.

Особливості інфляції у країнах з перехідною економікою (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 3913
Скачать документ

Особливості інфляції у країнах з перехідною економікою

Високі темпи інфляції в перехідних економіках свідчать про те, що процес
ринкового реформування економіки індукує імпульси до зростання
загального рівня цін. Темпи інфляції у 80—90-х роках у різних групах
країн подано на рис. 10.6. Проте не всі країни з перехідною економікою
зазнали високої інфляції. Окремі з них, зокрема Чехія і Словаччина, не
допустили гострого спалаху інфляції,

У перехідному періоді відбувається глибоке реформування всіх економічних
і соціально-політичних відносин. Лібералізація цих відносин відкриває
слабини командної системи. Так, нагромаджений високий інфляційний
потенціал, що в умовах фіксованих державними інституціями цін
проявляється у вигляді дефіциту товарів і послуг, а також у зниженні
якості продукції, після лібералізації цін перетворюється на відкриту
інфляцію.

Інфляційний процес у перехідних економіках має як джерела, успадковані
від про інфляційної командної економіки, так і джерела трансформаційного
періоду, що випливають із поточної розбалансованості економіки, зокрема
через прорахунки у макроекономічній політиці.

У більшості країн, що рухаються від командної економіки до ринку,
розвинулися високі темпи інфляції на початку перехідного періоду, які в
останні роки вдалося знизити до рівня 10—40%. Постає запитання: що
спричиняє вибух цін: традиційні чинники (наприклад, недостатньо жорстка
фіскальна політика і тиск заробітної плати) чи особливі чинники,
притаманні лише перехідним економікам (наприклад, значні зміни відносних
цін, необхідні для переходу до ринку).

Аналіз інфляційних процесів у перехідних економіках, які здійснювали
реформи під егідою МВФ, показує, що високі темпи інфляції часто були
пов’язані зі швидким зростанням грошової маси. Проте інколи фактичні
темпи інфляції помітно перевищували передбачувані — навіть у разі
дотримання зобов’язань стосовно обсягу грошей в обігу. Це означає, що
зв’язок між зростанням грошової маси та інфляцією у перехідних
економіках може не прогнозовано порушуватися, тобто само по собі
зростання грошової маси повністю не пояснює інфляції у цих економіках,
принаймні у короткостроковому періоді.

Економісти здебільшого вказують на дві основні групи чинників, які
підживлюють інфляційний процес після початкового вибуху цін,
спричиненого їхньою лібералізацією. По-перше, це зростання грошової маси
для покриття фіскальних зобов’язань, що нерідко відображає повільність
структурних реформ. По-друге, це вищі темпи зростання зарплати порівняно
зі зростанням продуктивності праці. Інколи важливими чинниками інфляції
можуть бути політика підтримання високого реального обмінного курсу
національної валюти, а також зміна відносних цін за відсутності їхньої
гнучкості у напрямі до зниження.

У багатьох країнах з перехідною економікою джерелом високої інфляції
була монетизація бюджетного дефіциту. З одного боку, звуження обсягу
національного виробництва і послаблення можливостей вилучення податкових
зборів різко знизили надходження до державного бюджету. З іншого боку,
трансферні платежі та субсидії зростали. У багатьох випадках бюджетний
дефіцит фінансувався за рахунок позик у банків або емісії грошей, що
супроводжувалося зростанням грошової маси. Нерідко за відносно
невеликого офіційного дефіциту бюджету значні кредити банківської
системи державним підприємствам швидко збільшували кількість грошей в
обігу. Отже, зростання грошової маси, пов’язане з фіскальною діяльністю
держави, є одним із найзначніших джерел інфляції у перехідній економіці.

Поведінка заробітної плати підживлює інфляцію декількома шляхами.
По-перше, зростання заробітної плати вищими за продуктивність праці
темпами збільшує витрати на одиницю продукції та індукує зростання цін.
По-друге, вищий фонд оплати праці зазвичай стимулює розширення кредиту,
а отже й обсягу грошових надходжень до державних підприємств та уряду.
По-третє, індексація заробітної плати може спричиняти значну
інерційність інфляції. Таким чином, зростання зарплати у відповідь на
інфляційний шок підживлювало інфляційний процес.

Незважаючи на успішну дезінфляцію, країни з перехідною економікою поки
що не можуть досягти рівня помірної інфляції, за якого різко знижується
імовірність розвитку галопуючої інфляції та створюються оптимальні умови
для економічного зростання. Для подальшого зниження темпів інфляції у
цих країнах потрібні поглиблення структурних реформ, зміцнення
фінансової та бюджетної систем, підвищення гнучкості цін і заробітної
плати. Останнє передбачає повну відмову від адміністративного
ціноутворення.

Причини розвитку гіперінфляції в Україні та шляхи її подолання

Україна успадкувала нежиттєздатну дефіцитну економіку, а разом з нею
величезний інфляційний потенціал. Низький рівень ефективності
виробництва та якості продукції, державний монополізм і відсутність
конкуренції, спотворена структура виробництва з низькою часткою
предметів споживання, надмірне зношення основних фондів,
гіпермілітаризація тої по становили сприятливий грунт для розвитку
інфляції в Україні на початку 90-х років.

Для досягнення макроекономічної рівноваги уряд і І 1992 р. лібералізував
ціни, які почали швидко зростати. Тривала відкрита інфляція стала
несподіванкою для державних мужів, чимось незвичним і незнайомим.
Невміння уряду боротися з цим лихом тільки підсилювало темпи зростання
цін, що призвело до тяжких соціально-економічних наслідків.

Висока інфляція, поєднавшись із безпрецедентним падінням обсягу
національного виробництва, означала гіперстагфляцію, яка стала
найвідмітнішою рисою вітчизняної економіки у 1992—1995 рр. Вхід
економіки України у фазу гіперстагфляції зумовлювався передовсім
високими темпами зростання загального рівня цін. Світовий досвід
промовляє, що спад виробництва відбувається майже завжди, коли річні
темпи Інфляції перевищують 40%. Річ у тім, що за високих темпів
зростання цін, а особливо за гіперінфляції, національна грошова одиниця
швидко знецінюється, що різко знижує рівень сукупних заощаджень
усередині країни. При цьому змінюється структура кредитів: частка
короткострокових кредитів різко зростає. Так, у 1993 р. короткострокові
кредити становили в Україні 97,2%. У такій ситуації про якісь значні
інвестиції в машини та устаткування не могло бути й мови, особливо в
галузях зі строком окупності капіталу понад п’ять років. Усе це
поглиблювало спад виробництва (див. табл. 10.2).

Таблиця 10.2 Динаміка окремих макроекономічних показників в Україні

1991 р 1992 р. 1993 р. 1994 р. 1995 р. 1996 р. 1997 р. 1998 р. 1999 р.

Індекс споживчих цін {% до попереднього року) 390 2100.0 10255 501,1
282.0 139.7 110,1 120,0 118,1

Валовий внутрішній продукт (% до попереднього року) 91.3 90,1 85,8 77,1
87,8 90.0 96,8 98,3 98,3

Дефіцит бюджету, за методологією МВФ (% ВВП) 13,6 29,3 9,7 7,8 4,8 3,2
5,6

М,, темп росту (%)

1667 2560 620 331 154 152 117 133

На мікрорівні інфляція є своєрідним неформальним податком і доповнює
податкові вилучення. У середині 90-х років гранична податкова ставка в
Україні нерідко сягала 80%, що у поєднанні з інфляцією створювало
нестерпний тиск на виробника, який призупиняв свою діяльність.

У вітчизняній економічній літературі досі точиться полеміка довкола
причин гострої інфляції в Україні у 1992-1995 рр. Більшість економістів
схиляється до думки, що спочатку в Україні розвинулась інфляція попит,
пов’язана з надлишковою грошовою масою. Зокрема, важливим чинником такої
інфляції став величезний дефіцит державного бюджету. Остерігаючись
соціального невдоволення, уряд утримував досягнутий рівень доходів
населення через механізм індексації. Крім цього, для підвищення рівня
ліквідності підприємств, левова частка яких була державною, НБУ
періодично здійснював емісію грошової маси. Так, агрегат М2 у 1992 р.
зріс

більш ніж у 10 разів, а в 1993 р. — майже у 20 разів. У 1992 р. обсяг
готівки зріс більш ніж у 16 разів — приблизно з ЗО млрд. крб. до 500
млрд.

Суттєвий вплив на зростання цін в Україні у І 992-1995 рр. справили
чинники, які лежать поза сферою грошового обігу, — витрати та інфляційні
очікування. Неефективна економіка, як відомо, завжди є потенційно
інфляційною. Зростання витрат виробництва спричиняє підвищення цін. Цей
зв’язок цін і витрат особливо рельєфно проявився у вітчизняній
економіці. Внаслідок різних обставин продуктивність праці знижувалася,
тому витрати виробництва, а відтак і ціни, зростали. Водночас високий
рівень монополізму послабив інструментарій конкуренції, який автоматично
стримує зростання -цін.

На динаміці цін в Україні вельми негативно позначився надмірно
прискорений перехід Росії у 1993 р. до торгівлі енергоносіями за
світовими цінами. Внаслідок цього спостерігався небачений шок
пропозиції, який підірвав енергомістку економіку України.

Спочатку у вітчизняній економіці майже не існувало проблеми інфляційних
очікувань. Але знецінення заощаджень змусило громадян оперативно
пристосовуватися до умов інфляції, їхня нова поведінка полягала в тому,
що люди швидко звільнялися від готівки на користь інших активів, які не
втрачали своєї реальної вартості.

Небажання учасників господарського процесу позбутися своїх реальних
доходів унаслідок знецінення національної валюти спричинило доларизацію
вітчизняної економіки. Зростання попиту на іноземну валюту підживлювало
інфляцію витрат. Водночас із знеціненням національних грошей зростала
вартість імпорту, переважну частину якого становили енергоносії.

Отже, у 1992—1995 рр. в Україні діяли різні чинники інфляції, які
нерідко підсилювали один одного. Зумовлена спочатку сукупним попитом,
інфляція стала самоіндукованою. Зростання цін на товари, послуги та
економічні ресурси здорожчувало виробництво, що разом з інфляційними
очікуваннями та підвищенням номінальних доходів вело до нового спалаху
інфляції. Це й зумовило гіперінфляцію.

Ще у 1993 р. було здійснено кілька спроб обмежити емісію грошей, аби
стримати інфляцію. Проте ці спроби були невдалі. У 1994 р. уряд
намагався застосувати адміністративні методи для обмеження темпів
зростання цін. Це була, по суті, класична політика заходів, яка
сповільнювала зростання зарплати, запроваджувала фіксовані ціни на
значну кількість товарів і послуг, вводила адміністративне регулювання
на валютному ринку тощо. Така політика пригасила темпи зростання цін,
але спричинила катастрофічне падіння обсягу виробництва в уже
лібералізованій економіці. Крім цього, вона відкинула країну далеко
назад у реформуванні економіки.

Дієві заходи щодо згортання інфляції почали здійснювати лише з приходом
до влади у другій половині 1994 р. нового Президента України. З цього
часу почався відлік періоду фінансової стабілізації в національній
економіці. Співпраця уряду з МВФ та іншими міжнародними
організаціями-кредиторами дала змогу отримати додаткові ресурси для
проведення реформ і фінансування дефіциту бюджету.

Основою антиінфляційної програми стало приборкання інфляційних
очікувань, які здебільшого формувалися за адаптивним принципом і значною
мірою корелювали з динамікою валютного курсу українського карбованця. Це
полегшувало завдання антиінфляційної політики, бо достатньо було
стабілізувати валютний курс. Кредити, отримані від міжнародних
організацій, допомогли НБУ сформувати резервний фонд для здійснення
інтервенцій на валютному ринку, що стабілізувало курс карбованця.

Продумана політика уряду і НБУ у 1994-1996 рр. дала змогу успішно
здійснити грошову реформу. Рівень інфляції в Україні сягнув рекордно
низького значення — 10,1% у 1997 р. Проте фінансова криза в Росії у 1998
р. не могла не позначитися на нашій економічній ситуації. Від північного
сусіда вітчизняній економіці також передалися очікування знецінення
валюти, що підвищило ціни на енергоносії та прискорило темп інфляції,
який у 1998 р. становив уже 20%. Паливна криза в Україні у середині 1999
р., а також недорід у сільському господарстві спричинили стрибок цін на
енергоносії та продукти харчування. Внаслідок різних причин темпи
інфляції у 2000 р. прискорилися: її рівень сягав 25%.

Згідно з оцінками фахівців, у вітчизняній економіці закладено сильний
інфляційний потенціал. Повільний вихід економіки України із
трансформаційного спаду, її неефективна галузева структура та надмірний
рівень монополізації, величезний державний борг і дефіцит бюджету
загрожують відносній стабільності у сфері цін. Для ліквідації
інфляційного потенціалу уряд має прискорити проведення реформ,
акцентуючи увагу на структурній перебудові національної економіки та
всебічному стимулюванні ринкових відносин як необхідних умовах
макроекономічної стабілізації та швидкого економічного зростання.

Номінальні та реальні валютні курси

Економісти розрізняють номінальні та реальні валютні курси. Номінальний
валютний курс — це відносна ціпа валют двох країн Коли кажуть
“обмінний”, або “валютний”, курс, то зазвичай мають на увазі саме
номінальний курс обміну валют. Існує два способи визначення валютного
курсу: європейське числення, або пряме котирування, та британське
числення, або обернене котирування.

Європейське числення валютного курсу передбачає визначення кількості
національної валюти, яка потрібна для купівлі одиниці

Іноземної валют» Наприклад, для купівлі одного долара США потрібно 5
грн. 60 коп.

Британське числення оцінює одиницю національної валюти певною кількістю
іноземної. Наприклад, одна гривня коштує 18 центів СІНА, Звичайно
валютні курси публікують у вигляді прямих котирувань. Це дає змогу
оцінити й порівняти вартості всіх іноземних валют через власну
національну валюту. В економічних моделях здебільшого застосовують
британське числення.

Реальний валютний курс — це відносна ціна товарів, що вироблені у двох
країнах. Інакше кажучи, він показує, в якому співвідношенні товари
однієї країни можна обміняти на товари іншої. Реальний обмінний курс
нерідко називають умовами торгівлі.

Для розуміння взаємозв’язку між номінальним і реальним обмінними курсами
візьмемо конкретний приклад із соняшниковою олією, яку виробляє багато
країн. Припустімо, що 1 кг рафінованої української олії коштує п’ять
гри, а російської — 50 рублів. Для порівняння цін цього продукту її обох
країнах нам потрібно виразити ці ціни в одній валюті. Якщо одна гривня
коштує 5 російських рублів, то українська олія коштує 25 рублів.
Порівнюючи ціну української олії (25 рублів) та російської (50 рублів),
доходимо висновку, то ціна української олії становить половину ціни
російської. Інакше кажучи, за поточних пін 2 кг української олії коштує
стільки, скільки 1 кг російської. Звідси реальний обмінний курс можна
записати:

За наявних обмінного курсу і цін українці в обмін отримали б 0,5 кг
російської олії. Це обчислення реального обмінного курсу загальніше
можна записати так:

Розрахунок реального валютного курсу для окремого продукту показує, як
цей курс можна визначити для ширшого набору благ. Ми можемо записати, що

RER=NER*Р/Р*,

де RER — реальний обмінний курс;

NER — номінальний обмінний курс (британське числення);

Р — рівень цін у вітчизняній економіці;

Р* — рівень цін у торговельного партнера

Якщо реальний обмінний курс менший від одиниці (RER 1), то імпорт є
вигіднішим за купівлю товарів вітчизняного виробництва. Водночас продаж
вітчизняного товару на національному ринку є вигіднішим за його експорт.
Зі зростанням реального обмінного курсу вітчизняні вироби відповідно
дорожчають порівняно з іноземними, тому резиденти країни купуватимуть
більше імпортних товарів, а попит іноземців на вироби цієї країни
зменшуватиметься. Інакше кажучи, зростання реального обмінного курсу
супроводжується зростанням Імпорту і скороченням експорту, тобто
зменшенням чистого експорту, та погіршенням за інших рівних умов
торговельного балансу країни.

Реальний обмінний курс національної валюти вимірює ефективність імпорту
і, отже, визначає умови торгівлі на національному ринку.

Двосторонні плаваючі валюті курси головно залежать від
зовнішньоекономічних потоків між країнами, передовсім експорту та
імпорту. Водночас обмінні курси помітно впливають на ці потоки.

Зниження курсу національної валюти здешевлює експорт і здорожчує імпорт,
тому стан торговельного балансу поліпшується. З виникненням активного
сальдо торговельного балансу обмінний курс валюти зростає. І навпаки,
поцінування валюти здорожчує експорт і здешевлює імпорт, що погіршує
торговельний баланс країни. Пасивне сальдо торговельного балансу знижує
обмінний курс. Отже, за плаваючих валют їхні двосторонні курси і
торговельні баланси прямують до досягнення взаємної рівноваги.

Рівень безробіття

Найчастіше рівень зайнятості в національній економіці характеризують
за допомогою показника рівня безробіття. Для обчислення цього показника
все населення країни у віці від 16 років поділяють на три групи: а)
зайняті, б) безробітні] в) ті, що не належать до робочої скли. Зайняті —
це люди, що виконують оплачувані види робіт, і ті, що мають робочі
місця, але не працюють через хворобу, страйки або відпустки. Безробітні
— це особи, що не мають роботи, але активно її шукають, а також: ті, хто
тимчасово увільнений від роботи і чекає виклику на неї. Зайняті та
безробітні становлять робочу силу країни. ТІ, що не належать до робочої
сили, — це частина дорослого населення, яка зайнята в домашньому
господарстві, перебуває на пенсії, не працює внаслідок інвалідності або
у зв’язку з навчанням, чи просто не хоче працювати і не шукає роботи
(рис. 2.3).

Відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили
називають рівнем безробіття’.

де Б — безробітні; 3 — зайняті; Б’ — рівень безробіття.

У різних країнах рівень безробіття неоднаковий. У другій половині 90-х
років рівень безробіття коливався від 5 до 6% у США та перевищував 10% у
країнах Європейського Союзу. В Україні кількість офіційно зареєстрованих
безробітних порівняно невелика; фактична ж їхня кількість становить
близько чверті наявної робочої сили.

Іншим статистичним показником, що характеризує рівень зайнятості в
країні, є коефіцієнт участі в робочій силі. Його обчислюють як
відношення робочої сили до дорослого населення країни:

Приблизно дві третини дорослого населення України входить до складу її
робочої сили.

Економісти іноді оперують показником рівня зайнятості. Його визначають
як підношення кількості зайнятих до дорослого населення країни або
населення у працездатному віці, що виражене у відсотках:

Повна зайнятість

У макроекономщі дуже часто використовують поняття “повна зайнятість”. На
перший погляд може видаватися, що йдеться про таке становище на ринку
праці, коли всі учасники робочої сили мають роботу. Проте це далеко не
так. Повна зайнятість аж ніяк не означає абсолютної відсутності
безробіття або, інакше кажучи, стовідсоткової зайнятості робочої сили.
Але перш ніж визначити, що таке повна зайнятість, необхідно встановити
відмінність між трьома видами безробіття в економіці — фрикційним,
структурним і циклічним. ,

Фрикційне безробіття пов’язане з постійним рухом населення між регіонами
й видами праці, а також: Із певними стадіями життя людей. У національній
економіці завжди є люди, котрі шукають роботу, — випускники шкіл, які
роблять це вперше; ті, що переїхали на проживання в інший регіон країни;
жінки, що знову входять до складу робочої сили після народження і
виховання дітей; ті, що добровільно звільнилися і шукають роботу, яка
відповідала б рівневі їхньої кваліфікації чи уподобанням; ті, що шукають
роботу після звільнення. Економісти розглядають фрикційне безробіття як
неминуче і певною мірою бажане. Адже при цьому багато працівників
перейдуть від низькооплачуваної, малопродуктивної роботи до
високопродуктивної та краще оплачуваної. Це забезпечить вищі доходи для
їхніх сімей та збільшення виробництва національного продукту.

Структурне безробіття виникає тоді, коли пропозиція робочої сили і попит
на неї не збігаються. Така невідповідність найчастіше є наслідком змін у
структурі споживчого попиту. Це своєю чергою змінює структуру загального
попиту на робочу силу. У результаті попит на одні види професій
зменшується або взагалі зникає, а на інші, втому числі нові, які раніше
не існували, розширюється. Структура робочої сили перестає відповідати
структурі робочих місць. Наприклад, після винайдення верстатів, за
допомогою яких виготовляють пляшки, склодуви втратили роботу, їхні
навички й досвід застаріли, стали непотрібними через зміни в технології.
Необхідний певний час для набуття ними навичок в інших професіях. До
того ж у національній економіці постійно змінюється географічний
розподіл робочих місць. В одних регіонах виникає надлишок, а в інших —
брак робочих місць, що також веде до структурного безробіття. Структурне
безробіття теж розглядають як неминуче.

Різниця між фрикційним і структурним безробіттям досить не* виразна.
Однак відмінність між ними полягає в тому, що у фрикційно безробітних є
навички, які можна продати, тоді як структурно безробітні не можуть
отримати роботу без перепідготовки, додаткового навчання, а часом і
зміни місця проживання. Фрикційне безробіття є короткостроковим, а
структурне — тривалішим.

Циклічне безробіття спричиняється фазою спаду ділового циклу, яка
характеризується недостатністю сукупних видатків. Коли у фазі спаду
попит на товари і послуги зменшується, то зайнятість скорочується, а
безробіття, відповідно, зростає.

Фрикційне і структурне безробіття, як уже зазначалось, є неминучими, їх
неможливо уникнути в будь-якій економічній системі. Щодо циклічного
безробіття, то у фазі піднесення воно дорівнює нулю. Отже, повна
зайнятість досягається в тому випадку, коли циклічне безробіття дорівнює
нулю. Інакше кажучи, рівень безробіття за повної зайнятості дорівнює
сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття. Рівень безробіття за
повної зайнятості називають природною нормою безробіття. Слово
“природний” тут означає, що структурне і фрикційне безробіття є
неминучими, тоді як циклічного безробіття можна уникнути за допомогою
інструментарію макроекономічної політики.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020