Банк як суб’єкт фінансового посередництва
План
1. Роль банківської системи у сфері фінансових послуг
2. Функції сучасного комерційного банку
3. Класифікація комерційних банків за видами фінансових операцій
4. Моделі управління діяльністю банку як фінансового посередника
Виділення банків в окрему групу характерне для всіх наявних
класифікацій фінансових посередників. Така одностайність базується на
двох їхніх функціональних особливостях: по-перше, банки беруть участь у
формуванні пропозиції грошей і мають можливість безпосередньо впливати
на ринкову кон’юнктуру й економічне зростання, більше того, діяльність
банків з пропозиції грошей багато в чому визначає становище всіх інших
посередників на грошовому ринку. По-друге, банки мають можливість
надавати економічним суб’єктам широкий асортимент різних послуг, тоді як
інші посередники спеціалізуються на окремих фінансових операціях. Тому
дослідженню діяльності комерційного банку як фінансового посередника
доцільно присвятити окреме лекційне заняття.
Разом тим, діяльність банків була достатньо повно висвітлена під час
вивчення студентами таких дисциплін як «Гроші і кредит», «Банківські
операції», «Банківська діяльність», «Банківський менеджмент». Тому, аби
уникнути повторів, у даній лекції ми опустимо деякі положення
загальнотеоретичного характеру, і приділимо більше уваги саме
посередницьким операціям комерційного банку (в основному, найбільш
сучасним з них) та економіко-математичним моделям, які описують сутність
банку як фінансового посередника.
1. Роль банківської системи у сфері фінансових послуг
Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банки, які
здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій.
Під терміном «банк» розуміють установу, яка створена для залучення
грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення,
платності і терміновості.
Основне завдання банку – здійснювати посередництво в переміщенні коштів
від кредиторів до позичальників.
Банківська система – організаційна сукупність різних видів банків у їх
взаємозв’язку, яка існує в тій чи іншій країні в цілком визначений
історичний період.
Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського
законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської
системи:
• однорівнева банківська система;
• дворівнева банківська система.
Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв’язки між
банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у
країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній
сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового
обслуговування клієнтури. Такий принцип побудови банківської системи
характерний для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з
тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.
Дворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковою
економікою, складається з двох рівнів. Верхній рівень – центральні
(емісійні) банки, які є банками в повному значенні цього слова лише для
двох категорій клієнтів: банківських інститутів та урядових структур.
Нижній рівень – комерційні банки, клієнтами яких є підприємства,
організації, населення.
Сьогодні в більшості країн світу функціонує дворівнева банківська
система. За такою системою відносини між банками будуються в двох
площинах: по вертикалі і по горизонталі. По вертикалі – це відносини
підпорядкування між центральним банком, як керівним органом усієї
банківської системи, і комерційними банками. По горизонталі – це
відносини рівноправного партнерства та конкуренції між комерційними
банками.
Як відомо, в Україні закладено основи класичної дворівневої банківської
системи, яка включає: Верхній рівень – Національний банк України як
центральний банк країни, головний банківський інститут, який є емісійним
центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною
системою. Нижній рівень – мережа комерційних банків, які за умови
здорової конкуренції покликані задовольнити населення країни і народне
господарство щодо банківських послуг і створити для стабілізації та
поступового піднесення національної економіки.
Центральним банкам, або банкам першого рівня, притаманні функції
резервної системи:
• емісія кредитних грошей і контроль за грошовим обігом у країні,
кредитно-розрахункове обслуговування інших кредитних інститутів, тобто
виконання ролі “банку банків”;
• кредитно-розрахункове обслуговування держави;
• реалізація грошово-кредитної політики і регулювання на цій основі
економічних процесів.
Комерційні банки є багатофункціональними установами, що займаються
практично всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов’язаних з
обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів Банківська
система в умовах ринку функціонує на основі певних умов.
Функції банківської системи:
1) Трансформаційна – зумовлена посередницькою місією банків.
Мобілізуючи вільні кошти і передаючи їх різним суб’єктам, банки мають
можливість їх трансформувати (змінювати) на різні строки, розміри, що
зменшує фінансові ризики.
2) Функція створення грошей і регулювання грошової маси.
3) Функція забезпечення сталості банків та грошового ринку
(стабілізаційна), яка проявляється:
• у прийнятті ряду законів та інших нормативних актів, що регламентують
діяльність усіх ланок банківської системи – від центрального банку до
вузькоспеціалізованих комерційних банків;
• у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за
дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.
Необхідність існування банківської системи визначається двома групами
причин:
1) потребою здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської
діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків Із
загальносуспільними інтересами – забезпечення сталості грошей і
стабільності роботи всіх банків;
2) забезпечення збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку
і в кожному з його секторів. Банки при цьому повинні керуватися не
тільки своїми комерційними інтересами, а й вимогами системи в цілому.
2. Функції сучасного комерційного банку
Що таке банк? Гостра суперечливість між функціональними можливостями
банків як комерційних структур та правовою обмеженістю їх діяльності
робить надзвичайно актуальним правильне визначення самого поняття
“банк”. Будь-яка двозначність в його тлумаченні може створити можливість
для використання в комерційних цілях функціональних переваг банківської
діяльності й уникнути законодавчого її обмеження.
Недоліком правового підходу до визначення сутності банку є відсутність у
ньому економічних критеріїв віднесення тих чи інших посередницьких
операцій до сфери банківської діяльності. Не зрозуміло, чому одні
фінансові операції Закон дозволив банкам виконувати, а інші – не
дозволив, чому небанківським посередникам закон дозволив виконувати
деякі з дозволених банкам операцій, а інші – ні. Знайти відповідь на ці
питання можливо лише на підставі економічного підходу до визначення
сутності посередницьких операцій, які є виключною “вотчиною” банків. Це
дасть можливість визначити економічну сутність самого банку.
Аналіз багатовікової світової історії банківської справи та механізму
функціонування грошового ринку дає підстави віднести до банківської
діяльності комплекс із трьох посередницьких операцій:
• приймати грошові вклади від клієнтів;
• надавати клієнтам позички і створювати нові платіжні засоби;
• здійснювати розрахунки між клієнтами.
Виконання цього комплексу операцій можна вважати визначальною
економічною ознакою банку взагалі – як центрального, так і комерційного.
Перелічені операції є базовими, вони створюють первинну (родову) сферу
банківської діяльності. Це місце їх визначається самою природою
грошового ринку.
Визначення сутності банку через базові його операції поширюється на всі
види банків – як на комерційні, так і на центральні. Адже центральні
банки приймають депозити, видають позички і здійснюють розрахунки,
тільки мають справу не з господарюючими суб’єктами, а з самими банками.
Проте цей факт не змінює ситуації по суті – центральний банк є банком
банків і в цьому розумінні підпадає під вимоги базових банківських
ознак. Якби це було не так, то вказані ознаки навряд чи були б
достатніми для визначення сутності банку взагалі.
Будучи самостійними суб’єктами грошового ринку, банки виконують певні
економічні функції, в яких конкретизується їх сутність та призначення. У
літературі, на жаль, найчастіше функції банків ототожнюються з їх
певними напрямами чи видами діяльності, а то й просто з окремими
операціями. Такий підхід до визначення функцій банків не правомірний,
оскільки функція банку – більш складне, глибоке явище, ніж операція.
Вона характеризує банк як абстрактну економічну структуру з
макроекономічних позицій, з позицій її місця в економічній системі
взагалі і впливу на все економічне середовище, в якому банк функціонує.
Функція – це те, що властиве кожному банку постійно, незалежно від того,
які конкретні операції він виконує в даний момент. Операція ж
характеризує певний вид роботи банку тільки в даний момент і стосовно
лише окремого економічного суб’єкта, тобто на мікрорівні.
Враховуючи викладене вище, можна зробити висновок, що банки виконують
такі функції:
• трансформаційну;
• емісійну.
Трансформаційна функція банків зумовлена посередницькою місією банків
взагалі і їх особливим місцем серед фінансових посередників зокрема.
Полягає вона в зміні (трансформації) таких якісних характеристик
грошових потоків, що проходять через банки, як рівень ризикованості,
строковість, обсяги та просторове спрямування.
У зв’язку з цим можна виділити такі напрями цієї функції:
• трансформація ризиків;
• трансформація строків;
• трансформація обсягів;
• просторова трансформація.
Трансформація ризиків полягає в тому, що банки, діяльність яких
пов’язана з високим ризиком, вживаючи відповідних заходів, можуть звести
ці ризики для своїх вкладників та акціонерів до мінімуму. До таких
заходів належать: диверсифікація активних операцій, створення резервів,
диференціація процентних ставок залежно від ризикованості кредитів,
страхування депозитів тощо. Завдяки цим заходам банки беруть на себе
переважну частину ризиків непогашення позичок.
Трансформація строків означає, що, мобілізуючи значні обсяги
короткострокових коштів і постійно поповнюючи їх, банки одержують
можливість деяку їх частину спрямовувати в довгострокові позички та інші
довгострокові активи. Це вигідно не тільки банкам (вони одержують більш
високий дохід), а й їхнім клієнтам. Позичальники одержують можливість
профінансувати свої довгострокові проекти, а кредитори банків – одержати
більший дохід за своїми вкладами в банках.
Трансформація обсягів капіталів виявляється в тому, що, мобілізуючи
великі обсяги дрібних вкладів, банки дістають можливість акумулювати
великі маси капіталу для реалізації масштабних проектів. Без банків ці
кошти залишались би розпорошеними, використовувалися б з низькою
віддачею чи взагалі не використовувалися.
Просторова трансформація означає, що банки можуть акумулювати ресурси з
багатьох регіонів і навіть з інших країн і спрямувати на фінансування
проектів одного регіону, однієї країни, одного об’єкта. Таким чином
розсуваються географічні межі грошового ринку, він перетворюється у
міжнародний і світовий, що полегшує балансування попиту і пропозиції на
грошовому ринку в будь-якому місці світового ринку.
Емісійна функція банків полягає в тому, що тільки вони можуть створювати
додаткові платіжні засоби і спрямовувати їх в оборот, збільшуючи
пропозицію грошей, або ж вилучати їх з обороту, зменшуючи пропозицію
грошей. Цю функцію виконує як центральний банк, емітуючи готівкові
гроші, так і комерційні банки, емітуючи депозитні гроші через механізм
грошово-кредитного мультиплікатора. Свої функції комерційні банки
реалізують через виконання певного набору операцій. Перелік операцій,
які може здійснювати сучасний комерційний банк, змінюється залежно від
країни та виду банку. Коло операцій, що можуть виконувати найбільш
універсальні банки, показано на рис. 6.
Рис. 6. Основні види операцій та послуг сучасного комерційного банку
Підсумовуючи викладене вища, можна стверджувати, що зміст діяльності
будь-якого комерційного банку – це подвійний обмін фінансовими
зобов’язаннями у вигляді різноманітних фінансових інструментів:
депозитів, внесків, цінних паперів, кредитних угод тощо.
3. Класифікація комерційних банків за видами фінансових операцій
У широкому розумінні, комерційний банк – це будь-який банк, що
функціонує на другому рівні банківської системи. Таке трактування
комерційного банку характерне для української практики, в якій усі
банки, крім центрального, називаються комерційними.
У вузькому розумінні комерційний банк – це банк, який виконує повний
набір базових банківських операцій та єдиною метою має одержання
максимального прибутку.
Так він характеризується у банківській практиці Німеччини, США та інших
країн, у яких, поряд з групою комерційних банків, діє велика група інших
банків другого рівня, що не є комерційними.
Сучасна класифікація комерційних банків може бути представлена у такому
вигляді (див. табл. 2).
Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:
• принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним
видом операцій чи сектором грошового ринку;
• принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків
на грошовому ринку знімаються.
Таблиця 2.
Загальна класифікація комерційних банків
Класифікаційні ознаки Види комерційних банків
Порядок створення Перепрофільовані, новостворені
Характер спеціалізації Універсальні, спеціалізовані
Територія діяльності Регіональні, республіканські, міжнародні
Розмір Великі, середні, малі
Форма власності Загальнодержавні, муніципальні, колективні (відкриті та
закриті акціонерні товариства, холдинги, товариства з обмеженою
відповідальністю, кооперативні), приватні, зі стопроцентною іноземною
власністю, змішані
Функції і характер виконуваних операцій Інвестиційні зберігання,
депозитні, інноваційні, поштово-пенсійні, промислові, агропромислові,
біржові, експортно-імпортні, лізингові, торговельні
Характер відносин Банки-гаранти, банки-кореспонденти, уповноважені
Ступінь впливу Монополісти, аутсайдери
Структура Розгалужені, безфіліальні
Ступінь контролю Контролюючі, контрольовані
Конкурентоспроможність Конкурентоспроможні, неконкурентоспроможні
Фінансовий стан Стійкі (стабільні), проблемні, кризові, банкрути
Незалежно від принципу, на який орієнтується банківське законодавство,
комерційні банки в кожній країні істотно відрізняються набором операцій
та послуг, що надаються. Одні з них виконують широке коло операцій,
охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей економіки. Такі
банки прийнято називати універсальними. Інші банки виконують тільки
окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі ринку,
обслуговуючи окремі галузі економіки.
Такі банки називаються спеціалізованими. Спеціалізація може бути
функціональною, коли банки зосереджуються переважно на виконанні окремих
операцій, наприклад, іпотечних, інвестиційних тощо, та галузевою чи
секторною, наприклад, ощадні, сільськогосподарські, інноваційні банки.
Іноді, щоб дізнатись про спеціалізацію банку, достатньо просто
поглянути на його назву. Так наприклад, АБ «Кліринговий дім» робить
основну ставку на розрахунково-касове обслуговування і переклад коштів,
бізнес ВАТ «Кредитпромбанк» базується на кредитуванні підприємств
промислового сектора, «Приватбанк» позиціонує себе передусім як лідера
серед українських банків за кількістю приватних клієнтів і т. д. Іноді
засновники банків, проявляють фантазію, і тоді розшифровка назв стає
цікавішою: наприклад, однією з найважливіших послуг, які надає
«Факторіал-банк» є факторинг, а АКБ «Порто-Франко» знаходиться в Одесі і
традиційно кредитує моряків та співробітничає з крюінговими агенціями.
Погляньте на список українських комерційних банків і спробуйте
потренуватись у такій «фінансовій лінгвістиці».
Виходячи з досвіду західних країн, усі універсальні банки можна
об’єднати в 3 групи: комерційні банки (у вузькому розумінні); ощадні
банки; кооперативні банки. Відрізняються між собою ці групи банків
правовою формою, набором клієнтури та цілями діяльності.
Другу групу універсальних банків утворюють ощадні інститути. У різних
країнах вони по-різному називаються і класифікуються.
Ощадну справу в Україні здійснюють Ощадний банк України та інші
комерційні банки. Отже, Ощадний банк України є спеціалізованим
комерційним банком.
Керівництво Ощадним банком України здійснює Правління банку. Держава
гарантує збереження вкладів і цінних паперів в Ощадному банку України та
видача їх вкладникам за першою вимогою.
Спеціалізовані банки, на відміну від універсальних, функціонують на
вузьких секторах грошового ринку чи займаються вузьким колом банківських
операцій, де потрібні особливі технічні прийоми та спеціальні знання.
Тому ця діяльність для універсальних банків виявляється невигідною, вони
залишають відповідні ніші на грошовому ринку для спеціалізованих банків.
Найчастіше спеціалізовані банки виникали в таких секторах ринку:
• споживчого кредиту;
• іпотечного кредиту;
• сільськогосподарського кредиту;
• залучення малих вкладів та обслуговування малого бізнесу;
• у зовнішньоекономічній діяльності;
• у сфері інвестування капіталу;
• у житловому будівництві тощо.
Іпотечні банки займаються довгостроковим кредитуванням житлового
будівництва під заклад земельних ділянок (іпотеки), іншими
довгостроковими позичками під заклад нерухомості.
Іпотека надає банку право переважного задоволення його вимог до боржника
в межах вартості зареєстрованої застави. У випадку неплатоспроможності
боржника задоволення вимог кредитора здійснюється з виручки від
реалізованого майна. Ресурси іпотечного банку – власні накопичення й
іпотечні облігації – довгострокові цінні папери, що випускаються під
забезпечення нерухомим майном і приносять сталий відсоток.
gd‘W±
gd‘W±Lkd©
Oe0ny-
ytI\P Інвестиційні банки (компанії) займаються мобілізацією
довгострокового позичкового капіталу шляхом випуску боргових зобов’язань
та розміщенням його в цінні папери корпорацій та держави.
Інвестиційні банки виконують такі функції:
• емісія цінних паперів;
• погодження умов та видів позик (облігації, акції);
• випуск і розміщення цінних паперів, у тому числі за власний рахунок;
• гарантія емісії (зобов’язання купити нереалізовану частину випущених
цінних паперів);
• надання звичайних і довготермінових кредитів інвесторам – покупцям
цінних паперів;
• консультаційні послуги;
• організація банківських синдикатів, забезпечення вторинного ринку
цінними паперами тощо.
За кордоном функції інвестиційних банків виконують як центральні, так і
спеціалізовані банки.
При цьому інвестиційні банки виступають не просто посередниками між
позичальниками та інвесторами, а в ролі гарантів емісій та організаторів
ринку – вони купують та продають великі пакети акцій та облігацій за
свій рахунок, надають кредити покупцям цінних паперів. Класичний тип
інвестиційного банку притаманний США, де комерційним банкам заборонено
займатися інвестиційною діяльністю (крім операцій з державними та
муніципальними облігаціями).
Будівельні ощадні банки займаються довгостроковим кредитуванням
житлового будівництва.
Серед спеціалізованих банків західних країн є група банків, які
займаються дорученням (банки-гаранти).
Такі банки беруть на себе зобов’язання погашати за певних умов борги
підприємств, що відкриває останнім доступ до банківських позичок. На
жаль, в Україні такі банки поки що не створені.
Торгові банки – специфічна ланка англійської банківської системи.
Торгові банки здійснюють велику кількість різнобічних фінансових
операцій. Серед них:
• розміщення нових випусків промислових акцій та облігацій (у тому
числі з гарантією);
• фінансова консультація та розробка умов злиття та поглинання (у формі
покупки контрольного пакету акцій, отриманні контролю в раді директорів,
випуску нових акцій в обмін на старі);
• управління майном та портфелем цінних паперів;
• розрахунки за міжнародними операціями.
На ранніх стадіях розвитку банківської справи були розповсюджені
приватні банкірські дома та партнерські фірми. Так, у Великобританії
примітивні банківські функції виконували золотих справ майстри. Потрібно
зазначити, що в банківських системах різних країн до сьогоднішнього дня
збереглися приватні (не акціонерні) банки, капітал яких належить
обмеженому колу осіб. Так, у Німеччині , в Швейцарії вони зайняті
операціями в наданні позичок вибраній клієнтурі. Ці банки мають право не
публікувати свої баланси.
4. Моделі управління діяльністю банку як фінансового посередника
Перераховані вище функції і операції, здійснювані банківськими
установами, є свого роду базою для фундаментальної гіпотези, що пояснює
причини існування банків. Згідно до неї, банки розглядаються як
економічні інститути, що здійснюють трансформацію фінансових контрактів.
Такий підхід одержав розвиток у працях таких відомих економістів як
Бенстон, Сміт, Фама.
У рамках моделей, що розвивають мікроекономічну теорію банків як
фінансових посередників, можна виділити три принципові напрями.
До першого можна віднести моделі, які трактують банки як пули (ємкості)
ліквідності або коаліції депозиторів. Тут наголос робиться а розкриття
ролі банківських установ у якості сукупних фондів, що забезпечують
захист внесків своїх індивідуальних членів від випадкових ринкових
коливань. Найпростіша модель, що ілюструє механізм роботи пулів
ліквідності, була запропонована Брайантом.
одиниць акумульованих коштів, де ?1 – імовірність споживання продукту в
момент часу t=1). Решта коштів можуть бути спрямовані на деякий тривалий
(що завершується до моменту t=2) проект. Описана схема дозволяє
реалізувати на практиці оптимальний розподіл продукту.
Таким чином, можна зробити висновок, що оптимальний розподіл продукту,
який до того ж є гарантованим, досягається за допомогою фінансових
інститутів (банків).
Другий напрям базується на концепції банків як коаліції власників
інформації. Коротко її сутність може бути зведена до того, що у
переважній більшості випадків підприємці, які пропонують проекти, що
потребують фінансових вкладень, краще поінформовані про якість і
перспективи цих проектів, аніж потенційні інвестори. Це породжує для
останніх ситуацію несприятливого вибору. Основне теоретичне положення
даної теорії, посягає в тому, що умови інформаційної асиметрії можуть
спричиняти ефект економії за рахунок масштабу і створювати об’єктивну
необхідність у діяльності фінансових посередників
У раках передумов, що визначають умови функціонування ринку з
асиметричною інформацією (модель Ліланда-Пайна), видатки на одиницю
капіталу спадають зі збільшенням розміру коаліції позичальників. Однак
існують також інші підходи і моделі, що описують діяльність банків як
суспільних об’єднань в умовах несприятливого вибору. Коротко зупинимось
на них.
Відмітимо, що кожний агент ринку, який володіє певною приватною
інформацією і бажає отримати через це дохід, стикається з двома
принциповими проблемами. По-перше, якщо він намагається продати цю
інформацію, то покупець не може бути впевнений у її достовірності.
По-друге, дохід, одержаний від продажу інформації, може виявитись
незначним у порівнянні з витратами на її одержання. У крайньому випадку,
коли інформація є відкритою, дохід може виявитись нульовим. Таке явище
одержало назву парадоксу Гроссмана-Стігліца. Кемпбел і Кракоу та Аллен
вивчали цю проблему і сформулювали методи її рішення. У даному напрямку
працювали також Рамакрішнан і Такор, Міллон, Гортон і Пеначі.
Нарешті, третій напрям пов’язаний з так званою теорією делегованого
моніторингу. У загальному плані вона передбачає, що в умовах, коли
спостерігається ефект зростання доходів від масштабу, індивідуальні
позикодавці надають перевагу делегувати функції контролю (моніторингу)
за поведінкою підприємців, у проекти яких вони здійснили інвестиції,
спеціальним посередницьким фірмам, тобто банкам.
Очевидно, що діяльність з моніторингу позичальника може здійснюватись як
безпосередньо інвестором, так і спеціальними фірмами, наприклад,
рейтинговими агенціями, аналітичними або аудиторськими компаніями.
Зокрема, в цій ролі можуть виступати й банки.
, тобто менші.
а) схема безпосереднього моніторингу з боку інвесторів б) схема
делегованого моніторингу через банк
Рис. 7. Моніторинг позичальників з боку інвесторів: а) безпосередній; б)
через банк
Описана схема має назву моделі Даймонда. Ця модель також передбачає, що
фірми, які виходять на певний кредитний ринок, з самого початку є
неоднорідними. З точки зору результатів, одержаних на початковому
періоді функціонування (t=0), усі фірми можуть бути розділені на
«успішні» (ті, що зуміли реалізувати свій проект і одержати дохід) і
«неуспішні». Незважаючи на свою простоту, дана модель дозволяє виявити
деякі принципові якісні характеристики кредитного ринку:
• фірми з доброю репутацією можуть випускати боргові зобов’язання і
отримувати, таким чином, прямі позики;
• «неуспішні» фірми змушені підтримувати більшу ставку, аніж фірми, що
тільки-но виникли;
• проблеми недобросовісного управління можуть бути частково зменшені
ефектом доброї репутації.
У рамках теорії делегованого моніторингу були розроблені й інші моделі
діяльності банків, а саме: модель Хольмстрьома-Тіроля, модель
Шарпа-Райана, модель Бхаттачарья-Кьєзи тощо.
Розглянемо також моделі, що описують дохід банку як фінансового
посередника. Відомо, що банківський прибуток за вкладами розраховується,
як різниця процентів, за якими банк розміщує вільні кошти, та процентів,
які він сплачує вкладникові за користування ними, доданих на суму
вкладу.
Наприклад, доходи та витрати фінансово-кредитної установи від
зовнішньоекономічної діяльності включають в себе наступні параметри:
x доходи від здійснення міжнародних розрахункових операцій,
x доходи від здійснення кредитування міжнародних операцій,
x витрати на виплату відсотків по валютним депозитам,
x інші доходи та витрати (здійснення валютних операцій, операцій на
міжнародному фондовому ринку, іноземні інвестиції, міжнародні лізингові,
факторингові та форфейтингові операції, відкриття рахунків “Ностро” в
іноземній валюті в українських та іноземних банках, наявність рахунків
“Лоро” українських та іноземних банків, тощо).
Щоб краще проаналізувати результат банку від міжнародних валютних,
кредитних та розрахункових операцій, треба виділити також фактори
другого порядку, тобто ті, які здійснюють вплив на фактори першого
порядку, наведені вище.
На витрати банку на сплату відсотків по валютних депозитах впливають, в
основному, два фактори: середньомісячна ставка відсотку та місячна сума
вкладень у іноземній валюті. Доходи банку від здійснення валютного
кредитування залежать також від двох факторів: середньомісячної ставки
відсотку по валютним кредитам та місячної суми кредитної заборгованості.
Також два основних фактори мають вплив і на доходи від здійснення
міжнародних розрахункових операцій: середньомісячний рівень комісійних
за здійснення цих операцій та їхній обсяг.
Можна також прослідкувати, що фактори впливають один на інший.
З’ясовано, що зростання ставки відсотку по валютним депозитам викликає
збільшення суми вкладень у іноземній валюті, оскільки клієнти банку
вкладають більше грошових коштів в надії отримати більший прибуток. З
практики видно також, що підвищення ставки відсотку по валютним
депозитам викликає й підвищення ставки по валютним кредитам, оскільки
остання має перевищувати першу для того, аби банк працював у цій сфері
прибутково.
Проте одночасно збільшення кредитного відсотку негативно впливає на суму
виданих позик, оскільки клієнти починають шукати більш дешеві кредити в
інших банківських закладах. Взаємозалежність між динамікою зміни ставки
відсотку по валютних депозитах і суми вкладень населення в інвалюті
показана на прикладі одного з українських комерційних банків на рис. 8.
Рис. 8 Динаміка зміни ставки відсотку по валютних депозитах і суми
вкладень населення в інвалюті: графік з двома осями Y
До необхідної та бажаної інформації, якою має володіти керівництво
банку, відносяться:
• рівняння та коефіцієнт кореляції між ставкою відсотку по валютним
депозитам та сумою вкладів у іноземній валюті,
• рівняння та коефіцієнт кореляції між ставкою відсотку по валютним
кредитам та сумою виданих кредитів у іноземній валюті,
• рівняння та коефіцієнт кореляції між ставкою комісійного відсотку за
здійснення міжнародних розрахункових операцій та обсягом цих операцій,
• рівняння та коефіцієнт кореляції між курсами купівлі-продажу основних
іноземних валют та прибутками банку від здійснення міжнародних
розрахункових і валютних операцій,
• рекомендації Національного банку щодо відсоткової ставки по кредитах
і депозитах,
• “валютний коридор”, встановлений Національним банком у даному
періоді,
• дані маркетингового відділу щодо попиту на послуги банку у попередні
періоди та прогнозні дані на наступний період,
• дані маркетингового відділу щодо загальної ситуації на ринку
банківських послуг та щодо обсягів і вартості здійснення таких послуг
конкуруючими банківськими структурами,
x проекти доходів та витрат, пов’язаних із міжнародними лізинговими,
факторинговими та форфейтинговими операціями, та із участю, здійсненням
чи одержанням іноземних інвестицій, тощо.
Володіючи вказаними вище даними, керівництво банку може планувати та
прогнозувати прибутки від здійснення міжнародних розрахункових та
валютних операцій на наступні періоди, а також встановлювати, у межах
рекомендованих НБУ, відсоткові ставки на валютні кредити і депозити та
курси іноземних валют, їх оптимальне співвідношення, задля оптимізації
ефективності своєї діяльності у цьому напрямку, тобто задля одержання
максимального прибутку при мінімальних витратах і підвищення попиту на
свої послуги у цій сфері.
Тобто виникає наступна ситуація: коли обидві ставки більш низькі, банк
видає більшу кількість кредитів, але в нього не вистачає валютних коштів
для їх фінансування, оскільки сума валютних вкладень занизька. І
навпаки, коли обидві ставки знаходяться на більш високому рівні, до
банку надходить велика кількість валютних коштів, але вони перевищують
потребу, оскільки банк видає меншу кількість кредитів. Отже, завжди банк
має або надлишок коштів у іноземній валюті, або їх нестачу. Ситуація
виправляється дуже легко шляхом купівлі або продажу необхідної кількості
валюти. Таким чином, існує ще один важливий фактор впливу – валютний
курс. Вплив усіх факторів на результат (прибуток) банку від здійснення
валютно-кредитних і розрахункових операцій ілюструє рис.9.
Володіючи інформацією щодо кореляції вказаних факторів, керівництво
банку може планувати та прогнозувати прибутки від здійснення міжнародних
розрахункових та валютних операцій на наступні періоди, а також
встановлювати, у межах рекомендованих НБУ, відсоткові ставки на валютні
кредити і депозити та курси іноземних валют, їх оптимальне
співвідношення, задля оптимізації ефективності своєї діяльності у цьому
напрямку, тобто задля одержання максимального прибутку при мінімальних
витратах і підвищення попиту на свої послуги у цій сфері.
Тепер, для того, щоб спрогнозувати прибутки банку від здійснення
міжнародних валютних, кредитних та розрахункових операцій і встановити
оптимальний порядок їх проведення (тобто визначити оптимальний рівень та
співвідношення відсоткових та комісійних ставок, а також курсу валюти),
необхідно скласти економіко-математичну модель на базі схеми, наведеної
на рис.9.
Рис.9. Фактори прибутку від здійснення міжнародних розрахункових,
кредитних та валютних операцій
,
– загальний прибуток банку від здійснення міжнародних розрахункових,
валютних та кредитних операцій;
– місячна сума витрат банку на виплату відсотків за валютними
депозитами;
– місячна сума доходів банку від одержання відсотків за валютними
кредитами;
– місячна сума доходів банку від одержання комісійного відсотку за
проведення міжнародних розрахунків;
– місячна сума інших доходів та витрат банку за зовнішньоекономічними та
валютними операціями.
,
де у1 – місячна сума валютних вкладень,
,
де х1 – середньомісячна ставка відсотку за валютними депозитами (має
знаходитися у межах від m1 до n1)
,
де у2 – місячна сума валютних позик,
,
де х2 – середньомісячна ставка відсотку за валютними кредитами
(знаходиться у межах від m2 до n2).
,
,
де х3 – середньомісячна комісійна ставка за проведення міжнародних
розрахункових операцій (знаходиться у межах від m3 до n3)
,
де t – загальний прибуток банку від здійснення міжнародних
розрахункових, валютних та кредитних операцій, розрахований на основі
рівняння залежності від зміни валютного курсу.
,
де х4 – курс купівлі іноземної валюти (знаходиться у межах від m4 до n4
гривень за 1 долар США); х5 – курс продажу іноземної валюти (знаходиться
у межах від m5 до n5 гривень за 1 долар США); ai, bi – параметри і-того
рівняння кореляції, розраховані дослідним шляхом; mi, ni – мінімальна та
максимальна межа коридору, рекомендованого НБУ по даній позиції.
Фундаментальною проблемою для банківської сфери є потенційне протиріччя
між намаганням фінансових установ з метою залучення клієнтури сплачувати
більш високі відсотки і зниженням їх надійності, до якого подібні дії
можуть призвести. Одним із засобів рішення даної проблеми є впровадження
оптимізаційної моделі, що врахує явні і приховані зв’язки між
показниками.
Рогальська Н.Г. Моделі оптимізації фінансової діяльності великих
економічних систем з використанням кореляційного аналізу // Автоматика.
Автоматизация. Электротехнические комплексы и системы. – 2005. – №2(16).
– С. 183-190.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
