Реферат на тему:

Закономірності та особливості перехідної економіки

Перехідна економіка:

сутність, необхідність і характерні риси

На межі 80—90-х років майже в усіх соціалістичних країнах змінився
політичний устрій. Для суспільних сил, що прийшли до влади, постало
завдання проведення глибоких економічних реформ. Суть їх полягала у
трансформації (реформуванні) адміністративно-командних національних
економік у ринкові.

Необхідність ринкової трансфор-

мації економіки

За сімдесят років у Радянському Союзі сформувалась і функціонувала
адміністративно-командна економіка. Ця система базувалась на засадах
марксистських ідей соціалізму як першої фази комунізму. К. Маркс та його
послідовники вважали, що капіталістична система на певному етапі
перестає бути прогресивною, тобто втрачає внутрішні стимули для
подальшого розвитку. Головну причину вони вбачали у приватній власності,
яка зумовлює стихійний розвиток виробництва, загострює суперечності між
працею і капіталом, породжує періодичні економічні кризи тощо. Оскільки
все це не сприяє підвищенню ефективності суспільного виробництва, то на
зміну капіталізму має прийти новий економічний лад — на їх думку,
соціалізм. Соціалістичне виробництво, за Марксом, має ґрунтуватись на
суспільній власності на засоби виробництва, централізованому плануванні,
розподілі за кількістю та якістю праці та різнобічному розвитку людини.
У такому суспільстві не буде експлуатації людини людиною, пануватиме
соціальна справедливість. Соціалістична теорія доводила, що соціалізм,
який прийде на зміну капіталізму, позбудеться соціально-економічних
недоліків та антагонізмів останнього.

Реалізація марксистських ідей уможливила побудову суспільства, яке
дістало назву соціалістичного. Таке суспільство й відповідну йому
економіку було створено в СРСР, а потім і в ряді інших країн Східної і
Центральної Європи, Азії та на Кубі*.

Практична реалізація економічної теорії соціалізму, як здавалося
спочатку, підтверджувала справедливість висновку про високу ефективність
нового способу виробництва, його прогресивність. За відносно короткий
час СРСР став світовим лідером на багатьох напрямах розвитку економіки,
освіти, науки та культури.

Але з часом, особливо у 70—80-х роках, динаміка прогресу істотно
уповільнилася: зменшилися темпи економічного зростання; стало відчутним
відставання від розвинутих країн у рівні та якості життя людей;
посилювались деформації всього відтворювального процесу в суспільстві.

Основні причини негативних соціально-економічних явищ були очевидними.
Вони крилися в самій адміністративно-командній системі: тотальному
одержавленні власності на засоби та умови виробництва, абсолютизації
централізованого планування, обмеженні товарно-грошових відносин і
витратному ціноутворенні, наявності елементів зрівнялівки в оплаті
праці, глибоких диспропорціях суспільного виробництва і хронічному
дефіциті, пануванні бюрократизованих відносин і залежності економіки від
ідеології та політики.

Таким чином, адміністративно-командна система містила «тугий Гордіїв
вузол» соціально-економічних суперечностей, які суттєво гальмували
зростання ефективності всього суспільного виробництва. Найбільш загальні
та очевидні з них такі. Це суперечність, по-перше, між формально
загальнонародною власністю і реальним правом розпорядження нею
партійно-державним апаратом. По-друге, між необхідністю своєчасного і
повного задоволення платоспроможних потреб виробників і споживачів, з
одного боку, та централізованим розподілом (виділенням фондів) ресурсів
та благ — з іншого. По-третє, між необхідністю господарювання на
підставі не лише прямого, а й зворотного зв’язку (від споживача) та
політично-волюнтаристським підходом до розв’язання економічних проблем.
По-четверте, між нагальною проблемою стимулювати високоякісну працю та
переважно зрівняльним розподілом благ за її результатами. Розв’язання
всього комплексу суперечностей об’єктивно потребує переходу до іншої,
нової системи господарювання.

Сутність перехідної

економіки

Час від початку реформування попередньої соціалістичної економіки до
формування стійких та ефективних ринкових відносин називають перехідним
періодом. Економіка цього періоду зазвичай має назву перехідної.

За своєю сутністю вона являє собою такий стан розвитку економіки, коли у
цей конкретний історичний момент суспільство (країна) переходить від
однієї цілісної системи до іншої. Головна мета такого розвитку — не
просто формування ринку. Ринкова економіка виступає лише як засіб
досягнення ефективнішої економічної системи. Досвід провідних країн
світу стверджує, що такою системою, яка забезпечує високу ефективність
господарювання, динамічний розвиток і високу якість життя, є соціально
орієнтована ринкова економіка, тобто змішана. Остання, як відомо,
характеризується активною участю держави в підтримці балансу між
ринковою ефективністю і соціальною справедливістю та стабільністю. Тому
завершення формування основ соціальної ринкової економіки — кінцева мета
ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах.

Природно, що економічна трансформація є органічною складовою глибоких
принципових змін у суспільстві — в політичному,
державно-адміністративному устрої, а також в ідеології, внутрішній та
зовнішній політиці. Така постсоціалістична трансформація відбувається в
країнах СНД, Східної і Центральної

Європи та Балтії.

У навчальній літературі також розрізняють посттоталітарну трансформацію
— це кардинальні реформи в Китаї та В’єтнамі, де передбачається
розширення ринкових відносин при збереженні влади комуністичних партій
та інших суспільно-політичних атрибутів соціалізму.

Багато науковців вважають, що для формування стійких та ефективних
ринкових відносин потрібен період 10—15 років. Дійсно, у розвинутіших
східноєвропейських державах — Угорщині, Польщі, Чехії — ці процеси
завершаться найближчим часом. Але у пострадянських державах вони
відбуваються набагато важче.

В цілому особливість і складність такого переходу зумовлена тим, що
переплітаються генетично різнорідні (соціальні та економічні) елементи і
відносини. З цього випливає як «заплутаність» самих відносин, так і
складність їх дослідження. Це, по-перше. По-друге, перехідний стан
будь-якого процесу, явища, в тому числі й економіки, характеризується
постійними змінами, рухом, оновленням і розвитком. Разом з тим це такий
момент (етап), коли старе ще не відійшло, не зникло, а нове ще не
утвердилося повністю.

Таким чином, перехідна економіка характеризує проміжний стан
суспільства, переламну епоху економічних, соціально-політичних
перетворень. Звідси — особливий характер перехідної економіки, що
відрізняє її від так званої звичайної, тобто усталеної, цілісної,
ринкової, адміністративно-командної чи змішаної економіки. Слід
наголосити й на тому діалектичному принципі, що всі зміни в перехідній
економіці є змінами розвитку, тоді як зміни у цілісній економічній
системі випливають з безпосереднього її функціонування та вдосконалення.

Специфічні риси перехідної

економіки

Для перехідної економіки характерні такі специфічні риси.

Перша. Наявність у ній перехідних економічних форм, в чому власне і
виявляється одночасне співіснування елементів господарювання
змінювальної і змінюючої систем, тобто поєднання старого і нового.

Суттєве методологічне значення має і те положення, що самі ці форми тому
й перехідні, оскільки не є і не можуть бути кінцевою метою розвитку.
Вони завжди були, є і будуть засобом її (основної мети) досягнення,
займаючи проміжне становище між відповідними системами (у даному випадку
між адміністративно-командною і змішаною). Наприклад, в економіці
сучасної України мають місце відносини оренди з викупом, які є
перехідними формами власності: від державної до колективної,
кооперативної або приватної.

У своїй діалектиці перехідні форми економічних відносин виражають
взаємозв’язок, суперечливість, стрибкоподібність, але тенденцій
розвитку.

Квінтесенцією боротьби між суспільною (що відходить) і приватною (що
приходить) формами власності є процеси роздержавлення і приватизації та
глибоке розшарування українського суспільства.

Друга. Перехідна економіка історична, оскільки вона має обмежений
характер у часі, тобто визначається в системі координат «від» і «до»:
від демонтажу командної системи і до початку функціонування змішаної.
Історизм переходу полягає і в тому, що він відбувається в конкретній
країні — Польщі, Росії, Україні та ін.

Третя. Перехідна економіка нестабільна і нестійка. Внутрішньо нестійкий
характер її зумовлюється постійним пошуком, апробацією нових економічних
форм, які були б динамічнішими та ефективнішими. (Тут ми абстрагуємось
від здатності економіки до глибоких криз. Ця проблема буде розглянута з
іншого боку: як закономірність.) У ній немає певного стрижня —
рівноваги, яка б постійно автоматично генерувала відновлення. Одночасно
будь-які економічні відносини досить чітко виявляють свою суперечливість
та швидко вичерпують свій діючий потенціал. Наприклад, сертифікатна
приватизація в Україні*, коли «вичерпала свої можливості» (яких, до
речі, і не було), перейшла у відкриту стадію грошової приватизації.

Четверта. Альтернативний характер розвитку перехідної економіки. Це
означає, що її підсумки і результати можуть бути різними. На це впливає
і співвідношення соціально-політичних сил, що виступають за підтримку
тих чи інших форм, методів ринкових перетворень економіки. Боротьба між
ними не гарантує наперед визначеного результату. Так, в Україні тісно
переплелися старі форми — адміністративне управління занадто великим
державним сектором, з новими економічними формами, зокрема приватним
сектором. Значного розвитку набули такі деформовані явища, як тіньова
економіка (до 50 % ВВП), безконтрольна з боку суспільства приватизація,
масштабна корупція серед управлінських структур різного рівня, силові (і
навіть злочинні) методи економічного спілкування. Тому за умов ринкової
трансформації перед Україною постає проблема істотної корекції реформ і
надання цьому прогресу цивілізованого характеру, незалежно від того, що
говорять і під якими прапорами, гаслами виступають їх різні ідеологи.

Виокремлюючи риси перехідної економіки, не слід забувати й про те, як
взагалі функціонує економіка, тим паче перехідна. Одна з аксіом
економічної теорії постулює: економічні закони діють у формі тенденції.
Це знаходить свій вияв в інерційності економічного розвитку, що
ігнорувати в перехідній економіці неприпустимо.

Інерційність економічного розвитку об’єктивно призводить до збереження в
перехідній економіці старих, відмираючих економічних форм протягом
відповідного періоду. Тому виникає об’єктивна необхідність поступової
перебудови існуючої системи господарювання, тобто економічного механізму
старої системи. Очевидно, таке завдання непідсильне суспільству ні «за
500 днів», ні за 5 років. Порушувати питання таким чином — прояв
елементарної економічної некомпетентності та авантюризму.

Уся сутність інерційності полягає в забезпеченні спадкоємності
перехідної економіки із висхідним станом і забезпеченні плавної його
трансформації, еволюції в цілісну нову, досконалішу систему.

Перехідні процеси можуть різнитися залежно від того, чи вони є
цілеспрямованими і керованими з боку суспільства (держави), чи
природно-еволюційними (стихійними) або стрибкоподібними.

§ 2. Концепції та головні завдання

перехідної економіки

В економічній теорії та практиці відповідно до специфіки ринкових
трансформацій визначилися дві основні концепції.

Основні концепції переходу до ринку: сутність, проблеми реалізації

Одна з них — це економічна концепція, яка передбачає поступове
проведення послідовних реформ за умови головної ролі держави у
формуванні ринкових відносин. Друга — це шлях так званої шокової
терапії, що полягає у застосуванні методів короткострокового
соціально-економічного струсу суспільства.

Прихильники першої концепції вважають, що для формування дієздатного
ринку держава повинна поступово замінювати елементи
адміністративно-командної економіки ринковими відносинами. Це, на їх
думку, дозволить раціоналізувати, пом’якшити процеси
соціально-економічних перетворень і уникнути різкого зниження
виробництва та життєвого рівня населення. Найхарактернішим тут є приклад
Китаю, де процес переходу був добре теоретично осмислений і визначений
як тривалий і поетапний. Формування ринкових відносин провадиться через
саму адміністративно-командну систему, яка не руйнується, а реформується
відповідно до завдань. Керівництво країни підтримує ринкові відносини
там, де це можливо, і зберігає державний контроль там, де вважає за
необхідне.

Цінність китайського досвіду вбачається перш за все в тому, що у процесі
реформування вдається поєднувати реформування економіки з високими
темпами її зростання. Так, з початку 80-х років у Китаї щорічні темпи
приросту ВВП становлять близько 10 %. Досягти такого поєднання реформ та
економічного зростання завжди важко, оскільки на цьому етапі йде
«переналагодження» економічних механізмів, що звичайно призводить до
«збоїв» у роботі підприємств. Успіх ринкових перетворень у Китаї значною
мірою пов’язаний з наявністю значного прошарку дрібних підприємців і в
місті, і на селі. У країні були зняті обмеження на індивідуальну трудову
діяльність ще на початку 80-х років. Це дозволило за короткі строки
оживити сільське господарство, дрібне виробництво та торгівлю. Слід
зазначити і той факт, що китайські реформи здійснюються за сприятливих
умов політичної стабільності, що дозволяє державі добиватися виконання
своїх рішень.

Зрозуміло, що такий стан справ істотно відрізняється від ситуації,
наприклад, в Україні. Саме цей досвід у нашій країні в цілому не може
бути відтворений, але окремі його елементи могли б знайти використання.

Ae

AE

?

@ B j ¶ ? 3/4

( n

p

?

iiiiiiiiiiiiiiiiiUOE?

!?

gd1/4^u

gd1/4^u

Cке скорочення державних витрат і досягнення бездефіцитного держбюджету.
Базується дана концепція на сучасному варіанті ліберальної ринкової
теорії, тобто на ідеях монетаризму.

Згідно з монетаристською теорією ринок — це найефективніша форма
економічних відносин. При цьому він здатний до самоорганізації. Тому, як
стверджують монетаристи, ринкові трансформації повинні відбуватись за
мінімальної участі держави. Лібералізація ж економіки автоматично
забезпечить самоорганізацію ринку. Господарюючі суб’єкти (підприємства,
бізнесмени) у процесі ринкового обміну створюють відповідні норми та
інститути без втручання держави. Проте все це не таке вже й однозначне
явище.

Головне завдання держави у перехідний період — підтримка стійкості
фінансової системи, оскільки без стабільної грошової одиниці повноцінний
ринок існувати не може. Тут монетаризм на перше місце ставить боротьбу з
інфляцією.

Щодо тих великих соціально-економічних негараздів для населення від
різкого подорожчання життя, то прихильники монетаризму вважають, що
період високих цін, інфляції краще пройти швидше, ніж розтягувати
фінансову стабілізацію на довгі роки.

Однак, як свідчить історичний досвід, такий автоматизм формування
ринкових інститутів занадто тривалий і зовсім не виключає можливостей
появи згубних для економіки наслідків: неефективних форм виробництва і
торгівлі, злочинних угруповань, тіньового капіталу тощо. Тому
лібералізація економіки повинна доповнюватися дійовими заходами щодо
підтримки і розвитку ринкових інститутів з боку держави.

Найбільш послідовно концепція «шокової терапії» була реалізована на
початку 90-х років у Польщі, де за 2—3 роки вдалося призупинити
інфляцію, а з другої половини 90-х років увійти в стадію економічного
зростання. Цьому сприяли: інтенсивний розвиток приватного сектора,
зміцнення національної грошової одиниці, приплив іноземних інвестицій.
Слід враховувати, що в Польщі існували й певні передумови для такого
«шокового лікування» економіки і суспільства. Зокрема, наявною була
значна приватна власність на землю (близько 80 % орної землі належало
одноосібникам), поширеною — ринкова психологія, а державні владні
структури очолювали сили, які підтримувала та яким довіряла більшість
населення країни («Солідарність»).

Коротка історія перехідної економіки свідчить, що майже у всіх
постсоціалістичних країнах використовувались елементи концепції «шокової
терапії», в тому числі й в Україні. Але в цілому в нашій країні вона не
застосовувалась, оскільки дана концепція передбачає бездефіцитний
бюджет, а він був в Україні дефіцитним усі 90-ті роки. Не увінчалися
успіхом і спроби ввести лібералізацію цін. Без відповідного ринкового
середовища та за наявності виробників-монополістів це призвело до
глибокої платіжної кризи, перманентної інфляції, розбалансованості
фінансово-кредитних відносин, масового зубожіння населення та інших
негараздів.

Узагальнюючи досвід постсоціалістичних країн, економічна теорія дозволяє
дійти висновку: вибір концепції ринкових реформ багато в чому залежить
від вихідного соціально-економічного, політичного стану в країні. Але за
будь-якого варіанта здійснення реформ істотне значення має здатність
(сила) держави після демонтажу старих органів управління і формування
нових добиватися реалізації обраної економічної політики. Це справедливо
не лише щодо концепції поступових перетворень, а й для реалізації
ліберальної теорії. Можна стверджувати, що слабкий рівень державного
управління в Україні став однією з головних причин незадовільного ходу
ринкових перетворень, які спочатку спирались на ліберальні принципи.

§ 3. Основні закономірності

перехідного періоду

Серед надзвичайно широкого комплексу змін у постсоціалістичних країнах,
що відбуваються при становленні ринкових відносин, деякі з них носять
неминучий характер, тому в літературі їх розглядають як закономірності.
Серед них виокремлюють: втрату державою функцій одноособового
розпорядження економічними ресурсами; бюджетну кризу; трансформаційний
спад. Як бачимо, дві з них носять чітко виражений негативний характер і
знаходять свій вияв у кризах.

Перша закономірність — втрата державою функцій одноособового
розпорядження ресурсів — свідчить про те, що держава перестає бути
єдиним, всесильним розпорядником усіх матеріальних ресурсів і втрачає
монопольну владу на прийняття економічних рішень. Це виявляється в таких
основних аспектах.

По-перше, ринкове реформування призводить до такого становища, за якого
держава як джерело господарського законодавства діє згідно з
установленими нею самою законами. Після прийняття законодавчого акта ним
мають керуватись всі державні органи, підприємства, так само як й інші
суб’єкти ринку — приватні підприємства, громадяни.

По-друге, зміна економічного статусу держави передбачає формування нових
інструментів її впливу на господарське життя в країні. Адже в
централізовано-плановій системі економічне управління здійснювалось за
рахунок адресно-примусових розпоряджень. За умов переходу до ринку
держава вже може використовувати гнучкі та, в принципі, дійовіші
інструменти фінансового регулювання. Йдеться про її можливість ефективно
впливати на поведінку всієї маси суб’єктів ринку за допомогою грошових,
кредитних, валютних, податкових та інших фінансових регуляторів.

По-третє, для держави виникає необхідність компенсації провалів (фіаско)
«народжуваних» ринкових відносин, що змушує її займатися традиційно
успадкованими від колишньої системи деякими виробничими функціями, а
також фінансувати соціальну сферу, фундаментальну науку, охорону
навколишнього середовища тощо.

Друга закономірність перехідної економіки — це бюджетна криза, що тісно
пов’язана зі зміною стану держави в економіці. За роки панування
адміністративно-командної системи в СРСР, в т. ч. й Україні, були
створені потужна важка промисловість, велика соціальна сфера, чисельні
збройні сили та управлінський апарат, які (за частковим винятком сфери
виробництва) повністю фінансувалися з держбюджету. З початком ринкового
реформування, образно кажучи, ще збереглися «високі патерналістські
зобов’язання» держави щодо фінансування цих сфер і видів діяльності. Але
дохідна частка бюджету з початку 90-х років у всіх країнах СНД різко
скоротилася, що було зумовлено катастрофічним падінням виробництва.
Подібна ситуація у більшості пострадянських країн погіршувалася також
через недосконалі системи оподаткування, істотне зростання тіньового
сектора економіки та відтік капіталу за кордон. Дефіцити державних
бюджетів стали для них хронічними і практично неминучими.

Третя закономірність перехідного періоду — це трансформаційний спад (за
термінологією угорського вченого Я. Корнаї). Такий спад пов’язаний з
глибокою економічною кризою, яка зумовлюється відсутністю координації
дій між економічними агентами (суб’єктами). Це пояснюється тим, що
попередні директивно-планові механізми координації господарської
діяльності вже були розвалені, а нові, ринкові, навіть у поєднанні з
державним регулюванням, — ще слабі або відсутні взагалі. Поглиблюється
такий спад також і тим, що адміністративно-командна економіка за своєю
суттю нерівноважна, оскільки їй були органічно притаманні, з одного
боку, дефіцит більшості товарів, а з іншого — значна кількість
надлишкової продукції, яка не знаходила збуту. Характерними
особливостями трансформаційного спаду є його масштабність і глибина
падіння економіки (наприклад, в Україні лише протягом 1991 р. — першої
половини 1992 р. обсяг виробництва знизився на понад 40 %).

Трансформаційний спад і бюджетна криза поглиблювались також через
некомплексність та половинчатість ринкових заходів, що знижувало їх
ефективність. Про це образно сказав Я. Корнаї у праці «Шлях до вільної
економіки»: «Загальна сума десяти різних половинчатих результатів
дорівнює не сумі п’яти повноцінних успіхів, а скоріше десяти повним
поразкам».

Передумови

формування

дієздатного ринку

Про те, що ринок у країнах СНД, у т. ч. й Україні, почав формуватись на
недостатньо розвинутій для цього базі, неодноразово зазначалося в
економічній літературі. Про це, зокрема, наголошував ще на початку 90-х
років академік НАН України Ю. Н. Пахомов. Так, він підкреслював, що
загальною умовою формування дієздатності ринкової економіки в Україні є
здійснення державою цілеспрямованих заходів з метою забезпечення
конкурентно-сприятливого середовища для різних суб’єктів господарювання.

Основні серед них:

програми демонополізації державного сектора економіки як однієї з
конституюючих умов переходу до ринку;

структурні зрушення в народному господарстві з орієнтацією на споживача
і пріоритетний розвиток прогресивних виробництв з новітніми
технологіями;

переформування вищих ешелонів економічної влади з метою подолання
командних методів в управлінні економікою;

формування інфраструктури ринкової системи, яка має працювати на
відновлення, розвиток і вдосконалення господарських зв’язків;

оздоровлення грошей та фінансів — незамінних регуляторів ринкових
відносин;

широку комп’ютеризацію економіки, що створить можливості масового
свідомого включення в ринкову ситуацію всіх суб’єктів товарно-грошових
відносин;

формування соціальних захисних механізмів, які виключають нецивілізовані
форми грабунку та зубожіння основної маси населення. З одного боку,
зрозуміло, що в бідному суспільстві цивілізованого ринку бути не може, а
з іншого — важливо створити в людей психологічно прийнятне ставлення до
ринку.

Виходячи з викладеного, підкреслимо ще раз, що саме ці головні завдання
стоять перед українською економікою у перехідний період. Слід зазначити,
що наступним по порядку (але не за значенням!) завданням економіки
України є її інституціональна ринкова трансформація. Роль цієї проблеми
актуалізується ще й тим, що ринкова поведінка економічних агентів може
спиратися лише на ринкові інститути. Адже в будь-якій економічній
системі поведінка господарюючих суб’єктів задається «правилами гри».
Оскільки саме ці правила визначають поведінку економічних суб’єктів, то
в літературі вірно стверджується, що інституціональна трансформація
первинна стосовно інших напрямів постсоціалістичних реформ.

Інституціональна трансформація у перехідний період — це процес
виникнення, розвитку та зміцнення ринкових правил економічної поведінки
і ринкових установ (організацій) та заміна ними старих інститутів
(правил та організацій, які властиві адміністративно-командній системі).

Між вченими-теоретиками і досі точиться дискусія про те, що розуміти під
терміном інститути. Так, лауреат Нобелівської премії Д. Норт вважає, що
до них належать формальні і неформальні правила економічної діяльності.
Однак інші фахівці до таких інститутів відносять не тільки правила
поведінки суб’єктів, а й самі організації (установи), наприклад фірми,
біржі, банки. Тому про інституціональну трансформацію перехідного
періоду прийнято говорити не лише стосовно змін у господарському праві
(законах), але й відповідно до змін у структурі та змісті економічних
організацій, в т. ч. роздержавленні, приватизації, реструктуризації
підприємств (погашенні заборгованості), розвитку різних форм малого
бізнесу тощо.

Щодо України важливо, щоб практика трансформації не ігнорувала
принципову рису нашого історичного розвитку — надзвичайно суттєву роль
держави. Ігнорування цієї обставини і намір одномоментно звільнити
економіку від державного втручання обернулося значними невдачами ранніх
ліберальних перетворень і не дозволило ринковим реформам просунутись
так, як на це розрахували ініціатори. Аналогічна ситуація притаманна і
всім без винятку країнам СНД.

Нині важливо й те, щоб ці інституціональні перетворення утворювали
цільну і взаємопов’язану систему. Ізольовані ринкові інститути, як
стверджує практика, не завжди «працюють» за законами ринку.

Серед інституціональних реформ провідне місце займають роздержавлення і
приватизація як вихідні умови зміни відносин власності. Сутність, форми
і проблеми трансформації державної власності було розглянуто в
попередніх темах.

Поряд з цим важливо зміцнити нормативно-регулюючі функції держави,
оскільки невиконання законів і безладдя — одна з головних причин
незадовільного функціонування ринкових відносин в Україні.

В основі нового трансформаційного курсу має бути відповідна економічна
політика. За своєю сутністю — це концентрована, науково обґрунтована
діяльність держави щодо забезпечення раціонального та ефективного
функціонування національної економіки як на макро-, так і мікрорівні. Її
довгострокова мета — структурна перебудова економіки, формування
суб’єктів ринку, створення високотехнологічних і конкурентоспроможних
виробництв, перехід до стійкого економічного зростання.

За умов успішного руху в даних напрямах створюватиметься реальне
підґрунтя, аби протягом кількох перших десятиліть XXI ст. сформувати
основи соціально орієнтованої ринкової (змішаної) економіки і тим самим
завершити перехідний період.

Література

Бєляєв О. О., Бебело А. С. Б 44 Політична економія: Навч. посібник. —
К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.

* У вітчизняній літературі існує й інша точка зору: «У жодної з країн,
що будували соціалізм, включаючи й СРСР, соціалістичне будівництво не
було завершеним», оскільки «об’єктивна мета соціалізму — забезпечення
всім громадянам умов добробуту і всебічного розвитку» не була досягнута.
(Див.: Гош. О. П. Політична економія капіталізму і постсоціалістичного
перехідного суспільства: Підруч. для вищ. навч. закл. — К.: Преса
України, 1999. — С. 142, 154.) З нашої точки зору, позиція автора має
свою логіку.

* З нашої точки зору, сертифікатна приватизація — досить сумнівний задум
і безплідний захід для основної маси народу. Більше того, елементарне
його пограбування.

PAGE

Похожие записи