Контрольна робота

Особливості інфляції в Україні, сутність та види грошових реформ

ПЛАН

1 ОСОБЛИВОСТІ ІНФЛЯЦІЇ В УКРАЇНІ

2 СУТНІСТЬ ТА ВИДИ ГРОШОВИХ РЕФОРМ

3 Висновки:

1 ОСОБЛИВОСТІ ІНФЛЯЦІЇ В УКРАЇНІ

Проблема інфляції має для України не стільки теоретичне, скільки суто
практичне значення. Уже в 1991 р. — році проголошення курсу на
незалежність — Україну охопила глибока інфляція (390% за рік), з якої
вона остаточно не вийшла і в 2000 р. Українська дійсність дала багатий
інфляційний матеріал, на базі якого можна перевірити та уточнити
розглянуті вище теоретичні положення щодо сутності, форм прояву, причин
та наслідків інфляції, а також виявити особливості перебігу інфляційного
процесу в наших специфічних умовах.

Перш ніж розглянути особливості інфляційного процесу в Україні, слід
визначити основні специфічні риси економічного і соціального життя
суспільства в цей період. Найбільш загальною, специфічною рисою цього
періоду в Україні є те, що він був перехідним, коли ринкові методи й
елементи тісно перепліталися з командно-адміністративними не тільки в
економічному житті, а й у свідомості творців економічної політики. Більш
конкретно специфіку цього періоду можна звести до

такого:

— Україна дістала в спадок від СРСР високозатратну, неефективну,
високомонополізовану, з неринковою структурою (надмірно високою питомою
вагою важкої промисловості) економіку, переважна частина якої не
спроможна була працювати на засадах самофінансування і потребувала
бюджетного дотування, що провокувало зростання бюджетного дефіциту;

— разом з такою — інфляційне орієнтованою — економікою Україна дістала в
спадок і великий «інфляційний навіс» у вигляді 117,0 млрд. крб. вкладів
населення в банках, насамперед в Ощадному, переважна частина яких була
вимушеною, спричиненою дефіцитністю широкого асортименту споживчих
товарів, і готовою «згвинтити» ціни при першій спробі їх лібералізації;

— Україна не розробила чіткої, розміченої в часі програми кардинальної
ринкової трансформації економіки та інших сфер суспільства, а проводила
свої реформи скоріше шляхом «спроб і помилок», за якого «спроби»
зводилися переважно до підтримки будь-якою ціною «на плаву» старого
виробничого потенціалу, а «помилки» — до неймовірного роздування
бюджетних витрат на ці цілі. Чим довше утримувалась така ситуація в
економіці, тим могутнішим генератором інфляції вона ставала.

На цьому фоні зростання цін в Україні набуло високих темпів і триває
неупинно майже 10 років, тобто має всі ознаки класичної інфляції, про що
свідчать дані, наведені в табл. 5.1.

мал. 40

INCLUDEPICTURE \d «dengi.files/image070.jpg»

З наведених даних видно, що в 1992-1993 pp. інфляція в Україні досягла
гшервисокого рівня (2100,0% та 10256,0% відповідно), що є найбільш
вражаючою особливістю інфляційного процесу в Україні. Такої високої
інфляції не зазнавала жодна з країн за мирних умов. Так, у Росії в перші
роки перехідного періоду найвищою інфляція була в 1992 р. — 2609,0%, що
майже в 4 рази нижче, ніж в Україні в 1993 р. У Білорусі найвища
інфляція в цей період була в 1994 р. — 2321%, що в 4,4 разу нижче, ніж в
Україні в 1993 р. Серед країн далекого зарубіжжя сучасними

«чемпіонами» з інфляції вважаються Аргентина, Перу, Заїр та ін. Проте
жодна з них поки що не перевищила «рекорд» України 1993 р. Аргентина
найвищу інфляцію мала в 1989 р. — 3389,6%, Перу в 1990 р. — 7481,6%,
Заїр у 1992 р. — 3860%. Таку надто високу гіперінфляцію в Україні в
1991-1993 pp. можна пояснити двома групами причин:

1) обвалом «інфляційного навісу», одержаного Україною в спадок з
радянських часів унаслідок лібералізації цін в 1991-1992 pp., що
спровокувало зростання платоспроможного попиту і цін за цей період
більше ніж у 2 рази. Під впливом цього чинника роздрібні ціни в
1991-1992 pp. зростали значно швидше, ніж зростала грошова маса — в 1,6
і 1,9 разу відповідно. Цей розрив був спровокований не тільки прямою
трансформацією вимушених заощаджень у платоспроможний попит, а й
генеруванням цією трансформацією інфляційних очікувань та прискоренням
швидкості грошей, особливо в 1992 p., коли одержані доходи в основному
негайно витрачалися і купувалися товари не стільки для поточного
споживання, скільки для зберігання, у тому числі для майбутнього
перепродажу. Про це свідчить надзвичайно висока питома вага «поточної
каси» (М1) в загальній масі грошей у 1992 р. — 82%. Більш високого рівня
не було в жодному іншому році цього періоду;

2) надто ліберальною монетарною політикою, яку проводили уряд та
центральний банк України. Досить сказати, що в 1991 р. дефіцит
державного бюджету становив 14% від ВВП, у 1992 р. він зріс у двічі і
становив 29% від ВВП. Органи монетарної політики, насамперед НБУ, без
особливого супротиву монетизували цей величезний дефіцит шляхом прямого
кредитування бюджетних потреб, оскільки ніякі інші джерела коштів у ті
роки були для нього ще недоступними. Піти ж на скорочення бюджетних
витрат заради оздоровлення грошей у владних структур не вистачило ні
політичної волі, ні глибокого розуміння серйозної загрози майбутньому
України від гіпервисокої інфляції. Більше того, Уряд, Президент та
Верховна Рада поперемінне приймали протягом 1992-1993 pp. додаткові
рішення щодо істотного підвищення цін та проведення непланових
фінансових витрат, мотивуючи їх гострою економічною чи соціальною
необхідністю. Пов’язані з цим додаткові потреби в грошах догідливе
задовольнялися НБУ за рахунок нарощування емісії грошей (у формі так
званої кредитної емісії). НБУ, по суті, повністю втратив у ці роки
статус самостійного, незалежного органу монетарної політики і слухняно
проводив інфляційну політику, що диктувалася владними структурами
переважно з політичних міркувань.

Другою особливістю Інфляційного процесу в Україні була чітка, однозначна
реакція динаміки цін на ужорсточення монетарної політики, переорієнтацію
її на антиінфляційну ціль з другої половини 1993 р. Уже в 1994 р. темп
інфляції знизився порівняно з 1993 р. у 20,4 разу. Уперше за чотири роки
темпи зростання цін значно відстали від темпів зростання маси грошей
(М3), що істотно підвищило реальне значення сеньоражу та його роль у
поліпшенні стану державних фінансів, позитивно вплинуло на реальне
забезпечення економіки грошовою масою. Це можна пояснити тим, що
економічні суб’єкти, передусім населення, повірили творцям нової
монетарної політики, «пригнітили» свої інфляційні очікування, що
спричинило уповільнення обігу грошей.

Третьою особливістю інфляційного процесу в Україні було те, що форсоване
нарощування маси грошей та пов’язане з ним ще більше зростання рівня цін
не тільки не сприяли економічному зростанню, а навпаки, поглиблювали
економічний спад та зростання безробіття. Чим далі нові емісійні хвилі
відштовхували криву попиту (див. рис. 5.2) вправо і вверх, тим далі
вліво і вверх зміщувалася крива пропозиції і зростав рівень цін. Про це
красномовно свідчать дані про темпи падіння реального ВВП в період
розкручування гіперінфляції: у 1991 р. — 8,7%, у 1992 р. — 9,9%, у 1993
р. — 14,2%, у 1994 р. — 23,0%.

Ураховуючи певний часовий лаг між зростанням маси грошей та інфляції і
зміною ситуації в реальній економіці, слід визнати, що найбільше падіння
обсягу ВВП у 1994 р. є наслідком найвищої інфляції в 1993 р.

І лише після того, як інфляційний процес у 1994 р. був «переламаний»
завдяки переорієнтації монетарної політики і пішов на спад, почали
поступово зменшуватися і темпи падіння ВВП: з 12,2% у 1995 р. до 3 у
1997 р. і 0,4% у 1999 р.

Четверта особливість інфляційного процесу в Україні полягає в тому, що
досить успішне приборкання інфляції в 1996 р. і виведення її на
прийнятний рівень навіть з позицій розвинутих країн (10,1% в 1997, 20% в
1998 р.) не дало так давно очікуваного пожвавлення виробництва, яке
продовжувало скорочуватися (-10,0% у 1996 p.; 3,0% у 1997 p.). З огляду
на ці обставини наша практика явно не вписувалася в канони
монетаристського трактування інфляційного процесу, що дало привід деяким
економістам стверджувати, що в Україні монетаристські концепції не
виправдалися, а жорстка монетарна політика НБУ не спрацювала. Проте
справа не в монетарній теорії чи політиці. Коріння цього явища слід
шукати в структурі української економіки, яка і після переходу до
антиінфляційної політики залишилася майже такою, якою була в 1990-1991
pp., тобто не адекватною ринковим механізмам, не чутливою до тих
стимулюючих імпульсів, які подаються по каналах нової монетарної
політики. Така невідповідність між застарілим якісним станом структури
економіки й антиінфляційною монетарною політикою зумовлена надто
повільними темпами ринкових реформ в Україні.

П’ята особливість проявилася уже на стадії проведення антиінфляційної
політики і полягає в тому, що в умовах хронічного дефіциту державного
бюджету і вкрай повільних темпів ринкової реструктуризації виробництва
різко погасити інфляцію не вдається. Уже більш як шість років органи
державного управління сповідують антиінфляційну політику, а рівень
інфляції тільки один раз (у 1997 р.) знизився до 10% за рік, а в інші
роки становив 20,0 і більше відсотків. Слід звернути увагу на два
аспекти цього явища.

З одного боку, високі темпи інфляції після 1994 р. є свідченням того, що
економіка України все ще залишається високозатра-тною, малоефективною і
потребує істотної фінансової підтримки з боку держави, що неминуче
штовхає вверх попит і ціни на товарних ринках. А з іншого боку, така
тривала потреба економіки в інфляційній підтримці з боку держави
свідчить про неспроможність існуючого виробничого потенціалу до
функціонування на ринкових засадах самофінансування і вимагає додаткових
фінансових вливань ззовні. Це пояснюється значною застарілістю основного
капіталу, втратою внаслідок гіперінфляції обігового капіталу та
неадекватністю ринковим умовам самої структури виробництва.

Значна частина великих і середніх підприємств все ще залишається у
державній власності і працює тільки за прямої чи опосередкованої
(податкові пільги тощо) фінансової підтримки держави. А ті, що такої
підтримки не одержують, як правило, зупиняють виробництво. Не набагато
краще становище і на приватизованих великих і середніх підприємствах.
Більшість із них не спроможні самостійно профінансувати реструктуризацію
виробництва стосовно ринкових вимог і теж чекають допомоги від держави
чи довго шукають іноземних інвесторів. Для всіх таких підприємств
антиінфляційна політика вкрай не бажана, позбавляє їх останньої надії на
зовнішню фінансову підтримку. Єдиною формою господарювання, яка могла б
швидко пристосуватися до умов низької інфляції, є мале і середнє
підприємництво, організоване на приватних і колективних засадах. Значний
прошарок цього підприємництва значно розширив би попит на гроші, що
дозволило б істотно підвищити монетизацію економіки, накопичити
достатній фінансовий капітал всередині країни, за рахунок якого можна
було б неінфляційним шляхом профінансувати реструктуризацію існуючих
великих і середніх підприємств. На жаль, після 1993 р. розвиток малого і
середнього підприємництва в Україні був повністю заблокований. Як
наслідок, Україна після переходу до антиінфляційної політики потрапила в
смугу затяжної стагфляції, коли тривале зростання цін відбувається на
фоні хронічного скорочення виробництва ВВП.

Безпосередньо з попередньою особливістю інфляції в Україні пов’язана ще
одна — розвиток на фоні хронічної інфляції глибокої кризи неплатежів.
Взаємна заборгованість господарюючих суб’єктів досягла до 2000 р.
розміру, що перевищує річний обсяг ВВП. Постійно зростають неплатежі
державного бюджету установам та працівникам бюджетної сфери,
заборгованість перед бюджетом платників податків тощо. Це можна пояснити
тим, що ужорсто-чення монетарної політики не супроводжувалося
відповідними змінами у сфері реальної економіки та бюджетній сфері:
зниженням витрат виробництва і збитковості, підвищенням платежів до
бюджету, скороченням бюджетних витрат і дефіциту тощо.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що перебіг інфляційного процесу в
Україні в 90-ті роки в цілому відповідає схемі, що визначається
монетаристським трактуванням сутності та причин інфляції. Разом з тим в
інфляційному процесі в Україні мають місце і помітні відмінності від
монетаристської схеми, зумовлені перехідним характером нашої економіки
та особливостями процесу її ринкової трансформації. Ці відмінності можна
сформулювати так:

1) надмірне затягування інфляційного процесу на досить високому рівні
(близько 20% за рік) без відчутного стимулюючого впливу на економічне
зростання, внаслідок чого інфляція набула форми стагфляції;

2) антиінфляційна державна політика супроводжується поглибленням
платіжної кризи, яка перетворюється в самостійний чинник руйнівного
впливу на економіку І примушує органи монетарної політики систематично
вносити в неї відповідні корективи, що робить антиінфляційну політику
недостатньо послідовною та ефективно

2 СУТНІСТЬ ТА ВИДИ ГРОШОВИХ РЕФОРМ

Серед комплексу заходів щодо оздоровлення і впорядкування грошового
обороту особливе місце займають грошові реформи. Вони являють собою
повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з
метою оздоровлення грошей, чи поліпшення механізму регулювання грошового
обороту стосовно нових соціально-економічних умов, чи одне і друге
водночас.

Грошові реформи, що проводилися в різні часи в багатьох країнах, значно
відрізнялися своїми цілями, глибиною реформування існуючих грошових
систем, методами стабілізації валют, підготовчими заходами тощо, їх
можна класифікувати за кількома ознаками.

За глибиною реформаційних заходів можна виділити структурні або повні
грошові реформи та реформи часткового типу.

Структурні (повні) грошові реформи 1 проводилися при переході від
біметалізму до золотого монометалізму, від останнього до системи
паперовогрошового чи кредитного обігу. В усіх цих випадках потрібно не
тільки замінити один вид грошей на інший, а й здійснити істотні
структурні зміни в економіці, в державних фінансах, банківській і
валютній системах тощо. Такі структурні зміни диктуються особливостями
нових грошей, що запроваджуються в обіг, і повинні забезпечити
передумови для їх успішного функціонування.

Такий же характер мають грошові реформи, що проводяться при створенні
нових держав, які виникають при розпаді колоніальних імперій чи
надвеликих держав, як, наприклад, СРСР, СФРЮ. У цих випадках потрібно не
тільки створити нові гроші і систему їх обороту, а й відповідним чином
реструктуризувати економіку нової країни, щоб вона могла забезпечити
самостійне функціонування нової грошової системи. У країнах, що виникли
на терені СРСР, структурне завдання ще ускладнилося, оскільки потрібно
було перевести економіку з командно-адміністративних засад на ринкові.
Прикладом таких реформ є грошова реформа, проведена в Росії в 1895-1897
pp., грошова реформа в радянській Росії в 1922-1924 pp., грошова реформа
в Україні в 90-ті роки.

Реформи часткового типу торкаються тільки самої організації грошового
обороту і зводяться до зміни окремих елементів грошової системи. Сама
база грошової системи та структура економіки і грошово-кредитних
відносин залишаються незмінними. За таких реформ найчастіше змінюється
масштаб цін, вид та номінал грошових знаків, механізм емісії грошей
тощо. У сучасних умовах, коли в усіх країнах запроваджені неповноцінні
гроші, що мають здатність до швидкого знецінення, реформи часткового
типу проводяться досить часто, є найбільш типовими у світовій практиці.
Найбільш показовими реформами цього типу були грошові реформи 1947 та
1961 pp. у СРСР.

Ці реформи, у свою чергу, можна класифікувати за повнотою здійснюваних
змін у грошовій системі. Це формальні реформи, за яких купюри одного
зразка замінюються на купюри іншого зразка, а масштаб цін (величина
грошової одиниці) не змінюється; дено-мінаційні реформи, за яких також
здійснюється деномінація грошей у бік збільшення грошової одиниці
(масштабу цін). Формальні грошові реформи проводилися в СРСР у 1990 p.,
коли були замінені на нові купюри 50 і 100 рублів. Зараз подібна реформа
проводиться в СІЛА, які поступово заміняють купюри 100 І 50 доларів.
Приводом для такої заміни купюр може бути ненадійна їх захищеність, що
призводить до масової фальсифікації грошей.

Деномінаційні реформи проводять шляхом обміну старих купюр на нові та
перерахування всіх грошових показників, за певним співвідношенням,
внаслідок чого маса грошей в обігу відповідно зменшується, а грошова
одиниця збільшується.

За характером обміну старих грошей на нові виділяють не-конфіскаційні і
конфіскаційні грошові реформи. За неконфіска-ційних реформ за єдиним
співвідношенням обміну грошей здійснюється уцінка запасу грошей, доходів
і цін для всіх економічних суб’єктів однаково, тобто незалежно від
поданих до обміну запасів старих грошей чи інших критеріїв (готівкові
запаси, безготівкові запаси тощо). Так була проведена грошова реформа в
Україні у вересні 1996 р.

За конфіскаційнихреформ співвідношення обміну грошей диференціюється
залежно: від величини поданого до обміну запасу старих грошей (чим вона
більша, тим менше співвідношення обміну, чи встановлюється ліміт на
обмін банкнот); від форми зберігання запасу старих грошей (вклади в
банки можуть обмінюватися

По меншому коефіцієнту, ніж готівка, чи взагалі співвідношення 1:1); від
форми власності власника грошей (для державних власників грошей обмін
може здійснюватися за більш пільговою пропорцією, ніж для приватних). До
цього типу реформ належить і так звана нуліфікація, коли старі грошові
знаки оголошуються не дійсними і вилучаються з обороту, а замість них
випускаються нові гроші. Так, по суті, були проведені грошові реформи в
Німеччині в 1924 та 1948 pp. Проведення конфіскаційних реформ звичайно
обґрунтовується необхідністю вилучення незаконних доходів, відновлення
соціальної справедливості тощо.

За порядком введення в обіг нових грошей розрізняють одно-моментні
грошові реформи та реформи паралельного типу.

За одномоментних реформ введення нових грошей в обіг здійснюється за
короткий строк (7-15 днів), протягом якого технічно можливо обміняти
старі гроші на нові. Якщо реформа є конфіскаційною, то строк обміну
повинен бути якнайкоротшим, щоб власники великих запасів грошей не
встигли «сховати» їх від конфіскації. Одномоментно проводилася грошова
реформа в Україні в 1996 р. Але вона була неконфіскаційною, і тому обмін
проводився протягом 15 днів. А якщо хтось із поважних причин не зміг
обміняти гроші в ці строки, то їх обмін дозволяли протягом кількох
наступних років.

За реформ паралельного типу випуск в оборот нових грошових знаків
здійснюється поступово, паралельно з випуском старих знаків і вони
тривалий час функціонують одночасно і паралельно. Якщо нові і старі
гроші емітуються банківською системою на однакових засадах, то обидва
види грошей сприймаються однаково і обмінюються між собою за
співвідношенням 1:1. У цьому разі старі гроші вилучаються з обігу
поступово в міру надходження їх у банки. Замість них банки видають в
оборот уже нові гроші. Так проводять в США випуск в оборот нових купюр
на межі XX-XXI ст.

Якщо ж нові і старі гроші емітуються на різних засадах, наприклад, старі
спрямовуються для покриття бюджетних витрат, а нові — для кредитування
економіки, або емісія нових має певне забезпечення (золоте чи
інвалютне), а емісія старих не має, то в обороті між ними виникне
конкуренція, внаслідок якої менш надійні старі гроші почнуть швидко
знецінюватися. Курс обміну їх на нові на ринку буде весь час
змінюватися. Користування старими грошима буде незручним і все більш,
ризикованим. Держава змушена буде вживати спеціальні заходи для
підтримки «падаючих» грошей, щоб вони не були негайно витіснені з
обороту. Але це ще більше ускладнить функціонування грошової системи.
Держава змушена буде остаточно вилучити старі гроші з обороту, обмінявши
їх на нові за пропорцією, близькою до ринкового їх курсу напередодні
обміну. Так була проведена грошова реформа в радянській Росії в
1922-1924 pp. Паралельний характер мала грошова реформа в Україні на
початку її в 1992 p., коли український карбованець тривалий час
обертався паралельно з рублем.

Нерідко грошові реформи мають ознаки всіх розглянутих типів, наприклад
грошова реформа в Росії в 1922-1924 pp., грошова реформа в Україні в
1992-1996 pp. та ін.

Чим би не викликалася необхідність проведення грошової реформи,
найголовнішою її метою завжди є стабілізація грошового обороту. Для
досягнення цієї мети недостатньо прийняти ті чи інші законодавчі акти, а
необхідно підготувати відповідні економічні передумови. Без цього гроші
і після реформи можуть знецінюватися. Тому успішне проведення грошової
реформи вимагає відповідної підготовки: нагромадження золотовалютних і
матеріальних резервів, припинення чи значне зменшення темпів зростання
грошової маси, оздоровлення державних фінансів, поліпшення структури
суспільного виробництва, збалансування ринку тощо.

Висновки:

1. Інфляція — надзвичайно складне соціально-економічне явище, що
виявляється в тривалому і швидкому знеціненні грошей внаслідок
надмірного зростання їх маси в обороті. Основною формою інфляції є
тривале і швидке зростання цін, додатковими формами її є тривалий
дефіцит товарів і послуг та девальвація національних грошей.

2. Інфляція — це тривалий процес, що має кілька стадій, які різняться не
тільки рівнем зростання цін, а й впливом на економіку. На першому етапі
зростання пропозиції грошей випереджає зростання цін, яке є незначним
(до 5% на рік) або зовсім відсутнє. Вона позитивно впливає на
економічний розвиток. На наступному етапі темпи зростання цін
прискорюються, наближаються до темпів зростання пропозиції грошей і
можуть навіть перевищувати їх. Така інфляція називається відкритою або
помірною і коливається в межах 5-20 % на рік. Вона може мати як
позитивний, так і негативний вплив на економічний розвиток. Після цього
починаються етапи галопуючої інфляції (20-50% на рік) та гіперінфляції —
понад 100% на рік. Кожна з цих видів інфляції несе розруху для економіки
і соціальної сфери.

3. Залежно від того, з якого боку ринкової кон’юнктури формується тиск
на ринкові ціни, виділяються два види інфляції — інфляція витрат і
інфляція попиту. Перша з них провокується чинниками, що формуються з
боку пропозиції товарів, а друга — з боку попиту на товари.

4. Інфляція вимірюється трьома видами показників: індексом споживчих
(роздрібних) цін; індексом цін на засоби виробництва (оптових);
дефлятором ВВП.

5. Дослідники причин інфляції визнають можливість їх формування на боці
грошей (монетарні причини) і на боці товарів (витратні причини).
Монетарні причини пов’язані з лібералізацією монетарної політики для
емісійного фінансування бюджетного дефіциту, зростання зайнятості та
виробництва. Витратні причини пов’язані зі зростанням витрат на
виробництво чи монополізацією виробництва та праці. Проте обидва види
принин тісно переплітаються і, по суті, зливаються в одну —
лібералізацію державної монетарної політики і зростання на цій основі
пропозиції грошей, без чого ні перший, ні другий вид чинників не може
матеріалізуватися у тривале зростання цін.

6. Інфляція понад критичну точку може мати тяжкі економічні і соціальні
наслідки: руйнування виробничого потенціалу, зниження обсягів
виробництва і скорочення зайнятості, падіння життєвого рівня населення,
загострення соціальних та політичних суперечностей, посилення
хабарництва та криміногенної ситуації в країні. Тому дійова
антиінфляційна політика держави є пріоритетною і повинна забезпечити
належну сталість грошей.

7. Інфляційний процес в Україні розвивався згідно з загальновизнаними
закономірностями від помірної до гіперінфляції. Зростання цін
провокувалося як затратними, так і монетарними чинниками. Проте ключову
роль у «розкручуванні» інфляції відігравала занадто ліберальна монетарна
політика уряду та НБУ. Лише після переходу в 1994 р. до антиінфляційної
політики інфляція різко пішла на спад. Це ще одне підтвердження того, що
інфляція — суто монетарний феномен.

8. Грошова реформа є складовим елементом антиінфляційної політики і
спрямовується на усунення наслідків інфляції в грошовій сфері і
створення монетарних та економічних передумов для стабілізації грошей.

9. Грошова реформа в Україні, що завершилася в 1996 p., за своїм
характером належить до повних, або структурних, реформ Вона тривала
близько п’яти років (січень 1992 — вересень 1996р.) і забезпечила
створення національної грошової системи, формування нового механізму
підтримання сталості грошей та регулювання грошового

Похожие записи