Реферат на тему:

Особливості національної інноваційної системи України

Сучасний етап розвитку національної економіки характеризується
актуалізацією процесів підвищення ефективності виробничої структури,
розвитку внутрішнього ринку та експортоорієнтованої діяльності,
протікання яких має відбуватися з огляду на стратегію
інформаційно-інноваційної конкурентоспроможності і переходу країни до
шостого технологічного укладу, сутність якого полягає у. Вищесказане
обумовлює зростання наукового та практичного інтересу до проблем
інноваційної діяльності. Так, у програмі розвитку „Україна — 2010”
зазначається, що досягнення конкурентоспроможності України в системі
глобального світового господарства потребує посилення інноваційного
спрямування промислової політики. За мету ставиться подолання суттєвої
розбіжності між наявним потенціалом інноваційного розвитку (значні
можливості для ефективних науково-дослідних і дослідно-конструкторських
робіт за показниками розвитку вищої освіти, рівня науково-дослідних
установ, чисельності та кваліфікації вчених і інженерів тощо) та низькою
ефективністю його використання [1]. Вочевидь, розв’язання поставленої
задачі потребує глибокого осмислення сутності, характерних рис та
сучасних особливостей розвитку національної інноваційної системи
України, причому досвід розвинених країн доводить, що саме якісні
перетворення в системній організації інноваційних процесів дозволять
Україні перейти на новий щабель розвитку виробництва і сфери послуг.

Концепція національної інноваційної системи (національної системи
нововведень) та їх ролі в процесах технологічного та економічного
розвитку стала формуватися з середини 80-х рр. ХХ ст. вченими різних
країн світу [2, с. 49]. В центрі її уваги знаходяться національні
особливості організації інноваційного процесу в різних країнах, функції
окремо взятих суспільних та приватних інститутів, форми взаємодії цих
інститутів на різних стадіях здійснення технологічних інновацій. В
Україні питанням змісту, чинників формування та особливостей розвитку
національної інноваційної системи (НІС) останнім часом присвячується
також велика кількість досліджень. Зокрема Л. Федуловою та М. Пашутою
визначено роль НІС у інноваційному розвитку, проаналізовано окремі її
компоненти, визначено стан державного регулювання інноваційних процесів,
запропоновано заходи державної інноваційної політики як складової НІС
[3]. М. Шарко наводить визначення НІС та розглядає її структуру,
особливості функціонування [4]. У роботі за редакцією Волкова О.І.,
Денисенка М.П. наводиться аналіз сучасного інноваційного потенціалу та
системи управління інноваціями на різних рівнях [5]. Разом з тим у
вітчизняних та зарубіжних джерелах не вироблене визначення національної
інноваційної системи як економічної категорії. Крім того, слід
наголосити на необхідності комплексного аналізу сучасних особливостей
розвитку НІС України. Таким чином, метою даної статті виступає
теоретико-методологічне обґрунтування змісту категорії «національні
інноваційна система» і визначення особливостей розвитку НІС України на
сучасному етапі.

Розглянемо і проаналізуємо наявні варіанти національної інноваційної
системи. М. Шарко визначає її як „економічний механізм, що ґрунтується
на розробці та експлуатації нових знань, підприємницькому підході,
інтеграції в зовнішні ринки й прискореному розвитку
конкурентоспроможності країни та її регіонів” [4, с. 26].
Інтернет-ресурси містять схожі визначення: 1) національна інноваційна
система — це сукупність державних, приватних і суспільних організацій і
механізмів їх взаємодії, в рамках яких здійснюється діяльність по
створенню, зберіганню і розповсюдженню нових знань і технологій; 2)
національна інноваційна система — це елементи та взаємозв’язки, які
знаходяться в межах держави і діють у процесі виробництва,
розповсюдження та використання нового, економічно вигідного знання [6,
7].

Більш розгорнутим і точним є формулювання, наведене Л. Федуловою та М.
Пашутою: національна інноваційна система — це сукупність взаємозв’язаних
організацій (структур), зайнятих виробництвом і комерціалізацією
наукових знань і технологій у межах національних кордонів, малих та
великих компаній, університетів, лабораторій, технопарків та інкубаторів
як комплексу інститутів правового, фінансового й соціального характеру,
що забезпечують інноваційні процеси і мають потужне національне коріння,
традиції, політичні та культурні особливості [3, с. 36].

Разом з тим слід відзначити, що у відповідності до концепції НІС ключову
роль у реалізації технологічних змін відіграють чинники, які
представляють національну специфіку і виражають історичний досвід,
культуру, мову, розмір держави, національні інтереси, систему освіти,
особливості сфери НДДКР, масштаби економіки, відносини суб’єктів
господарювання між собою та ін. Крім того, з точки зору системного
підходу у визначенні НІС доцільно виділити її суб’єктів, об’єкти та
відносини між суб’єктами з приводу об’єктів.

Викладене дає змогу уточнити поняття національної інноваційної системи у
наступному вигляді: НІС являє собою історично, культурно, економічно,
науково-технічно й інформаційно обумовлену сукупність відносин між
суб’єктами інноваційної діяльності з приводу створення, розповсюдження
та використання інновацій, яка має місце в межах певної країни.

На підставі визначення сутності НІС можна виділити її основні структурні
елементи (рис. 1).

Суб’єкти НІС представлені усіма видами суб’єктів господарювання або
їхніх підрозділів, які займаються створенням, розповсюдженням та
використанням інновацій (промислові підприємства, венчурні фірми, НДІ,
ВНЗ, підприємства та установи інфраструктури інноваційної діяльності),
державою в особі органів державного управління і контролю за
інноваційними процесами.

Рис.1 Структура національної інноваційної системи

Об’єктами НІС виступають інновації у фізичному та інформаційному
розумінні, які створюються та використовуються з метою отримання
прибутку або іншого ефекту.

Відносини в процесі здійснення інноваційної діяльності складаються з:

— відносин створення використання інновацій (відносин з фізичного
використання матеріальних та інформаційних ресурсів у процесі створення
інновацій, відносини користування інноваціями);

— відносин з володіння та розпорядження правами на інновації та
прибутками від їх використання:

— організаційно-економічних відносин (організація створення інновацій, у
т.ч. й організаційні форми інноваційного процесу та інноваційних
підприємств, поділ праці, фінансування інновацій, ринок інновацій,
правове поле інновацій, адміністративне та економічне регулювання
інноваційних процесів з боку держави, територіальна організація
інноваційної діяльності);

— відносин власності (порядок встановлення, переходу та ліквідації прав
власності на інновації та результати їх використання, контрактна
практика, перерозподіл частини прибутків на користь державних органів та
органів місцевого самоврядування, юридичні відносини з приводу власності
та розпорядження інноваціями).

Важливо підкреслити, що в процесі історичного розвитку НІС в ній
формується усталена практика відносин між суб’єктами, обумовлена
традиціями національної бізнес-культури, ставленням до власності,
національною психологією підприємництва, станом соціально-економічної
системи країни в цілому, рівнем та якістю освіти, наявністю критичної
маси знань, рівня технологій та ін. Вона конституює ядро механізму
функціонування та розвитку НІС як організаційно-економічної форми
відтворення, видозмінення та управління процесами виробництва,
розповсюдження та використання інновацій.

Однак всі елементи НІС в силу певного ступеня відкритості національної
економіки відчувають вплив зовнішніх чинників, до яких можна віднести
панівну бізнес-культуру та філософію інноваційної діяльності в світі та
у країнах-торговельних партнерах; основну мову інноваційної діяльності
(англійську), яка обслуговує інноваційні комунікації; міждержавні угоди
з питань регулювання передачі технологій, захисту прав власності на
інновації; ступінь зацікавленості іноземних інвесторів у розвитку
інноваційної діяльності в країні, у спільному підприємництві і т. ін.

Таким чином, НІС характеризується, з одного боку, певною сукупністю
суб’єктів інноваційної діяльності і усталеними формами взаємодії між
ними в ході реалізації інноваційних процесів, обумовленими національною
специфікою та соціально-економічною політикою держави, а з іншого —
динамічністю та відкритістю інноваційних процесів до впливу з-за
національних кордонів.

З метою визначення перспектив НІС України розглянемо специфіку її
структури, визначимо чинники, які впливають на характер інноваційних
процесів.

У вітчизняній практиці домінуючою формою організації інноваційних
процесів стали технологічні парки, а саме: „Напівпровідникові технології
і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка”, „Інститут зварювання
ім. Є.О. Патона”, „Інститут монокристалів”, „Вуглемаш”, „Київська
політехніка”, „Інститут технічної теплофізики”, „Укрінфотех”,
„Інтелектуальні інформаційні технології”. Відзначимо, що всі ці
утворення мають вузьку спеціалізацію, хоча і використовують власні
розробки у додаткових сферах. В. Будкін та ін. зазначають, що
вузькоспеціалізовані технопарки в зарубіжних країнах були розраховані на
широку мережу нових фірм, організованих спеціально для використання
виконаних в межах парку інноваційних розробок, тоді як в Україні
технопарки створювалися через включення традиційних партнерів
науково-дослідних організацій, які були ядром технопарку [8, с. 72]. Це
значно звузило коло напрямків інноваційних розробок. Іншою особливістю
функціонування технопарків в Україні, яка знижує їх адаптивні та
креативні властивості, є те, що, на відміну від НІС інших країн, у
вітчизняній НІС майже повністю відсутні венчурні фірми.

Варто вказати, що в основу концепції НІС покладено ідеї Й. Шумпетера
щодо продуктивності інноваційної конкуренції корпорацій як головного
чиннику розвитку інноваційних процесів. Разом з тим дослідження
показують, що успіхи інноваційних процесів в Україні криються швидше у
спадщині науково-дослідницького та проектно-конструкторського
забезпечення індустріалізації та розвитку ВПК в колишньому СРСР, ніж у
конкурентних стратегіях підприємств на сучасному етапі. При цьому більше
половини з 1487 організацій, які виконували НДДКР, складають
науково-дослідні організації галузевого сектора науки (57%), 26% —
академічного сектора, 11% — вузівського, 6% — заводського.

Характерною рисою НІС України виступає територіальна розосередженість
інноваційних процесів. Якщо в Силіконовій Долині (США), Антиполісі Софія
(Франція), науково-технологічному коридорі Токіо-Нагоя-Осака-Кобе
(Японія) та ін. на невеликій території сконцентровані дослідницькі
установи, підприємства інноваційної інфраструктури, промислові
підприємства, житлові зони, то в Україні окремі елементи технопарку, як
правило, розташовані далеко один від одного. З іншого боку, можна
відзначити певну диспропорційність у розподілі інноваційної
інфраструктури. Так, найбільша кількість бізнес-інкубаторів діє в Києві
(12), Одесі (9), тоді як більшість регіонів має по 1-2
бізнес-інкубатори. З 255 інноваційних фондів 69% функціонують у м.
Києві, тут же розташовані усі венчурні фонди, 6 з 8 технопарків.

У період 1991-2003 рр. знизилася кількість працівників основної
діяльності в наукових організаціях з 449,8 тис. до 173,9 тис. чол, у
академічній науці — з 287 тис. до 142 тис., заводській — з 339 тис. до
124 тис. чол. [3]. Середній вік кандидатів наук сягнув позначки 51 рік,
докторів — 61. Знизився соціальний статус та престиж працівників
інженерних професій, що позначилося на кількості молодих фахівців, які
випускаються вищими технічними навчальними закладами, та якості їхньої
підготовки, оскільки конкурсу на технічні спеціальності майже немає. До
того ж велика кількість конкурентоспроможних робітників, які могли б
ефективно працювати в інноваційній сфері України, виїжджають за кордон у
пошуках кращої долі.

Додатковими чинниками неефективності функціонування НІС України
виступають:

— відсутність зв’язку між наукою та практикою господарювання,
формальність наукових досліджень в більшості ВНЗ;

4 6 o

oe

A 6 l&1/4*AE.z122//////////////////iaaaaaaa

{I|?|oessoooooOOoooooooooooooo

gdcde

gdcde

<ціональних науково-технічних програм (фінансування не конкретних бізнес-планів інновацій, а бюджетів дослідницьких організацій, недосконалість законодавчої бази стимулювання інноваційного розвитку, некомерціалізованість результатів дослідницької діяльності через нерозвиненість інфраструктури і т. ін.). Кількість виконаних розробок також скоротилася майже у 1,3 раза (з 82 тис. до 63,5 тис.), в т.ч. власне нової техніки та технології - у 3,9 раза (з 33,7 тис. до 8,7 тис.) [3]. Б. Данилишин та В. Куценко відзначають, що структура науковців, зайнятих безпосередньо в економіці, також є неоптимальною: 25,5% у структурі зайнятих докторів наук мають фахівці з технічних спеціальностей, 19,2% - медичних, тоді як питома вага економістів складає лише 6,7%. Частка прикладних досліджень у структурі розробок економічної науки (38,7%) нижча за середній показник по науці в цілому (57,2%) [9, с. 77-78]. Про функціональну неспроможність та нерозвиненість НІС України щодо інтенсифікації розвитку інноваційних розробок свідчать статистичні дані про скорочення масштабів інноваційної діяльності на вітчизняних підприємствах (табл.). Таблиця 1. - Динаміка основних галузей промисловості України в 2003-2004 рр. (%) [10, 11] Галузі промисловості Темп приросту капітальних вкладень Динаміка обсягу виробництва продукції Динаміка кількості підприємств, що впроваджували інновації Паливна 99,4 98,7 93,9 Чорна металургія 77,1 87,6 80,6 Нафтохімічна 92,7 96,1 107,9 Машинобудування 86,3 93,1 84,3 Деревообробна 103,7 107,7 70,1 Промисловість будматеріалів 90,2 81,4 96,6 Разом з тим дослідники відзначають певну стабілізацію результатів інноваційної діяльності протягом 2004-2006 рр., яка дає змогу очікувати позитивної динаміки інноваційних процесів у майбутньому. Аналізуючи стан об’єктів НІС - інновацій та прав власності на їх використання, слід відзначити основні складові інноваційного потенціалу з точки зору напрямків та результатів НДДКР. Українська наука зберігає світовий рівень у математиці, механіці, фізиці, інформатиці, матеріалознавстві, гірничих науках, зварюванні металів. Дослідження українських вчених у галузі фізики наднизьких температур, зокрема з ядерного магнетизму, кінетики квантових ефектів, електронних систем, локалізованих надрідким гелієм, останніми роками значною мірою визначають світовий рівень досліджень. Значно розширилися дослідження з нанофізики та наноелектроніки, з медико-екологічних та астрономічних досліджень. Досить значним, незважаючи на широку програму конверсії, реалізовану в 90-х рр. ХХ ст., є потенціал у галузі систем управління ракетними комплексами та космічною технікою, Україна також бере широку участь у програмах освоєння космосу, створення космічних навігаційних систем та систем комунікацій. Перспективними напрямками науково-технічних розробок в Україні визначено: - розвиток технологій в аерокосмічній галузі, судно-, літако-, автомобілебудуванні; - роботехніку; - дослідження космосу, астрономію, астрофізику; - радіоелектроніку; нанофізику, наноелектроніку; - нові інформаційні технології; - біотехнології у сільському господарстві; виробництво добрив та засобів захисту рослин; - біоінженерію та генетику; - виробництво медичних препаратів; - розробку енергетичного обладнання та енергозберігаючих технологій; - виробництво хімічних каталізаторів, анілінофарбової продукції, впровадження технологій глибокої переробки нафти; - технології зрідження вугілля. Наведений перелік в цілому відповідає сучасним світовим тенденціям у розвитку інновацій. У світовій практиці найбільш важливі пріоритети науково-технічного розвитку усе більше пов'язуються не з грандіозними, дорогими проектами проривного, демонстраційного характеру, а з довгостроковою кропіткою роботою по зміцненню всіх ланок національних інноваційних систем - в економіці й інформаційній сфері, в освіті й охороні здоров'я, в охороні середовища й вивченні космосу. Саме ці елементи в сукупності формують життєздатну систему науково-технічного розвитку, гарантують плавне входження лідерів розвиненого світу в третє тисячоріччя. Разом з тим сутнісною характеристикою НІС України в аспекті напрямків НДДКР є той факт, що в більшості з них вітчизняна наука йде наздоганяючим шляхом, вдаючись до стратегії захоплення окремих ніш у вже розроблених наукових галузях та поступового освоєння технологічного потенціалу технологічних лідерів. На особливу увагу в структурі НІС України заслуговує структура та характер відносин між суб’єктами. Національне правове поле, яке формалізує практику цих відносин, представлене сукупністю нормативно-правових актів різних органів державної влади, до яких належать Закони України „Про наукову та науково-технічну діяльність”, „Про інноваційну діяльність”, „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності”, „Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки”, „Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків”, „Про державні цільові програми” та низка інших. Однак якість законодавчої бази, за оцінками експертів-практиків, залишає бажати кращого. Відсутність конкретних правових механізмів, часті зміни законодавства, які найчастіше призводять до погіршення адміністративних та податкових умов, аж ніяк не сприяють позитивній динаміці інноваційних процесів. У 2004-2005 рр. було скасовано пільги по сплаті податків на прибуток, на додану вартість підприємств, які належать до технологічних парків з міркувань неефективності цих пільг та зростання непрозорості та зловживань у цій сфері. І хоча останнє, безсумнівно, мало місце, що обумовлюється, на наш погляд, практикою територіальної розосередженості складових технопарків та загальною практикою тінізації господарських відносин (інноваційна сфера тут не є винятком), світовий досвід функціонування зон високих технологій у Китаї, В’єтнамі, Польщі, Угорщині довів, що за належного контролю з боку держави з плином часу проблеми ухилення від сплати податків можна розв’язати або звести до прийнятного мінімуму. Іншою суттєвою вадою вітчизняного інноваційного законодавства є те, що воно не вирішує основну проблему відносин з володіння та розповсюдження інновацій - проблему охорони прав на інтелектуальну власність. Не можна не погодитися в даному питанні з Л. Федуловою та М. Пашутою, які наголошують, що успішний перехід економіки на шлях інноваційного розвитку має набути рис керованого державою процесу трансформації торговельного режиму на засадах ГАТТ/СОТ, особливо щодо охорони прав інтелектуальної власності [3]. Аналіз ринку прав на об’єкти інтелектуальної власності дозволяє виділити наступні тенденції його розвитку: - національна локалізація, яка будується на реєстрації патентів та заявок за „національною процедурою”, яка забезпечує охорону прав власності тільки на території України; -дезорганізація і згортання патентної діяльності підприємств та організацій; - втрата кадрового потенціалу патентознавців та незначні обсяги підготовки відповідних фахівців; - незначний обсяг „білої” торгівлі інтелектуальними продуктами; - домінування позаринкових (інформаційні масиви, знання та досвід) об’єктів торгівлі за незначної частки потенційно ринкових (ноу-хау, науково-технічна документація, консалтинг) та безпосередньо ринкових (патентні та безпатентні ліцензії, лізинг, франчайзинг, наукомісткі послуги у сфері виробництва та управління); - неврегульованість прав власності на інтелектуальні продукти бюджетних науково-дослідних організацій; - нерозвиненість страхування прав інтелектуальної власності. Певні кроки на шляху розвитку національного ринку об’єктів інтелектуальної власності і його інтеграції до світового господарства все ж таки здійснюються: держава намагається боротися з аудіо- та відеопіратством (яке, до речі, майже вдалося викоренити на рівні національних радіо- та телемереж), у межах співробітництва Україна-НАТО здійснюється програма приєднання України до баз даних патентів та заявок провідних країн світу, поступово створюється законодавча база охорони прав інтелектуальної власності. Досить широким є коло міжнародних відносин з науково-технічного та організаційно-методичного співробітництва України: укладено відповідні договори з дослідницькими установами та виробничими підприємствами більш, ніж 30 країн світу, Україна співпрацює з Європейським космічним агентством та НАСА, бере участь у Шостій рамочній програмі Європейської комісії, ПРООН, виконує спільні програми з ЮНЕСКО, бере участь у міжнародних асоціаціях академій наук (у рамках СНД, Організації Чорноморського економічного співробітництва та ін.). Слід, однак, вказати на той факт, що в умовах широкого міжнародного наукового співробітництва в Україні досі не сформована національна стратегія науково-технічної безпеки, немаловажною причиною чого є нерозвиненість національного ринку прав на об’єкти інноваційної діяльності. Проведений аналіз змісту та особливостей національної інноваційної системи України дозволяє зробити висновок, що за наявності достатнього потенціалу інтенсифікації інноваційних процесів характер відносин у НІС стримує розвиток науково-технологічної конкурентоспроможності України. Основними вадами системи соціально-економічних відносин в НІС виступають: - нерозвиненість організаційних форм та інфраструктурного забезпечення інноваційної активності; - відсутність механізму комерціалізації та обміну продуктами інноваційної діяльності; - непослідовність та безсистемність державної політики в науково-технічній сфері. З огляду на виявлені проблеми перспективними шляхами управління розвитком НІС можуть стати: - облік та оцінка складових інноваційного потенціалу України та приведення їх у відповідність до світових тенденцій розвитку інновацій; - перегляд державної освітньої політики з націленням її на формування інноваційно активних фахівців відповідно до визначених пріоритетів науково-технічного розвитку; - розвиток організаційних форм та інтенсифікація інноваційної діяльності шляхом відродження системи пільгового оподаткування інноваційних підприємств, науково-дослідних установ та організацій інноваційної інфраструктури у територіально сформованих зонах високих технологій; - подальший розвиток та удосконалення законодавчого забезпечення ринку прав на об’єкти інноваційної діяльності, у т.ч. адаптація національного законодавства до відповідних стандартів ГАТТ/СОТ. ЛІТЕРАТУРА: Бєлов О.Ф., Пирожков С.І. Про глобальні пріоритети розвитку України в програмі „Україна-2010” // www.niurr.gov.ua/ukr/publishing Контуры инновационного развития мировой экономики: Прогноз на 2000-2015 гг. / Под ред. Дынкина А.А.. - М.: Наука, 2000. - 143 с. Федулова Л, Пашута М. Розвиток національної інноваційної системи України // Економіка України. - 2005. - №4.- С. 35-47. Шарко М. Модель формування національної інноваційної системи України // Економіка України. - 2005. - №8. - С. 25-30. Економіка і організація інноваційної діяльності: Підручник /Волков О.І., Денисенко М.П., Гречан А.П. та ін.; Під ред. проф. Волкова О.І., проф. Денисенка М.П. - К.: ВЦ «Професіонал», 2004. - 960 с. Национальная инновационная система // HYPERLINK "http://www.sre.mnogosmenka.ru/sre0481 /sre0483.htm" www.sre.mnogosmenka.ru/sre0481 /sre0483.htm О месте и роли Санкт-Петербурга, его научно-образовательного потенциала в процессе построения национальной инновационной системы (НИС) России // www.gov.spb.ru/press/int_konf Будкін В., Петренко З., Нгуєн Тхі Хань. Зони високих технологій: світовий досвід і реалії України // Економіка України. - 2005. - № 10. - С. 68-74. Данилишин Б., Куценко В. Інтелектуальні ресурси в економічному зростанні: шляхи поліпшення їх використання // Економіка України. - 2006. - С. 71-79. Геєць В.М. Інноваційний шлях розвитку та економічне зростання // Інноваційна Україна: Науковий збірник. - 2005. - Вип. 7. - К: НТУ „КПІ”. - С. 38-42. Нежиборець В.Н. Оцінка інтелектуальної власності. - К.: Інститут інтелектуальної власності і права, 2004. - 188 с. Суб’єкти НІС Промислові підприємства, фінансові структури, науково-дослідницькі та проектно-конструкторські установи та відділи, ВНЗ, органи державного управління Об’єкти НІС Науково-технічні знання, інновації, прибутки від інноваційної діяльності Відносини створення і користування (техніко-економічні відносини) Володіння та розпорядження (відносини власності та організаційно-економічні відносини ) Національна інноваційна система h j ? ? ¬ O Oe економічні, технологічні, інформаційні обставини та інші внутрішньонаціональні чинники інноваційної діяльності Зміни у колі суб’єктів НІС Зміни у колі об’єктів НІС Вплив на відносини у НІС Культурно-історичні, економічні, технологічні, інформаційні обставини та інші позанаціональні чинники інноваційної діяльності

Похожие записи