.

Шляхи підвищення конкурентоспроможності підприємств у сучасних умовах господарювання (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5270
Скачать документ

Реферат на тему:

Шляхи підвищення конкурентоспроможності підприємств у сучасних умовах
господарювання

Метою діяльності будь-якого підприємства в ринковому середовищі є
підвищення конкурентоспроможності, яка є джерелом прибутковості і
забезпечує перемогу над суперниками. У сучасний період, що
характеризується нестабільністю економічних, політичних, соціальних
умов, досягнення такої мети набуває особливого забарвлення: внаслідок
монополізації процесів виробництва та збуту в колишньому СРСР
підприємства, що часто не мають вітчизняних аналогів власного товару,
повинні змагатися за покупця із закордонними виробниками, що мають
сильні позиції не лише в своїй країні, але й на міжнародних ринках.

Вітчизняний монополізм має інші витоки, ніж у розвинених країнах. Якщо
домінуюче становище фірми в США чи в Європі часто є природним наслідком
агресивної політики, спрямованої проти конкурентів, і перемога у
протистоянні є показником більш ефективної діяльності фірми-переможця,
то у постсоціалістичних країнах монополізм насаджувався директивними
методами, він є штучним, не ринковим [8, 11–37].

Звичайно, за дванадцять років незалежного політичного курсу нашої
держави українські виробники змогли реалізувати багато позитивних
передумов в боротьбі за виживання, що витікають із вигідного
географічного розташування країни, сприятливих природно-кліматичних
умов, сильної наукової бази. Але екстенсивні фактори розвитку з часом
вичерпуються, тому потрібний перехід на якісно новий ступінь
самовираження і саморозвитку, який дасть можливості збільшувати
кількість високорентабельних підприємств, не обмежуючись лише харчовою,
легкою промисловістю, сферою торгівлі чи будівництва. У цьому напрямі
першим кроком є звернення до науково обґрунтованих теоретичних методів
коректної економічної поведінки, яка реалізується через активізацію
маркетингової діяльності, орієнтацію на інноваційний розвиток,
диверсифікацію діяльності фірми і ставить за мету ослаблення позицій
існуючих конкурентів, запобігання появі нових суперників і стимулювання
реалізації внутрішнього потенціалу підприємства.

На жаль, проблемі монополій приділялась недостатня увага у вітчизняній
літературі, розвивався лише марксистський погляд на концентрацію та
централізацію капіталу, водночас ігнорувалися переваги маржинального
аналізу та кращі досягнення визнаних світових теоретиків (Дж. Робінсон,
Е. Чемберлін, П. Самуельсон). В останнє десятиліття зростаючий інтерес
до процесу перетворення досконалого конкурентного ринку у недосконалий,
і навпаки, проявився у роботах Ю.І. Пилипенко[6], А.І. Ігнатюк [3], Г.М.
Филюк [8].

Згідно з твердження Е. Чемберліна, кожне підприємство, яке виробляє
унікальний продукт на ринку диференційованих товарів та послуг, має в
своїх руках певну монопольну владу. Ступінь унікальності товару визначає
межу, до якої підприємство може збільшувати або зменшувати ціну власного
товару [5, 11–20]. Тому монопольну владу ми визначимо як ступінь
практичного контролю, який мають фірми над своїми цінами. Якщо невеликі
зміни в ціні призводять до значного зменшення кількості товару, який
покупці погоджуюься купити, то така компанія має невелику монопольну
владу або не має її взагалі. Якщо зміна в ціні майже не впливає на
обсяги виробництва, то ця фірма має більший практичний вибір щодо ціни
власного товару, а отже, має більшу монопольну владу [1, 3–7].

Коли говорять про ступінь монополізації ринку, звичайно мають на увазі
силу ринкової влади окремих підприємств, присутніх на цьому ринку [2,
7–8]. Такого поняття, як ”абсолютна (необмежена) монопольна влада”, не
існує взагалі. З одного боку, існує дуже мало економічних благ, у яких
немає замінників. З іншого – усі споживчі товари є взаємозамінними в
тому розумінні, що вони конкурують за гроші покупців. Ринковою владою
можна володіти лише певною мірою і вона залежить від еластичності
попиту, кількості підприємств на ринку й особливостей їхньої ринкової
поведінки, причому:

– чим більша еластичність попиту, тобто чим чутливіші споживачі до зміни
цін, тим менша монопольна влада;

– чим більше фірм діє на конкретному ринку, тим менша монопольна влада
однієї конкретної фірми;

– чим сильніша реакція конкурентів на збільшення ціни певною фірмою, тим
менше стимулів до таких змін, тим менша монопольна влада.

Необхідно відрізняти поняття “монопольна влада” і “економічна влада”.
Якщо монопольну владу ми визначаємо як ступінь практичного контролю
фірми над ціною власного товару, то економічна влада – це максимальна
монопольна влада фірми в кожний конкретний відрізок часу, тобто це
потенціал реалізації монопольної влади. Коли фірма максимізує
використання монопольної влади, то вона досягає своєї економічної влади.
Це відбувається дуже рідко в реальних умовах, тому фірма майже завжди
має запас економічної влади, який можна було б реалізувати [7, 17–24].

Припустимо, що підприємство діє в умовах, максимально наближених до
досконало конкурентних. Яким чином воно може збільшити свою ринкову
владу, адже при конкуренції вона наближається до нуля? Найкоректніший
крок – це акцентування унікальності товару [7, 243–259]. Воно може
проявлятися як у переконанні споживачів у неповторності якісних
характеристик власного товару за допомогою реклами, так і в зміні самого
товару або форми його подання (вступає в гру R&D) – упакування, мережа
розподілу, знижки тощо. Такий метод має об’єктивні межі застосування:
його не можна використовувати, наприклад, при виробництві
високостандартизованих товарів (стальний прокат) чи в деяких підгалузях
харчової промисловості (свіже молоко, зерно). Такий різновид нецінової
конкуренції найбільш широко застосовується українськими виробниками, але
є досить витратним, як і в усьому світі.

Першоджерелом монопольного становища є ексклюзивні права, що виявляються
в існуванні патентів на товар чи на його окремі частини; ліцензій на
певний вид діяльності, в яких зазвичай обумовлені конкретні території,
де дозволено цю діяльність. Виняткові права можуть бути непідкріпленими
якимось особливим договором, а полягають у площині більш зручного
доступу до одного з видів сировини чи сприятливістю умов отримання
кредиту; в такій ситуації відіграє роль репутація фірми, досвід її
діяльності в певній галузі, надійність співпраці з контрагентами. Іноді
бар’єр утворює сам процес виробництва, коли успіху може досягти лише
підприємство, що діє у великих масштабах, залучає значні капітальні
ресурси. Різновидом бар’єрів є вертикальна інтеграція, коли фірма
поєднує ефективне виробництво з ефективним збутом продукції,
попереджаючи т. зв. “подвійну маржиналізацію”. Особливістю такого методу
збільшення ринкової влади є те, що створюються перешкоди на шляху вступу
нових суперників до певного ринку на окремий відрізок часу, тобто
уникається потенційна конкуренція [5, 33–36].

Для створення та закріплення вищезгаданих бар’єрів у транзитивній
економіці України склалася досить сприятлива ситуація: динамічність
юридичної бази можна використати на власну користь; наявність корупції,
покладання на особисті зв’язки, що мають корені ще в
командно-адміністративній системі, утворюють неринкові бар’єри;
вертикально інтегровані організації, що раніше мали міністерське
підпорядкування, усіма силами перешкоджають власній реструктуризації та
заважають успішній демонополізації національного господарства.

Перед будь-яким підприємством стоїть вибір: вступити в цінову
конкуренцію чи скоординувати процес ціноутворення із суперниками.
Потенційно кооперація більш вигідна, ніж незалежна діяльність, тому що
фірми збільшують сьогоднішній прибуток більше, ніж це дозволяє зробити
їхня економічна влада. Ця залежність проілюстрована на рис. 1 [1,
96–112].

Рис. 1. Цінова конкуренція та кооперація

Пунктирна лінія являє собою рівність між середньою економічною владою та
відношенням прибутку до доходу. Фірми знаходяться на цій лінії лише в
тому випадку, якщо вони та їх конкуренти максимізують короткостроковий
прибуток. У випадку, коли фірми знижують ціни сьогодні у сподіванні на
отримання майбутнього прибутку, вони знаходяться нижче пунктирної лінії.
Якщо фірми збільшують поточний прибуток за межі економічної влади шляхом
колективних дій, то вони знаходяться в сфері кооперації.

Чому одні фірми конкурують, у той час як інші кооперуються? Щоб
зрозуміти фактори, що схиляють фірму до однієї чи до іншої стратегії,
проаналізуємо ці два крайні випадки окремо.

?

a

a

ціни, що максимізує короткострокові прибутки (p*), тобто [1, 99]. При
будь-яких умовах падіння ціни нижче оптимального рівня фірма вступає в
цінову конкуренцію, очікуючи зменшення прибутку в поточному періоді, але
збільшення в майбутньому.

Збільшення попиту в майбутньому зазвичай відбувається за рахунок
найближчих суперників. Збільшений попит перетворюється в більш високу
економічну владу, що і є сенсом цінової конкуренції. Ті, хто програв,
зникають з економічного ландшафту через банкрутство, злиття чи
поглинання. Тривалість цінової конкуренції пропорційна ступеню
конкуренції. Чим більшим поточним прибутком жертвує фірма, тим швидше
вирішується питання існування суперників. Але кожна фірма повинна
обережно оцінювати майбутню відповідь суперників і мати достатній запас
економічної влади, щоб витримати можливу цінову війну.

Цінова конкуренція проявляє свою корисність, коли затримує вхід нових
фірм: якщо бар’єри на вході в ринок відносно низькі, то поточна висока
ціна збільшує наплив потенційних конкурентів, тим самим зменшуючи
майбутній попит фірми. Вона швидше за все виникає, якщо вхідні бар’єри
низькі, довгострокові замінники сильні, існує надлишок потужності, і не
очікується відплата з боку суперників чи уряду [4, 477–496].

Чому цінова конкуренція так рідко використовується вітчизняними
підприємствами? Це виникає через неоптимальну структуру витрат:
енергоємність, капіталомісткість, трудомісткість валового національного
продукту перевищують усі припустимі зарубіжною практикою норми. Водночас
досить часто можна почути звинувачення іноземних корпорацій на адресу
українських підприємств у демпінговій практиці, тобто зниженні ціни
нижче собівартості. Цьому є просте пояснення: виробництво, що раніше
орієнтувалося на експорт у країни “соціалістичного табору”, не знаходить
інших шляхів реалізації своєї продукції, тільки як за дуже низькими
цінами, через неможливість конкурувати по якісних характеристиках із
західними взірцями.

Протилежна стратегія – цінова кооперація. У цьому випадку фірми суттєво
підвищують рівень своєї економічної влади, використовуючи спільне
ціноутворення, фірми вступають у змову (формальну чи неформальну) проти
споживачів. Найбезпечнішою формою прояву картельного ціноутворення є
цінове лідерство.

Ступінь цінової кооперації дорівнює негативному ступеню цінової
конкуренції, тобто [1, 113–132]. Для того, щоб така стратегія була
життєздатною, необхідно, щоб інші фірми діяли в кооперації. Важливий
аспект – це проблема вільного гравця, що погоджується встановлювати лише
ту ціну, яка максимізує його власні прибутки. Коли всі фірми приймають
таку стратегію, кооперація стає неможливою.

Вибір, що мають суперники, проілюстровано на рисунку 2. Якщо суперник
вступає в кооперацію і очікує від інших таких же дій, то він знаходиться
на шляху А. Якщо фірма очікує кооперації від інших, але сама
відмовляється кооперуватися, вона отримає навіть більше прибутку, шлях Б
(вільний гравець). Але відмова від кооперації та високі прибутки
вільного гравця примушують інших відмовитись від кооперації, в цьому
випадку прибуток взагалі зникає (шлях В). Тому вільним гравцем варто
бути лише за умови участі інших в кооперації.

Фірма вирішує критичне питання: чи необхідна її участь у кооперації?
Якщо кількість фірм на ринку досить велика, то участь кожної не є
необхідною, і вільний гравець має шанси на отримання вищого прибутку.
Якщо на ринку присутні лише декілька фірм, кожна з них сприймає свою
участь як необхідну. Ринки з відносно невеликою кількістю виробників
імовірніше всього мають більший рівень монопольної та економічної влади.
У той час як будь-яка група фірм теоретично може використовувати цінову
кооперацію, розповсюдження та успіх такої стратегії збільшуються разом
із зростанням монопольної влади.

Рис. 2. Кооперація і вільний гравець

де N – нейтральний шлях;

А – цінова кооперація;

Б – вільний гравець за умови кооперування суперників;

В – вільний гравець, суперники відмовляються від кооперації.

Відсутність “кодексу честі”, норм коректної економічної поведінки,
невисока вартість слова ділової людини унеможливлюють сьогодні
використання неформальних коопераційних переваг у змаганні між
українськими підприємствами, а укладання подібного контракту може
призвести до антимонопольного розслідування з боку відповідальних
органів виконавчої влади. Тому українські підприємці змушені покладатися
на самих себе і використовувати інші досягнення світової економічної
науки, з яких найбільш придатними для вітчизняних умов є інтенсивний
розвиток технологій, швидке їх впровадження у виробництво, виявлення
нових маркетингових можливостей реалізації власного товару.

Досить часто застосовується шлях збільшення ринкової влади –
диверсифікація діяльності. Вона може виступати в формі продуктової
диверсифікації, коли фірма знаходить близькі товари, де можна
реалізувати певні переваги вже існуючого виробництва, або у формі
територіальної диверсифікації, коли розширюються географічні ринки
збуту, іноді ця стратегія не обмежується лише мережею збуту, тобто
виробництво переводиться за кордон. Сьогодені в Україні цей шлях часто
реалізується через заснування дочірніх підприємств відомих
транснаціональних корпорацій, адже електроенергія, праця, виробничі
площі є досить дешевими порівняно з розвиненими країнами.

Вищеперелічені методи не торкаються внутрішніх організаційних
перетворень у підприємстві. Але не варто також забувати про можливість
“фізичного” знищення суперника: злиття чи поглинання. Перший випадок –
це поєднання рівноправних партнерів, у другому випадку менша фірма стає
одним з багатьох підрозділів більшої фірми. Вони можуть здійснюватися
шляхом [3, 15]:

1) передавання акцій або активів, включаючи конверсію боргових
зобов’язань у акціонерний капітал;

2) купівлі компанії її менеджерами – передавання прав власності на
компанію, при якій її співробітники складають значну частину нової групи
власників;

3) перехресної участі у радах директорів або взаємне володіння акціями
(взаємна участь у капіталі);

4) утворення СП (мається на увазі широке визначення, яке передбачає
будь-яку угоду, в межах якої операції двох або більшої кількості фірм
частково інтегровані у функціональному відношенні, тобто наявність факту
участі у акціонерному капіталі не потребується і тому тут йдеться про
договірні підприємства та “стратегічні спілки”).

В Україні найчастіше застосовується перший та останній методи
організаційної модифікації.

Узагальнюючи вищенаведене, можна підкреслити основні шляхи досягнення
перемоги над суперниками – невідкладної мети підприємства, що діє в
конкурентному оточенні:

– акцентування унікальності товару – нецінова конкуренція (реклама,
R&D);

– створення та закріплення ринкових бар’єрів (вертикальна інтеграція,
ексклюзивні права, масштабність виробництва);

– цінова конкуренція;

– кооперативне ціноутворення;

– злиття чи поглинання.

Монопольна влада, яким би шляхом – природним чи штучним – вона не
виникла, має негативні прояви (дискримінація, Х-неефективність, хижацька
поведінка, неефективна структура витрат) [5, 177]. Щоб не дати
можливості домінуючій фірмі експлуатувати своє виняткове становище,
утворюються спеціальні органи; в Україні – це Антимонопольний Комітет
України, Антимонопольний Союз тощо. Вони виконують триєдине завдання:

1) запобігти утворенню нових “хижаків”;

2) демонополізувати існуючих;

3) не заважати розвитку сильних, конкурентоспроможних українських
підприємств світового рівня.

На нашу думку, найуспішнішим засобом реалізації цього складного завдання
є ”здорове” економічне суперництво через перехід від примусових до
стимулюючих заходів. Передумовою для здійснення такого комплексу дій є
оздоровлення економіки України, оптимізація податкової,
грошово-кредитної, фінансової політики, що сприятиме формуванню в країні
конкурентного середовища і дасть змогу суб’єктам економічної системи
діяти у співпраці з органами державної виконавчої влади задля покращання
добробуту суспільства взагалі.

Література:

1. Beyond Competition: The Economics of Mergers and Monopoly Power
Thomas Karier/ M.E. Sharpe/ Armonk, New York; London, England, 1994.

2. Дерен М.В. Вдосконалення системи управління демонополізацією в
промисловості. – НАНУ, Інститут проблем ринку та економіко-екологічних
досліджень, 1995.

3. Ігнатюк А.І. Формування конкурентного середовища та механізм протидії
монополізму в економіці України. – Київ, 1996.

4. Макконнелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика:
Пер. с англ. – К.: ХаГар, 2000

5. Нестеренко О.П. Демонополізація та антимонопольне регулювання в
умовах трансформаційного періоду економіки України: Дис. – К.: Київський
університет ім. Т.Г. Шевченка, 1998.

6. Пилипенко Ю.І. Економічний монополізм та його регулювання. –
Дніпропетровськ: Дніпропетровський державний аграрний університет, 1995.

7. Портер М.Е. Стратегія конкуренції: Пер. з англ. – К.: Основи, 1998.

8. Филюк Г.М. Природні монополії та їх регулювання у трансформаційній
економіці України. – Київ: КНУ ім. Шевченка, 2001.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020