Реферат на тему

Предмет і метод політичної економії

План

1. Предмет політичної економії

2. Методи політичної економії

3. Функції політичної економії

Література 1. Предмет політичної економії

Визначення предмета політичної економії. Політична економія поряд із
правоведенням, історією, соціологією та іншими науками належить до
системи суспільних наук, кожна з яких виділяє з багатогранної сукупності
суспільних відносин їх відповідні вид чи групу, котрим властиві певні
закономірності. Політична економія вивчає такі суспільні відносини і
закони, які належать до базових у житті суспільства, оскільки вони є
складовою суспільного виробництва (економіки).

Суспільство — це найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми,
що складається в процесі їхньої життєдіяльності. Воно створює і розвиває
матеріальну і духовну культуру, систему інших соціальних цінностей. Усі
сторони суспільного життя пов’язані між собою, але таким чином, що його
основою є економічне життя, тобто виробництво матеріальних благ і послуг
для задоволення різноманітних потреб людей. Щоб жити, людині потрібна
їжа, одяг, житло і безліч інших матеріальних благ та послуг. Необхідні
засоби до існування вона повинна виробляти: сіяти зерно, добувати
вугілля, плавити сталь, робити машини, випікати хліб, друкувати газети.

Об’єктом політичної економії є економічне життя суспільства, тобто його
економіка, а економіка — це суспільне виробництво.

Назва «економіка» виникла з поєднання двох слів грецького походження
«ойкос» — будинок, господарство і «номос» — закон. Уперше цей термін
застосував Арістотель (ІІІ ст. до н. е.). Багатоаспектність змісту
економіки зумовлює різноманітність напрямів і сфер вивчення економічного
життя суспільства: домогосподарство, підприємство, галузь, економіка
країни в цілому, світове господарство, економічні відносини, економічні
відносини у взаємозв’язку з продуктивними силами і т. д. Сьогодні
економіку суспільства вивчають понад 50 окремих економічних наук, у тому
числі політична економія, економікс, макроекономіка, мікроекономіка,
історія економічних учень.

Кожна з нині існуючих економічних дисциплін має свій предмет
дослідження, на якому вона спеціалізується. Так, предметом
макроекономіки є механізм функціонування економіки, а предметом
мікроекономіки є вивчення поведінки окремих економічних одиниць, таких
як домогосподарство, підприємство, ціна, доходи підприємства тощо.

Політична економія також має свій предмет. При цьому слід пам’ятати, що
слово «політея» в перекладі з грецької означає суспільний устрій. Назву
науки «політична економія» запропонував відомий представник теоретичної
школи меркантилізму у Франції Антуан Монкретьєн де Ваттевіль у книзі
«Закони суспільного господарства (Трактат з політичної економії)».
Використаний ним термін «політична економія» згодом став назвою цілої
науки.

При виробництві матеріальних благ люди взаємодіють з природою,
використовуючи різноманітні засоби виробництва (машини, споруди, будівлі
тощо), які в поєднанні з людьми, що приводять їх у дію, виступають як
продуктивні сили суспільства.

У процесі виробництва люди створюють блага не ізольовано один від
одного, а об’єднуючись певним чином, спілкуючись один з одним і
взаємодіючи. Отже, в процесі виробництва люди вступають у відносини не
тільки з природою, але й між собою, тобто вступають в економічні
відносини.

Люди як носії економічних відносин водночас є носіями системи інших
суспільних відносин: політичних, національних, сімейних, ідеологічних, з
якими економічні відносини теж пов’язані і взаємодіють. Політична
економія досліджує економічні відносини обов’язково в їх зв’язку і
взаємодії з іншими суспільними відносинами та інститутами.

Таким чином, предметом політичної економії є економічні відносини людей
в їх єдності і взаємодії з продуктивними силами та політичними,
ідеологічними, соціальними інститутами суспільства. (Нижче це визначення
буде нами розширене.)

Вивчаючи тему, слід звернути увагу на те, що в економічній теоретичній
науці зустрічаються певні розбіжності в трактуванні предмета політичної
економії. Так, А.Сміт уважав, що предметом цієї науки є вивчення природи
та причин багатства народів, про що свідчить назва його класичної праці
«Дослідження про природу та причину багатства народів» (Смит А.
Исследование о природе и причине богатства народов. — М.: Соцэкгиз,
1961).

Видатний український політеконом М. І. Туган-Барановський писав, що
сучасну політичну економію можна визначити як науку про суспільні
відносини людей у межах їх господарської діяльності, яка удосконалюється
в середовищі історично вільного мінового господарства, що розвивається
(Туган-Барановский М. И. Основы политической экономии. — М.: РОССПЭН,
1998. — С. 34). У відомому вітчизняному підручнику з економічної теорії
(Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред.
Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка. — К.: Вища шк.: Знання, 1997. — С. 16)
визначається, що предметом політекономії є «…вивчення економічних
виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та
організацією управління і ефективного ведення господарства як чинників
суспільного багатства».

Існують також інші трактування предмета політичної економії. Вони
зумовлені тим, що ця наука розвивається та диференціюється на різні
політекономічні школи та напрями.

Закони і категорії політичної економії. Досліджуючи предмет вивчення,
політекономія робить відповідні висновки, узагальнення, класифікації
тощо. У результаті цього формується великий понятійний апарат. У системі
понять важливе значення мають такі: економічна категорія, економічний
закон, економічний принцип.

Економічна категорія — це наукове поняття, яке характеризує окремі
сторони економічного явища.

Сутність економічної категорії визначається такими критеріями:

відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну
властивість певної системи (елементу, ланки) економічних відносин людей;

має об’єктивний характер, оскільки відбиває об’єктивну дійсність;

має історичний характер, оскільки значна частина категорій політичної
економії на певному етапі розвитку суспільного виробництва відмирає.

У курсі політичної економії широко використовуються такі категорії:
власність, товар, вартість, гроші, капітал, капіталістична економіка,
ринок, наймана праця, заробітна плата та багато інших.

В економіці діє низка економічних законів.

Економічний закон виявляє суттєві, стійки і необхідні
причинно-наслідкові зв’язки і взаємозалежності даного економічного
процесу.

Економічна наука класифікує економічні закони суспільства за такими
великими групами:

усезагальні закони, які властиві будь-якому типу економічної системи.
Вони виражають напрями поступального розвитку суспільного виробництва,
об’єктивні основи зростання його ефективності, розвитку відносин
власності тощо;

особливі економічні закони, що виражають такі особливості економічних
відносин, які є спільними для декількох типів економічних систем. До них
належать насамперед закони товарного виробництва і ринку;

специфічні економічні закони, які діють лише в умовах певного
економічного ладу, наприклад капіталістичного чи соціалістичного.

У сукупності всі ці закони формують систему законів економіки та
закономірності її розвитку.

Таким чином, економічні закони є складовою предмета політичної економії.
Вивчаючи об’єкт свого дослідження, тобто су-

спільне виробництво, політична економія стикається з проблемою
обмеженості виробничих ресурсів (родючих земель, корисних копалин,
паливно-енергетичних ресурсів, робочої сили тощо) та раціонального їх
використання для найповнішого задоволення потреб людей. Пізнаючи закони,
які управляють виробництвом, розподілом і споживанням благ на будь-якому
етапі суспільного розвитку, політична економія обґрунтовує, як люди і
суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як
найкраще виробляти різні блага, розподіляти і обмінювати їх.

З іншого боку, як зазначалось, економічні відносини людей нерозривно
пов’язані з політичними, соціальними та іншими відносинами і соціальними
інститутами. Наука досліджує вплив цих відносин на економічні процеси.

Виходячи зі сказаного, можна сформулювати предмет науки так: політична
економія вивчає всю систему економічних відносин в їх єдності і
взаємодії з обмеженими продуктивними силами та політичними,
ідеологічними і соціальними інститутами суспільства. Вона, пізнаючи
закони, показує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір
рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні товари та послуги,
розподіляти і обмінювати їх з метою досягнення максимального задоволення
потреб людини.

Зародження і розвиток політичної економії, її напрями і школи. Політична
економія як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму,
формування національного ринку. Вона виражала інтереси буржуазії як
класу, що народжувався в ту пору. Як зазначалося раніше, термін
«політична економія» ввів до наукового лексикону французький економіст
Антуан де Монкретьєн (1575—1621), який у 1615 р. опублікував працю
«Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)», де
йшлося про закони розвитку суспільного господарства.

Капіталістичні відносини в пору їх зародження одержали найбільший
розвиток у торгівлі. Відповідно, і перший напрям політичної економії —
меркантилізм (від італійського слова «мерканте» — торговець, купець) —
виходив з того, що торгівля є джерелом багатства. З усіх видів
діяльності пріоритет надавався праці, зайнятій у торгівлі, перш за все в
міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке
ототожнювалось тоді з грошима, золотом.

У міру проникнення капіталу у сферу виробництва формувалася класична
політична економія. Перші її представники — фізіократи на чолі з Франсуа
Кене (1694—1774) — перенесли питання про походження суспільного
багатства зі сфери обігу у сферу виробництва. Щоправда, останню вони
обмежили тільки сільськім господарством, уважаючи, що багатство
створюється лише в цій галузі.

Найвищого розвитку класична політекономія досягла в працях видатних
англійських економістів Адама Сміта (1723—1790) і Давида Рікардо
(1772—1823). Основним об’єктом дослідження цих економістів було
виробництво як таке, незалежно від галузевих особливостей, а також
розподіл благ. Вони висунули й обґрунтували систему понять і категорій,
що являють собою наукове відображення багатьох економічних процесів.

У середині ХІХ ст. сформувався пролетарський напрям у політичній
економії, який розробив її основоположник Карл Маркс (1818—1883).
Марксизм висунув положення, що предметом політекономії є виробничі
відносини людей у їх взаємозв’язку з продуктивними силами. У рамках
марксистської політекономії було розроблено вчення про
суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та зміни.
Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості,
а також розробила теорію додаткової вартості.

У другій половині ХІХ ст. було сформульовано теорію граничної корисності
— маржиналізму, в становленні якої видатна роль належить австрійській
школі, а саме вченим Карлу Менгеру (1840—1926) і Євгенію Бем-Баверку
(1851—1914). Тоді ж виникла й американська школа граничної
продуктивності на чолі з її основоположником Джоном Кларком (1847—1938).
Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного
англійського економіста Альфреда Маршалла (1842—1923), який 1890 р.
опублікував «Принципи економічної науки». Дана праця започаткувала новий
напрям у політекономії — неокласичний.

Цей напрям є однією зі складових частин сучасної політекономії.
Елементом неокласичної політекономії є кейнсіанство, фундатором якого
став видатний англійський економіст Джон Кейнс (1883—1946),
опублікувавши 1936 р. працю «Загальна теорія зайнятості, процента і
грошей».

У другій половині ХХ ст. неокласичну політекономію успішно розробляє
видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії Пол
Самуельсон (1915 р. нар.). У його визначенні нова політекономічна школа
трактується як «неокласичний синтез». Принципи неокласичного синтезу
ґрунтовно викладені в підручниках, які мають назву «Економікс» або
«Економіка».

Представники економікс уважають його предметом дослідження «проблеми
ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління
ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб
людини». (Макконнелл К. Р., Брю Ст. Л. Экономикс: Принципы, проблемы и
политика / Пер. с англ. — В 2 т. — М., 1992. — Т. 1. — С. 18.)

Одним з напрямів політекономії є інституціоналізм, який склався
наприкінці ХІХ—на початку ХХ ст. у різних модифікаціях. Прихильники
інституціоналізму основою розвитку економіки суспільства вважають
соціальні інститути. Сучасні інституціоналісти Уеслі Мітчел (1874—1948),
Джон Гелбрейт (1909 р. нар.), Рональд Коуз (1910 р. нар.) критикують
неокласичні теорії, вони виступають за реформування капіталізму.

З другої половини 70-х рр. на передові позиції в політичній економії
виступила монетаристська школа. Монетаристи підтримали гасло «Назад до
Сміта», що означало відмову від методів активного державного втручання в
економіку. Глава монетаристів Мелтон Фрідмен (1912 р. нар.) доводить, що
«грошові імпульси», грошова емісія є головними регуляторами, які
впливають на господарське життя. Нагадаємо, що економічний курс,
названий «рейганомікою», значною мірою спирався на погляди монетаристів.

За своїм змістом пропонований навчальний посібник не є ні неокласичним,
ні марксистським, ні інституціональним. Він поєднує у собі найважливіші
здобутки неокласичного, марксистського та інституціонального напрямів і
шкіл у політекономії

У ньому використовуються досягнення економічної теорії, викладені в
працях А. Сміта, К. Маркса, А. Маршалла, Дж. Кейнса,
М. Туган-Барановського, П. Самуельсона, Дж. Гелбрейта, М. Фрідмена,
В. Ойкена та вітчизняних економістів. Визначаючи здобутки певної
теоретичної школи, вони знаходять своє відображення в певних темах
курсу. Ураховуються також відповідні досягнення політекономії радянських
економістів.

2. Методи політичної економії

Загальнонаукові методи пізнання. Спеціальні (кон-

кретні) методи пізнання.

Загальнонаукові методи пізнання. Щоб політична економія повною мірою
могла виконувати свої завдання як наукова дисципліна, вона має
застосовувати ті методи досліджень, які дають їй можливість розкривати
сутність економічних явищ і процесів, поглиблювати розуміння
закономірностей розвитку економіки та їх особливостей на певних етапах,
історичних періодах. Головною метою політекономічних узагальнень є
розкриття основних напрямів розвитку економічної системи на
передбачувану перспективу.

Під методом пізнання розуміють спосіб, шлях дослідження предмета науки.

Для пізнання соціально-економічних процесів використовують загальні
(загальнонаукові) та специфічні для політичної економії методи. Серед
загальнонаукових методів пізнання чільне місце у вітчизняній
політекономії належить діалектичному і структурно-функціональному
методам.

Діалектичний метод пізнання виходить з того, що будь-яке економічне
явище:

1) перебуває в русі: воно зароджується, розвивається, занепадає і
відмирає;

2) має притаманні йому тотожність, відмінність, протилежність і
суперечність, конфліктність;

3) розвивається, що означає відмирання старого і зародження нового,
боротьбу між ними, спосіб розв’язання суперечностей та повне утвердження
нового.

Джерело розвитку економіки, всіх її складових діалектика вбачає в
єдності і боротьбі протилежностей.

Структурно-функціональний метод розглядає будь-яке економічне явище як
системне з обов’язковим аналізом функцій взаємодіючих елементів. Однією
з ознак системи є її цілісність. Цей метод зосереджує свою увагу на
функціональних зв’язках між структурними елементами системи та
кількісних характеристиках їх (див.: Основи економічної теорії:
політекономічний аспект… Розд. 1).

Західними економістами активно використовується емпіричний метод
пізнання. За цим методом усі науки — емпіричні. Це означає, що вони
базуються на фактах, тобто на спостереженнях, що піддаються перевірці
через відомі факти або певні явища. Так, політекономія як суспільна
наука вивчає поведінку індивідів та інститутів, що займаються
виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ і
послуг.

При дослідженні розвитку виробничих відносин застосовується формаційний
метод пізнання. Він дозволяє розкрити соціально-економічний характер
капіталістичного, соціалістичного та інших суспільств. Існують також
інші загальні методи пізнання.

Кожен дослідник використовує той метод пізнання, якому він довіряє.
Практика показує, що кожен загальний метод дає досліднику можливість
досягти позитивних результатів. Проте жоден з них не захищає дослідника
від недоліків, а то й глибоких помилок.

Спеціальні (конкретні) методи пізнання. Наука розробила і застосовує
різні конкретні способи і прийоми пізнання дійсності. До них належать:
метод наукової абстракції, індукція і дедукція, принципи єдності
логічного й історичного, статистичні спостереження, моделювання
процесів, економіко-математичні методи і т. д. Математика потрібна при
збиранні та систематизації фактів, для обробки кількісних величин,
складання моделей, графіків, числових і алгебраїчних прикладів тощо. Усі
вони не протистоять тому чи іншому загальному методу пізнання, а є їх
конкретизацією стосовно того чи іншого методу пізнання. Ці способи і
прийоми пізнання використовуються як у природничих, так і в суспільних
науках.

Розглянемо деякі з названих методів дослідження.

У політичній економії велике значення має такий метод поглибленого
пізнання дійсності, як метод наукової абстракції. Абстрагування означає
очищення наших уявлень про процеси від випадкового, минулого, одиничного
і виокремлення в них сталого, стійкого і типового. Саме завдяки методу
абстракції вдається виявити сутність явищ, від сутності одного рівня
переходити до сутності вищого рівня, описувати закони і категорії науки,
що виражають ці сутності. При застосуванні цього методу пізнання повинна
братися до уваги вся сукупність явищ, що стосується даної галузі, а не
окремі факти.

У результаті абстрагування виводяться економічні категорії, тобто
наукові поняття, які характеризують окремі сторони економічних явищ
(наприклад, товар, гроші, ціна). Подальше поглиблення пізнання дозволяє
формулювати економічні закони, які характеризують найбільш стійкі
залежності і взаємозв’язки в економічних процесах.

Але і цим процес пізнання не завершується. Абстрактний метод пізнання
повинен поєднуватися з іншими методами пізнання, які доповнюють один
одного.

p

r

> ” 8

(- *»AE$”&///////////iiieTHTHTHTHTHTHTHTHTHTH

=?>[email protected],GK,O°R”U3/4X¶\Parc:foooooooooooooooooooooooooooo

—6?h«E?ooooocoooooooooooooooooooo

@економічною наукою. Досліджений матеріал використовується для виведення
економічних принципів, тобто узагальнень окремих сторін реальних
відносин (поведінки) людей та інститутів.

У більш чіткому викладі це означає, що економісти застосовують також
дедуктивний та індуктивний методи. Індукція — це форма умовиводу, де на
підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. У результаті
індукції досягається той самий результат, що і при абстракції —
«викристалізування», або виведення принципів, законів і категорій із
фактів. Пізнання починається з нагромадження фактів, котрі потім
систематизуються і аналізуються таким чином, щоб можна було вивести
узагальнення, принципи чи закони. Отже, індукція іде від окремого до
загального.

Дедукція означає перехід від загального до окремого. Дедуктивний метод
бере своїм початком узагальнення чи теорію. На основі загального правила
логічним шляхом з одних положень істинних і реальних з необхідністю
виводиться нове істинне положення. Дедуктивний метод є водночас і
гіпотетичним. Таким чином, економісти можуть опиратися на випадкове
спостереження, умовивід, логіку чи інтуїцію, щоб сформулювати
попередній, неперевірений принцип, що називається гіпотезою.
Правильність гіпотези потім повинна бути перевірена систематичним і
багатократним вивченням відповідних факторів. Гіпотеза — це припущення
про ймовірність зміни економічного явища і спосіб його пізнання, одне з
можливих розв’язань економічної проблеми.

Дедукція та індукція являють собою не протилежні один одному, а
взаємодоповнюючі методи дослідження. Сформульовані дедуктивним методом
гіпотези є для економіста орієнтирами при збиранні і систематизації
емпіричних даних. У свою чергу відомі уявлення про факти дійсності, про
реальний світ є передумовою для формування досить змістовних гіпотез.

Терміни і поняття. Політична економія, пізнаючи явища і процеси, дає їм
певну назву. Виникає велика система термінів. Найчастіше економісти
використовують такі поняття, як «закони», «принципи», «теорії»,
«моделі». Усі ці терміни фактично близькі за змістом, вони означають
узагальнення або констатацію закономірностей в економічних відносинах чи
поведінці людей та інститутів. Термін «економічний закон» передбачає
високий ступінь точності, загальності його використання і навіть етичної
справедливості. У реальній же дійсності, як буде показано при подальшому
вивченні дисципліни, економічний закон не абсолютно точне явище. Він,
скоріше, виступає як стійка тенденція.

Дещо меншою мірою це стосується терміна «принципи». Принцип у політичній
економії — це першооснова, те, що лежить в основі певного явища.
Будь-яка економічна система ґрунтується на принципах, пов’язаних між
собою. Теорія про якесь явище теж може бути теорією певного закону чи
принципу, хоча часто термін «теорія» означає спрощення картини
дійсності, абстрактне узагальнення дійсної поведінки відповідних
економічних явищ.

Узагальнення, припущення та спрощення. Політична економія доводить свої
дослідження до узагальнень, які застосовуються при утворенні понять,
суджень, теорій. Економічні узагальнення мають у собі дещо неточні
кількісні визначення. Приміром, вираз: «середньомісячна заробітна плата
в Україні досягла в 1999 р.

178 гривень» — є неточним у тому розумінні, що одні працівники мали
середньомісячну зарплату в декілька разів нижчу, а інші — у десятки
разів вищу від загального середнього рівня.

Економісти в дослідженнях використовують припущення та спрощення. Так,
узагальнення будуються за припущенням, що «всі інші фактори незмінні»,
тобто «за інших рівних умов». Отже, такий метод спрощує аналіз зв’язку
чи процесу.

Графіки і таблиці. У наукових працях з політичної економії, підручниках
і навчальних посібниках активно використовуються графіки, таблиці,
формули тощо. Графіки і таблиці мають велике значення для ілюстрування
зроблених у політичній економії висновків щодо законів, економічних явищ
чи процесів. Політична економія як наука використовує також такі методи
пізнання, як експеримент, економіко-математичні методи. Одним із засобів
пізнання соціально-економічних процесів є поєднання якісного та
кількісного аналізу. Кількісні характеристики є невід’ємною частиною
політекономічного дослідження. Точний кількісний аналіз дозволяє
досліднику глибше розкрити суть економічних процесів, тенденцій розвитку
економіки. Процес виявлення тенденцій економічного розвитку зумовлює
широке впровадження математичних прийомів пізнання (формули рівностей,
нерівностей, функцій, графіків, інтегралів тощо) та використання їх у
підручниках з політичної економії.

Збирання та узагальнення фактів. Конкретним прийомом пізнання дійсності
є збирання фактів. Це безмежно складне завдання. Світ економічної
дійсності заповнений безліччю різних фактів: реальних і нереальних,
закономірних і випадкових, довго і короткострокових, макро і
мікроекономічних. Збираючи факти, варто визначити, котрі з них
стосуються конкретної проблеми, яка розглядається, а котрі ні. Оскільки
факти відображають економічну дійсність, то їх збирання і систематизація
має велике значення для з’ясування сутності певних економічних явищ і
процесів.

Завдання політекономії полягає в тому, щоб привести в систему зібрані
факти, дослідити їх, виявити суттєві риси явища, тенденції його руху,
вивести економічний закон. Закономірності і закони — центральна ланка
політекономічного дослідження. Вони пояснюють чинники буття фактів
економічної дійсності, їх сутнісні риси, взаємозв’язок між ними та
джерела їх руху. Теорія спирається на факти, без фактів це — лише
гіпотеза.

Нарешті, при розгляді методології політичної економії постає і таке
питання: що є критерієм правильності результатів пізнання, узагальнень і
висновків, до яких приходить політекономія? Вищим критерієм істинності
знання виступають факти реального економічного життя, тобто суспільна
практика. Економічне життя — поведінка, зв’язки, відносини індивідів та
інститутів у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів
і послуг — з часом змінюється. Тому необхідно постійно звіряти існуючі
теоретичні висновки і концепції з економічною дійсністю, яка, як живий
організм, піддається і кількісним, і якісним змінам.

3. Функції політичної економії

Позитивна і нормативна політична економія. Економікс і політекономія.

Функції політичної економії. Політекономія виконує насамперед
пізнавальну функцію. Вона покликана вивчати і пояснювати процеси і явища
економічного життя суспільства на основі наукового доказу.

Будь-яке знання цінне тим, що може служити керівництвом до практичних
дій для суспільства. Тому політична економія не повинна обмежуватися
простою констатацією фактів. Наука зобов’язана відкривати закони, що
управляють економічними процесами, і розробляти шляхи їх використання.
Отже, з пізнавальною функцією політичної економії тісно пов’язана її
практична функція.

Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати
людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати
економічний прогрес, наприклад, необхідність переходу до соціально
орієнтованої економіки. Віддача від політекономічних досліджень
найбільша тоді, коли економічні знання застосовуються в розробці
політики, яка спрямована на побудову кращого суспільства. Ця відмінність
між теорією науки та її застосуванням на практиці є центральною для
сучасної політекономії.

Політична економія виконує також ідеологічну функцію. Багато питань
політичної економії мають прямий вихід на ідеологічну сферу, зачіпають
ідеологічну боротьбу різних суспільних сил, волю яких виражають
відповідні партії. Так, в Україні діють ліві партії (комуністична і
соціалістична), праві партії (ліберально-демократична, народний рух
України, республіканська тощо), центристські партії
(соціал-демократична, народно-демократична і т.д.). Ідеологічна функція
нашого навчального посібника полягає в обґрунтуванні для України вибору
відповідної моделі змішаної економічної системи, яка повинна замінити
соціалістичну систему радянського зразка.

Цілком очевидно, що цю функцію політична економія має виконувати на
основі наукового доказу, шляхом розкриття й узагальнення реальної
дійсності, вироблення сучасного економічного і політичного мислення.
Потрібно довести на системі фактів, що, наприклад, одержавлена
соціалістична економіка не може мати майбутнього через певні суттєві
недоліки чи вади, характерні для неї.

Ще одна функція політекономії — методологічна. Політична економія
виступає як теоретичний фундамент цілого комплексу економічних наук —
галузевих (економіка промисловості, сільського господарства,
будівництва, транспорту та ін.) і функціональних (економіка праці,
фінанси, грошовий обіг і кредит, економічна статистика). Крім того,
низка економічних наук перебувають на стику різних галузей знання —
економічна географія, теорія управління (менеджменту), історія народного
господарства та ін., для яких політична економія теж є теоретичною
основою.

Виникає запитання: чому теоретично-методологічною основою цих
економічних наук є саме політична економія? Відповіді на це питання
такі:

1. Політична економія досліджує явища багатогранної економічної
дійсності не в локальному розрізі (фінанси чи мікроекономіка), а в
системній цілісності. На відміну від усіх інших економічних наук
політична економія вивчає не тільки функціональні зв’язки, на чому
спеціалізуються конкретні дисципліни, а й соціальні зв’язки і відносини.
Щоб дати визначення грошам, потрібно досліджувати всю економічну
систему, всі провідні зв’язки, суперечності, стратегічні тенденції тощо.
Це не може зробити жодна економічна наука, крім політичної економії.
Ясна річ, що політична економія не відривається зовсім від галузевих чи
функціональних економічних наук, які теж розробляють теоретичні
положення щодо даних сфер знання. Це стосується тих фактів реальної
дійсності, які політекономічна наука повинна узагальнювати і робити
відповідні висновки (позитивні чи негативні).

2. Політична економія — це така наука, яка досліджує найбільш суттєве,
найбільш глибинне в явищах і процесах економічного життя суспільства.
Вона акцентує увагу не на одному явищі, а на безлічі, які є загальними
або для всіх економічних наук, або для більшості з них. І ці загальні
принципи чи закони, теорії чи моделі, що їх розробляє політекономія,
стають позитивним надбанням для всього комплексу економічних наук.

3. Ніяка галузева чи міжгалузева економічна наука не може замінити
політекономію в дослідженні сутності соціально-економічної системи
суспільства, закономірностей її розвитку, властивих їй
соціально-економічних суперечностей, причин відмирання та заміни її
новою системою певного типу. Це безпосередньо є прямою функцією саме
політичної економії.

Хоча політична економія є наукою, але вона не є точною наукою.
Економічні явища, на відміну від фізичних чи біологічних, не можна
досліджувати в лабораторних умовах і точно фіксувати кількісні та якісні
величини чи зміни. Проте її узагальнення, що спираються на факти
реальної дійсності, часто є досить точними. Наприклад, політекономія
досить точно зафіксувала появу капіталістичного способу виробництва,
фіксує конкретні етапи його розвитку. Точними є висновки про наявність
таких законів, як закон первісного нагромадження капіталу, закон
конкуренції, закон вартості, основний закон капіталізму, закон зростання
потреб та ін.

Позитивна політекономія. Вивчаючи політичну економію, треба бути уважним
і розрізняти позитивні (або фактичні) дані та нормативні твердження (або
оцінні судження).

Позитивна політична економія описує факти, наявні процеси і відносини в
даній економіці. Чому економіка розвивається циклічно? Що треба зробити,
щоб підвищити попит на робочу силу, а безробіття знизити? Які
особливості сучасної капіталістичної економіки? Ці питання розв’язуються
за допомогою певної сукупності фактів. Питання можуть бути простими або
складними, але всі вони належать до сфери позитивної політекономії.

Недоліком позитивної політичної економії є те, що вона абс-

трагується від значного впливу на поведінку людей, їх економічні
відносини і виробничу діяльність низки позаекономічних факторів —
політичних, релігійних, ідеологічних, національних тощо, чого
політекономія як наука не має права ігнорувати, аби пізнати реальну
дійсність і закономірності економічного розвитку суспільства.

Нормативна політекономія. На противагу позитивній політекономії
нормативна політекономія уособлює оцінні судження якихось людей та
позаекономічних теорій суспільного життя щодо того, якою повинна бути
економіка країни або яку конкретну політичну акцію слід рекомендувати,
базуючись на певній економічній теорії або на певних економічних
відносинах.

Радянська політекономія в основному була нормативною, а точніше —
нормативно-догматичною. Її основні положення розроблялися відповідно до
вчення марксизму-ленінізму, рішення компартії були тими чинниками, які
замінювали необхідність дослідження фактів реальної дійсності. Замість
того, щоб розробляти теоретичні принципи і наукові рекомендації,
радянська політекономія виконувала функцію апологетики моделі
соціалізму, яка із самого початку містила в собі тенденцію до
виродження. Разом з тим треба зазначити, що радянська політекономія мала
наукові досягнення у розробці таких теоретичних проблем, як
планомірність, економічні функції держави, механізм планового
ціноутворення, безпосередньо суспільна праця, господарський розрахунок
тощо. Багато з теоретичних розробок радянських економістів-теоретиків
було використано в 30-ті та післявоєнні роки західними країнами та
економістами-теоретиками. Проте в цілому радянська школа політичної
економії не була самостійною і незалежною суспільною наукою (як і всі
інші суспільні й конкретні економічні науки) від одержавленої
марксистсько-ленінської ідеології. Тому вона зазнала краху разом з
Радянським Союзом.

Завдання даного посібника з політичної економії полягає в гармонічному
поєднанні раціональних елементів і позитивної та нормативної
політекономії.

Економікс і політекономія. На рубежі ХХ ст. виник іще один напрям у
політичній економіці, який одержав назву «економікс» і став популярним у
другій половині минулого сторіччя. У чому полягає різниця між
політекономією і економікс як суспільними науками? У тому, що економікс
є одним з напрямів політичної економії як теоретичної економічної науки
в широкому смислі, він спеціалізується на дослідженні функціональних
зв’язків у економічній системі. Рідкість виробничих ресурсів і
задоволення потреб людей — саме та вісь, навколо якої «крутяться» всі
розділи курсу з економікс.

«Економікс досліджує проблеми ефективного використання обмежених
виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального
задоволення матеріальних потреб людини» (Макконнелл К. Р., Брю Ст. Л.
Экономикс: Принципы, проблемы и политика… — С. 18).

Визначений цими авторами предмет економікс є дуже важливим, це не
викликає заперечень, і цей бік економічного життя політична економія теж
традиційно досліджує з початку свого виникнення. Водночас політична
економія в дослідженні особливу увагу звертає на пізнання сутності і
ролі в економічному житті соціально-економічних відносин та їх
системного функціонування — економічного ладу суспільства
(капіталістичного, соціалістичного, соціал-ліберального та ін.). Варто
зазначити, що пострадянська політична економія в Україні все більше
уваги приділяє глибокому вивченню функціональних зв’язків у економічній
системі суспільства, орієнтуючись на здобутки в цій сфері сучасної
неокласичної політичної економії.

Завдання вітчизняної політекономії. З точки зору актуальності можна
виокремити основні блоки завдань української політекономії як
аналітичної науки і навчальної дисципліни.

1. Дослідження проблем ефективного використання обмежених виробничих
ресурсів і управління ними з метою досягнення максимального задоволення
потреб людини, у тому числі й проблем, «що, як, для кого і скільки
виробляти?».

2. Розкриття суті і тенденції розвитку соціально-економічних відносин у
їх взаємозв’язку з продуктивними силами. Важливо при цьому розкрити і
описати перспективну модель економічної формації України.

3. Вивчення системи законів, які управляють виробництвом, розподілом,
обміном і споживанням матеріальних благ як у ринковій, так і в інших
економічних системах, а також дослідження поведінки індивідів та
інститутів, що займаються виробництвом, розподілом, обміном і
споживанням продукції.

4. Дослідження змісту і стратегічних тенденцій еволюції
соціально-економічних систем в останні століття та на рубежі ХХІ ст.

Вивчення цих глобальних проблем вимагає використання в навчальному курсі
цивілізаційного методологічного підходу в поєднанні з діалектичним,
формаційним і технологічним. Це допомагає більш глибоко і всебічно
вивчати закономірності зміни соціально-економічних формацій, пропонувати
перспективи розвитку соціально-економічної системи тієї чи іншої країни,
групи країн або всього співтовариства.

Література

1. Альтернатива: выбор пути (Перестройка управления и горизонты риска)
/ Рук. авт. колл. В. Н. Бойков, А. А. Сергеев. — М.: Мысль, 1990.

2. Бажал Ю. Еволюційна парадигма економіки перехідного пе-

ріоду // Економіка України. — 1993. — № 8.

3. Барр Р. Политическая экономия: В 2 т. / Пер. с фр. — М.: Междунар.
отношения, 1994.

4. Бастиа Ф. Экономические гармонии / Ж.-Б. Сэй, Ф. Бастиа. Трактат по
политической экономии / Ж.-Б. Сэй. Экономические софизмы. Экономические
гармонии (Ф. Бастиа). — М.: Дело, 2000.

5. Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведєв В. С. Політична економія. — К.:
Ніка-Центр: Ельга, 2000.

6. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального
прогнозирования / Пер. с англ. — М.: Academia, 1999.

7. Беляєв О. О., Бебело А. С. Перехідна економіка: основні концепції та
характерні риси // Вчені записки: Наук. зб. — Вип. 3. — К.: КНЕУ, 2001.
— С. 23 — 29.

8. Бергер П. Л. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо
процвітання, рівності і свободи / Пер. з англ. — К.: Вища шк., 1995.

9. Богиня Д. Актуальні проблеми регулювання доходів і організації
заробітної плати на етапі трансформації економіки України // Україна:
аспекти праці. — 2000. — № 6.

10. Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учебник. — М., 1997.

11. Борщаговская Э., Воронина А. Регулирование трудовых отношений на
основе трудовых соглашений // Экономика Украины. — 1994. — № 4.

Похожие записи