РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

Особливості сучасного економічного розвитку західно-європейських держав

З огляду на рівень економічного розвитку у післявоєнний період
західноєвропейські країни можна поділити на три групи.

Першу утворюють чотири такі високорозвинуті країни, як ФРН, Франція,
Великобританія та Італія. На цю «велику четвірку» припадає більш третини
території і дві третини населення Західної Європи. Хоча частка цього
регіону у ВНП і промисловій продукції серед розвинутих капіталістичних
країн світу знизилась порівняно з шістдесятими роками, ці держави
концентрують у своїх руках величезну економічну могутність. Головною
«винуватицею» тенденцій до зменшення питомої ваги «четвірки» у
західноєвропейській економіці є Англія, частка якої від 1960 р.
зменшилась у ВНП Західної Європи на 25%, зокрема у промисловій продукції
— на 30%. Водночас частка Франції та Італії у ВНП за цей період трохи
підвищилась. Найбільш економічно розвинутою і стабільною залишається
ФРН, частка якої у західноєвропейському ВНП складає приблизно 20%. На
незмінні економічні переваги ФРН серед країн Західної Європи не вплинуло
навіть об’єднання її з НДР, яке зумовило використання нею величезних
ресурсів на «підтягування» економіки останньої. Таке стабільне і
провідне місце ФРН в регіоні забезпечується її високим промисловим
потенціалом, науково-технічним і технологічним розвитком,
висококваліфікованою робочою силою, а також вдалим щодо вимог НТП
становищем і місцем у міжнародному поділі праці й іншими обставинами.

Другу групу країн складають малі високорозвинуті країни Півночі та
Центру континенту, куди входять Бельгія, Голландія, Люксембург, Данія,
Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія, Швейцарія та Австрія. Ця група
стабільно зберігає свої позиції в регіоні, про що свідчить її частка у
ВНП, яка була й залишається рівною 21-22%. Це означає, що друга група
країн як ціле розвивалась за останні 30 років темпами, які відповідали
темпам зростання західноєвропейської економіки. І все-таки Бельгія,
Голландія, Фінляндія та Австрія свою питому вагу підвищили, а решта —
трохи знизили.

Незважаючи на скромну питому вагу кожної країни в регіоні, деякі з них
мають сильні позиції в окремих галузях (Швеція — у виробництві
автомобілів, Голландія — в електриці і т. п.). Вдалий вибір
спеціалізації багатьма з цих країн, їхня активна участь у міжнародному
поділі праці, нагромаджений досвід промислового розвитку і постійне його
збагачення, а також випереджаючий запас науково-технічних і
технологічних досягнень забезпечують їм досить сильні позиції в
економіці Західної Європи і на світовому ринку. Провідну роль у цих
країнах відіграють могутні національні і міжнародні монополії.

Третя група країн (Іспанія, Португалія, Греція, Кіпр, Мальта й Ірландія)
характеризується помітно нижчим рівнем продуктивних сил та економіки в
цілому. Проте за останні 30 років вони розвивалися досить високими
темпами (особливо Іспанія та Греція) й тому дещо збільшили свою питому
вагу в економіці регіону.

Окрім названих трьох груп у західноєвропейському регіоні існують так
звані «карликові держави» (Андорра, Ватикан, Монако, Ліхтенштейн,
Сан-Маріно). При незначному їх внескові у виробництво вони відіграють
відчутну роль у системі економічних відносин регіону, а саме в
кредитно-фінансовій сфері. Завдяки сприятливим умовам у цих країнах
активно діють і процвітають численні фінансові групи (так, Люксембург —
один із великих фінансових центрів світу).

Класифікація країн Західної Європи за територією, населенням та
економічною могутністю має певний економічний зміст. Проте за останні
два десятиріччя у західноєвропейському регіоні склалася більш істотна
межа між групою країн-членів Європейського Союзу й іншими країнами. ЄС —
це не тільки угруповання країн, а своєрідний регіон в регіоні Західна
Європа, каталізатор визрівання загальноєвропейського інтеграційного
процесу, а в перспективі — єдиного економічного простору в Європі.

Країни ЄС є тим індустріальним ядром й економічною силою, яка визначає
характер і тенденції господарського та соціально-політичного розвитку
всього західноєвропейського регіону, а також його позицій у світовому
господарстві. На роль ЄС у регіоні не впливає той факт, що його частка у
ВНП і промисловому виробництві за останні тридцять років знизилась на 4-
5%. Деякою мірою це пояснюється приєднанням до угруповання Англії, яка
повільно розвивається, а також тим, що високорозвинуті країни
Співтовариства мають нижчі темпи розвитку, ніж країни, які залишились за
межами ЄС.

Сучасна капіталістична економіка у Західній Європі набуває нових
якостей. Так, у розвитку продуктивних сил — це спільний устрій
виробництва, який дедалі більше базується на інформаційно-технологічній
системі виробництва. На його основі формується і відтворюється
інтенсивний тип економічного зростання, що характеризується не
звичайними приростами «фізичного обсягу» вироблюваної продукції, а
передусім продукції, яка раніше не вироблялася, чи вищої якості.

У виробничих відносинах економіка Західної Європи характеризується
всебічним розвитком ринкових сил, підприємництва й конкуренції.
Економічний розвиток регіону вже із 70-х років відзначається посиленням
концентрації виробництва і капіталу, інтеграційних процесів, що помітно
виходять за межі Європейської спільноти. Зростають роль і значення
транснаціональних корпорацій (монополій), які докладають чимало зусиль
для скорочення їх відставання за рівнем концентрації виробництва й
капіталу щодо ТНК США з метою підвищення їх конкурентоспроможності.
Проте їхня галузева спеціалізація менш рухома, ніж у американських та
японських ТНК, а також спостерігається відставання від останніх за
рівнем прибутку.

У цей період в економіці західноєвропейського регіону функціонує досить
значний державний сектор (зокрема у Великобританії, Франції, Італії,
Австрії та інших країнах). Державні підприємства виробляють 20- 30%
усієї промислової продукції. Досить відчутні позиції державного сектора
в енергетиці, на траспорті, у зв’язку, металургії, окремих галузях
машинобудування. На базі державного сектора розробляються довгострокові
програми економічного і соціального розвитку, істотною мірою
забезпечується соціальне регулювання ринкової економіки. Щодо країн ЄС
зауважимо, що вони поділені на економічні райони, розвиток яких
планується. Це передусім пов’язано з розвитком проблемних районів, для
яких виділяються спеціальні фонди. Насамперед йдеться про такі аграрне
відсталі райони, як південь Італії, частина Ірландії, Португалії та ін.,
про модернізацію старих промислове депресивних районів (Са-ар, «Чорна
Бельгія», північний схід Англії), а також про розвиток великих міських
агломерацій і масштабних екологічних проектів.

У зазначений період позиції Західної Європи у світовому господарстві
істотно зміцнилися. Так, за обсягом промислового виробництва вона
перевершила США, значно зменшилась фінансова заборгованість щодо
останньої, помітно скоротився «технологічний розрив» між Європою і США.
І як наслідок — відчутне наближення рівнів заробітної плати і
продуктивності праці, підвищення добробуту. .

За цей час Західна Європа перетворилася на великий І важливий фінансовий
центр світового господарства. Тут зосереджено понад 60 із 200 найбільших
банків світу за активами (Лондон, Цюрих, Люксембург, Париж). Відбулося
зростання експорту капіталу регіону в США й розвинуті країни, намітився
«прорив» країн нафтодоларової зони у Західну Європу.

Проте попри такі якісні й масштабні зміни в економічному розвиткові
Західної Європи вона поки що відстає від США. Йдеться про такі важливі
показники, як ступінь концентрації і спеціалізації виробництва, енерго-
й машиноозброєність, передові технології (особливо з розробок і
впровадження новацій); розвиток інфраструктури економіки, витрати на
науково-дослідні й експериментально-конструкторські роботи (НДЕКР) та
рівень національного доходу і ВНП на душу населення.

З кінця 70-х років у Західній Європі намітились зміни у довгострокових
тенденціях нагромадження капіталу, що зумовлено попередніми кризовими
процесами, істотним знеціненням капіталу, різкими зрушеннями у
співвідношенні цін на основні види виробничих ресурсів, розгортанням
сучасного етапу в розвитку НТР, необхідністю охорони навколишнього
середовища. Все це вимагало в стратегічному плані значного коригування
напрямів інвестиційної діяльності, підсилило значення такої функції
інвестицій, як умови подальшого розвитку НТП, формування якісно нової
структури й інфраструктури суспільного господарства.

Загострення конкурентної боротьби на світових ринках вимагало також
оновлення основного капіталу, наслідком чого стали зміни у
співвідношенні між капіталовкладеннями для розширення потужностей та
інвестиціями на заміну основного капіталу (машин, обладнання, засобів
зв’язку, транспорту і т.п.). Без цих змін не можна було перейти до
нового технічного рівня виробництва, розвивати у нових умовах енерго- і
ресурсомісткі комплекси, в яких є потреба У західноєвропейському
регіоні. Тому інвестиції в ці галузі у 80-ті роки стали різко зростати,
особливо у створення засобів автоматизації на базі електроніки (до 50%
від їх загальної суми), а також у засоби обробки інформаційних потоків
(до 35% коштів у виробниче обладнання). Цьому сприяло відносне
здешевлення нових поколінь електронної техніки і систем зв’язку. Проявом
цих тенденцій на практиці стала порівняно висока норма вибуття основного
капіталу (в зазначений період вона досягла 7- 8% для активної частки
капіталу). У багатьох країнах у цей період помітно зростало безробіття,
яке продовжилось у регіоні й у 90-х роках (особливо у Великобританії,
Іспанії, Греції, Португалії).

Зміни в напрямах нагромадження капіталу безпосередньо пов язані з
проведенням кардинальної структурної політики. Найбільш помітні
структурні зрушення проявилися, по-перше, в динамізмі структурних змін
під впливом НТР у бік випередження розвитку нових прогресивних галузей
(електроніки, машинобудування, нових матеріалів, біотех-нологій і т.п.).
По-друге, у наближенні темпів зростання першого і другого підрозділів
суспільного виробництва, груп «А» і «Б» у промисловості. По-третє, в
посиленні індустріалізації у невиробничих галузях і взаємодії
матеріальної та невиробничої сфер у цілому. По-четверте, окремою
структурною ланкою стали такі види діяльності, продукт яких не має
речового характеру, але пронизує всі стадії процесу виробництва
(збирання й обробка інформації, програмне забезпечення тощо). По-п’яте,
структурна перебудова позначилася не стільки на структурі товарного
продукту, скільки на умовах виробництва й споживання, розвитку нових
видів послуг, зміні системи пріоритетів в напрямі їх соціальної
орієнтації. Особливо важливим проявом структурної політики стало
утворення структур міжгалузевого характеру (НДЕКР, ділових послуг,
інформаційної індустрії тощо).

Кінцевою метою реалізації структурної політики стало послаблення
централізації і надання більшої гнучкості організаційним формам
капіталістичного виробництва, підсилення самостійності виробничих ланок,
пристосування національних структур економіки країн Західної Європи до
вимог НТР, а також одна до одної. Структурні зрушення сприяли більшій
мобільності робочої сили у межах регіону, а також перебудові системи
освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, що відстає від змін у
техніці й технологіях.

Західноєвропейська економіка має виразний постіндустріальний характер.
Для її структури притаманна досить висока питома вага як традиційних,
так і нових прогресивних галузей. Коротко розглянемо основні параметри й
тенденції розвитку найважливіших галузей суспільного виробництва країн
Західної Європи.

Промисловість західноєвропейського регіону — головна галузь його
господарства, її розвиток на початку XIX ст. базувався на видобутку й
переробці великих покладів залізної руди (Швеція, Франція) та кам’яного
вугілля (Німеччина, Великобританія). Протягом десятиріч важка
промисловість субрегіону розвивалася на базі власних ресурсів, які зараз
майже вичерпані. Для розвитку сучасного промислового комплексу
використовується переважно імпортна сировина.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК), як відомо, є базою для
функціонування практично всіх галузей важкої промисловості. Цей комплекс
виробляє 23% електроенергії світу. Галузі паливної та енергетичної
промисловості розміщуються нерівномірно — так, електроенергетика слабо
розвинена в Ірландії, Іспанії, Греції, Португалії. Структура ПЕК
постійно змінюється — зростає роль атомної енергетики, знижується —
нафтопереробної промисловості (табл. 1).

Особливістю електроенергетики Західної Європи є висока питома вага
гідроенергетики. Кількість ГЕС тут вища, а кількість ГЕС, що
використовують природний газ,- нижча, ніж в інших розвинутих регіонах
світу. Найвищими темпами зростає кількість АЕС; найбільше їх у Франції
(більше 1/3 всіх західноєвропейських АЕС), приблизно стільки ж у
Німеччині та Великобританії (також більше 1/3 — разом), решта — в різних
країнах. ГЕС побудовані на річках: Рейн, Рона з притоками, Дуеро
(Іспанія), Лулеєльв (Швеція). АЕС розміщуються навколо найбільших
споживачів — великих міст, у вугільних басейнах та портових містах
(орієнтуючись на імпортне паливо).

Металургійний комплекс переживає кризу через нестачу власних металевих
руд і палива. Чорна металургія — майже повністю (2/3) використовує руди
з Африки, Австралії та Америки. Скорочено видобуток власних руд протягом
останніх 30 років у п’ять разів. Для подолання кризи в галузі передусім
змінюють її територіальну структуру: будівництво нових комбінатів у
портових містах для використання імпортної сировини, закриття більшості
старих комбінатів, які будувались біля вітчизняних родовищ руд і палива
(табл. 2).

Найбільші експортери сталі — Німеччина, Франція, Бельгія, Люксембург. За
виплавкою сталі Західна Європа має перше місце в світі (донедавна —
друге місце після СРСР).

У кольоровій металургії лише алюмінієва промисловість на 30%
спирається на власну сировину, використовуючи французькі та грецькі
руди. Решта галузей працює на африканських і південноамериканських
рудах, що їх отримує у вигляді концентратів.

Металургійний комплекс має такі галузі, які переживають важку кризу —
потужності багатьох комбінатів використовуються на 50%. Його продукція —
сталь, прокат, чавун, кольорові метали — забезпечує розвиток
машинобудування. В цілому роль видобувних галузей важкої промисловості в
регіоні значно менша, ніж у північноамериканському центрі; через нестачу
власних сировинних ресурсів деякі галузі припиняють існування.

Обробні галузі зростають, у їхній структурі провідну роль відіграє
виробництво засобів виробництва. Найвищі темпи зростання мають
наукомісткі галузі машинобудування та хімії. На світовому ринкові регіон
має провідні позиції у: виробництві оптичних приладів (Німеччина);
виготовленні медикаментів та пластмас (Швейцарія, Великобританія,
Італія); багато видів верстато- та суднобудування.

Машинобудування — провідна галузь регіону. Понад 30% зайнятих працює в
машинобудуванні. Ця галузь виробляє 1/3 вартості промислової продукції.
Західноєвропейський регіон має майже всі види машинобудівельних галузей
(їх у світі нараховується біля 120); тут виробляється майже 40%
світового виробництва ковальсько-пресового обладнання і верстатів
(Італія, Швейцарія, Великобританія, Франція). В цілому регіон —
найбільший у світі виробник та експортер машин і промислового
обладнання.

Електротехніка — складний багатогалузевий комплекс, що випускає
електронну, радіо- й телефонну апаратуру, енергетичне обладнання; дещо
менша, ніж у США, питома вага галузей по виробництву побутової техніки.
Біля 1/6 світової електротехніки припадає на Німеччину. Нідерланди —
виробник радіоприймачів, телевізорів; Італія — один з найбільших у світі
виробників пральних машин, холодильників.

Транспортне машинобудування — одна з провідних галузей, у якій висока
питома вага автомобілебудування. Характерною ознакою його є висока
концентрація на заводах провідних фірм Великобританії («Бритиш
Лейленд»), Італії («ФІАТ»), Франції («Рено») та Німеччини
(«Фольксваген»). Майже 25% виробництва автомобілів припадає на філії
американських фірм у Європі.

Суднобудування було провідною галуззю у 50-х роках XX ст., зараз регіон
випереджає США, але поступається Японії. Провідні країни — Нідерланди,
Франція, Іспанія, Швеція, Великобританія, Німеччина. Найвищого розвитку
суднобудування досягло у Великобританії, Німеччині, Франції, Італії
(високий рівень розвитку, багатогалузева структура), при цьому Німеччина
виділяється найвищою експортною орієнтацією. Експортною спрямованістю
окремих галузей, що досягли відповідного рівня розвитку,
характеризуються Бельгія, Норвегія, Данія, Швеція, Нідерланди,
Швейцарія. Недостатньо розвинене суднобудування в Іспанії, Австрії,
Фінляндії, Ісландії, Ірландії, Греції, Португалії.

Хімічна промисловість також виробляє 1/3 світового випуску хімікатів.
При цьому Німеччина та Франція входять до числа трьох найбільших у світі
експортерів (і імпортерів) хімічних продуктів.

Останнє десятиріччя характеризується значним зниженням темпів розвитку
хімії, появою кризових явищ. Експор-тоорієнтовані товари тонкого
органічного синтезу. Більшість країн має вузьку спеціалізацію: Франція
виробляє синтетичний каучук, Швейцарія — фармацевтичну продукцію, Швеція
— продукцію лісохімії, ФРН, Великобританія та Франція виробляють 2/3
(25%, 20%, 18% відповідно) хімічної продукції за собівартістю.

Галузі групи «Б» найвищого рівня досягли на початку XX ст., а тепер
легка промисловість належить до кризових галузей. Майже всі країни
Західної Європи за сучасних УМОВ на 50% споживають імпортний одяг (з
країн, що розвиваються). Головна причина: втрата ринків збуту внаслідок
швидкого зростання легкої промисловості у країнах Азії, Латинської
Америки та Північної Африки. Питома вага легкої промисловості постійно
зменшується — за останні 30 років удвічі-тричі.

Сільське господарство належить до високорозвинутих галузей, темпи його
зростання були вищими, ніж темпи зростання кількості населення.
Забезпеченість власними сільгосппродуктами сягає 95% (5% імпорту
складають продукти тропічного сільського господарства). Регіон має
високу питому вагу в світі: 30% молока, 20% м’яса, 15% зерна припадає на
Західну Європу. Важливу роль відіграє в розвитку сільського господарства
аграрна політика ЄС, вона передбачає єдиний контроль над цінами та
ринком у сільському господарстві, спільноєвропейську зовнішню
торговельну політику, єдиний екологічний контроль.

Відповідно до загальносвітових тенденцій організації сільгоспвиробництва
у Західній Європі укрупнюються господарства, посилюється механізація їх
та оснащення новітніми технологіями й технікою. Особливо високих
показників досягай на півночі та в центрі Західної Європи — тут працюють
великі сучасні спеціалізовані агропромислові об’єднання. Однак країни
Південної Європи мають значно нижчі показники спеціалізації аграрних
виробництв, нижчу товарність. Країнам Півдня притаманні залишки
доринко-вих відносин у сільському господарстві: тут можна побачити і
наймитів з наділами, і поміщицькі маєтки, й дрібні напівнатуральні
господарства.

У тваринництві переважає м’ясо-молочне скотарство (в країнах регіону
споживається вдвічі більше молока, ніж у США). Останніми десятиріччями
високими темпами зростає свинарство й птахівництво. Велика роль належить
рибальству: в регіоні виловлюється щорічно в 2,5 раза більше риби, ніж у
північноамериканському центрі. Рибальство розвивається в Іспанії,
Ісландії, Данії, але найбільше-в Норвегії. У Північній Європі, в умовах
холодного клімату, набуває великого розмаху вирощування хутряних звірів
— використовуються відходи рибопромислу для виробництва кормів.

Рослинництво в основному орієнтується на обслуговування потреб
тваринництва — провідної сільськогосподарської галузі. Зернові вирощують
також і для продовольчих цілей. Найважливіші зернові культури — ячмінь
та пшениця (5/6 загального збору зернових), на кукурудзу припадає 1/6
врожаїв. Найвища питома вага у вирощуванні зернових належить Франції —
30%. Біля половини світових врожаїв таких культур, як оливки (Італія,
Іспанія), картопля (Великобританія, Німеччина, Франція), цукровий буряк
(Італія, Франція, Німеччина), виноград (Франція, Італія) — збирається у
Західній Європі.

Транспортна система відіграє дуже важливу роль у розвитку господарства
країн регіону, а також їхньої участі в МПП. Транспортні комунікації
постійно ускладнюються, виникають нові проекти (наприклад, будівництво
газопроводу з Лівії до Італії по дну Середземного моря). Найважливіші
види транспорту для міжнародних перевезень — авіаційний (з найбільшими
центрами у Франкфурті-на-Майні, Лондоні, Парижі); морський розвивається
завдяки численним портам, 12 з яких здатні приймати судна
вантажопідйомністю понад 20 тис. т.

Для внутрішніх потреб регіону використовується автомобільний транспорт,
якому помітно поступаються залізниці, — це пояснюється переважанням
перевезень на невеликі відстані, спричиненим густотою населення та
концентрацією виробництва. Питома вага залізниць, розрахованих на великі
обсяги перевезень на значні відстані, постійно знижується.

Річковий транспорт використовується здебільшого для внутрішніх
перевезень масових вантажів, які не потребують швидкісного
транспортування. Головна магістраль — Рейн, поєднаний з іншими великими
річками Західної Європи з допомогою каналів. Окремі країни, які мають
розвинуту річкову систему, вирішують проблему внутрішніх вантажних
перевезень на 50-60% саме за рахунок річкового транспорту (наприклад,
Нідерланди).

Трубопроводи мають транс’європейське розташування, Що пояснюється
збільшенням потреб у нафті та газі всіма країнами Західної Європи. Але
континентальні нафто- й газопроводи перевозять здебільшого
напівфабрикати, а от сировина (нафта, газ) надходить до регіону через
трубопроводи, що проходять у Середземному морі. Новобудова — мережа
трубопроводів у Північному морі.

В цілому співвідношення окремих видів транспорту у Західній Європі
приблизно таке (сума — 100%):

морський — 10;

річковий (внутрішній) — 12;

трубопровідний -15;

залізничний — 23;

автомобільний — 40.

Завдяки постійній увазі до транспортної системи з боку урядів
західноєвропейський регіон є одним із найрозвинутіших у світі.

Туризм. Західноєвропейський регіон — найбільший у світі центр
міжнародного туризму. Прибутки від туризму найвищі (на одного жителя) в
Австрії та Швейцарії, а за кількістю туристів попереду Італія та Іспанія
(по 40-42 млн щорічно). Для обслуговування туристів у Західній Європі
працює біля 6 млн чоловік. Найулюбленіші місця відвідувань — Альпи та
Середземномор’я. Тут обладнано численні бази, пансіонати, готелі тощо. У
багатьох країнах сезонна зайнятість у системі обслуговування туристів
частково допомагає вирішувати проблему безробіття, відроджує традиційні
промисли.

Зовнішньоекономічні зв’язки західно-європейського регіону складають
розгалужену й розшаровану систему, мають планетарний характер. Вони
виражаються у вигляді зовнішньої торгівлі, валютно-фінансових та
кредитних операцій, виробничого кооперування та науково-технічного
співробітництва, міжнародних послуг й інших форм міжнародних економічних
відносин. Зовнішня торгівля має центральне місце і відіграє провідну
роль у всій системі зовнішньоекономічних зв’язків. Західноєвропейський
регіон зв’язаний торговельними відносинами з іншими країнами й регіонами
світу більше, ніж США чи Японія. На Західну Європу припадає 40%
товарообороту світу, хоча за межі Західної Європи вивозиться лише
третина товарів, що експортуються, а решта реалізується на внутрішньому
ринку. В теперішній час переміщення товарів з однієї держави на
територію іншої поки що мало відрізняється від зовнішньої торгівлі у
межах ЄС, що формально утворює спільний ринок. З прийняттям
Маастрихтських угод останній став фактично спільним у
західноєвропейському регіоні. Зовнішньоторговельний комплекс помітно
зріс після Другої світової війни. Невеликі розміри території більшості
країн, обмеженість їхньої сировинної бази, з одного боку, поглиблення
спеціалізації та інтеграції — з іншого, зумовили постійно зростаючу роль
зовнішньої торгівлі у розвитку національних господарств і господарства
регіону в цілому. За обсягом торгівлі Західна Європа перевершує такі
країни, як США та Японія.

Імпорт значно перевищує експорт. Головні статті імпортних надходжень —
корисні копалини (металеві та паливні), фураж. Експортуються хімікати,
машини, промислове обладнання, продовольчі товари. Частка зовнішньої
торгівлі у ВНП перевищує 20- 25%.

Між країнами регіону встановлено міцні торговельні відносини — питома
вага взаємної торгівлі складає 66% зовнішнього товарообігу; 20% припадає
на країни, що розвиваються; 12% — на інші розвинуті країни світу
(враховуючи Японію та США), майже 2% — на постсоціалісти-чні країни
Східної Європи.

Дефіцит зовнішньої торгівлі у платіжному балансі багатьох країн
компенсується торгівлею патентами та ліцензіями, експортом капіталу,
фрахтом, туризмом. Порівняно з іншими західноєвропейськими країнами в
плані балансу зовнішньої торгівлі у найбільш сприятливих умовах
перебуває ФРН. Тільки вона досягла активного сальдо торговельного
балансу і завдяки цьому отримала можливість «покривати» зростаючий та
дедалі дорожчий імпорт сировини, палива й продовольства. Аналіз за
тривалий час свідчить про досить стійке становище ФРН у світовій
торгівлі. Щодо Франції й, особливо, Великобританії та Італії, то для них
характерні великі дефіцити торговельних балансів, що утворились ще в
70-ті роки (внаслідок багатьох різноманітних криз) й істотно погіршили
зовнішньоторговельне та валютне становище цих країн.

Західна Європа має чільне місце у системі зовнішньоекономічних зв’язків
з країнами, які розвиваються. 70-ті роки започаткували формування нового
механізму цих зв’язків. Це зумовлено фундаментальною перебудовою
структури міжнародних економічних відносин, які склалися в колоніальну
епоху і закріпили економічну відсталість країн, що розвиваються.
Головною суттю перебудови стало створення гарантованих умов розвитку
їхніх національних економік і остаточне подолання вкрай нееквівалентного
(а за характером — грабіжницького) обміну.

Особливу увагу звернемо на проведення тонкої політики
західноєвропейськими стратегами, націленої на збереження «європейської
присутності» у колишніх колоніях, на розширення з ними
зовнішньоекономічних зв’язків. Вони намагаються надати контактам з
молодими національними державами того особливого характеру, значно
кращих умов і більш сучасної моделі відносин, ніж ті, які пропонують
інші розвинуті держави. У цьому вбачається один із дійових засобів у
боротьбі з конкуренцією монополій США та Японії. Посилення позицій
Західної Європи у світовому господарстві, зокрема у розстановці сил ЄС,
викликане передусім намірами закріпити сферу впливу в географічне
близьких районах Середземномор’я, Близького Сходу й Африки.

Важливо застерегти, що така західноєвропейська політика ще в недалекому
минулому враховувала наміри і вплив на молоді національні країни
соціалізму, особливо СРСР.

Крах соціалізму позначився на системі зовнішньоекономічних зв’язків з
країнами, що розвиваються, і проявився у тимчасових «нішах», які досить
динамічно заповнюють країни західноєвропейського регіону.

Зв’язки між Західною Європою і країнами, що розвиваються, грунтуються
передусім на двосторонніх економічних відносинах, їхню базу утворюють:
поділ праці, що склався історично, експорт капіталу, зовнішня торгівля й
т. ін. Тенденції до зміни старого поділу праці як наслідку колоніального
панування відображаються в індустріалізації молодих держав, їхньому
прагненні до рівноправного становища у світовому господарстві. До того ж
різко змінюються умови відтворення і в самих розвинутих країнах
західноєвропейського регіону (особливо під тиском НТР), спостерігається
інтенсифікація господарських зв’язків між державами Західної Європи,
насамперед у межах ЄС. Це помітно відобразилось на їхньому експорті та
імпорті з країнами, які розвиваються. Так, із 1955 р. по 1972 р. питома
вага останніх в імпорті з країнами Західної Європи знизилася з 24% до
15%, а в експорті — з 25% до 13%. Але від 1972 р. питома вага країн, що
розвиваються, в імпорті й експорті Західної Європи стала помітно
зростати порівняно з попередніми роками. Значення західноєвропейського
регіону у зовнішній торгівлі з молодими національними державами набагато
більше, ніж США і Японії. Особливо це стосується торгівлі країн Західної
Європи з державами ОПЕК. Суттєвим є і той факт, що всі
західноєвропейські країни є членами ГАТТ.

Найважливіші ринки збуту сировини країнами, що розвиваються (Африки та
Близького Сходу), зосереджені в Західній Європі. Але в даний час
інтереси останніх посилюються і відносно інших країн Азії й Латинської
Америки. Це більше стосується експорту промислових товарів та імпорту
сировини й продовольства. Спеціалізація західноєвропейського експорту на
промислових товарах виражена чіткіше, ніж у США. Тому в їхньому експорті
в країни, що розвиваються, значну роль відіграють продовольчі товари,
машини і обладнання. Крім того, треба мати на увазі, що американські (а
також японські) концерни більше, ніж західноєвропейські, виготовляють
промислову продукцію безпосередньо в країнах, які розвиваються.

Щодо імпорту з молодих незалежних країн у Західну Європу, то він має
сировинну спеціалізацію. Так, майже 90% його складають сировина й
продовольство: нафта, кольорові метали, добрива, бавовна та волокно,
масло й жири. Узагальнюючи характеристику позиції Західної Європи у
зовнішньоекономічних зв’язках з країнами, які розвиваються, і
відзначаючи деякі їхні переваги порівняно з США та Японією, слід
підкреслити, що вони ще недостатньо сталі, але є підстави оцінити їх як
довгострокову тенденцію. А окрім того, трансформація постсоціалістичних
країн до ринкової економіки і поглиблення їхніх зв’язків з країнами
західноєвропейського регіону та іншими (Близького Сходу, Африки) будуть
поступово послаблювати названі переваги Західної Європи.

ЛІТЕРАТУРА

Геєць В. Економіка України. Моделі реформування. Зміна структури та
прогноз розвитку. К., 1993.

Гладкий Ю., Лавров С. Економічна і соціальна географія світу. К., 1991.
Глухарев Л. И.

Денисов Ю. Д. Информационные ресурсы в японской экономике. М., 1991.

Журавская Е. Г. Региональная интеграция в развивающемся мире. М., 1990.

Міжнародні економічні відносини. Історія міжнародних економічних
відносин. К., 1992.

Міжнародні економічні відносини. Сучасні міжнародні економічні
відносини. К., 1993.

Міжнародні економічні Відносини. Система регулювання міжнародних
економічних відносин. К., 1994.

Перехідна українська економіка: стан і перспективи / За ред. А.
Філіпенка, В. Бандери. К., 1996.

Поповкін В. А. Регіонально-цілісний підхід в економіці. К., 1993.

Поручник А. М. Интеграция Украины в мировое хозяйство. К., 1994.

Рогач О. I. ТНК і економічне зростання країн, що розвиваються. К., 1994.

Похожие записи