Реферат на тему:

Теоретичні підходи до визначення та класифікації факторів і принципів
територіальної організації виробництва

Перехід від командно-адміністративних методів управління до ринкової
економіки передбачає підвищення ефективності виробництва, зростання
життєвого рівня населення. Цьому перш за все повинна сприяти раціональна
територіальна організація всіх видів виробництва, виважена регіональна
політика. У науковій літературі поняття “територіальна організація
продуктивних сил” розглядається по-різному. М.М. Паламарчук
територіальну організацію виробництва розглядає як стан територіального
зосередження елементів економіки, який дозволяє ефективно
використовувати наявні ресурси та отримувати найвищий ефект при
мінімальних затратах. Подібної думки дотримуються М.Д. Пістун, Є.Б.
Алаєв, В.В. Кистанов та інші. Елементи територіальної організації
продуктивних сил розвиваються як у просторовому, так і часовому
аспектах. Саме ця особливість розкрита фахівцями Ради по вивченню
продуктивних сил України НАН України: С.І. Дорогунцовим, П.П.
Борщевським, Б.М. Данилишиним, В.І. Куценко, Л.Г. Чернюк та іншими.

В.А. Поповкін територіальну організацію розглядає як сукупність
просторових зв’язків та структур, що визначають вплив географічних
факторів на життєдіяльність суспільства і водночас через певні
організаційні важелі формуються, вдосконалюються суспільством у його
інтересах. Заслуговує на увагу підхід окремих авторів, які розглядають
територіальну організацію продуктивних сил саме з погляду раціональної
їх організації.

Закономірно, що розміщення продуктивних сил повинно бути раціональним.
Воно передбачає, на нашу думку, науково обґрунтовану систему
просторового оптимального поєднання продуктивних сил, об’єднаних в єдине
ціле, яка включає раціональне розміщення виробничих структур і трудових
ресурсів, активне регулювання процесів територіального поділу праці,
забезпечує узгодженість між основними елементами продуктивних сил та
підвищення ефективності виробництва. Практика свідчить, що при
розміщенні продуктивних сил необхідно застосувати не лише раціональний,
але і комплексний підхід, сутність якого полягає у всебічному
використанні ресурсів. На розвиток і розміщення продуктивних сил регіону
впливають різноманітні фактори. Сучасна економічна ринкова теорія
базується на концепції факторів виробництва. Їх вихідне положення
стверджує, що результат виробництва забезпечує використання праці, землі
та капіталу. Доходостворююча сила при цьому визначається граничними
продуктами факторів виробництва за умови зростання впливу одного фактора
і відносної стабільності інших. Вільна конкуренція у ринковій економіці
обумовлює рівень граничного продукту праці через заробітну плату,
капіталу – через прибуток, землі – через земельну ренту. Згідно з такою
концепцією, граничний продукт впливає на рівень доходу кожного фактора.
Якщо динаміка капіталу випереджує зростання зайнятості, тоді гранична
продуктивність капіталу падає. Коли динаміка зайнятості випереджує
зростання капіталу – знижується гранична продуктивність.

Класична політична економія розглядала три головні фактори виробництва
(праця, капітал і земля): з одного боку, їхнього впливу на формування
вартості продукту, з іншого – взаємозв’язку витрат факторів зі створеним
продуктом через продуктивність факторів виробництва. Наприклад, Ж.Б.
Сей, обґрунтовуючи теорію факторів виробництва, виходив із їхньої
рівності, тому необхідно додержуватись поглядів про відповідність
одержання доходів від кожного фактора і його частини, вкладеної у
продукт. Дещо інший підхід до факторів виробництва обґрунтував
Б. Бьом-Баверк (представник австрійської школи), який розподіляв фактори
на природні та працю. Капітал він відносив до проміжного продукту, що
створюється під впливом взаємодії природи і праці.

Під факторами виробництва А. Самуельсон та Вільям Д. Нордхауз розуміють
товари або послуги, які використовуються фірмами у виробничому процесі.
Поєднання факторів виробництва з метою отримання продукту здійснюється
через технології. Праця цими авторами розглядається через час,
витрачений людиною у виробництві, і її відносять до найвирішальніших
факторів виробництва. Під капіталом маються на увазі товари
довгострокового використання, які забезпечують виробництво інших
товарів.

Розгляд концепцій факторів виробництва представниками різних наукових
шкіл дозволяє нам зробити висновок, що одні з них розглядали фактори і
пільги як умови виробництва, інші додержувалися поглядів на фактори
продуктивності через механізм ринкових відносин та функцій в
економічному відтворенні.

Такий розподіл факторів занадто узагальнений, тому за ним неможливо
вести поглиблений аналіз продуктивності. Політекономи української
наукової школи розподіляють фактори виробництва за видами, типами,
функціями, що наділяються певними ознаками, призначенням (особисті,
речові, сукупні тощо). У сучасній економічній теорії розрізняють
первинні та вторинні фактори виробництва. Первинні – фактори, що існують
незалежно від економічної системи, а саме: природні ресурси і людський
фактор. До вторинних – належить капітал. Існує й інший поділ факторів
виробництва: на матеріальні – капітал і землю, і нематеріальні – працю.
Даний розподіл факторів також дещо дискусійний, тому що дуже узагальнює
їх розуміння, не розкриваючи суті та конкретизуючи функції у
економічному відтворенні. Необхідно вибрати такий підхід до визначення
факторів виробництва, який дозволить більш повно обґрунтувати результати
поставленої мети дослідження, маючи на увазі, що сучасне виробництво та
механізми його відтворення дуже складні та обумовлюються впливом
факторів зовнішньої і внутрішньої, прямої та непрямої дії. Розподіл
факторів на капітал, працю і землю у західній економічній науці випливає
з концепції, що кожний із них має продуктивність і створює частку доходу
власнику цих факторів. З початком інтенсивного розвитку інформатики та
її використання в управлінні обґрунтовуються значущість інформації,
ризику тощо. Наприклад, американський економіст Шумперт до головного
джерела прибутку відносив нові комбінації техніки, технології, створення
нових товарів, використання нових джерел сировини тощо. В економічній
науці існують інші підходи до визначення факторів виробництва, залежно
від того, як вони створюють вартість та прибуток. Робочу силу,
наприклад, відносять до суб’єктивних факторів, а засоби виробництва – до
об’єктивних. Вважається, що фактори виробництва є речовим фактором, який
бере участь у створенні споживчої вартості. Тоді як у створенні
вартості, зокрема додаткової, вони не беруть участі, їх вартість
переноситься на новостворений продукт працею найманого працівника.
Головне посилання такого підходу базується на положенні, що засоби
виробництва не можуть самі створювати частину доходу. Тобто їм не
притаманна фізична продуктивність.

Найчастіше, розглядаючи фактори виробництва, називають два узагальнюючі
фактори: людину і природу, а в конкретній практиці – працю, капітал,
землю та підприємство. При цьому праця – це діяльність людини, яка
спрямована на досягнення певного корисного результату. Капітал
розглядається як накопичені запаси засобів виробництва, що необхідні для
ефективного використання ресурсного потенціалу регіонів, комплексного
розвитку територій, припинення спаду виробництва, стабілізації та
економічного зростання, вирішення гострих соціальних проблем.

Виходячи із зазначеного, всю сукупність факторів територіальної
організації виробництва можна об’єднати в 3 групи:

1. Фактори природного середовища – рельєф, агрокліматичні, географічні,
земельні, біологічні, мінеральні ресурси.

2. Суспільні фактори – пов’язані з життям і господарською діяльністю
людей, що постійно змінюються в просторі та часі.

У цій групі виділяють наступні:

– економічні – площа території, економіко-географічне положення та
транспортне забезпечення, сформованість структури та форм організації
виробництва, рівень господарського освоєння та економічного розвитку
території, виробничої інфраструктури, рівень розвитку НТП (особливо
техніки та технологій), транспортної системи, ефективність виробництва
продукції, характер територіальних господарських зв’язків;

– соціальні – характер розселення населення і рівень забезпеченості
трудовими ресурсами, потреба в товарах і послугах (споживач), рівень
розвитку соціальної інфраструктури;

– політико-економічні – вибір пріоритетів розвитку, тобто економічна
стратегія держави, яка проявляється у переході на ринковий механізм
господарювання, стимулювання збуту, політика ціноутворення,
кредитування, фінансування, митного контролю, оподаткування, розширення
свободи товаровиробників, надання їм пільг (кредити, податки тощо),
капіталовкладення у виробництво та інфраструктуру, управління
виробництвом, організаційно-економічні зміни у формах власності і типах
господарств, правове забезпечення ринкових відносин;

– історичні – історичні традиції розселення, господарювання та традиції
споживання;

3. Екологічні фактори – оптимізація стану навколишнього природного
середовища, раціональне використання природно-ресурсного потенціалу.

Як зазначалося вище, територіальна організація виробництва – це
динамічна система, діяльність якої визначається дією економічних
законів. Просторовим їх виразом виступають закономірності – найбільш
загальні об’єктивні тенденції територіальної організації виробництва, що
характеризують взаємовідношення між територією та економічними
об’єктами. Пізнання цих закономірностей знаходить свій вираз у
практичній розробці керівних положень державної політики, тобто
принципів територіальної організації виробництва, що трансформують
закономірності в практичні установки. При цьому враховують також
природні, суспільні, економічні фактори, властиві певній території.
Отже, принципи – це змістовно узагальнюючі, практично значущі результати
економічного аналізу, закономірностей і факторів територіальної
організації виробництва у формі положень, перспективної політики, тобто
заходів, які відображають реальні потреби суспільства, забезпечують
вирішення поставленої потреби (раціоналізація розміщення територіальної
організації виробництва тощо).

Історичні, політичні, соціальні та економічні фактори з часом
змінюються, так як змінюється поведінка економічних інститутів, людей у
процесі виробництва, обміну та споживання товарів і послуг, політична,
соціальна ситуація у суспільстві тощо. У зв’язку з цим виникає
необхідність постійного узгодження існуючих принципів із постійно
змінним економічним, політичним, соціальним середовищем. У науковому
арсеналі є багато принципів, які нині застаріли і втратили своє значення
у зв’язку із змінами, що постійно відбуваються у всіх сферах життя
суспільства. У той же час з’являються нові актуальні сьогодні принципи
територіальної організації виробництва.

Відомими принципами у розміщенні продуктивних сил та забезпеченні їх
ефективного використання є досягнення зрушень у рівні життя населення,
подолання його розшарування за різними напрямами соціальних показників
шляхом пристосування структури виробництва та його інфраструктури до
потреб населення конкретного регіону, а також – забезпечення рівноваги
на ринку праці та збалансованості робочих місць і робочої сили шляхом
міжрегіональних зв’язків, політики капіталовкладень. Забезпечення
продуктивної економіки регіонів передбачає створення активних механізмів
накопичення та відновлення капіталу, створення ринку капіталів, його
рух.

Найбільш актуальними сьогодні є наступні принципи:

1. Економічної ефективності. В умовах переходу до ринкової економіки
передбачається отримання найбільш важливого економічного ефекту,
насичення внутрішнього ринку продовольчими товарами та формування
експортного потенціалу країни за рахунок найповнішого використання
місцевого ресурсного потенціалу із найменшими можливими витратами на
розміщення, розвиток та функціонування наявних виробничих територіальних
структур.

2. Соціальної орієнтації. Метою розвитку та функціонування виробництва,
підвищення рівня його ефективності в кінцевому результаті є якнайповніше
задоволення зростаючих матеріальних та духовних потреб людини. З цього
випливає підпорядкованість виробництва інтересам людини, пріоритетність
соціальних орієнтирів над економічними. У рамках продовольчого комплексу
(ПК) це виражається в пріоритетному забезпеченні потреб у продуктах
харчування поряд з іншими стратегічними орієнтирами його розвитку, тобто
у висуненні на перший план фактора споживача.

3. Збереження екологічної рівноваги. Його дотримання передбачає
екологізацію виробництва (застосування екологозберігаючих технологій,
екологічно безпечної техніки, вдосконалення методів природокористування
тощо), обмеження надмірної територіальної концентрації виробництва та
населення, ефективне використання існуючого виробничого потенціалу
регіону при збереженні якості природного середовища на рівні, що
забезпечує нормальні умови життєдіяльності населення.

4. Збалансованості та пропорційності. Складна структура продовольчого
магазину вимагає забезпечення пропорційності та збалансованості всіх
його сфер, оптимальної структури галузей, що їх утворюють, досягнення
рівноваги між існуючими виробничими потужностями, обсягами виробництва,
потребами населення у продуктах харчування та наявними сировинними,
трудовими, фінансовими ресурсами регіону. Збалансованість та
пропорційність ПК у галузевому, територіальному, організаційному та
управлінському аспектах сприяє зниженню витрат сировини та готової
продукції, підвищенню ефективності використання основних фондів і
робочої сили, ліквідації регіональних відмінностей на рівнях
соціально-економічного розвитку.

5. Комплексності розвитку. Комплексний розвиток регіону означає
пропорційне і збалансоване поєднання всіх сфер діяльності людини, тобто
досягнення оптимальної структури матеріального виробництва та
невиробничої сфери певної території із забезпеченням ефективної участі
регіону в територіальному поділі праці та врахуванням місцевих і
загальнодержавних потреб.

”i”??F o Ec?F$¤*Ynnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnnn

руктури господарства, яка найбільш повно відповідає природноекономічним
і соціальним умовам регіону та потребам загальнодержавного і
регіонального ринків. Раціоналізація територіальної спеціалізації
виробництва обумовлює підвищення продуктивності праці, зниження витрат
на всіх стадіях виробничого процесу, а отже, сприяє економії суспільної
праці, що є головним критерієм раціональної територіальної організації
виробництва.

7. Вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.
Передбачає обмеження надмірної концентрації виробництва, більш
рівномірний розвиток продуктивних сил, ліквідацію соціальної,
культурної, технічної відсталості окремих регіонів та сільських
населених пунктів. Реалізація цього має велике соціальне значення,
оскільки передбачає створення рівних можливостей для населення різних
регіонів, міського і сільського населення шляхом вирівнювання реальних
доходів працюючих, середньодушового виробництва товарів народного
споживання, забезпечення повної зайнятості людей, вирівнювання рівнів
побутового комфорту та обслуговування.

Дотримання принципів сприяє зменшенню соціальної напруги в суспільстві,
особливо в найбільш відсталих регіонах, формуванню сприятливої
демографічної ситуації, особливо в сільській місцевості, зниженню
міграції населення з відсталих до більш розвинених районів, більш
раціональному використанню трудових ресурсів та повнішому задоволенню
суспільних потреб.

Всебічне врахування факторів і принципів раціональної територіальної
організації виробництва дозволить забезпечити:

– раціональне й ефективне використання інтегрального потенціалу
території (тобто обмежених природних, трудових, матеріальних, фінансових
та інших ресурсів);

– скорочення витрат на всіх стадіях виробничого процесу внаслідок
збалансованого, комплексно-природного розвитку різних галузей:
виробництва на основі врахування переваг економіко-географічного,
транспортно-економічних, виробничих і інших зв’язків, спільного
використання соціальної, виробничої інфраструктури тощо;

– підвищення продуктивності праці, яка багато в чому визначається
технічним рівнем і рівнем організації виробництва;

– підвищення рівня рентабельності та ефективності виробництва на основі
раціоналізації територіального поділу праці, оптимізації використання
ресурсного потенціалу, скорочення витрат, підвищення продуктивності
праці тощо;

– підтримання екологічної рівноваги, збереження і покращання екологічних
умов життя населення, тобто оптимізація стану навколишнього природного
середовища;

– формування сприятливої демографічної ситуації в регіоні, максимальне
задоволення матеріальних потреб людини, насичення ринку різноманітними
товарами та послугами, створення сприятливих умов для життєдіяльності
населення;

– створення сприятливих умов для подальшого розвитку виробництва;

– удосконалення механізму економічного стимулювання, управління,
прискорення НТП, підвищення рівня життя населення.

Значний вплив на розвиток продовольчого комплексу, зокрема сільського
господарства, справляють фактори природного середовища. Вони визначають
обсяги виробництва продукції продовольчого комплексу, його територіальну
структуру (формування зон сільськогосподарської спеціалізації,
розміщення галузей і окремих підприємств переробної промисловості,
об’єктів інфраструктури). У вказаній групі факторів найважливіше
значення мають земельні, агрокліматичні та водні ресурси. Вони є
сукупністю рівноцінних елементів, які в умовах даного регіону визначають
виробничий напрям землеробства, впливають на ефективність розвитку
продовольчого комплексу в цілому. Земля у агропромисловому виробництві
виступає природним ресурсом, засобом і предметом праці одночасно,
незамінним засобом виробництва, територіальною базою розвитку
продовольчого комплексу, сільськогосподарського зокрема. Природні
фактори визначають характер процесу виробництва продовольчої продукції,
а їх урахування сприяє стабільності та ефективності функціонування
продовольчого комплексу, раціональному використанню й охороні природних
ресурсів. Значний вплив на розвиток та ефективне функціонування
регіонального продовольчого комплексу справляють економічні фактори.

Вирішальним фактором соціально-економічного зростання є НТП – процес
удосконалення всіх елементів продуктивних сил, організації виробництва і
праці та системи управління на основі використання досягнень науки і
техніки.

Основними напрямами впливу НТП на територіальну організацію
продовольчого комплексу є:

– підвищення ефективності функціонування ПК в цілому та його окремих
підприємств за рахунок зниження витратності виробництва, підвищення
продуктивності праці, зокрема при збереженні належної якості
навколишнього природного середовища;

– удосконалення технологічного процесу виробництва продуктів харчування
від його початкових до кінцевих стадій;

– раціональне і комплексне використання сировинних ресурсів;

– зменшення залежності розміщення і розвитку виробництва від природних,
сировинних, транспортних, енергетичних та інших факторів;

– згладження сезонності функціонування ПК;

– зміна становища людини в процесі виробництва та структури розподілу
трудових ресурсів у сферах продовольчого комплексу на користь переробних
і обслуговуючих підприємств тощо.

Територіальна розмежованість сировинних зон, районів переробки і
споживання продовольчої продукції зумовлює важливість урахування
транспортного фактора в розвитку територіальної організації ПК. Від
розвитку транспортних шляхів, їх якості, наявності транспортних засобів
залежить розвиток та узгодженість виробничо-територіальних зв’язків між
окремими елементами ПК.

Розосередженість агропромислового виробництва на території зумовлює
формування значної кількості дрібних вантажопотоків, яким притаманні
сезонні коливання. Від ефективності та узгодженості функціонування
транспортної системи значною мірою залежить якість продовольчої
продукції, що потрапляє до споживачів, оскільки окремі види продовольчої
продукції швидко псуються, тобто є малорентабельними.

Всебічне врахування транспортного фактора дозволяє вдосконалити систему
ведення господарства, раціоналізувати перевезення різних вантажів у
процесі виробництва та реалізації сільськогосподарської продукції, а
також скоротити затрати праці, коштів і нафтопродуктів на виконання
транспортних робіт.

Важливим фактором територіальної організації ПК виступають форми
суспільної організації виробництва – концентрація, кооперація,
спеціалізація та комбінування, – які створюють необхідні умови для
прискорення НТП, підвищення рівня рентабельності виробництва, зниження
капітальних вкладень за рахунок удосконалення їх структури, зменшення
адміністративно-управлінських витрат сприяють більш раціональному
використанню сировинних і трудових ресурсів, а в умовах ринкової
економіки – і збільшенню доходів підприємств, демонополізації
виробництва. Розвиток сільськогосподарського виробництва, переробної
промисловості та інфраструктури визначається також рівнем економічного
розвитку території. Від нього залежить матеріально-технічна база ПК,
форми організації виробництва, особливості технологічних процесів та
структурні зміни в регіональному ПК.

Серед соціальних факторів, що визначають особливості територіальної
організації агропромислового виробництва, важливе значення мають трудові
ресурси. Ступінь забезпеченості ними впливає на спеціалізацію та
розміщення регіональних продовольчих комплексів, визначає територіальну
та галузеву структуру виробництва, рівень його комплексності.
Чисельність та густота населення значною мірою (поряд із продуктивністю
праці) зумовлюють обсяги сільськогосподарського виробництва. Важливу
роль відіграють також рівень кваліфікації, виробничий досвід та трудові
навички працюючих. Розміщення трудового населення фактично є фактором
розміщення агропромислового виробництва. У районах, краще забезпечених
трудовими ресурсами, розвиваються ті галузі ПК, що виробляють
трудомістку продукцію (вирощування та переробка цукрових буряків, льону,
тютюну тощо). У даному випадку населення розглядається як основна
виробнича сила, тоді як територіальна концентрація населення передбачає
відповідну концентрацію споживання продуктів харчування. Потреби
споживачів через попит і сільськогосподарську продукцію обумовлюють
структуру і спеціалізацію ПК.

Ефективність функціонування ПК, рівень продуктивності праці певним чином
визначаються трудовою мотивацією, зацікавленістю селян у результатах
своєї праці, що набуває особливого значення в сучасних умовах спаду
виробництва. Важливим стимулятором підвищення продуктивності праці
кожного окремо взятого товаровиробника є узгоджена з результатами його
діяльності заробітна плата, відчуття власника землі, засобів
виробництва, результатів праці, поліпшення житлових умов, праці та
відпочинку, надання можливості самореалізації, підвищення рівня
кваліфікації тощо.

Становлення і розвиток територіальної організації продовольчого
комплексу значною мірою визначається дією політико-економічних факторів
– економічною стратегією держави. Вона проявляється також і на переході
до ринкового механізму господарювання і включає в себе систему
економічних стимулів та важелів, спрямованих на стабілізацію
функціонування ПК і адекватне реагування на зміни економічної ситуації в
комплексі, а також на забезпечення високопродуктивної праці зайнятих у
цій сфері товаровиробників. Найбільш поширеними важелями економічного
регулювання є цінова, податкова, фінансово-кредитна, митна політика
держави.

Функціонування будь-якої сфери господарської діяльності, зокрема і
виробництва продовольчої продукції, повинно здійснюватись при
обов’язковому врахуванні екологічних факторів. Діяльність продовольчого
комплексу, особливо сільського господарства, призводить до руйнування та
виснаження ґрунтів, забруднення агрохімікатами питної води, випуску
екологічно забрудненої продовольчої продукції і як наслідок – погіршення
загального стану навколишнього природного середовища, росту
захворюваності серед населення. Особливості сучасного екологічного
впливу ПК на навколишнє середовище визначаються високим рівнем
сільськогосподарської освоєності території, посиленою експлуатацією
агроресурсів, широким використанням екологічно незабезпечених технічних
засобів і технологій виробництва, способів господарської діяльності
тощо.

Отже, врахування екологічного фактора вимагає включення до стратегій
перспективного розвитку ПК системи економічних, правових, організаційних
заходів, адаптованих до ринкових умов і спрямованих на зменшення
антропогенного навантаження ПК на земельні, водні ресурси та навколишнє
середовище в цілому, оптимізацію взаємовідносин між природою та людиною
в процесі виробництва. Отже, комплекс заходів, спрямованих на
реструктуризацію та підвищення ефективності функціонування регіонального
ПК, повинен супроводжуватись:

– удосконаленням організації виробництва та методів природокористування
в продовольчому комплексі;

– впровадженням у виробничий процес нових прогресивних екологобезпечних,
мало або безвідходних технологій;

– застосуванням якісно нової техніки, що відповідає екологічним
стандартам;

– створенням ефективної системи контролю за дотриманням екологічних
вимог товаровиробником, розробкою і впровадженням стимулів щодо
мінімізації негативного впливу на навколишнє природне середовище,
санкцій щодо природозабруднювачів;

– залученням у природоохоронну сферу значних обсягів інвестицій.

Література:

1. Алле М. Экономика как наука: Пер. с франц. – М., 1995.

2. Афонцев С. Экономическая политика и модели экономического развития //
Мировая экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”. –
2002. – № 4.

3. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін. – К., 1997.

4. Білорус О. Імперативи стратегії розвитку України в умовах
глобалізації // Економіка України. – 2001. – С. 311.

5. Гунський Б. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. – К.:
Наукова думка, 1997.

6. Жаліло Я.А. Конкурентоспроможність національної економіки України.
Стратегія розвитку України: теорія і практика. – Київ, 2002.

7. Иноземцев Л. Неизбежность постиндустриального мира. К вопросу о
полярности современного мироустройства // Постиндустриальный мир и
Россия. – М.: РАН, Эдиториал УССР. – 2000.

8. Иноземцев В. Восставшая из пепла: европейская экономика ХХ века //
Мировая экономика и международные отношения. – М.: Наука, 2002. – № 1.

9. Коллонтай В. Эволюция западных концепций глобализации // Мировая
экономика и международные отношения. – 2002. – № 1.

10. Косолапов Н. Глобализация, миропорядок ХХІ века в России.
Постиндустриальный мир и Россия / Под. ред. В. Хароса, В. Красильщикова.
– М.,2001. – 250 с.

11. Марчук Е.К. Стратегічна орієнтація суспільства – рух на випередження
// Стратегічна панорама. – 1999. – № 4.

12. Мочерний С. До питання про постіндустріальне суспільство //
Економіка України. – 2002. – № 9.

13. Новокшонов Л.В., Тридюнов Ю.В. Мировое хозяйство. – ЮРИСТО, 2000.

14. Оболенский В. Глобализация мировой экономики и Россия // Мировая
экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”, 2001. – № 3.

15. Пахомов Ю. Україна і виклики глобалізації // День. – 2001. – 7
серпня.

16. Перес К. Технологические процессы и возможности для развития
качества динамической цели. – ЮНКТАД.ХТД/RT/1/9. – 1999. – 20 december.
– С. 50.

17. Ратленд П. Глобализация и посткоммунизм // Мировая экономика и
международные отношения. – 2002. – № 1.

18. Стратегія розвитку України: теорія і практика. – К., 2002.

19. Трансформація моделі економіки України / За ред. В.М. Гейця. – К.:
Лотос, 1999.

20. Україна на порозі ХХІ століття: уроки реформ і стратегія розвитку. –
Київ, 2001.

21. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. – К.,
Либідь, 2002.

22. Філіпенко С. Економічний розвиток сучасної цивілізації. – К.:
Товариство “Знання” України, 2000.

23. Хаустов В., Панфілова Т. Інноваційні процеси в Україні: реалії і
перспективи // Економіст. – 2002. – № 3.

24. Чухно А.А. Економічна теорія. – К.: Вид-во “Вища школа”, 1993.

25. Чухно А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх
значення для України // Економіка України. – 2001. – № 11, 12.

26. Экономическая энциклопедия / Под ред. Л.И. Абалкина. – М.:
Экономика, 1999.

27. Энциклопедический социологический словарь / Под общей редакцией Г.В.
Осипова. – М., 1995.

28. Яковець Ю. Глобальні тенденції соціокультурної динаміки і
перспективи взаємодії цивілізації у ХХІ столітті // Економіка України. –
2000. – № 3.

Похожие записи