Реферат на тему:

“Територіальний поділ праці як основа формування економічних районів”

На формування економічних районів впливають різні фактори: природні,
економічні та історичні. Основними серед них є економічні.

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний
територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії
загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації
окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності
відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів.
Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного
використання сприятливих для виробництва умов кожної території,
вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо
паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх
використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду
населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону в
територіальному поділі праці. До спеціалізованих відносяться ті галузі
господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території,
можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших
регіонів. Основою характеристики регіональної спеціалізації є високий
рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва в регіоні,
активна участь у загальнодержавному поділі праці. Найбільш
спеціалізованим районом України є Донецький. Він характеризується
найвищою територіальною концентрацією індустріального виробництва. Важкі
умови склалися у вугільній промисловості Донецької та Луганської
областей. Сьогодні вона потребує вкладення інвестицій. Єдиний шлях
виведення спеціалізації промисловості Донбасу з глибокої кризи –
структурна перебудова і забезпечення якісних змін у промисловому
виробництві.

Характерною особливістю розвитку промисловості Придніпров’я є те, що у
чорній металургії та машинобудуванні зосереджено 3/4 основних фондів і
70% людських ресурсів. Потребує також вирішення проблема раціонального
використання зрошуваних земель і розширення робіт по меліорації
засолених масивів на зрошуваних землях за рахунок їх гіпсування.

Для Причорноморського району важливо зміцнити енергетичну базу, посилити
розвиток морського транспорту, реконструювати і технічно переобладнати
портове господарство, оснастити флот сучасними суднами. У промисловому
комплексі району доцільно розвивати і поглиблювати спеціалізацію на
суднобудуванні і судноремонті, розвиток основної хімії на базі солей
Сиваша і соляних озер.

Отже, у кожному регіоні можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у
розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна
спеціалізація може бути внутрішньорегіональною, міжрегіональною та
міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються на профільні, що мають
значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та
непрофільні, що мають незначну питому вагу.

Регіональна політика в умовах розвитку ринкових відносин в Україні має
стати вираженням соціально-економічної природи взаємин між центром і
регіонами. Завданням регіональної політики є забезпечення збалансованого
комплексно-пропорційного розвитку окремих регіонів з метою успішного
функціонування їх господарських комплексів і створення належних
соціально-економічних умов. На сьогодні економічний потенціал
зосереджений у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській та
Київській областях, в яких розміщено 47% усіх створених в Україні
основних фондів. Головна увага в регіональній політиці України зараз має
бути спрямована на створення організаційно-правових та економічних умов
для забезпечення стабільної роботи підприємств в усіх регіонах.
Некерований перехід економіки України до ринкових відносин створив
процес подальшої диференціації рівнів соціально-економічного розвитку
регіонів. Особливо помітна поляризація між західними та східними
областями.

Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похідним від
територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК).
Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації
окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх
обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.

Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні
комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих
комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов’язаних підприємств
різних галузей, їх зв’язки визначені технологією і економікою
виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути
молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх
сировинними зонами і взаємопов’язаним з ними тваринництвом, яке
використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних
галузях промисловості.

Сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних елементарних
техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території,
утворює територіально-виробничий комплекс, який охоплює значну частину
економічного району. В межах одного великого економічного району може
бути один або декілька тісно пов’язаних ТВК.

До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста
країни — великі регіональні і індустріальні центри із зонами
економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як
економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а
найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші
міста. Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району.

Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу
групу адміністративних областей. На Україні такими центрами є Харків,
Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого
впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і
столицею держави.

Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної
організації виробництва — промислові центри, промислові вузли
(зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих
містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві
промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси,
які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в
народногосподарський комплекс економічного району. Важливу роль у
формуванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність розвинутої
транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування
економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних
економічних зв’язків, посилює формування зон економічного тяжіння
периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на
формування економічних районів має національно-політичний устрій та
адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної
економіки, коли ще значна кількість промислових підприємств залишається
власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні
сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються
ще як єдине господарське ціле із своїми органами управління
господарством. У їх межах функціонують територіальні виробничі
комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки
народногосподарського комплексу великого економічного району.

Адміністративні центри низових районів і областей, як правило, стають і
важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на
навколишню територію і цим також зв’язують її в єдине ціле.

У науковій літературі обґрунтовується і використовується ряд критеріїв і
принципів економічного районування. До основних з них належать такі:

загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути
великою економічно цільною територією, на якій є значні природні
ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації і
забезпечення сучасного і перспективного розвитку;

розміри територій великих економічних районів повинні відповідати
вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до
економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а
величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між
собою (Економічний потенціал району може визначатися чисельністю
населення, розмірами валового внутрішнього продукту, валової продукції
промисловості і сільського господарства, вартістю основних виробничих
фондів, показниками на душу населення, на тисячу чоловік та ін.)

економічний район повинен являти собою виробничо-економічну
територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми
виробничими зв’язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі
країни;

на території інтегрального економічного району повинен бути сформований
достатньо потужний народногосподарський комплекс, основу якого
становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою
структурою:

• профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни),
які включають до свого складу кілька галузей промисловості і сільського
господарства;

• галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і
забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що
обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і
збагачення сировини, виробництва напівфабрикатів, обладнання, ремонт
обладнання, виробництво будівельних матеріалів тощо);

• галузі, які забезпечують потреби населення району промисловими і
продовольчими товарами, необхідними матеріалами;

при виділенні економічного району повинно враховуватися
економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію
та особливості розміщення продуктивних сил;

врахування при виділенні економічного району принципу економічного
тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної
територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його
головного регіонального центру;

до складу великих економічних районів повинні повністю включатися
території адміністративних областей, країв, автономних республік без
порушення їх меж.

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення
територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також
потребу систематизації різних економічних районів.

Науково обгрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних
районів — галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення
особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва.
Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності
територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного
господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв, їх
територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній
території необхідних природних передумов (грунтово-кліматичних і
сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих
транспортних зв’язків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райони виробництва
технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в
промисловості — райони вугільної, металургійної, хімічної, легкої та
інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних
районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення
території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних
народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться
територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх
складові частини.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для
цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних
програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем
розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.
Територіальні схеми розміщення і розвитку продуктивних сил певних
районів являють собою прогнозні, науково обґрунтовані розробки
прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку
усіх структурних складових господарського комплексу території, так І
визначення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрунтовуються
основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та
шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної
організації народного господарства і водночас одним із засобів
раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації
та піднесення соціально-економічного розвитку.

Література

1. Аломпиев П. М. Экономическое районирование СССР. — М: Изд-во
зкономической литературы, 1963. — 96 с.

2. Закономерности й фактори развития экономических районов СССР.— М.:
Наука, 1965. —256с.

3. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів: Світ, 1994. — С.
349—380.

4. Колосовский Н. Н. Теория экономического районирования. — М.Мысль,
1969.— 335с.

5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — С. 398.

6. Регионы Украйни: Поиск стратегии оптимального развития / Под ред. А.
П. Роликова. — Харьков: Харьковский ун-т, 1994. — 304 с.

Похожие записи