.

Регіональна науково-технічна політика (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6052
Скачать документ

Реферат на тему:

Регіональна науково-технічна політика

У регіонах України зосереджено значний науковий потенціал, сформовано
потужні наукові комплекси, що часто були орієнтовані не тільки на
наукове забезпечення регіональних пріоритетів, але и всього
народногосподарського комплексу колишнього СРСР. Значна кількість
науково-дослідних і учбових установ мала союзне підпорядкування, а їх
діяльність була орієнтована на інтереси центру.

У зв’язку із становленням державності України, здійсненням власної
науково-технічної політики, визначенням нових державних пріоритетів
відбувається процес організаційної і структурної перебудови системи
наукових досліджень і проектно-конструкторських розробок, відмирають
старі і створюються нові структури українського науково-технічного
комплексу, включаючи докорінне удосконалення його регіональних ланок.

Їх діяльність спрямовується на наукове забезпечення:

– економічного і соціального розвитку регіону на базі раціонального
використання і відтворення місцевих ресурсів, охорони навколишнього
середовища;

– комплексного розв’язання міжгалузевих науково-технічних і
організаційно-управлінських проблем, що обумовлені необхідністю
подолання кризи, економічного пожвавлення і розвитку в інтересах
населення регіону і країни в цілому;

– підвищення технологічного та інформаційного рівня всіх сфер
створювальної діяльності, щоб досягти конкурентоспроможності продукції і
послуг підприємницьких структур регіону;

· розробки і послідовного здійснення стратегії розвитку регіону,
сприяння формуванню високоефективної структури його економіки.

Саме в цьому й полягає найважливіша суть регіональної науково-технічної
політики. При цьому, безумовно, немає ніякого сенсу прагнути до розвитку
в кожному регіоні, як і в цілому в Україні, всіх напрямів сучасної, до
речі досить капітало- і фінансовомісткої науки. Фундаментальні
дослідження концентруються в наукових установах Національної академії
наук і її регіональних центрах. Їх результати треба широко
використовувати в усіх регіонах і місцевостях, де виникає в цьому
необхідність і є можливості практичної реалізації. Наукові відкриття і
розробки – це загальнолюдські надбання – і в [Принципі вони мали б бути
доступними для кожної людини, фірми, підприємства, регіону, країни тощо.
Проте, існуючий світовий устрій і ринкова система, де все без винятку
ставиться на комерційні засади, нові знання і можливості їх надбання теж
купуються і продаються, перетворюються в таємниці, об’єкти введення
жорсткого правового регулювання в міжнародних і міждержавних стосунках.
Новітні технології, інформаційні системи, наукомісткі товари, послуги
тощо коштують дорого і здебільшого не мають вільних лібералізованих
ринків і тим більше вільного розповсюдження і використання. Тому за
наукове і технологічне відставання суспільству доводиться платити
втридорога. Це є одним із стримуючих факторів прискорення
науково-технічного прогресу і світового соціально-економічного прогресу.

Звідси кожна країна прагне мати свій науковий і технологічний потенціал,
який би утримував її на конкурентоздатному рівні в тих чи інших сферах
створювальної діяльності, надійно забезпечував їй відповідну нішу на
світових ринках. Кожному регіону теж доводиться боротися в гострій
конкурентній боротьбі, спираючись на новітні науково-технічні
досягнення. Наскільки обгрунтовані і амбіціозні цілі державної
регіональної політики, настільки вагомі і відношення відповідних владних
структур і науково-технічного прогресу. На науці і освіті ще ніхто не
програвав в історії людства. Вони були, є й будуть могутніми рушіями
прогресу. Затрати на них скуповуються багатократно. І цього не слід
ігнорувати нашим сучасним політикам і державним діячам.

Входження України у європейську спільноту вимагає вивчення і
узагальнення шляхів і методів світових інтеграційних процесів, серед
яких важлива роль належить регіональній інтеграції та транскордонному
співробітництву. Україна має найдовші кордони серед європейських країн.
Із 24 областей і АРК – 19 прикордонні.

Цю специфіку доводиться ретельно враховувати при формуванні і здійсненні
державної регіональної політики і стратегії зовнішньоекономічних
зв’язків, які до сьогоднішнього дня остаточно не визначені. В Європі
накопичений великий досвід прикордонного співробітництва, принципи якого
доцільно використовувати в нашій державі. Тут регіони відіграють значну
роль у формуванні політики загальноєвропейських інтересів, займають
активну позицію щодо повноправного включення їх в процес прийняття і
здійснення рішень ЄС.

Одинадцята Генеральна Асамблея Європейських Регіонів, в якій взяли
участь представники 282 регіонів з 23 країн Європи, підтвердила свій
намір про приєднання до Міжурядової конференції ЄС 1996 р., на якій було
переглянуто договір по Європейській спільноті. За нашою інформацією, з
країн колишнього Радянського Союзу лише три регіони Росії беруть участь
у цій організації. Думаю, що і Україна повинна бути зацікавлена, щоб її
регіони, насамперед Західний, Південний і Східний, з їх могутніми
потенціалами, брали активну участь в міжнародних організаціях і, тим
самим, зміцнювали позиції держави в світогосподарськіи системі.

Співробітництво регіонів зі своїми сусідами може стати тим важелем, який
вже ближчим часом допоможе поліпшенню економічної ситуації в Україні.
Слід використати шанс, який дало нашій державі геополітичне положення.
Україна повинна вміло вигравати в гострій конкурентній боротьбі,
своєчасно знаходити і займати свої ніші у світових ринках.

Особливості регулювання зайнятості в регіонах. З розвитком сучасних
цивілізованих ринкових відносин стає надзвичайно актуальною проблема
формування ефективних регіональних механізмів регулювання сфери
зайнятості, яка охоплює, поряд з економічним розвитком, демоекономічні,
соціально-психологічні, господарсько-історичні та культурні традиції
кожного регіону.

Розробці і здійсненню національної програми зайнятості повинні
передувати регіональні дослідження, що виявляють особливості
територіальних ринків праці, соціально-демографічну специфіку структури
трудового потенціалу, вартісні кон’юнктури робочих місць, динаміки
зайнятих у різних секторах економіки того і чи іншого регіону. Без
знання цих особливостей неможливе ] обгрунтоване програмування сфери
трудових відносин, також як і ! прогнозування процесів на майбутнє.
Розробку стратегічних прогнозів та індикативних програм зайнятості
необхідно здійснювати в органічному зв’язку з програмами роздержавлення
і Приватизації власності, перспективними структурними змінами в
господарському комплексі регіону, інвестиційною та інноваційною
політикою, визначенням темпів оновлення – закриття старих і створення
нових господарських структур і технологічних систем, а з ними і
відповідних робочих місць.

Специфічність та неповторність кожного регіону вимагає вдосконалення
механізму управління його соціально-економічним розвитком. Цей механізм
включає регулювання територіальної Диференціації за критерієм ступеня
концентрації населення і форм його просторової організації, динаміки їх
змін у часі. Це дає підстави для більш раціонального проектування і
розвитку сфери Прикладання праці.

Так, у Карпатському регіоні основна частина працездатного Виселення
зосереджена в сільській місцевості. Несприятливі можливості відкриття
нових робочих місць в несільськогосподарському виробництві, низька
землезабезпеченість сільських жителів загострює проблему зайнятості
працездатного населення цього краю. На початок 1995 р. саме тут
спостерігався найбільший відсоток повного безробіття, що фіксує
статистика (в Ів.-Франківській обл. – 1,21, Закарпатській – 0,61,
Львівській – 0,б4 проти 0,29 по Україні) та низький рівень загальної
зайнятості (Закарпатська обл. – 59%, Ів.-Франківська – 64,6%, Львівська
-69,1% проти 72% по Україні). Необхідне обгрунтування і здійснення
невідкладних заходів щодо формування місцевих ринків праці підготовки і
перепідготовки робочої сили, структурної переорієнтації зайнятості в
цьому регіоні.

Дослідження регіональних ринків праці, ситуація на яких є найбільш
напруженою, свідчать, що її загострення на локальних ринках праці
характеризується суттєвим зростанням кількості звернень з питань
працевлаштування до служб зайнятості, високим рівнем безробіття,
збільшенням безробітних серед молоді і жінок. Несприятлива ситуація на
ринках праці Львівської області потребувала розробки спеціальних
локальних програм зайнятості, в яких мають бути відображені аспекти
соціального захисту і демографічної політики, пошуку нових робочих
місць, включаючи можливості використання міграційних потоків. У зв’язку
з цим особливого значення набуває вивчення більш повної мобілізації
місцевих ресурсів, поєднання їх з регіональними та державними,
встановлення чіткого банківсько-фінансового контролю за їх використанням
і відтворенням в усіх господарських системах, незалежно від форм
власності. У перехідний період без активного державного впливу і
контролю за процесами ефективного реформування економіки країни і всіх
її регіонів не обійтися.

Важливим чинником регіоналізації та просторової спеціалізації економіки
виступають міграційні рухи населення. Їх масштаби і регіональні
особливості дозволяють оцінювати й загальноекономічний ступінь ділової
активності. Дослідження фіксують безпосередній вплив його на динаміку
розселення, статеву та вікову структуру, співвідношення міського і
сільського населення та опосередкований зворотний вплив на регіональні
особливості природного приросту населення і на демографічну ситуацію в
цілому. Наприклад, у Карпатському регіоні дослідження показали
погіршення демографічної ситуації, зниження природного приросту
населення, зростання масштабів міграції, передусім міграції груп
угорців, словаків, німців, євреїв.

Зауважимо, що в попередні роки Інститутом регіональних досліджень НАН
України проводились дослідження трудового потенціалу, зайнятості
циганського етносу в Закарпатті. розгортаючи ці роботи, важливо
грунтовно вивчити соціально-економічні аспекти демографічного розвитку
етнічних груп як на рівні всього регіону, так і в межах його
природноекономічних зон (напр., у Закарпатті – низинна, передгірська і
гірська частини). Досліджуючи чинники, що впливають на розмір, структуру
і напрямки інтенсивних потоків міграції населення, необхідно розробити й
дійовий механізм їх регулювання в кожному регіоні як невід’ємного
компонента функціонування цивілізованого ринку праці.

Кожний регіон, навіть кожна окрема місцевість має свою специфіку і
структуру трудового потенціалу, з одного боку, і резерви активізації
трудової діяльності в забезпеченні повноти коефіцієнта зайнятості, – з
другого. Звідси випливає і ефективність функціонування ринку праці.
Можливості відкриття нових робочих місць мають зараз очевидну тенденцію
до звуження, а закриття діючих робочих місць – до бурхливого розширення,
оскільки промислове виробництво, внаслідок кризового стану, зупиняється.
Робоча сила повністю або частково вивільняється, особливо в великих
промислових центрах, поповнюючи соціальне коло безробітних. Обстеження
свідчать, що більшість робітників у машинобудуванні і легкій
промисловості окремих регіонів працюють по 2 – 3 дні на тиждень, при
неповній зайнятості протягом робочого дня (працюють від 3 до 5 годин).
Адміністрація змушена примусово відправляти працівників у неоплачувані
відпустки. Заробітна плата цих людей знаходиться за межею рівня
прожиткового мінімуму.

В той же час нові робочі місця появляються далеко не в тих пропорціях і
темпах, як ліквідуються старі. Йде вкрай негативний процес
дискваліфікації робочої сили і висококласних фахівців, що ставить під
загрозу майбутній промисловий розвиток з застосуванням новітніх
технологій. Розраховувати на вихід з цього становища лише за рахунок дії
ринку праці не реально. Потрібні комплексні рішення і заходи по розвитку
промислового товаровиробництва з використанням ринкових механізмів і
стимуляторів.

Важливим фактором прискорення появи нових робочих місць, зняття напруги
у зв’язку з низьким коефіцієнтом зайнятості і зростанням безробіття і,
що саме головне, піднесення рівня доходів переважної більшості
збіднілого населення є активізація розвитку підприємництва. Йдеться,
перш за все, про створення і розвиток малих і середніх підприємницьких
структур на базі приватної власності, приватизації державних
підприємств. Державна політика підтримки малого і середнього бізнесу
може забезпечити швидке економічне пожвавлення і зростання.

Про це яскраво свідчить досвід економічно розвинутих країн. Малий бізнес
ініціює економічне зростання на базі широкого використання новітніх
науково-технічних досягнень, технологічного і організаційного оновлення
товаровиробництва і розширення послуг у задоволенні потреб споживачів.

Держава і суспільство тут позитивно сприймають підприємництво як важливу
форму ефективного господарювання. Для його прогресу використовуються
різні методи і важелі економічної підтримки. Вражає і вагомий внесок
малих та середніх підприємницьких структур в економічну могутність
багатьох країн. Зокрема, вони забезпечують понад 40% ВНП США та 57%
кількості зайнятих, в Японії понад 50% ВНП та більше 80% кількості
зайнятих, у ФРН – відповідно 70% і 66% .

Причини стримування і напрямки розвитку регіонального підприємництва

В Україні активізація підприємництва почалася з 1991 р. і набула досить
високих темпів. Проте результати впливу на кінцеві показники
господарювання підприємницьких структур поки що незначні. Зокрема,
частка зайнятих у малому бізнесі до загальної кількості зайнятих вУ
країні не перевищує 10%, приблизно така ж частка малого бізнесу і в
структурі ВНП. Дослідження, проведені вченими Інституту економіки НАН
України, показали, що, починаючи з 1994 р., темпи збільшення малих
підприємницьких структур знижуються. При цьому кожне третє зареєстроване
мале підприємство припиняє свою діяльність, так і не приступивши до
роботи. Вже в 1994 р. зафіксована ситуація, коли кількість зникаючих МП
перевищує кількість тих, що реєструються. Аналіз причин, що гальмують
розвиток підприємництва в Україні, знижують його ефективність, показав,
що основними з них є:

• відсутність виваженої, довгострокової стратегії держави щодо розвитку
справжнього підприємництва;

• несприйняття значною частиною населення підприємництва як
прогресивного виду виробничо-господарської діяльності, здатної розвивати
національну економіку і добробут народу;

• недосконалість законодавчої бази, яка має захищати права власності,
інтереси підприємців і споживачів;

• однобічне спрямування малого бізнесу в спекулятивний товарооборот —
купівля і перепродаж товарів, що вироблені закордонними фірмами або
власними державними підприємствами і перепродаються по цінах, що значно
вищі за їх реальну вартість, іноді в декілька разів, наганяючи обсяг
штучно здутих доходів, що минають виробничий оборот. З цих доходів
здебільшого не сплачують податки. Ще більш невдало формується зараз
фондовий ринок. Реального внеску від такого “підприємництва” у ВВП і НД
по суті немає. Створюється своєрідна тіньова економіка “мильної бульки”,
яка з часом лопне, залишивши після себе пусте місце. Тому треба
законодавчо спрямовувати підприємництво, перш за все, у виробничий
бізнес – випуск товарів і послуг під ринковий попит і їх збут
споживачам. Управління і регулювання розвитку малого і середнього
бізнесу – це прерогатива головним чином обласних, міських, районних і
місцевих органів влади, тобто регіональних владних структур і суб’єктів
підприємницької діяльності.

Намагання уряду керувати розвитком підприємництва з єдиного центру не
дало і не може дати позитивних результатів. Більш того, постійні зміни в
системі оподаткування, фінансово-кредитних і бюджетних регуляторів
підприємництва, відсутність надійної перспективи щодо його розвитку
негативно впливають на можливість залучення іноземних інвесторів,
знижують зацікавленість вітчизняних підприємців.

Важливим фактором, який знижує ефективність виробничого бізнесу, є вкрай
обмежені інвестиції і сучасні технології. Відсутня також елементарна
культура підприємницьких стосунків. У цивілізованих країнах ця культура
базується на багатющому історичному досвіді, що охоплює етнічні і
духовні особливості, поважання і прагнення першочергово забезпечувати
запити споживачів, тобто потреби населення. Відродити культуру
підприємицьких відносин – справа, що пов’язана з перевихованням людини,
її новим мисленням і поведінкою. Це складний і довгостроковий процес
формування нових поколінь і починати його треба з виховання дитини, з
сім’ї, дитячого садка і школи, з місця її проживання і виховання.
Важливо, щоб підприємництво в Україні розвивалось не за вказівками
“зверху”, а на підставі глибоко продуманих і обгрунтованих програм, що
можуть мати як загальнодержавний, так і регіональний, галузевий,
міжгалузевий і місцевий характер. При цьому держава повинна зайняти
активну позицію в підтримці здорового підприємництва, одночасно рішуче
усуваючи криміногенні і протиправні дії під виглядом підприємництва.
Держава має виконувати функції гаранта при формуванні
фінансово-кредитної політики в сфері малого і середнього бізнесу.

Більшість проблем, пов’язаних з його розвитком, можуть і повинні
вирішувати регіони. На їх рівні є повна можливість забезпечувати
керованість цим процесом, інтегруючи енергію і зусилля підприємців на
вирішення найбільш гострих соціально-економічних проблем розвитку
території і її населення. Для цього необхідно чітко визначити
пріоритетні напрями розвитку підприємництва, створювати сприятливі умови
для їх реалізації.

Найбільш гострим питанням, вирішення якого може дати позитивний поштовх
для ефективного розвитку масового підприємництва, є спрямування на це
банківсько-кредитної системи, створення регіональних фондів його
фінансової підтримки, умов для більш вільного доступу до відповідних
ресурсів.

Регіональні фонди підтримки підприємництва можуть акумулювати фінансові
ресурси за рахунок:

• надходжень з місцевих бюджетів;

• відрахувань від коштів, отриманих у результаті приватизації державного
майна;

• надходжень від банківських структур;

• надходжень від прибутків збагатілих бізнесменів;

• відрахувань від грошових надходжень за оплату реєстраційних послуг;

• доходів від підприємницької діяльності фондів;

• іноземних інвестицій.

На рівні регіонів можливе створення пільгових умов при Кредитуванні
підприємців-початківців кредитно-фінансовими установами. Регіональний
фонд підтримки може стати гарантом для «лисих структур. У той же час і
фінансові організації, які надають пільгові кредити підприємцям, повинні
користуватись пільговим оподаткуванням з боку держави.

Було б економічно доцільно в кожному регіоні мати спеціалізовані
банківські установи, в функції яких входило б пільгове кредитування
надійних бізнес-планів малих і середніх підприємницьких структур,
цільове фінансування (в межах спеціальних програм) здійснення лізингових
операцій, що значно знизило б гостроту проблем, пов’язаних з
матеріально-технічним забезпеченням, викупом основних виробничих фондів
у держави, розподілом централізованих фондів тощо.

На сучасному етапі, коли інформаційне забезпечення не відповідає вимогам
ринкової економіки, і, зокрема, підприємницької діяльності, важливо
створювати регіональні банки даних, які накопичуватимуть інформацію про
результати роботи підприємців, потреби народного господарства і
споживачів у їх послугах, рекомендації по підвищенню результативності
підприємницької діяльності тощо.

Ефективність підприємницьких структур залежить від розмірів, структури і
якості інвестицій, яких у багатьох випадках у ваших підприємців обмаль
або зовсім немає. Але їх могли б надати їм фінансово-кредитні установи,
зокрема іпотечні банки малого і середнього бізнесу, які доцільно
створювати.

Слід відзначити, що фінансово-кредитні механізми становлять Серцевину
ринкової економіки розвинутих країн світу. В Україні ці механізми
знаходяться лише в початковій стадії формування, не охоплюючи малих
підприємницьких структур, оскільки вони в багатьох випадках виявляються
неліквідними. Тому за допомогою державного законодавства функції гаранта
в формуванні фінансово-кредитних відносин підприємців має взяти на себе
банківська і фінансова системи, спрямовуючи малий і середній бізнес у
високоприбуткові сфери, що забезпечують самостійність і відтворення за
рахунок власних нагромаджень і з своєчасним поверненням кредитних
ресурсів.

Розвиток міських і сільських поселень в системі екологічної безпеки

Україні зараз вкрай потрібна виважена регіональна політика і в зв’язку з
розв’язанням проблем будівництва і екологічної безпеки. В країні близько
68% населення проживає в міських поселеннях. При цьому мають місце
суттєві регіональні відмінності в розселенні як міського, так і
сільського населення. Якщо процент урбанізації у Донецькій області
становить 90%, у Луганській – 86%, то у Тернопільській та
Івано-Франківській – 44%, у Закарпатській – 39%, у Чернівецькій – 43%, у
Рівненській – 48% . Значно відрізняються в різних регіонах і самі
поселення за їх величиною, галузево-функціональною структурою, розвитком
інфраструктури тощо. Так, у західній частині країни немає міст із
загальною кількістю населення в мільйон і більше. Зовнішній вигляд
поселень, їх планувальна структура визначаються значною мірою
історичними традиціями, природними особливостями, характером людської
діяльності в тих чи інших регіонах.

Отже, країні потрібна і регіональна поселенсько-будівельна політика.
Існуючі будівельні норми і правила (ДВН 360-92) слабо враховують
територіальні відмінності. Окремі з них повторюють норми з попередніх
нормативних збірників, розроблених за часів існування СРСР, і є просто
застарілими. Необхідні нові науково обгрунтовані нормативи, за допомогою
яких можна було б відповідно з регіональними особливостями створювати
середовище, адекватне потребам життєдіяльності людини. Необхідно знайти
кошти і на виконання крупних містобудівельних робіт (генеральних планів
міст, схем розвитку продуктивних сил областей, схем і проектів районних
і сільських планувань тощо), які зараз у зв’язку з відсутністю
фінансування призупинені, але без яких неможливе формування ефективної
політики розвитку міських і сільських поселень в умовах сучасного і
майбутнього прогресу.

Регіональна політика буде дійовою і ефективною тільки тоді, коли вона
чітко зорієнтована на вирішення гострих соціально-економічних і
екологічних проблем. На початкових етапах реформування Україна
перетворилася в країну економічної кризи і національного екологічного
лиха. Розв’язання цих складних проблем є вирішальним завданням не лише
її сьогодення, а й майбутнього. Значним внеском у вирішення цього
завдання може бути надійне еколого-економічне районування. Вже є в цьому
напрямку ряд фундаментальних наукових розробок. Але, на жаль, жодна з
них як слід не ув’язана з загально регіональною політикою держави.
Еколого-природне і економічне районування є важливим елементом
розв’язання складних регіональних проблем, включаючи і екологічні.

На мою думку, еколого-економічне районування України має базуватися на
чіткому визначенні рівня комфортності території залежно від
антропогенного навантаження на неї (з особливим врахуванням техногенного
впливу), ступеня освоєності території за розселенням, визначенням рівня
резистентності території до шкідливих внутрішніх і зовнішніх впливів.
При цьому межі еколого-економічних районів здебільшого не пересікають
меж економічних районів.

У їх межах і має здійснюватися ефективна екологічна політика, спрямована
не лише на загальне поліпшення екологічної ситуації, але і на покращання
умов життєдіяльності людини – її побуту, праці і відпочинку, на
виключення екологічних захворювань, збереження здоров’я населення і
продовження тривалості його життя. Занадто обтяжливо обходиться державі
і людям міграція і переселення з місць екологічних криз і катастроф, як
це сталося після Чорнобильської катастрофи, наслідки якої не можна
подолати навіть в перспективі декількох десятиріч.

Слід зауважити, що більшість дослідників серед районів Оологічної кризи
називають, як правило, Донецьку, Дніпропетровську, Луганську,
Запорізьку, Харківську та Київську області, аргументуючи це показниками
забруднених стічних вод і викидів шкідливих речовин в атмосферу, які
перевищують в цих областях середньореспубліканські показники, відповідно
в 4 – 6 разів. При цьому підкреслюється, що щільність населення в цих
містах є вищою більше, ніж в 2 рази від середньої по Україні. Навряд чи
можна погодитись з однозначною характеристикою умов проживання в цих
областях, вважаючи їх індустріально-токсикологічною агресією проти
населення, і закликати його до негайних заходів щодо покращання
екологічної ситуації в їх межах. Це не більше як нереалістичне мітингове
гасло. Але одночасно акцентуємо увагу на необхідності проведення
спеціальних більш ґрунтовних досліджень зон екологічної кризи у відносно
благополучних з точки зору кількості викидів областях, але
катастрофічних з точки зору впливу на стан здоров’я населення, про що
свідчить поява незнаних досі людству хвороб (тотальне і кущове облисіння
дітей в Чернівцях, ураження зубів дітей в поселеннях
Львівсько-Волинського вугільного басейну тощо).

Тільки фундаментальна розробка і здійснення стратегічної моделі розвитку
еколого-економічних районів, визначення мети і засобів її досягнення в
межах стратегії регіональної політики може призупинити необоротні
процеси деградації природи і сприяти збереженню генофонду нації.

Основні принципи формування вільних економічних зон.

Формування спеціальних, або так званих “вільних” економічних зон – це
складний і неоднозначний процес. Він охоплює чимало країн світу,
характеризуючи тенденції, з одного боку, до відкритості економіки країн,
удосконалення і розвитку міжнародних економічних відносин, а з другого,
– до прояву якісно нових принципів внутрішньої регіональної політики. В
межах єдиного загальнодержавного правового простору країни, де
створюються такі зони, прагнуть полегшити через свої регіональні
структури вихід у безпосередні зарубіжні стосунки на принципах
економічної взаємовигоди.

Функції спеціальних економічних зон у різних країнах світу різні,
залежно від проявів загальнодержавних і регіональних інтересів, ступеня
досконалості діючого законодавства та інтеграції в світову економічну
систему. Економічні інтереси далеко неоднакові і в різних регіонах у
межах однієї країни. Кожний регіон, його владні структури, вирішуючи
свої проблеми, прагнуть якомога ефективніше використовувати можливості
не лише широких внутрішньодержавних, а й зовнішніх зв’язків. Тут нерідко
і виникають протиріччя між загальними і місцевими інтересами, що
неминуче впливає на характер, напрямки діяльності і швидкість формування
спеціальних зон.

У більшості західних країн функціональне їх призначення зводиться
переважно до забезпечення вільного товарообігу і розвитку безмитної
торгівлі. Для цього обираються і відповідні місця розташування цих зон з
високорозвиненою ринковою інфраструктурою – системою різноманітних
транспортних сполучень і сучасного зв’язку, спеціалізованих складських і
торгових приміщень. Умови безмитної роздрібної торгівлі можна навіть
спостерігати в нейтральних зонах великих аеропортів багатьох західних
країн.

z

b b “i$Z’X+60oeoeoeoeoeoeoeoeoenaUUUUUIIIIIII

(

*

Зовсім інше функціональне призначення спеціальних зон в КНР. Державна
політика їх функціонування передбачає, по-перше, залучення іноземного
капіталу, створення для інвесторів найвигідніших умов інвестування в
технологічно досконалі виробничі системи, які були б конкурентоздатними
на зарубіжних ринках, а, по-друге, масове розповсюдження цих технологій
в континентальному Китаї. Спеціальні зони розміщені в приморських
регіонах з розвиненим портовим господарством і забезпеченням Надійних і
дешевих вантажопотоків по світових океанських просторах.

Основним інвестором виступає тут китайська діаспора, яка вкладає свій
капітал переважно в сфери з швидким його оборотом – легку, харчову і
фармацевтичну промисловість, радіоелектроніку, будівництво, ринкову
інфраструктуру тощо. Але умови й рівні життя і праці людей у цих зонах
суттєво відрізняються від звичайних провінцій. Тому, щоб запобігти
масовій міграції населення, уряду Китаю доводиться вживати заходів
особливого режиму функціонування спеціальних економічних зон, включаючи
навіть огородження їх колючим дротом, збройну охорону кордонів, введення
жорсткої системи перепусток, порушуючи тим самим права людини на вільний
вибір місця проживання і пересування по території власної країни.

Зрозуміло, що китайський досвід замкнених і режимних умов розвитку
“вільних” економічних зон непридатний для України. Західний досвід
орієнтації спеціальних зон переважно на безмитну зовнішню торгівлю,
також навряд чи може задовольняти інтереси українських регіонів, які
знаходяться в досить складній економічній ситуації перехідного періоду.

З метою активізації підприємництва, структурної переорієнтації
економіки, технологічного оновлення і випуску конкурентоздатної
продукції, наші спеціалізовані зони мають зараз орієнтуватися на більш
широкий діапазон своїх функцій, не обмежуючи їх лише вільним рухом
товарів, а створювати сприятливі умови для вільного руху капіталів,
розвитку взаємовигідної інвестиційної і інноваційної діяльності,
збільшення експорту власних товарів і послуг, залучення новітніх
технологій та прискорення соціально-економічного розвитку регіонів.

У зв’язку з цим можуть формуватися різні типи ВЕЗ, залежно від ресурсних
особливостей, розвитку і структури економіки, визначеної регіональної
політики, знань і умінь керівництва регіону здійснювати взаємовигідну і
активну зовнішньоекономічну діяльність з своїми партнерами.

Вже створена певна законодавча база формування і функціонування ВЕЗ.
Верховною Радою України ще в 1992 році прийнято Закон України “Про
загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних)
економічних зон”. Кабінетом Міністрів постановою від 14 березня 1994
року № 167 схвалена Концепція їх створення, постановою від 14 липня 1993
року № 533 утворена Міжвідомча комісія з розгляду і підготовки
відповідних документів, постановою від 4 серпня 1994 року № 366
затверджено Положення про зазначену Міжвідомчу комісію та порядок
розгляду нею відповідної документації; в серпні 1994 року схвалено
тимчасові типові методичні рекомендації по розробці техніко-економічного
обгрунтування ВЕЗ. Рекомендовано надавати перевагу локальним (точковим)
формуванням, які розміщуються на невеликих територіях.

Немає тільки головного – хоча б однієї ефективно функціонуючої в Україні
ВЕЗ, щоб накопичувати власний як позитивний, так і негативний досвід. Є
лише досить багато намірів і бажань. Ведеться вже довго розробка
необхідної документації, зокрема в Закарпатській області: спочатку з
охопленням всієї області, а потім в межах ВЕЗ “Європа – Центр”, ВЕЗ
“Чоп-Інтер-Порт”, ВЕЗ “Закарпаття”. Розробляється також проект ВЕЗ
“‘Лідія -Харків” – у Харківській, ВЕЗ “Інтерпол – Ковель” у Волинській,
ВЕЗ “Південна Пальміра” та “Южненська” в Одеській області, ВЕЗ “Азов’я”
у м. Маріуполі, ВЕЗ “Порто-Франко” в м. Одесі. Опрацьовуються питання
доцільності створення зон у містах Севастополі, Білій Церкві, Скадовську
тощо.

Скажу відверто, що у мене виникає занепокоєння, чи не стане це черговою
імітацією практичної діяльності, що далека від реальності. Тим більше,
цей сумнів підкріплюється фактом, що ряд документів по створенню ВЕЗ
розглядалися Міжвідомчою комісією, наприклад, “Чоп – Інтер – Порт” в
січні 1994 р., “Лідія – Харків” в лютому 1994 р. і були направлені
місцевим адміністраціям на доопрацювання, але до цього часу (перший
квартал 1997 р.) справа не зрушила з місця.

На мій погляд, треба було б не роздувати штучно цей складний процес до
широкомасштабної державної акції, а обрати обмежену кількість об’єктів –
один-два, або два-три, де проведена найбільш ретельна підготовка і де
склалися кращі умови, є керівники і фахівці, що знають і вміють швидко
реалізувати проект ефективного створення і функціонування ВЕЗ. Нехай
вони будуть навіть експериментальні. На їх досвіді можна буде більш
впевнено рухатись далі. Тим більше, що у високорозвинених країнах світу
розвиток вільних економічних зон є скоріше винятком, ніж масовим
закономірним явищем. Ці країни здебільшого цілком перетворюються у
вільні економічні зони.

Аналіз документів, що підготовлені для розвитку ВЕЗ, свідчить, що
нерідко вони суперечать чинному законодавству в окремих питаннях. Не
проробляються як слід системи оподаткування, митного і
валютно-фінансового регулювання та управління зонами. Здебільшого
відсутні обгрунтовані розрахунки кінцевих наслідків
соціально-економічної діяльності зон, без чого взагалі не можна робити
висновків про доцільність їх створення.

Що стосується першого проекту ВЕЗ “Європа – Центр” у Закарпатській
області, то у 1993 році комплект документів по цій зоні пройшов навіть
обговорення у Кабінеті Міністрів України, але був відправлений Верховною
Радою України на доопрацювання, оскільки він передбачав розповсюдження
статусу ВЕЗ (податкові, бюджетні пільги, особливий митний режим тощо) на
всю територію області, не мав чітко визначених напрямків спеціалізації і
структури розвитку та джерел інвестиційної діяльності, критеріїв
результативних оцінок.

При розгляді Міжвідомчою комісією матеріалів щодо створення ВЕЗ “Чоп –
Інтер – Порт” виявилося, що облрадою не був представлений основний
документ – “Техніко-економічне обгрунтування доцільності створення і
функціонування ВЕЗ”, де мають бути обгрунтовані її модель, територія
розміщення, функціональна спрямованість, основні етапи розвитку,
спеціальний режим діяльності, а також економічна та бюджетна
ефективність, без чого не можна взагалі робити будь-які серйозні
висновки.

Основні принципи і модель формування і функціонування ВЕЗ зводяться до
такого.

По-перше, будучи невід’ємною частиною території України, ВЕЗ залишається
під повною юрисдикцією держави, дією її Конституції і законодавства.
Інакше кажучи, її створення не дає ніякого права на автаркію від системи
загальнодержавної і регіональної влади.

По-друге, встановлення особливого економічного режиму функціонування ВЕЗ
не звільняє її від відповідної участі у формуванні фінансових і
бюджетних ресурсів держави, області і місцевих органів влади.

По-третє, ВЕЗ має всіляко сприяти не лише регіону свого розміщення, а й
державі в цілому, виходу на зарубіжні ринки, розширенню
експортно-імпортних можливостей і створенню конкурентоспроможного
експортного потенціалу.

По-четверте, ВЕЗ шляхом ініціювання розробки, прийняття і введення в дію
відповідних законодавчих актів і виконавчих рішень, створює найбільш
сприятливі і взаємовигідні умови для вільного зовнішнього товарообігу,
переливу капіталів, новітніх технологій, науково-технічних розробок,
широкої інвестиційної і інноваційної діяльності, розвитку виробничої і
ринкової інфраструктури, сучасних засобів сполучень.

По-п’яте, передбачені законодавством пільгові умови податкової, митної,
фінансово-кредитної, інвестиційної і цінової політики в межах ВЕЗ мають
здійснюватися за рахунок внутрішнім; джерел доходів і нагромаджень від
розвитку товаровиробництва і товарообігу, підвищення ефективності
зовнішньоекономічної діяльності. Для виділення бюджетних дотацій на це
немає ґрунтовних підстав, бо це перша характерна ознака і критеріальна
оцінка неефективної діяльності ВЕЗ. Державна казна, навпаки, має право
очікувати збільшення від неї надходжень до бюджету.

По-шосте, ефективне функціонування ВЕЗ неможливо без високорозвиненої
банківської системи, функціонування на її території змішаних і іноземних
банків, які б стимулювали приплив у зону зовнішніх капіталів та
інвесторів.

По-сьоме, мотивація підприємницької діяльності і високопродуктивної
праці, рівень і умови життя населення, різних його соціальних верств
складатиметься в економічній зоні, як і в будь-яких інших регіонах
країни, за результатами праці, одержання доходів, формування фондів
нагромадження і споживання в кожній господарській структурі і в межах
всієї зони.

Зараз у світі нараховується 21 різновидність ВЕЗ за їх структурою і
напрямком діяльності. Так що є вже досить великий вибір, не кажучи про
необмежену можливість моделювання за критерієм кінцевої результативності
нових варіантів. Деякі дослідники фіксують, що на початку 90-х років у
країнах світу функціонувало близько 600 ВЕЗ, які охоплювали майже 8%
світової торгівлі. За іншими даними, їх налічується лише 300. У країнах,
що розвиваються, переважають типи експортно-промислових ВЕЗ (Китай,
Корея, Румунія, Польща та інші), які зорієнтовані на залучення
іноземного капіталу і нових технологій. У розвинених країнах є також
окремі зони, функціональне призначення яких всіляко сприяти інтенсивному
розвитку окремих територій. Переважають ВЕЗ вільного
зовнішньоторговельного напрямку.

Є і характерні загальні ознаки ВЕЗ: базування в основному на іноземному
капіталі, створення спільних підприємств з орієнтацією на експорт;
регулювання економічної діяльності і контроль за нею здійснюються тим
національним урядом, де така зона знаходиться відповідно до чинного
законодавства. Керівники підприємств зони мають порівняно більшу свободу
дій у визначенні як стратегічних, “гак і тактичних рішень порівняно з
іншими господарськими системами країни. Для ефективного функціонування
ВЕЗ суттєву роль відіграє наявність природних і трудових ресурсів, вдале
географічне розташування, розвинена інфраструктура, а також політична і
економічна стабільність держави.

Треба, безумовно, ретельно вивчати і використовувати. стосовно до наших
умов, досвід зарубіжних країн. Проте структура цілей, методів і засобів
їх досягнення мають розроблятися в кожному окремому проекті ВЕЗ.
Узагальнені принципи і чужий досвід тут мало що допоможуть. Виходячи з
загальної стратегії соціально-економічного розвитку країни, оціночного
критерію кінцевої результативності, доцільно проводити конкретні
модельні розрахунки, одержувати різні варіанти і обирати з них
найкращий.

Як відомо, за українським законодавством, спеціальні (вільні) економічні
зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента
України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів
України та місцевої державної адміністрації. Точно визначена процедура
розгляду і вирішення цього питання, розробки, внесення і розгляду
відповідної документації. Законом про загальні засади створення і
функціонування ВЕЗ надаються вагомі пільги і гарантії національним і
іноземним інвесторам та фізичним особам.

На всі об’єкти та суб’єкти економічної діяльності поширюється система
державних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством про
інвестиційну діяльність та іноземні інвестиції. Держава гарантує
суб’єктам господарської діяльності ВЕЗ право на вивезення прибутку і
капіталу, інвестованого в спеціальну економічну зону, за її межі і за
межі кордонів України. Передбачається можливість спрощеного порядку
в’їзду в зону іноземних громадян, можливості одержання надзвичайних
пільг на різні заходи по здійсненню інвестування тощо.

Проте діюче законодавство щодо ВЕЗ не можна вважати достатньо
досконалим. Його треба поліпшувати в напрямку забезпечення гарантій
гармонійного поєднання економічних інтересів усіх партнерів, що формують
і забезпечують ефективне функціонування цих зон. Особливо важливе
значення має створення надійної, чіткої і високорезультативноЇ системи
економічного управління і регулювання в зоні і в кожному її об’єкті
підприємницької діяльності. Без дії сучасного жорсткого менеджменту
високого ефекту не одержати. Тому проблема підготовки керівників і
фахівців високого класу має бути важливою .складовою частиною проекту і
заходів по його реалізації.

Одночасно має чітко діяти регулюючий банківсько-фінансовий і економічний
механізм, узгодженість всіх управлінських ланок владних і господарських
структур у поєднанні у функціонуванням вільного, але
високоорганізованого і лібералізованого зовнішнього ринку. Таким чином,
створення системи ВЕЗ вимагає всебічно виваженого, науково
обгрунтованого підходу, щоб вона дійсно могла виконувати покладені на
неї важливі функції сучасного розвитку дійових зовнішньоекономічних
Зв’язків, прискорення інтеграції України в світову економічну систему.

Одним з найважливіших принципів формування та функціонування ВЕЗ є
дотримання всіма підприємствами, фірмами та іншими товаровиробниками
вимог екологічної безпеки. Воднораз при цьому повинні неодмінно
забезпечуватися раціональне та ощадливе використання природних ресурсів,
їх охорона і відтворення, а також комплексне використання
мінерально-сировинних ресурсів. Йдеться про застосування
екологобезпечних, безвідходних (або маловідходних) та ресурсозберігаючих
технологій.

Справа в тому, що наша країна має, на жаль, найвищий інтегральний
показник антропотехногенних навантажень на природне середовище між
європейськими країнами. За оцінками зарубіжних експертів щорічні втрати
України від неефективного та екологічно невиваженого природокористування
й забруднення середовища становлять від 15 до 20% її національного
доходу і є, мабуть, найбільшими в світі.

Тому формування вільних економічних зон не повинно суперечити
національним пріоритетам у сфері екології. Особливо гостро постає ця
проблема в екокризових індустріальних регіонах, де надмірна токсикація
природи та населення, а також у забруднених басейнах Дніпра, Азовського
і Чорного морів.

Не можна допускати розміщення у вільних економічних зонах екологічно
шкідливих виробництв і застосування екологонебезпечних технологій. Більш
того, еколого-економічний підхід до формування і розміщення ВЕЗ має бути
головним і навіть визначальним, тобто екологічний розвиток має
забезпечуватися без шкоди природі, а отже, й суспільству.

Аналіз світогосподарських зв’язків останніх двох-трьох десятиліть
свідчить, що економічно розвинуті країни прагнуть винести за межі своїх
метрополій екологічно шкідливі та небезпечні виробництва і розмістити їх
на території інших держав. З’явився своєрідний феномен “екологічного
колоніалізму”. Основні його риси – широкомасштабний вивіз
мінерально-сировинних, лісових та інших біологічних ресурсів з
одночасним перенесенням у країни, що розвиваються, “брудних” галузей
промисловості й експорт до них екологічно небезпечних технологій і видів
продукції; захоронення на їх територіях токсичних та радіоактивних
відходів.

Зовнішньоекономічна політика держави, включаючи формування спеціальних
економічних зон, має оберігати Україну від перетворення її на екологічну
колонію. Всебічна і об’єктивна екологічна експертиза проектів ВЕЗ
повинна бути найважливішою передумовою доцільності їх формування та
розміщення в тих чи інших регіонах.

Інтереси і потенціали України в розвитку партнерських взаємовідносин з
країнами Центральної Азії та Кавказу

Україна є однією з найбільших держав Центральної Європи. Вона займає
дуже важливе і вигідне географічне положення на шляхах між країнами
Сходу і Заходу, Півночі та Півдня. Поряд із сприятливими природними і
господарськими умовами для виробництва різноманітних товарів, Україна
має широкі можливості в справі розвитку транснаціональних транспортних
(повітряних, водних і наземних) зв’язків для безперебійних вантажо- і
пасажиропотоків, а також забезпечення взаємовигідного міжнародного
поділу праці, спеціалізації, кооперування та інтеграції виробництва,
інфраструктури і торговельно-економічних взаємозв’язків, і в тому числі
– з країнами Центральної Азії та Кавказу.

Науково-технічний, мінерально-сировинний, ґрунтовий, рослинний,
тваринний і трудовий потенціали нашої країни є порівняно високими. Про
це свідчить хоча б той очевидний факт, що у 80-і роки Україна, займаючи
2,7% (603,7 тис. км2) у загальній земельній території колишнього
Радянського Союзу і 17,9% (52 млн. чол.) у сумарній чисельності його
населення, виробляла

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020