Реферат на тему:

Ресурсний потенціал промисловості України та розвиток
конкурентоспроможності національної економіки

Україна на сучасному етапі реформування національної економіки вже
досягла певних успіхів. Вітчизняна економіка визнана ринковою. Крок за
кроком Україна наближається до вступу у Світову організацію торгівлі. У
державі змінилися на краще міжнародні рейтингові оцінки економічної
свободи та конкурентоспроможності її економіки. Очевидно, що
спрямованість і ефективність цих реформ може посилити
конкурентоспроможність національної економіки. Водночас статус країни у
світовій економічній системі буде залежати також від можливостей
національних товаровиробників зайняти й утримати пристойні місця на
світових і регіональних ринках товарів і послуг.

Сучасна теорія конкурентоспроможності, розроблена М. Портером,
професором Гарвардської школи бізнесу [1], виділяє шість факторів
(детермінант) конкурентоспроможності національної економіки:

– фактори: природні ресурси, робоча сила, інфраструктура інше;

– умови попиту: обсяг попиту та вимогливість покупців;

– стратегія фірми, її структура й конкуренти: цілі власників і
менеджерів, характер конкуренції у країні;

– родинні та підтримуючі галузі, тобто забезпечений чи ні виробник
конкурентоспроможної продукції підтримкою таких само
конкурентоспроможних постачальників;

– випадок: винаходи, непередбачені повороти політики або зміни у
світовій економіці;

– державна політика, яка здатна або посилити, або послабити вплив усіх
інших параметрів, що формують економічне середовище.

Посилення чи послаблення ролі кожного з цих факторів викликає зворотну
реакцію всіх інших детермінант.

Пояснимо взаємодію детермінант на прикладі державної підтримки галузей
промисловості в Україні. Прийняті державою законодавчі та нормативні
акти щодо державної підтримки в Україні космічної галузі (Указ
Президента „Про заходи щодо використання космічних технологій для
інноваційного розвитку економіки”, 2001р.), автомобілебудування (закони
України „Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні”, 1997 р. і
„Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, що стосуються
державної підтримки автомобілебудівної промисловості України”, 2001р.),
авіабудування (Закон України „Про державну підтримку літакобудівної
промисловості в Україні”, 2001р.), суднобудування (закони України „Про
заходи щодо державної підтримки суднобудівної промисловості в Україні”,
1999 р., „Про заходи щодо державної підтримки суднобудівної
промисловості в Україні”, 2001 р. і „Про національну програму будування
суден для рибопромислового флоту України на 2002–2010 рр.”, 2002 р.),
сільськогосподарського машинобудування (Указ Президента України „Про
заходи щодо розвитку ринку вітчизняної техніки для агропромислового
комплексу і збільшення її виробництва”, 2001 р.) призвела до розвитку
підтримуючих галузей машинобудування (наприклад двигунобудування) і
підвищений попит на продукцію металургійного комплексу. У свою чергу,
такий фактор як наявність природних ресурсів в Україні для розвитку
металургійної промисловості та ресурси машинобудівного комплексу
дозволили їм адекватно реагувати на потреби галузей, які отримали
державну підтримку. Водночас надходження до держаного бюджету від
експорту металургійної продукції дозволили державі здійснити фінансову
підтримку певних галузей промисловості. Саме завдяки значному
експортному потенціалу і вагомого значення для формування надходжень до
бюджету металургійний комплекс отримав держану підтримку для збереження
і розвитку його основних фондів (закони України „Про економічний
експеримент в гірничо-металургійному комплексі”, 2000 р. та „Про
подальший розвиток гірничо-металургійного комплексу”, 2002 р.).

Інтенсивний розвиток галузей стимулює розвиток суміжних галузей. У той
же час галузі, які виробляють конкурентоспроможну продукцію, стимулюють
якісний і кількісний розвиток попиту. Практично посилення кожної з
детермінант впливає на всі інші. Взаємодія розвинених детермінант
створює стимулююче економічне середовище.

М. Портер, ґрунтуючись на розвиненості факторів і рівня їх взаємодії,
виділяє чотири стадії розвитку конкурентоспроможності країни [1]:

– перша – конкурентоспроможність на основі факторів (людські ресурси:
кваліфікація і вартість робочої сили; фізичні ресурси: доступність і
вартість земельних участків, води, корисних копалин, лісових ресурсів,
джерел енергії тощо; ресурс знань: сума наукової, технічної і ринкової
інформації, що впливає на створення товарів і послуг; грошові ресурси:
кількість і вартість капіталу, який може бути пущений в обіг на
фінансування бізнесу; інфраструктура: тип, якість існуючої
інфраструктури (транспортна система, системи зв’язку, система
банківських платежів, охорона здоров’я, житловий фонд, установи культури
– все те, що обслуговує функціонування бізнесу і робить країну
привабливою як місце проживання і плата за користування);

– друга – конкурентоспроможність на основі інвестицій;

– третя – конкурентоспроможність на основі інновацій;

– четверта – конкурентоспроможність на основі багатства.

Характерні ознаки стадій розвитку конкурентоспроможності подано в
таблиці 1.

Таблиця 1

Характерні ознаки розвитку конкурентоспроможності

Стадія розвитку Характерні ознаки

1. На основі факторів Конкурентоспроможність досягається виключно за
рахунок факторів виробництва. Конкуренція між фірмами здійснюється на
основі зниження цін. Технології, що використовуються, в основному
імпортні. Інвестування, в основному, „під ключ”. Економіка чутлива до
світових економічних криз і втрати факторів або зміни лідерства галузей

2. На основі інвестицій Конкурентоспроможність економіки базується в
основному на здатності національних фірм до агресивного інвестування.
Фірми активно скуповують ліцензії, вкладають невеликі кошти у власні
прикладні розробки. Держава, її громадяни і фірми виступають як
інвестори. Фірми встановлюють прямі зв’язки зі своїми закордонними
покупцями. Зростання кількості фірм веде до посилення конкуренції

3. На основі інновацій Максимально активовані всі домінанти конкурентної
переваги країни. Фірми створюють власні технології. Цінова конкуренція
залишається, але вона основана не на низькій вартості факторів, а на
високій продуктивності праці. Фірми розроблюють глобальну стратегію,
створюють власну мережу продажів і обслуговування продукції, підвищують
імідж власної марки

4. На основі багатства Країни переходять у період спаду. Рушійною силою
економіки стає вже досягнуте багатство. Попит багатих формує специфічні
галузі, які утримують перевагу. Галузі, в яких країна була лідером,
переживають в основному спад. Конкуренція поступається місцем
партнерству

Очевидно, що досягнення найвищого рівня конкурентоспроможності залежить
від інвестицій та інноваційних процесів.

Визначення стадій розвитку конкурентоспроможності країни надає
можливість для розуміння відмінності завдань, що стоять перед
суспільством, і відповідно особливостей в економічній політиці на кожній
стадії.

Привабливість економічної політики на 2 та 3 стадіях розвитку
конкурентоспроможності робить країну цікавою для прямих іноземних
інвестицій (ПІІ). При цьому необхідно зазначити, що уряди країн-членів
СОТ повинні задовольняти вимоги інвесторів згідно з правилами цієї
організації. Збільшення ПІІ є ключовим показником входження країни в
систему глобальних конкурентних відносин. Причому для довгострокового
розвитку національної конкурентоспроможності найбільш перспективним для
економіки країни є залучення інвестицій у інноваційну сферу.

Як показує аналіз конкурентоспроможності національних економік, успіх
держави у світовому конкурентному середовищі, крім інституціональних
змін в управлінні економіки, забезпечують швидкі зміни у промисловому
виробництві завдяки володінню передовими стратегічними технологіями і
сучасними формами ведення бізнесу.

Протягом останніх десятиліть ХХ ст. економічні умови реалізації
конкурентної політики радикально змінилися. По-перше, спостерігається
значне підвищення ролі нововведень в економічному розвитку, а, по-друге,
важливим аспектом економічного середовища стали швидкі технологічні
зміни. Формування економіки знань й підвищення конкурентоспроможності в
Україні має враховувати як зазначені особливості глобального
економічного середовища, так і реальний стан справ у вітчизняній
економіці в наведеному аспекті [2].

Економічні трансформації, створення ринкових засад функціонування і
розвитку, зміни форм власності підприємств та їх реструктуризація,
державна підтримка пріоритетних галузей істотно поширили можливості
розвитку вітчизняного промислового комплексу. Завдяки цим факторам і
використання ресурсних можливостей окремих галузей промисловість України
набула позитивну динаміку в розвитку, починаючи з 1999 року. Динаміку
промислового виробництва наведено в таблиці 2.

Таблиця 2

Динаміка промислового виробництва України

До попереднього року (у відсотках)

1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Промисловість 88,0 94,9 99,7 99,0 104,0 113,2 114,2 107,2 115,8 112,5
103,1

Проте проведені реформи не змінили суттєво технологічну структуру
промисловості, що склалася ще за часів її входження у промисловий
комплекс колишнього СРСР. Основу технологічного потенціалу України
склали авіакосмічна галузь, суднобудування, радіоелектронна і електронна
промисловість (у тому числі мікроелектроніка), приладобудування,
енергомашинобудування. Саме підприємства цих галузей забезпечують
сьогодні експорт Україною високотехнологічної продукції на світові
ринки. Важливу роль у закріпленні позицій України на світових ринках
авіапромисловості та авіаперевезень відіграла участь у перевезеннях
великогабаритних і надважких вантажів літаками Ан-124-100 „Руслан” та Ан
-225 „Мрія”. Перспективним є виробництво нового класу машин –
Ан-74ТК-300 та регіонального турбореактивного лайнера Ан-148. Потреба у
літаках такого класу на світовому ринку дуже висока. У двигунобудуванні
лідерські позиції серед експортерів займає запорізький моторобудівний
комплекс – ВАТ „Мотор-Січ” і КБ „Прогрес”. Питому вагу в структурі
експорту машинобудівної продукції складає важке машинобудування – більше
30 %. В основному на експорт працює суднобудівна галузь. Замовниками
суден є судовласники Греції, Нідерландів, Росії, Німеччини. Певні
позиції зберігає Україна і в експорті сучасної військової техніки.

* » o oe$t’„(:.?. /†/»060////////eeeeeeeeeeeeeeeeess

`„Agd«=1/4

????1/4?Сьогодні у промисловості України домінують третій
(середньотехнологічні галузі) і четвертий (низькотехнологічні галузі)
технологічні уклади. Основу цих укладів складають металургійна, хімічна,
легка промисловість, паливно-енергетичний комплекс, більшість галузей
машинобудування. Їх частка у промисловому виробництві становить 95
відсотків. Частка п’ятого і шостого технологічних укладів не перевищує 5
відсотків. Серед сучасних галузей промисловості в Україні була майже
знищена електронна промисловість, в першу чергу мікроелектроніка, яка
стала основою для розвитку інформаційних і комп’ютерних технологій. У
80-і роки минулого століття за технологічним рівнем цієї галузі Україна
не поступалася країнам Західної Європи, Чехословаччини, НДР, і рівню,
який був у передових підприємств Білорусі та Російської Федерації, що і
сьогодні значною мірою задовольняють потреби цих країн при виробництві
електронної апаратури.

Технічна та технологічна відсталість більшості підприємств негативно
впливає на конкурентоспроможність вітчизняної продукції.

Оцінка технологічного рівня українських підприємств, що склався на
кінець 2002 р. [3], показала: лише 6,8 % з них працюють за новітньою
якісною технологією, захищеною патентом, на рівні зарубіжних аналогів.
Оцінку технологічного рівня промислових підприємств подано в таблиці 3.

Таблиця 3

Технологічний рівень промислових підприємств

Технологічний рівень Відсоток у досліджених групах підприємств

Неекспортери Експортери

Усього, в тому числі 100 100

– застаріла, не дуже якісна, що потребує оновлення 24,2 15,2

– технологія не оновлювалась останні роки 40,1 46,8

– технологія оновлювалась декілька років, тому вона достатньо якісна
26,0 25,7

– новітня якісна технологія, але вона не захищена патентом

(можливо експериментальна) 4,5 5,5

– новітня якісна технологія, яка захищена патентом, на рівні зарубіжних
аналогів 5,2 6,8

Про конкурентоспроможність промислової продукції на зовнішніх ринках
свідчить те, що найбільша частка у загальному експорті України припадає
на металопродукцію. Провідними позиціями в експорті металопродукції
залишаються напівфабрикати, брухт і відходи чорних металів,
гарячокатаний прокат, арматура. Домінування в структурі українського
експорту дешевих напівфабрикатів і іншої низьковартісної продукції,
істотно знижує її експорт з вартості порівняно, наприклад, із Німеччиною
та Японією. Так, базові продукти чорної металургії в загальному обсязі
експорту складають 35 %, а високотехнологічна продукція зі сталі – лише
4,5 %.

Незважаючи на окремі досягнення в експорті високотехнологічної
продукції, сьогодні Україна на світовому ринку асоціюється насамперед з
постачанням сировини. Тоді як на ринку наукомісткої продукції частка
країн „великої сімки” становить 80 %, частка України в сотні, якщо не в
тисячі разів менша. Навіть у технологічно розвиненому турбобудуванні
імпорт французької продукції у 20 разів перевищує поставки з України. І
хоча Україна є однією з дев’яти держав у світі, які здатні самостійно
проектувати і випускати літаки, її виробництво авіапродукції займає лише
99-е місце у світовому рейтингу, а питома вага українських продаж – лише
0,1 %. У суднобудуванні українським верфям достається найменш прибуткова
частина будівництва суден – виготовлення корпусу суден, наповнення якого
здійснюється на верфі замовника. Українська промислова продукція в
основному конкурентоспроможна у країнах, де вимоги до її якості і
технічного рівня нижче, ніж у індустріально розвинених країнах, а також
до країн, де є ще потреба в промисловій продукції, аналогічній тій, що
експортувалася ще зовнішньоторговельними організаціями колишнього СРСР,
або модернізованої до сучасних вимог.

Створення конкурентоспроможного промислового комплексу, здатного в
умовах інтеграції та глобалізації розв’язувати основні завдання
соціально-економічного розвитку та утвердження України як
високотехнологічної держави є основним завданням Державної програми
розвитку промисловості на 2003 – 2011 роки, визначеним постановою
Кабінету Міністрів України від 28.07.2003 р. № 1174.

Дослідження показують, що чим більше економічно розвинена країна, тим
більше вона вкладає у наукові дослідження і активніше стимулює цю
галузь. Так, країни з ВВП на душу населення більше ніж на 30 % від
середньосвітового рівня вкладають коштів у наукову сферу в 1,5 раза
більше. У цю групу входять США, Японія, Швейцарія, Норвегія. Навпаки,
країни, що мають ВВП на душу населення менше ніж 50 % від
середньосвітового (країни Східної Європи, Туреччина, Мексика),
витрачають на розвиток науки в 4,5 раза менше. Відмінність у обсягах
фінансування НДР між лідером серед досліджених країн (США) і аутсайдером
(Туреччина) – 154 рази.

У країнах Організації економічного співробітництва і розвитку вкладення
в НДР здійснюється в середньому на рівні 1,6 %, хоча згідно з
рекомендаціями експертів, для поступального розвитку економіки вони не
повинні бути нижче ніж 2 %. Характерно те, що з ростом вкладень зростає
роль позабюджетних джерел фінансування та змінюється напрямок
концентрації наукових досліджень від громадського сектора в бік
бізнес-компаній. Так, у країнах, де вкладення в науку становлять майже
3 % від ВВП, основним джерелом її фінансування є бізнес – майже 2/3
загального обсягу. Наука в США, Японії, Кореї, Швейцарії, Швеції активно
ведеться переважно в бізнес-компаніях, і більше ніж 70 % наукових
результатів отримують у цьому секторі. Протилежна ситуація в групі
країн, де витрати на НДР менше ніж 1 % від ВВП: утримання науки тут
здійснюється з державних джерел, і частка бізнес-сектора незначна.

Україна за оцінками Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) у
2001 році була віднесена до країн з високою інноваційною здатністю [6].
Її індекс (технологічна активність і людський капітал) – 0,705, хоча
порівняно з 1995 роком він значно погіршився. Зниження рівня
інноваційної здатності характерно для більшості країн – колишніх
республік СРСР (крім республік Прибалтики, Казахстану та Киргизстану). У
всіх країнах – колишніх членів РЕВ – нових членів ЄС їх інноваційна
здатність зросла. Серед країн, що розвиваються, відмітимо значне
зростання інноваційної здатності Бразилії та Малайзії.

Обмеженість фінансових ресурсів України не дозволяє їй забезпечити на
необхідному рівні бюджетні вкладення в науку. Так, держаним бюджетом
2006 року загальні вкладення держави у фундаментальні і прикладні
дослідження для промисловості становлять менше 0,3 % від загальних
видатків бюджету. Це не відповідає згаданим вище рекомендаціям експертів
і призведе до подальшого падіння інноваційної здатності України. Більш
того, така політика не сприяє зміні напряму концентрації фінансування
наукових досліджень від державного в бік бізнес-компаній і залученню до
країни компаній – світових технологічних лідерів.

Згідно з експертними даними, у промислово розвинених країнах, де
інноваційна діяльність приватних компаній характеризується своєю
цілеспрямованістю, близько 27 % наукових проектів реалізуються з
високими економічними результатами, тоді як загальна картина така, що
лише 0,03 % ідей і 0,8 % проектів, що починаються зі стадії завершених
НДДКР, досягають фінансового успіху.

Економіка країн, що здійснюють більш інтенсивні вкладення в НДР,
представлена, найчастіше, глобальними компаніями – лідерами світових
ринків, що, активно проводячи наукові дослідження, мають реальні
підтвердження ефективності вкладень у дану сферу. Як правило, більш
інтенсивні вкладення в НДДКР здійснюють компанії, що зацікавлені в
нарощуванні свого ринкового потенціалу. На високо динамічних ринках,
таких як: ринки електроніки, програмного забезпечення, хімічних
продуктів і фармацевтики, здійснюються найбільш інтенсивні НДДКР. При
цьому найбільші вкладення в наукову сферу, як правило, роблять компанії,
що займають у рейтингу не перші рядки [7].

Стимулювання впровадження новітніх розробок у країнах, що вибрали
інноваційну модель розвитку економіки, здійснюється в межах могутніх
державних програм, де задіяні різні правові й економічні механізми, що
забезпечують успішний саморозвиток бізнесу. Водночас уряди багатьох
країн усвідомили, що повноцінне використання інновацій для національного
розвитку можливо тільки за умови цілеспрямованої інноваційної політики,
що проводиться як транснаціональними компаніями (ТНК) на їхній
території, так і на державному рівні. Сьогодні відбувається
переосмислення ролі ТНК у розвитку конкурентоспроможності національних
економік [6].

Україна має значний науково-технічний і промисловий потенціал, щоб
зацікавити ТНК у реалізації проектів реконструкції і розвитку в нашій
країні. Завдяки поєднанню власних технологічних потужностей і
закордонного потенціалу закордонні інвестиції в реконструкцію і розвиток
здатні підвищити рівень інноваційної і продуктивної активності самих
ТНК. Існує можливість придбати нові технологічні засоби й у такий спосіб
підвищити рівень конкурентоспроможності на світовому ринку.
Країна-генератор може збагатитися за рахунок росту експорту,
двостороннього трансферу технологій і підвищення ефективності
реконструкції і розвитку на власних підприємствах. Економіки
країн-реципієнтів, що розвиваються, можуть мати подібні прибутки, і
навіть на рівень вище, оскільки їхні підприємства через упровадження
проектів реконструкції і розвитку здатні інтегруватися у світові
інноваційні центри.

Глава Уряду України на початку року презентував Довгострокову стратегію
розвитку України та пріоритети діяльності Уряду на 2006–2007 роки. Ця
стратегія ставить своєю метою зробити демократичну і заможну Україну
рівноправним членом спільноти розвинених держав з вагомою міжнародною
роллю. Уряд вважає інтелектуальний потенціал громадян України (а не
метал чи вугілля) є основним ресурсом країни. Його треба ефективно
використовувати та постійно розвивати. При цьому важливо бути відкритим
до прийняття кращої світової практики у нових технологіях, бізнесі,
державному управлінні тощо.

Література:

1. Портер М. Міжнародна конкуренція. – М., Международные отношения,
1993.

2. Конкурентоспроможність національної економіки / За ред.
Б.Є. Кваснюка. – К.: Фенікс, 2005.

3. Вивчення реальної спроможності систем управління захистом інтересів
національних виробників в умовах світової конкуренції на макро- і
мікрорівні / Інформаційно-аналітична фірма ЕКСОР. – Київ, 2003.

4. Трансформация: опыт и проблемы / отчет ЕБРО: Реферат перевода. –
ЭКОВЕСТ, 2001.

5. Annual Report World Economic Forum. – 2005.

6. World Investment Report. Transnational Corporations and the
Internationalization of R&D. – UNCTAD, 2005.

7. Житенко Е.Д. Чем богаче общество, тем больше тратит на науку? //
Инновации, Россия. – № 3. – 2004.

Похожие записи