.

Проблеми й особливості перехідної економіки в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 7450
Скачать документ

РЕФЕРАТ

з дисципліни :Політична економія

на тему

“ Проблеми й особливості перехідної економіки в Україні.”

Зміст

1.Вступ.

2. Необхідність економічної реформи.

3. Становлення різних форм власності.

4.Список використаної літератури.

1.Вступ.

Командно-адміністративна система господарювання функціонує як єдине ціле
на основі загального одержавлення економіки та на цій базі
централізованого планування усього соціально-економічного життя. Обмін
між відомствами здійснюється через розпорядження про матеріальний
баланс, а особи, відповідальні за прийняття рішень у центрі, примушують
кожну галузь або державне підприємство функціонувати як складову частину
єдиного цілого. Підприємства поставляють обумовлену кількість продукції,
але їм дозволяється залучати ресурси, особливо трудові, без вимоги
зведення до мінімуму витрат або проведення стратегії ефективності витрат
у виробництві. Не керуючись ціновими сигналами ринкової економіки,
директори підприємств дістають стільки трудових ресурсів, скільки
можуть. Одним з результатів цього є оптове утримання робочої сили, яке
забезпечує необхідні її запаси для задоволення єдиної мети центральних
плануючих органів: виробництва фірмою запланованої кількості продукції
незалежно від використаних ресурсів. За таких умов на так званому ринку
при квазітоварному виробництві панує диктат виробника, а споживачі через
відсутність вибору змушені купувати несучасну, неякісну продукцію. В
умовах ринкової економіки подібна фірма зазнала б краху через високі
витрати на ресурси, що не забезпечують ефективності, а також, під
натиском конкурентів, здатних продавати продукцію за цінами, нижчими,
ніж у цій завеликій фірмі. Однак будучи захищена від конкуренції, ця
фірма з її філіями та підприємствами продовжує функціонувати.

Тому в період розбудови незалежної Української держави гостро постало
питання про економічні реформи. Перехід до ринку — одна з ключових
проблем, вирішення якої визначить перспективи розвитку економіки
України, подальшу долю української нації.

2. Необхідність економічної реформи.

Навіщо потрібна економічна реформа? Командно-адміністративна система
господарювання, яка існувала у недалекому минулому, не відповідала новим
вимогам розвитку економіки, стала гальмом реалізації об’єктивних вимог
світової економіки. Вона не може бути поліпшена або удосконалена зміною
окремих елементів, а потребує перетворень у своїй основі відповідно до
вимог нового господарського механізму. А щоб сформувати новий
економічний механізм, потрібна радикальна реформа.
Командно-адміністративна система господарювання сформувалась за часів,
коли економічне зростання йшло за рахунок використання додаткових
ресурсів. Типовими умовами тоді були такі, наприклад, коли за п’ять
років приріст чисельності працівників у народному господарстві становив
10—11 млн чол., на 25—З0 відсотків збільшувався видобуток палива і
сировини, на 40—50 відсотків зростали капіталовкладення і на 50—60
відсотків збільшувався обсяг основних виробничих фондів. Проте до
початку 90-х років економічна ситуація в Україні докорінно змінилась. На
одиницю національного доходу витрачалось в З—4 рази більше ресурсів, ніж
у країнах ринкової економіки, частка наукоємної продукції в експорті
впала до 1 відсотка. Частка екстенсивних факторів в економічному
зростанні різко скоротилась, а це зумовило об’єктивну необхідність
переведення економіки переважно на інтенсивний шлях розвитку. В той же
час у світовому господарстві розгортається новий етап науково-технічної
революції:

орієнтація на якість, нововведення і високу кваліфікацію кадрів.

Які ж основні критерії оцінки реальних можливостей економічного устрою в
умовах переходу від командно-адміністративної системи господарювання до
ринкових відносин? Першим критерієм є визначення ступеня можливості
забезпечення підвищення прибуг-ку підприємств за рахунок повнішого
використання всіх наявних ресурсів і підвищення конкурентоспроможності
продукції, робіт, послуг. Другий критерій — це ступінь спроможності
економічного устрою створити умови для підвищення норми прибутку за
рахунок удосконалення технічного розвитку суспільного виробництва на
основі активізації творчої діяльності з розвитку елементів, які
орієнтують на реалізацію у виробництві виявлених можливостей нових
наукових розробок, удосконалення технології виробництва, переходу до
використання продуктивніших засобів виробництва і кардинального
підвищення якості продукції. Третій критерій — ступінь спроможності
устрою швидко реагувати на зміни попиту і відповідно до цього
здійснювати дії, спрямовані на реструктуризацію економіки. Четвертий
критерій — ступінь спроможності забезпечити зростання продуктивності
праці за рахунок розвитку подетальної спеціалізації праці та виробництва
на основі переходу до широкого використання новітніх, більш продуктивних
засобів виробництва, обчислювальної техніки, інтегральних схем, широкої
комп’ютеризації та автоматизації, принципово нових ресурсозберігаючих
технологій. П’ятий критерій — ступінь ефективності системи виробничого
обліку і контролю, направленого на підвищення продуктивності праці за
рахунок більш повного використання наявних ресурсів, своєчасного
прийняття відповідних коригуючих дій.

Ці основні критерії дають можливість оцінити ступінь спроможності
економічного устрою забезпечити підвищення ефективності виробництва за
рахунок зростання продуктивності праці, поліпшення якості продукції,
робіт, послуг у розрахунку на максимальний попит конкретних споживачів
при одночасному зниженні собівартості. При цьому загальним критерієм
оцінки економічного устрою є спроможність підвищувати соціальну
захищеність, добробут суспільства в цілому та кожного його члена.

Логіка переходу України до соціальне орієнтованого ринкового
господарства потребує здійснення державотворення через розбудову
політичної незалежності країни та її національної економіки. Проте
розробка механізму цього процесу надзвичайно складна, оскільки жодний з
перелічених шляхів переходу до ринку не може бути повністю використаний
у незалежній Україні. Командно-адміністративна система тут виявилася
неспроможною здійснювати глибинні ринкові реформи. Для застосування
“шокової терапії” не було відповідних передумов: психологічної
готовності населення, належної підтримки ним владних структур,
соціально-економічної бази тощо,

В Україні кількаразово спробували провести шокову так звану
лібералізацію цін без створення відповідного ринкового середовища. Це
спричинилося до розвалу системи державного управління, розриву
господарських зв’язків як усередині країни, так і в країнах близького
зарубіжжя, глибокої платіжної кризи, інфляції, розба-лансованості
фінансово-кредитних відносин, різкого падіння як виробництва, так і
споживання, зубожіння основної маси населення.

Вихід з такого становища полягає тільки у виробленні довгострокової
економічної політики переходу до соціальне орієнтованих ринкових
відносин, спрямуванні економічних реформ на тісний зв’язок з соціальними
гарантіями. Особливого значення для створення багатоукладної економіки
набуває посилення економічної ролі держави, утворення сучасного
механізму державного регулювання. Україна має ставати на більш
реалістичний, цивілізований шлях переходу до ринкових відносин з
урахуванням наявних можливостей,

Відпрацьованими теоретично й на практиці засобами переходу від
командно-адміністративної системи господарювання до соціальне
орієнтованого ринкового господарства є роздержавлення і приватизація,
спрямовані на розвиток багатоукладної економіки та підприємництва,
Першочергового розв’язання потребують проблеми оптимальних меж і
можливостей державного сектора економіки на сучасному етапі; створення
механізму сприяння підприємництву, що виробляє продукцію, розвитку
ринкових інфраструктур тощо. Надзвичайно важливою є проблема активного
включення у проведення ринкових реформ людей праці як однієї з сторін
трикутника: держава — праця — підприємництво,

Роздержавлення і приватизація, розвиток підприємництва мають вплинути на
зміну структури виробництва; сприяти розвитку ринкової конкуренції й
нового, не волюнтаристського, ціноутворення; зумовити жорстку фінансову
політику держави.

Усі ці заходи, поряд із створенням державної системи регулювання
економіки, забезпеченням соціального захисту населення, в умовах
становлення ринкових відносин мають створити не тільки правові, а й
соціально-економічні засади обмеження міжнародного
фінансово-спекулятивного капіталу, торгово-мафіозних структур, зупинити
руйнівні процеси в економіці держави. Процес трансформації від
командно-адміністративних методів регулювання до ринкових складний і
тривалий, вимагає докорінної зміни власності, створення ринкової
інфраструктури, зміни психології людей.

3.Становлення різних форм власності.

Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність достатньої для
створення конкурентного середовища кількості підприємств різноманітних
форм власності; державних, колектив них, змішаних, спільних,
індивідуальних. Пропорційність між цими всіма формами власності має бути
такою, щоб забезпечити функціонування ринку, Відносини власності є
економічним грунтом системи господарювання. Вони становлять соціальну
форму привласнення насамперед засобів виробництва певними суб’єктами
економічних відносин.

Економічний лад суспільства засновується на відносинах власності. Вони є
соціальною формою привласнення насамперед засобів виробництва певними
суб’єктами економічних відносин. Власники засобів виробництва не тільки
самостійні в своїй діяльності, а й економічно відповідальні за її
результати, причому як поточними прибутками, так і своїм майном.

Вважалося, що встановлення суспільної власності на засоби виробництва,
яка на практиці була зведена до державної, відкриває простір для
розвитку продуктивних сил. Досить високі темпи зростання промислового
виробництва в 30-і роки, повоєнна відбудова народного господарства в
порівняно короткі строки немовби підтверджували справедливість такого
уявлення про власність. При цьому намагалися не звертати уваги на те, що
засоби забезпечення високих темпів індустріального розвитку не
відповідають цивілізованому суспільству. Однак 70-і роки розвіяли ілюзії
благополуччя з темпами і якістю економічного зростання.

На перший погляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою власність
використовує для задоволення загальнонародних потреб. Проте при
нерозвиненій демократії (і політичній, і економічній) державна форма
власності приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної
власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного
привласнення- Від імені самої держави на практиці виступають
міністерства, відомства та їхні численні органи, що мають свої власні
інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу.

Отже, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну
форму реалізації (державну), суперечить загальним законам економічного
розвитку.

По-перше, на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення
виробництва в різних секторах народного господарства залишається
неоднаковим. Зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні в
різних підприємствах, галузях, регіонах, в умовах праці, що дає підстави
говорити про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це не
може не зумовити різноманітність форм господарської діяльності, не
ускладнювати структуру відносин власності.

По-друге, науково-технічний прогрес супроводжується взаємозв’язаними
процесами концентрації та диференціації. Усуспільнення виробництва
вітчизняні економісти пов’язували переважно з концентрацією виробництва,
а отже, і з усуспільненням привласнення. Водночас вони не враховували,
що науково-технічний прогрес посилює диференціацію, а також прискорює
виникнення нових підприємств і виробництв, Це зумовлює перебудову
структури виробництва, її ускладнення, появу нових, відносно самостійних
ланок; відкриває можливості для дрібного виробництва та індивідуальної
трудової діяльності, що не може не урізноманітнювати як суб’єктів, так і
форми власності, Досвід розвинених країн підтверджує, що
науково-технічний прогрес не лише не виключає різноманітності форм
господарювання, а, навпаки, залежить від такої різноманітності. Отже,
різноманітність форм привласнення і господарювання — властивість не лише
сьогоднішнього, а й завтрашнього дня.

Реальні процеси такої трансформації, як напрями, сутність та механізми
визначаються в ході гострої політичної боротьби. Результативність
останньої знаходить вираження в нормативно-законодавчих актах, на основі
яких і розгортаються ці процеси.

В умовах формування ринку вже почалися істотні зрушення у відносинах
власності. Вони відбуваються на основі Закону України “Про власність” та
інших відповідних законодавчих актів. У цих документах передбачено
перехід від монополії держави на привласнення засобів, результатів
виробництва та управління ним до різноманітних форм власності. Цей
перехід грунтується на самостійності господарювання підприємств і
широкому роздержавленні власності та приватизації.

Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у
такі, що засновані на інших, недержавних формах власності. Приватизація
— це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій
(паїв) акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємців,
заснованих на змішаній або колективній власності.

Роздержавлення і приватизація відбуваються у таких формах: перетворення
державного підприємства на акціонерне чи інше господарське товариство;
викуп майна державного підприємства, зданого в оренду, орендним
підприємством або іншим орендарем; викуп майна державного підприємства
членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом
або на аукціоні юридичним особам і громадянам.

Виходячи з цього, оптимальна політика роздержавлення полягає по-перше, у
різкому скороченні сфери державної власності та розширенні сфери інших
форм власності, по-друге, у здійсненні якісних змін у самій державній
власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств
на реальних суб’єктів власності та господарювання. Потрібні обов’язкове
дотримання оптимального співвідношення державної форми з іншими формами
власності та роздержавлення на основі науково обгрунтованої економічної
політики.

У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності
взаємодіють і виконують свої власні функції. При переході до ринку
приватний і колективний сектори можуть розвиватися двома напрямами.
Перший — це порівняно швидкий розвиток приватних і колективних форм з
їхніх залишків, які якимось чином збереглися. Другий — поступове
розмежування приватних і колективних економічних відносин від державного
сектора економіки і їх поєднання. Головною проблемою економічної
політики перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між
приватною, колективною та державною формами розвитку економіки.
Об’єктивною реальністю перехідного періоду від командної до ринкової
економіки є протиріччя між державним і приватним секторами економіки.
Розв’язати це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатнього
розвитку колективної і приватної форми власності. Головною умовою
економічної політики в поєднанні державної, колективної і приватної форм
власності є забезпечення пріоритету національних економічних інтересів,
формування духу українського підприємництва.

У законодавстві України, зокрема, зазначається, що у власності громадян
можуть бути житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього
господарства та особистого споживання; грошові кошти; акції, облігації,
інші цінні папери; засоби масової інформації; підприємства, майнові
комплекси у сфері виробництва товарів, побутового обслуговування,
торгівлі, інших сферах підприємницької діяльності, а також будови,
споруди, обладнання, транспортні засоби тощо; земельні ділянки; будь-яке
інше майно виробничого, споживчого, соціального, культурного
призначення, за винятком окремих видів майна, яке виходячи з державної
та громадської безпеки не може належати громадянину.

Вирішальне значення для формування різних форм власності має
приватизація підприємств і демонополізація економіки. Законодавча основа
для цього в Україні інтенсивно розробляється, Так, у Законі України “Про
приватизацію майна державних підприємств” сформульовані правові,
економічні та організаційні засади приватизації підприємств
загальнодержавної, Автономної Республіки Крим та комунальної власності з
метою створення багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки
України. В ньому визначено принципи та об’єкти приватизації, наведено
розгорнуту характеристику порядку і способів приватизації, висвітлено
фінансові відносини приватизації та соціальні питання. У заключній
частині визначено договірні відносини приватизації та установлено
відповідальність за порушення законодавства про приватизацію.

Закон України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу
приватизацію)” та Закон. України “Про внесення змін і доповнень до
Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу
приватизацію)” встановили правовий механізм приватизації цілісних
майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження
на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу. Сферою його
застосування стали галузі, що підлягали першочерговій приватизації:
переробна і місцева промисловість, виробництво будівельних матеріалів,
легка і харчова промисловість, будівництво, окремі види транспорту,
торгівля і громадське харчування, побутове обслуговування населення,
житлово-експлуатаційне та ремонтне господарство. Крім того, в Законі
сформульовано способи приватизації шляхом викупу об’єктів, що підлягають
приватизації, працівниками цих об’єктів та продажу на аукціоні за
конкурсом.

Частка майна державних підприємств, які підпали під приватизацію, що
припадає на один приватизаційний майновий сертифікат, котрий був
призначений для кожного громадянина України, офіційно визначалася
діленням вартості основних виробничих фондів цих підприємств на.
кількість населення, що отримує цінні папери (останній розрахунок станом
на 01.11.1993 р. становив 1 050 000 українських карбованців). Населення
не дуже поспішало з їх отриманням, оскільки реальна ринкова ціна цих
сертифікатів була надто низька — 7—10 гривень. Сертифіката приватизація
стала першим етапом приватизації, кілька разів пролонгувалась і триває
багато років. Другий етап визначено як виключно аукціонну приватизацію
за гроші.

4.Список використаної літератури.

1. Бєляев О.О., Бабело А.С. Політична економія: Навч.посібник.-К.: КНЕУ,
2001.- 328 с.

2.Політична економія: Навч.-метод.посіб. для самост. вивч.дисципліни/ За
ред. д-ра екон. Наук, проф. К.Т.Кривенка.- К.: КНЕУ, 2003.

3.Дем,янчук О.О. Структурна перебудова в Україні –першочергове завдання
ринкового трансформування економіки // Зб. наук. пр.- Вип.7,-КНЕУ, 2001.

4.Лукінов І. Економічні трансформації (наприкінці ХХ сторічча) .-К.:
Ін.-т економіки НАН України , 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020