Сталий еколого-економічний розвиток: еволюція поглядів

 

Ми живемо в епоху, коли людство охопило своєю діяльністю всю планету.
Вперше в історії людства інтереси народних мас і вільної думки особи
визначають життя людства. Перед людством, його думкою і працею, постає
питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як
єдиного цілого [1]. Саме тому сучасні еколого-економічні проблеми набули
глобального характеру. Екологічна система через великі масштаби світової
економіки стала еколого-економічною [3] і опинилася заручником людської
діяльності.

В економічній теорії було розроблено велику кількість теорій і моделей
для пояснення економічних процесів. Для побудови моделі необхідно робити
певні узагальнення і абстрагуватися від другорядних чинників з метою
виокремлення основних, які впливають на досліджуване явище. Довший час
таким другорядним чинником, який не враховувався, був екологічний. Це
також мало свої об’єктивні підстави, тому що, як стверджує Віктор Вовк,
сучасний світ переходить від ери, в якій обмежуючим фактором був
капітал, створений людиною, до ери, в якій обмежуючим фактором стає
природний капітал, що залишився. Причиною цього можна назвати те, що між
усією екосистемою та економічною підсистемою відбувається фізичний обмін
у вигляді потоку від джерел вхідної низькоентропійної речовини/енергії
(ресурсів) до звалищ вихідної високоентропійної речовини/енергії
(відходів)  (за Ніколасом Джорджеску-Рогеном, який ввів закони
термодинаміки в економіку). Кількість речовини в сировині дорівнює
кількості речовини у відходах та у виробленій продукції, яка зрештою теж
стане відходами, але сировина та відходи якісно відрізняються між собою.
На відміну від колообігу обмінних вартостей, що відповідає механістичним
уявленням, ентропійний ресурсопотік є незворотним і якісним за своєю
природою. Отож, економічна діяльність фундаментально залежить від
наявності джерел вхідної низькоентропійної речовини/енергії. Ці
низькоентропійні джерела є двох видів. Перші пов’язані з сучасним
перетворенням потоку сонячної енергії. Другі пов’язані з корисними
копалинами Землі. Перші є відновлюваними ресурсами, другі –
невідновлюваними ресурсами [2]. Отож, неминуче постає питання про
виснаження невідновлюваних ресурсів і накопичення відходів.

Еколого-економічна криза настає через суперечності, що виникають у
системі зв’язків людини, суспільства та природи, і є наслідком порушення
їх взаємодії. На відміну від природних екологічних криз, які
спричиняються природними процесами, еколого-економічна криза є
антропогенною за своєю суттю. Особливістю сучасної еколого-економічної
кризи є те, що вона має глобальний характер – більшість
еколого-економічних проблем є світовими: глобальне потепління,
забруднення повітря і вод, втрата біорізноманіття, виснаження природних
ресурсів, епідемії тощо.

Кризу в стосунках людини і довкілля передбачав ще Томас Мальтус [5] в
кінці 18 століття. Він стверджував, що людство росте в геометричній
прогресії, в той час як продукти харчування – в арифметичній. Отож
людство за умови збереження існуючих темпів зростання кількості
населення неминуче постане перед продовольчою кризою. Всупереч Мальтусу,
Сергій Подолинський [8] вважав, що зростання кількості населення на
Землі разом зі збільшенням продуктивності праці приведуть до
нагромадження енергії, що означатиме прогрес для людства. Виходом для
людства він вважав соціально орієнтовану економіку, що сприяє
найефективнішій реалізації творчої інтелектуальної сили людини у
поєднанні з продуктивною працею. Праця людини може нагромаджувати значно
більшу кількість енергії, ніж сама витрачає. Розвиваючи свою теорію, він
вперше пов’язав економіку з природним довкіллям.

Тривале ігнорування цього зв’язку призвело до надмірного використання
природних ресурсів і погіршення екологічної ситуації загалом. Факт
залишається фактом – невідновлювані ресурси виснажуються. Тут доцільно
буде згадати криву Губерта (Hubbert curve) – модель використання
невідновлюваних ресурсів. У 1956 році М. Кінг Губерт висловив думку, що
видобуток викопного палива в певному регіоні з часом відбуватиметься
спершу зростаючими темпами до певного переломного моменту, після якого
наступає спад, тим самим він охарактеризував повний цикл видобутку
будь-якого невідновлюваного ресурсу [12]. Пізніше вчені застосовували
криву Губерта також для аналізу використання деяких відновлюваних
ресурсів, використання яких відбувається швидше, ніж відновлення.
Проблема полягає в тому, що темпи використання відновлюваних ресурсів не
повинні перевищувати темпів їх відновлення, а темпи виснаження
невідновлюваних ресурсів не повинні перевищувати темпів знаходження
відновлюваного замінника цих ресурсів.

Ще Джон Стюарт Мілль, представник класичної школи економіки, вважав, що
неможливо і непотрібно, щоб матеріальний добробут людства постійно
зростав. Він не вважав застійний стан капіталу і чисельності населення
при високому рівні виробництва негативним явищем, оскільки при цьому
залишається простір для людського вдосконалення в сфері духовної
культури, моральності, прогресу в сфері соціальній, в мистецтві тощо
[4].

Прикладом оптимістичного ставлення до економічного розвитку щодо його
наслідків для довкілля можна назвати екологічну криву Кузнеця (згодом
вона вплинула на становлення концепції сталого розвитку). У 1955 році
Саймон Кузнець виявив, що з економічним розвитком нерівномірність
доходів спершу зростає, а потім з подальшим розвитком врівноважується
[13]. Графічну інтерпретацію цієї залежності називають кривою Кузнеця.
Як виявилось згодом, цю криву можна також застосувати до аналізу впливу
економічного розвитку на стан довкілля. Поняття екологічної кривої
Кузнеця появилося на початку 90-х завдяки передовим дослідженням Жене
Ґросмана і Алана Крюґера щодо впливу НАФТА і популяризації в доповіді
Світового Банку про світовий розвиток у 1992 році (World Bank
Development Report) [17]. Її суть полягає в тому, що при зростанні
доходу на душу населення, забруднення і інші види деградації довкілля
спершу зростають, а пізніше, після досягнення певного рівня добробуту,
зменшуються.

Гіпотетичними причинами, що спричиняють таку обернену U-подібну форму
залежності між доходом і станом довкілля, є спричинені зростанням
доходів зміни в композиції виробництва і/або споживання; зміна уподобань
щодо екологічної якості; зміна інституцій, необхідних для інтерналізації
екстерналій; і/або зростаюча віддача від масштабу, пов’язана зі
зниженням забруднення [16]. Спершу відбувається перехід від переважно
аграрного господарства до індустріального з більш інтенсивним
використанням довкілля і збільшенням забруднення, а вже на вищих рівнях
розвитку, як стверджують прихильники екологічної кривої Кузнеця,
„структурні зміни на користь більш інформаційно-інтенсивного виробництва
та послуг разом зі зростаючою екологічною свідомістю, посиленням
екологічного регулювання, кращими технологіями і більшими витратами на
збереження довкілля спричиняють вирівнювання і поступове зменшення
темпів екологічної деградації (Panayotou, 1993, p. 1) ” [17]. Проте не
можна стверджувати про універсальність екологічної кривої Кузнеця для
всіх видів забруднення і виснаження природних ресурсів через
недостатність емпіричних досліджень, що свідчать на її користь, через
різні причини екологічної деградації, розбіжності в екологічному
регулюванні та інших особливостях розвитку різних країн.

?Доповідачі римського клубу, які одними з перших привернули увагу
світової громадськості до можливої глобальної екологічної катастрофи,
сумнівалися в можливості збереження існуючих темпів економічного
зростання без погіршення екологічної ситуації. Маємо на увазі насамперед
дослідження, проведені під керівництвом Д. Медоуза, викладені в першій
доповіді Римському клубові „Межі росту” (The Limits to Growth). Вчені
висловили думку, що людство повинне почати „контрольований впорядкований
перехід від зростання до глобальної рівноваги” [6]. Така пропозиція була
критикована через те, що залишала країни, що розвиваються, в невигідному
становищі – на їхньому поточному рівні розвитку.  В 1974 р. Михайлом
Месаровичем та Едуардом Пестелем була запропонована ідея „органічного
росту ” в доповіді „Людство на роздоріжжі” [14]. Вони врахували існуючі
відмінності між країнами і виділили 10 регіонів. На їхню думку, для
певних з них розвиток необхідний, іншим варто досягти рівноваги, а ще
іншим – навіть знизити рівень розвитку в певних сферах.

Тільки пізніше під керівництвом директора Інституту всесвітнього
спостереження (World Watch Institute) Лестера Брауна була розроблена
концепція „сталого розвитку”. Його визначення сформульоване в доповіді
Брутландської комісії, як „розвиток, що задовольняє сучасні потреби
людства, водночас не руйнуючи можливості задовольняти свої потреби для
майбутніх поколінь” [15]. Леонід Мельник, займаючись питаннями сталого
(стійкого) розвитку, прийшов до оптимістичного висновку, що в світі
відбуваються процеси екологізації і вдосконалення еколого-економічних
систем. Однак вважає сталий розвиток „однією з утопій людства, яка
…дозволяє нескінченно фантазувати про конкретні цільові орієнтації,
шляхи та засоби наближення до кінцевої мети” [7]. Теорію сталого
розвитку на теперішній час можна вважати домінуючою, хоча не всі вчені
дотримувалися (чи дотримуються) думки, що економічний розвиток є
сумісним зі збереженням довкілля.

Щоб міг існувати сталий розвиток, потрібно сформувати стійку економіку,
яка би дозволила вийти з еколого-економічної кризи. Оскільки стандартна
економіка не дає адекватних відповідей на сучасні проблеми, Ніколас
Джорджеску-Роґен, Кенет Болдуінг, Герман Дейлі, Роберт Констанца та інші
спричинилися до створення нової наукової дисципліни – екологічної
економіки. Її часто розглядають як економіку сталого розвитку.
Екологічна економіка визнає екологічні обмеження, але побудована головно
на традиційних економічних поняттях. Так вона допомагає ввести
екологічні поняття в економіку. Екологічні економісти враховують у своїх
дослідженнях незворотність екологічних змін, непередбачуваність
довготермінових наслідків людської діяльності, питання сталого розвитку
та необхідності дотримання рівноправності людей, країн і поколінь.

Еколого-економічна криза сприяє перегляду самого поняття розвитку.
Скептики загальноприйнятих показників розвитку країн за обсягом ВВП чи
інших суто економічних показників вказують на обмеженість такого підходу
і невідповідність його потребам людини. На противагу було запропоновано
ряд показників, що враховують більше критеріїв, зокрема екологічний.
Серед них Індекс сталого економічного добробуту (ISEW) Кліфорда Коба,
Індекс людського розвитку, який використовує Програма розвитку ООН
(UNDP), Індикатор істинного прогресу (GPI), який запропонували Герман
Дейлі та Джон Коб [11]. Останній показник враховує реальний дохід на
душу населення, рівність розподілу, якість життя, вартість неоплачуваної
праці, виснаження природних ресурсів і шкоду для довкілля. Так
переоцінка критеріїв розвитку пропонується як один з необхідних кроків
для виходу з еколого-економічної кризи, оскільки сприятиме зміні цілей
розвитку.

Юрій Туниця вважає, що нові цілі розвитку і функціонування
еколого-економічної системи Землі слід закріпити на міжнародному рівні.
Він розробив проект екологічної конституції Землі, який в ході засідання
64-ої сесії Генасамблеї ООН президент України запропонував до розгляду
країн-членів ООН. Це „глобальний правовий акт еколого-економічної
безпеки людства, який міг би стати кульмінацією і водночас надійним та
ефективним правовим захистом нової екологічної економіки та повсюдного
утвердження її принципів на глобальному і національному рівнях” [9].
Прийняття екологічної конституції Землі передбачає створення відповідної
інституційної структури, що допомогло б реально втілити в життя ідею
сталого розвитку.

В Україні розроблено „Концепцію переходу України до сталого розвитку”
під науковим керівництвом академіка Б. В. Буркинського. О. Ф. Балацький
розробив наукову теорію обліку економічних наслідків екодеструктивної
діяльності. Його концепція та методика оцінки збитків від забруднення
довкілля законодавчо закріплені в Україні.

Висновки. Вчені на теперішній час не прийшли до якогось однозначного і
універсального варіанту розв’язання еколого-економічних проблем.  Тут
можна сказати словами видатного українського вченого І. Я. Франка: „Ліку
на всі хвороби ніхто не винайшов і не винайде ніколи. Позбувшися мрії
про той чудовий все-лік, почали лікарі докладніше придивлятися
поодиноким хворобам… …От таке саме й з тими громадськими, суспільними 
слабостями, що спадають на людей при поступі наперед” [10]. У багатьох
сферах міжнародної економічної діяльності вже впроваджуються ефективні
заходи, спрямовані проти конкретних видів екологічної деградації. Але
через глобалізованість сучасного світу і глобальний характер самих
екологічних проблем цих заходів в сучасному світі недостатньо. Дехто з
вчених, згідно з екологічною кривою Кузнеця, вважають, що за умови
економічного зростання екологічні проблеми вирішаться самі собою, інші,
навпаки, бачать вихід у відмові від економічного зростання і переході до
глобальної рівноваги. Вихід з еколого-економічної кризи не обов’язково
повинен вимагати відмови від розвитку, проте в світлі переосмислення
еколого-економічних залежностей в світі рівень розвитку не може
вимірюватися єдино обсягом ВВП. Найбільшого поширення і підтримки в
сучасному світі набула компромісна ідея сталого розвитку, яка не
відкидає економічного зростання, але й передбачає збереження довкілля.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Вернадский В. И. Научная мысль как планетное явление / Вернадский В.
И.; отв. ред. А. Л. Яншин. – Москва: Наука, 1991. – 271 с.

2. Вовк В. І. Екологічна економіка як сучасна інтегральна наука. Витоки
та засадничі принципи: магістеріум НаУКМА з екологічної науки
[Електронний ресурс] / Вовк В. І. – Режим доступу:

3. Грабинський І. М. Світова економіка як глобальна еколого-економічна
система / Грабинський І. М. // Вісник Львівського ун-ту. Серія
Міжнародні відносини. – 2002. – Вип. 7. – С. 82–90.

4. Історія економічних учень: навчальний посібник / [Базилевич В. Д.,
Гражевська Н. І., Гайдай Т. В. та ін.]. – К.: Знання, 2004. – 1300 c.

5. Мальтус Т. Р. Дослідження закону народонаселення / Т. Р. Мальтус;
пер. з англ. В. Шовкун. – К.: Основи, 1998. – 535с.

6. Основи стійкого розвитку: навч. посібник / за ред. Л. Г. Мельника. –
Суми: Університетська книга, 2005. – 654 с.

7. Подолинський С. А. Вибрані твори / Упорядкувальник Л. Я. Корнійчук. –
Київ.: КНЕУ, 2000. – 328 с.

8. Пределы роста / [Медоуз Д. Х., Медоуз Д.Л., Рандерс Й., Беренс В.В.];
пер. с англ. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 206 с.

Похожие записи