.

Антиінфляційна політика .(Курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
8 21124
Скачать документ

Курсова робота на тему:

Антиінфляційна політика

Вступ

Актуальність теми. Фінансовий стан країни є індикатором її
“здоров”я”,економічного стану, тому дуже важливим є дослідження
напрямів, методів та інструментів антиінфляційної політики держави.
Фінансова система не лише забезпечує необхідні взаємозв’язки в
економіці, вона є одним з найвпливовіших важелів макроекономічного
регулювання, інструментом, за допомогою якого уряди мають змогу
регулювати економічний розвиток. Саме тому діяльність виконавчої влади
кожної країни спрямована на забезпечення стабільності
фінансово-кредитної системи та фінансового стану в цілому. Запорукою
цього, серед іншого, має бути стан “керованості” інфляційними процесами.
Необхідність у цьому викликана тим, що інфляція не лише призводить до
послаблення антиінфляційної політики держави, а й до тяжких
соціально-економічних наслідків. За умов інфляції втрачається
ефективність дії та відбувається деформація інструментів
макроекономічного регулювання. У зв”язку з актуальністю антиінфляційної
політики держави була вибрана тема курсової роботи.

Цю тему досліджували такі економісти:

Богиня Д., Волинський Т., Пинзеник В., Стігліц Д., Тимофєєв В.,Долан Э.
,Панчишин С,. Буняк В. Та інші.

Метою курсової роботи є дослідження антиінфляційної політики та напрямів
підвищення її ефективності.

Для досягнення мети необхідно вирішити такі завдання :

з”ясувати сутність антиінфляційної політики.

розкрити методи та інструмнети антиінфляційної політики.

визначити напрями підвищення ефективності антиінфляційної політики.

Об”єктом курсового дослідження є антиінфляційна політика.

Предметом курсового дослідження є механізм здійснення антиінфляційної
політики.

Теоретичною та інформаційною базою курсового дослідження послужили
вітчизняні та закордонні наукові праці в галузі інфляції та
антиінфляційної політики, дані Держкомстату України, дані Департаменту
економічної стратегії Міністерства економіки України та Національного
банку України.

Структура курсового дослідження : робота складається зі вступу, трьох
розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків.
Загальний обсяг курсової роботи – сторінок.

Розділ 1.Cутність антиінфляційної політики

У західних країнах інфляція стала практично невід’ємною частиною
ринкової системи господарювання. Це дає під стави говорити не тільки про
наслідки, а й про деякі специфічні функції інфляції. Ряд економістів
дотримується точки зору, що незначна за рівнем інфляція (наприклад,
щорічні підвищення цін на 3-4%), що супроводжується відповідним
зростанням грошової маси, здатна стимулювати виробництво. Відповідно до
моделі Хікса IS-LM певне зростання грошової маси М створює своєрідний
стимул для збільшення обсягів продукції, що випускається.

За прогнозом темпи інфляції в індустріальнo розвинутих країнах у
найближчі роки збережуться в середньому на рівні 2,5-3%,тоді як у
країнах,що розвиваються,середньорічний темп інфляції становитиме 8-12%.
У Колумбії,Перу,Болівії темпи інфляції можуть досягнути сотень і тисяч
відсотків[5, с.250].

Надзвичайно небезпечна двозначна (а тим більше тризначна) інфляція. В
умовах двозначної інфляції складно спрогнозувати доходи й витрати,
внаслідок чого економічна діяльність орієнтується на найбільш доходні та
швидко відшкодовувані її види, і економічний спад стає досить імовірним.
Тривала гіперінфляція призводить до скорочення господарської діяльності
в більшості секторів економіки.

Отже, незважаючи на можливу начебто “позитивну” роль інфляції, виходячи
з-під контролю й навіть будучи регульованою, вона має значні
соціально-економічні наслідки -закріплення стагнації, зниження
економічної активності, зростання безробіття тощо. Тому розвинуті країни
Заходу ставлять за мету досягнення неінфляційного економічного зростання
та забезпечення зайнятості [14, с.52].

Пом’якшити негативні соціально-економічні наслідки інфляції можливо лише
в разі ефективного регулювання рівня інфляції, розробки науково
обґрунтованої антиінфляційної політики. Розрізняють прогнозовану й
непрогнозовану інфляцію. Особливу загрозу становить непрогнозована
інфляція, у подоланні якої значну роль відіграє правильно
визначена,зважена антиінфляційна політика.

Мета антиінфляційної політики держави полягає у встановленні контролю
за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів
її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом грошової рестриктивної
політики в наших умовах мають значно більші негативні наслідки, ніж сама
інфляція, оскільки призводять до скорочення виробництва, зростання
неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державним
зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні наслідки має така
політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не
виплачуються заробітна плата, пенсії, різко знижується рівень життя
населення.

Ефективна антиінфляційна політика має базуватись на об’єктивних,
економічно обґрунтованих системних прогнозах.

Системне прогнозування інфляційних процесів передбачає визначення
тенденцій у динаміці індексу інфляції за допомогою аналітичних трендів,
а також оцінки, з одного боку, – ступеня впливу причинно зумовлюваних
монетарних, фінансових та інших макро-показників на індекс інфляції, з
другого, -оцінки впливу інфляції на динаміку реального валового
внутрішнього продукту.

Необхідність подолання тривалої економічної кризи в Україні потребувала,
насамперед, досягнення макрофінансової стабілізації як основної
передумови виходу на позитивну економічну динаміку. Мак-рофінансова
стабілізація, у свою чергу, багато в чому залежить від стабільності
національної валюти, стан якої характеризується показниками інфляції
(дефляції). Інфляція з позицій макроекономічної і макрофінансової
стабілізації розглядається з двох сторін. По-перше, як один з параметрів
стабільності, як головний макрофінансовий індикатор. По-друге, як засіб
впливу на макроекономічну рівновагу (точніше,не сама інфляція,а грошова
політика).

Інфляція, як і будь-яке інше фінансове явище (бюджетний дефіцит,
державний борг, валютний курс), ніколи не мала і не може мати
однозначної оцінки. Це досить складне економічне, суспільне і
психологічне явище. Слід відзначити, що існують два основні і найбільш
типові прояви інфляції. Перший -інфляція попиту, коли домашні
господарства витрачають гроші швидше, ніж виробляються
і,відповідно,надходять до ринку товари та послуги. За цих умов виникає
економічна ситуація, що характеризується дефіцитом товарів та послуг. Це
явище було притамайне адміністративній економіці колишніх
соціалістичних країн, населення яких протягом десятків років терпіло
тотальний товарний дефіцит. За умов ринкової економіки “інфляція
попиту”, тобто зростання цін, яке спричиняється перевищенням попиту над
пропозицією товарів та послуг відбувається за екстремальних у мов, а
саме: за умов воєн та революцій, природних катаклізмів і соціальних
потрясінь. Головною проблемою нормально функціонуючої економіки,
навпаки, є проблема збуту, реалізації, іншими словами, проблема ринку.

Другий, досить поширений тип інфляції -це “грошова ін-фляція”,яка
виникає і набуває розвитку в результаті надмірної грошової емісії та
кредитної експансії. Цей тип інфляції також спостерігається під час
воєнних лихоліть, післявоєнної розрухи, в умовах проведення політики
“шокової терапії” в країнах перехідної економіки. Оскільки в країнах
перехідної економіки досить сильним її компонентом залишається
монополізація виробництва як пережиток централізованої та
високомілітаризованої економіки, то інфляційний процес, крім товарного
дефіциту та надмірної грошової емісії, у значній мірі посилюється також
монопольним диктатом цін. Водночас, економічна свобода та мотив
максимізації доходів в умовах розумної державної політики все більше
стимулюють підприємницьку діяльність. Починають збільшуватись інвестиції
в економіку, поступово зростає виробництво, ринок щодалі більше починає
наповнюватись товарами. Одночасно зростає сфера надання послуг, оскільки
вона набуває великої ролі в економічному житті. За такої економічної
ситуації інфляція поступово втрачає сили свого розвитку, і врешті
зникають чинники, які живлять інфляційний процес. Крім того, у міру
завершення завдання лібералізації цін політика “шокової терапії”, що
розрахована на болісний, але рішучий перехід від
централізовано-розподільчої системи до системи ринкових відносин,
поступається конструктивній політиці роздержавлення і приватизації.
Необхідною передумовою здійснення цих завдань ринкових реформ є
політика макроекономічної фінансової стабілізації з її антиінфляційним
спрямуванням.

Достовірний прогноз інфляції є однією з передумов успішного проведення
макроекономічної політики. Проте, зробити його доволі складно,принаймні
в Україні. Причиною Тому – особливості економічних перетворень, які
відбувалися в нашій країні впродовж останніх років. За цей час, зокрема,
сталися фундаментальні зміни у поведінці населення та підприємств щодо
способів тримання грошей; виникли канали уніфікації готівкових та
безготівкових коштів; у людей з’явилася можливість вибору деномінації
валюти у процесі заощадження. Нині поведінку населення та суб’єктів
господарювання важко спрогнозувати ще і тому, що рівень інфляції
залишається відносно високим за значної нестабільності самої інфляції
(хоча спостерігаються певні її сезонні коливання), а інфляційні
очікування – значними. Ці та інші чинники (наприклад, імовірність
зовнішніх пікових шоків) ускладнюють прогнозування макроекономічних
показників, зокрема, інфляції[14, с.52].

Прогнозуючи інфляцію, слід визначати строки, на які робиться прогноз. У
довгостроковому періоді основним чинником інфляції зазвичай є зростання
кількості грошей в економіці. В інших (менш тривалих) проміжках часу
суттєвими можуть бути немонетарні фактори або фактори непрямого
монетарного впливу. Такими можна вважати адміністративні зміни цін,
зовнішні шоки, інфляційні очікування тощо.

Перспективним напрямом у прогнозуванні деяких макроекономічних
показників, зокрема, інфляції є прості підходи, засновані на
використанні окремих рівнянь відповідно до дисагрегації прогнозованого
показника на окремі компоненти, що почасти дає змогу точніше з’ясувати
залежності між прогнозованими показниками та екзогенними параметрами,
які використовуються у рівняннях[14, с.52].

Жодна модель не взмозі дати вичерпної відповіді на запитання про те,
якою саме буде подальша інфляція. Однак, застосування прогнозних моделей
(як і експертних оцінок) допоможе одержати обгрунтований прогноз
інфляції як у короткостроковому, так і в довгостроковому періодах.

Якщо наслідки нетривалої непередбаченої інфляції добре відомі і
здебільшого несприятливі для всіх господарських одиниць, то наслідки
повністю передбаченої тривалої інфляції в економічній науці ще до кінця
не досліджені. Така інфляція спричиняє негативні впливи, бо призводить
до суспільних витрат, відомих під метафоричними назвами -“витрати меню”
і “витрати зношених черевиків”, які пов’язані зі зміною цін і частішими
відвідинами банку для отримання готівки або здійснення депозитів [5].
Відомі й інші несприятливі наслідки передбачуваної інфляції. Наприклад,
вона може перерозподіляти доходи між різними групами населення, коли у
податковій системі не передбачено коригування на випадок інфляції.
Мінливість цін, яка простежується під час інфляції, спричиняє
неефективний розподіл ресурсів на мікрорівні, оскільки відносні ціни
часто і неодночасно змінюються. Нарешті, інфляція завдає багато
незручностей населенню, зокрема, індикує психологічні напруження та
стреси.

Сучасні дослідження намагаються емпірично підтвердити згадані гіпотези
стосовно наслідків передбаченої інфляції або ж шукають її нові наслідки.
Визначення чистих вигод (співвідношення вигод і втрат) від
довгострокової інфляції та зіставлення їх із витратами від дезінфляції
дасть у майбутньому відповідь на питання про доцільність забезпечення
абсолютної стабільності цін або спонукатиме до пошуку якогось
оптимального рівня інфляції.

Наслідки інфляції, як відомо, неможливо визначити лише вартісними
показниками. Вони можуть мати і соціально-психологічні прояви.
Соціологічне опитування громадян США,Німеччини та Бразилії,проведене у
1997 році у межах масштабного дослідження під керівництвом професора
Йєльского університету Роберта Шиллера, засвідчило, що в умовах інфляції
вражаюча більшість населення цих країн перебуває у стані незадоволення
та дискомфорту. Тому 84% американців погоджуються з твердженням, що
“управління інфляцією є одним з найважливіших завдань економічної
політики СІЛА”. У Німеччині та Бразилії відповідно 94% і 88% опитаних
погодились зі схожим твердженням. Це дослідження виявило основну причину
незадоволення населення – віра в те, що інфляція знижує рівень життя
внаслідок ерозії номінальних доходів. У процесі опитування було також
виявлено, що більшість населення цих країн поділяє думку про те, що
жадібність бізнесменів та некомпетентність державних посадових осіб є
важливими причинами інфляції[5, с.280].

Зниження рівня інфляції дає значні вигоди суспільству загалом, які
виявляються у зростанні рівня його задоволення життям та згуртованості.

Негативні наслідки інфляції зумовлені і особливостями сучасної системи
оподаткування. Аналіз засвідчив, що, наприклад, американська податкова
система “штрафує” заощадження і “надає субсидії” власникам помешкань, а
зростання рівня інфляції тільки підсилює ці несприятливі впливи.
Наприклад, Мартін Фельдстейн обчислив величину цього дисбалансу і виявив
його високу чутливість до інфляції. За 4% інфляції величина споживчих
видатків сімдесятирічної людини становить 330% від споживчих видатків
сорокарічної, а зниження інфляції на 2% послабить цю диспропорцію до
270% . Він показав, що зі зменшенням цього дисбалансу суспільний
добробут суттєво збільшиться. Використавши оціночні значення таких
параметрів, як еластичність міжчасової заміни і еластичність заміни між
видатками на житло та іншими товарами і послугами, М. Фельдстейн
виявив,що суспільна вигода від 2% зниження інфляції дорівнюватиме
приблизно 1% приросту ВВП. Крім того, застосувавши інструментарій
дисконтування, ця цифра означає, що поточна вартість вигод від усунення
згаданих диспропорцій легко покриває втрати від дезінфляції[5,с.310].

Однак, економісти нерідко говорять про позитивні риси інфляції. Одні з
них вважають, що проблему нееластичності номінальної зарплати до
зниження можна усунути за допомогою інфляції, зменшуючи реальну
зарплату. Інші припускають, що чим вища інфляція, тим нижча природна
норма безробіття, яка забезпечує певне підвищення темпів економічного
зростання.

Американські економісти Девід Кард і Дін Гислоп на підставі статистичних
даних намагалися дослідити вплив інфляції на ефективність функціонування
ринку праці. Вони зауважили, що номінальна зарплата багатьох робітників
не змінюється з року в рік, а частка робітників із постійними
номінальними заробітками є значно вищою під час низької інфляції. Д.Кард
і Д.Гислоп оцінили уявний розподіл зміни зарплати у випадку її гнучкості
і обчислили вплив зниження інфляції на зростання реальної зарплати. У
результаті виявилось, що зниження темпів інфляції на один відсоток
призводить до зростання “незаслуженої” реальної зарплати на 0,06%. Хоча
це збільшення виглядає незначним, однак приборкання 5% інфляції підвищує
таку реальну зарплату на 0,3%, що за умов одиничної еластичності попиту
на працю, знизить зайнятість на 0,3%[5,с.290]. Отже, це дослідження
підводить до висновку, що інфляція хоча і невагомо, але все таки
позитивно впливає на ринок праці, додаючи йому гнучкості за рахунок
полегшення спричиненого вимогами кон’юнктури зниження реальної зарплати.

Рівень інфляції може впливати і на величину природної норми безробіття.
Американський економіст Л.Бол твердить, що досягнення абсолютної
стабільності цін може знизити виробництво не лише у короткостроковому
періоді, але й також у тривалому. Причину цьому економіст вбачає у
зростанні природного рівня безробіття у період дезінфляції. Прикладом
може бути економічна ситуація, яка склалася у 80-ті роки в багатьох
промислове розвинених країнах світу, коли знизився попит на
некваліфіковану робочу силу, а також на послуги інституцій, зокрема,
трудових спілок, які не допускали зниження реальної зарплати. Л.Бол
виявив тісний взаємозв’язок між зростанням природної норми безробіття та
масштабами і тривалістю дезінфляції. Він також зробив висновок, що
негативні впливи дезінфляції на природну норму безробіття пропорційні
ступеню розбалансованості ринку праці. Ці висновки збігаються з
принципами теорії гістерезису на ринках праці [14,с.53].

Отже, згідно з дослідженнями Бола, втрати від дезінфляції набагато
більші від передбачуваних, оскільки призводять до зростання рівноважного
рівня безробіття. Для мінімізації цих втрат антиінфляційні заходи
доцільно проводити якомога швидше, заздалегідь усунувши
роз-балансованість ринку праці.

Полеміка щодо негативних і позитивних наслідків інфляції стимулює
розвиток теорії оптимального рівня інфляції. Очевидно те, що висока
інфляція, яка виходить за певні межі, несприятливо впливає на
суспільство та економіку загалом. Вітчизняній економіці ще далеко до
стабільності цін. Проте дослідження оптимального рівня інфляції, який
має стати одним з орієнтирів стратегічного розвитку національної
економіки, повинні проводитись уже зараз[12,с.90].

Отже, визначивши сутність антиінфляційної політики, можна зробити
висновок, що антиінфляційна політика держави полягає у встановленні
контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного
господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом
грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більші
негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення
виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання
виплат за державним зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай
негативні наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає
безробіття, своєчасно не виплачуються заробітна плата, пенсії, різко
знижується рівень життя населення. Тому можна перейти до розгляду
наступного пунту плану.

Розділ 2. Методи та інструменти

антиінфляційної політики

Свiтовий досвiд виробив двi головнi концепцiї антиiнфляцiйних заходiв,
що спираються на кредитно-грошову i фiскальну полiтику. Це заходи або
безкомпромiсної боротьби з iнфляцiєю, або адаптацiї, пристосування до
життя в умовах iнфляцiйної нестабiльностi. Перший метод реалiзується
шляхом змiн у системi оподаткування ( як правило пiдвищення податкiв) та
введенням жорсткого державного контролю цiн та зарплати. Другий-це
iндексацiя доходiв, застосування механiзму корегування процентних ставок
вiдповiдно до темпiв iнфляцiї та iн. До того ж необхiдною є повна
адаптацiя усiх економiчних iнституцiй до функцiонування в умовах
iнфляцiї. Адаптацiйна полiтика має свої недолiки: кошти на компенсацiйнi
надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врештi-решт
через податки, або робити грошову емiсiю, що знову призведе до зростання
iнфляцiї.

Як правило, в умовах боротьби з iнфляцiєю цi методи використовуються
комплексно, що дає бiльш виражений ефект, i дозволяє пом’якшити
труднощi, припадаючi на долю економiки країни[8,с.150].

а) Методи антиiнфляцiйного оподаткування

В процесi стримування iнфляцiї податки вiдiграють двоїсту роль.
Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачiв,
високi податки носять антиiнфляцiйний характер. Однак, податки можуть
також збiльшувати витрати виробництва, пiдвищуючи через це рiвень цiн на
товари.

Розглянемо тi спотворення в оподаткуваннi, якi викличе неочiкувана
iнфляцiя, тобто випадок, коли цей елемент економiчної системи країни до
дiй в умовах iнфляцiї не пристосований.

У разi, якщо податкова система країни має труднощi з адаптацiєю до
iнфляцiйних процесiв, виникають такi складнi проблеми:

По-перше, iз зростанням рiвня цiн частка податкових виплат у загальному
обсязi реальних доходiв збiльшується, породжуючи, таким чином, ефект
прогресивного зростання податкiв. Якщо б податки знаходилися у постiйнiй
пропорцiї до номiнальних доходiв незалежно вiд розмiру останнiх, у цьому
не було б нiякої проблеми, оскiльки в такому разi люди сплачували б
однаковий, не залежний вiд рiвня цiн вiдсоток своїх доходiв у виглядi
податкiв. Але, оскiльки, норма оподаткування при використаннi його
прогресивної форми має тенденцiю зростати разом з рiвнем номiнальних
доходiв, то iнфляцiя, призводячи до збiльшення номiнальних доходiв, тим
самим збiльшує й частку податкiв у складi реальних доходiв.

Друга проблема пов’язана з оподаткуванням капiталу. Ця проблема дуже
складна , оскiльки зростання капiталу, пов’язане з приростом ринкової
вартостi активiв, реагує на iнфляцiю бiльш оперативно, нiж реальнi
прибутки на цей капiтал. Жоднiй країнi не вдалося досягти суттєвого
успiху у нейтралiзацiї наслiдкiв впливу iнфляцiї на оподаткування
капiталу. Деякi фахiвцi у сферi податкiв навiть вважають, що найбiльша
шкода вiд iнфляцiї полягає саме у тому, що вона збiльшує фактичне
оподаткування капiталу[8,170].

Подiбна проблема оподаткування виникає й по вiдношенню до доходiв у
вигдядi вiтсоткiв на капiтал. Вiзьмемо простий приклад. Припустимо, що
iнфляцiя збiльшується з 5 до 10% й вiтсотковi ставки зростають разом з
iнфляцiєю в пропорцiї один до одного, як це й припускається залежнiстю
Фiшера. Iз збiльшенням номiнальної вiтсоткової ставки на 5 пунктiв
реальна вiтсоткова ставка до сплати податкiв не змiнюється. Але, якщо
номiнальний доход на вiтсотки оподатковусться в розмiрi, скажiмо, 28%,
то уряд забирає у виглядi податку 1,4 вiтсоткового пункту(0,28-5%) з
сукупних п’яти пунктiв iнфляцiйної надбавки, скорочуючи, таким чином,
реальну суму доходiв по процентах пiсля сплати податкiв, що отримують
кредитори. У цьому разi кредитор фактично несе збитки в наслiдок дiї
iнфляцiї, тодi як уряд має зиск. Такi умови дестимулюють кредиторiв, що
й є одним з негативних ефектiв iнфляцi[8,170].

Слiд вiдмiтити, що теоретично можливим є бiльш швидке зростання
вiдсоткової ставки до сплати податкiв нiж збiльшення iнфляцiї, що
зберiгає реальну вiдсоткову ставку постiйною.

Як бачимо, навiть очiкувана iнфляцiя викликає втрати в економiцi, якщо
iнститути влади адаптованi до неї не повнiстю. Подiбнi втрати стають
особливо iстотними в умовах контролю ставки банкiвського проценту,
неадекватного оподаткування доходiв й прогресивного зростання податкових
ставок, що збiльшують податковi платежi. Пiд адекватним оподаткуванням
в умовах iнфляцiї мається на увазi такий метод зтягування податкiв, за
якого не оподатковується iнфляцiйний компонент приросту активiв.
Розглянутий вище негативний вплив iнфляцiї на податкову систему, змусив
багато країн “iндексувати” податковi закони, щоб запобiгти збiльшенню
податкiв, яке спричинясться iнфляцiєю. Так було проiндексовано у 80-х
роках частину податкового кодексу США[15,с.260].

Використання “стримуючої” податково-бюджетної полiтики є одним iз шляхiв
усунення загрози iнфляцiї. Державний бюджет на наступний рiк може бути
складений таким чином, щоб скорочення обсягу державних закупок й
замовлень поєднувалося iз збiльшенням чистих податкiв, компенсуючи
очiкуване пожвавлення сукупного попиту у приватному секторi економiки.
Правильне поєднання скорочення обсягу державних замовлень, трансфертних
виплат та пiдвищення податкiв втримає криву сукупного попиту у бажаному
положеннi AD, а економiчну систему-в станi стабiльностi[20].

Полiтика податкового регулювання доходiв (TIP) орiєнтована на
використання податкiв i створення у фiрм та робiтникiв стимулiв не
пiднiмати цiни й зарплату.

TIP-це система, при якiй за допомогою податковоi системи фiрми й зайнятi
на них робiтники заохочуються або наказуються в залежностi вiд зростання
рiвня цiн й зарплати.

Розглянемо цiновий рiзновид TIP.Фiрмам повiдомляється,

що рiвень сплачуваних їми податкiв залежить вiд зростання цiн на їх
продукцiю. Наприклад, пiдвищення цiн до 5% не викликає нiяких штрафних
санкцiй, за кожний наступний вiдсотковий пункт уряд збiльшує ставку
оподаткування. Податкова ставка може збiльшуватись, скажiмо на 2 пункти
(з 25 до 27%) за кожний вiдсоток приросту цiн на продукцiю фiрми[15].

Отже за умов реалiзацiї такої полiтики пiдвищення цiн коштуватиме
фiрмам надто дорого. Тому в них з’являється стимул не допускати значного
збiльшення цiн. Зростання цiн по всiх фiрмах, таким чином, буде меншим,
й темпи iнфляцiї скоротяться. Подiбний механiзм може бути реалiзований й
у вiдношеннi зарплати.

Скорочення податкiв у свiтi “концепцiї пропозицiї”.

Як вiдомо, будь-яке втручання в функцiонування економiки, що затримує
пересування кривої сукупного попиту вгору або змушує її зсуватися вниз
вiдносно кривої сукупної пропозицiї буде стримувати темпи iнфляцiї.
Аналогiчного ефекту можна було б досягти, якщо б було можливо вплинути
на сукупну пропозицiю. Такий пiдхiд до економiчної практики став вiдомим
як “концепцiя пропозицiї”[20,с.35].

Основою економiчної програми прибiчникiв “концепцiї пропозицiї” стала
детально обмiркована послiдовнiсть дiй по зменшенню ставок
оподаткування. По-перше, мав бути знижений податок на доход громадян, що
посилило б трудову мотивацiю робiтникiв. По-друге, планувалося
реформувати систему податкiв на доходи вiд прирiсту капiталу та ввести
рiзноманiтнi податковi стимули (пiльги для пiдприсмств, що збiльшують
обсяги виробництва)-це стимулювало б накопичення та iнвестицiї.
По-третє, практика iндексацiї мала розповсюдитись на всю податкову
систему для того, щоб ставки податкiв не пiдштовхувались
iнфляцiєю[20,с.40].

б) Регулювання цiн в умовах iнфляцiйної нестабiльностi.

Надзвичайно важливу роль грає державний контроль над цiнами, особливо в
умовах кризису економiки i виходу з нього.

Пiд контролем над цiнами розумiють будь-яку послiдовнiсть цiлого ряду
заходiв – вiд помiрних обмежень до примусового встановлення верхнiх
границь зростання цiн, що проводяться у рамках економiчної полiтики.

Одним з пiдходiв є перевiрений у свiтовiй практицi метод тимчасового
заморожування цiн й надалi їх часткового перегляду. Вiн полягає у
забороненнi пiдвищувати цiни вище визначеного рiвня, без спецiального на
те дозволу. За граничний рiвень цiн може бути прийнятий той, що iснував
на протязi базового перiоду перед “заморожуванням”. При цьому пiдвищення
цiн вважається допустимим, якщо, наприклад, воно було пов’язано з ростом
цiн на iмпортнi вироби ( тобто коли збiльшення витрат неможливо
контролювати); недопустимим-якщо його причиною стало невиправдане
пiдвищення зарплати, що стимулювало пiдприємцiв самим обмежувати
зростання заробiтної плати.

Заморожування цiн дозволяє долати iнфляцiйнi очiкування населення,
господарюючих суб’єктiв, кредитної cистеми, внести деяке заспокоєння в
економiку.

МАКСИМАЛЬНИЙ РIВЕНЬ ЦIНИ являє собою законодавчо встановлену
максимальну цiну, яку продавцю дозволяєтся запрошувати за свiй товар або
послугу.

В широких маштабах максимальнi рiвнi цiн, або загальний контроль за
цiнами, застосовуються для обмеження iнфляцiйних процесiв в економiцi.

З одного боку швидке зростання цiн на товари сприяє розвитку iнфляцiї, з
iншого-виключає з числа покупцiв товару тих споживачiв, чиї грошовi
доходи не встигають за швидким зростанням цiн.

Тому, щоб протистояти iнфляцiї й дозволити малозабеспеченим громадянам
купувати необхiднi їм товари, уряд може встановити максимальний рiвень
цiн. Причому, встановлення обмеження цiни має сенс тiльки при умовi, що
нова цiна буде нижчою за рiвноважну[8,с.180].

Проблеми у реалiзацiї полiтики контролю за цiнами можна також пояснити
значними адмiнicтративними складнощами її проведення. До органiв
контролю постiйно пред’являються вимоги зробити виключення для тих чи
iнших видiв товарiв або який-небудь галузi. Поступово, по мipi
подальшого вiдхилення цiн вiд стану рiвноваги й посилення дефiциту, тиск
на контролюючи органи з вимогами надати пiльги зростає, й, в
кiнцi-кiнцiв, це надзвичайно ускладнює контроль.

Хоча полiтика державного регулювання цiн несе значний позитивний ефект i
має особливе значення в кризовi перiоди, її реалiзацiя може призвести до
дуже небажаних наслiдкiв.

У короткостроковому планi пряме регулювання цiн сприятиме стабiлiзацiiї
нацiональної економiки. Так, у державi можуть значно знизитись темпи
зростання оптових й роздрiбних цiн i це призведе до гальмування
iнфляцiйних процесiв. Але вже у найближчi роки виявляться негативнi
наслiдки централiзованої моделi регулювання. “Заморожування” цiн i
заробiтної плати обмежить мiжгалузевий перелив капiталiв, буде
гальмувати iнвестицiйну полiтику, знизить рiвень дiлової активностi,
стримуватиме зростання доходiв.

У 80-ті роки деякі країни обрали метод індексації, щоб пристосуватися до
негативних наслідків інфляції. Індексація, як уже відомо, означає, що
номінальні доходи громадян змінюються пропорційно коливанням цін, тобто
вона є механізмом, за допомогою якого доходи частково або цілком
захищаються від інфляції. Інакше кажучи, індексація передбачає, що
поточні доходи населення збільшуються відповідно до темпу зростання цін
у країні за певний період. У разі повної індексації реальні доходи
захищені від згубного впливу інфляції, а тому життєвий рівень населення
не знижується[15,с.330].

Однак індексацію не можна розглядати як дієвий метод боротьби з
інфляцією. За її допомогою можна лише послабити або уникнути окремих
негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи. Як уже
зазначалося, проблема інфляції, а відтак і антиінфляційної політики, є
доволі дискусійною — як у наукових, так і в політичних колах. Одні
економісти, зокрема монетаристи, вважають, що інфляція є виключно
грошовим явищем. На їхню думку, для її подолання потрібно уповільнити
темпи зростання пропозиції грошей у національній економіці. Для
недопущення інфляції вони пропонують дотримуватися у монетарній політиці
так званого грошового правила. Згідно з цим правилом, темп зростання
пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного зростання, який
для більшості розвинутих країн становить 3—5% за рік. Ці економісти не
розмежовують заходів інфляційної політики, спрямованої на подолання
різних видів інфляції, — інфляції попиту та інфляції
пропозиції[15,с.340].

Інша група економістів уважає, що рецепти монетаристів є надмірно
болісними для суспільства. Ця група пропонує політику доходів, котра, як
уже зазначалося, передбачає, що учасники ринкового процесу впродовж
певного періоду утримуються від підвищення цін на товари і послуги, а
також на фактори виробництва. Політику доходів застосовувала низка країн
у 70-ті роки, але, на думку багатьох фахівців, вона була
малоефективною[15,с.350].

Представники основного потоку макроекономіки виходять із того, що
інфляція є багатофакторним процесом, тому для боротьби з нею потрібно
використовувати широкий арсенал знарядь, який умовно можна поділити на
дві групи. Перша група охоплює методи, застосування яких дає змогу
знизити рівень інфляції порівняно швидко, упродовж короткого відтинку
часу. Друга група заходів, які називають антиінфляційною стратегією,
спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі.

Якщо інфляція уже розвинулася, то для її подолання нині здебільшого
застосовують стримувальну макроекономічну політику, тобто політику
дезінфляції. Вона грунтується на можливості вибору між інфляцією та
безробіттям у короткостроковому періоді. Державні мужі, знижуючи за
допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит, зменшують
обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням
безробіття. Згідно з кривою Філіпса для короткострокового періоду,
зростання рівня безробіття знижує рівень інфляції.

У зв’язку з цим постає запитання: яким обсягом річного реального ВВП має
пожертвувати суспільство, щоб знизити рівень інфляції? Економісти часто
обчислюють коефіцієнт дезінфляційних втрат, який показує відсоток
річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження
інфляції на 1 %. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП
за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за
той самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова
оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно
пожертвувати 5% річного ВВП[20,с.40].

Величина коефіцієнта дезінфляційних втрат дає змогу судити про те,
доцільне чи недоцільне подальше проведення антиінфляційної політики.
Якщо цей коефіцієнт порівняно високий, то урядові, очевидно, слід
утриматися від заходів щодо уповільнення темпів інфляції, віддаючи,
наприклад, перевагу індексації доходів населення. Низьке значення
коефіцієнта дезінфляційних втрат свідчить про ефективність
антиінфляційної політики і доцільність її продовження.

Практика показала, що швидка дезінфляція супроводжується меншими
втратами, ніж повільна. У країнах з вищим рівнем гнучкості заробітної
плати (у них коротший строк дії колективних договорів) коефіцієнти
дезінфляційних утрат були нижчими. Економісти особливо підкреслюють роль
інфляційних очікувань у проведенні ефективної і менш болісної політики
дезінфляції.Висока інфляція є здебільшого результатом процесу, який
розвивається внаслідок дії адаптивних інфляційних очікувань. Тому
важливим завданням дезінфляції є приборкання інфляційних очікувань.
Водночас світовий досвід підказує, що ці очікування якнайшвидше
долаються там, де виконуються принаймні дві умови.

По-перше, державна політика спрямовується на зміцнення механізмів
ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне (тобто те, що
супроводжується збільшенням кількості та підвищенням якості життєвих
благ) уповільнення зростання цін. Лише тоді змінюється поведінка
споживачів, у ній зникають інфляційні мотиви. Доки споживачі не
переконаються в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, доти в
національній економіці відбуватиметься інфляційне розширення сукупного
попиту. По-друге, уряд має непохитно дотримуватися курсу на поступове
подолання інфляції та користуватися довір’ям більшості населення. Рівень
довір’я до антиінфляційної політики є одним із чинників, від якого
залежить величина втрат, пов’язаних із проведенням дезінфляції.
Заслужити високий рівень довір’я можна лише тоді, коли уряд ставить
перед собою цілком визначені, практично здійсненні і такі, що можна
легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це
населення і неухильно домагається розв’язання цих завдань [8,с.180].

Прихильники теорії раціональних сподівань навіть твердять, що зниження
рівня інфляції можливе без економічного спаду, тобто без згортання
обсягу національного виробництва і без зростання безробіття. Згідно з
цією теорією, якщо наміри уряду приборкати інфляцію не викликають
сумніву, громадяни швидко відкидають свої інфляційні очікування. Це
означає, що короткострокова межа вибору між інфляцією та безробіттям
переміщуватиметься донизу, і це дає змогу зменшити інфляцію без
підвищення рівня безробіття. Така ідея була б справедливою, якби
інфляцію індукувала виключно надлишкова грошова маса, а сама інфляція не
містила інерційного чинника.

Для недопущення розвитку галопуючої інфляції у майбутньому уряд
розробляє антиінфляційну стратегію, основними складовими якої є
ефективна монетарна політика, впорядкування державних фінансів,
раціоналізація структури національної економіки та зовнішньоекономічної
діяльності.

Ефективна монетарна політика передбачає, що щорічні прирости грошової
маси в обігу обмежені й не надто перевищують зростання національного
продукту.

Важливою складовою антиінфляційної стратегії є впорядкування державних
фінансів, передовсім скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його
повної ліквідації. Це скорочення має відбуватися за рахунок зменшення
видаткової частини державного бюджету.

Раціональна монетарна і фіскальна політика допомагає усувати з економіки
інфляцію попиту. Водночас є необхідною стратегія розвитку національної
економіки, яка б захистила або принаймні помітно послабила руйнівні
впливи зовнішніх збурень пропозиції, які індукують інфляцію витрат. Для
недопущення інфляції пропозиції уряд має сприяти розвиткові освіти й
науки, нагромадженню інтелектуального потенціалу суспільства і людського
капіталу кожною особою, має фінансувати наукові дослідження та
дослідно-конструкторські розробки, здійснювати структурну перебудову
національної економіки у напрямі зростання в ній частки продукції
високотехнологічних галузей і виробництв. Це стримуватиме розвиток
інфляційного процесу у разі сильних зовнішніх несприятливих збурень
пропозиції[20,с.50].

Особливе місце в антиінфляційній стратегії займає раціоналізація
зовнішньоекономічних зв’язків країни. Пасивне сальдо платіжного балансу,
як відомо, індукує інфляційні імпульси. Зовнішньоекономічна політика має
спрямовуватися на досягнення рівноваги у торгівлі товарами і послугами
шляхом підтримання експортних галузей та захисту національного
виробника. Водночас уряд і центральний банк повинні проводити
конструктивну валютну політику, яка б підтримувала стабільний курс
національної валюти і не стимулювала зростання імпорту. Отже, можемо
зробити висновок про те , що перелічені заходи антиінфляційної стратегії
стримують зростання загального рівня цін в країні у близькій і
віддаленій перспективі. Тому актуальним є питання їх ефективності, що і
розглядаєтся у наступному розділі.

Розділ 3.Напрями регулювання інфляції в перехідній економіціУкраїни

Україна успадкувала нежиттєздатну дефіцитну економіку, а разом з нею –
величезний інфляційний потенціал. Низький рівень ефективності
виробництва та якості продукції, державний монополізм і відсутність
конкуренції, спотворена структура виробництва з низькою часткою
предметів споживання, надмірне зношення основних фондів,
гіпермілітаризація тощо становили сприятливий грунт для розвитку
інфляції в Україні на початку 90-х років.

Для досягнення макроекономічної рівноваги уряд із 1992 р. лібералізував
ціни, які почали швидко зростати. Тривала відкрита інфляція стала
несподіванкою для державних мужів, чимось незвичним і незнайомим.
Невміння уряду боротися з цим лихом тільки підсилювало темпи зростання
цін, що призвело до тяжких соціально-економічних наслідків[12,с.89].

Висока інфляція, поєднавшись із безпрецедентним падінням обсягу
національного виробництва, означала гіперстагфляцію, яка стала
найвідмітнішою рисою вітчизняної економіки у 1992—1995 рр. Вхід
економіки України у фазу гіперстагфляції зумовлювався передовсім
високими темпами зростання загального рівня цін. Світовий досвід
промовляє, що спад виробництва відбувається майже завжди, коли річні
темпи інфляції перевищують 40%. Річ у тім, що за високих темпів
зростання цін, а особливо за гіперінфляції, національна грошова одиниця
швидко знецінюється, що різко знижує рівень сукупних заощаджень
усередині країни. При цьому змінюється структура кредитів: частка
короткострокових кредитів різко зростає. Так, у 1993 р. короткострокові
кредити становили в Україні 97,2%. У такій ситуації про якісь значні
інвестиції в машини та устаткування не могло бути й мови, особливо в
галузях зі строком окупності капіталу понад п’ять років. Усе це
поглиблювало спад виробництва[12,с.91].

На мікрорівні інфляція є своєрідним неформальним податком і доповнює
податкові вилучення. У середині 90-х років гранична податкова ставка в
Україні нерідко сягала 80%, що у поєднанні з інфляцією створювало
нестерпний тиск на виробника, який призупиняв свою діяльність[12,с.93].

У вітчизняній економічній літературі досі точиться полеміка довкола
причин гострої інфляції в Україні у 1992—1995 рр. Більшість економістів
схиляється до думки, що спочатку в Україні розвинулась інфляція попиту,
пов’язана з надлишковою грошовою масою. Зокрема, важливим чинником такої
інфляції став величезний дефіцит державного бюджету. Остерігаючись
соціального невдоволення, уряд утримував досягнутий рівень доходів
населення через механізм індексації. Крім цього, для підвищення рівня
ліквідності підприємств, левова частка яких була державною, НБУ
періодично здійснював емісію грошової маси. Так, агрегат М, у 1992 р.
зріси більш ніж у 10 разів, а в 1993 р. — майже у 20 разів. У 1992 р.
обсяг готівки зріс більш ніж у 16 разів — приблизно з ЗО млрд крб до 500
млрд[13,с.20].

Суттєвий вплив на зростання цін в Україні у 1992—1995 рр. справили
чинники, які лежать поза сферою грошового обігу, — витрати та інфляційні
очікування. Неефективна економіка, як відомо, завжди є потенційно
інфляційною. Зростання витрат виробництва спричиняє підвищення цін. Цей
зв’язок цін і витрат особливо рельєфно проявився у вітчизняній
економіці. Внаслідок різних обставин продуктивність праці знижувалася,
тому витрати виробництва, а відтак і ціни, зростали. Водночас високий
рівень монополізму послабив інструментарій конкуренції, який автоматично
стримує зростання цін[13,с.22].

На динаміці цін в Україні вельми негативно позначився надмірно
прискорений перехід Росії у 1993 р. до торгівлі енергоносіями за
світовими цінами. Внаслідок цього спостерігався небачений шок
пропозиції, який підірвав енергомістку економіку України[1,с.5].

Спочатку у вітчизняній економіці майже не існувало проблеми інфляційних
очікувань. Але знецінення заощаджень змусило громадян оперативно
пристосовуватися до умов інфляції. Їхня нова поведінка полягала в тому,
що люди швидко звільнялися від готівки на користь інших активів, які не
втрачали своєї реальної вартості[13,с.25].

Небажання учасників господарського процесу позбутися своїх реальних
доходів унаслідок знецінення національної валюти спричинило доларизацію
вітчизняної економіки. Зростання попиту на іноземну валюту підживлювало
інфляцію витрат. Водночас із знеціненням національних грошей зростала
вартість імпорту, переважну частину якого становили енергоносії.

Отже, у 1992—1995 рр. в Україні діяли різні чинники інфляції, які
нерідко підсилювали один одного. Зумовлена спочатку сукупним попитом,
інфляція стала самоіндукованою. Зростання цін на товари, послуги та
економічні ресурси здорожчувало виробництво, що разом з інфляційними
очікуваннями та підвищенням номінальних доходів вело до нового спалаху
інфляції. Це й зумовило гіперінфляцію[12,с.95].

Ще у 1993 р. було здійснено кілька спроб обмежити емісію грошей, аби
стримати інфляцію. Проте ці спроби були невдалі. У 1994 р. уряд
намагався застосувати адміністративні методи для обмеження темпів
зростання цін. Це була, по суті, класична політика доходів, яка
сповільнювала зростання зарплати, запроваджувала фіксовані ціни на
значну кількість товарів і послуг, вводила адміністративне регулювання
на валютному ринку тощо. Така політика пригасила темпи зростання цін,
але спричинила катастрофічне падіння обсягу виробництва в уже
лібералізованій економіці. Крім цього, вона відкинула країну далеко
назад у реформуванні економіки[1,с.7].

Дієві заходи щодо згортання інфляції почали здійснювати лише з приходом
до влади у другій половині 1994 р. нового Президента України. З цього
часу почався відлік періоду фінансової стабілізації в національній
економіці. Співпраця уряду з МВФ та іншими міжнародними
організаціями-кредиторами дала змогу отримати додаткові ресурси для
проведення реформ і фінансування дефіциту бюджету.

Основою антиінфляційної програми стало приборкання інфляційних
очікувань, які здебільшого формувалися за адаптивним принципом і значною
мірою корелювали з динамікою валютного курсу українського карбованця. Це
полегшувало завдання антиінфляційної політики, бо достатньо було
стабілізувати валютний курс. Кредити, отримані від міжнародних
організацій, допомогли НБУ сформувати резервний фонд для здійснення
інтервенцій на валютному ринку, що стабілізувало курс
карбованця[12,с.94].

Продумана політика уряду і НБУ у 1994—1996 рр. дала змогу успішно
здійснити грошову реформу. Рівень інфляції в Україні сягнув рекордно
низького значення — 10,1% у 1997 р. Проте фінансова криза в Росії у 1998
р. не могла не позначитися на нашій економічній ситуації. Від північного
сусіда вітчизняній економіці також передалися очікування знецінення
валюти, що підвищило ціни на енергоносії та прискорило темп інфляції,
який у 1998 р. становив уже 20%. Паливна криза в Україні у середині 1999
р., а також недорід у сільському господарстві спричинили стрибок цін на
енергоносії та продукти харчування. Внаслідок різних причин темпи
інфляції у 2000 р. прискорилися: її рівень сягав 25%[13,с.23].

Згідно з оцінками фахівців, у вітчизняній економіці закладено сильний
інфляційний потенціал. Повільний вихід економіки України із
трансформаційного спаду, її неефективна галузева структура та надмірний
рівень монополізації, величезний державний борг і дефіцит бюджету
загрожують відносній стабільності у сфері цін. Для ліквідації
інфляційного потенціалу уряд має прискорити проведення реформ,
акцентуючи увагу на структурній перебудові національної економіки та
всебічному стимулюванні ринкових відносин як необхідних умовах
макроекономічної стабілізації та швидкого економічного зростання.

Маючи успіхи у боротьбі з інфляцією, повинні пам’ятати, що це не
самоціль. Інфляція – це наслідок негативних процесів в економіці,
особливо надмірної кількості грошей до їх товарного забезпечення.

Враховуючи, що причина інфляції в Україні, є порушення
фундаментальних економічних пропорцій між попитом і пропозицією,
першочергового значення набувають активно-структурна політика у сфері
власності, інвестицій, доходів і цін. Метою цієї політики має бути
створення підстав для реального товарного забезпеченя грошей, створення
умов для ефективного функціонування саме національних товаропродукуючих
структур.

Жорстка монетарна політика сприяла ліквідації проявів інфляції. Але, на
жаль, вона не лише не ліквідувала, а й сприяла активізації такого
інфляційного чинника, як спад виробництва і посилення стагфляції –
інфляційного процесу, який супроводжується падінням обсягів виробництва
[12,с.96].

За повідомленням Міністерства статистики України, обсяг помислової
продукції зменшився проти відповідного періоду 1995 року на 14,1% (за 10
місяців 1994 року на – 29,7%). Падіння обсягу виробництва зберігається
на підприємствах усіх провідних галузей.

Таблиця 3.1.

Темпи приросту, зниження обсягів промислової продукції в Україні у
1993-1995 роках (у відсотках до відповідного періоду 1995 року).

1993 1994 1995

1 квартал Січень-

Квітень Січень-

травень Січень-

червень

Загальний обсяг промислової продукції – 8,0 – 28,2 – 12,1 – 12,7 – 12,7
– 13,6

Виробництво товарів народного споживання – 15,9 – 26,7 – 20,3 – 22,5 –
22,0 – 22,4

В тому числі

продовольчі товари – 10,1 – 18,3 – 16,3 – 18,4 – 17,7 – 18,6

алкогольні вироби – 13,9 – 20,2 47,6 38,1 18,8 12,1

непродовольчі товари – 25,1 – 40,4 32,3 – 34,0 – 34,0 – 33,1

Існує елементарна закономірність: якщо в економіці відбувається спад
виробництва, то товарне забезпечення грошей зменшується. Створюється
ситуація, коли при незмінному абсолютному розмірі грошової маси її
відносна величина (відносно товарного забезпечення) збільшується.
Відбувається знецінення грошової одиниці. Адже саме виробництво є
джерелом поповення товарного забезпечення грошей. А тому результати
діяльності у виробництві можуть бути або інфляційним, або
антиінфляційним фактором.

Просте обмеження грощової маси хоча й гальмує динаміку цін, але водночас
гнітить виробництво, недозволяє розірвати ланцюг трудових зобов’язань. В
українській економіці склалася парадоксальна ситуація, коли поряд з
інфляцією виник реальний дефіцит грошей, тобто дефляція.

Держава має здійснити перехід до прямої бюджетної підтримки окремих
виробництв, які відповідають пріорітетам її структурної політики і які в
змозі за такої підтримки вийти на ринок ефективного
господарювання.Досвід розвитку української економіки свідчить, що слід
виважено і з наукових позицій підійти до обмежень темпів інфляції і
бюджетного дефіциту. Без комплексу активних і супроводжувальних дій вони
пригнічують платоспроможність як підприємств, так і населення.

При цьому потрібен особливий механізм фінансування з тим, щоб грошові
ін’єкції застосовувались безпосередньо для виробництва і ні заяких умов
не йшли на погашення боргів, нагромаджених підприємствами значно раніше.

Існує необхідність розділити грошові потоки між державними
підприємствами та комерційно-посередницькими структурами, виключивши
можливість прихованої, неконтрольованої емісії за рахунок вторинного
використання позичкових і платіжних грошових ресурсів, випуску
неліцензованих цінних паперів, які поглинають державні кошти,
спрямовуючи їх у тіньовий оборот.

Для забезпечення зазначених засобів необхідне створення Державного
бюджетного банку. Адже державні кошти, розподіл яких здійснюється через
мережу комерційних банків, не знаходять свого конкретного призначення
внаслідок ряду об’єктивних та суб’єктивних причин. В умовах обмеження
інфляції інтереси виживання (поповнення потреби в обігових коштах) мають
бути вище інтересів поточного особистого споживання. Сьогодні можна
направити більше прибутку на особисте споживання, а завтра його не буде
зовсім, бо виробництво припинеться у зв’язку з нестачою обігових коштів,
а банк не видасть кредитів з причини малої ймовірності його повернення.

Таким чином, не ліквідувавши падіння обсягів виробництва, ми не скасуємо
чи не найголовнішого інфляційного чинника – зменшення товарного
забезпечення грошей. Сьогодні маємо зробити вибір між контрольованою
інфляцією та подальшим занепадом виробництва та соціальної сфери.

Будь-яка інфляція веде до зростання рівня цін. При цьому темпи зростання
заробітної плати, як правило, відстають від темпів зростання цін, тому
наслідком інфляції є зниження добробуту населення. Але особливо
небезпечною є гіперінфляція.

Гіперінфляція виявляє руйнівну дію на економіку країни і веде до
швидкого зубожіння народу і зростання безробіття. Стрімко зменшуються
реальні доходи людей, практично знищуються заощадження. Закриваються
підприємства, які не можуть витримати тягар швидкозростаючих витрат.
Руйнується механізм заощадження грошей для виробничих інвестицій, адже в
таких умовах вигідно бути боржником (“вартість” боргу стрімко
зменшується) і невигідно давати в борг і нагромаджуват гроші. Банки
ненадають кредити, а якщо надають, то не на тривалий час (кілька
місяців) і під грабіжницькі проценти. Як наслідок, руйнується
виробництво і торгівля. Країна “проїдає” своє майбутнє, знищуючи основу
нормального зростання економіки. Гіпервисокі темпи інфляції в 1993 році,
яка супроводжувалася падінням обсягів виробництва, товарообороту,
капіталовкладень, погіршенням стану державних фінансів тощо, призвели до
кризи грошово-кредитної сиситеми України. Макроекономічні показники
досягли значень, які цілком можливо порівнювати з певними показниками
світової економічної кризи 30-их років нашого століття.

Таблиця 3.2.

Порівняльна таблиця макроекономічних показників.

Макроекономічні показники Світова економічно криза, 1929-1933 рр.
Україна, І півріччя 1993 р. – І півріччя 1994 р.

Обсяг промислового виробництва, % – 46,0 – 36,0

Зовнішньоторговий обіг, % – 67,0 – 35,0

К-сть безробітних, % 25,0 30,0

Реальні доходи населення, % – 58,0 – 100,0

Із таблиці 3.2. видно, що в Україні в 1993-1994рр. рівень
макроекономічних показників приблизно дорівнював рівню світової
економічної кризи в 1929-1933рр.

Темпи розвитку інфляції в Україні за період 1997-2002 рр. подано в
таблиці 3.3. [23]:

Таблиця 3.3.

Основні макроекономічні індикатори.

Рік Місяць ВВП, млн. грн. Грошова маса (агрегат М3), млн. грн. Рівень
інфляції (індекс споживчих цін), % до рівня попереднього місяця. Рівень
безробіття, %

2002 Серпень 136292.00 56300.00 99.80 3.70

2002 Липень 112818.00 53900.00 98.50 3.70

2002 Червень 92501.00 51200.00 98.20 3.73

2002 Травень 75624.00 48800.00 99.70 3.80

2002 Квітень 58544.00 48400.00 100.30 4.00

2002 Березень 42416.00 47400.00 98.90 3.93

2002 Лютий 27540.00 45030.00 99.60 3.89

2002 Січень 14128.00 43619.00 101.00 3.80

2001 Грудень 0.00 45580.00 101.60 3.68

2001 Листопад 188548.00 41500.00 100.50 4.64

2001 Жовтень 170427.00 40750.00 100.20 3.54

2001 Вересень 152006.00 39640.00 100.40 3.60

2001 Серпень 132613.00 38275.00 99.80 3.60

2001 Липень 111225.00 37020.00 98.30 3.70

2001 Червень 91299.00 36952.00 100.60 3.80

2001 Травень 74688.00 35159.00 100.40 4.00

2001 Квітень 58584.00 34092.00 101.50 4.10

2001 Березень 42865.00 33026.00 100.60 4.20

2001 Лютий 27336.00 31637.80 100.60 4.20

2001 Січень 13616.00 30816.80 101.50 4.20

2000 Грудень 175010.00 32084.00 101.60 4.20

2000 Листопад 154046.00 29395.00 100.40 4.18

2000 Жовтень 137384.00 28866.00 101.40 4.20

2000 Вересень 121974.00 28975.00 102.60 4.19

2000 Серпень 104005.00 29485.00 100.00 4.24

Продовження таблиці 3.3.

Рік Місяць ВВП, млн. грн. Грошова маса (агрегат М3), млн. грн. Рівень
інфляції (індекс споживчих цін), % до рівня попереднього місяця. Рівень
безробіття, %

2000 Липень 87441.00 27098.00 99.90 4.24

2000 Червень 71337.00 28127.00 103.70 4.29

2000 Травень 57871.00 26032.00 102.10 4.39

2000 Квітень 45166.00 25097.00 101.70 4.50

2000 Березень 32731.00 24211.00 102.00 4.50

2000 Лютий 20821.00 22970.00 103.30 4.45

2000 Січень 9930.00 22048.00 104.60 4.30

1999 Грудень 127126.00 22079.00 104.10 4.30

1999 Листопад 116504.00 21042.00 102.90 4.20

1999 Жовтень 103653.00 20899.00 101.10 4.14

1999 Вересень 92324.00 20468.00 101.40 4.12

1999 Серпень 78329.00 19694.00 101.00 4.08

1999 Липень 66349.00 18816.00 99.00 4.02

1999 Червень 55267.00 18579.00 100.10 3.98

1999 Травень 44341.00 17496.00 102.40 4.03

1999 Квітень 34298.00 16680.00 102.30 4.06

1999 Березень 25157.00 15937.00 101.00 4.04

1999 Лютий 15977.00 15366.00 101.00 3.39

1999 Січень 8017.00 15185.00 101.50 3.81

1998 Грудень 102593.00 15718.00 103.20 3.69

1998 Листопад 90752.00 14845.00 103.00 3.51

1998 Жовтень 80847.00 14414.00 106.20 3.34

1998 Вересень 73146.00 14325.00 103.80 3.18

1998 Серпень 61094.00 13756.00 100.20 3.08

1998 Липень 52500.00 13880.00 99.10 3.00

1998 Червень 44238.00 13458.00 100.00 2.91

1998 Травень 35700.00 13305.00 100.00 2.87

1998 Квітень 28060.00 12971.00 101.30 2.85

1998 Березень 20871.00 12960.00 100.20 2.77

1998 Лютий 13055.00 12238.00 100.20 2.64

1998 Січень 6544.00 12074.00 101.30 2.47

1997 Грудень 93365.00 12541.00 101.40 2.33

1997 Листопад 80078.00 11669.00 100.90 2.23

1997 Жовтень 71873.00 11869.00 100.90 2.15

1997 Вересень 65289.00 12355.00 101.20 2.11

1997 Серпень 55099.00 12380.00 100.00 2.06

1997 Липень 47596.00 11539.00 100.10 1.98

1997 Червень 39213.00 11102.00 100.10 1.90

1997 Травень 33219.00 10410.00 100.80 1.86

1997 Квітень 26221.00 10215.00 100.80 1.80

1997 Березень 18728.00 9795.00 100.10 1.70

1997 Лютий 12027.00 9335.00 101.20 1.56

1997 Січень 5920.00 9359.00 102.20 1.38

Зобразимо темп розвитку інфляції в Україні в 2001 році графічно:

З гістограми на рис. 3.1. видно, що найбільшого рівня інфляція досягла в
січні 2001 року (101,6%), а найменшого – в червні 2001 року (98,3%).

Гострота кризового стану функціональної економіки змусила уряд та НБУ
докорінно змінити свою політику. Грошово-кредитну політику було змінено
з експансійної на жорстку рестрикційну. У 1994 році монетарна політику
НБУ будувалася орієнтуючись на приборкання інфляції.

Таблиця 3.4.

Динаміка облікової ставки НБУ та темпів інфляції в Україні.

Період часу Облікова ставка НБУ, % Темп інфляції до попереднього місяця,
% Співвідношення між обліковою ставкою та темпом інфляції, % ( + , – )

на рік на місяць

1994

Жовтень:

01.10 – 25.10 140.0 11.7 122.6 -10.9

26.10 – 01.11 300.0 25.0 122.6 2.4

Листопад: 300.0 25.0 172.3 -47.3

Грудень:

01.12 – 11.12 300.0 25.0 128.4 -3.4

12.12 – 31.12 252.0 21.0 121.2 -0.2

1995 рік

Січень 252.0 21.0 118.1 -2.9

Лютий 252.0 21.0 111.4 9.6

Березень

01.03 – 09.03 252.0 21.0 111.4 9.6

10.03 – 28.03 204.0 17.0 111.4 5.6

29.03 – 01.04 170.0 14.2 111.4 2.8

Квітень 170.0 14.2 105.7 8.5

Травень 96.0 8.0 104.6 3.4

Червень 96.0 8.0 104.8 3.2

Липень

01.07 – 14.07 96.0 8.0 105.2 2.8

15.07 – 01.08 60.0 5.0 105.2 -0.2

Серпень

01.08 – 20.08 60.0 5.0 104.2 0.8

21.08 – 31.08 70.0 5.8 104.2 1.6

Вересень 70.0 5.8 114.2 -8.4

Період часу Облікова ставка НБУ, % Темп інфляції до попереднього
місяця, % Співвідношення між обліковою ставкою та темпом інфляції, % ( +
, – )

на рік на місяць

Жовтень

01.10 – 09.10 70.0 5.8 109.1 -3.3

10.10 – 31.10 95.0 7.9 109.1 -1.2

Листопад 95.0

Грудень 110.0

Із таблиці 3.4. видно, що в Україні в 1994р. рівень інфляції був
від”ємним, далі протягом 1995 р. він почав спадати , до вересня 1995р. ,
і знову почав спадати.

Таким чином, і експансійна, й рестрикційна політика стосовно до умов
України мають свої переваги та недоліки. В умовах пікових темпів
інфляції доцільною є рестрикційна політика – політика стримування. Її
характерні риси: скорочення витрат бюджету та позичкового процента,
стримування експорту і грошової емісії, підвищення податкових ставок. У
кінцевому результаті, зазначені заходи дають скорочення сукупного
попиту.

Але серед позитивних наслідків є й негативні, що зокрема стосується
економіки України. Адже в Україні станом на початок 1995 року 27,9%
всього населення і 49,3% трудових ресурсів України становлять
пенсіонери. На перше півріччя 1995 року із загальної кількості
промислових підприємств України – 8888, 4359 – державної власності,
тобто 49,0%. У зведеному бюджеті України за січень-вересень 1995 року
40,3% загальної суми видатків припадає на фінансування
соціально-культурних заходів. Усі ці елементи потребують державного
фінансування. Обмеження останнього має призвести і призводить до тяжких
наслідків в українській економіці[1,с.12].

Саме тому за умов керованості інфляційними процесами стосовно умов
України доцільно надавати підтримку виробництву. Адже саме у виробництві
створюються умови для товарного забезпечення грошей і реально
ліквідувати тим самим інфляційні чинники.

Найбiльш iстотним негативним явищем в економiцi України на етапi її
ринкового реформування виявилася iнфляцiя.

За даними Свiтового банку, рiвень iнфляцiї в Українi в другiй половинi
1993 р. був найвищим у свiтi. Якщо в 1992 р. її рiвень зрiс у 21
раз, то за 1993 р. – у 103 рази. I хоча в 1994 р. рiвень iнфляцiї дещо
знизився, однак сталося це не в результатi проведення комплексних реформ
i якiсних змiн у системi державних фiнансiв та запровадження цiнової
лiбералiзацiї, а через вiдстрочення бюджетних виплат i небувале
зростання заборгованостi бюджету[12,с.96].

До числа iнфляцiйних факторiв, що мали мiсце протягом останнiх рокiв,
належать:

а) надвисоке пiдняття цiн на енергоносiї та основнi види сировини й
матерiалiв;

б) збiльшення наявної грошовоi маси за рахунок додаткової емiсii грошей;

г) зростання безготiвкового обiгу як наслiдок кредитування
низькорентабельних та збиткових пiдприсмств;

д) монопольне цiноутворення в умовах монополiзацiї бiльшостi видiв
промислового виробництва, що веде до диктатного пiдвищення цiн
виробниками, оскiльки споживачi позбавленi вибору i вiдсутнiй стримуючий
контроль за цiнами[12,с.96].

Спочатку нашiй економiцi була властива iнфляцiя витрат, оскiльки
випереджаючими темпами зростали цiни енергоносiїв й первинної сировини,
й кожна наступна хвиля пiдвищення цiн починалася з палива та сировини.
Перiодичне випереджаюче пiдвищення цiн на енергоносiї було iмпульсом для
загального зростання цiн й iнфляцiї.

Пiдвищення пiдприємствами цiн на власну продукцiю, з метою покриття
зростаючих витрат, дало поштовх до подальшого розвитку iнфляцiйних
процесiв. При цьому типi iнфляцiї зростання грошової маси є наслiдком
пiдвищення цiн. Незважаючи на дедалi зростаючу грошову емiсiю, виникла
нестача оборотних засобiв пiдприємств для розрахункiв з своїми
постачальниками (криза неплатежiв) i для видачi зарплати. В результатi
склалася типова iнфляцiйна спiраль: зростання цiн веде до збiльшення
витрат (i в тому числi-зарплати), яке вимагає збiльшення грошовоi маси,
а останнє, в свою чергу, веде до нового витка зростання цiн. Таким чином
iнфляцiя в Українi являє собою посднання iнфляцiї попиту та iнфляцiї
витрат, що значно ускладнює здiйснення антиiнфляцiйної полiтики. До
листопада 1995 року рiвень цiн порiвняно з груднем 1990 року зрiс в
Українi у 37 тисяч разiв. Водночас з зростанням цiн вiдбувалося падiння
валютного(долларового) курсу українського карбованця. Виникло таке
явище, як неплатоспроможнiсть бiльшостi юридичних та фiзичних осiб,
незважаючи на безперервне накачування грошового обiгу дедалi бiльшою
масою паперових грошей. За оцiнкою СБРР, за 1992 р. неплатежi в Українi
становили 40% усього ii ВВП.У 1993 р. обсяги неплатежiв продовжували
зростати, викликаючи рiзке скорочення i навiть припинення товарного
виробництва на багатьох пiдприємствах[1,с.12].

В цих умовах монетарна полiтика НБУ перетворилася на потужний
iнфляцiйний фактор. Держава почала негайно покривати зростаючий грошовий
дефiцит найпростiшим шляхом-емiсiсю вiдповiдної маси грошей. Вони були
направленi на покриття готiвкового попиту, бюджетнi дотацiї,
кредитування виробникiв i споживачiв (включаючи i явних банкрутiв).
Тiльки у першому кварталi 1993 р. для пiдтримки АПК було надано майже 1
трлн. крб. пiльгових кредитiв й бiля 3 трлн. крб. фiнансової допомоги.
Величезної кредитної допомоги потребували й iншi галузi народного
господарства-в березнi того ж року їм було надано кредит у 606 млрд.
крб. для проведення залiку взаємних боргiв. Загальна сума емiсiї готiвки
за сiчень-квiтень 1993 р. досягла 598,3 млрд. крб., що у 10 разiв
перевищувало емiсiю за такий же перiод 1992 р. На протязi 1993 року
монетарна маса збiльшилася з 26 до 47,2 трилiона карбованцiв, тобто у
1,8 раза, нiж вона становила у попередньому роцi. Грошова емiсiя, як i
цiни швидко вийшла з-пiд належного державного контролю[12,с.12].

Грошовi знаки (купоно-карбованцi), випущенi в Українi на початку 1992 р.
замiсть росiйського рубля почали катастрофiчно знецiнюватися. Бурхливе
знецiнення грошей пiдiрвало виконання ними властивих їм ринкових
функцiй, i перш за все-стимулюючої. З’їдаючи фонди нагромадження i
споживання, гiперiнфляцiя загальмувала пiдприємницьку i трудову
активнiсть в країнi[12,с.96].

Цiнова та iнфляцiйна спiраль, яка стала розкручуватися з початку 1993
р., у другому пiврiччi знову пiшла вгору. До кiнця 1993 р., коли
iнфляцiйна спiраль розкрутилася до найвищоi фази, банки змушенi були
додатково випустити в обiг величезну масу грошей. Це автоматично
викликало черговий стрибок цiн. Девальвацiя карбованця набула
катастрофiчного характеру. В листопадi уряд адмiнiстративно запровадив
його фiксований курс, що пiдхльоснуло активнiсть тiньового валютного
ринку[12,с.96].

Отже, можна зробити висновок, що у 1992-1994 рр. в Українi проводилася
помилкова економiчна полiтика, що фактично мала не антиiнфляцiйний, а
проiнфляцiйний вплив на економiчну систему країни.

При цьому уряд застосовував в основному два антиiнфляцiйних
заходи-обмеження фондiв споживання пiдприємств i регулювання цiн.
Адмiнiстративний контроль цiн було введено Указом президента “Про заходи
щодо стримування темпiв зростання цiн”. Згiдно з ним пiдприємства всiх
форм власностi могли пiдвищувати оптовi цiни на продукцiю тiльки у разi
зростання витрат на виробництво, яке не залежить вiд їхньої
господарської дiяльностi. Цим же Указом вводилося обмеження розмiру
надбавки для торговельних i постачальницько-збутових пiдприємств у
розмiрi не бiльше 55% вiд цiни виробника. Але, як свiдчать наслiдки, цi
заходи спрацювали недостатньо ефективно. Насамперед, цiни тодi вже
досить надiйно вийшли з-пiд державного контролю, i знову пiдпорядкувати
їх системi жорсткого державного контролю було дуже важко. Щодо
обмеження фондiв споживання, то це мало б сенс тодi, коли було б що
обмежувати.

Серед найбiльш негативних наслiдкiв того перiоду слiд вiдмiтити:

серйозне порушення виробничої та фiнансової систем функцiонування
економiки;

пiдiрвання схильностi до заощадження практично у всiх економiчних
агентiв;

руйнування на цiй основi системи забеспечення вiдтворюючих процесiв в
економiцi;

надмiрну диференцiацiю населення, окремих галузей й регiонiв за рiвнем
доходiв.

Пiд впливом iнфляцiї обсяги номiнальних грошових доходiв населення
зростали, а його реальнi доходи, у зв’язку з випереджаючим пiдвищенням
роздрiбних цiн на товари та послуги, навпаки зменшувалися. Методи
iндексацiї доходiв не забеспечували компенсацiї втрат вiд гiперiнфляцiї.
Тiльки у 1993 р. при зростаннi цiн на рiк бiльш нiж у 100 разiв реальна
зарплата зменшилася на 52%. Ефект вiд запровадження урядом пiльг на
оподаткування доходiв громадян стосовно молозабеспечених, багатодiтних,
чорнобильцiв, ветеранiв та iн. теж був мiнiмальним, оскiльки самi
оподатковуванi доходи населення були мiзернi i не встигали за зростанням
цiн[12,с.97].

Дилема, що постала перед українським урядом, полягала в тому, яким
чином, скорочуючи темпи iнфляцiї, не посилити стагнацiї виробництва.
Але вона не була вирiшена належним чином. Вiдновити економiку за умов
надмiрних податкiв, якi пригнiчують виробництво, звужують базу
оподаткування i примушують платникiв приховувати свої доходи, неможливо.
Слiд вiдмiтити хоча б такий факт: до введення податку на прибуток
пiдприємств з 1993 року, стягався податок на доход пiдприємств. При
цьому пiдприємства, за iснування спецiального податку на фонд зарплати,
були змушенi фактично двiчi сплачувати його, оскiльки фонд зарплати є
складовою частиною доходу.

Полiтика посилення державного контролю й регулювання (стримування цiн,
завищенний обмiнний курс, дуже високi податки) призвела до формування
потужного тiньового сектору економiки в Українi. За вiдсутностi
ефективного контролю за формуванням доходiв, бiльшiсть зусиль держави
були сконцентрованi на скорочуваному державному секторi. В результатi на
фонi втрати державою значної частини доходiв, якi можна було б отримати
шляхом проведення податкової розумної полiтики, основний тягар
недофiнансування ліг на сектор, який поки-що був основою iснування самої
держави.

Через недосконалiсть нашої податкової системи спад валового продукту в
Украiнi й за 1996 рiк склав бiля 10%, а у галузях машинобудування й
легкої промисловостi досягає 20%[12,с.92].

Тому завдання подальшого реформування економiки, що стоять перед
Україною, можуть бути вирiшенi тiльки за умов реалiзацiї послiдовної
полiтики фiнансової стабiлiзацiї, та вiдновлення накопичень населення.
Без цього забеспечити стiйке економiчне зростання на базi вiдродження
iнвестицiйної активностi й поступовий пiдйом життєвого рiвня є
неможливим. Сучасний перiод є найважливiшою фазою реформ. Останнiм часом
у цьому напрямi зроблено ряд крокiв i найважливiшим з них є введення у
вереснi цього року нацiональноi валюти-гривнi. Це дало змогу в значнiй
мiрi стабiлiзувати грошовий обiг в країнi.

Як мiра, що має запобiгти необумовленому зростанню заробiтної плати на
пiдприємствах, Кабiнетом Мiнiстрiв у 1995 роцi було прийнято постанову
про порядок визначення сум, що вносяться до бюджету в зв’язку з
перевищенням фонду споживання. Тобто зростання зарплати може вiдбуватися
тiльки у межах iндекса мiсячної iнфляцiї. Також планується iстотно
зменшити розмiр податкiв та взагалi скасувати вiдрахування до деяких
цiльових фондiв у складi бюджету [1,с.12].

Час покаже, якi наслiдки для економiки України принесуть новi
антиiнфляцiйнi заходи.

Висновки

Отже за результатами дослідження можна зробити висновки:
Інфляцiя властива бiльшостi економiчно розвинутих країн свiту i є
основною проблемою в тих країнах, що розвиваються.

Чим би не була спровокована iнфляцiя, вона знецiнює доходи бюджету й
супроводжується його дефiцитом.

Адже крiм бюджетного дефiциту iнфляцiя обов’язково супроводжується
нерiвномiрним зростанням цiн й, звiдси, порушенням господарчих зв’язкiв,
гонкою цiн мiж окремими галузями економiки й хвильоподiбним поширенням
зростання цiн по районах держави й галузям.

У станi iнфляцiйної нестабiльностi орiєнтацiя лише на регулювання з
боку спiввiдношення “попит-пропозицiя” може призвести до затяжних криз з
повiльним перiодом стабiлiзацiї i оздоровлення економiки. Незважаючи на
дiю ринкових законiв, держава не вiдмовляється вiд впливу на цiни,
суттєво посилюючи його в кризовi для нацiональної економiки перiоди.

Тому на мою думку вихiд з кризового стану для економiки будь-якої країни
мiстить два основних елементи. По-перше, приборкання iнфляцiї та,
по-друге, припинення падiння виробництва. Однак ключовим моментом є саме
вирiшення питання iнфляцiї, оскiльки це-найважливiша умова для
поновлення iнвестицiйної активностi, що, в свою чергу, має забеспечити
вiдродження виробництва.

Мiж оподаткуванням та встановленням державного контролю за цiнами iснує
функцiональний взаємозв’язок i цим користуються уряди, коли ставлять
собi за мету припинити зростання внутрiшнiх цiн та поставити у невигiдне
становище тих господарюючих суб’єктiв, якi планують пiдняти цiну на
продукцiю. Адже державний контроль над цiнами грає надзвичайно важливу
роль, особливо в умовах кризису економiки i виходу з нього.

Наприкiнцi слiд додати, що iнфляцiя-це не лише свiдотство слабкостi
економiки, а й свiдотство слабкостi державної влади або слабкостi
полiтичної мудростi.

На закінчення вважаю за необхідне звернути увагу на те, що суттєво
поліпшити ситуацію можна лише за умов комплексного впровадження заходів
анти інфляційного регулювання. Адже економіку будь-якої країни слід
розглядати як систему, організм з обмеженою кількістю прямих та
опосередкованих зв’язків. Механізм дії інфляційних факторів залежить від
співвідношення багатьох економічних процеів – внутрішніх і зовнішніх.
Він неоднорідний на часовому проміжку становлення ринкової економіки в
Україні. Також неоднакова активність конкретних інфляційних факторів. Це
обумовлено тим, що інфляція – це, пердусім, динамічний макронкономічний
процес. У більшості випадків ті негативні процеси, які проглядаються на
рівні макроекономіки, є наслідком значних деформацій внутрішніх
економічних процесів, як макроекономічних, так і мікроекономічних. Саме
тому без системного підходу, без комплексного оздоровлення фінансової
ситуації, що мають бути узгоджені з конкретними національними
особливостями, конкретними змінами процесів у кожній ланці економічної
системи країни, їх розвитком протягом незупинного плину часу. Інакше,
якщо засоби щодо оздоровлення економічної ситуації використовуються
частково, то результат нагадуватиме лище тимчасову “косметичну”
операцію.

Заходи по оздоровленню фінансової ситуації в Україні можуть дати
позитивні результати лише за умов початкового, обов’язкового і
суттєвого оздоровлення фінансів базової ланки економіки – фінанси
підприємств та організацій, ефективного стимулювання ділової активності
та підприємництва, продукуючого процесу.

Список використаних джерел.

Богиня Д., Волинський Т. Питання макроекономiчної стабiлiзацiї в
Українi.// Економiка України. 1996. №2. С.4-13.

Будаговська С., Кілієвич О. та ін. Мікроекономіка та макроекономіка. –
К.: Основи, 1998 – 520с.

Бурда М., Виплош Ч. Макроекономіка: Європейський контекст. – К.: Основи,
1998 – 682с.

Давыдов А.Ю. Инфляция в экономике: мировой опыт и наши проблемы.
Москва., “Международные отношения”, 1991.-500с.

Долан Э. Макроэкономика. Санкт-Петербург, “Литера плюс”, 1994-405с.

Илларионов А. Финансовая стабилизация в республиках бывшего СССР.//
Вопросы экономики. 1996. №2. С.88-97.

Климко Г.Н., Несторенко В.П. та ін. Основи економічної теорії:
Політекономічний аспект. – К.: Вища школа, 1994 – 559с.

Макконелл Р.К., Брю Л.С. Экономикс: принципы, проблемы, политика.
Москва, “Республика”, 1995.-320с.

Мочерний С.В. Основи економічних знань. К.: Феміна, 1995 – 352с.

Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник для студентів вищих закладів
освіти. – К.: Видавничий центр „Академія”, 1999 – 320с.

Остапчук Л.Я. Економіка. – К.: Либідь, 2000 – 280с.

Пинзенык В. Макроэкономическая стабилизация в Украине: итоги и проблемы
первого года.// Вопросы экономики. 1996. №2. С.88-97.

Пинзенык В. Украина: мифи и реальность макроекномической стабилизации.
Ваш партнер, 1994, №47, C.18.

Панчишин С,. Буняк В. Про деякі наслідки повністю передаченої інфляції//
Вісн. Львів, ун-ту. Сер. “економічна”.-1999.-Вип.29.-С.51-54.

Самуельсон П., Нордгауз В. Макроекономіка. – К.: Основи, 1995 – 544с.

Стігліц Д. Економіка державного сектора. – К.: Основи, 1998 – 854с.

Тимофєєв В. До питання антиiнфляцiйного оподаткування i регулювання цiн
в умовах ринкових вiдносин.// Економiка України.1993. №1. С.37-45.

Тринько Р.І., Тринько О.Р. Словник ділової людини. – Л.: Світ, 1992 –
72с.

Філіпенко А.С. та ін. Світова економіка. – К.: Либідь, 2000 – 582с.

Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика. Москва, “Дело”, 1993.

Хасбулатов Р.И. Мировая экономика. – М.: Иснсан, 1994 – 736с.

Чувилин Е.Д., Дмитриева В.Г. Государственное регулирование и контроль
цен в капиталистических странах. Москва.,// “Финансы и статистика”,
1991.

PAGE

PAGE 3

Рис. 3.1. Темп розвитку інфляції в Україні в 2001 році.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019