Реферат на тему:

Прикордонне співробітництво і формування економічного простору України

Прикордонне співробітництво як одна з форм міжнародної економічної
інтеграції набуло особливої актуальності у процесі активізації
зовнішньоекономічної діяльності країн СНД. Воно не є магістральним
напрямом їхнього інтегрування в європейські й азіатські економічні
структури, проте відіграє важливу роль у формуванні економічного
простору цих країн, особливо їхніх периферійно-прикордонних територій.

Економічний простір (ЕП) відбиває всю складність суспільно-економічних
відносин і збалансованість різних секторів економіки. В епоху активного
розвитку процесів глобалізації економічний простір у найбільш
узагальненому вигляді формується на чотирьох рівнях: глобальному,
макрорегіональному, національному і регіонально-внутрішньодержавному. У
першому випадку світовий економічний простір поєднує національні
економіки всіх 190 незалежних держав. На макрорегіональному рівні ЕП
відбиває територіально-економічні відносини, що склалися у великих
міждержавних макрорегіонах і поєднують близькі за
транспортно-географічним положенням, історичними особливостями розвитку
чи етнонаціональними характеристиками територіально сусідні країни:
Європейського Союзу, Близького Сходу, Північно-Американського
макрорегіону тощо. Економічний простір національного рівня відображає
суспільно-економічні відносини, збалансованість різних секторів і ланок
економіки кожної конкретної країни. Четвертий
регіонально-внутрішньодержавний рівень відбиває ЕП сформованих у країні
природно-господарських цілісностей – регіонів. Причому під регіонами в
даному випадку розуміються як одиниці територіально-адміністративного
поділу, що є специфічними в кожній державі, так і таксони її
інтегрального економічного районування.

В основі формування ЕП кожного з названих рівнів територіальної
організації людського співтовариства лежать процеси територіального
поділу праці й економічного інтегрування.

Визнаючи специфічні закономірності й особливості формування економічного
простору на кожному з вищеназваних рівнів, вважаємо за необхідне
виділити як пріоритетні два з них: глобальний і національний.

Існування в ХХІ столітті світового економічного простору як складного
поля взаємодії численних і різнохарактерних процесів економічного
розвитку країн, формування світових і макрорегіональних ринків капіталу,
інновацій, інформації, товарів, послуг, функціонування найбільших
транснаціональних корпорацій тощо є загальновизнаним. Глобалізація
економічного розвитку стає найважливішою закономірністю, що визначає
формування загальних проблем існування людства і має значний вплив на
імперативи економічної політики всіх країн. Світовий досвід останніх
років чітко продемонстрував як позитиви, так і негативи глобалізації,
їхній неоднозначний вплив на світовий розвиток. Позитивні глобалізаційні
процеси пов’язані з гуманізацією суспільного розвитку країн,
демократизацією політичних інституцій, підвищенням продуктивності
суспільної праці на основі міжнародної економічної інтеграції тощо.
Найбільш яскраво, на нашу думку, проявилися позитиви глобалізації в
результаті прийняття світовим співтовариством Концепції стійкого,
соціально, економічно і екологічно збалансованого розвитку для
збереження нормальних умов життєдіяльності нинішнього і прийдешнього
поколінь.

У той же час глобалізація несе в собі серйозні негативи. Вони пов’язані
з різким посиленням “нерівності” у соціально-економічному розвитку
країн, із деформацією механізмів ринку, нарощуванням нееквівалентного
обміну між країнами, примусовим розширенням масштабів неефективного
використання ресурсів на користь окремих розвинених країн і найбільших
транснаціональних корпорацій менш розвиненими країнами і погіршенням
умов життя населення в останніх. Така глобалізація знецінює зусилля ООН,
спрямовані на політичну і військову стабілізацію у світі, призводить до
економічного диктату певних країн і могутніх транснаціональних компаній,
до деформації нормального конкурентного середовища на світових і
регіональних ринках, а значить – і до посилення територіальних
диспропорцій у світовому економічному просторі.

Вважаємо, що в сучасному світі з його надзвичайно високою концентрацією
матеріального і фінансового капіталу в окремих країнах і найбільших
транснаціональних компаніях перехід до стійкого розвитку як єдино
можливої моделі міждержавних і суспільно-природних відносин дуже
складний. Це продемонстрував і форум – Всесвітній саміт із питань
стійкого розвитку в Йоханесбурзі в 2002 р.

У цих умовах особливо важливою є збалансованість і стабільність
економічного простору на національному рівні.

Національний економічний простір (ЕП країни) характеризується
визначеними макроекономічними територіальними пропорціями, що
відображають більш-менш стійкі на даному рівні розвитку продуктивних сил
відносини між основними ланками національної економіки. Його складовими
виступають елементи економічної системи країни в їхньому просторовому
виразі.

При територіально-конкретизиваному підході економічний простір країни
розглядається як відображення територіальної організації її економічного
життя, його регіональна сегментація і міжрегіональні пропорції.

Гарантом утвердження державності, політичної і соціальної стабільності в
країні та її територіальної цілісності виступає єдність національного
економічного простору. Єдиний економічний простір (ЄЕП) є необхідним
атрибутом будь-якої країни і характеризує просторову організацію її
економічної системи. Актуальність формування ЄЕП Незалежної України
обумовлена не тільки інтересами швидкої адаптації суспільства до
ринкових відносин, але і забезпеченням єдності ключових інфраструктур:
фінансової, енергетичної, комунікаційно-інформаційної, транспортної.
Важливою передумовою ”завершеності” економічного простору країни
виступає наявність єдиного внутрішнього ринку капіталу, праці, товарів,
послуг тощо. Саме вони є важливими складовими ЄЕП.

До основних принципів формування економічного простору учені відносять
вільний рух капіталу, інформації, енергії, товарів, трудових ресурсів по
території країни, демонополізацію виробництва і впровадження різних форм
власності, переваги грошової форми товарообігу, єдині принципи
оподатковування [1].

Формування ЄЕП шляхом широкомасштабних трансформацій
виробничо-територіальних відносин і реформування економічної системи
необхідне для економічного зростання України на ринковій основі,
забезпечення її реальної, а не продекларованої, економічної
незалежності. Такі трансформації сприяють удосконаленню макроекономічних
пропорцій за рахунок підвищення частки нагромадження капіталу в
структурі ВВП (як гаранта розширеного відтворення), досягненню
гармонічного поєднання державного регулювання і ринкових механізмів
господарювання, реформування податкової і бюджетної політики тощо.
Провідну роль у формуванні єдиного економічного простору в Україні
повинні відіграти структурно-технологічні трансформації господарства,
перебудова системи власності, активізація зовнішньоекономічної
діяльності. Найбільш репрезентативними критеріями сформованості
економічного простору країни в цьому випадку можуть бути визнані: досить
високий рівень соціально-економічного розвитку її регіонів, регіональні
показники на душу населення ВДВ і їхня позитивна динаміка, фінансова
стійкість регіонів і збалансованість горизонтальних міжбюджетних
відносин, територіальна справедливість оподатковування та ін.

Прикордонне співробітництво в контексті просторово-регіональної
парадигми розвитку держави дуже важливе для удосконалення системи між- і
внутрішньорегіональних пропорцій і відносин, насамперед відносин між
регіонами різного функціонального типу, між регіональними прикордонними
центрами і їхньою периферією. Ці процеси проявляються в різних аспектах
– фінансовому, виробничому, соціально-демографічному,
природно-екологічному та ін. – і протікають під впливом
найрізноманітніших об’єктивних і суб’єктивних, зовнішніх і внутрішніх
факторів.

У широкому спектрі таких процесів головну роль відіграє
прикордонно-виробниче співробітництво. Саме воно сприяє: 1) реалізації
потенційних переваг геополітичного положення прикордонних регіонів і
підвищенню їхнього статусу в Україні; 2) розвитку продуктивних сил
периферійних територій, а значить і вирівнюванню економічного рельєфу
країни в цілому; 3) нарощуванню виробничого й в цілому економічного
потенціалу прикордонних регіонів; 4) забезпеченню фінансової стійкості,
зміцненню фінансової бази органів місцевого самоврядування і,
відповідно, зростання добробуту населення; 5) підвищенню ефективності
виробництва, а значить, і послабленню техногенного пресингу на природні
ландшафти, раціональному використанню природних ресурсів (масиви і
джерела яких розташовані на території двох чи декількох держав), – і
таким чином – поліпшенню стану природного середовища, вирішенню їх
природно-екологічних проблем.

До важливих форм прикордонного виробничого співробітництва відносяться,
на нашу думку: 1) розвиток прикордонних центрів і осей росту як важливих
елементів просторового каркаса розвитку країн, що межують між собою, і,
відповідно, вирівнювання спільними зусиллями соціально-економічного
рельєфу прикордонних територій; 2) формування прикордонних
виробничо-територіальних комплексів на основі спільного використання
розміщених на території країн, що є сусідами, родовищ корисних копалин,
земельних і лісових масивів, водних ресурсів; 3) створення прикордонних
об’єктів у складі дуже важливих, зокрема для України, транснаціональних
транспортних коридорів та ін.

Необхідно зазначити, що розпочатий на межі ХХ і ХХІ століть на вістрі
активізації в Україні зовнішньоекономічної діяльності розвиток
зазначеного співробітництва характерний для більшості прикордонних
областей.

Прикордонні області України об’єднує феномен їхнього прикордонного
положення, яке виступає як географічно, так і історично детермінованою
науковою категорією. Завдяки своєму статусу прикордонні регіони займають
нині особливе місце в економічному просторі України. Їх специфічне
геополітичне положення забезпечує їм істотні потенційні переваги для
підвищення рівня розвитку продуктивних сил, переважно за рахунок
розвитку своєї зовнішньої функції. Багатовекторне прикордонне
співробітництво сприяє реалізації потенційних можливостей росту
областей, закладених у їхньому геополітичному положенні. Це, у свою
чергу, позитивно повинно позначитися на підвищенні рівня
соціально-економічного розвитку та поліпшенні умов життя населення
периферійних територій.

У більшості розвинених країн прикордонні території як території
безпосереднього міжнародного контакту виступають не тільки як форпости
держави, але і як його своєрідні ”вітрини”; це накладає серйозну
відповідальність на органи місцевого самоврядування щодо забезпечення не
декларованої, а реальної їх привабливості.

До прикордонних територій України відносять 15 областей і АР Крим.
Завдяки великій довжині сухопутних і морських кордонів вони займають
дуже велику (у розрізі областей) площу, що складає майже 400 тис. км2
або більш як 65 % усієї території країни. Тут проживає більше половини
населення України. Південний – морський – кордон України має велике
стратегічне значення. Він визначає розвиток пріоритетної,
транспортно-посередницької функції країни та сприяє диверсифікації її
зв’язків із усіма країнами Причорномор’я і Середземномор’я. З іншого
боку, саме тут, через об’єктивні причини, неможливе безпосереднє
прикордонне співробітництво, і тому ми не відносимо південні області
України до прикордонних. При такому підході в Українському прикордонні
можна виділити чотири географічно-орієнтовані регіони: західний,
північний, східний і південно-західний. У цілому в них виробляється
більш як 55 % валової доданої вартості, більше половини промислової
продукції і формується 65 % дохідної частини бюджету країни. Вони
поєднують дуже різні за рівнем соціально-економічного розвитку,
добробуту населення і суспільно-природних характеристиках області. Така
диференціація соціальних і економічних умов прикордонних областей
склалась історично. Певним чином вона обумовлена різноманітністю їх
природно-ресурсного і трудового потенціалу, масштабами і структурою
виробництва, демографічною ситуацією і пояснюється впливом на реалізацію
потенціалу прикордонних областей економічного потенціалу інших країн, що
межують з ними. Необхідно підкреслити, що територіальні дисбаланси
прослідковуються не тільки між прикордонними регіонами, але і між
областями, що їх складають.

e

T°U?[2^?k///////eeeeeeeeeeeeeeeeeeee

Більш розвинений у соціально-економічному відношенні Східний і меншою
мірою — Західний прикордонні регіони (хоча у цьому проявляється дія
різних факторів). І західні (крім Волинської) області, і східні області
України відрізняються високим рівнем господарського освоєння території,
значним інтегральним потенціалом розвитку, кількістю можливих центрів
росту. У той же час ці регіони дуже відмінні за рівнем свого сучасного
соціально-економічного розвитку, структурою природно-ресурсного
потенціалу, структурою і спеціалізацією виробництва, станом екологічної
ситуації тощо. У Східному прикордонному регіоні найвищі територіальні і
душові індекси виробничої концентрації, показники податкових надходжень
на душу населення. Рейтинг цього регіону (за винятком Сумської області)
завжди був високим завдяки територіальному зосередженню виробничого,
науково-технічного, інтелектуального потенціалу, активній участі у
формуванні експортного сектора економіки України, високій інвестиційній
привабливості. У роки незалежності України рейтинги Східного і Західного
прикордонних регіонів трохи змінювалися. Так, розрив дуже інтенсивних у
роки існування СРСР економічних зв’язків Харківської, Донецької і
Луганської областей з іншими республіками, нині країнами СНД, і деяка
переорієнтація зовнішньої активності України у сторону європейських
країн трохи знизили рейтинг Східних областей. Одночасно тут загострилися
економічні, соціальні й екологічні проблеми, викликані консервативністю
структури виробництва, застарілими технологіями й устаткуванням. Це
ускладнює розвиток їхніх продуктивних сил і вимагає особливої уваги до
обґрунтування і реалізації ефективної стратегії їхнього подальшого
соціально-економічного розвитку в цілому. При цьому необхідно зазначити,
що саме в Східному регіоні найбільш успішно адаптується господарство до
ринкових умов, і саме сюди направляється основний (за винятком м. Києва)
потік прямих іноземних інвестицій в останні роки. При умові входження
України до єдиного економічного простору разом із Росією, Казахстаном та
Білорусією, зовнішньоекономічна діяльність зокрема, прикордонне
співробітництво в Східному регіоні дуже посилюється. На противагу
Східному, у Західному регіоні за роки радянської влади при відносно
високих, порівняно із середньореспубліканськими темпами розвитку,
продуктивних силах, рівні соціально-економічного розвитку залишалися
низькими. Виняток становить Львівська область, яка характеризується
досить потужним природно-ресурсним, виробничим, а також
науково-технічним потенціалом завдяки м. Львову, що традиційно протягом
століть відігравав роль могутнього регіонального центру. Різка зміна
геополітичного положення цього регіону в роки незалежності України
відкрила широкі можливості для інтегрування західного регіону в
європейські структури і, в першу чергу, для активного прикордонного
співробітництва, яке привело до формування тут двох єврорегіонів –
“Карпати” і “Буг”, що, відповідно, підвищило потенційні можливості росту
цих територій, активізацію промислового розвитку. В останні роки почав
підвищуватися рейтинг раніше найбільш відсталих в економічному
відношенні Волинської і Закарпатської областей. Однак потрібно
зазначити, що в кількісно виражених соціально-економічних показниках у
Західному регіоні позитивні зміни ще тільки почали намічатися.

Більш відсталими в соціально-економічному відношенні є області
Північного регіону, що межують з Білорусією. Тут спостерігаються
мінімальні відносні показники соціально-економічного розвитку, відсутня
позитивна його динаміка, яка з 2000 р. в Україні чітко прослідковується.
У Північному регіоні майже не розвивається прикордонне співробітництво,
що, на нашу думку пояснюються як об’єктивними, так і суб’єктивними
факторами, а саме: вкрай низьким господарським освоєнням сусіднього
Південного регіону території Білорусії і пасивністю органів місцевого
самоврядування відповідних регіонів. Природно, із загальної картини
випадає Київська область, яку відрізняє феномен столичності. Наявність
тут найбільшої в країні Київської агломерації набагато підвищує рейтинг,
виробничий потенціал і інвестиційну привабливість усієї області.

Складними залишаються проблеми розвитку Південно-Західного прикордонного
регіону. Якщо в цілому Одеська і Вінницька області відносяться до
регіонів середнього рівня соціально-економічного розвитку, то їхні
прикордонні території явно відстають. Сусідство з Молдавією не сприяє
підвищенню рівня розвитку їхніх продуктивних сил, а складна політична і
соціально-економічна ситуація в Молдавському Придністров’ї перешкоджає
розвитку прикордонного співробітництва.

У цілому, реалізація всіх переваг прикордонного положення відбувається
дуже уповільненими темпами не тільки в Південно-Західному і Північному,
але й у Західному і Східному регіонах. Зовсім очевидно, що вона вимагає,
по-перше, істотного фінансового забезпечення і, по-друге, значних
адміністративних зусиль з боку органів місцевої влади.

Реформування економіки України на шляху ринкових перетворень і зміцнення
її єдиного економічного простору вимагає величезних фінансових ресурсів.
При чому для забезпечення фінансової стійкості країни і її регіонів
вітчизняні інвестиції повинні відчутно перевищувати іноземні. Досягнення
такої стійкості вимагає розширеного відтворення, нарощування
національного фінансового капіталу з одночасним зростанням доходів
державного і місцевого бюджетів, а значить, і збільшення податкового
потенціалу та розширення бази оподатковування.

Очевидно, що активізація прикордонного співробітництва як безпосередня
функція місцевих органів самоврядування вимагає не тільки
адміністративних зусиль керівництва сусідніх областей у сфері розвитку
як соціально-культурних, так і виробничих прикордонних зв’язків, але і
розширення обсягів податкових надходжень і нарощування дохідної частини
місцевих бюджетів. Уявляється, що в такому контексті стратегічно
важливим у прикордонних регіонах України є: 1) перехід до
багатовекторності співробітництва, що у даний час, по суті, обмежується
сумісним облаштуванням прикордонних переходів і митних служб; 2)
підвищення конкурентоспроможності і платоспроможності вже існуючих тут
підприємств; 3) створення нових спільних прикордоно-виробничих
комплексів; 4) підвищення рівня добробуту населення як необхідної умови
підвищення платоспроможного попиту й обсягів податкових надходжень у
місцеві бюджети. Особливу роль при цьому відіграє зміцнення виробничого
потенціалу, розширення системи робочих місць, підвищення економічної
активності населення і його зайнятості, поліпшення якості життя
населення, розвиток виробничої і соціальної інфраструктури. При
прогнозуванні шляхів розширення прикордонного співробітництва, зокрема
за рахунок удосконалення територіальної організації виробництва в
прикордонних регіонах, вважаємо важливим:

– активізацію процесів деконцентрації виробництва, зокрема за рахунок
виведення з великих центрів у прилеглі поселення дочірніх фірм, філій,
спеціалізованих цехів;

– інтенсивний розвиток продуктивних сил, більш повне й ефективне
використання вже існуючих і створення нових виробничих потужностей,
створення спільних підприємств і фірм у малих та середніх містах
прикордонних територій, зокрема з метою підвищення їх податкової
спроможності, зміцнення дохідної частини бюджету і, відповідно,
поліпшення умов життя населення;

– державна підтримка, у тому числі і податкове стимулювання, розвитку
міждержавних форм підприємницької діяльності в різних ланках
господарства;

– розвиток на кордоні держав транспортно-побутової інфраструктури по
лінії транснаціональних залізничних і, особливо, автомобільних
коридорів, що виступає стимулом соціально-економічного розвитку
прикордонних територій.

Важливим для їхнього розвитку буде також реалізація переваг їх положення
та підвищення безпосередніх міждержавно-виробничих контактів за рахунок
науково обґрунтованого формування просторового каркаса росту в межах
його опорних елементів, що мають необхідний потенціал – центрів і осей
росту, у першочерговому розвитку яких співпадають інтереси сусідніх
прикордонних регіонів і країн. При цьому під просторовим каркасом росту
розуміється ієрархічно організована система центрів і осей їх розвитку,
яка має стратегічне значення і базується на аналізі й оцінці їхнього
інтегрального потенціалу (об’єднуючого природно- і трудоресурсну,
виробничу, інтелектуальну, науково-технічну та ін. складові),
можливостей і бар’єрів їхнього подальшого соціально-економічного росту,
обґрунтуванні його пріоритетів – галузей-локомотивів у визначених
центрах і районах прикордонних територій, виходячи із спільних інтересів
країни і регіону. Реалізація такої стратегії щодо прикордонних регіонів
спрямована на підвищення рівня сформованості і збалансованості єдиного
економічного простору України. З огляду на розміщення в прикордонній
зоні столичної і практично усіх великих промислових агломерацій країни,
активізація тут зовнішньоекономічної діяльності, у тому числі
прикордонного співробітництва, не лише позитивно позначиться на
економічному рельєфі прикордонних зон і підвищенні рівня їх розвитку,
істотно впливатиме на територіальну організацію господарства і
поліпшення макроекономічної ситуації всієї України, але й матиме велике
значення у вирішенні її складних соціальних і природно-екологічних
проблем.

Література:

1. Алле М. Экономика как наука: Пер. с франц. – М., 1995.

2. Афонцев С. Экономическая политика и модели экономического развития //
Мировая экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”. –
2002. – № 4.

3. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін. – К., 1997.

4. Білорус О. Імперативи стратегії розвитку України в умовах
глобалізації // Економіка України. – 2001. – С. 311.

5. Гунський Б. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. – К.:
Наукова думка, 1997.

6. Жаліло Я.А. Конкурентоспроможність національної економіки України.
Стратегія розвитку України: теорія і практика. – Київ, 2002.

7. Иноземцев Л. Неизбежность постиндустриального мира. К вопросу о
полярности современного мироустройства // Постиндустриальный мир и
Россия. – М.: РАН, Эдиториал УССР. – 2000.

8. Иноземцев В. Восставшая из пепла: европейская экономика ХХ века //
Мировая экономика и международные отношения. – М.: Наука, 2002. – № 1.

9. Коллонтай В. Эволюция западных концепций глобализации // Мировая
экономика и международные отношения. – 2002. – № 1.

10. Косолапов Н. Глобализация, миропорядок ХХІ века в России.
Постиндустриальный мир и Россия / Под. ред. В. Хароса, В. Красильщикова.
– М.,2001. – 250 с.

11. Марчук Е.К. Стратегічна орієнтація суспільства – рух на випередження
// Стратегічна панорама. – 1999. – № 4.

12. Мочерний С. До питання про постіндустріальне суспільство //
Економіка України. – 2002. – № 9.

13. Новокшонов Л.В., Тридюнов Ю.В. Мировое хозяйство. – ЮРИСТО, 2000.

14. Оболенский В. Глобализация мировой экономики и Россия // Мировая
экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”, 2001. – № 3.

15. Пахомов Ю. Україна і виклики глобалізації // День. – 2001. – 7
серпня.

16. Перес К. Технологические процессы и возможности для развития
качества динамической цели. – ЮНКТАД.ХТД/RT/1/9. – 1999. – 20 december.
– С. 50.

17. Ратленд П. Глобализация и посткоммунизм // Мировая экономика и
международные отношения. – 2002. – № 1.

18. Стратегія розвитку України: теорія і практика. – К., 2002.

19. Трансформація моделі економіки України / За ред. В.М. Гейця. – К.:
Лотос, 1999.

20. Україна на порозі ХХІ століття: уроки реформ і стратегія розвитку. –
Київ, 2001.

21. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. – К.,
Либідь, 2002.

22. Філіпенко С. Економічний розвиток сучасної цивілізації. – К.:
Товариство “Знання” України, 2000.

23. Хаустов В., Панфілова Т. Інноваційні процеси в Україні: реалії і
перспективи // Економіст. – 2002. – № 3.

24. Чухно А.А. Економічна теорія. – К.: Вид-во “Вища школа”, 1993.

25. Чухно А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх
значення для України // Економіка України. – 2001. – № 11, 12.

26. Экономическая энциклопедия / Под ред. Л.И. Абалкина. – М.:
Экономика, 1999.

27. Энциклопедический социологический словарь / Под общей редакцией Г.В.
Осипова. – М., 1995.

28. Яковець Ю. Глобальні тенденції соціокультурної динаміки і
перспективи взаємодії цивілізації у ХХІ столітті // Економіка України. –
2000. – № 3.

Похожие записи