Реферат на тему:

Проблеми оподаткування землі в лісництві

Для загального уявлення масштабів податкового інтересу держави щодо
суб’єктів господарювання з лісівництва необхідно пам’ятати, що площа
суші в Україні становить 57 929,1 тис. га, із них облікова категорія
„Ліси та інші лісовкриті площі” за Державним земельним кадастром (ДЗК) –
10 426,2 тис. га, тобто 18 відсотків [1]. У різних звітах і заявах, у
Державному лісовому кадастрі (ДЛК) називається інша цифра й інша назва
самого показника – „лісистість” і дорівнює 15,6 відсотка [2]. Уже в
одному цьому спостерігається властива національній рисі українців
„самостійність”, встановлення лісівниками України власного „Статуту”
всупереч положенням, визначеним Інструкцією з ведення статистичної
звітності з кількісного обліку земель, введеного Держкомземом України
[3]. Неузгодженість змісту і значення зазначених показників (лісистість
– за ДЛК, частка лісів та ІЛВП до загальної площі суші – за ДЗК) не є
випадковою.

Зазначена розбіжність із статистичного обліку землекористування свідчить
про різну архітектуру обліку економічних відносин відповідних суб’єктів
господарювання з власником природних ресурсів, тобто землі, у т. ч.
вкритої лісовою рослинністю, як основного національного багатства
держави: Держкомзем України виходить з позиції впровадження ринкових
відносин у питаннях власності на землю, права постійного користування чи
оренди, дотримуючись Стандартної статистичної класифікації
землекористування ЄЕК, а також Класифікації видів еко-номічної
діяльності ДК 009 – 96; Держкомлісгосп України продовжує здійснювати
державний облік лісів, як це було ще в радянські часи, за міністерствами
і відомствами [2, с. 3, 4]. Останнє означає фактичне збереження
централізованого управління господарською діяльністю суб’єктів
господарювання з лісівництва, що не відповідає ні умовам розвитку
національної економіки на ринкових засадах, ні завданням конкретизації
економічної відповідальності суб’єктів лісівництва за належне,
економічно спрямоване і прибуткове господарювання у межах лісових земель
певних юридичних чи фізичних осіб.

На жаль, у земельному та лісовому законодавстві України є окремі, але
досить суттєві суперечності, які негативно позначаються на загальних
наслідках господарювання щодо економіки користування земельними
ресурсами і ресурсами деревини. Зазначені суперечності, свідомо чи ні,
але також ускладнюють справляння платежів за користування земельними
ресурсами і ресурсами деревини на користь конституційно визначеного
власника природних ресурсів – українського народу. І таке становище
склалось ще з радянських часів, починаючи з 60-х років минулого
століття. Звернемо увагу лише на те, що питомі доходи лісівництва як в
цілому по колишньому Союзу, так і в інших союзних республіках не
покривали видатки навіть у ті роки. В Україні видатки перевищували
доходи в 3 рази і складали: доходи 2,40, видатки 7,20 руб./га лісової
площі (таблиця 1) [4, с. 238].

Таблиця 1

Питомі доходи лісівництва і видатки на його ведення

за наслідками господарювання 1965 року

За роки незалежності ефективність лісівництва в Україні суттєво не
змінилася. Як і за часів колишньої командно-бюрократичної системи, воно
залишається переважно дотаційним (таблиця 2).

У цілому по Україні питомі видатки на лісівництво („на ведення лісового
і мисливського господарства”) перевищують доходи майже у 2 рази (175,6
%), а в межах окремих областей вони настільки строкаті, що ставлять під
сумнів наявність дійової державної політики і здатність відповідних
органів виконавчої влади забезпечувати ефективне управління
господарською діяльністю підпорядкованих лісгоспів. Спостерігаються
відхилення від повної самоокупності (Житомирська, Чернігівська і
Закарпатська області) до вкрай незрозумілої, надмірної збитковості
лісівництва по Івано-Франківській області. У ній видатки (11,20 грн /
га) на лісівництво у 2,4 раза перевищують доходи (4,69 грн/га) від
наслідків господарювання.

Щодо оцінки державного управління і здійснення лісівництва, висновок
можна зробити також шляхом порівняння доходу (прибутку лісівництва) по
Київській і Чернігівській областях, які мають спільні межі й розміщені в
одній природнокліматичній зоні – в Українському Поліссі: при майже
рівному питомому доході (9,81 по Чернігівській і 9,29 грн / га – по
Київській) на одиницю виміру площі, видатки на лісове господарство із
державного

Таблиця 2

Питомі показники ефективності лісівництва за наслідками

економічної діяльності лісового господарства у 2002 році

бюджету склали по Київській області 15,68 грн / га, по Чернігівській –
3,75. Перевищення питомого розміру видатків на „ведення лісового
господарства” по лісгоспах Київської області є більшим у 4 рази
порівняно з лісгоспами Чернігівської області. Останнє свідчить про
глибоку відмінність структури самих видатків за фінансовими кодами, а
також можливу недосконалість справляння платежів за користування
ресурсами деревини.

Враховуючи, що у лісівництві продуктивність лісів має винятково важливе
значення з погляду оподаткування землі та збору платежів за використання
ресурсів деревини (основного товарного продукту лісівництва), необхідно
також коротко висвітлити це питання із практики лісового господарства
України. Будемо також виходити із того, що „урожай – це не те, що в
полі, а те, що в коморі”. У нашому випадку „комора” – це обсяг
вироблених товарних лісових матеріалів, за статистичною звітністю (форма
2 – лг) – ліквідної деревини*. Хоча всім зрозуміло, що деревина
створюється у процесі біологічного росту і зберігає свої властивості
природного ресурсу до її продажу на пні, а після рубання дерева із його
стовбура та інших частин виготовляють лісові матеріали за відповідними
стандартами чи технічними умовами.

Скористаємось тим же таки досвідом і не турбуватимемо читача великими
обсягами щодо здобутків у натуральному і грошовому виразі лісового
господарства України. Відповідні висновки може зробити кожний за
питомими їх показниками на одиницю виміру площі порівняно з
середньорічним приростом (рис. 1). Це простіше і більш зрозуміло, у т.
ч. для аналітичних висновків. Не наводитимемо відповідні показники для
явно, так би мовити, нелісових областей, в яких лісівництво має
винятково агромеліоративне призначення.

Зробимо аналіз для тих, в яких воно має промислове призначення і таким є
за економічним змістом. Простіше кажучи – у межах лісів державного
значення, вони були до початку земельної реформи в Україні 1990 року у
користуванні колишніх лісгоспзагів і лісокомбінатів. Висновок може бути
один: система менеджменту у лісовому господарстві мало забезпечує
використання щорічного „врожаю”, тобто приросту деревини як в цілому по
Україні, так і в межах суб’єктів адміністративно-територіального поділу,
в межах областей і регіонів. Звідси зрозуміло недоотримання власником
природних ресурсів, лісових земель і ресурсів деревини, платежів за
відповідне користування (таблиця 3, рис. 1).

Рис. 1. Обсяги вилучення деревини за окремими областями порівняно з
середньорічним приростом деревини (2002 р.)

Аналізуючи дані таблиці 3 за 2003 рік щодо справляння платежів за
спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними
ділянками лісового фонду, слід звернути увагу на досить низький рівень
дохідності лісівництва як в цілому по Україні (5,79 грн / га), так і в
межах найбільш лісистих регіонів і областей. Наприклад, сусідні області,
розташовані в Карпатському регіоні, за обсягом платежів дуже
відрізняються: збір платежів до зведеного бюджету склав по
Івано-Франківській області 4,20 грн / га, по Чернівецькій – 13,60 грн /
га, або більше, ніж у 3 рази. Останнє вимагає більш детального
дослідження і перевірки з боку органів державної податкової служби,
конкретизації відповідних джерел оподаткування та системи їхнього
обчислення і справляння платежів.

,aee\!ae&H*\*@+D+”.TH4Ue8///////eeeUeIIeeeUeIAeee

dh`„Aa$gd?Lw

dh`„a$gd?Lw

вність використання лісових угідь, в якій набагато вища, ніж у сусідніх
з нею областях Українського Полісся. Необхідно усвідомити, що у них не
менше, ніж в Україні, лісівники турбуються про формування
агропромислових ландшафтів, посилення їхнього позитивного впливу на
природотворні, захисні та соціальні функції лісів, лісових екосистем.
Ліси там також проголошені державною власністю, але система земельних
відносин, у т. ч. суб’єктів лісового господарства, зовсім відрізняється
від нашої як за законодавством, так і за наслідками землекористування
суб’єктів господарювання і в цілому по державі, у т. ч. порівняно з
областями Українського Полісся, що безпосередньо межують з нею (рис. 2).

Таблиця 3

Аналіз справляння платежів за спеціальне використання лісових ресурсів
та користування земельними ділянками лісового фонду за 2003 рік

Рис. 2. Співвідношення питомих обсягів вилучення деревини із лісів
України і Польщі порівняно з середньорічним приростом (куб. м / га)

Легко уявити, що сусідні з Польщею області України (Волинська,
Житомирська, Рівненська) мають досить схожі природнокліматичні умови,
але в 2–3 рази поступаються за питомими обсягами вилучення деревини з
одиниці виміру площі, „із комори”. І таку відмінність ніяк не можна
пояснити тільки „лісодефіцитністю” нашої держави, про що наполегливо і
постійно наголошують на всіх можливих рівнях політики і менеджери
українського лісівництва. Єдина причина – відсутність створених умов для
формування ефективного власника в українському лісівництві,
недосконалість системи обчислення і справляння платежів за користування
природними ресурсами – лісовими угіддями і ресурсами деревини.

Про низьку ефективність використання лісових земель свідчить фінансовий
результат здійснення лісогосподарської діяльності за всі роки
незалежності України. Головною проблемою при цьому залишається
невідповідність земельного і лісового законодавства, у т. ч. щодо
оподаткування використовуваних ними (суб’єктами господарювання)
земельних угідь. Можна багато разів читати Земельний кодекс України, але
ніде навіть не згадується про економічну відповідальність суб’єктів
господарювання з лісівництва за фінансовий результат своєї діяльності.
Розкриємо зміст такої законодавчої норми: „До земель лісового фонду
належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою
рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб
лісового господарства” [5, ст. 55]. Сам термін „землі лісового фонду”
визначає належність, а не цільове призначення. На відміну від облікової
категорії земельних ресурсів „землі сільськогосподарського призначення”
[5, ст. 19], яка досконало точно визначає саме цільове, тобто економічне
призначення сільськогосподарських угідь.

Наведена законодавча норма щодо визначення земель лісового фонду, як
облікової категорії, зрозуміло була використана при розробці Лісового
кодексу України з максимальним підприємницьким хистом [6]. Перш за все
це стосується значення лісів: „Ліси України є національним багатством і
за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно
екологічні, … естетичні, виховні та інші функції, мають обмежене
експлуатаційне значення і підлягають державному обліку і охороні” [6,
ст. 3]. Спробуємо порівняти із визначеннями щодо лісів деяких
європейських країн.

Польща: „Ліс у розумінні Закону – земля …, призначена для виробництва
деревини” (Закон про ліси від 28 вересня 1991 р. № 101).

Швеція: „Лісові землі визначаються як … землі, придатні для
вирощування деревини” (Лісовий акт. Дійсний з 1 січня 1994 р.).

Фінляндія: „Закон про ліси, спрямований сприяти економічно, екологічно і
соціально сталому догляду за лісами і лісокористуванню задля того, щоб
ліси давали стійкий дохід, зберігаючи одночасно біологічне різноманіття”
(Закон про ліс від 12 грудня 1996 р. № 1093).

Отже, вирощування деревини і отримання стійкого доходу є визначальними
умовами європейського лісівництва. Його зміст не переведено в риторичні
гасла щодо „переважно екологічних, … естетичних, виховних та інших
функцій”. Усі вони обов’язкові при вирощуванні деревини.

Не меншою проблемою щодо підвищення ефективності власне лісівництва має
хибна система оподаткування у лісовому господарстві України. Не тільки
хибна, а така, що входить у суперечність з конституційними засадами. За
Конституцією чітко визначено: „…система оподаткування, податки і збори
встановлюються винятково законами України” [7, ст. 92, друга частина].
Але і в цьому разі підприємці уміло обійшли це положення, використовуючи
різновидові комбінації. У Законі України „Про плату за землю” внесли
запис про те, що „Податок за ділянки … на землях лісового фонду, …
справляються як складова плати за використання лісових ресурсів, що
визначається лісовим законодавством” [8, ст. 9].

Наступне прийняття Лісового кодексу України (1994 р.) цю норму взагалі
вивело за межі конституційного поля. У Лісовому кодексі уже не йдеться
про податок, записали тільки, що „Розмір плати за спеціальне
використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками
лісового фонду, … встановлюється виходячи з лімітів їх використання і
такс на лісову продукцію та послуги з урахуванням якості і доступності.
(Простіше не можна було записати? – А.Б.). Такси і порядок справляння
таких платежів встановлюються Кабінетом Міністрів України”. (Передали на
розгляд КМ те, що має визначатись Законом !).

Щоб уявити економічний наслідок такого викривлення конституційних засад,
необхідно навести такий приклад, що із 60,3 млн грн надходжень коштів за
користування лісовими ресурсами і ділянками лісового фонду (простіше –
лісового доходу) за 2003 рік 58,3 млн грн є платою за головний продукт
лісівництва, за деревину на пні, тобто за лісосічний фонд. Решта, тобто
2,0 млн грн, становить лише 3,4 % зведеного лісового доходу. Вона
припадає на інші, т. з. лісові ресурси і плату за користування ділянками
лісових земель шляхом побічних користувань – випас худоби, збір соків та
ін.

Видатки із державного бюджету на лісове господарство становлять щорічно
120–130 млн грн, що невиправдано робить лісівництво, як вид економічної
діяльності, хронічно дотаційним у всіх областях і регіонах держави,
незважаючи на те, що в окремих областях воно може бути переведеним
наразі повністю на самофінансування.

Із усього викладеного необхідно зробити пропозицію про доцільність
якнайшвидше вжити заходів з адаптації економічних основ здійснення
лісівництва і використання лісових угідь до умов ринкової економіки у
напрямі його самоокупності і прибутковості. Саме органи ДПА всіх рівнів
у цьому разі можуть здійснити найбільш ефективні кроки з приведення
нормативно-правових засад оподаткування і справляння платежів за
користування, перш за все, ресурсами деревини суб’єктами господарювання
з лісівництва у конституційне поле.

Література:

1. Державний земельний кадастр України на 1 січня 2002 року //
Держкомзем України. – К., 2002.

2. Державний лісовий кадастр за станом на 1 січня 1996 року //
Міністерство лісового господарства України. – Ірпінь, 1997. – С. 3.

3. Інструкція з заповнення державної статистичної звітності з
кількісного обліку земель // Державний комітет України по земельних
ресурсах. – 1998. – С. 53.

4. Лесное хозяйство СССР за 50 лет (1917–1967) // Государственный
комитет лесного хозяйства Совета Министров СССР.– М.: И-во „Лесная
промышленность”, 1967. – С. 238.

5. Земельний кодекс України. – К.: Видавництво „Право”, 2001.

6. Лісовий кодекс України // Міністерство лісового господарства України.
– К., 1994. – 55 с.

7. Конституція України – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

8. Про плату за землю: Закон України від 3 липня 1992 р. № 2535 // ВВР
України. – 1992. – № 35, 38.

 * Досвідчений підприємець, зрозуміло, намагається, можливо, більше
заплутати зміст і значення термінів, які мають певні економічні
наслідки, тому й „гуляють” у статистичній звітності терміни „деревина” і
„ділова деревина”.

Похожие записи