.

Бюджетна безпека: питання теорії і практики. Загрози бюджетній безпеці (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 7131
Скачать документ

Реферат на тему

Бюджетна безпека: питання теорії і практики. Загрози бюджетній безпеці

Основними загрозами бюджетній безпеці держави є:

падіння виробництва в основних галузях народного господарства;

зменшення рентабельності і зростання збитковості господарюючих
суб’єктів;

недостатнє або несвоєчасне наповнення джерел покриття бюджетного
дефіциту;

незаконне підприємництво та угоди з валютою та валютними цінностями;

невиконання юридичними особами-резидентами зобов’язань за іноземними
кредитами, одержаними під гарантії уряду;

несвоєчасне прийняття бюджету та звітів про його виконання;

низький рівень платіжно-розрахункової дисципліни;

неефективність податкової системи, заниження господарюючими суб’єктами
податкової бази та ухилення від сплати податків. Зокрема, м’яка
фіскальна політика уряду упродовж 1991-1995 років, непрофесіоналізм
владних структур у бюджетному процесі, відсутність дієвого контролю
призвели до значного зростання податкової недоїмки. В 1994-1999 роках
вона зросла більше, ніж у 250 разів. На початок 2000 року
недопоступлення податків до зведеного бюджету України уже складало
близько 14 млрд. грн. Це, безумовно, аж ніяк не сприяло збалансуванню
бюджету;

нечіткість юридичних норм в сфері бюджету і оподаткування і
неоднозначність їхнього трактування;

неефективність системи контролю за витрачанням бюджетних коштів;

існування прихованого бюджетного дефіциту, який утворювався в наслідок
існування довготривалої бюджетної заборгованості по бюджетних виплатах
із заробітної плати, соціальних трансфертів, ПДВ та ін.;

– перекладання дефіциту на місцеві бюджети (підвищення рівня заробітної
плати бюджетникам, значна частина яких фінансується з місцевих бюджетів
відбувається без належного закріплення за цими бюджетами додаткових
дохідних джерел, які б відповідали покладеним на них повноваженням. Це
призводить до утворення бюджетної незбалансованості на місцевому рівні і
засилля бюджетної системи трансфертами);

– тінізація економічних процесів, яка є досить поширеним явищем. Обсяги
тіньового сектору в економічно розвинутих країнах утримуються на рівні,
що не має суттєвого впливу на соціально-економічні процеси у суспільстві
(5-12% ВВП). При розмірах тіньового сектору у 30% від ВВП настає
критична межа, перевищення якої свідчить про функціонування у країні
відтворювальної системи тіньових економічних відносин. Серед країн
Центральної та Східної Європи і на пострадянському просторі за
масштабами тіньового сектору Україна, на жаль, продовжує утримувати одну
із чільних позицій (масштаби тіньової економіки в Україні за оцінками
експертів коливаються у межах від 40 до 80% ВВП, тоді як у Словаччині,
Чехії, Польщі й Естонії за приблизними оцінками тінізація економіки
складає 5-13% від ВВП, Латвії – 35,3%, Болгарії – 36,2%, Росії – 41,6%).
На думку більшості експертів, найвищими темпами тіньова економіка в
Україні розвивалася у 1994-1998 роках, коли її обсяги сягали 65%
офіційного ВВП. На той час тіньовий сектор охопив більшу частину
промислового виробництва, особливо паливно-енергетичного комплексу,
сільльського господарства, у сфері приватизації. Характерною ознакою
того періоду був підвищений попит на готівку, темпи зростання якої
більше ніж удвічі перевищували темпи зростання депозитних внесків у
банківській системі. Великого поширення набули „неофіційні” готівкові
розрахунки.

Прагматизм бюджетного дефіциту у контексті бюджетної безпеки держави

Як уже зазначалось, рівень бюджетної безпеки держави є обернено
пропорційним до величини бюджетного дефіциту. При цьому дефіцит виступає
чи ненайважливішим чинником в системі загроз не лише бюджетній, а й
фінансовій безпеці держави загалом. З огляду на це, варто проаналізувати
суть даного явища, виокремивши важливі моменти, які і визначають певну
його критичність в оцінці показників бюджетної безпеки.

Бюджет (не зважаючи на усю складність, багатогранність і
різновекторність цієї категорії) за своєю формою є планом щорічних
доходів і видатків держави, розроблений урядом на наступний бюджетний
період і затверджений законом. Складаючи бюджет, уряд використовує діючу
законодавчу та нормативну базу. Опираючись на соціально-економічну
доктрину держави, прогнозуються витрати на наступний бюджетний період.
Під ці прогнозні витрати (ПрВ) вишукуються планові доходи (ПлД). Ті, в
свою чергу, виступають основою для здійснення планових витрат (ПлВ).

ПрВ ПлД ПлВ

Планові витрати дорівнюватимуть прогнозним тільки в тому випадку, якщо
планові доходи відповідатимуть прогнозним витратам (ПлВ = ПрВ якщо ПлД =
ПрВ).

У випадку, коли планові доходи є меншими прогнозних витрат, держава
опиняється на роздоріжжі. Можна спробувати збалансувати бюджет або ж
затвердити його з перевищенням видаткової частини над дохідною, тобто з
дефіцитом.

Практично упродовж усіх років незалежності України її бюджет складався
із дефіцитом. Найважчим був 1992 рік, коли дефіцит становив 36,1% до
обсягу видатків бюджету і 13,8 % ВВП. Надалі ситуація дещо поліпшилася.
Упродовж 1993-1997 рр. середньорічний рівень дефіциту відносно видатків
становив 15,1%, а відносно ВВП – 6,6%. Звісно, це був ще досить
відчутний дефіцит, який більше ніж удвічі перевищував загальновизнані
припустимі межі (2-3% до ВВП). Починаючи з 1998 року рівень бюджетного
дефіциту істотно знижувався, а в 2000 році бюджет було складено й
виконано з профіцитом на суму 1,0 млрд. грн. Водночас до неподаткових
доходів бюджету були включені доходи від приватизації державного майна
на суму 2,3 млрд. грн. Якщо ці доходи, як надзвичайні, вивести за баланс
бюджету, то виявляється, що він виконаний не з профіцитом, а з дефіцитом
на суму 1,3 млрд. грн. (0,8% до ВВП). У 2002 році надходження від
приватизації вже були віднесені до джерел фінансування дефіциту бюджету.
Профіцитність бюджету пояснюється досить просто – недофінансуванням
затверджених видатків на суму 5,2 млрд. грн. проти затвердженого
Верховною Радою України обсягу. Це означає, що проблеми бюджетного
дефіциту дуже складні і вирішити їх суто механічно неможливо. Таким
чином, як один з основних макрофінансових індикаторів, бюджетний дефіцит
в Україні свідчить про відчутні проблеми як у сфері державних фінансів,
так і у фінансовій системі та економіці в цілому.

Як же ж збалансувати бюджет? Здавалося б, що може бути простіше –
скоротити видаткову частину, якщо надходження недостатні і усе. Проте на
практиці згортати фінансування державних програм не тільки складно, а
інколи й недоцільно. Наприклад, з економічної точки зору не можна
скорочувати видатки на капітальні чи інноваційні проекти, з політичної
точки зору – на соціальні програми та екологію. Достатньо незначна
частина видатків бюджету залежить від рішень прийнятих у поточному році.
Більша ж їх частина необхідна для виконання раніше затверджених програм,
як-то: допомоги учасникам військових дій та інвалідам, участь у
довгострокових міжнародних проектах тощо. Окрім того, хоч існування
захищених статей видатків бюджету і скорочує можливості варіювання
фіскальної політики, ці видатки (виплати по безробіттю, субсидії
сільському господарству) часто стають стабілізаторами економічного
становища в країні.

Інший варіант – збільшити податкові надходження. Мова йде, зокрема, про
про рівень агрегованої податкової ставки або норми оподаткування в
країні. Від її розмірів залежать як обсяги доходів бюджету, так і
динаміка реального продукту.

Питання пошуку оптимальної ставки оподаткування постало давно. Його
намагалися вирішити ще в античний період. А відомий французький філософ
(VIII століття Монтеск’є відзначав: “Ніщо не вимагає стільки мудрості і
розуму, як визначення тієї частини, яку у підданих забирають, і тієї,
яку їм залишають”. Теоретичним вирішенням проблеми стали розрахунки
американського економіста А. Лаффера, які втілилися у теорію названу на
його честь. За допомогою кривої Лаффера, що є основою цієї теорії, (рис.
2) доведено, що коли висота податкових ставок сягає певного критичного
рівня, подальше підвищення норми оподаткування (t) спричинятиме не
збільшення, а навпаки – зменшення податкових надходжень (T).

Графік показує, що найбільші надходження до бюджету будуть за середніх
податкових ставок (точка М), а надто високі чи низькі податкові ставки
зменшують ці надходження (у точках А і В податкові надходження
одинакові, хоч ставки різні). Саме встановлення цих низьких і частіше
надвисоких норм оподаткування приводить до зниження надходжень до
бюджету, а отже, потенційно впливає на збільшення дефіциту.

Отже, підвищення податків має свої межі, а практика встановлення високих
норм оподаткування засвідчує свою неефективність. Податкоплатники
погоджуються сплачувати податки еквівалентні усередненим ставкам. Їх
підвищення: спонукатиме платників до ухилення від оподаткування,
призведе до зростання доходів тіньової економіки, згортання легального
бізнесу, а заодно й до скорочення податкової бази (див. рисунок 2).

Рис. 2. Крива Лаффера

Представники теорії економіки пропозиції ( її прихильником був і А.
Лаффер) в свій час відстоювали ідею про те, що зниження податкових
ставок через дію стимулювального ефекту приведе до підвищення податкових
надходжень до бюджету. Теоретично обгрунтована і життєво приваблива
пропозиція щодо зниження податків набула широкого застосування в США у
80-х рр. (( століття. Вона займала чільне місце в стратегії правління Р.
Рейгана (1980 – 1988).

Проте політика щодо зниження податків в контексті балансування бюджету
може розглядатися радше в довгостроковому періоді, ніж бути моментальним
вирішенням проблеми. До того ж в процесі розробки і затвердження бюджету
внести кардинальні зміни в податкове законодавство і одночасно їх
врахувати в бюджеті практично неможливо. Це означає, що маніпуляції з
податковим законодавством під час бюджетного процесу не можуть допомогти
збалансувати бюджет, хоча вони активно впливатимуть на економічну
динаміку і величину податкових надходжень у плановому періоді. Отож,
якщо видаткову частину не скорочувати, балансуючою статтею бюджету може
стати дефіцит.

Теоретично можливі три варіанти фінансування бюджетного
дефіциту: продаж державних активів, додаткова емісія та державні
запозичення (див. рисунок 3).

Рис. 3. Фінансування бюджетного дефіциту

Продаж державних капітальних активів з метою покриття дефіциту бюджету є
явищем достатньо рідкісним. Широкомасштабна приватизація – атрибут
перехідного періоду. Вона проводиться з метою оптимізації розмірів
державного і приватного секторів економіки і не може розглядатись як
надійний ресурс для додаткових видатків, оскільки платежі при цьому
здійснюються раз і назавжди. Зважаючи на це, статистика державних
фінансів рекомендує такі надходження відображати “під рискою”, тобто
відносити саме до категорії фінансування бюджету, а не до доходів. Хоча
цю думку поділяють не усі. Зважаючи на свою обмеженість, адже кількість
держмайна не безмежна та й багато об’єктів передавати у приватну
власність просто не можна, цей метод не є універсальним.

В ситуації, коли уряд хоче профінансувати ту чи іншу програму, але через
дефіцит бюджетних ресурсів йому це не вдається, він може вдатись до
додаткової емісії через механізм друкування нічим не забезпечених
грошей, що ліквідовує дефіцит коштів. Цей метод покриття дефіциту є
мабуть найпростішим, але таїть у собі приховану небезпеку. Додаткова
емісія збільшує пропозицію грошей в обігу, що порушує пропорції, описані
рівнянням Фішера (MV=PQ, де M – пропозиція грошей; V – швидкість обігу
грошей; P – середні ціни; Q – пропозиція продукту). В короткостроковому
періоді ні швидкість обігу грошей, ні динаміка продукту не можуть
компенсувати зростання грошової маси. Тому найоперативніше в цьому
випадку реагують ціни, ріст яких зупинити практично не можливо. Так
розкручується інфляційна спіраль. Уряд певний час матиме зиск з цього,
якщо друкуватиме гроші швидше, ніж того сподіваються люди. Але в міру
того як громадяни будуть позбуватись готівки щоб “втекти” від інфляції,
грошова маса зросте до критичного рівня, а інфляція досягне гіпер
розмірів. Ця обставина змусила більшість країн на законодавчому рівні
заборонити емісію як джерело фінансування бюджетного дефіциту, в тому
числі і в Україні (ст. 15 Бюджетного кодексу України забороняє
використовувати емісійні кошти НБУ на фінансування дефіциту Державного
бюджету України; ст. 54 Закону України „Про Національний банк України”
забороняє видавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній
валюті на фінансування витрат Державного бюджету України).

Проблем з неконтрольованою інфляцією вдається уникнути, використовуючи
як метод покриття дефіциту бюджету державні запозичення. Окрім того,
держкредит розширює фінансові можливості держави, є ефективним
інструментом вилучення зайвих коштів з обороту, психологічно не викликає
опору, на відміну від підвищення податків. Але поряд з цим, він
перетворює позики, взяті власне урядом, у національний борг.
Витісняється частина приватних інвестицій. Державний бюджет обтяжується
видатками, що спрямовуються на обслуговування боргу, а критичні його
розміри загрожують державі дефолтом.

Державний кредит дає можливість будь-коли залучити кошти для
фінансування додаткових програм. Але при цьому у суспільства
“породжується оманливе почуття благополуччя, вважання себе багатшими,
ніж це є насправді”. Жан Батіст Сей, змальовуючи сутність державного
кредиту, зазначав, що це нова зброя, жахливіша за порох, зброя, якою
держави повинні користуватись під загрозою політичного знищення. З
іншого боку, історії відомі “податкові бунти” (повстання, яке
перетворилося у революційну війну в США, часто датується днем
“Бостонського чаювання”(1773 р.), мотивом якого була переконаність у
несправедливості мита на чай, яким обкладалися колонії), натомість
позики ніколи не викликали суспільного опору. Незважаючи на 5,2 трлн.
доларів федерального боргу, США у середині 90-х років перетворились на
процвітаючу супердержаву.

Таким чином бюджетний дефіцит є неоднозначним явищем. Найчастіше
бюджетний дефіцит є явищем негативним, який тягне за собою не лише
зниження рівня бюджетної і фінансової безпеки, а й низку інших наслідків
для економіки держави. Проте, рівень безпеки держави буде змінюватись у
залежності від того, яким чином держава управляє цим дефіцитом, тобто,
які сценарії обираються для збалансування бюджету і його покриття.
Складність цього процесу пояснюється в значній мірі відсутністю
ідеального механізму управління дефіцитом бюджету, що посилюється чи
полегшується в залежності від диференціації типу політико-економічної і
соціальної системи держави.

Усі способи покриття дефіциту не позбавлені негативних наслідків, а
збалансування бюджету можливе скоріше в довгостроковому періоді. Але
світова практика показує, що вважати бюджетний дефіцит тільки негативним
явищем, також неварта. В умовах глибокої кризи, коли держава змушена
стимулювати економічний розвиток, дефіцитне фінансування стає чи не
єдиним виходом. В процесі формування демократичного середовища, бюджетні
дефіцити можуть стати додатковим стимулом прогресу, якщо при цьому
відшуковуватимуться нові способи раціонального використання грошових
коштів та посилюватиметься бюджетна дисципліна. Тому подолання
бюджетного дефіциту має стати стратегічною метою, її досягнення не
повинно перетворюватись у самоціль, а бути явищем об’єктивним, таким, що
відповідає інтересам усього суспільства і держави. Державна політика при
цьому повинна спрямовуватись, з однієї сторони, на зміцнення дохідної
бази бюджету, а з іншої, – на оптимізацію державних видатків та
підвищення ефективності та раціональності їх витрачання.

V

uonououo

??«i¬\®o®h°p??? AhAUeAaA?Aoiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiii

тної безпеки держави.

В останньому за часом Посланні Президента України “Європейський вибір”,
присвяченому концептуальним засадам стратегії економічного і соціального
розвитку держави на 2002 – 2011 роки, обґрунтовується модель
економічного зростання, підґрунтям якої є забезпечення стійкої
стабільності грошової одиниці, дотримання в наступному десятиріччі
принципу бездефіцитності державного бюджету та подальше обмеження
боргової залежності держави, особливо зовнішньої.

Щодо зміцнення дохідної бази бюджету, то варто відзначити, що великий
комплекс проблем, розв’язання яких дозволило б значно оздоровити
фіскальну ситуацію в країні і зміцнити дохідну базу вітчизняних
бюджетів, криється, перш за все, у сфері надання податкових пільг. І
справа тут абсолютно не у тому скільки існує цих податкових пільг, а яка
ефективність їх дії. Значна кількість пільг по оподаткуванню сприяє
формуванню у платників специфічного типу мислення, що базується на
розробці методики пристосування до окремих видів пільг.

Недосконалість податкового законодавства та часті його зміни примушують
вітчизняних бізнесменів вишукувати нові способи ухилення від
оподаткування. За умови високого податкового навантаження вигоди від
ухилення від оподаткування у вітчизняних умовах є доволі значними, а
тіньовий сектор економіки за розмірами нічим не поступається легальному.
Зниження податкового тиску, зменшення кількості податкових ставок по
основних податках і зборах, спрощення системи адміністрування при
одночасній стабілізації податкового і фінансового законодавства (саме це
і повинен забезпечити новий податковий кодекс) дало б змогу вивільнити
тіньові капітали. Це б сприяло розширенню податкової бази, а, отже,
збільшенню доходів бюджету.

Щодо неподаткових доходів (а вони в Україні значні: в окремі роки другої
половини 90-х – від 20 до 30% загального обсягу доходів бюджету), то
сьогодні вони фактично виконують функції заміщення нестачі податкових
надходжень. Сьогодні, перш за все, багато розмов точиться навколо
питання врахування надходження коштів від приватизації державного майна
як джерела фінансування дефіциту бюджету. Згідно з діючою бюджетною
класифікацією надходження коштів від приватизації зараховуються до
доходів бюджету і спрямовуються на забезпечення передбачених поточних
видатків. Така політика з позиції фінансової стратегії є доволі
специфічною і неодназначною, адже приватизація за рік-два закінчиться і
проблема наповнення бюджету загостриться з новою силою. Аби цього не
сталося уже сьогодні потрібно перевести надходження від приватизації з
категорії доходів в категорію фінансування бюджету, використовувати їх
як останній надійний спосіб покриття дефіциту або виплат по державному
боргу. З цією метою потрібно внести зміни до Бюджетного кодексу.

Окрім цього, Україна чи не єдина країна, яка у бюджеті закладає
надходження від штрафів та фінансових санкцій. Від цього потрібно
негайно відмовлятись, адже безглуздо в головному фінансовому документі
держави передбачати фінансові порушення і надходження від них. Держава
планує те, з чим в принципі повинна боротись. Така ситуація спричинює
розростання адміністративного ресурсу, його впливу на економіку.
Працівники податкової служби при цьому перестають ефективно виконувати
свої функції, а щораз підвищують адміністративний тиск на платників
податків, адже головне для них – виконати план. Це неабияк сприяє
поширенню корупції і активізує податкові делікти.

Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок про значний фіскальний
потенціал української економіки. Існує маса резервів, вміле використання
яких дало б змогу наповнити бюджет додатковими коштами і ліквідувати
дефіцит. Це, перш за все:

прийняття Податкового кодексу, який би сприяв зниженню податкового
навантаження в державі, спрощенню системи адміністрування податків,
стабільності нормативно-правової бази;

ліквідація адміністративного тиску на платників податків; побудова
нового, стимулюючого податкового механізму на основі пріоритетності
принципів соціальної справедливості, рівності, законності;

перегляд системи податкових пільг з одночасним скороченням
малоефективних, які не мають інвестиційної спрямованості і не пов’язані
із захистом малозабезпечених верств населення;

попередження виникнення у суб’єктів господарювання податкового боргу;
ефективна реалізація Закону про протидію відмиванню “брудних” грошей та
Державної програми детінізації економіки;

переведення надходжень від приватизації до категорії фінансування
бюджету.

Оптимізація державних видатків є набагато складнішим процесом. Цьому
питанню особлива увага почала приділятись наприкінці ХХ століття.
Причиною цього стали саме значні бюджетні дефіцити.

Однак, резерви скорочення державних видатків в Україні на сьогоднішній
день практично відсутні. Як уже зазначалось раніше, у період
кардинальних соціально-економічних змін держава зобов’язана проводити
стимулюючу економічну політику, збільшуючи капітальні видатки навіть за
рахунок дефіцитного фінансування. В Україні же спостерігається доволі
нераціональна структура бюджетних витрат.

Найбільша питома вага у державних витратах протягом десяти років
належала видаткам соціально-культурного характеру. Просумувавши усі
соціальні виплати, фінансування соціально-культурних закладів, установ
та заходів, перерахування до Пенсійного фонду, отримаємо, що близько 50%
усіх бюджетних витрат носили споживчий характер. Така структура
бюджетних витрат не сприяла нарощенню капіталу у державі, розвитку
економіки, проведенню ефективних реформ. Оскільки не було серйозних
вливань в економічну сферу, не було і віддачі. Фіскальна спроможність
економіки залишалась і залишається на низькому рівні. Бюджетне
планування є малоефективним, а політика державних витрат уже давно не
відповідає вимогам сьогодення. І від цього потерпає сам бюджет, а
бюджетний дефіцит є реальним тому підтвердженням.

Діюча система видатків сформувалася в Україні ще за умов максимальної
фінансової централізації. Сутність фінансової ідеології соціалізму була
досить проста – концентрація переважної частини національного доходу в
бюджеті з наступним виділенням коштів тим, у кого існує відповідна
потреба. У зв’язку з цим дуже гостро постає проблема реформування
видаткової частини бюджету. Саме реформування, а не механічного
скорочення, як це часто пропонується. Реформування діючої системи
видатків бюджету вимагає значних зусиль і досить тривалого часу. Адже
сформувалася розгалужена соціальна сфера, яку необхідно фінансувати.
Навіть постійне скорочення рівня фінансового забезпечення бюджетних
установ не в змозі вирішити проблему дефіциту, оскільки завжди існують
межі, нижче яких фінансування просто неможливе.

Тому можливим вирішенням проблеми може стати:

запровадження жорсткого режиму економії бюджетних коштів;

оптимізація програм фінансування окремих відомств шляхом їх структурної
перебудови (запровадження професійної армії, сприяння розвитку страхової
медицини, передача у приватний сектор окремих служб комунального
господарства, зокрема шляхово-експлуатаційної);

всестороннє скорочення адміністративно-управлінського апарату і,
відповідно, зменшення витрат на управління;

поступова децентралізація владних функцій з відповідною передачею
фінансових ресурсів і зобов’язань на місця;

посилення відповідальності керівників усіх ланок бюджетної системи за
нецільове витрачання бюджетних коштів.

З метою недопущення в майбутньому безконтрольності і неефективності
витрачання коштів, залучених в рахунок покриття бюджетного дефіциту, уже
сьогодні необхідно провести низку заходів випереджувального і
стратегічного характеру. У даному контексті зазначимо, що стаття 10
Бюджетного кодексу України передбачає програмну класифікацію видатків
бюджету. Вона застосовується при формуванні основного фінансового
документу держави за програмно-цільовим методом. Програмна класифікація
передбачає розподіл бюджетних призначень за бюджетними програмами, які є
систематизованим переліком заходів, спрямованих на досягнення загальної
мети та їх виконання. Планування видатків із застосуванням
програмно-цільового методу передбачає розробку, аналіз та відбір програм
на стадії стратегічного планування. Виконання цієї роботи покладено на
головних розпорядників коштів, які в період формування бюджетного запиту
та підготовки пропозицій до проекту бюджету обґрунтовують включення
відповідної програми на наступний бюджетний рік. При цьому кожна
програма, що включається в бюджет, повинна мати чітко окреслені цілі.

Широкого застосування на практиці програмно-цільовий метод формування
державного бюджету в Україні поки що не знайшов. Проте формування
бюджету саме у такий спосіб дозволило б більш якісно оцінити
ефективність державного фінансування. Особливо важливим і необхідним є
програмна класифікація видатків, що здійснюються за рахунок залучених в
рамках покриття дефіциту коштів. У цьому випадку усі державні видатки
повинні базуватись на конкретних комплексних програмах з чітко
визначеними цілями та завданнями, а встановлені критерії дадуть
можливість оцінити результативність та ефективність таких програм.

Як свідчить аналіз видатків бюджету України за останні роки, вони
переважно спрямовуються на покриття поточних витрат. Видатки на
капітальні вкладення становлять лише 3–5% і, крім того, розпорошуються
внаслідок відомчого характеру їх виділення. Основний результат –
зростання ВВП за таких умов не забезпечується. У зв’язку з цим доцільно
запровадити створення в Україні двох відокремлених бюджетів – поточного
і розвитку. Фінансування видатків поточного бюджету, який має бути
бездефіцитним, повинно здійснюватися за рахунок постійних доходів
бюджету – податків. Покриття ж частини видатків бюджету розвитку цілком
можливе за рахунок дефіцитного фінансування та неподаткових надходжень.
Але при цьому дуже важливо забезпечити високу ефективність та мінімальні
терміни окупності інвестиційних проектів, які будуть фінансуватися з
бюджету розвитку.

Рис. 6. Співвідношення з ВВП бюджетного дефіциту і

державних капітальних вкладень(1992–2002 рр. )

_______________________

* Розроблено на основі даних Міністерства фінансів України

Залишається недосконалою система міжбюджетних відносин. Встановлений
формульний підхід до надання дотацій вирівнювання базується на таких
показниках:

фінансові нормативи бюджетної забезпеченості і коригувальні коефіцієнти;

чисельність жителів і чисельність споживачів соціальних послуг;

індекс відносної податкоспроможності відповідного міста або району;

прогнозований кошик доходів бюджетів місцевого самоврядування (сума
податків та інших доходів, закріплених за даним бюджетом);

коефіцієнти вирівнювання.

Виходячи із зазначених показників розраховується нормативна сума
видатків, сума закріплених доходів і відповідні трансферти як різниця
між зазначеними видатками і доходами. Навіть поверхневе знайомство з
таким підходом свідчить, що він не має нічого спільного з
децентралізацією бюджетної системи та автономністю місцевих бюджетів, а
швидше нагадує систему бюджетної зрівнялівки. За такого механізму
головний стимул полягає в приховуванні реальних доходів місцевого
самоврядування з метою одержання більшої суми трансфертів.

Важливою проблемою вдосконалення бюджетного устрою і між бюджетних
відносин є формування системи бюджетного і фінансового вирівнювання. На
даний час чіткого розмежування між цими поняттями не існує і досить
часто вони вживаються як синоніми. Однак, відмінність між ними все ж
існує і полягає у тому, що поняття „фінанси” у цілому ширше, ніж
„бюджет”. Відповідно, якщо бюджетне вирівнювання пов’язане з
функціонуванням бюджету, то фінансове – з усією фінансовою системою,
тобто це вирівнювання фінансової бази, яка відображається у фінансовому
потенціалі і фінансовому стані підприємств, банківської системи,
інституцій фондового ринку та страхування в окремих регіонах і населених
пунктах. При цьому проблеми бюджетного вирівнювання є похідними від
нерівноцінності і незбалансованості їх фінансової бази. По суті бюджетне
вирівнювання усуває наслідки регіональних економічних і фінансових
дисбалансів. Якщо тактично система бюджетного вирівнювання в Україні і
виправдана, то стратегічно вона безглузда: наслідки – фінансові
дисбаланси – без усунення причини цього явища можуть бути нескінченними.
Саме тому настав час розробити програму регіонального фінансового
вирівнювання в Україні і включити її до фінансової стратегії держави.
Основним інструментом фінансового вирівнювання мають стати державні
цільові субсидії і субвенції на розвиток економіки і фінансового сектору
регіонів з метою вирівнювання їх фінансової бази. Подібна програма має
бути розрахована на 10-15 років. Основним результатом її завершення має
стати скорочення до мінімуму обсягів міжбюджетних трансфертів на основі
відносного вирівнювання дохідної бази бюджетів в окремих регіонах і
населених пунктах.

У системі бюджетного вирівнювання є ще одна важлива проблема. Якщо
міжбюджетні взаємовідносини в Україні мають виключно вертикальний
характер, то бюджетне вирівнювання спрямоване на усунення регіональних
бюджетних диспропорцій, тобто має горизонтальний характер. Безперечно, в
умовах нинішнього вкрай нерівноцінного розвитку регіонів і населених
пунктів це і обґрунтовано, і доцільно. Але не менш важливою є проблема
вертикального бюджетного вирівнювання, адже закріплення доходів за
бюджетами, здійснене Бюджетним кодексом, поки що далеке від ідеального
(в Україні всього три області і м. Київ є бездотаційними!). Цілком
очевидно, що замість удосконалення міжбюджетних взаємовідносин на основі
дотацій вирівнювання, краще було б за безпечити рівноцінний розподіл
функцій держави і на цій основі доходів та видатків бюджету між центром
і регіонами та на регіональному рівні, що дало б змогу істотно скоротити
міжбюджетні потоки і підвищити рівень автономності бюджетів.

Література

Барановський О.І. Фінансова безпека: монографія. Інститут економічного
прогнозування. – К.: Фенікс, 1999. – 338с.

Экономическая безопасность: Производство – финансы – банки. / Под ред.
В.К. Сенчагова. – М.: Финстатинформ, 1998. – 616с.

Мунтіян В.І. Економічна безпека України: монографія. – К.: КВІЦ, 1999. –
461с.

Козаченко Г.В., Пономарьов В.П., Ляшенко О.М. Економічна безпека
підприємства: сутність та механізми забезпечення: монографія. – К.:
Лібра, 2003. – 280с.

Глобалізація і безпека розвитку: монографія / За ред. О.Г. Білоруса. –
К.: КНЕУ, 2001. – 733с.

Міжнародне оподаткування: навчальний посібник. – К.: Центр навчальної
літератури, 2003. – 550с.

Ведута Е.Н. Государственные экономические стратегии. – М., 1998. – 440с.

Качка Т. Боротьба з відмиванням грошей: Комплексний порівняльно-правовий
аналіз відповідності законодавства України acquis Європейського Союзу в
сфері боротьби та запобігання легалізації доходів, отриманих злочинним
шляхом. – К.: Реферат, 2004. – 288с.

Жаліло Я.А. Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика:
Монографія. – К.: НІСД, 2003. – 368с.

Хасбулатов Р.И. Мировая экономика: В 2-х т. Т.1. – М.: Экономика, 2001.
– Т.1 – 598с.; Т.2 – 674с.

10 20 30 40 50 60 70
80 90 100 t

Т

М

А

В

фінансування дефіциту

видатки – доходи

Продаж державних активів

Державні запозичення

Додаткова емісія

=

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019