Задоволення претензій від інших держав

II. Внутрішні напрями

1. Утримання церковних установ

2. Утримання урядовців Коша

3. Поточне утримання господарства Коша

4. Допомога збіднілим козакам та іншим членам Війська Запорозького

5. Видача кредитів

6. Резерв

За часів Гетьманщини на бюджетні процеси мали вплив як зовнішні так і
внутрішні чинники. З боку Росії відчувався постійний тиск із намаганням
підкорити фінанси Гетьманщини, з внутрішнього — цілий комплекс
різнопланових чинників, викликаних неврегульованими юридичними нормами,
особливостями соціально-економічного устрою, національними,
демографічними, політичними процесами.

Основи зовнішніх взаємин з Росією були закладені за часів Б.
Хмельницького і потім уточнювалась при виборах нового гетьмана, а також
в односторонньому порядку з боку Росії.

Основні напрями взаємин були такі:

1. Безоплатне утримання російської армії. Селяни і козаки-підпомічники
збирали гроші, продукти харчування (порції), фураж (рації). До 1707—1709
рр. збори були незначними. Після Полтавської битви на Лівобережній
Україні постійно перебувало до 10 полків, а під час військових дій —
значно більше. З 1716 до 1783 р. ці збори мали постійний характер і
називались “консистенські дачки”. З 1764 р. вони збирались у грошовій
формі — по 1 крб. із кожного двору.

2. Виконання повинностей. Цих повинностей у різні роки налічувалося
чимало. Так, селяни і міщани повинні були забезпечувати підводами,
кормами, волами, погоничами потреби армії, пошти, чиновників. У роки
російсько-турецької війни 1735—1739 рр. було

притягнуто до обозної служби 205 тис. селян, забрано волів і коней на
146,3 тис. крб. Усього збитки для України становили 12 млн крб. У
1737—1738 рр. Україна утримувала власним коштом від 50 до 75 російських
полків, що коштувало їй 1,5 млн крб., у 10 разів більше за її річний
бюджет. Утрати населення становили 35 тис. осіб, що для чисельності в
1,5 млн осіб не було суттєвим. Тяжким випробуванням для українців були
такі повинності, як примусові каральні роботи, будівництво
фортифікаційних споруд. Козаків і посполитих відправляли до Петербурга,
Астрахані, Кавказу, додому ж поверталось не більше ЗО—60 %, решта
вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв.

Передавання частини бюджетних коштів Лівобережної України до Росії.
Оскільки бюджетні ресурси України починаючи з 1722 р. перебували під
контролем Росії, то в окремі роки грошові ресурси направлялись до
російської казни. Так, у 1725 р. для Росії було виділено 244 255 крб.
від податків.

Практично протягом усього періоду існування Гетьманщини простежуються
три рівні збирання податків, зборів, виконання повинностей:

1. У державну казну — до військового скарбу.

2. На користь місцевої старшини в полках, сотнях.

3. На утримання землевласника, пана, збирачів податків.

До державної казни надходили:

1. “Показанщина” — податок на виробництво горілки (від одного “казана” —
специфічного апарату для виготовлення горілки). Козаки та духовні особи
платили 50 коп. за “казан”, селяни — 1 крб.

2. Тютюнова десятина. Справлялась спочатку з посівів натурою, а з 1723
р.— 60 коп. з пуду.

3. Податки на торговельну діяльність. Стягувалися в розмірі 2 % від
вартості товару. За продаж горілки і дьогтю стягувалися з одного відра.
Оподатковувався продаж солі, хліба, риби, вина, худоби, “ярмаркові” — з
купецьких підвід. У 1714 р. було введено новий податок —”поголовщину”,
що збирався не з вартості товару, а з “голови” купця.

4. Податок із млинів, так званий “військовий мірчук”, — який стягувався
в розмірі 1/3 помолу для забезпечення потреб російської армії.
Сплачувався всім трудовим населенням, починаючи від 1665 р.

5. Податки з промислів, наприклад з копалень. Збиралися переважно
натурою.

6. Митні збори в частині, визначеній гетьманською адміністрацією. Мито
було зовнішнім і внутрішнім. Зовнішнє мито поділялось на “індукти” — за
ввезення товару та “евекти” — вивезення товару і давало щорічно до 50
тис. крб. За царювання Єлизавети було перенесено митні кордони
Російської імперії до польського та турецького кордонів і таким чином
скасовано ці види мита Гетьманщини. Гетьман Розумовський доводив сенату
Росії незаконність цих скасувань, але цариця Єлизавета затвердила
рішення сенату, скасувавши юридичне тим самим митну територію
Гетьманщини. Однак ще довго цей указ виконувався не в повному обсязі, і
лише за часів правління Катерини II митну територію України було
повністю скасовано. Внутрішнє мито брали за проїзд територією
Гетьманщини, окремо “перевізне” — через річки, “мостове” — через містки.

7. Інші податки з населення, наприклад, “куничне” з весіль. У 1765 р.
було запроваджено подушний податок, а з 1783 р. він поширився на всю
Україну. У цьому ж році змінилися розміри податків. Замість 1 крб. з
селян і козаків збирали по 1 крб. 20 коп., а з купців — 1 % від
земельного капіталу, з поміщицьких і монастирських селян —72 коп. на
рік. Після секуляризації монастирського землеволодіння селян цих
маєтностей віддали у володіння держави, і вони, крім подушного, платили
податок у розмірі 1 крб. Дворянство та духовенство були звільнені від
сплати прямих податків.

8. Державні “загальнонародні” повинності, обов’язковість яких
підтверджувалася грамотами І. Скоропадського, Д. Апостола. Найбільш
поширеною повинністю було забезпечення селянами і міщанами підвід,
коней, волів і погоничів для російської армії, перевезення провіанту,
пошти, чиновників.

На користь місцевих органів влади збирали податки на утримання цих
органів влади. На утримання ратуш у містах також збирали окремі податки
і мито. Розміри податків були неоднакові в кожному полку. Податки часто
здавали на “відкуп” в оренду окремим

організаціям або особам, які збирали зазвичай значно більше. Особливо це
було поширеним за гетьманування Самойловича. В окремі періоди державний
скарб не був відокремлений від приватних доходів гетьманів. Так було за
гетьманування Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Мазепи.

Отже, підґрунтям державності була українська національна думка, яка
теоретично і практично забезпечила створення основ держави — мову,
адміністративний устрій, військову, правову, господарську, судову,
фінансову, у тому числі й бюджетну системи.

Бюджет України у складі бюджетної системи Росії в кінці XVIII – на
початку XX ст.

Основним джерелом доходів у Російській імперії у першій половині XIX ст.
були оброчний і подушний податки з селян, шинкові та митні збори,
податки з капіталів і торговельних оборотів. Платили ці податки,
переважно селяни і торговці. Дворяни сплачували незначні збори. У
структурі доходів перед 1861 р. близько ЗО % становив “питейний” дохід.
Селяни за 1845—1861 рр. сплатили майже 1 млрд крб. податків. Податки
збирались також і в натуральній формі, і лише в 1828 р. у шести
українських губерніях було зібрано податків на суму близько 3,5 млн крб.

Крім сплати податків державі кріпаки — чоловіки і жінки — відбували
панщину. На Лівобережній Україні вона становила здебільшого три-чотири
дні, на Правобережній доходила до шести, а на Південній Україні, де
кріпаків вистачало, — не більше двох днів на тиждень. Панщиною праця
кріпаків не обмежувалась — по всіх господарствах вони виконували різні
повинності: возили дрова з лісу, продавали збіжжя, прокладали та
лагодили мости, давали панові курей, гусей, іноді овець, телят, корів.
Жінки мусили збирати гриби, давати яйця, полотно, прядиво тощо.

Дещо кращим було становище селян, які йшли “на оброк”, тобто діставали
право сплачувати дідичеві певну суму грішми й мешкати, де вони захочуть.
“Оброчні” селяни працювали по містах як ремісники, обслуга в готелях,
візниками, служниками тощо.

У 1830-х роках збільшується число так званих місячників — селян, які не
мали свого господарства і діставали від пана утримання. У 1840-х роках
на Лівобережній Україні кількість “місячників”доходила до 25 % загальної
кількості кріпаків.

Отже, основними формами експлуатації селян були відробіткова, грошова і
натуральна ренти. Переважала панщинна організація селян. Серед
поміщицьких селян панщинників-кріпаків у Правобережній Україні було 97,4
%, Лівобережній — 99,3 %, Південній — 99,1 %.

Хоча закон від 1797 р. встановлював триденну панщину, вона була більшою.
Державні селяни вважались вільними. Податки державні забирали 40 %
річного прибутку, і тому значна частина селян була неспроможна їх
сплатити.

У 1839—1841 рр. була проведена реформа, яка ліквідувала оренду державних
маєтностей, замість подушного введено оброк із землі та прибутків від
промислів. Ця реформа прискорила перехід селянських господарств до
ринкових методів господарювання. У 1847— 1848 рр. була проведена нова
реформа, яка мала на меті інвентаризацію земель селян Правобережжя;
земля, яка була в користуванні селян, закріплювалась за ними,
регламентувались повинності на користь поміщика. Селяни, які мали робочу
худобу, зобов’язувались відробляти три дні на тиждень і один жіночий
день, інші селяни —два чоловічих і один жіночий день. Городники за
користування садибою та присадибною ділянкою або платили оброк, або
відробляли 24 дні на панщині. Натуральні данини скасовувались. Якщо
селяни чритягувались до додаткових відробітків, вони отримували за це
плату. Але оскільки відповідного контролю за інвентарними правилами не
було, їх практично не дотримувались.

Розглянемо за цей період видатки бюджету. Видаткова частина становила
майже 15—20 % національного доходу Росії. Більшість витрат припадала на
воєнне і морське міністерства. У 1804 р. із 122 млн крб. бюджету на
утримання цих міністерств було витрачено майже 53 млн крб.; у 1855 р. з
526 — 270 млн крб. Крім того, 10 % йшло на утримання двору, тоді як на
освіту виділялось менше, ніж 1 % усіх бюджетних коштів.

Незважаючи на фінансові реформи, видатки бюджету зростали значними
темпами, і якщо на початку XIX ст. сума державного боргу (внутрішні та
зовнішні позики) дорівнювала майже чотирьом річним бюджетам Росії, то
напередодні 1861 р. державний борг перевищував річний бюджет майже у 8
разів.

Розвиток подій після 1861 р. диктував необхідність упорядкування
фінансової системи, тому до кінця XIX ст. було зроблено кілька спроб
налагодження стійкої діяльності грошово-кредитної, банківської,
податкової, митної підсистем. З 1863 р. в усіх великих газетах 1 або 2
січня публікувалась “Всепіддана доповідь міністра фінансів про державний
розпис доходів і видатків”, де детально вказувалось, скільки і яких
податків буде зібрано і на які цілі витрачено.

8 березня 1906 р. були затверджені правила про порядок розгляду
державного розпису доходів і видатків Російської імперії. Прийняття
конституції й утворення Державної думи поряд із реформованою Державною
радою сприяли бюджетному процесу, налагоджувався державний контроль,
поліпшувалась касова справа.

Розглянемо ситуацію в податковій справі. Були скасовані винні відкупи як
неефективні й замінені на акциз на вино.

Також були введені акцизи на цукор і тютюн. Але порядок стягування
податків із урахуванням станів не був скасований майже до 80-х років. У
1863 р. подушний податок з міщан міст європейської Росії замінив податок
на міське нерухоме майно, за яким у 1898 р. дохід становив 8,6 млн крб.
У 1894 р. було запроваджено квартирний податок. Із 1875 р. частка
місцевих повинностей перетворилась на державний поземельний податок без
розмежування власників. Цей податок на селянські землі в три і більше
разів перевищував податок на приватні землі. У 70-х роках прямі податки
з селянської десятини землі були в 10 разів більшими, ніж прямі податки
з десятини поміщицької землі.

У результаті селянських заворушень 1879—1880 рр. було скасовано подушний
податок (у 1882 р.), зменшені викупні платежі. Скасування подушного
податку компенсувалось збільшенням непрямих податків і платежів колишніх
державних селян. У губерніях європейської Росії платежі і примуси, що їх
сплачували селяни наприкінці XIX ст. з десятини землі, дорівнювали в
середньому 1,39 крб., що становило 36,8 % чистого прибутку з десятини,
або 15,4 % валового прибутку.

У багатьох повітах податки перевищували прибутки.

У 1900 р. населення Російської імперії сплатило непрямих податків на
суму 657 млн крб., у тому числі з алкогольних напоїв — 317, тютюну — 41,
цукру — 63, нафти — 25, мита — 204 млн крб. Значна частка спирту,
тютюну, цукру була українського виробництва. Дев’ять українських
губерній з 1868 до 1880 р. дали Російській імперії 2899,2 млн крб., а
повернуто було на власні потреби лише 1749 млн крб.

За 15 років, починаючи з кінця XIX ст., бюджет Російської імперії
одержував з України 3289 млн крб. прибутку, а на потреби України
залишалось 2605,2 млн крб. Незважаючи на заходи, що їх проводив уряд з
метою впорядкування надходжень до бюджету, державний борг невпинно
зростав.

З середини 80-х років Росія за величиною державного боргу посідала третє
місце після Франції та Великобританії. У 1903 р. борг становив 6679 млн
крб. Для стабілізації фінансової системи виникла необхідність грошової
реформи, яка і була проведена в 1897 р.

Відомості, подані в табл. 1, показують, що за 15 років – з 1900 по 1914
р. частка доходів, мобілізованих в Україні, в доходній частині
державного бюджету Росії становила в середньому 20,8%, проти 12,3%
середнього показника видатків в Україні у загальній структурі видаткової
частини держбюджету Росії.[6]

5. Україна в 1917—1922 рр. XX ст.

Через надзвичайну складність періоду, часту зміну політичної ситуації,
громадянську війну бюджетних процесів як таких практично не було, хоча
були окремі спроби забезпечити системність державних надходжень і
видатків. Суттєву роль відіграв той факт, що Україна більше, ніж два
століття входила до складу інших держав, і в цих умовах за досить
короткий період налагодити бюджетні процеси було майже неможливо.

Перший крок до самостійних бюджетних відносин зробила Центральна Рада,
відокремившись від фінансової системи Росії і намагаючись забезпечити
власний грошовий обіг. На початок 1917 р.

Україна не мала своїх грошей, податків, банку. У червні 1917 р.
Центральна Рада в І Універсалі задекларувала: “Щоб певна частина грошей,
які збираються в Центральну казну з нашого народу, булла віддана нам,
представникам свого народу, на національно-культурні потреби його… До
сього часу український народ усі кошти свої оддавав у Всеросійську
центральну казну, а сам не мав та не має й тепер від неї того, що
повинен би мати за се. І через те ми, Українська Центральна Рада,
приписуємо всім організованим громадянам сіл і городів, усім українським
громадським управам і установам з 1 числа місяця липня накласти на
людність особливий податок на рідну справу і точно, і негайно регулярно
пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради”1. Але
практичних дій для реалізації цього положення Центральна Рада не
здійснила, і Україна продовжувала залежати від поставок російських
грошових знаків. Збирання податків було абсолютно невпорядкованим.
Виплата заробітної плати робітникам і службовцям припинилась, купівельна
спроможність населення знизилась. Селяни перестали привозити в місто
товари для продажу. Ситуація дещо вирівнялась лише з випуском
української грошової одиниці.

З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського окремі економічні питання
вдалося вирішити, завдяки чому почала відновлюватись розбалансована
фінансова система, вдалося створити державний бюджет. Стабільність
грошової одиниці — карбованця — забезпечувалась природними багатствами
України, а також цукром. У цей період Україна виплачувала значну
контрибуцію німецько-австрійським “визволителям”. Так, згідно з
договором від 10 вересня 1918 р. на 1918/19 господарський рік уряд
Української держави надав право вивозити не менше 100 млн. пудів хліба,
худоби до 11 млн. пудів (живої ваги), овець — 300 тис. голів, птиці — 2
млн. шт., до 400 тис. пудів сала, масла, сиру, близько 200 тис. пудів
м’ясних консервів, ковбаси і м’ясних товарів (за місяць), 2,5 млн. пудів
цукру, а також багато іншого продовольства та промислової сировини.
Наприклад, з 16 травня до ЗО жовтня було вивезено 4 500 230 пудів вовни,
173 836 пудів волосу і щетини, 379 352 пуди різних тканин, 479 000 пудів
шкур і хутра, 449 000 пудів різних металів, 144 734 пуди руди, 286 965
пудів тютюну, 78 250 пудів конопель і льону, 18 641 пуд гуми.

Масового характеру набуло безробіття. Так, за далеко не повними даними,
у 1918 р. тільки у 23 містах України налічувалось 180,6 тис.
безробітних.

У грудні 1918р. гетьманат був замінений Директорією, але суттєвих
зрушень в економіці не відбулося, не було оптимально вирішене й основне
для населення питання — земельне, а тому соціальні відносини
загострились.

У Західній Україні постійно не вистачало продуктів харчування та
предметів першої необхідності. Уряд Наддніпрянської України надав
галичанам допомогу — було надіслано 1000 вагонів продуктів харчування (у
тому числі 500 вагонів цукру) й асигновано певну кількість грошей для
закупівлі продуктів харчування. Але ця допомога виявилася недостатньою.

З найбільшими труднощами зіткнулись Секретаріати фінансів і торгівлі та
промислу, їм не вистачало ні фінансових ресурсів, ні фахівців. Доходи
бюджету були мінімальними, і з великими зусиллями уряд вишукав кількасот
тисяч крон, щоб виплатити “добове” фронтовикам.

6. Україна в складі Радянського Союзу (ЗО грудня 1922 р. — 15 липня
1990 р.)

Увійшовши до складу Радянського Союзу, Україна отримала певні атрибути
державності, в тому числі й автономний бюджет. Однак треба зазначити, що
він повністю формувався під контролем Москви.

Орієнтовний бюджет України на 1922/23 бюджетний рік було затверджено РНК
УРСР 24 жовтня 1922 р. і передано на розгляд у Москву для включення в
загальний бюджет Федерації держав. Цей бюджет мав щоквартально
уточнюватись. І квартал — жовтень, листопад, грудень 1922 р., інші
квартали — з січня до вересня 1923 календарного року, причому бюджет І
кварталу бюджетного року не складався. Першою формою в бюджеті йшли
видатки, а потім доходи. У дохідну частину включались дотації з центру,
оскільки перший бюджет України в складі СРСР був дефіцитним на 19,3 %.

До складу бюджетної системи СРСР увійшли: союзний бюджет, 15 державних
бюджетів союзних республік, у складі були 50,9 тис. місцевих бюджетів, в
тому числі 20 бюджетів автономних республік, 145 крайових, обласних та
окружних, 2,0 тис. міських, 3,7 тис. районних, 3,8 тис. селянських і
41,1 тис. сільських бюджетів.

Побудова та функціонування бюджетної системи СРСР мала відбуватися
відповідно до принципів, які були відображені в Конституції СРСР. Однак
у процесі реалізації засад бюджетної політики їх застосування не завжди
відповідало змісту.

У Конституції Української РСР, прийнятій 20 квітня 1978 р. було
записано, що Українська РСР – суверенна радянська соціалістична держава.
Не дивлячись на те, що і в ст. 76 Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 р.
кожна “Союзна республіка є суверенна радянська держава …” на практиці
усі п’ятнадцять союзних республік права на економічну самостійність та
бюджетну автономність не мали, а входили до єдиної бюджетної системи.

Державний бюджет Української РСР був складовою єдиного Державного
бюджету СРСР.

За цих суспільно-політичних умов усі союзні республіки втратили
економічну, фінансову, бюджетну самостійність, а також Україна також
відповідно втратила право на розробку і здійснення фінансово-бюджетної
політики щодо формування, мобілізації та використання державних коштів.
В Україні, як і в кожній союзній республіці, відбувалась реалізація
бюджетної політики Союзу РСР.

Україна щорічно була донором в організації бюджетного процесу СРСР.
Фінансування з бюджету СРСР відбувалось не завжди в інтересах республік
та окремих територій, що стало основною причиною створення на території
України неструктуризованого розбалансованого господарського комплексу та
неефективно діючої бюджетної мережі.

Зміст бюджетного законодавства СРСР можна умовно звести до такого:
єдність і повна централізація бюджетної системи; централізація права на
підготовку податкового законодавства регламентація видатків знаходилась
у віданні союзних органів; включення бюджетів союзних республік до
складу єдиного державного бюджету, затвердження зведеного бюджету
верховними органами Союзу.

До головних ознак бюджетної системи СРСР належать:

стабільність фінансового законодавства (бюджетного, податкового,
валютного), довготривала незмінність законодавчих та нормативних актів;

прийняття бюджету до початку нового фінансового року;

відсутність права союзних республік на реалізацію бюджетної ініціативи
на відповідних територіях щодо організації місцевих бюджетів та
бюджетної політики в цілому в межах окремої республіки;

високий рівень централізації публічних фінансів союзних республік
окремих регіонів та територій і їх перерозподіл через союзний бюджет;

єдина фінансова система, єдність фінансових органів та високий рівень
наступного державного контролю за використанням бюджетних ресурсів;

відсутність прозорості та належного рівня гласності бюджетного процесу,
формування, розподілу, перерозподілу і використання бюджетних коштів;

розгляд та прийняття закону (рішення) про відповідний бюджет відбувалось
в умовах “єдиної” незмінної політичної позиції та відсутності права на
іншу думку і професійну позицію. Прийняття бюджету відбувалось завжди
одноголосне, виключалась практика

його неприйняття або повторного розгляду на сесії;

наявність зустрічних потоків бюджетних коштів, низький рівень їх
кругообігу та ефективності використання. Розпорошення бюджетних
коштів;

виконання податкових зобов’язань і практична відсутність заборгованості
підприємств бюджету;

виконання бюджетних призначень, відсутність заборгованості бюджетним
установам та міжбюджетної заборгованості.

Публічні фінансові ресурси розпорошувались шляхом фінансування
неефективних, довгострокових програм капітального будівництва, що
призводило до зростання об’єктів незавершеного будівництва (довгобудів).
При цьому в процесі перерозподілу бюджетних коштів відбувалось
будівництво великих військових об’єктів, як невідкладне і першочергове
фінансування без врахування інтересів республік і структури
національного господарства, що з часом стало визначальним фактором у
загостренні фінансово-економічної кризи і зайвим тягарем для розвитку
української економіки.

Державний бюджет Української РСР розроблявся Радою Міністрів Української
РСР на основі планів економічного і соціального розвитку Союзу РСР і
Української РСР та Державного бюджету СРСР.

Він затверджувався Верховною Радою Української РСР відповідно до
доповіді Голови Ради Міністрів Української РСР і висновку
Планово-бюджетної та інших постійних комісій Верховної Ради Української
РСР.

Незалежна Україна від дня прийняття Декларації про Державний
суверенітет України (з 16 липня 1990 р.)

Після прийняття Декларації про незалежність Української РСР було
прийнято Закон Української РСР “Про економічну самостійність” від 3
серпня 1990 р. У цьому важливому законі у статті 1 передбачалось
забезпечення економічної самостійності Української РСР як необхідної
умови державного суверенітету України. Зазначено, що Українська РСР
самостійно визначає економічний статус і стратегію
соціально-економічного розвитку в інтересах народу України, здійснює
управління економічними процесами, фінансово бюджетну, грошово-кредитну,
цінову, інвестиційну, науково-технічну і зовнішньоекономічну політику.

У статті 5 цього Закону зазначено, що Українська РСР має власну
фінансову систему, фінансові ресурси республіки складаються з коштів
республіканського бюджету, бюджетів місцевих Рад, коштів органів
місцевого самоврядування, позабюджетних надходжень та інших фінансових
ресурсів.

Формування доходної бази республіканського і місцевих бюджетів
ґрунтується на податковій політиці, що визначається законодавством
України.

Реалізація фінансово-економічної самостійності розпочалася шляхом
формування національного правового поля. Важливими законодавчими актами
для України в період її становлення, були

Закони:

• “Про бюджетну систему Української РСР” від 5 грудня 1990 р.;

• “Про ціни і ціноутворення” від 3 грудня 1990 р.;

• “Про державну податкову службу в Україні” від 5 грудня 1990 р.

• “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве регіональне

самоврядування” від 7 грудня 1990 р.;

• “Про республіканський бюджет Української РСР на 1991 рік” від

25 грудня 1991 р. та деякі інші.

З проголошенням 24 серпня 1991 року і підтвердженням на Всеукраїнському
референдумі 1 грудня 1991 року незалежності та утворення України як
суверенної Європейської держави розпочався сучасний період формування та
розвитку бюджетної системи України як суб’єкта міжбюджетного права.

З перших років незалежності бюджетна система України стала одним із
головних атрибутів державності. Відбувалось поступове реформування
бюджетних відносин України та розвиток міжбюджетного регулювання.

Бюджетна система поступово вдосконалювалась і наповнювалась новим
економічним змістом. Однак за своєю формою побудови вона залишилась
незмінною усі десять років поспіль. Побудована структура та система
управління бюджетними коштами залишились за формою організації такими,
якими були за часів Союзу РСР. Про це свідчить і прийнята нова редакція
Закону України “Про бюджетну систему України” від 28 квітня 1995 року.
Відповідно до цього закону бюджетна система складалась з Державного
бюджету України,

республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих
бюджетів. Сукупність усіх зазначених бюджетів складала зведений бюджет
України. На практиці існували зведений бюджет України, зведені бюджети
областей та районів, які об’єднували підвідомчі місцеві бюджети. Таким
чином в Україні збереглась практика формування та регулювання бюджетів
на зразок бюджетної системи Союзу РСР практично до 2001 року із
виконання централізованих адміністративних форм і методів управління
бюджетними ресурсами та організації бюджетного процесу в державі.

Через недосконалість бюджетного законодавства постійно відбувались зміни
бюджетних правових норм та правил бюджетного регулювання. Відсутність
стабільності і постійні зміни правил бюджетного процесу стали початком
формування незбалансованих бюджетів. Починаючи з 1994 р. за таких умов
відбувається процес формування міжбюджетної заборгованості як результат
і наслідок неузгоджених фінансово-бюджетних рішень. Її обсяг до введення
Бюджетного кодексу досяг понад 2 млрд. грн.

Прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України як основного Закону
України стало основою і вимогою щодо вдосконалення принципів побудови
бюджетної системи, розвитку міжбюджетних відносин та здійснення
бюджетної реформи в Україні.

Україна як суверенна і незалежна держава є унітарною. Систему
адміністративно-територіального устрою України складають Автономна
Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.
Адміністративно-територіальний поділ України ґрунтується на засадах
єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і
децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості
соціально-економічного розвитку регіонів.

Державний устрій та адміністративно-територіальний поділ України є
основою для формування бюджетного устрою. Бюджетний устрій передбачає
організацію, принципи побудови і структуру бюджетної системи та
взаємозв’язок усіх ланок бюджетної системи в процесі забезпечення
виконання єдиної загальнодержавної фінансово-бюджетної політики.

Бюджетний устрій є складовою державного устрою і спрямований на
організацію та забезпечення виконання загальнодержавних функцій. Він
передбачає формування національної бюджетної системи з метою організації
бюджетного процесу щодо забезпечення регулювання та контролю за рухом
публічних фінансових ресурсів.

Другий етап завершився формуванням засад і принципів побудови
національної бюджетної системи і започаткував наступний етап
реформування – третій.

Відповідно до статті 95 Конституції України бюджетна система має
будуватися на засадах справедливого і неупередженого розподілу
суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. Для
забезпечення повноцінного виконання статей 92, 95, 132, 142, 143 та ін.
Конституції України Верховна Рада України 21 червня 2001 року прийняла
Бюджетний Кодекс України. Відповідно до Бюджетного кодексу бюджетна
система України складається із державного бюджету та місцевих
бюджетів.[2]

Висновки

Бюджетна система – це сукупність бюджетів усіх рівнів, які врегульовані
правовими нормами, і формуються на єдиних принципах під впливом
державного устрою та адміністративно-територіального поділу країни.

Бюджетна система України у своєму розвитку пройшла тривалий період
становлення, протягом якого відбувались зміни в її побудові відповідно
до діючого на той час суспільно-економічного ладу та устрою держави. Під
час поневолення та втрати державності Україна не мала можливості
формувати власну, національну фінансово-бюджетну систему, що не сприяло
розвитку і зміцненню бюджетних відносин на рівні окремих територій та
держави в цілому.

Для України історично характерними є окремі періоди розвитку та
становлення державності: зокрема утворення Київської Русі, Запорозької
Січі, Української Народної Республіки, України як самостійної держави.
Питання утворення держави прямо пов’язано із формуванням необхідних
атрибутів державності, в тому числі армії, апарату управління,
фінансової системи, грошової одиниці, податків і митних зборів,
державної казни – державного фонду як спеціального загальнодержавного
фонду публічних фінансів тощо.

Формування такого фонду пов’язано із виконанням функцій держави. З цією
метою відповідно до державного та територіального устрою у кожній країні
формується бюджетна система на відповідних засадах та принципах
побудови.

У розвитку бюджетної системи України умовно можна виділити такі періоди
її становлення:

до 1990 року. Це досить тривалий і складний період розвитку бюджетної
системи. Історичний аналіз розвитку державності свідчить, що у цей
період Україна знаходилась у тій чи іншій залежності або поневоленні
іншою державою, що не сприяло розвитку та становленню національної
бюджетної системи.

1991-2001 рр. Це період відновлення Української державності, її
становлення і утвердження як суб’єкта міжнародного права. У цих умовах
відбувається формування основних засад державності, створення її
атрибутів, наповнення новим змістом функцій країни із статусом
незалежності. На цій основі відбувається процес оновлення
фінансово-бюджетних відносин і початок реформування засад та принципів
побудови бюджетної системи України.

з 2001 року. Це період відліку і запровадження нових засад та принципів
реформування і розвитку національної бюджетної системи. Відбувається
формування засад організації бюджетного процесу з урахуванням здійснення
економічних реформ, запровадження нових форм і методів державного
регулювання суспільно-економічних процесів та формування більш
прогресивних і прозорих міжбюджетних відносин, спрямованих на
стимулювання, зміцнення окремих територій і економіки в цілому. У цей
період побудова бюджетної системи відбувається відповідно до положень та
правових норм Бюджетного кодексу України та з урахуванням вимог і
стандартів бюджетного законодавства у країнах ЄС.[2]

Використана література

Буряченко А. Є. Історичні аспекти еволюції бюджетної системи України. //
Фінанси України. – 2002. – № 6. – с. 139 – 145.

Бюджетна система України: Навч. посіб. /Булгакова С. О., Василенко Л.
І., Єрмоленко Л. В., Огонь Ц. Г., Масленнікова Т. О., Чечуліна О. О., /
за ред. С. О. Булгакової. – К.: КНТЕУ,2002. – 288с.

Василик О.Д., Ларіонова Л.Д. Державні фінанси України за часів
Володимира Великого // Фінанси України. – 2002. – №1. -с.138-141.

Василик О.Д., Ларіонова Л.Д. Фінанси давньоукраїнської держави за
князювання Ярослава Мудрого // Фінанси України. — 2002. — №8.-с.141-145.

Ісмаїлов А. Б. Бюджетний процес та напрямки його удосконалення //
Фінанси України. – 2002. – №8. –с. 26-28.

Пасічник Ю. В. Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навч.
посіб. – К.: Знання-Прес, 2002. – 495 с.

Чугунов І.Бюджет України у складі бюджетної системи Росії в кінці XIX-
на початку XX століття // Економіка України. – 2001. – № 11. – с. 78-84.

утримання княжого двору

утримання апарату управління

утримання збройних формувань

поточні соціальні потреби

будівництво нових поселень, споруд

утримання релігійних закладів

витрати на послів до інших держав

дарунки дружнім країнам

оплата послуг військових формувань інших народів

від інших князівств Київської Русі

доходи від органів судочинства

доходи від надання позик

податкові платежі

господарська діяльність князя

військова здобич

данина з підкорених народів

оплата військової допомоги союзним народам

подарунки від дружніх держав

мито від зовнішньої торгівлі

Внутрішні напрями

Внутрішні джерела

Княжа казна

Доходи

Зовнішні напрями

Зовнішні джерела

Видатки

Рис. 1 Доходи та видатки княжої казни

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020