Реферат на тему:

Наукові основи інноваційної моделі освітньої системи держави і регіону

Соціально-економічні реформи в Україні спрямовані на відновлення
об’єктивних механізмів саморегуляції суспільства — правових,
економічних, соціально-психологічних, культурологічних тощо. Системний
характер трансформаційних процесів закономірно вимагає і системного
підходу до розв’язання існуючих і майбутніх проблем освітньої галузі.

Такий підхід, у свою чергу, вимагає не тільки усвідомлення структурної
повноти соціально-економічного комплексу, до якого входить освіта, але й
врахування пріоритетності та послідовності його складових у
стратегічному і локальному вимірах. Це стосується інтегральної за своєю
суттю проблематики «держава — економіка — освіта — управління», що має
вирішальне значення для успішної модернізації освіти.

Удосконалювання управління освітньою галуззю є сьогодні чи не єдиним
реальним резервом сучасної української освіти, яка, не вимагаючи значних
матеріальних вкладень, здатна радикально поліпшити ситуацію в цій галузі
шляхом оптимізації діяльності всіх її підсистем і компонентів.

Незважаючи на значну кількість публікацій з окремих питань управління
навчанням і його менеджменту у сучасних умовах і ряд великих
узагальнюючих робіт у цій галузі (В. Бондар, І. Зязун, В. Кремінь,
В. Луговий, П. Симонов, Н. Протасова та ін.), проблеми створення
економічних умов для якісного навчання і підвищення результативності
освіти в цілому та управління формуванням навчального середовища в
навчальній групі належать до числа найменш розроблених у
державно-управлінській науці та в українській педагогіці.

Мета статті. Дослідити еволюцію і новий зміст об’єкту управління —
освітньої системи країни і регіону з урахуванням об’єктивних тенденцій
її розвитку.

Освіта, як і будь-який бізнес, складається з двох частин: суб’єкта
управління та об’єкта управління, або бізнес-процесів верхнього і
нижнього рівня. Діяльність суб’єкта управління — міністерства освіти або
управління освіти облдержадміністрації — буде тим успішнішою, чим
адекватніше він усвідомлює зміни, що відбуваються в об’єкті управління,
чим адекватніше керує цими змінами.

Якої ж зміни об’єкта управління — освітнього комплексу країни —
вимагають удосконалювання державного управління цією стратегічною
галуззю національного господарства?

Соціально-економічна природа освітнього комплексу багато в чому
визначається специфікою знань як ресурсу (а в ринкових умовах і як
товару). Перетворення інформації на знання, її якісна обробка і
переробка відбуваються в процесі наукових досліджень і освітнього
процесу. Як правило, зазначені перетворення здійснюються в структурних
підрозділах (системах) освітнього комплексу (у першу чергу в шкільних
класах, студентських групах, навчальних групах слухачів, курсантів і
т.п.). Продаючи освітню послугу, сутність якої полягає в передачі знань
новим індивідуумам, освітня установа має можливість необмежене число
разів здійснювати цей акт купівлі-продажу. Обмеження полягають лише в
кількості потенційних споживачів, але не в самому обсязі знань, тобто
продукт діяльності освітнього комплексу практично безмежний.

На ринку освітніх послуг в останні роки з’явилося чимало навчальних і
консультаційних центрів. Багато з них не відповідають вимогам
підприємницьких структур, а навчальні програми не відповідають
акредитаційним вимогам. Соціологічні опитування серед підприємців
свідчать, що більш як 40 % з них ремствують на якість підготовки
фахівців для сфери підприємництва в державних навчальних закладах. Ринок
освітніх послуг з бізнес-освіти залишається поза увагою держави.

Важливість підтримки недержавних навчальних центрів визначається тим, що
вони стали дуже помітним явищем у системі освіти і реалізують право
громадян на свободу вибору навчального закладу й освітніх програм.
Змінюється мотивація кадрів, усе більша кількість слухачів навчається,
виходячи зі своїх життєвих потреб. Це характерно для безробітних.
Негативний фактор — відсутність у підприємств, ділових структур коштів
на перепідготовку кадрів, скорочення освітньої мобільності.

Недоліки в сучасній освіті, у першу чергу у навчанні, мають першопричину
— відсутність сучасної теорії управління навчанням (теорії управління
«збільшенням знань»). Механізми саморозвитку і ринкового регулювання
освітньої діяльності, процеси демократизації і гуманізації освіти
ускладнюють галузеве управління нею, бо тут переважає частка державної
власності і реалізується конституційне право громадян на здобуття
освіти. У сферу освіти сьогодні залучені величезні людські, фінансові і
матеріально-технічні ресурси.

Але інвестиційну привабливість освітнього комплексу в ринковій економіці
визначають не стільки кількісні зміни в ньому, скільки якісні. Система
освіти може ефективно функціонувати, коли поліпшуються якісні показники
роботи і насамперед підвищується якість освіти та навчання.

Відповідно до змін, що відбуваються в Україні, в регіонах поновлюється
структура і зміст освіти. Змінюються її роль і соціальні функції — вони
усе більше переміщуються з обслуговування інтересів держави на
задоволення потреб особистості, соціальних груп, суспільства.

Зміна ролі держави в організації, плануванні, контролі освітньої
діяльності, поява великої кількості недержавних освітніх установ, а
також орієнтування державних навчальних закладів на ринок стимулюють
потреби в розвитку мережі організацій, що могли б надавати на
загальнодоступній, у тому числі платній, основі освітні послуги.
З’являється якісно новий сегмент у сфері підготовки, перепідготовки і
підвищення кваліфікації кадрів, що забезпечує регіони України освітніми
послугами в бізнес-освіті.

Ще одна особливість знань також тісно пов’язана з освітнім комплексом,
точніше, з педагогічною працею, що виступає основним способом передачі
знань в освітніх установах індустріального суспільства. Особливість
педагогічного процесу полягає в тому, що його результат залежить не
тільки від педагога, але й від учня, від праці учня, від навчальної
праці (яка, на думку ЮНЕСКО, повинна буде в перспективі оплачуватися, як
і будь-які інші види праці). Між витратами знань «на вході»
педагогічного процесу й обсягом знань «на виході» немає однозначної
економічної відповідності. Відносини з тими, хто навчається, повинні
базуватися на інших принципах, тому що вони є суб’єктами освітнього
процесу [1]. В освітньому комплексі здійснюється розширене відтворення
знань. Крім того, у наукових його структурах виробляються більша частина
нового обсягу знань і значна частина нових фундаментальних знань, що
виступають основою подальших прикладних досліджень і створення нових
технологій.

Тому традиційне визначення системи освіти як мережі (тобто сукупності)
освітніх установ уже застаріло і не відбиває істотних змін, що
відбуваються в ній.

В умовах інформаційного постіндустріального суспільства і значного
підвищення ролі знань різні системи освіти країни варто розглядати як
єдиний поліфункціональний освітній комплекс, що виконує цілий ряд
найважливіших функцій: забезпечення різних галузей економіки
кваліфікованими кадрами, створення нових технологій, проведення наукових
досліджень [2;4].

Освітня діяльність пронизує все сучасне суспільство і тісно пов’язана з
будь-якою сферою діяльності людини, з тією чи іншою галуззю економіки.
Тому досить важко визначити, де закінчується вплив освітнього комплексу,
керованого державою, на поступальні процеси в країні.

Якщо в індустріальному суспільстві питання про природу багатства досить
вивчені, то процеси нематеріального виробництва, що є основними в
інформаційному постіндустріальному суспільстві, ще мало досліджені.
Головним фактором приросту суспільного багатства в інформаційному
суспільстві є збільшення накопиченого обсягу знань.

Знання завдяки своєму впливу на суспільство й економіку стає основним
фактором виробництва. Традиційні фактори — природні ресурси, робоча
сила, капітал — мають другорядне значення. Дослідження відносин людей з
приводу збільшення знань стає найважливішим предметом
державно-управлінської теорії.

Засвоєння знань людиною, що призводить до росту людського капіталу,
здійснюється в основному в освітньому комплексі (куди входять і системи
внутріфірмового навчання, проведення наукових досліджень у корпораціях).
Результатом діяльності освітнього комплексу є новий обсяг знань —
додатковий продукт економіки знань. У цьому полягає соціально-економічна
сутність освітнього комплексу в інформаційному постіндустріальному
суспільстві, що лежить в основі інноваційної моделі економіки освіти
(рис.1).

Рис.1.Освітній комплекс країни як об’єкт управління, де:

ОК – освітній комплекс країни,

ОС – державна освітня система (крім неї, до комплексу входять і
бізнес-освіта, і релігійна освіта тощо),

ПС – педагогічні системи (навчальні заклади усіх видів),

ДС- дидактичні системи (навчальні групи тощо).

Розуміння змін соціально-економічної природи освітньої галузі особливо
актуальне зараз, коли Національна доктрина розвитку освіти, затверджена
Указом Президента України, визначила шляхи розвитку освітнього комплексу
в режимі сталого розвитку, поставила завдання пошуку і використання
ефективних механізмів управління освітою [5].

Менеджмент, як ефективний вид керівництва бізнесом, добре зарекомендував
себе в ринковій економіці. Освітній комплекс нерозривно пов’язаний з
системою ринкових економічних відносин країни через
фінансово-господарський механізм взаємин із самостійними господарськими
суб’єктами на ринках ресурсів. Державне управління поступово починає
використовувати менеджмент і для поліпшення управління освітньою
галуззю. От чому вже сформувався і в Україні освітній та педагогічний
менеджмент.

Основне завдання державного управління освітою — підвищення
соціально-економічної ефективності функціонування освітнього комплексу в
постіндустріальному інформаційному суспільстві і пошук шляхів збільшення
темпів приросту обсягів знань та оптимізація їхнього використання.

Системний підхід до державного управління освітнім комплексом країни дає
можливість розкрити зміст основних складових освітніх, педагогічних і
дидактичних систем. Це необхідно для визначення змістовно-цільового
алгоритму державної політики, освітньої стратегії, а також для
інтерпретації конкретних модулів, що мають педагогічне і дидактичне
навантаження.

Важливо бачити при цьому місце освіти в гуманітарному комлексі регіону
(рис.2). Гуманітарний комплекс регіону є сукупністю невиробничих,
соціально орієнтованих систем, що в процесі взаємодії та
взаємодоповнення один одного забезпечують надання послуг освіти, охорони
здоров’я тощо. Це поняття більш широке, ніж «соціальний комплекс» і
більш повне, тому що характеризує мету реформ, орієнтацію на
загальнолюдські цінності і конкретну особистість [3].

Таким чином, зміни соціально-економічної природи освітнього комплексу
країни обумовлюють необхідність перегляду не тільки технологій освіти.
Необхідне формування економічної теорії освіти й освітнього права як
самостійних галузей економічної і правової наук. Необхідний розвиток
теорії управління освітньою галуззю (у рамках теорії державного
управління), усіма її системами, підсистемами і компонентами.
Міністерство освіти і науки України могло б стати ініціатором та
замовником комплексних наукових розробок з цієї проблематики.

Рис. 2. Гуманітарний комплекс регіону

Одним з важливих завдань державної освітньої політики стає створення
стійких передумов для зближення правових і організаційно-економічних
умов діяльності державних та недержавних освітніх установ у розширенні
масштабу і поліпшенні якості ділової освіти в регіонах країни.

В міру вивільнення особистої і суспільної ініціативи, створення нових
економічних відносин, формування ринку освітніх послуг громадськість,
роботодавці, учні та студенти зобов’язані брати на себе значну частку
обов’язків у справі освіти. Розширюється діапазон державної, приватної і
суспільної підтримки навчальних закладів.

Висновки

Світ навколо нас змінюється з великою швидкістю, характер змін стає
незворотним, трансформуються уявлення людей, їхнє сприйняття світу, а
отже, і характер їхніх очікувань, потреб, цілей. Нові цілі можуть бути
реалізовані тільки через нові підходи до соціального управління,
частиною якого є управління освітою, яка повинна стати медіатором,
активно включеним у процес формування зворотних зв’язків із навколишнім
середовищем, необхідних людству для виживання.

Людство більше не в змозі йти шляхом проб і помилок. Напрошується
природний висновок: щось негаразд з процесом передачі мемофонду (масиву
інформації, переданої позагенетичним шляхом).

У сформованій ситуації (навколишнє середовище незворотно змінене, йде
біологічна еволюція людства, викликана цими змінами) ми можемо вплинути
тільки на механізм еволюції мемофонду. Таким чином, людство просто
змушене переглянути структуру свого споживання: значна частка ресурсів
повин-на бути спрямована на передачу культурної інформації, тобто в
сферу освіти.

Необхідно докорінно переглянути ставлення до освіти (як способу передачі
мемофонду): це не тільки відтворення трудових ресурсів, але й насамперед
збереження людського виду. Таким чином, у стратегічних планах будь-якої
великої компанії, регіону повинна відображатися необхідність постійного
збільшення коштів, що виділяються на освітні цілі.

Значне поширення таких стратегій у діловій практиці може забезпечити
відповідна податкова політика держави. Необхідно вишукати можливість
витрачати на освітню діяльність не 5% ВВП, а набагато більше.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Батченко Л.В., Гамаюнов В.Г., Поважный С.Ф. Менеджмент в образовании.
— Харьков: Основа, 1998. — 598 с.

2. Вифлеемский А.. Роль образовательного комплекса в постиндустриальном
обществе / Высшее образование России. — 2002. — №7. — С.115 — 121.

3. Лобас В.М. Аналіз сучасного стану теоретичних досліджень реформування
гуманітарної сфери // Серія «Державне управління». — Т.3. — Вип.10. —
Донецьк: ДонДАУ, 2002. — С.231-235.

4. Луговий В.І. Управління освітою / Навчальний посібник для слухачів,
аспірантів, докторантів спеціальності «Держуправління». — К., 1997. —
302 с.

5. Маригодов В.К., Слободянюк А.А., Козлакова Г.О. Освітня система як
технологічний комплекс. Проблеми освіти: Наук.-метод. зб./ кол. авт. —
К.: Наук.-метод. центр вищої освіти. — 2000. — Вип.22. — 224 с.

6. Національна доктрина розвитку освіти України. Затверджена Указом
Президента України від 17 квітня 2002 року 347/ 2002.

О К

О С

П С

ДС

Гуманітарний комплекс

невиробничої сфери

регіону

Культура і

мистецтво

Освіта

Спорт і физична культура

Наука і наукове обслуговування

Охорона здоров’я

Похожие записи