Реферат на тему:

Особливості впливу демографічних процесів на показники розвитку вищої
освіти в Україні

За роки незалежності в Україні відбулися політичні, економічні та
соціальні перетворення, пов’язані з демократизацією суспільства,
становленням ринкових відносин, які торкнулися всіх сфер економіки та
соціальної сфери, зокрема, й системи вищої освіти. З огляду на це
важливо розглядати її не лише як соціальну інституцію держави, а й як
сферу ринкової економіки, що забезпечує ефективність розвитку країни.
Розвиток освіти, як і всієї соціальної сфери, базується на основі
матеріального виробництва. Водночас ця сфера діяльності суттєво впливає
на зростання матеріального виробництва. Тому розвиток і вдосконалення
освітньої сфери є важливою передумовою подолання кризової ситуації як в
економіці, так і в суспільстві в цілому.

Питання освіти, джерела її фінансування й результативності завжди
перебували у центрі уваги науковців. Їх у різний час вивчали вітчизняні
й зарубіжні вчені, зокрема В. Алексеєв, В. Андрущенко, С. Балашов,
В. Базилевич, Д. Богиня, О. Грішнова [2], М. Долішній, С. Дорогунцов,
Й. Завадський, В. Куценко, В. Кремень, С. Струмилін, К. Суботіна,
Т. Шульц, Б. Шелегеда, В. Щетинін та ін. Питаннями прогнозування
показників розвитку сфери освіти займалися такі вітчизняні та закордонні
вчені, як Семів Л., Федулова О., Новиков С., Якобсон Л., Жильцов Є.,
Жамін В. та інші.

У сучасних економічних умовах, коли сфері вищої освіти відводиться
особлива увага у зв’язку з тим, що вона формує кадровий, науковий та
управлінський потенціал держави, постає проблема її реформування на
якісно нових засадах. Одним з напрямів такого реформування є
забезпечення доступності вищої освіти для громадян України. Разом з тим
у діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, керівників
ВНЗ щодо забезпечення доступності громадян України до якісної освіти
продовжують мати місце серйозні прорахунки.

По-перше, при плануванні розвитку вищої школи практично не враховуються
демографічні прогнози. По-друге, мережа вищих навчальних закладів не
завжди узгоджується з потребами регіонів у фахівцях. Відсутні ефективні
механізми, які б стимулювали підготовку кадрів для потреб регіонів.
Неефективно використовується науковий потенціал ВНЗ для потреб регіонів.
Послабився рівень контролю держави за діяльністю ВНЗ. Досить часто до
статутів ВНЗ вносяться зміни, які розмивають демократичні засади вищої
школи, без будь-якої необхідності створюються численні асоціації, філії,
які не забезпечені ні матеріальною базою, ні кадрами, які б відповідали
змісту вищої освіти, ні відповідною інфраструктурою. По-третє,
спостерігається неузгодженість між функціонуванням систем середньої і
вищої освіти, хоча обидві перебувають у підпорядкуванні Міністерства
освіти і науки України. Відсутній ефективний механізм забезпечення
наступності в процесі здобуття вищої освіти випускниками середніх шкіл.
Причому наступність повинна стосуватися не лише змістового аспекту, а й
форм та методів навчання і виховання молодих людей.

Вирішення пріоритетних завдань соціально-економічного розвитку України
неможливе без високого рівня освіченості суспільства. Саме через систему
освіти формується кадрова інфраструктура, адекватна сучасним
технологіям, що використовуються в основних галузях виробництва і сфери
послуг, забезпечує розвиток інноваційного потенціалу економіки.
Зрозуміло й те, що планування перспективного розвитку системи освіти не
можна здійснювати без урахування демографічної ситуації.

Статистичні дані свідчать, що з другої половини 90-х років XX століття
розпочалося скорочення чисельності контингенту учнів загальноосвітніх
навчальних закладів унаслідок зниження рівня народжуваності. Так,
порівняно з 1997 роком у 2002 році народжуваність дітей зменшилася на
102,2 тис. (на 20,7 %), що закономірно призведе (і вже призводить) до
скорочення контингенту випускників загальноосвітніх навчальних закладів
до 2012 року приблизно на 25–30 %. Одночасно в регіонах показники
народжуваності відрізняються. Так, народжуваність у Сумській області
зменшилась на 30,8 %, Черкаській – на 27,9 %, Кіровоградській – на
27,3 %, Херсонській – на 27,2 %. У місті Києві вона досягла рівня 1995
року і спостерігається незначний приріст [3].

Наближається реальне обмеження інтенсивного розвитку вищої освіти
України. У найближчі десять років прогнозується різке, більше ніж на
40 %, зменшення числа випускників шкіл і, відповідно, – абітурієнтів
вищих навчальних закладів. Демографічна ситуація дозволяє передбачати,
що навіть за умов „заморожування” планів прийому на сучасному рівні вже
через чотири роки місць в українських ВНЗ буде достатньо для усіх
випускників середньої школи. Скорочення чисельності потенційних
абітурієнтів може кардинально змінити ситуацію з прийомом за рахунок
коштів населення. Є вірогідність, що у навчальних закладів виникнуть
серйозні фінансові проблеми. Так, у 2005 р. з 10 (11) класів було
випущено 486,5 тис. випускників, а у ВНЗ І–II рівнів акредитації було
прийнято 202,5 тис. чол. та у ВНЗ III–IV рівнів акредитації – 432,5 тис.
студентів (подало заяви 655,2 тис. абітурієнтів, конкурс 1,52 особи на
місце) [1].

Сучасна демографічна ситуація спричинила скорочення прийому учнів до 1-х
класів та загального контингенту школярів. Порівняно з 1997 роком у 2003
році прийом до 1-х класів зменшився на 178,8 тис. учнів (на 28,3 %).
Протягом зазначеного періоду кількість учнів загальноосвітніх навчальних
закладів зменшилася на 1050,7 тис. (на 15,2 %). Найбільш складна
ситуація у м. Севастополі (кількість учнів зменшилася на 13,8 тис. – на
26,0 %), Луганській (кількість учнів зменшилася на 91,5 тис. – на
25,8 %), Донецькій (кількість учнів зменшилася на 149,7 тис. – на
23,8 %) областях та в Автономній Республіці Крим (кількість учнів
зменшилася на 65,9 тис. – на 21,3 %) [3].

Вищезазначені проблеми „на пряму” пов’язані з негативними демографічними
процесами, що спостерігаються в Україні протягом всього періоду її
незалежності.

Загальновідомо, що темпи зростання населення на Землі на сьогодні є
вражаючими: на початку нашої ери його кількість становила 275 млн
чоловік; у 1850 році – 1 млрд. Потрібно було понад 2000 років для
збільшення кількості землян на мільярд. А от п’ятий мільярд додався
усього за 13 років, шостий – за 14. Досягнувши в 2003 році позначки 6,2
млрд чол., людство розпочало засвідчувати перші ознаки переходу до
сповільнення темпів зростання.

Демографічна ситуація в Україні складається інакше: скорочується
чисельність населення (смертність перевищує народжуваність), зменшується
тривалість життя, зростає еміграція тощо.

Несприятлива демографічна ситуація в Україні і, насамперед, різке
зменшення народжуваності пов’язані із загостренням проблем
функціонування сім’ї як осередку відтворення населення, зниженням її
демографічного потенціалу.

??Т?ше половина потрібного для відтворення населення, тобто для заміни
покоління батьків тією ж кількістю покоління дітей. Україна перетнула
межу зниження народжуваності, за якою відбувається вже незворотне
руйнування демографічного потенціалу, що призвело до втрати сприятливих
умов для відновлення 50-мільойонної чисельності населення. Сумарний
показник народжуваності зменшився з 1,9 дитини в 1989 році до 1,1 у 2001
році. Зростання сумарного коефіцієнта народжуваності у 2002–2003 роках
(до 1,2 дитини в розрахунку на 1 жінку в 2003 році) зумовлено
народженнями, відкладеними під час гострої економічної кризи [3].

Необхідно зазначити, що процес зниження народжуваності має глобальний
характер. Критичне зниження народжуваності зумовлене цілим рядом причин
– економічних, соціальних, психологічних, біологічних. Це, насамперед,
зміни в соціальному статусі жінки, розширення сфери її позасімейних
інтересів, підвищення рівня освіти та зайнятості. Багаторазове зниження
дитячої смертності зробило неактуальним народження багатьох дітей як
основи родинного добробуту та гарантії забезпечення батьків у старості.

Задоволення потреби в дітях, у материнстві і батьківстві вступає у
суперечність з рядом інших потреб, які є простішими, ніж нижчий рівень
життя. Якщо заможні верстви населення співвідносять витрати часу та
грошей на забезпечення майбутнім дітям необхідного фізичною,
інтелектуального розвитку та професійної підготовки із задоволенням
власних потреб у розвитку та дозвіллі, то бідні враховують елементарні
потреби в їжі, одязі, житлі. Однак не слід очікувати, що з підвищенням
рівня життя зросте й народжуваність. Якби зв’язок був таким простим, не
скоротилася б народжуваність в усіх без винятку економічно розвинених
країнах до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення
покоління батьків.

Глобальна тенденція зниження народжуваності посилилася в Україні у
1990-х роках у зв’язку з економічною кризою, різким зниженням доходів
широких верств населення, невпевненістю у майбутньому. До того ж
утворився значний розрив між низьким рівнем життя населення та високими
європейськими життєвими стандартами.

Украй негативний вплив на рівень народжуваності справило руйнування
системи дошкільного та позашкільного виховання, незадовільний стан
репродуктивного здоров’я населення і насамперед жінок, значна частина
яких працює в шкідливих умовах. Як засіб планування сім’ї,
використовується штучне переривання вагітності, наслідком чого є викидні
й небажане безпліддя.

Переважно через низьку народжуваність Україна за період 1993–2003 роки
втратила понад 4 млн. населення. Криза супроводжується не лише швидким
зниженням народжуваності і, як наслідок, надзвичайно низьким її рівнем,
а й деформацією структури народжуваності та народжених (за черговістю,
їх розподілом за віком матері, її шлюбним станом та іншими ознаками). У
зв’язку з цим деформується віковий склад населення, зменшується його
демографічний і трудовий потенціал.

З огляду на загальноєвропейські тенденції немає підстав очікувати
найближчим часом істотного збільшення сумарних коефіцієнтів
народжуваності. У зв’язку з тим, що відкрите суспільство сприяє
орієнтації на західні високі стандарти рівня життя, більшість сімей
відмовлятиметься від народження другої дитини і дітей наступної
черговості, тобто репродуктивна діяльність обмежуватиметься.

До 2006 року найбільш імовірним є збереження сумарного коефіцієнта
народжуваності на сучасному рівні – 1,2 дитини у розрахунку на 1 жінку,
але згодом можна очікувати на його підвищення до 1,3–1,4. Однак і це не
забезпечить навіть простого заміщення поколінь [3].

Викликає занепокоєння істотне відставання України від розвинених
європейських країн за показником очікуваної тривалості життя. За даними
Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), у 2002 році це
відставання становило 5,5 від країн Центральної та Східної Європи і 30,9
– від країн ЄС. Надлишкова передчасна смертність (до 65 років) зумовлює
втрату майже 11 років загальної тривалості життя, що на 3 роки більше,
ніж у країнах Центральної та Східної Європи, і на 6 років – ніж у
країнах ЄС. Різниця у тривалості життя чоловіків і жінок в Україні
перевищує 11 років, тоді як в економічно розвинених країнах цей показник
становить 5–6 років. Ризик смерті для чоловіка у віці 20–24 роки
перевищує ризик для жінки у 3,3 раза, а ймовірність смерті у
працездатному віці для чоловіка досягає 37 відсотків.

Особливої уваги потребує також розгляд динаміки міграційних процесів в
Україні. Протягом трансформаційного періоду міграційні процеси зазнали
істотних змін. Унаслідок розпаду Радянського Союзу, поглиблення
економічної кризи, зниження рівня життя населення значно знизився рівень
міграційної мобільності (стаціонарної міграції). Після значного
збільшення у 1991–1992 роках до найбільшого за повоєнні часи рівня
(+ 5,5 проміле) міграційний приріст різко зменшився, а в останні роки
сальдо зовнішньої міграції є невеликим і від’ємним. Міграційні втрати за
1989–2003 роки становили 595,7 тис. осіб, а в містах – 690 тис. (у селах
за рахунок міграції збільшилися на 94,3 тис. осіб). Оскільки серед
мігрантів переважають представники найбільш продуктивних у дітородному
та економічному аспекті вікових груп населення, опосередковані втрати
перевищують прямі.

Низький рівень оплати праці, особливо в еквіваленті до іншої валюти,
значне безробіття (у тому числі скрите) перетворюють трудову міграцію на
основний засіб забезпечення прийнятного рівня життя значної частини
населення країни. Трудові міграційні поїздки до країн СНД, Західної і
Центральної Європи стали поширеним явищем: їх обсяги, за найбільш
вірогідними оцінками, становлять близько 2 млн. осіб у середньорічному
обчисленні, при цьому за сприяння офіційних посередників за кордоном
працевлаштовано близько 40 тис. осіб. Висококваліфіковані українські
спеціалісти часто працюють не за спеціальністю, займаються
некваліфікованою роботою, що призводить до зниження їх професійного
рівня.

Таким чином, можна стверджувати, що наближується реальне обмеження
інтенсивного розвитку вищої освіти України. У найближчі десять років
прогнозується різке, більше ніж на 40 %, зменшення кількості випускників
шкіл і, відповідно, – абітурієнтів вищих навчальних закладів.
Демографічна ситуація дозволяє передбачати, що навіть за умов
„заморожування” планів прийому на сучасному рівні вже через чотири роки
місць в українських ВНЗ буде достатньо для усіх випускників середньої
школи. Скорочення чисельності потенційних абітурієнтів може кардинально
змінити ситуацію з прийомом за рахунок коштів населення. Є вірогідність,
що у навчальних закладів виникнуть серйозні фінансові проблеми.

Література:

1. Вища освіта і наука – пріоритетні сфери розвитку суспільства у ХХІ
столітті: Рішення колегії Міністерства освіти і науки України від
28.02.2003 р. № 2/3-4 // Інформаційний збірник Міністерства освіти і
науки України. – 2003. – № 8. – С. 3–14.

2. Грішнова О.А. Людський капітал: формування в системі освіти і
професійної підготовки. – К.: Тов-во „Знання”; КОО, 2001. – 254 с.

3. Науково-освітній потенціал нації: погляд у XXI століття / Авт. кол.:
В. Литвин (кер.), В. Андрущенко, А. Гуржій та ін. – К: Навч. книга,
2004. – Кн.1: Пріоритет інтелекту. – 638 с.

Похожие записи