Загальні принципи політико-економічної стратегіЇ України

в сучасному геофінансовому просторі

Г.М.КОЛОМІЄЦЬ, Н.Г.УШАКОВА

 

Національний розвиток, його кількісні та якісні виміри дедалі більше
залежать від місця, яке країна забезпечує собі в сучасному світовому
економічному просторі. Враховуючи це, політики, вчені-суспільствознавці
особливу увагу приділяють неоднозначним процесам, що відбуваються у
світовій економіці, зокрема її глобалізації.

Глобалізація економіки як якісно новий етап розвитку інтернаціонального
господарства здійснюється через нарощування протиріч універсалізації,
транснаціоналізації, регіоналізації і потребує нового, геоекономічного
підходу до вироблення політико-економічної стратегії держави.
Геоекономіка – це сучасна система глобального управління ресурсами
планети та перерозподілом світового доходу.

Вагоме місце в геоекономічних процесах посіла фінансова сфера. В ній
спостерігається максимальна лібералізація пересування короткострокових
капіталів у межах єдиної світової системи бірж. Саме це за умов
існуючого обмеження торгівлі товарами та послугами, зарегульованості
ринків робочої сили, старої системи національних суверенітетів, а також
відсутності адекватних міжнародних інститутів, які б нейтралізували,
цивілізували наслідки дії «диких» ринкових сил, перетворило світовий
фінансовий ринок у широку зону економічних та політичних ризиків, що
створює загрози передусім для перехідних економік пострадянського типу,
тобто для країн з емерджентними ринками.

Емерджентними називають ринки, що виникають раптово і які не є
результатом тривалої еволюції, в процесі якої створюються ринкові
інститути, що покликані забезпечувати умови для функціонування
повноцінного ринкового механізму, гальмувати водночас негативні
соціальні наслідки.

Емерджентні ринки характеризуються:

— запізнілим формуванням ринкових відносин щодо інших країн;

— примусовим втягненням економік країн у ринкові відносини через вплив
світового ринку;

— особливою роллю держави, яка стає первинною рушійною силою ринкових
перетворень – на відміну від еволюційно створеного ринку, де цю роль
виконують суб’єкти мікрорівня;

— специфічним співвідношенням між формальними і неформальними
інститутами. Формальні не завжди виникають з неформальних інститутів, а
іноді перебувають у протиріччі з останніми.

Слабкість національних ринкових інститутів, відсутність механізмів
пом’якшення впливу кон’юнктурних коливань світового ринку на нестабільні
економіки – усе це створило реальні загрози для таких країн. Свідченням
цьому стала світова фінансова криза, що розгорталася поетапно:

1994 р. – валютна криза у Мексиці;

1995 р. – банківська криза в Аргентині;

1996 р. – банківська криза в Болгарії;

перша половина 1997 р. – валютна криза в Чехії;

друга половина 1997 р. – масштабний фінансовий крах економік країн
Південно-Східної Азії;

серпень 1998 р. – фінансова криза в Росії;

кінець 1998 р. – початок 1999 р. – гостра валютна ситуація в Бразилії.

Така локалізація вибухових зон світової кризи викликана зіткненням
нового світового фінансового порядку з внутрішнім станом національних
фінансових систем на емерджентних ринках цих країн. Фінансова система
країн з емерджентними ринками визначається:

— вкрай напруженим станом державних фінансів, що проявляється у значних
дефіцитах державних бюджетів, неефективній податковій політиці та
неупорядкованості оподаткування, високою часткою «тіньової» економіки;

— значною внутрішньою та зовнішньою державною заборгованістю, різниця
між якими стає все більш умовною у зв’язку з допуском нерезидентів на
внутрішній ринок державного боргу і активній участі резидентів в
операціях із зовнішніми державними зобов’язаннями на світовому ринку;

— серйозними валютними проблемами, пов’язаними з дефіцитами платіжних
балансів по поточних операціях, які вимагають постійного притоку
іноземного капіталу для підтримання відносної стабільності валютного
курсу;

— слабкістю і нестабільністю фінансових інститутів країн, що
розвиваються, через великі борги підприємств;

— «непрозорістю» та нестабільністю фондових ринків країн, що
розвиваються, обумовлена як не досить розвиненою інфраструктурою самих
ринків, так і нестабільністю макроекономічної ситуації.

Але за цим криються глибокі протиріччя в реальному виробництві, його
борговій залежності. При цих умовах потенційні загрози світового
фінансового ринку обертаються на явні.

Отже, економічна безпека України значною мірою залежить від стабільності
фінансової сфери і потребує інституційних перетворень, спрямованих на
відродження реального виробництва, що включено в інтернаціональні
відтворювальні цикли розвитку на основі конкурентних переваг.

Раніше для забезпечення конкурентоспроможності провідну роль відігравали
чинники першого рівня – ресурси. З часом дедалі більшого значення стали
набувати чинники другого рівня – транспорт, зв’язок, освітній рівень
населення, а на сучасному етапі – чинники третього рівня –
спеціалізовані інфраструктури, менеджмент, інформація. Сприяють успіху
як наявні чинники, так і дії виняткових інституціональних механізмів, що
стимулюють безперервне нарощування конкурентних переваг.

Щоб продукція стала конкурентоспроможною, необхідні цілеспрямовані дії
держави, розробка інноваційних геополітичних та геоекономічних стратегій
та технологій, що базуються на таких принципах:

· врахування логіки внутрішніх механізмів неконтрольованих
геоекономічних суб’єктів, транснаціональних сил для використання їх з
користю для держави;

· сприяння появі національних геоекономічних лідерів,
інтернаціоналізації власних фірм на основі створення спеціальних
інститутів – торговельних домів, вивчення та моніторингу кон’юнктури
перспективних ринків, входження у світові відтворювальні контури, що
дасть змогу відродити національне багатство та зупинити приток іноземних
інвестицій, в залежність до яких іноді потрапляють національні
підприємства;

· зміцнення національних банків та підприємств, сприяння їхньому
розвитку, концентрації та централізації, але недопущення монополізації.

Криза, в якій опиняються країни з перехідною економікою, виникає не від
надмірної участі держави в економіці, а від того, що вона не
допрацьовувала на найголовніших напрямах.

У довгостроковому плані стратегія держави має орієнтуватись на зміну
типу організації фінансової системи, що передбачає створення фінансового
механізму, адекватного сучасним геоекономічним реаліям.

Ефективність функціонування фінансової системи залежить у першу чергу
від сформованого механізму керування нею, основою якого є тип
організації. Фінансові системи розвинених країн характеризуються
принципово новим типом організації власне фінансової системи і
фінансових ринків зокрема. Основою їх функціонування є формалізований
механізм керування фінансовою системою, орієнтований саме на динаміку
грошової маси (пропозиція грошей). Структура фінансових ринків (їхніх
інструментів і учасників) певною мірою детермінує систему пріоритетів і
методів грошово-кредитної політики. Пріоритети жорсткої
грошово-кредитної політики найефективніше визначаються при
олігополістичній або квазіолігополістичній структурі фінансового ринку,
на якому основним є Центральний банк, обмежена кількість провідних
комерційних банків та окремі фінансові інститути. Важливу роль відіграє
Центральний банк, який одночасно налагоджує зв’язок як з системою
державних фінансів, так і з банківським співтовариством. Як державний
інститут Центральний банк формулює фінансові пріоритети в бюджеті країни
і веде свою реальну політику в цьому напрямі. Центральний банк є
найбільшим суб’єктом грошово-фінансового ринку країни і тому, природно,
зацікавлений у стабільності національної валюти і схильний керуватися
досить жорсткими формальними критеріями грошової політики.
Квазіолігополістична структура грошово-фінансових ринків і відповідної
моделі сегментації фінансових ринків забезпечує достатню стабільність
фінансової системи, що, у свою чергу, дає змогу дотримуватись жорстких
номінальних параметрів грошово-фінансової політики. Нова системна якість
такої політики полягає в тому, що вона підтримує сталу норму інфляції і
задає низьку «фонову» динаміку неінфляційного приросту грошової маси зі
швидкістю, яка дорівнює темпу приросту реального ВНП. Помірна інфляція –
одна з можливих форм фінансової стабільності, проте лише за умови, що
очікувана норма інфляції дорівнюватиме реальній або принаймні їхнє
співвідношення не відчуватиме різких змін.

У протилежному випадку державі доведеться діяти на випередження –
постійно прискорювати реальну інфляцію щодо очікуваної, щоб забезпечити
обсяги інфляційного податку, який не зменшується, не звертаючи уваги на
«інфляційну стелю». При стійкій інфляції ця «стеля» стає ефективним
стабілізатором фінансової системи. Суть такої «стелі» – ефект кривої
Лаффера у відношенні сеньоража (інфляційного податку): податок є
ефективним доти, доки граничне звуження оподатковуваної бази – касових
залишків – не почне нейтралізувати їхні надходження. Зауважимо, що в
перехідній економіці пострадянського типу подібного роду стабілізатори
не можуть бути ефективними внаслідок інституціональних та інших
особливостей фінансової системи. Нерідко уряд таких країн просто
опиняється у безвихідному становищі.

~

ї бази, а з другого, сполученням граничної ефективності і ризиків
різноманітних типів фінансових активів. Якщо динаміка грошової бази
цілком визначається грошовою владою як монопольного органу, вона стає
найважливішим джерелом непевності, а кооперативна стратегія (гра)
позбавлена змісту. Істотна зміна ситуації відбувається в тому випадку,
коли офіційний гравець на фінансовому ринку обирає стратегію
співробітництва (кооперації) і жертвує частиною своїх повноважень заради
підвищення ефективності грошової політики.

Коли фінансова політика ніби поглинається грошовою, то закладаються
основи для співробітництва великих фінансових інститутів. У цьому
випадку засоби розподілу фінансових ресурсів визначаються переважно
комбінаціями граничної ефективності й очікуваних ризиків. З наближенням
фінансової системи до стану рівноваги гранична ефективність фінансових
активів, у свою чергу, наближається до граничної ефективності грошових
залишків, а непевність цілком залежить від ризиків, що визначаються як
варіація очікуваних норм рентабельності активів. У таких умовах
стратегія співробітництва дозволяє запобігати або істотно згладжувати
фінансові шоки, фінансові гравці намагаються мінімізувати ризики та
наповнити свої портфелі.

Замість двох центрів грошово-фінансової політики і двох потенційно
конкуруючих систем фінансових пріоритетів виникає єдиний центр і єдина
система пріоритетів. Не існує окремої, по суті, незалежної системи
фінансових пріоритетів, що пов’язана із забезпеченням економічного
зростання, соціальними витратами, бюджетними витратами чи іншої системи
пріоритетів, націленої на підтримку стабільності валюти, грошового
обігу, фінансових ринків. Складається єдина непримусова система
фінансових пріоритетів, єдиний механізм керування фінансовою системою.

Змінюється тип організації фінансової системи. Керування фінансами
означає не активне (або інтерактивне) керування попитом і пропозицією на
грошовому ринку, не коригування фінансової кон’юнктури, а керування
грошово-фінансовими агрегатами, їхньою динамікою і структурними
співвідношеннями.

У перехідній економіці при вирішенні фінансових проблем зважають на
доцільність штучного розмежування контурів обертання.

Фінансова система в економіці, яка трансформується і на ринках, що
розвиваються, організована таким чином, що взаємовідносини між грошовою
владою і найбільшими фінансовими інститутами далекі від стратегії
кооперативної гри (у державах, які виступають у ролі або основного
джерела, або основного споживача фінансових ресурсів, надзвичайно слабкі
зв’язки між фінансовим сектором і інвестиційними галузями тощо).
Фінансова система пострадянських економік, яка виконує насамперед
функцію перерозподілу ресурсів, поділена на багато локальних підсистем,
дії яких не скоординовані між собою. У ній відсутній також єдиний
механізм і єдина система критеріїв керування. Замість цього існують
різні ізольовані механізми і критерії, які найчастіше несумісні.
Стабілізація стає високопріоритетною метою через труднощі з погашенням
державної заборгованості і розглядається передусім як вирішення проблем
держбюджету. Фінансові проблеми вирішуються окремо (наприклад, проблема
дефіциту державного бюджету).

Нові стратегічні підходи до фінансової і в цілому до макроекономічної
політики мають будуватися, по-перше, на поглинанні фінансової політики
її грошовою складовою, що веде до істотного підвищення пріоритетності
неінфляційної стабільної грошової політики і значного зниження частки
національного доходу, що перерозподіляється через бюджетний механізм;
по-друге, на взаємодії грошової влади і найбільших незалежних фінансових
інститутів, тобто макроекономічна політика економіко-фінансової
стабілізації має утвердитись у реалії ефективної кооперативної гри
агентів фінансово-монетарної системи.

Реальна стабілізація можлива тільки на основі фінансової стратегії
кооперативного типу, яка:

· виходить у першу чергу з проблем фінансової системи як єдиного
організму, а не лише з проблем наповнення держбюджету;

· розглядає інвестиційну активність як похідну від системних рис
фінансового механізму;

· оперує категоріями фінансових ринків, а не різними видами угод;

· емісійна діяльність розглядається як специфічний інструмент
макроекономічної політики.

Заходи для стимулювання інвестиційної активності мають передбачати
формування спеціальних механізмів, що перешкоджатимуть переливу
капітальних активів з виробничої сфери до спекулятивної. Для цього вони
повинні утримувати кругообіг капіталу в межах відтворювального процесу,
вирівнювати норму прибутковості і привабливість операцій у спекулятивній
та виробничій сферах.

Необхідно створити особливу субсистему грошового обігу через
інвестиційні рахунки з метою утримання капіталу у виробничій сфері та
залучити притоки капіталовкладень у розвиток виробництва. Для цього
треба ввести особливий режим прямих амортизаційних відрахувань
підприємств через систему інвестиційних рахунків з обмеженим їхнім
використанням (тільки для капітального будівництва, закупівлі
устаткування), оплатою НДДКР.

Формування такого контуру грошового обігу потребує прийняття таких
заходів відновлення інвестиційної активності у виробничій сфері:

· створення спеціальних інститутів розвитку, що забезпечують
фінансування інвестиційних проектів на пільгових умовах, і надання
державних гарантій під виробничі інвестиції;

· звільнення від оподатковування прибутку підприємств, що використовують
на інвестиційні цілі та НДДКР і зараховують на інвестиційні рахунки;

· широке застосування технологій прискореної амортизації;

· обмеження емісії цінних паперів завдяки залученню засобів на виробничі
капіталовкладення з їхніми накопиченнями на інвестиційних рахунках.

Через цей контур грошового обігу вирішується завдання цілеспрямованого
керування грошовою емісією, яка спрямовується через систему
інвестиційних рахунків з метою збільшення пропозиції грошових ресурсів у
виробничій сфері. Забезпечується балансування додаткової грошової і
товарної пропозиції, досягається регульоване обмеження інфляційного
ефекту грошової емісії, якій повертається базова функція авансування
економічного зростання. Перед тим, як додаткові гроші матеріалізуються і
збільшують попит на споживчому ринку, вони виконують роль посередника у
процесі розширення відтворення і збільшення пропозиції товарів та послуг
через виробничі інвестиції.

Інституційні перетворення фінансової системи передбачають інноваційне
спрямування інвестиційних контурів, які концентрували б обмежені ресурси
держави на пріоритетних з геоекономічної точки зору напрямах, посилюючи
і розвиваючи конкурентні переваги країни з високим рівнем розвитку,
формуючи ефективний попит на виробничий капітал.

Необхідно внести у науково-промислову політику суттєві корективи, які
націлені не на абстрактне прискорення науково-технічного прогресу, а на
комплексне формування і розширене відтворення провідного технологічного
укладу – індустріального та інформаційно-індустріального, який має стати
основою економічного розвитку України у довгостроковій перспективі.
Стратегія структурної адаптації промисловості можлива тільки на базі
реорганізації науково-технічного комплексу, активізації дослідницької та
інноваційної діяльності. Вирішення цих завдань потребує ефективного
державного регулювання цієї сфери економіки. Заходами державного
регулювання має бути подолано розрив між науково-технічною та
інвестиційною політикою, що стимулюватиме перехід до комплексних
інноваційно-інвестиційних програм. Об’єктом державного регулювання
повинна стати інтеграція науково-технічних закладів та промислових
підприємств, що дасть можливість ліквідувати розрив між наукою та
виробництвом, створити науково-виробничі комплекси, що вироблятимуть
високоякісну продукцію, яка конкуруватиме на вітчизняному та світовому
ринках. Пріоритетна підтримка передових розробок у галузі
військово-наукової діяльності, науково-технічних розробок,
фундаментальних досліджень, агротехнологій створює засади для формування
сучасної структури економіки і сприяє виникненню значних експортних
можливостей, які дозволяють вийти на зовнішні технологічні ринки.

Введення цієї системи заходів дасть змогу організувати утримання
капіталу у виробничій сфері, запобігти відтоку капіталу з реального
сектора економіки в спекулятивний і за кордон. Це, у свою чергу,
допоможе налагодити цілеспрямоване керування пропозицією грошових
ресурсів, спрямує їх насамперед на інвестиційні цілі.

Політика регулювання фінансових ринків має передбачати заходи для
зниження прибутковості спекулятивних операцій, що пов’язані з
виробничими інвестиціями. Передусім необхідно усунути підвищену
принадність операцій у сфері обертання, зокрема, надання послуг
Національного банку по збереженню вільних засобів комерційних банків на
його депозитних рахунках, механізми опосередкування бюджетних витрат
кредитами комерційних банків, установлення надвисоких ставок
прибутковості державних зобов’язань. Останні мають бути знижені до
рівня, що не перевищує середню норму прибутку у виробничій сфері з
вжиттям необхідних заходів.

Таким чином, політико-економічна стратегія держави має базуватися на
геоекономічних реаліях для забезпечення на практиці цілісності
національної грошово-фінансової системи, комплексному здійсненні
інституційно-структурних, промислово-інвестиційних, монетарно-кредитних,
бюджетно-податкових, соціально-демографічних, зовнішньоекономічних
заходів впливу на сучасну національну економіку з метою створення
стимулів для господарчих суб’єктів, розвитку конкурентоспроможної
продукції, впровадженні нових технологій на світовому ринку.

Джерела

1. Актуальные вопросы глобализации. Материалы Круглого стола //
Международная экономика и международные отношения. – 1999. – № 4-5.

2. Жан К., Савона П. Геоэкономика: господство экономического
пространства. // Москва. – 1997.

3. Jacques ADDA. La mondialisation de l’йconomie. 2 volumes. V.1.
Gйnиse. (124 p.) V.2. Problиmes. (124 p.) Paris: «La Dйcouverte». 1996;

4. Olivier DOLFUS. La mondialisation. Paris, Presses de Sciences-Po,
1997, 167 p.;

5. Ignacio RAMONET. Gйopolitique du Chaos. Paris, «Galilйe», 1997, 163
p.;

6. Henri PROVISOR. Le rфle des mйcanismes aveugles dans lґhistoire qui
se fait. Paris, IREP. 1998, 1995 pp.

Похожие записи