.

Роль фахових виробничих об’єднань у побудові моделі сталого розвитку суспільства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 1350
Скачать документ

Роль фахових виробничих об’єднань у побудові моделі сталого розвитку
суспільства

Зміни, що відбулися у науковому світогляді з питань побудови можливої
моделі розвитку суспільства, свідчать про об’єктивність такого бачення.
У своїх дослідженням доктор економічних наук Л. Корнійчук зазначає, що у
50-70-х роках ХХ ст. з’явився ряд праць, автори яких з різних
методологічних позицій намагалися здійснити періодизацію суспільного
розвитку. В основу періодизації покладено техніко-економічні показники
[1]. Один із найвідоміших представників технократичного напряму був В.
Ростоу, який у книзі «Стадії економічного зростання. Некомуністичний
маніфест» (1960 р.) виклав власну концепцію суспільного розвитку,
альтернативну марксистській формаційній теорії. Згідно з цією
концепцією, людство проходить п’ять стадій розвитку: традиційне
суспільство; перехідне, в якому закладається фундамент перетворень;
таке, що переживає процес зрушення; наближене до зрілості; нарешті,
суспільство, що досягло високого рівня народного споживання [2]. У праці
«Політика і стадії зростання» (1971 р.) В. Ростоу додав ще одну, шосту,
стадію – «поза споживанням», для якої характерне переважання сімейних та
інтелектуальних цінностей над споживанням [2].

У свою чергу, відомий американський економіст Дж. Гелбрейт вважав, що
наука і техніка визначають усі особливості індустріальної системи як
складової «нового індустріального суспільства». Це – панування
корпорацій у вирішальних сферах економіки; великі капіталовкладення;
ускладнення умов і збільшення витрат часу на виконання завдань, що
постають перед виробництвом у зв’язку з посиленням значення наукових
досліджень і необхідності лабораторних випробувань; підвищення вимог до
кваліфікації робітників і керуючих корпораціями; потреба планування з
метою ліквідації ризику для великих корпорацій [3].

Своєрідною проекцією нового індустріального суспільства є концепція
постіндустріального суспільства, розроблена Д. Беллом. Він здійснив
спробу дати, з одного боку, соціальний прогноз життя суспільства, а з
іншого – утвердити новий концептуальний підхід, який би заперечував
теорію К. Маркса, побудовану навколо вісі відносин власності. Д. Белл
обирає такою віссю виробництво і типи використовуваних знань. Головна
ознака постіндустріального суспільства, за Д. Беллом, – це панування
науки, наукових знань. Крім того, на думку Д. Белла, перехід від
індустрального до постіндустріального суспільства зумовлюється вже не
стільки матеріальними факторами, скільки соціальними інститутами [4].

У 1968 р. Г. Кан спільно з А. Віннером опублікував працю «Рік 2000», в
якій виділено п’ять стадій суспільного розвитку. Провідним його
критерієм узято рівень доходів на душу населення. Ці науковці вважають,
що крім зростання доходу в економіці суспільства майбутнього
переважатимуть соціальні мотиви виробництва [5].

Спільні ознаки з концепцією «постцивілізації» Г. Кана має концепція
«технотронної ери» З. Бжезінського. Як визначальні риси «технотронного»
суспільства він називає переважання сфери послуг, розвиток
індивідуальних здібностей людини, доступність освіти, заміну мотиву
нагромадження особистого багатства моральним імперативом використання
науки в інтересах людини, деперсоналізацію економічної влади [6].

Домінантними категоріями в конструюванні схеми розвитку людства, на
думку американського соціолога Е. Тоффлера, є техніка і технологія. Цю
схему представлено послідовним чергуванням «хвиль змін» і викладено в
праці «Третя хвиля» (1980 р.). Перша хвиля – аграрна цивілізація.
Промислова революція породила Другу хвилю – індустріальну цивілізацію.
Початок 60-х років ХХ ст. позначений наближенням Третьої хвилі – хвилі
комп’ютерів, комунікацій та утвердження суперіндустріалізму. У
цивілізації Третьої хвилі суттєво зміниться життя людей, стануться
разючі зміни в сімейних і міжнародних відносинах, поліпшиться система
освіти й виховання, посилиться роль моральних цінностей [7]. Такі ідеї
Е. Тоффлер розвиває і в книзі «Передбачення і передумови» (1983 р.), де
особливу увагу приділено формуванню різних структур «інформаційного
суспільства» [8]. У праці «Зрушення влади. Знання, багатство і
насильство на порозі ХХІ ст.» (1990 р.) він пов’язує майбутнє з
побудовою цілісної гуманної цивілізації, перехід до якої станеться через
«революцію влади», а основним фактором цієї революції є знання [9].

Термін «інформаційне суспільство» на початку 60-х років ХХ ст. увели в
науковий обіг незалежно один від одного американський економіст Ф.
Махлуп та японський Т. Умесао [10, 11]. Теоретичні засади концепції
інформаційного суспільства формують у своїх працях американець М. Порат,
японець Й. Масуда, англієць Т. Стоуньєр  та ін. Основним ресурсом цього
суспільства, на думку науковців, є інформація і знання. Їх продукування
визнане пріоритетним порівняно з продукуванням матеріальних благ, а
споживання не загрожує вичерпністю, як це характерно для виробничого
ресурсу. Широке застосування інформаційної техніки і технології, засобів
масових комунікацій має забезпечити бажане соціальне перетворення,
встановлення «повної демократії» [12, 13, 14].

Американські вчені Д. Норт і Р. Фогель є представниками нової
інституціональної економічної теорії, яку запропонували назвати
«кліометрикою». Цей напрям передбачає виявлення загальних
закономірностей розвитку суспільства на основі аналізу інституціональної
динаміки, що ґрунтується на поняттях прав власності, трансакційних
витрат, контрактних відносин і групових інтересів. На думку вчених,
інститути виступають фундаментальними факторами функціонування
економічних систем [15, 16]. Такий підхід забезпечив можливість
зіставлення інституціональних структур (моделей) різних економічних
систем, розуміння «провалів» і «піднесень» тієї чи іншої системи.

У своїх наукових працях Л. Корнійчук відмічає, що проблема суспільного
розвитку, і зокрема проблема майбутнього, – складна і багатогранна. Крім
теорій, що виникають у межах так званих ортодоксальних напрямів,
з’явились альтернативні теорії, в яких наголос дедалі більше
переноситься з відносин між людьми і багатством на відносини між людьми
у найширшому розумінні. Це концепції «якості життя», «етики розвитку»,
«екорозвитку», «соціального розвитку». Вони включають не лише
економічні, а й соціальні, політичні, психологічні та інші аспекти [1].

При цьому лауреат Нобелівської премії Д. Габор вважає: майбутнє не можна
передбачити, але його можна винайти [17]. На думку відомого філософа К.
Поппера, яку ми поділяємо, будь-яке наукове визначення майбутнього –
лише жалюгідні пророцтва, позбавлені реальних підстав [18]. Проте
обійтися без наукового передбачення неможливо. Глибокого теоретичного
обґрунтування потребує і питання взаємозв’язку, взаємозумовленості
економічного зростання і суспільно-економічного розвитку. Дослідники
цього питання визначають соціально-економічний розвиток як мету, а
ефективне економічне зростання – як засіб її досягнення.

Разом з тим економічне зростання супроводжується виснаженням природних
ресурсів, забрудненням довкілля, погіршенням соціальних складових якості
життя і, головне, некерованість такого зростання може призвести до
негативних наслідків, які ми можемо залишити майбутнім поколінням.

Розуміння цього призвело до того, що у 1972 р. у Стокгольмі було
проведено першу конференцію ООН з довкілля, на якій прийнято
Стокгольмську декларацію з навколишнього середовища. В цьому ж році
оприлюднена доповідь Римського клубу «Межі зростання», а в 1980 році –
доповідь Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів
«Всесвітня стратегія охорони природи». У грудні 1983 року з ініціативи
Генерального секретаря ООН було створено Міжнародну комісію з довкілля
та розвитку на чолі з прем’єр-міністром Норвегії Гро Харлем Брунтланд.

Комісія зробила ряд висновків, важливих для подальшого розвитку й
існування людства. Перш за все в доповіді було проголошене поняття
«сталий розвиток». Його визначено як такий, що задовольняє потреби
сучасного покоління і не ставить під загрозу можливість для майбутніх
поколінь задовольняти свої потреби.

У 1992 р. конференція ООН з проблеми довкілля та розвитку в
Ріо-де-Жанейро ухвалила багато важливих документів і серед них –
«Порядок денний на ХХІ століття». Було проголошено нову концепцію
розвитку, що передбачає врахування економічних, екологічних та
соціальних проблем людства, тобто концепцію сталого розвитку. Термін
«сталий розвиток», який є офіційним українським перекладом англомовного
словосполучення «Sustainable development», має такі семантичні відтінки,
як «життєздатний», «усебічно збалансований», «достатній». Принципи
сталого розвитку були одностайно підтримані учасниками конференції, за
які проголосували представники і глави урядів 178 держав, у тому числі
Україна.

У 1997 р. в Нью-Йорку відбулася ХІХ спеціальна сесія Генеральної
асамблеї ООН з проблем довкілля і сталого розвитку, присвячена п’ятій
річниці Конференції 1992 р. На момент проведення сесії поняття «сталий
розвиток» набуло значного поширення як громадсько-політичній, так і
науковій сфері. Але зміст його не набув необхідної чіткості. Дослідники
вкладали в його визначення формулювання, запропоновані комісією Г.
Брундтланд, і доповнювали їх соціально-економічними, економічними,
моральними принципами та ознаками [19].

Проте, на думку О. Попової, поняття «сталий розвиток» акцентує увагу не
стільки на стабільності чи стійкості розвитку, як на згармонізованості
розвитку за його складовими – соціальною, економічною, екологічною.
Сталий розвиток означає збалансоване, зрівноважене (що не передає
рівності показників) зростання як економічних, так і соціальних та
екологічних параметрів постійними пропорційними (у раціональному
співвідношенні до пропорційних) темпами, забезпечуючи загальний прогрес
суспільства в усіх його сферах. Це важливо з’ясувати тому, що зміщення
акцентів зі зростання на розвиток зумовило до сприйняття сталого
розвитку лише як «підтримуючого» розвитку, з фіксацією досягнутого
рівня, навіть стабілізацією процесів [20]. На підтвердження у Резолюції
«План виконання рішень Світової зустрічі на найвищому рівні щодо сталого
розвитку» в Йоганнесбурзі у 2002 році підкреслено необхідність
інтеграції трьох компонентів сталого розвитку – економічного зростання,
соціального прогресу й охорони навколишнього природного середовища як
взаємодоповнюючих і взаємозакріплюючих елементів. У загальному плані
сталий розвиток трактується як стабільний соціально-економічний
розвиток, який не руйнує своєї природної основи і забезпечує неперервний
прогрес суспільства [20].

Україна, підписавши заключні документи зазначеної Конференції та
Всесвітнього саміту зі сталого розвитку 2002 року, взяла на себе
політичне зобов’язання дотримуватися принципів сталого розвитку і
реально працювати в даному напрямі. Проте до цього часу не схвалено ні
концепції, ні стратегії, ні моделі сталого розвитку. Це означає, що в
розвитку всіх сфер життєдіяльності, зокрема й аграрної, продовжують
превалювати пріоритети капіталу, а соціальні, й особливо екологічні,
проблеми залишаються поза увагою господарюючих суб’єктів.

Ініціативу щодо зміни пріоритетів, від збагачення будь-якою ціною до
визнання основними соціально-екологічні, мають взяти на себе фахові
виробничі об’єднання окремих галузей і сфер діяльності, які
представляють їх інтереси у взаємовідносинах з усіма зацікавленими
сторонами. Такі дії фахових виробничих об’єднань призведуть до
необхідності визнання їх рівноправним регулятором економічної системи.

Розглянуті моделі економічного розвитку слугували основою для подальших
наукових напрямів щодо побудови можливої моделі сталого розвитку. У
дослідження різних аспектів сталого розвитку зробили внесок ряд учених.
Зокрема Е. Денісон, використовуючи факторну модель Р. Солоу, дослідив
вплив рівня освіти та регулювання забруднення навколишнього середовища
на економічне зростання; М. Кондратьєв, І. Шумпетер, С. Кузнець
розробили і дослідили моделі довгострокової рівноваги; Д. Форрестер, Д.
Медоуз та інші – моделі світового розвитку за різних станів, у тому
числі екологічного; І. Гітельзон та інші обґрунтували концепцію
формування симбіотичного середовища; Д. Пірс, У. Баумол та інші – теорію
зовнішніх ефектів і їх інтернаціоналізації; А. Ендерс, Х. Хотеллінг –
визначення впливу екологічних чинників на соціально-економічний стан.

Вітчизняні науковці також мають напрацювання теоретико-методологічного
характеру із зазначеної проблеми, а саме: Л. Мельник, В. Трегобчук –
стосовно принципів сталого еколого-безпечного розвитку; В. Геєць, С.
Дорогунцов, М. Паламарчук, Л. Шостак – основ національної стратегії
сталого випереджаючого розвитку і визначення природно-ресурсного
потенціалу цього розвитку; М. Згуровський – системи показників
вимірювання сталого розвитку; М. Хвесик, А. Третяк – забезпечення
сталого природокористування, землекористування; Є. Хлобистов –
екологічної безпеки; В. Кравців – теорії, методів, практики регіональної
екологічної політики; О. Веклич – засад економічного механізму
екологічного регулювання.

e

i

>дною платформою для напрацювання теорії триєдиного
еколого-соціально-економічного розвитку. Її суть – обов’язкова
узгодженість економічного, екологічного та людського розвитку таким
чином, щоб від покоління до покоління не зменшувалися якість і безпека
життя людей, не погіршувався стан довкілля, а забезпечувався соціальний
прогрес у своїй сталості та гармонійності.

Згідно з доповіддю Міжнародної комісії, Концепція сталого розвитку
включає два ключові взаємозв’язані поняття:

1. Поняття потреб, у тому числі пріоритетних (необхідних для існування
бідних верств населення).

2. Поняття обмежень (обумовлених достатком технології і організацією
суспільства), що накладаються на здатність навколишнього середовища
задовольняти нинішні й майбутні потреби людства [21].

При цьому основним завданням сталого розвитку було проголошено
задоволення людських потреб і прагнень, що є найбільш важливими для
життя і надання всім можливості задовольняти свої прагнення рівною
мірою.

За міжнародними нормами Концепція сталого розвитку ґрунтується на п’яти
основних принципах.

1. Людство дійсно здатне додати розвитку сталий і довготривалий
характер, з тим щоб воно відповідало потребам людей, що нині живуть, не
позбавляючи при цьому майбутні покоління можливості задовольняти свої
потреби.

2. Наявні обмеження в експлуатації природних ресурсів відносні. Вони
пов’язані з сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із
здатністю біосфери протистояти загрозливим наслідкам людської
діяльності.

3. Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати
можливість реалізовувати сподівння на заможніше життя. Без цього сталий
і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з найголовніших причин
виникнення екологічних й інших катастроф – бідність, яка стала у світі
звичайним явищем.

4. Необхідно узгоджувати спосіб життя тих, хто має в своєму
розпорядженні достатні засоби (грошові та матеріальні), з екологічними
можливостями планети, зокрема щодо споживання енергії.

5. Рівень і темпи зростання чисельності населення мають бути узгоджені
зі змінюваним продуктивним потенціалом глобальної екосистеми Землі.

В Концепції особливо підкреслюється динамічний характер сталого
розвитку. Наголошується, що воно не є незмінним достатком гармонії, а
швидше процесом змін у масштабах експлуатації ресурсів, напрямах
капіталовкладень, орієнтації технічного розвитку й інституційних змін,
узгоджених з нинішніми і майбутніми потребами [21]. Таким чином,
концепція сталого розвитку започаткована в результаті об’єднання трьох
основних точок зору: економічної, соціальної і екологічної.

У зв’язку з цим О. Попова вважає, що проблемність визначення поняття
«сталий розвиток» зумовлена складністю об’єкта дослідження як
інтегрованої системи, яка об’єднує три досить самодостатні системи
(підсистеми) – економічну, соціальну і екологічну, з відповідним
різноманіттям завдань у контексті сталого розвитку, особливостями
прояву, результативністю. Однак, по-перше, всі три підсистеми є
нестабільними; по-друге, навіть виконання цілей певною підсистемою не
гарантує сталості, а забезпечення сталості окремо економічної,
соціальної і екологічної підсистем не означає, як підтверджує досвід,
досягнення сталості суспільного розвитку; по-третє, слід визнати, що
існує певна конкурентність між розвитком підсистем, і це об’єктивна
обставина, оскільки всі вони функціонують і розвиваються за рахунок
загальних ресурсів. Схематично суть сталого розвитку О. Попова
представляє як зону перетину трьох складових: економіки, екології,
соціоніки (рис. 5.6) [20].

Рис. 5.6. Різноманіття завдань сталого суспільного розвитку*

*Джерело: Социально-экономический потенциал устойчивого развития:
учебник / Под ред. Л.Г.Мельника (Украина) и проф. Л.Хенса (Бельгия). –
Сумы: Университетская книга, 2007. – С. 233.

На думку дослідниці, для забезпечення сталого розвитку слід обирати
цілі, які є інтегрованими для трьох систем і внаслідок ефекту
мультиплікації та синергії здатні забезпечити найвищу ефективність
суспільного розвитку. Це – ядро сталого розвитку, тобто ті пріоритети
збалансованого соціально-економічного і екологічного розвитку –
економічна ефективність, екологічна безпечність, соціальний прогрес і
справедливість, які задовольняють усі основні критерії сталості [20].
Автор поділяє такі висновки і вважає, що запропонована схема слугуватиме
основою для  побудови загальнодержавної моделі сталого розвитку із
залученням фахових виробничих об’єднань до побудови сталого розвитку
окремих галузей і сфер діяльності. Можуть змінюватися завдання, залежно
від потреб суспільства і ресурсного потенціалу, але напрями
(економічний, соціальний, екологічний) повинні залишатись основою, що
забезпечить очікування наступних поколінь у задоволенні власних потреб.

Як обґрунтовано доводить Є. Хлобистов, сталий розвиток є лише
методологічним орієнтиром, що має узгоджуватися із ситуацією в державі,
особливостями національного економічного зростання [22]. Саме тому
важливо усвідомити концепцію сталого розвитку як основу функціонування
всіх сфер життєдіяльності й самоорганізації суспільства в економічній,
соціальній та екологічній сферах.

З погляду на вищезазначене, у Концепції переходу Російської Федерації на
модель сталого розвитку йдеться про пожвавлення економічного розвитку з
наданням йому нової якості, яка б забезпечувала збереження
природно-ресурсного потенціалу, задоволення основних потреб населення у
працевлаштуванні, продуктах харчування, чистій воді й енергії.

Зрозуміло, що стартові умови переходу на модель сталого розвитку
розвинених країн, країн з перехідною економікою і тих, що розвиваються,
різні. У зв’язку з цим пріоритети щодо розвитку тих чи інших підсистем
можуть бути різними залежно від національних особливостей, характеру
проблем тощо. Таким чином, для розвинених країн можливою є стратегія
сталого розвитку – одночасне досягнення економічного зростання і
розв’язання екологічних проблем, чи навіть стратегія надання
пріоритетності збереженню та відновленню навколишнього природного
середовища. Для країн з перехідною економікою і тих, які розвиваються,
особливо важливим є забезпечення на певний період економічного зростання
(стратегія випереджального розвитку), але з урахуванням і дотриманням
певних екологічних обмежень та вимог, а саме: раціональне використання
природних ресурсів та підтримання рівноваги екологічних систем, їх
асиміляційної й відновлювальної здатності, для чого необхідно
застосовувати механізми адміністративного та економічного регулювання
[20].

На переконання В. Гейця, суть сучасної соціально-економічної стратегії
та концептуальна основа реформування української економіки полягає в
просуванні до постіндустріального соціалізованого суспільства з високими
характеристиками якості життя населення, формуванням нового
технологічного укладу і соціально орієнтованої ринкової економіки.
Чинники такої стратегії – гуманізація економіки; демократизація
господарського життя; екологізація економічного розвитку; формування та
розширення соціальної бази реформ; розробка та реалізація довгострокових
пріоритетів; освоєння інноваційної моделі розвитку [23].

Більшість країн світу, які підписали документи у 1992 році в
Ріо-де-Жанейро, вже розробили й затвердили національні стратегії сталого
розвитку. Зокрема, на початку 1990-х років був схвалений «Зелений план
Канади»; у 1995 р. розроблена і схвалена концепція сталого розвитку
Великої Британії. Європейський Союз теж визнав концепцію сталого
розвитку як домінантну на ХХІ століття для країн-членів і в 2001 р.
розробив відповідну стратегію. В Україні перша схвалена Урядом Концепція
сталого розвитку була розроблена ще у 2001 році. У проекті Концепції
наголошувалось на необхідності економічного зростання як основній меті
сталого розвитку поряд з охороною навколишнього природного середовища і
соціальною справедливістю.

У січні 2001 року зазначена Концепція пройшла обговорення на пленарному
засіданні Верховної Ради України, однак через порушення в проекті
співвідношення між екологічними, соціальними і економічними завданнями
не була прийнята як Закон України. Крім того,  Кабінет Міністрів України
Постановою від 26 квітня 2003 р. № 634 затвердив Комплексну програму
реалізації на національному рівні рішень саміту на 2003-2015 рр.
Встановлено, що реалізація цих рішень на 2003-2015 рр. є одним із
пріоритетних напрямів діяльності органів влади. Науково-методологічне
забезпечення сталого розвитку покладено на Національну академію наук та
відповідні міністерства – Міністерство економіки України, Міністерство
праці та соціальної політики України, Міністерство охорони навколишнього
природного середовища України. Проте слід констатувати, що подальших
кроків щодо сталого розвитку як на загальнодержавному, так галузевому
рівні не відбулося.

Висновок. Автор поділяє стурбованість тих науковців, які вважають, що
втрати через бездіяльність можуть перевищити фінансові витрати на
досягнення цілей сталого розвитку [20]. При цьому підтримує думку тих
науковців, які вважають, що перехід на принципи сталого розвитку має
відбуватися в рамках раціонального поєднання ринкової системи і
державного регулювання економічних відносин, удосконаленої координації
дій в усіх сферах суспільного життя, гармонізації суспільно політичних
відносин, усіх інститутів держави [1].

Для цього пропонуємо збалансувати інтереси основних регуляторів ринкової
системи (держави, виробника, споживача, науки (освіти)), щоб кожен із
них розумів свою роль і значимість у побудові загальнодержавної моделі
сталого розвитку. Без такого підходу намагання побудувати загальну
модель або моделі розвитку по окремих напрямах призведе до певного
перекосу і руху по колу. Для забезпечення такого балансу й
унеможливлення перекосів пропонується побудову загальнодержавної моделі
сталого розвитку розпочати з окремої сфери діяльності через механізм
законодавчого визнання фахових виробничих об’єднань, інтереси якої вони
представляють. На переконання автора, це дасть можливість більш
об’єктивно розробити модель та концепцію сталого розвитку, що допоможе
врахувати особливості конкретної галузі або сфери діяльності, на
практиці відпрацювати механізм реалізації такого проекту і
трансформувати набутий досвід на загальнодержавний рівень.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Корнійчук Л. Економічне зростання і сталий розвиток / Л. Корнійчук //
Економіка України. – 2008. – № 4. – С. 82-90.

2. Rostow W.W. The Stage of Economics Growth. A Non-Communist Manifesto
/ W.W.  Rostow. – Cambridge, 1960. – p. 4.

3. Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество / Дж. Гэлбрейт. М., 1969.
–  С. 45.

4. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального
прогнозирования: монография / Д. Белл; Ред. В. Л. Иноземцева. – М.:
Academia, 1999. – 783 с.

5. Кан Г. Год 2000. Мир нашего завтра: антология современной
классической прогностики / Г. Кан, А. Винер. – М.: Эксмо, 2003. – С.
340-354.

6. Brzezinski Z. Between two Ages. America`s Role in the Technotronic
Era / Z.Brzezinski. – N.-Y., 1970. – P. 196.

7. Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер. – М.: АСТ, 2004.

8. Toffler A. Previews and Premisies / A. Toffler – N.-Y., 1983. – P.
107.

9. Toffler A. Powershift: Knowledge, Wealth and Violence at the Edge of
the 21st Century / A. Toffler. – N.-Y., 1990. – P. 467.

10. Махлуп Ф. Производство и распространение знаний в США / Ф. Махлуп.–
М.: Прогресс, 1966. – 462 с.

11. Asahi Hoso. Joho sangyo ron. Information Industry Theory: Dawn of
the Coming Era of the Ectodermal Industry / Hoso Asahi, Umesao Tadao. –
Tokyo: VP, 1963. – 156 p.

12. Porat M., Rubin M. The Information Economy: Development and
Measurement / M. Porat, M. Rubin. – Wash., 1978.

13. Masuda Y. The Information Society as Post-Industrial Society / Y.
Masuda. – Wash., 1981.

14. Стоуньер Т. Информационное богатство: профиль постиндустриальной
экономики / Т. Стоуньер // Новая технократическая волна на Западе. Под
ред. П. С. Гуревича. – М.: Прогресс, 1986. – С. 393.

15. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование
экономики/ Пер. с англ. А. Н. Нестеренко; предисл. и науч. ред.
Б.З.Мильнера / Д. Норт. – М.: Фонд экономической книги «Начала», 1997.

16. Fogel R.W. The Specification Problem in Economic History / R.W.
Fogel  // Journal of Economic History. – 1967. – Vol. 27. – № 3. – P.
283.

17. Gabor D. Inventing the Future / D. Gabor. – Harmondsworth: Penguin
Books, 1964. – p. 164.

18. Кронрод Я.А. Очерки социально-экономического развития ХХ в. /
Я.А.Кронрод. – М.: Наука. – 1992, С. 40.

19. Бицюра Ю. До проблеми визначення понять сталого економічного
зростання та розвитку/ Ю.Бицюра // Економіст. – 2006. – № 5. – С. 64.

20. Попова О.Л. Сталий розвиток агросфери України: політика і механізми
/ О.Л. Попова; НАН України, Ін-т екон. та прогноз. – К., 2009. – 352 с.

21. Наше общее будущее. Доклад Международной комиссии по окружающей
среде и развитию. [Електронний ресурс] – Режим доступу:
unep.org/RU_FactSheet_1_Environment_for_Development-Web. pdf.

22. Хлобистов Є.В. Екологічна безпека трансформаційної економіки / Є.В.
Хлобистов. – К.: Чорнобильінтерінформ, 2004. – 336 с.

23. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку /
За ред. В.М. Гейця. – К.: Фенікс, 2003. – С. 291.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019