Економічні теми різне

РЕФЕРАТ

на тему:

Регіональна економічна політика України в умовах державної незалежності.

П Л А Н

Основні проблеми соціально-економічного розвитку України.

Розвиток промисловості індустріально розвинутих країн.

Рівень розвитку соціально-культурної сфери.

Регіональна політика, її характеристика та завдання.

Реконструкція та структурна перебудова народного господарства.

Локальні відтворювальні процеси.

Успішне здійснення соціально-економічних перетворень в Україні значною
мірою залежить від раціонального поєднання загальнодержавних інтересів з
інтересами й особливостями регіонів, ефективним використанням їх
природно-ресурсного та економічного потенціалу. Досвід минулого свідчить
про те, що надмірна концентрація фінансових і матеріальних ресурсів у
розпорядженні центральних органів управління, звуження економічної бази
місцевих органів, нехтування територіальними пропорціями при плануванні
розвитку народного господарства негативно позначилися на рівнях
економічного розвитку регіонів України і призвели до нагромадження на
місцях серйозних господарських, соціальних та екологічних проблем.
Найбільш болючими з них є:

— недосконалість галузевої структури більшості регіональних
господарських комплексів, насамперед промислових, низька їх економічна
ефективність;

— однобічна галузева спеціалізація регіонів, обмежена сфера застосування
праці;

— значні відмінності між регіонами у рівнях соціально-економічного
розвитку;

— суттєво відставання під діючих нормативів у розвитку соціальної і
виробничої інфраструктури, особливо в сільській місцевості, низький
рівень використання економічного потенціалу малих міст і сіл;

— неефективне використання місцевих ресурсів (трудових, земельних,
водних), надмірне забруднення навколишнього природного середовища.

В структурі промислового виробництва багатьох областей, насамперед
індустріальних (Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської,
Харківської) переважають галузі важкої індустрії при недостатньому
розвитку виробництва споживчих товарів і послуг. Дуже істотними є
відмінності у рівнях економічного розвитку регіонів. Половина областей
характеризується досить скромним економічним потенціалом, їх частка у
створенні національного доходу України незначна і становить від 1,5 до 3
%. Зате частка 6 індустріально розвинутих областей (Дніпропетровської,
Донецької, Запорізької, Київської з м. Києвом, Луганської та
Харківської) сягає майже 50 % виробленого в масштабі держави
національного доходу і близько 60 % основних виробничих фондів
промисловості. Внаслідок цього в країні мають місце досить значні
міжрегіональні розбіжності у виробництві національного доходу на душу
населення, які в 1900 р. становили 45 пунктів (Запорізька область — 125
% до середнього показника по Україні, Закарпатська — 80 %). Водночас
міжнародні порівняння показують, що міжрегіональні відмінності цього
показника не повинні перевищувати 20 пунктів), що є умовою збереження
соціального балансу в територіальних структурах.

Сьогодні інтегрований рівень розвитку соціально-культурної сфери в
областях України сягає лише 40—52 % від передбаченого нормативами, а
ступінь задоволення потреб населення у платних послугах — всього 38—45%
раціональної норми. Не досягнуто необхідного для забезпечення сучасних
потреб рівня розвитку систем зв’язку, інформатики, транспортних
комунікацій. У занедбаному стані соціально-культурна сфера в селах, де
вона не тільки не відповідає прийнятим нормативам, але в багатьох з них
взагалі відсутня. Майже 30 % сіл (в основному малих) не мають закладів
охорони здоров’я, близько 50 % — дитячих дошкільних закладів, будинків
побуту та комплексних приймальних пунктів. Технічна впорядкованість
житлового фонду в сільській місцевості в 2—5 разів поступається місту.
Все це значною мірою зумовлює відплив сільського населення міста і
загальне його постаріння.

До цього слід додати, що нинішня система територіальної організації
розселення не забезпечує необхідний рівень взаємозв’язаного розвитку
міст і сіл та умов для ефективного використання ресурсного і виробничого
потенціалу.

Продовжують зберігатися значні диспропорції у зайнятості населення. В
західних областях та деяких східних регіонах сформувалися контингенти
тимчасово незайнятого працездатного населення, тобто має місце так зване
«приховане безробіття». Передбачається, що внаслідок закриття та
реконструкції шахт вугільної галузі Донбасу потреба її в робітниках може
й далі скорочуватися—протягом 1993—1995 рр. на 40—50 тис. чол. Майже 80
тис. чол. у країні з різних причин не знайдуть постійної роботи в місцях
проживання і тому змушені будуть щорічно від’їжджати в інші регіони на
сезонні роботи. За кількістю безробітних на 1000 чол. зайнятих
Тернопільська область в 4,3 рази перевищила середнім показник по
Україні, Львівська — в 3,5 Івано-Франківська — в 3.3 рази. Проблеми у
сфері зайнятості ускладнюються внаслідок низької мобільності населення,
що, в свою чергу, зумовлено відсутністю ринку житла, обмеженнями у
прописці, недостатнім рівнем розвитку соціально культурної сфери.

Вкрай незадовільно використовуються водні та земельні ресурси. Надмірні
витрати води (понад встановлені нормативи) характерні для
житлово-комунального і сільського господарства багатьох галузей про
мисловості. За останні 30 років водоспоживання у сільському
господарств: зросло в 4,8 рази, водночас в 3,8 рази збільшилося й
безповоротне водоспоживання.

Понад 30 тис. га родючих земель країни зайнято відходами промислового
виробництва, щорічно для різних видів будівництва відводиться 12—14 тис.
га сільськогосподарських угідь, внаслідок чого їх площа за останні 40
років зменшилася на 3 млн. га, а землезабезпеченість знизилася з 1,2 до
0,8 га. Катастрофічних масштабів досягла ерозія грунтів, яка охопила
сільгоспугіддя практично в усіх областях. Площі змитої ріллі, що
перебувають в інтенсивному обробітку, досягли в Україні 10,2 млн. га, що
становить 33 % усіх її площ, а в Донецькій та Луганській областях цей
показник досяг 65 %.

У багатьох регіонах дуже складною залишається екологічна ситуація.
Переважний розвиток ресурсо- та енергомістких галузей промисловості
сприяв формуванню високого антропогенного та техногенного навантаження
на природно-територіальний комплекс країни. Понад допустимі норми
забруднені атмосфера, вода, грунти у більшості районів Донбасу,
Придністров’я, Київщини, Житомирщини, у промислових центрах Прикарпаття,
Причорномор’я та Приазов’я. В 50 містах з 190, де діють постійні
санітарно-епідеміологічні служби, викиди в атмосферу забруднюючих
речовин в 5—20 разів перевищують гранично допустимі норми. Екологічний
фактор значно загострив проблему раціонального розміщення промислових
виробництв і споруд на території України.

Наведений перелік охоплює найхарактерніші проблеми територіального
розвитку і свідчить про те, що в країні необхідно мати науково
обгрунтовану регіональну економічну політику, яка б поєднувала дії
центральних та місцевих виконавчих органів, спрямовані на вирішення
названих та інших проблем, забезпечувала комплексний економічний і
соціальний розвиток регіонів. До цього часу Україна не мала своєї
регіональної політики розвитку її продуктивних сил. Ідеологія
регіонального управління, методичні положення щодо розробки
територіальних планів та схем розміщення продуктивних сил формувалися в
Москві, там же приймалися рішення про затвердження генеральних планів
розвитку великих міст, про райони розміщення окремих підприємств та
виробництв на Україні.

На наш погляд, регіональна економічна політика має характеризуватися:
цільовою спрямованістю, пріоритетами регіонального розвитку, механізмами
регулювання територіальних пропорцій. Що до цілей, то вони, як ми
вважаємо, можуть бути поділені на стратегічні і тактичні, тобто мати
певні напрями і завдання, вирішення яких можливе протягом найближчої чи
віддаленої перспективи.

Стратегічні завдання регіональної політики полягають у тому, щоб
оптимально поєднати інтереси держави і окремих регіонів, створити в
повному обсягу необхідні правові та економічні умови для раціонального
використання місцевих ресурсів і особливостей природно-виробничого
потенціалу, вирівнювання рівнів економічного розвитку територій, науково
обгрунтувати доцільність впровадження нової системи
адміністративно-територіального поділу та економічного районування для
забезпечення ефективного територіального управління і гармонійного
розвитку продуктивних сил України в цілому.

До таких цілей слід віднести забезпечення стабільності розвитку
продуктивних сил регіонів, переведення управління багатьма напрямами
економічних реформ в Україні безпосередньо на регіональний рівень. Це,
зокрема, питання розвитку підприємництва, здійснення земельної реформи,
приватизації об’єктів комунальної власності, забезпечення розвитку
соціальної та локальної виробничої інфраструктури, соціальної
захищеності і зайнятості населення, використання місцевих природних,
трудових, вторинних ресурсів, охорони природного середовища, розвитку
мікрорегіональних систем розселення, створення вільних економічних зон,
налагодження прикордонного товарообміну. Для їх вирішення необхідно
чітко розподілити повноваження у сфері соціально-економічних питань між
центральними та місцевими органами, у тому числі в структурах «область —
район — місто» та «Рада — держадміністрація». Сьогодні відсутність
такого розподілу їх функцій призводить до негативних наслідків — створює
паралелізм у роботі та знижує рівень відповідальності за розвиток
регіонів і здійснення на місцях економічних реформ.

Регіональна політика держави охоплює принаймні такі основні аспекти:
економічний, соціальний, демографічний, екологічний, поселенський та
науково-технічний. Економічний аспект передбачає інтенсифікацію
виробництва в регіоні, раціональне розміщення продуктивних сил та
ефективне використання природно-господарського потенціалу. Соціальний —
орієнтується на посилення соціальної спрямованості господарського
розвитку і комплексність інфраструктурного забезпечення. Демографічний —
спрямовується на стимулювання якісних змін демографічної та соціальної
структури населення регіонів. Екологічний аспект — регулювання
природно-господарської збалансованості в регіонах та охорону
навколишнього природного середовища. Поселенський — покликаний
забезпечити єдність при формуванні регіональних багатоступінчатих систем
розселення і виробництва. Науково-технічний — орієнтований на визначення
пріоритетних напрямів наукових досліджень у господарському розвитку та
раціональному ресурсоспоживанні і природокористуванні.

Вказані аспекти визначені в результаті досліджень, що були проведені
минулого року творчою групою наукових працівників інституту економіки АН
України, Ради по вивченню продуктивних сил України, Науково-дослідного
економічного інституту Мінекономіки, Київського державного університету,
яка була створена за ініціативою Міністерства економіки.

Відповідно до цих аспектів визначаються завдання регіональної політики,
головними з яких є:

— забезпечення комплексного і збалансованого соціально-економічного
розвитку регіонів шляхом раціонального використання природних,
географічних демографічних особливостей районів, їх економічного та
науково-технічного потенціалу;

— здійснення прогресивної структурної перебудови економіки регіонів з
впровадженням ефективних енерго- та ресурсозберігаючих технологій,
розвитком наукомістких виробництв;

— стимулювання роздержавлення і приватизації, створення фермерських
господарств (з урахуванням особливостей структури економіки та місцевих
традицій) для досягнення раціонального поєднання різних форм власності і
господарювання;

— суттєве оздоровляння екологічної обстановки і створення сприятливих
умов для життєдіяльності населення;

— раціональне використання рекреаційних ресурсів регіонів шляхом
створення розгалуженої мережі транспортних комунікацій, об’єктів
соціальної та виробничої інфраструктури;

— формування раціональної системи розселення в результаті збереження
заселеності сільської місцевості на можливо більшій території, посилення
активності функціонування сільських населених пунктів, малих міст та
міських поселень, стримування зростання великих міст, а також створення
умов для їх якісного перетворення;

— економічне та соціальне забезпечення повернення в місця традиційного
проживання депортованих народів, що мешкали переважно у південних
областях та в Криму;

— збереження етнографічної самобутності регіонів, охорона пам’яток
історії та культури.

Регіональна політика повинна мати відповідні пріоритети, тобто надавати
переваги на даному етапі розвитку певних галузей, видів діяльності, форм
господарювання конкретних регіонів з тим, щоб найефективніше використати
їх природний та економічний потенціал, забезпечити розв’язання намічених
соціально-економічних завдань і задоволення потреб населення відповідних
регіонів і України в цілому. Пріоритети розвитку регіонів можуть
визначатися як на державному, так і на місцевих рівнях управління
залежно від важливості поставлених цілей завдань та
фінансово-економічних можливостей.

Пріоритетними (першочерговими) для загальнодержавного вирішення, на наш
погляд, мають бути такі проблеми:

1. Докорінна реконструкція та структурна перебудова народногосподарських
комплексів традиційно промислових регіонів, які перенасичені галузями
важкої індустрії, підприємствами воєнно-промислового комплексу і мають
складну екологічну обстановку. Це — Донецька, Дніпропетровська,
Луганська, Запорізька, Харківська області.

2. Прискорений розвиток соціальної та виробничої інфраструктури в
регіонах з низьким рівнем забезпеченості, особливо в сільській
місцевості. Це стосується більшості областей України, передусім
західних, а також шахтарських міст і селищ Донбасу.

3. Встановлення екологічної рівноваги з регіонах з кризовою ситуацією,
насамперед у промислових районах Донбасу, Придніпров’я, Прикарпатського
регіону, Північного Криму та в районах, що зазнали забруднення внаслідок
аварії на Чорнобильській АЕС.

4. Ефективне використання трудових ресурсів, забезпечення відповідних
економічних умов для перерозподілу їх між галузями і сферами народного
господарства регіонів з урахуванням необхідності створення нових робочих
місць, особливо в малому бізнесі.

5. Більш раціональне використання рекреаційних ресурсів регіонів, значне
розширення територій, придатних для оздоровлення і відпочинку населення,
розвитку міжнародного туризму. Для цього слід нарощувати
матеріально-технічну базу рекреаційної інфраструктури в Криму, районах
Чорноморського та Азовського узбережжя, в Карпатах, а також у
Волинській, Вінницькій, Полтавській, Сумській, Черкаській та деяких
інших областях.

6. Стимулювання розвитку морегосподарського комплексу як інтегруючої
системи морських галузей діяльності у південній частині України, що
значною мірою сприятиме також зміцненню міжнародних зв’язків нашої
країни.

На нашу думку, першорядними заходами щодо реалізації завдань
регіональної політики держави на найближчу перспективу повинні бути:
розробка цільових міжрегіональних програм соціально-економічного
розвитку Донбасу, Прикарпатського регіону, Півдня України, визначення
статусу столиці України, обласних центрів, гірських районів,
забезпечення регіональних виконавчих органів та місцевих Рад методичними
положеннями щодо складання планів соціально-економічного розвитку
територій, регіональних програм, техніко-економічних обгрунтувань
створення вільних економічних зон.

Важливою складовою частиною регіональної політики має бути механізм
регулювання територіального розвитку. Практика реалізації регіональної
політики в розвинутих країнах Заходу виробила багато методів, які можуть
бути прийнятими і для нашої країни. Це — широкий спектр економічних
методів: пряме державне інвестування, створення спеціальних фондів для
фінансування державних регіональних програм, залучення зарубіжного (в
тому числі приватного) капіталу, субсидії і дотації на розвиток
соціальної сфери, надання пільгових кредитів та позик, змішане
інвестування, створення вільних економічних зон, технополісів тощо.
Найбільш ефективним засобом реалізації міжрегіональних програм може бути
створення загальнодержавного фонду регіонального розвитку, за рахунок
коштів якого фінансуватимуться особливо важливі структурні проекти,
програми для регіонів з критичними соціально-економічними та
екологічними проблемами.

На сучасному перехідному етапі вирішення міжрегіональних проблем повинно
базуватися, на наш погляд, переважно на державних централізованих
інвестиціях, державних контрактах та замовленнях, а також відповідних
пільгах. Розв’язання внутрішніх проблем регіонів необхідно здійснювати
за рахунок місцевих бюджетів, позабюджетних та інших коштів,
використовуваних на фінансування регіональних цільових програм і
проектів, пов’язаних з розвитком соціальної сфери, підприємництва,
соціальним захистом населення, раціональним використанням трудових і
природних ресурсів, охороною навколишнього середовища. Можуть також
створюватися міжрегіональні фонди і асоціації для фінансування програм
розвитку малого бізнесу, модернізації і технічного переоснащення
підприємств місцевого господарства, а також екологічних проектів тощо.

Перспективним механізмом регіонального розвитку (і практичним щодо
швидкого впровадження) має бути створення вільних економічних зон у
регіонах, насамперед з сприятливими природними,
транспортно-географічними та економічними умовами. Дослідження,
проведені Науково-дослідним економічним інститутом Мінекономіки України,
показують, що найбільші реальні можливості для зонування мають Одеська і
Львівська області, які поєднують такі фактори, як сприятливе географічне
положення і розвинуте господарство; території з унікальними умовами для
туризму та відпочинку — Крим, Закарпаття; міста Київ і Харків — з
кваліфікованими трудовими ресурсами та високим рівнем науково-технічного
потенціалу. Є й інші перспективні території для створення економічних
зон різного призначення. Нині НДЕІ Мінекономіки розробляє методичні
положення щодо техніко-економічного обгрунтування вільних зон в Україні.

Переміщення центру ваги в управлінні багатьма соціально-економічними
процесами безпосередньо на місця, де відбуваються локальні
відтворювальні процеси,— об’єктивна вимога нашого часу. В свою чергу,
воно потребує більш чіткого розмежування повноважень між центральними і
регіональними органами управління економікою, а також в структурах
«область — район — місто» та «Рада — держадміністрація». З цією метою
важливо прийняти деякі законодавчі акти, або декрети чи постанови
Кабінету Міністрів України, зокрема про статус області, великих міст і
обласних центрів, про регіональні програми, регіональну інвестиційну
політику тощо. Це сприятиме створенню правової бази для регулювання
регіонального розвитку в соціально-економічній сфері, створенню
ефективного механізму взаємодії держави і регіональних органів
управління. Необхідне проведення гнучкої державної політики, яка б
підтримувала розумний компроміс, з одного боку, в напрямі регіоналізації
економічних реформ, а з другого,— інтеграції всього народного
господарства України як самостійної держави.

Література.

Журнал “Економіка України” № 8 1993 р.

Алімов А., Заставний Ф.Д. “Регіональні проблеми економічного розвитку”
К. – наукова думка – 1982 р.

Похожие записи