Реферат на тему:

Світове господарство

Об’єктивні умови становлення

та розвитку світового господарства

Світове господарство — результат тривалого історичного розвитку. Як
відповідна система воно оформилось на рубежі ХІХ і ХХ ст. на основі
діяльності міжнародних корпорацій і виникнення колоніальних імперій. Ця
система включала різнорідні складові, які істотно різнилися за
соціально-економічним рівнем розвитку і структурою народного
господарства. Разом з тим розвиток цих різноманітних складових перебував
під впливом загальносвітових процесів: розгортання промислової революції
та кардинальні зміни у продуктивних силах.

Три останні десятиріччя XX ст. ознаменували собою початок нового періоду
в розвитку сучасного світового господарства. Воно дедалі більше набувало
ознак цілісності, оскільки економічна взаємодія країн у світовому
масштабі активізувалась й охоплює ширший спектр економічних відносин.

Світове госпо-

дарство: сутність,

основні риси,

тенденції розвитку

Об’єктивною основою формування світового господарства є суспільний поділ
праці, який «перетнув» рамки національних господарств і перетворив
економіки більшості країн в ланцюги єдиного світового відтворювального
процесу. Економічна взаємодія на світовому рівні здійснюється і в сфері
обігу, і в сфері безпосереднього виробництва як у формі обміну товарами
і послугами, так і у вигляді виробничої кооперації на основі руху
капіталів. Це свідчення того, що відбувалась і продовжується нині
інтернаціоналізація господарського життя.

Світове господарство становить собою сукупність національних економік
окремих країн, які беруть участь у міжнародному поділі праці та
економічних зв’язках між ними. Інакше кажучи, світове господарство — це
система національних господарств окремих країн, об’єднаних міжнародним
поділом праці, торгово-виробничими, фінансовими та науково-технічними
зв’язками. Таким чином, у загальному вигляді дане господарство включає
дві складові: національні господарства та міжнародні економічні зв’язки
між країнами-партнерами. Міжнародні економічні відносини (зв’язки) є
похідними від національних відносин, але їх розвиток генерує зростання
національних економік.

Розвиток міжнародних економічних зв’язків зазнає на собі вплив цілого
ряду специфічних факторів. По-перше, в світовому господарстві економічні
зв’язки складаються між суверенними державами і тому вони, як правило,
значно більшою мірою піддаються державному контролю. При цьому в кожній
країні формується своя особлива система економічного регулювання.
По-друге, ресурси на міжнародному рівні менш мобільні, ніж усередині
країни, що істотно змінює механізми конкуренції, принципи ціноутворення
тощо. По-третє, в рамках світового господарства не існує єдиної грошової
системи і в міжнародних економічних зв’язках використовуються валюти
різних країн.

При детальнішому аналізі виокремлюють такі елементи структури світового
господарства: світовий ринок товарів і послуг; світовий ринок капіталів;
світовий ринок робочої сили; міжнародну валютну систему; міжнародну
кредитно-фінансову систему.

Крім того, процеси інтернаціоналізації інтенсивно розвиваються в сферах
науки, культури, інформації. Це сприяє, особливо останнім часом,
становленню і розвитку відповідних міжнародних ринків.

Основними суб’єктами світового господарства є:

держави з їх народногосподарськими комплексами;

транснаціональні корпорації (ТНК);

міжнародні організації та інститути.

Все це свідчить, що сучасний світ, зважаючи на глибокі суперечності та
відмінності між державами, взаємозв’язаний, взаємозалежний і становить
собою відповідну структурну цілісність, яка зумовлена рядом факторів.

По-перше, загальністю НТР, освоєння досягнень якої потребує спільних дій
багатьох країн. Нині жодна країна світу не може самостійно використати
всі досягнення науки і техніки. Тому держави повинні об’єднувати свої
зусилля.

По-друге, поширенням і поглибленням інтернаціоналізації виробництва та
обігу на основі міжнародного поділу праці та міжнародної інтеграції
господарської діяльності.

По-третє, динамічним розвитком світової інфраструктури («кровоносної
системи» світового господарства»): світової транспортної системи та
мережі комерційної і комунікаційної інформації; єдиної системи
науково-технічної інформації; формування уніфікованої статистичної
звітності тощо.

По-четверте, посиленням ролі держави і міжнародних економічних
організацій стосовно світогосподарських зв’язків, що надає їм ознак
функціональної і структурної впорядкованості.

Насамкінець, по-п’яте, необхідністю об’єднання на міждержавному рівні
зусиль для вирішення глобальних проблем людства (екологічних,
продовольчих, освоєння космосу і Світового океану). Зростає і потреба у
взаємодії світового товариства за екстремальних ситуацій (землетруси,
повені, ядерні аварії і т. п.).

Пряма взаємодія національних економік піддається впливу й
опосередкованими факторами, в т. ч. політичними. Цей вплив може сприяти
подальшому зближенню господарського життя окремих країн, тобто
зумовлювати інтеграційні тенденції у світовому господарстві. Разом з тим
можливі і відцентрові тенденції, за яких національні економічні інтереси
превалюють над інтернаціональними, тобто відбувається відособлення
економіки тієї чи іншої країни.

Сучасна людська цивілізація є дуже різноманітною і багатогранною. Нині
налічується близько 200 суверенних держав, в яких проживає понад 6 млрд
людей. Кожна з країн — це самостійний економічний суб’єкт, який здатний
відповідною мірою впливати на функціонування тих чи інших елементів
світової економіки.

Усі держави мають свою історико-географічну, національну, релігійну і
соціально-політичну специфіку, яка в різноманітних формах відбивається в
соціально-економічних особливостях розвитку відповідної країни. Нині
світ поділений на різні соціально-економічні системи, міжнародні
угруповання, які відрізняються між собою цілями, механізмом
функціонування, ефективністю дії цих механізмів тощо.

Класифікація країн світового товариства здійснюється на підставі різних
критеріїв*. Так, за економічними ознаками (специфікою господарських
систем) виокремлюють три групи країн: з розвинутою економікою; з
перехідною економікою; з неринковою економікою (або ті, що
розвиваються). За ступенем економічного розвитку країни поділяють також
на три групи: високо-, середньо- та слаборозвинуті. Окрім цього, можна
говорити про різні регіональні союзи та різні інтеграційні утворення.

Відмінності між суб’єктами світового господарства

Протягом 90-х років характерним явищем було поглиблення
соціально-економічної диференціації країн світового товариства,
насамперед за рівнем розвитку. У відносно невеликій групі нових
індустріальних держав Південно-Східної Азії відбувалось економічне
зростання та їх зближення з рівнем розвитку промислово розвинутих країн.
Ці процеси були притаманні і ряду нафтоекспортуючих країн Азії
(Саудівській Аравії, Кувейту, Арабським Еміратам та ін.). У найменш
розвинутих (бідних) країнах Африки, Азії (Чад, Ефіопія, М’янма та ін.)
збільшилось відставання навіть від середніх показників країн, що
розвиваються.

Характерною ознакою сучасного світового господарства є нерівномірність
економічного розвитку, а відповідно й неоднакова інтенсивність та частка
їх участі у світових економічних процесах. Так, на кінець 90-х років
частка у світовому обсязі ВНП країн з розвинутою економікою, яких
нараховується близько 30, становила понад 56 %; країн з перехідною
економікою (їх теж близько 30) — трохи більше 4, а для майже 130 країн,
що розвиваються, перевищувала 39 %. Істотно відрізнялась їх частка і у
світовому експорті товарів та послуг, де вона відповідно становила
78,6 %; 4,2; 17,2 %.

Поряд з міжнародною торгівлею важливими формами світогосподарських
зв’язків є також вивезення капіталів, валютно-фінансові відносини,
міграція робочої сили, міжнародна економічна інтеграція, зміст яких буде
розкрито нижче. При цьому слід зазначити, що кожному рівню розвитку
ринкових відносин у згаданих групах країн характерна відповідна
інтенсивність зовнішніх зв’язків.

У комплексі факторів, які спонукають країни до економічної взаємодії,
важливе місце належить завданням з впровадження результатів НТП,
переходу передових країн на постіндустріальну стадію розвитку. Саме ці
завдання багато в чому визначають характер і форми міжнародного
співробітництва, специфіку участі в ньому кожної окремої держави,
характер торговельно-економічних, фінансових та інших взаємозв’язків між
різними країнами. Це передбачає наявність надзвичайно великого
різноманіття країн з точки зору їх місця у структурі світового
господарства, типів соціально-економічної організації виробництва і
розподілу. Але в цій структурі достатньо чітко визначаються центр і
периферія, межі яких рухливі, мінливі і багато в чому визначаються
рівнем розвитку продуктивних сил у тій чи іншій країні.

В економічній літературі до центру головним чином відносять розвинуті
країни з ефективним ринковим господарством, які розвиваються по типу
змішаної економіки (або соціального ринкового господарства), тобто
країни з гнучким економічним механізмом, здатним динамічно адаптуватися
до світогосподарської кон’юнктури, експортуючи високотехнологічну
продукцію. Периферія — це в основному країни, що розвиваються, які,
зазвичай, мають сировинну спеціалізацію, недостатньо ефективний механізм
економічного саморозвитку, відносно низький рівень внутрішньої
інтегрованості народного господарства. Значно ускладнює можливості
динамічного економічного розвитку цих країн і зовнішній борг, який
перевищує 1 трлн дол.

Зрозуміло, що найбільшою мірою інтернаціоналізація економічної
діяльності характерна для групи країн центру. Однак і центр, і периферія
зовсім не відособлені, а навпаки, тісно взаємопов’язані, хоча їх
економічне співробітництво досить складне і суперечливе.

Немає і надзвичайно жорсткого закріплення місця країни в ієрархічній
структурі світового господарства.

Зростання взаємозалежності різних груп країн при всій нерівномірності
цього процесу дозволяє повніше використовувати національні ресурси для
розв’язання внутрішньогосподарських і загальносвітових завдань. Нині,
коли взаємна залежність посилюється поглибленням інтернаціоналізації
господарських зв’язків, НТР та принципово новою роллю засобів інформації
і комунікації, неможливе ефективне функціонування економіки за умов
автаркії — національного економічного самозабезпечення.

Єдність світового господарства досягається через розв’язання
різноманітних суперечностей, які розгортаються на фоні всього
соціально-економічного, регіонального і функціонального розмаїття світу.
Можна виокремити такі основні групи суперечностей: по-перше, це
суперечність між країнами розвинутої ринкової економіки і країнами, що
розвиваються; по-друге, між розвинутими країнами і країнами з перехідною
економікою; по-третє, всередині всіх цих масивів держав. У своїй основі
вони зумовлені дією закону нерівномірності економічного розвитку країн,
а також різними темпами і рівнями структурної перебудови національних
економік, наявністю неоднакових умов для ведення конкуренції на
світовому ринку тощо. Характер розвитку і розв’язання суперечностей
впливає на всі складові світового господарства.

Таким чином, структурна цілісність сучасного світового господарства має
чітко виражений діалектичний характер: єдність його складових елементів
поєднується з постійним їх протиборством (суперництвом) на різних рівнях
і у різних масштабах.

Процес взаємодії, у т. ч. й суперництва, структурних елементів світової
економіки виявляє себе і у встановленні прямих зв’язків між
підприємствами та об’єднаннями різних країн, поглибленні процесів
спеціалізації та кооперування виробництва, створенні та функціонуванні
міжнаціональних спільних підприємств і особливо — міжнародних
економічних організацій.

Поглиблення взаємозв’язку всіх ланок світового господарства спирається
на розвиток міжнародного поділу праці.

Міжнародний поділ праці —

матеріальна основа світового господарства

Історично вихідною основою функціонування та розвитку світового
господарства є міжнародний поділ праці. Всебічне поглиблення останнього
— це той економічний фундамент, на якому ґрунтується вся система
світогосподарських зв’язків.

Міжнародний

поділ праці:

сутність, форми

прояву та розвитку

Усі країни тією чи іншою мірою включені до міжнародного поділу праці.
Його поглиблення відповідно до розвитку продуктивних сил є об’єктивним
процесом, який інтенсифікує міжнародні зв’язки між країнами незалежно
від рівня їх розвитку і соціальної орієнтації.

Міжнародний поділ праці (МПП) — спеціалізація країн (їх господарюючих
суб’єктів) на виробництві певних продуктів і послуг з метою їх збуту за
межами національного ринку, тобто в інших країнах. Це, як уже
зазначалося, вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, що
виходить за національні рамки окремих держав.

МПП — складна, багаторівнева система міжнародної спеціалізації, що
постійно розвивається і наповнюється новим змістом на кожному етапі
суспільного розвитку. Зворотною стороною цієї спеціалізації є міжнародне
кооперування. Поглиблення цих процесів зрештою призводить до зростання
суспільної продуктивності праці та економії робочого часу.

До машинної стадії розвитку національних економік МПП базувалось на
своїй природній основі — відмінностях у природно-кліматичних умовах
країни, її географічному положенні, ресурсах та енергетичних джерелах
тощо. Починаючи з машинної стадії залежність спеціалізації і
кооперування від природної основи значно зменшується. Для індустріальної
стадії розвитку характерна залежність спеціалізації від наявного власне
технологічного фактора. Практично з цієї стадії розвитку для значної
кількості країн починається процес поступового переміщення центра ваги
світогосподарських зв’язків зі сфери обігу (торгівлі) у сферу
виробництва, що, в свою чергу, зумовлює інтенсифікацію та зростання
обсягів торговельних зв’язків.

Нині майже неможливо знайти велику галузь національного виробництва, яка
б не залежала від міжнародних умов виробництва. Сфера МПП безпосередньо
охоплює всі структурні складові суспільного поділу праці: міжгалузевий —
промисловість, сільське господарство, будівництво; частковий — між
виробництвами цих галузей; одиничний — предметна, подетальна,
технологічна міжнародна спеціалізація та кооперування. Поділ праці на
міжнаціональному рівні поглиблюється і знаходить більшу перспективність,
ніж усередині окремої країни. Територіально і функціонально така
спеціалізація проявляється на рівні окремих країн, їх груп або регіонів
світу, що свідчить в цілому про подальший процес глобалізації системи
виробництв, а відповідно і економічних міжнародних зв’язків.

Якісні глибокі зміни у розвитку МПП сталися за останні два десятиріччя.
Вони зумовлені новим етапом НТР. Їх загальний зміст можна звести до
таких нових процесів у МПП:

пріоритетного значення набули спеціалізація і кооперування виробництва
наукомісткої продукції, прогресивні технології, нові види виробничих
(облагороджених) матеріалів. Наприклад, у США на початку 90-х років до
40 % виробів усієї обробної промисловості виготовлялось у сфері
наукомістких галузей;

фундаментальні зміни відбулися в МПП у результаті всебічного розвитку
процесу спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації —
поява автоматизованих систем її обробки, зберігання і передачі, що
зумовлено розвитком мікропроцесорних, електронних, комп’ютерних
технологій (згідно з міжнародними експертними оцінками, місткість
світового ринку інформаційних технологій і послуг до 2012 р. зросте до 8
трлн дол., в 1998 р. ця цифра становила 800 млрд дол.);

істотну роль у поглибленні МПП відіграє і процес інтернаціоналізації
сфери послуг та світової інфраструктури, прогресивні зміни як в її
традиційних елементах (наприклад, різних видах транспорту), так і у
мережах сучасних інформаційних комунікацій.

Зрозуміло, що всі ці процеси відбуваються за умов жорсткої конкурентної
боротьби між усіма суб’єктами світового господарства.

Принципи абсо-

лютних і порів-

няльних переваг

Теоретичним обґрунтуванням вигод МПП є теорія порівняльних переваг. Її
основи були закладені ще А. Смітом і Д. Рікардо. Так, А. Сміт під час
полеміки з меркантилістами для оцінки ефективності МПП сформулював
принцип абсолютних витрат. Він визначив цей принцип надзвичайно просто:
основне правило кожного розсудливого господарюючого суб’єкта — ніколи не
роби спробу самому виготовити те, що дешевше купити.

А. Сміт показав, що країни заінтересовані у вільному розвитку
міжнародної торгівлі, оскільки вони можуть виграти незалежно від того,
виступають вони експортерами чи імпортерами. Будь-яка країна володіє
абсолютними перевагами, коли є такий товар, якого на одиницю затрат вона
може виробляти більше, ніж інші країни. Наприклад, умовно візьмемо дві
країни («X» і «Y»), які виготовляють два товари — зерно і цукор. Нехай
країна «X» на одиницю затрат виробляє 4 т зерна або 2 т цукру, чи
будь-яку іншу комбінацію обсягів продуктів у зазначених межах. Країна ж
«Y» за аналогічних витрат виробляє 2 т зерна або 4 т цукру, чи іншу
комбінацію згідно з визначеними параметрами. У нашому прикладі країна
«X» володіє абсолютними перевагами по зерну, а країна «Y» — по цукру. Ці
переваги можуть бути зумовлені як природними факторами (кліматичними
умовами, наявністю відповідних корисних копалин тощо), так і набутими
(обумовленими розвитком технології, підвищенням кваліфікації працівників
і т. п.).

В умовах, коли зовнішня торгівля відсутня, кожна країна може споживати
лише ті товари і стільки, скільки вона виготовляє. Відносні ціни цих
товарів на внутрішньому ринку визначаються відносними витратами на їх
виробництво. У нашому прикладі вони становитимуть: 1 т зерна = 0,5 т
цукру для країни «X» і 1 т зерна = 2 т цукру в країні «Y». Таким чином,
виробник зерна в першій країні («X») за його реалізації на внутрішньому
ринку в обмін отримає 0,5 т цукру, а в другій країні зерно коштуватиме в
4 рази дорожче (2 т цукру). При встановленні торговельних відносин між
ними напрями потоків відповідних товарів визначатимуться різницею у
співвідношенні витрат виробництва. Так, першій країні буде вигідно
експортувати зерно та імпортувати цукор, а другій — експортувати цукор
та імпортувати зерно.

Щоб торгівля була взаємовигідною, ціна якого-небудь товару на
зовнішньому ринку повинна бути вищою, ніж внутрішня ціна рівноваги на
той самий товар у країні-експортері, і нижчою, ніж у країні-імпортері.

Характеризуючи принцип абсолютних переваг, слід зауважити, що він — лише
частковий випадок із загального правила. На це вказав ще Д. Рікардо,
обґрунтувавши принцип порівняльних переваг. Рікардо довів, що країни
повинні виробляти й експортувати товари, які обходяться їм відносно з
меншими витратами, та імпортувати ті, виробництво яких за кордоном є
порівняно дешевшим (з точки зору витрат), ніж усередині країни.

@ B

iiiiiiiiiiiiiiiiiUOC»

:t:.?/eeeeeUUU/eee/e/eeeeIA

&

&

F

0ти, що спеціалізація, яка базується на таких порівняльних перевагах,
міцніше будь-яких ланцюгів (навіть «кайданів» Гіменея — бога сім’ї)
«сковує» світову економіку в єдине структурне ціле.

Базуючись на принципі порівняльних витрат, світова економіка досягла (і
може ще досягти) ефективнішого розміщення та використання виробничих
ресурсів, вищого рівня матеріального благополуччя, на що вказують в
своїх працях, наприклад, К. Макконнелл і С. Брю. Разом з тим, вважають
вони, це стимулює конкуренцію і обмежує монополії. Теоретично все ніби
так, а у реальній практиці часто, як кажуть, все навпаки.

Наприклад, хіба можуть стати на «прю»* у взаємних економічних відносинах
згідно з принципом порівняльних переваг більшість країн Африки, Азії і
постсоціалістичних країн з перехідною економікою водночас із США або
іншими розвинутими державами світу? Міжнародна практика свідчить: ні, не
можуть, хоча про переваги цього принципу ми читаємо у С. Брю та К.
Макконнелла. А що дала вільна торгівля (відкрита економіка) українській
автомобільній промисловості чи сільськогосподарській галузі, де
потенційно (особливо в останній) наша країна могла б використати
відповідні переваги? Відповідь очевидна — економічне їх придушення або
повний розвал.

Справа в тому, що принцип порівняльних переваг економічно доцільний,
якщо країни близькі за рівнем економічного розвитку та структурою
економіки. Тому досить сумнівно, щоб сучасні країни-монополісти дали
«зелену вулицю» для розвитку нашої автомобільної, сільськогосподарської
чи іншої галузі. Образно про цю ситуацію говорив ще К. Маркс: «Кожний
скляр мріє про щоденний град».

Одночасно наголосимо, що теорія порівняльних переваг і нині зберігає
свою актуальність і, як зазначив П. Самуельсон, у своїй основі вона
«неприступна для критики». Це вірно, але критиці може бути підданий
конкретний механізм зовнішньоекономічних зв’язків.

Переваги МПП

Кожна країна, виходячи з принципа порівняльних переваг, намагається
вивозити ті товари, витрати на виробництво яких у неї нижчі, ніж
інтернаціональні, а завозити ті, виробництво яких у себе в країні
обходиться дорожче, ніж в інших державах. На цьому принципі формується
торговельна політика будь-якої країни. Безсумнівно, країна купує і ту
продукцію, яку вона взагалі не виготовляє.

Таким чином, МПП забезпечує державам певні переваги. Завдяки участі в
ньому вони можуть підвищити ефективність національної економіки та
добробут свого населення. Це зумовлено такими можливостями МПП:

участь у МПП дає змогу повніше користуватися перевагами спеціалізації на
рівні країни, раціональніше використовувати свої ресурси, збільшувати
загальний обсяг виробництва;

виробництво товарів може бути ефективним лише за умов масового
виробництва і відповідно витрат, що постійно зменшуються. Місткість же
внутрішнього ринку часто є недостатньою для використання переваг
великомасштабного виробництва повною мірою. Особливо це стосується
невеликих країн;

МПП сприяє повнішому задоволенню потреб населення країни. Інакше багато
країн залишились би без товарів, до яких звикло його населення, але
власних можливостей для їх виробництва немає або воно нераціональне;

участь у МПП призводить до посилення конкуренції та підвищення якості
вітчизняних товарів;

поглиблення МПП є своєрідним фундаментом для політики мирного
співіснування та успішного політичного співробітництва країн (наприклад,
Європейський Союз).

Міжнародна економічна інтеграція

Однією з важливих рис повоєнного розвитку світового господарства стало
широке утворення тих або інших регіональних союзів держав, націлених на
розвиток і стимулювання економічного співробітництва між
країнами-учасницями в сфері виробництва, торгівлі, валютних відносин
тощо. Економічні процеси, які відбуваються на цій основі і зв’язують,
об’єднують господарства відповідних країн, в літературі дістали назву
економічної інтеграції (від лат. integer — цілий). Процес економічної
інтеграції має в основі об’єктивні фактори:

зростаючу інтернаціоналізацію господарського життя (діяльності);

поглиблення міжнародного поділу праці;

загальносвітовий характер НТР;

підвищення ступеня (межі) відкритості національних економік.

Зміст міжнародної

інтеграції

Економічна інтеграція — це комплексний процес добровільної взаємодії,
зближення і переплетіння національних економік суверенних країн. Інакше
кажучи, така інтеграція є широким міждержавним об’єднанням, яке
функціонує згідно зі спеціальними угодами і має певну організаційну
структуру. У рамках такого об’єднання на території країн-учасниць
розгортаються визначені види господарської діяльності на особливих
пільгових умовах порівняно з іншими країнами.

Розвиток міжнародних інтеграційних процесів відбувається як на мікро-,
так і макрорівні.

Транснаціональні

корпорації

На мікрорівні цей процес здійснюється на основі поглиблення
приватнокапіталістичних міждержавних інтеграційних тенденцій. Такі
тенденції знаходять своє відображення у динамічному розвитку
міжнаціональних виробничих комплексів — транснаціональних корпорацій
(ТНК). Цей процес відбувається завдяки взаємодії і взаємопереплетінню
капіталів окремих великих підприємств (корпорацій) через створення своїх
філій за кордоном на основі системи різних економічних угод між
партнерами. На цьому рівні розрізняють горизонтальну та вертикальну
інтеграцію. Горизонтальна інтеграція супроводжується злиттям фірм, які
виробляють такі самі або однорідні товари з метою отримання додаткового
прибутку від їх реалізації, перш за все в країні базування філії.
Вертикальна інтеграція передбачає об’єднання фірм, які функціонують у
різних виробничих циклах (наприклад, приєднання заводу-виробника
сировини до компанії, яка веде кінцеве виробництво). ТНК нині стали
основними носіями часткового та одиничного поділу праці. В результаті у
міжнародній торгівлі зросла частка внутрішньофірмового обміну. Так, у
США у 90-х роках ця частка становила близько 40 %, а у країнах Західної
Європи — майже третину всього обсягу зовнішньоторговельних угод.

За даними ЮНКТАД*, у 90-х роках у світі діяло 39 тис. ТНК та 270 тис. їх
філій із загальною сумою активів 2,7 трлн дол. Щорічний обсяг продажу,
який вони здійснюють, перевищує 6 трлн дол. Понад третина наймогутніших
ТНК припадає на частку США. Як зазначають експерти ЮНКТАД, за останні
роки стрімкими темпами відбуваються злиття компаній, особливо в Західній
Європі. Це характерно насамперед для таких секторів економіки, як
промисловість, фармацевтика та фінансові послуги.

Транснаціональні відтворювальні структури багато в чому сприяли і
сприяють створенню міждержавної економічної інтеграції, тобто формуванню
її на макрорівні. Для такої форми інтеграції характерна тісна взаємодія
національних економік не лише за географічною ознакою (спільність
кордонів), а й на основі глибоких відтворювальних зв’язків на
міжнародному рівні.

Цілі та переваги

економічної

інтеграції

Які ж основні цілі та переваги економічної інтеграції?

По-перше, це використання країнами-учасницями переваг масштабності, що
полягають у збільшенні розмірів ринку, скороченні витрат і т. п.

По-друге, формування сприятливого зовнішньополітичного середовища,
оскільки мета більшості інтеграційних об’єднань — зміцнення
співробітництва і взаємопорозуміння між державами-учасницями в
політичній, військовій, соціальній, культурній та інших сферах
суспільного життя.

По-третє, інтеграційне економічне співробітництво відкриває національним
виробникам широкий доступ до різного роду ресурсів: матеріальних,
трудових, фінансових і новітніх технологій у масштабах усього
інтеграційного об’єднання, що уможливлює значне збільшення випуску
продукції з розрахунком на місткіший ринок.

По-четверте, інтеграційна взаємодія країн у регіональних межах створює
привілейовані умови для фірм і країн, що входять до даного угруповання,
захищаючи їх певною мірою від конкуренції з боку третіх суб’єктів
господарювання.

По-п’яте, економічне зближення країн дає змогу їм спільно вирішувати
гострі соціальні проблеми щодо стабілізації ситуації на ринку праці та
різних форм соціального забезпечення населення.

Регіональна

економічна

інтеграція

Уже кілька десятиріч у всьому світі має місце стійка тенденція до
регіональної міждержавної інтеграції*. У середині 90-х років, за даними
ГАТТ/СОТ, сформувалось понад 30 міжнаціональних інтеграційних угруповань
різного типу. Вони істотно різняться як за змістом і характером
відносин, що виникають між країнами-учасницями, так і за результатами
(наслідками) діяльності.

Великий досвід і потенціал регіональної міжнародної економічної
інтеграції має Західна Європа. Це пояснюється як політичними та
соціально-економічними особливостями розвитку даного регіону у період
після Другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку
світової економіки, коли сформувалися три світові економічні центри
(Західна Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США і
Південно-Східна Азія з пріоритетом Японії).

Історично відправним моментом економічної інтеграції в Європі стало
утворення в 1951 р. Європейського об’єднання вугілля і сталі. У 1958 р.
шість західноєвропейських держав (Франція, ФРН, Італія, Бельгія,
Нідерланди та Люксембург) створили відповідно до Римського договору 1957
р. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). З часом це товариство
стало першою найбільш розвинутою формою міжнародної інтеграції,
перетворилось на могутнє економічне угруповання. За чисельністю
населення воно переважає США майже в 1,5 раза і має рівноцінний
економічний потенціал. Із розширенням складу ЄЕС відбувалося і
поглиблення інтеграційних процесів з переходом від переважно
торговельного співробітництва до тісної співпраці в інших сферах
господарювання. У 90-х роках це інтеграційне об’єднання стало називатись
Європейським Союзом (ЄС).

Нині членами ЄС є 15 країн. Окрім попередньої шістки, це — Австрія,
Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Португалія, Фінляндія,
Швеція. Згідно з підписаним між ними Договором (1992 р.) у цих країнах
скасовуються національні кордони на шляхах переміщення громадян (у т. ч.
й робочої сили), капіталів, товарів, послуг. З цією метою уніфікуються:
громадянський паспорт, система комунікації і транспорту, валюта,
податки, система стандартів і митна система. Так, лише внаслідок
ліквідації великої кількості митних бар’єрів країни ЄС змогли
зекономити, за експертними оцінками, від 15 до 17 млрд дол. Про тісний
економічний взаємозв’язок цих країн свідчить і той факт, що на
внутрішньоінтеграційну торгівлю припадає близько 60 % загального
зовнішньоторговельного обороту ЄС.

Для управління ЄС створено міжнародні представницькі, виконавчі та
судові органи, які наділено значним обсягом наддержавних повноважень для
прийняття рішень від імені даного союзу в цілому.

Європейський Союз перебуває у досить суперечливих відносинах з іншими
двома основними центрами світового господарства — США та Японією.
Інтеграція допомагає західноєвропейському капіталу на рівних протистояти
своїм основним конкурентам. У свою чергу, країни, що не входять до ЄС,
намагаються нейтралізувати переваги цього інтеграційного об’єднання.
Вони посилюють свою роль в інших, ширших за складом міжнародних
економічних угрупованнях. До них належать, зокрема, (до середини 90-х
років) Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ)*, яка була
розроблена та узгоджена у Женеві у 1947 р.; Організація економічного
співробітництва та розвитку (ОЕСР), яку створено в 1961 р. Ця
організація погоджує політику своїх учасників і виконує деякі регулюючі
функції щодо міжнародного руху капіталу та надає допомогу країнам, що
розвиваються.

Одночасно відбувалося посилення інтеграційних зв’язків у Північній
Америці. В 1990 р. по суті було вирішено питання приєднання Мексики до
зони торгівлі, утвореної раніше США і Канадою в рамках
Північноамериканської угоди про вільну торгівлю. Це одне з найбільших і
найбагатших об’єднань міжнаціональних ринків. Інтеграційні процеси в
цьому регіоні досить глибокі. Так, на початку 90-х років у США
реалізовувалося близько 4/5 канадського експорту. Для США канадський
ринок також є одним з найбільших порівняно з іншими зарубіжними ринками.
Життєво важливе значення мають господарські зв’язки зі США і для
Мексики. В її експорті частка США становить понад 2/3. Майже стільки
мексиканського імпорту, в свою чергу, надходить зі США.

Головними цілями Північноамериканської угоди про свободу торгівлі
(НАФТА) є: усунення митних обмежень у взаємній торгівлі; досягнення
глибокого рівня інтеграції ринків: товарів, капіталів, технологій і
трудових ресурсів; забезпечення майже максимальної незалежності від
зовнішнього постачання енергоресурсів; підвищення конкурентоспроможності
північноамериканського регіону проти західноєвропейського та
азіатсько-тихоокеанського економічних центрів. Угода між цими трьома
країнами про вільну торгівлю передбачає поступове усунення тарифних і
нетарифних обмежень у взаємній торгівлі та заходи, що стимулюють взаємні
капіталовкладення.

Поглиблення міждержавної інтеграції характерно і для країн
Південно-Східної Азії, арабського регіону, Африки, Південної Америки.
Так, Асоціація країн Південно-Східної Азії утворилась ще наприкінці 60-х
років у складі Індонезії, Малайзії, Філіппін, Сінгапуру, Таїланду і
Брунею. Кількість країн — членів асоціації з часом зростає. У 1992 р. її
учасники проголосили за мету створити протягом найближчих 15 років зону
регіональної вільної торгівлі через поетапне зниження тарифів у межах
цього об’єднання. Нині процеси загальногосподарського зближення згаданих
країн та взаємодоповнення їх економік, внутрішньорегіональна торгівля
набувають дедалі більшого динамізму. Взагалі цей регіон за останні
десятиліття став своєрідним індикатором глобальних змін і мегатенденцій
у сучасній системі міжнародної економічної інтеграції.

Вражають і масштаби так званого Східноазіатського інтеграційного масиву,
який, окрім десяти країн АСЕАН — Брунею, В’єтнаму, Камбоджі, Лаосу,
Індонезії, М’янми, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду і Філіппін, включає
Японію, Південну Корею і Китай. Їх об’єднують інтенсивні
торговельно-економічні зв’язки і співробітництво у сфері інвестицій та
технологій. Тут проживає близько 2 млрд осіб, сукупний ВВП становить
понад 7 трлн дол., частка у світовому експорті — 29 %, імпорті — 25 %, а
інтенсивність обмінних процесів перевищує аналогічний показник
Європейського Союзу. Значна частка азіатсько-тихоокеанської торгівлі
припадає на торгівлю між місцевими філіями японських, американських,
канадських, тайванських і південно-корейських корпорацій. За останні
десятиріччя в регіоні істотно зростає економічна роль Китаю.

У той же час моделі північноамериканської та азіатсько-тихоокеанської
економічної інтеграції відрізняються від західно-європейської. Якщо у
Західній Європі інтегрування просувалося від створення спільного ринку
до економічного, валютного та політичного союзу, що супроводжувалося
формуванням і зміцненням наднаціональних структур, то у зазначених
регіонах інтеграційні процеси найактивніше охоплюють мікрорівень через
діяльність ТНК.

Масштабним за територією та наявним природним і трудовим потенціалом є
економічне угруповання, що має назву Латиноамериканської асоціації
інтеграції (ЛААІ). Його було створено 1980 р. на базі країн, які до
цього об’єднувались у Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі. До
ЛААІ входять: Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія,
Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор. Асоціація передбачає
створення гнучкої системи регіональних пільгових мит.

У рамках ЛААІ функціонують три субрегіональні торговельно-економічні
організації: Андська і Ла-Платська групи та Амазонський пакт, члени яких
об’єднуються в тісніші інтеграційні угруповання. Найбільших
інтеграційних результатів досягла Андська група (Болівія, Венесуела,
Колумбія, Перу та Еквадор). Це об’єднання передбачає запровадження
єдиних зовнішніх тарифів, деякі обмеження на приплив іноземних
інвестицій, сприяння розвитку національних промислових підприємств на
основі даного субрегіонального ринку, інтеграцію політики в економічній
та соціальній сферах.

Мета створення інтеграційних об’єднань у Латинській Америці полягає у
сприянні розвитку регіонального економічного співробітництва й торгівлі,
формуванню умов для спільного ринку, розширенню зв’язків з іншими
країнами.

Проявляються тенденції та відбуваються інтеграційні процеси в економіці
на Африканському континенті. Наприклад, основні зусилля Економічного
співтовариства країн Західної Африки (ЕКОВАС) спрямовані на розв’язання
тарифних проблем і перетворення його на митний союз.

З початку 90-х років у Центральній та Східній Європі (замість колишньої
РЕВ — Ради економічної взаємодопомоги) також зароджуються та формуються
різні інтеграційні угруповання: Центральна європейська ініціатива, СНД,
Чорноморське економічне співробітництво та ін. Але поки що їх
інтеграційна економічна діяльність чітко не викристалізувалась.

До структури сучасного світового господарства також входять міждержавні
галузеві організації, тобто відбувається функціонально-галузева
інтеграція. Серед таких організацій можна виокремити: Європейське
співтовариство з атомної енергії (Євроатом); Організацію країн —
експортерів нафти (ОПЕК); Міжнародну організацію праці (МОП) та ін. Крім
галузевих міжнародних інтеграційних організацій, діють також міжнародні
галузеві об’єднання підприємців, зокрема автомобільного транспорту,
морського страхування, виробників фосфатів тощо. В свою чергу, як
правило, всі ці спеціалізовані функціональні організації тісно
співробітничають з регіональними і міжнародними інтеграційними
угрупованнями. Наприклад, Євроатом підтримує контакти з Міжнародним
агентством з атомної енергії та безпосередньо організаційно пов’язаний з
Європейським об’єднанням вугілля і сталі, а також Європейським Союзом.

Таким чином, розвиток світового господарства, пристосування його до
змін, пов’язаних з науково-технічним та соціально-економічним прогресом,
зумовили розмаїття інтеграційних структур: міждержавних,
соціально-економічних, регіональних, функціонально-галузевих. Нині
процеси економічного співробітництва тією чи іншою мірою охопили всі
країни світу.

Поглиблення економічних інтеграційних взаємозв’язків між країнами на
різних рівнях та в різних формах при всій нерівномірності цього процесу
дозволяє їм повніше використовувати національні ресурси для розв’язання
внутрішньогосподарських і загальносвітових завдань.

Література

Бєляєв О. О., Бебело А. С. Б 44 Політична економія: Навч. посібник. —
К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.

* До недавнього часу в радянській суспільній літературі світове
товариство поділялося на країни соціалістичної системи, капіталістичної
системи та країни третього світу, або ті, що розвиваються. Така
диференціація походила з ідеологічної тези про основний зміст епохи як
періоду переходу від капіталізму до соціалізму. Відмова від ідеології
«боротьби двох систем» не усуває проблеми різнорідності країн світового
товариства.

* Вислів І. Франка: «Не нам на прю з тобою стати…»

* ЮНКТАД (UNCTAD) — Конференція ООН з торгівлі і розвитку, яка
займається сукупністю питань сприяння розвитку міжнародної торгівлі на
рівноправній і взаємовигідній основі.

* Часто у навчальній літературі, коли йдеться про міжнародну інтеграцію,
то розуміються лише регіональні форми економічного співробітництва між
країнами.

* У 1994 р. було підписано угоду про створення Світової організації
торгівлі (СОТ), яка розпочала свою діяльність у 1995 р., прийшовши на
зміну ГАТТ. Нова організація керується у своїх діях Меморандумом про
правила врегулювання спірних питань і рішеннями щодо організації
міжнародної торговельної політики. Прийняті свого часу під патронажем
ГАТТ угоди та домовленості перейшли у «спадщину» СОТ. Нині СОТ включає
понад 100 держав-членів.

PAGE

Похожие записи