Міністерство освіти і науки України.

Циклова комісія обліково-економічних дисциплін

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

на тему:

“Національна економіка

та основні компоненти

економічної системи.

Право власності в економіці”

2001

Тема: Національна економіка та основні

компоненти економічної системи.

Питання до теми:

1. Національна економіка.

2. Економічна система та її компоненти.

Національна економіка.

Людство упродовж своєї історії використовує різні системи
господарювання. Деякі з них передбачають використання грошей, а в інших
гроші не потрібні. Одні системи господарювання забезпечують добробут
людей, а в інших більшість населення перебуває на межі фізіологічного
виживання. У цій темі з(ясуємо суть економічної системи та її основні
компоненти, а також ознаки товарного господарства. Це допоможе нам
зрозуміти, чому, наприкінці ХХ ст.. значна кількість країн вибрала шлях
до ринкової економіки.

Економічні ресурси використовують у Національна економіка рамках
національної економіки. Основне її завдання — виробництво і розподіл
споживчих і капітальних благ, потрібних для підтримання життєдіяльності
суспільства.

Національна економіка, або господарство країни — це сукупність
підприємств, домогосподарств і установ, які функціонують у межах певної
держави.

Ядром національної економіки є її галузі: промисловість, сільське
господарство, будівельний комплекс, транспорт, зв’язок, банківська
система, охорона здоров’я, освіта тощо. Промисловість у свою чергу
поділяється на обробну й видобувну; обробна — на важку й легку і т.д.
Співвідношення між окремими галузями економіки називають її галузевою
структурою. Галузева структура відбиває суспільний поділ праці.

Суспільний поділ праці означає спеціалізацію людей на виготовленні
певних видів продукції або виконанні окремих операцій. Він дає змогу

ефективніше використовувати вміння людей і виробничі ресурси.
Розрізняють поділ праці двох видів — усередині суспільства й усередині
підприємства. Поділ праці всередині суспільства виявляється в існуванні
різних галузей і виробництв, а також територіального поділу, тобто
спеціалізації регіонів країни, окремих країн тощо. Всередині
підприємства поділ праці відбувається між цехами, майстернями тощо.
Поділ праці на підприємстві дає змогу розчленувати виробничий процес на
багато дрібних спеціалізованих операцій чи завдань.

Великий поділ праці відбувся між племенами ще в умовах давнього
суспільства. Одні племена спеціалізувалися на скотарстві, інші — на
землеробстві. Спеціалізація обов’язково передбачає обмін продуктами
праці. Спочатку обмін здійснювався у формі бартеру, або прямого
продуктообміну. З поглибленням поділу праці виникають гроші, і обмін
відбувається у вигляді торгівлі товарами і послугами.

Людство не випадково поглиблює поділ праці та розвиває спеціалізацію.
Воно давно усвідомило, що ці процеси забезпечують неабияку вигоду —
підвищують продуктивність праці.

Класичний приклад впливу поділу праці на зростання її продуктивності
знаходимо в Адама Сміта, який аналізував виробництво голок. Один
робітник упродовж дня міг виготовити кілька дюжин недосконалих голок,
зазначив учений. Невелика ж група робітників, у якій кожен завдяки
поділу виробничих функцій виконував прості повторювані операції,
виготовляла тисячі голок за день.

Спеціалізація робітників на виконанні окремої операції підвищує
продуктивність праці, бо дає змогу повніше використати здібності й
майстерність людей. Крім того, спеціалізація сприяє навчанню у процесі
праці. Навіть за однакових природних здібностей спеціалізація людей на
різних видах занять підвищуватиме продуктивність їхньої праці.

Поділ праці відбувається не лише між окремими працівниками чи
підприємствами, а також між регіонами країни та між країнами. Регіони
країни спеціалізуються на виробництві різних видів господарської
продукції чи виготовленні різних промислових виробів. Географічна
спеціалізація виробництва дає змогу кожному регіону в межах країни чи
різним країнам виробляти ті продукти, які за наявних ресурсів можна
виготовляти найефективніше. Розвиток спеціалізації посилює
взаємозалежність економічних одиниць і зближує народи.

Виготовлення будь-якого товару масового виробництва залежить, як
правило, від добре налагодженої взаємодії багатьох спеціалізованих
підприємств.

Наприклад, припинення з певних причин роботи на підприємстві, яке
виготовляє двигуни для легкових автомобілів, тимчасово може зменшити не
лише обсяг виробництва

останніх, а й споживання бензину. Це у свою чергу може призвести до
скорочення видобутку нафти у нафтовидобувних країнах.

Поглиблення поділу праці є важливою умовою нагромадження національного
багатства споживчих і капітальних благ, інтелектуальної власності й
професійної майстерності працівників. Водночас у господарське життя
залучається дедалі більший обсяг ресурсів: корисних копалин,
сільськогосподарських угідь, лісів, водоймищ, які є важливою складовою
національного багатства. З розвитком економіки вони, на жаль,
вичерпуються, а стан довкілля погіршується. Особливо гостро ця проблема
постала наприкінці XX ст.

2. Економічна система та її компоненти.

Ефективність функціонування національної економіки — задоволення
поточних потреб суспільства, нагромадження національного багатства і
стан довкілля — вирішальною мірою залежить від типу економічної системи.

Економічна система — це спосіб організації національної
економіки.

Основними елементами економічної системи є, по-перше, спосіб узгодження
діяльності суб’єктів господарського життя, або спосіб розв’язання
основних проблем організації економіки; по-друге, власність на виробничі
ресурси та виготовлені життєві блага.

Господарське життя будь-якого суспільства передбачає узгодження і
розв’язання безлічі проблем. Серед них є три, які називають основними,
або фундаментальними, проблемами організації економіки: що виробляти ?
як виробляти ? для кого виробляти ?

Що виробляти? Які блага та в якій кількості виробляти? Скільки кожного з
товарів має виробити економіка і скільки кожної з послуг варто
запропонувати? І коли це зробити? Що сьогодні слід виробляти — одяг чи
взуття, небагато високоякісних дорогих сорочок чи багато дешевих? Чи
виробляти багато предметів споживання й небагато товарів виробничого
призначення, чи навпаки?

Як слід виробляти блага? Які фірми мають це робити? Які технології та
ресурси слід використовувати для виробництва продуктів? Із чого краще
виробляти електроенергію — з нафти чи з вугілля? Хто має обробляти
землю, а хто навчати учнів та студентів? Як доцільніше виробляти блага —
за допомогою машин і механізмів чи ручної праці? На приватних чи
державних підприємствах?

Дія кого виробляти блага? Кому пожинати плоди економічних зусиль, тобто
як розподіляти виготовлені блага між різними індивідами та
домогосподарствами? Яке ми хочемо мати суспільство — де мало багатих і
багато бідних, чи в якому переважає середній клас, а багатих і бідних
обмаль?

У різних економічних системах використовують різні способи розв’язання
цих трьох проблем організації економіки. Економічні системи
розрізняються не лише за цими способами, а й за тим, хто володіє
економічними ресурсами. Хто є власником землі та заводів, вугільних шахт
і лісів? Хто володіє будинками й готелями? Продуктивною худобою та
автомобільними шляхами?

В економіці, яка грунтується на приватній власності, економічними
ресурсами та виробленими продуктами володіють здебільшого приватні особи
та фірми, які їм належать. Проте в усіх країнах з приватною власністю
держава володіє значними активами, що включають землю, ліси, транспортну
мережу, житлові об’єкти тощо.

В економіці з державною власністю економічні ресурси належать державі.
Прикладом такої економіки був СРСР.

Кожній національній економіці притаманні свої особливі риси, проте
загалом розрізняють два типи економічних систем. Це — традиційне, або
натуральне, господарство й товарне господарство. Товарне господарство, у
свою чергу, може бути ринковим або адміністративно-командним. Економіки
багатьох країн є перехідними, тобто одну економічну систему змінює інша.
Так, українська економіка нині переходить від командних до ринкових
відносин.

Натуральне господарство — це економічна система, в якій поведінка
суб’єктів господарського життя грунтується переважно на традиціях і
звичаях.

У натуральному господарстві поділ праці існує головно у вигляді
природного поділу трудових обов’язків між чоловіками й жінками. Молоді
чоловіки наслідують заняття своїх батьків: полювання,
сільськогосподарські роботи, ремесло тощо. Молоді жінки виконують ті
види робіт, що і їхні матері: готують їжу, працюють у полі, шиють і
перуть одяг тощо. З часом відбуваються незначні зміни у життєвих благах,
якими користується населення. Наслідуються також традиційні методи
виробництва, техніки та технології. Нарешті, розподіл виготовлених благ
здійснюється відповідно до давно усталених традицій.

Залежно від рівня особистої свободи трудівника існували різні системи
натуральної економіки: рабовласницька, кріпацьке господарство
патріархальна селянська сім(я тощо.

Усі системи натурального господарства малоефективні, бо в них відсутній
поділ праці між господарськими одиницями.

Тема: Права власності в економіці.

Питання до теми:

1. Основні права власності.

2. Реформування власності в Україні.

3. Власність та економіка.

1. Основні права власності.

У поняття «власність» люди часто вкладають різний зміст. Річ у тім, що
це поняття надзвичайно містке. Воно має багато відтінків, або аспектів:
юридичний, економічний, історичний. Коли цим поняттям оперує правник,
його, зрозуміло, цікавить передусім правовий бік власності. Історик
розглядає особливості інституту власності у різних країнах у різні
епохи. Економіст аналізує власність насамперед із позиції того, якою
мірою вона сприяє ефективному використанню обмежених ресурсів, як
впливає на координацію економічної діяльності.

Нерідко замість терміна «власність» вживають інший — «привласнення».
Привласнення благ людьми означає, що окремий індивід,

група людей або ж держава мають право володіти конкретними благами,
розпоряджатися ними і використовувати їх. Отже, власність — це
сукупність прав окремої людини, групи людей, держави щодо володіння,
розпорядження та використання конкретних благ. У цьому визначенні
відображені лише найголовніші права, що випливають із власності.
Власність породжує й інші права, наприклад право відповідальності.

Основні права власності такі:

1) право володіння, тобто виключний фізичний контроль над річчю;

2) право користування — особисте використання речі;

3) право управління (розпорядження) — прийняття власником рішення про
те, хто і як може використовувати річ;

4) право на доход або від попереднього власного використання речі, або
від дозволу іншим особам користуватися нею;

5) право на відчуження, споживання, марнотратство, зміну або знищення
речі;

6) право на захист від експропріації речі;

7) право на передання речі у тимчасове користування або назавжди;

8) право на безстроковість: річ належить власникові доти, доки він
існує. Якщо власником є фізична особа (а не фірма, наприклад), то після
його смерті річ успадковується;

9) право заборони шкідливого використання речі;

10) право відповідальності: можливість відчуження речі у разі потреби
сплати боргів;

11) право на відновлення порушених за якихось обставин прав власника.

Уся ця сукупність прав породжена і розвивалася інститутом приватної
власності. У країнах, де цей інститут перестає існувати, як це було у
комуністичних країнах, права власності належать не правовій державі.
Тому для України нині важливим завданням є побутова правової держави,
відновлення інституту приватної власності, це неможливо зробити без
гарантії держави на реалізацію усіх основних прав власності.

2. Реформування права власності.

В Україні відновлення інституту приватної власності започатковано
ухваленням Закону «Про власність» у лютому 1991 р. Цей закон офіційно
визнав можливість співіснування у вітчизняній економіці поряд із
державною власністю на матеріальні ресурси також приватної та
колективної власності. Він дозволив використання приватними особами та
недержавними фірмами найманої робочої сили з метою отримання прибутку.
Згідно з цим законом, у межах державної власності розрізняють
загальнодержавну власність та власність адміністративно-територіальних
одиниць — комунальну власність. Суб’єктом права загальнодержавної
власності є держава в особі Верховної Ради України. До об’єктів
загальнодержавної власності належать, зокрема, майно Збройних Сил,
органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонні
об’єкти, єдина енергетична система, системи транспорту загального
користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення,
кошти республіканського бюджету, Національний банк України, майно вищих
і середніх спеціальних державних навчальних закладів, майно державних
підприємств тощо.

Суб’єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні
одиниці в особі Рад народних депутатів різних рівнів. Об’єктами
комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність
відповідних Рад та утворюваних

ними органів, кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти
житлово-комунального господарства, майно закладів народної освіти,
культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування, місцеві
енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації тощо.

Закон окремо виділив право інтелектуальної власності, що має важливе
значення для стимулювання науково-технічного прогресу в Україні. Адже у
більшості країн інтелектуальна власність, основним об’єктом якої є
інформація, — це одна з основних форм національного багатства.
Суб’єктами права інтелектуальної власності в Україні визнаються
громадяни, юридичні особи та держава, а до об’єктів цієї форми власності
належать відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські
пропозиції, результати науково-дослідних робіт тощо.

Конституція України закріпила державний захист прав усіх суб’єктів права
власності й господарювання. Згідно з Конституцією України, всі суб’єкти
права власності рівні перед законом.

3. Власність та економіка.

Законодавчий захист в Україні плюралізму Власність форм власності,
зокрема на економічні ресурси, започаткував відновлення інституту
приватної власності та побудову правової держави.

Яке значення має власність для економіки? Які аспекти власності
насамперед цікавлять економістів? Відповіді на ці запитання мають
особливо важливе значення для тих, хто вивчає економіку. Якщо в
суспільстві всі економічні ресурси привласнює держава, то вона усуває
домогосподарства та фірми від їх привласнення. Вони не заінтересовані у
кращому використанні виробничих факторів, тому національна економіка
стає неефективною.

Недержавна власність стимулює раціональне використання виробничого
потенціалу національної економіки. Ринкова економіка надає перевагу
недержавним власникам виробничих факторів. Підприємці й
домогосподарства, залучаючи свої економічні ресурси у процес
виробництва, планують отримати за це прибуток, заробітну платню, ренту й
процент. Недержавні власники економічних ресурсів стежать за тим, щоб ці
ресурси застосовувалися якнайкраще й забезпечували їм максимальну
вигоду. Там, де існує інститут приватної власності, на кожен актив і на
кожен клаптик землі виробляють документ, або «титул власності», що
належить або безпосередньо комусь, або, якщо йдеться про власність
акціонерного товариства, акціонерам. Більше того, усі економічні ресурси
мають ринкову ціну. Отже, і кожен титул власності на виробничі фактори
також має ринкову ціну.

Однак в умовах існування приватної власності юридичні права індивідів,
домогосподарств, фірм на майно певною мірою обмежені. Наприклад,
суспільство визначає, яку частину майна людина може заповісти своїм
спадкоємцям і яку частину отримає держава у вигляді податку на спадщину
та нерухомість. Суспільство регулює доходи фірм-монополій тощо.

Права власності економісти розглядають дещо інакше, ніж юристи. Коли
економіст говорить про права власності на ресурси, він при цьому має на
увазі щось дуже близьке до так званих «правил гри». Будь-який вид
діяльності чи процес — бізнес, діяльність уряду, навчання, дорожній рух,
гра у футбол або шахи — не можуть відбуватися, якщо учасники не знають
правил і не погоджуються в основному їх дотримуватися. Певні правила
гри, що відомі її

учасникам, визначають і координують більшість стосунків у суспільстві. В
таких іграх, як футбол чи шахи, правила передбачають: хто який хід може
зробити та які санкції застосовують у разі порушення правил гри. Таку ж
роль виконують правила і в економіці.

Значення власності для економіки полягає в тому, що саме вона встановлює
значну і найважливішу частину правил поведінки господарюючих суб’єктів.
Так само, як у звичайних іграх правила установлюють, хто, за яких
обставин і який хід може зробити, так і в економіці права власності
визначають, що кому належить.

Права власності в економіці — це права на контроль за використанням
ресурсів і розподілом витрат та вигод, що супроводжують це використання.

Люди поводять себе в економіці саме так, а не інакше, керуючись
сподіваннями, які визначають чинні права власності. Прикладом на
підтвердження цього є використання землі як економічного ресурсу. Земля
може бути власністю держави, общини або окремої особи. Ефективність її
використання при цьому буде різною. За общинної власності плати (ренти)
за користування землею не встановлюють. Через це землю використовують
надто інтенсивно, що призводить до її виснаження.

Упродовж кількох століть існування общинної власності пасовища були
відкриті для всіх членів общини. Кожен власник худоби намагався
утримувати її якнайбільше. Використання землі як обмеженого економічного
ресурсу було ефективним доти, доки через постійні війни, браконьєрство
та хвороби тварин їхня чисельність підтримувалася у межах, значно нижчих
від кормової продуктивності пасовищ. Проте з плином часу общинна
власність на землю почала гальмувати підвищення ефективності
тваринництва. Кожен власник худоби намагався максимізувати власну
вигоду, збільшуючи чисельність стада. Стада безперервно зростали, а
площі земель під пасовищами залишалися незмінними. Це призвело до
падіння ефективності тваринництва, бо почав діяти уже відомий нам закон
спадної віддачі. Общинна власність вичерпала себе і поступилася місцем
приватній власності на землю.

Коли за користування обмеженим благом не стягують плату, відбувається
помилковий розподіл ресурсів або навіть зловживання ними. У прикладі з
общинною власністю ренту не брали з тих, хто

випасав свою худобу на пасовищі, яке було в общинному володінні. Це
призвело до надмірного витоптування травостою і навіть до зниження
родючості грунту. У XIII ст. розпочалося так зване обгороджування
общинних земель в Англії та зосередження більшості площ у руках
приватних осіб. Процес заміни общинної власності на приватну відбувся і
в інших країнах. Зміна права власності на землю зумовила зміну правил
гри в авангардному секторі цих країн, що виявилося у подальшому
зростанні ефективності аграрного виробництва. Україна, перебуваючи у
складі СРСР, змушена була піти іншим шляхом — шляхом запровадження
повної державної власності на землю, що виявилося хибним.

Отже, чинні права власності визначають правила гри в економіці.

Міністерство освіти і науки України.

Коломийський політехнічний коледж.

Циклова комісія обліково-економічних дисциплін

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

на тему

“Товарна економіка. Адміністративно-командна економіка”

Виконала:

студентка групи ФБ-32

Малісевич О.В.

Перевірив:

викладач Марчук Л.В.

Коломия

2001

Тема: Товарна економіка.

Питання до теми:

1. Причини виникнення та суть товарного господарства.

2. Гроші та їхні функції.

3. Ціна та її функції.

Причини виникнення та суть товарного господарства.

Малоефективне натуральне господарство витісняється товарним, яке
грунтується на поділі виникнення праці.

Товарне господарство — це така організація національної економіки, коли
продукти виробляють для обміну на ринку.

У товарному господарстві люди задовольняють власні потреби, обмінюючись
продуктами своєї праці. Становлення товарного господарства пов’язане з
поглибленням поділу праці, розвитком ремесел та міст.

Велику роль у процесі розпаду натурального господарства і виникнення
товарного відіграли міста. Тут виникають нові види господарської
діяльності, зароджуються нові верстви населення. Міста того часу були
фортецями, де сільські жителі ховалися під час військової небезпеки.
Городяни не володіли землею, тому взялися за ремесло. Пізніше і селяни,
що навчалися якогось ремесла, тікали до міст від утисків феодалів. За
середньовіччя співіснували обидва типи економічних систем. У містах
розвивалося товарне господарство, що грунтувалося на найманій праці. На
селі переважало натуральне кріпацьке господарство.

Ці дві системи господарювання були пов’язані між собою взаємним обміном
продуктів. Щоправда, село брало від міста лише невелику кількість
продуктів, найнеобхідніших для задоволення своїх потреб. І навпаки, у
місті кожен його житель у задоволенні своїх потреб великою мірою залежав
від обміну. Виробляючи один чи декілька продуктів, городянин більшість
продуктів міг отримати лише через обмін. Уклад життя міських
жителів-ремісників сприяв переходу до товарного господарства, яке
характеризувалося здебільшого одним видом діяльності. Тому мешканці
міста постійно обмінювалися продуктами праці не тільки з селом, а й між
собою.

Основними компонентами товарного господарства є гроші та ціни. Вони
слугують своєрідним цементом, що творить систему товарної економіки.
Через гроші й ціни розподіляють ресурси між підприємствами й галузями,
визначається обсяг споживання домогосподарств тощо. Гроші — це питання
життя і смерті кожної господарської одиниці у товарній економіці.

2. Гроші та їхні функції

Гроші виникли дуже давно. Це — один із найвизначніших витворів людського
суспільства. Вони зачаровують людей. Заради них вони працюють, через них
навіть страждають, вигадують усілякі способи їх отримання і витрачання.
Гроші — це єдиний товар, котрий не можна використати інакше, як
витрачаючи їх. Вони не годують людей, не вбирають, не дають притулку і
не розважають доти, доки їх не витратять або не інвестують. Люди майже
все роблять для грошей, і гроші майже все роблять для людей. Гроші — це
своєрідна загадка.

Історія грошей налічує вже тисячоліття. Учені неоднаково пояснюють
процес виникнення грошей. Одні вважають, що гроші постали стихійно у
процесі розвитку обміну. Інші твердять, що люди домовилися, дійшли
взаємної згоди щодо застосування грошей. Хоч би як пояснювали процес
виникнення грошей, простежується кілька етапів у їхньому розвитку.

На ранніх етапах цивілізації один продукт безпосередньо обмінювався на
інший. Нині такий обмін називають бартером. Кількість продуктів, що
регулярно надходила в обмін, була незначною. Це були продукти
скотарства, землеробства чи ремесла. Прямий обмін продукту на продукт
відбувався лише за збігу бажань учасників угоди, інакше він ставав
неможливим. Наприклад, власникові сокири потрібен був хліб, але
власникові хліба потрібна була не сокира, а м’ясо. Безпосередній обмін
сокири на зерно уже не міг відбутися. Тому з’явився посередник в обміні
товарів, який називають загальним еквівалентом. Поява загального
еквівалента означає виникнення грошей, точніше товарних грошей.

Загальний еквівалент — це товар, який має властивість обмінюватися на
будь-який інший товар.

В історії різних народів роль загального еквівалента виконували різні
товари. В одних країнах еквівалентом була худоба, в інших — сіль, хутро,
тютюн, мідь, залізо, срібло, золото тощо. В Україні-Русі роль
загального еквівалента тривалий

час виконували худоба й хутро. Врешті-решт роль загального еквівалента
закріплюється за благородними металами — золотом і сріблом. З-поміж усіх
товарів благородні метали за своїми природними властивостями найбільшою
мірою пристосовані до виконання ролі грошей: вони подільні, добре
зберігаються, однорідні, мають велику вартість тощо.

Однак використання благородних металів як грошей також викликало чимало
проблем. Насамперед золота не вистачало упродовж усієї історії торгівлі.
Тому з’явилися паперові гроші, які потіснили товарні. Вперше вони були
випущені в Китаї у XII ст., в Європі — лише у XVII ст. Держава
зосереджує у своїх руках випуск паперових грошей, що робить їх
рідкісними. Фізичні особи не мають права на випуск грошей, і такі спроби
держава жорстоко карає. Кількість паперових грошей обмежена, що
забезпечує їм відповідну

купівельну спроможність.

У XX ст. настала ера банківських грошей і безготівкових розрахунків. У
сучасних умовах простежується швидка еволюція грошей: виникають кредитні
картки, чеки для туристів, електронні гроші. В усіх країнах в обігу нині
перебувають лише паперові гроші й монети з неблагородних металів.
Відбулася повна демонетизація золота, воно перестало виконувати функцію
грошей.

Отже, суть грошей зводиться до виконання ними ролі посередника в обміні.
Найповніше суть грошей виявляється через їхні функції; усе, що виконує
функції грошей, є грошима. Гроші виконують три функції:

міри вартості;

засобу обміну,

засобу нагромадження багатства.

Тривалий час у вітчизняній економічній науці визнавалося п’ять функцій
грошей: до названих додавалися ще дві — засіб платежу і світові гроші.
Проте ці функції повторюють попередні.

Суть функції міри вартості полягає в тому, що за допомогою грошей
визначають ціни всіх інших товарів. Держава юридичним актом закріплює
грошову одиницю. Для зручності встановлення цін грошову одиницю кожної
країни поділяють на рівні частини. Наприклад, гривню — на 100 копійок,
долар СІЛА — на 100 центів, японську єну — на 100 сенів, марку Німеччини
— на 100 пфенігів, французький франк — на 100 сантимів, італійську ліру
— на 100 чентезимо, польський злотий — на 100 грошів тощо.

У функції засобу обміну гроші виступають посередником між продавцем і
покупцем. Початкове обмін відбувався за допомогою зливків золота або
срібла. Але це надто ускладнювало обмін: необхідність зважування
грошового металу, дроблення його на частини, встановлення проби тощо.
Тому почали карбувати монети. Монета — це зливок благородного металу
встановленої форми, ваги й проби, що засвідчено на монеті особливим
штампом держави. Питання про те, де і коли були викарбувані перші
монети, остаточно не з’ясоване. В Україні-Русі перші монети з’явилися
наприкінці X ст. за князя Володимира Великого. Функціонування грошей як
засобу обміну дає змогу уникнути незручностей бартеру.

Функція нагромадження грошей означає створення багатства. У суспільстві
існують глибинні економічні причини, що спонукають

фірми та окремих людей заощаджувати гроші. Для закупівлі капітальних
благ необхідно попередньо нагромадити гроші. Придбання предметів
споживання значної цінності (житло, меблі, автомобілі та ін.) також
передбачає заощадження грошей. Нагромаджує гроші не лише населення, а й
держава, створюючи валютні резерви. Ці резерви мають важливе значення в
умовах поглиблення міжнародного поділу праці та зростання
взаємозалежності держав.

У сучасній економіці гроші складаються з таких компонентів:

1) монети;

2) паперові гроші;

3) поточні чекові рахунки.

Монети та паперові гроші називаються готівкою.

Поточні чекові рахунки (банківські гроші) — це гроші, вкладеш у банк або
в інші кредитні інституції, на які можна виписувати чеки. Вклади
(депозити) є грошима тому, що ними можна розплачуватися за покупки,
виписуючи чеки.

У сучасному грошовому обігу монети становлять незначну частину грошей.
Частка паперових грошей вагоміша. Проте готівка загалом не перевищує 10%
усіх грошей — решту складають банківські гроші.

Рух грошей між фірмами, домогосподарствами та державою називають
грошовим обігом.

Держава регулює грошовий обіг і формує національну грошову систему.
Стабільність грошового обігу є важливою умовою успішного розвитку
національної економіки.

3. Ціна та її функції.

Ціна — це кількість грошей, яку сплачують за Ціна та її функції одиницю
певного товару чи послуги. Наприклад, 5 з гривень за кілограм яловичини;
3 гривні за стрижку волосся. Ціну товару, що виражена у грошах,
називають його абсолютною ціною. Водночас ціну одного товару завжди
можна відобразити у певній кількості іншого товару. Наприклад, один
кілограм яловичини коштує 5 гривень, а один кілограм яблук — 50 коп.
Відтак можна сказати, що 1 кг яловичини коштує 10 кг яблук. Ціну товару,
що виражена у певній кількості іншого товару, називають відносною ціною
товару. 10 кг яблук є відносною ціною 1 кг яловичини.

Сукупність відносних цін в економіці називають структурою цін. Зміна
структури цін приводить до того, що люди купуватимуть менше тих товарів,
відносні ціни яких зросли, і більше тих, відносні ціни яких знизилися.

Споживачі, порівнюючи відносні ціни різних продуктів, визначають, яку
комбінацію товарів та послуг їм найвигідніше придбати. Ділові фірми,
порівнюючи відносні ціни різних ресурсів, вирішують, яку комбінацію
ресурсів найвигідніше застосовувати для виробництва певних товарів і
послуг. Власники ресурсів, порівнюючи відносні ціни на різних ринках,
мають можливість визначити, де їм найвигідніше продати ці ресурси.

Залежно від способу формування ціни поділяють на адміністративні та
ринкові.

Адміністративні ціни встановлює не ринок, а державний орган. Наприклад,
в СРСР ціни визначав Державний комітет цін. Адміністративні ціни не
відображають реальних витрат на виробництво продукту, тобто вони не
виконують своїх основних функцій.

Ринкові ціни формуються у процесі взаємодії попиту й пропозиції. Ринкова
ціна виконує такі основні функції в економіці:

нормувальну;

інформаційну;

стимулювальну.

Ринкова ціна залежить від попиту і пропозиції. Попит показує кількість
продукту, яку споживачі бажають купити, а пропозиція — кількість
продукту, яку виробники спроможні виробити й поставити на ринок. У разі
зростання ціни попит зменшується, а пропозиція збільшується.

У ринковій економіці здатність конкурентних сил пропозиції та попиту
встановлювати ціну на рівні, на якому купівля й продаж урівноважуються,
називають нормувальною функцією ціни. Ціну, за якої попит і пропозиція
дорівнюють одне одному, називають рівноважною ціною. Рівноважна ціна
«очищає» ринок, тобто на ньому немає незручних нестач для потенційних
покупців. Відсутній також надлишок, або надвиробництво, що обтяжує
продавців.

Ринкова ціна виконує також інформаційну, або орієнтувальну, функцію. Під
впливом різних обставин смаки та уподобання споживачів змінюються.
Скажімо, споживачі вирішили купувати більше одягу з природних волокон,
зокрема льону, й менше зі штучних волокон. Цю зміну у смаках буде
передано виробникам у вигляді збільшення попиту на одяг із льону і
зменшення попиту на одяг із штучних волокон. Ціни на лляний одяг
підвищуватимуться, а на одяг із штучних волокон — знижуватимуться. Вищі
ціни на одяг із льону дають змогу підприємствам, що виготовляють лляні
тканини, платити вищі ціни за сировину — льон. Площі під льоном
розширюватимуться. Протилежний процес простежується у виробництві
штучних волокон, яке переживає спад.

Здатність ринкової системи передавати зміни у потребах покупців і
викликати відповідну реакцію з боку фірм і постачальників ресурсів
називають інформаційною, або орієнтувальною, функцією цін. Ринкова
система пристосовується через ціни й до інших фундаментальних змін,
наприклад до змін у технології або до змін у пропозиції ресурсів.

Здатність конкурентної ринкової системи ініціювати технічний прогрес
називають стимулювальною функцією цін. Застосування фірмою нової
технології знижує витрати, що забезпечує цій фірмі тимчасову перевагу
над її конкурентами. Нижчі витрати виробництва фірми, яка запровадила
нововведення, означають збільшення її прибутку, що стимулює подальше
вдосконалення технології та техніки.

Товарна економіка, як уже зазначалося, може бути ринковою або
адміністративне -командною. У наступному параграфі з’ясуємо основні
ознаки адміністративно-командної системи, а в темі 4 — ринкової.

Тема: Адміністративно-командна економіка.

Питання до теми:

1. Суть командної системи.

2. Неспроможність командної економіки.

Суть командної системи.

Командна економіка сформувалася в Радянському Союзі у 20—30-х роках.
Вона грунтувалася на державній власності на всі матеріальні ресурси та
директивному централізованому плануванні економіки.

Для розуміння командної економіки Радянського Союзу потрібно
ознайомитися з його ідеологією. Панівною силою в політичному та
економічному житті радянського суспільства була комуністична партія.
Вона вважала себе авангардом робітничого класу. Згідно з цією
ідеологією, комуністична система неминуче приходить на зміну
капіталістичній, або ринковій, системі. Комуністи розглядають ринкову
економіку як нестабільну, як утілення хаосу та нерівності. Ринки, на
їхню думку, породжують інфляцію, безробіття й несправедливий розподіл
доходів.

Особливе місце в марксистській ідеології посідає теорія трудової
вартості. Згідно з цією теорією, вартість (ціна) товару визначається
кількістю праці, тобто робочого часу, необхідного для виробництва цього
товару. Іншими словами, лише праця людини вважається джерелом усіх
доходів суспільства. Решта факторів, мовляв, доходу не створює, а лише
його привласнює.

У капіталістичній економіці, стверджує марксистська ідеологія, робітники
перебувають у гіршій суспільній позиції. Вони позбавлені факторів
виробництва. Капіталісти експлуатують робітників, виплачують їм лише
вартість робочої сили, а не повну вартість, яка створена працею найманих
робітників. Капіталіст виплачує робітникам лише зарплату, а решту
доходу, яку створили робітники, привласнює у вигляді додаткової
вартості.

Додаткова вартість — головний термін марксистської політичної економії.
За К. Марксом, додаткова вартість —це надлишок над вартістю робочої
сили, який створили наймані працівники та привласнили капіталісти.

Згідно з марксистською ідеологією, ринкова система є останньою
експлуататорською системою, в якій із робітників визискують додаткову
вартість. Завдання комуністів полягає в тому, щоб створити безкласове
суспільство, вільне від експлуатації людини людиною. Для цього потрібно
знищити приватну власність, замінити її державною, а ринковий механізм —
директивним централізованим плануванням.

Радянська держава володіла всіма матеріальними ресурсами — землею,
природними багатствами, засобами транспорту і зв’язку, банківською
системою й усіма промисловими підприємствами. Заклади роздрібної й
оптової торгівлі, більшість житла в містах також перебували у власності
держави.

У командній системі основні проблеми організації економіки — що, як і
для кого виробляти — визначали урядові директиви, а не ринковий
механізм. Командна економіка функціонує відповідно до планів, які
розробляють на вершині управлінської піраміди й доводять підприємствам
до виконання. Вибір із тих чи інших можливих варіантів визначають
рішення бюрократів різного рівня. Ієрархічне управління передбачає
підпорядкування інтересів нижчих одиниць (споживачів, виробників)
інтересам вищих (територіальних об’єднань, галузевих міністерств тощо).
Держава зрівнює доходи більшості споживачів. Підприємництво як одне з
джерел зростання доходів забороняється. Зрівняльність гарантує невисокий
рівень доходів і споживання усім, у тому числі тим, хто не хоче
працювати краще.

2. Неспроможність командної економіки.

Командна система радянського типу в певні історичні періоди змогла
швидко нагромаджувати ресурси, перерозподіляти їх на користь деяких
пріоритетних напрямів чи галузей, усунути безробіття, забезпечити
відповідний рівень освіти, медичного обслуговування. Проте вона не була
життєздатною. Це зумовлювалося дією низки чинників.

Неспроможність командної економіки

По-перше, нарощування виробництва будь-якою ціною вимагало застосування
дедалі більшої кількості праці, землі й капіталу. Однак із часом цей
метод себе вичерпав. Унаслідок несприятливих демографічних процесів
темпи зростання населення і робочої сили різко уповільнилися. Природні
умови обмежували залучення у сільськогосподарський оборот
нових земель. Окремі

спроби використання земель з низькою родючістю для виробництва зерна
були невтішними. Екстенсивний розвиток економіки став неможливим.
Командна економіка виявилася неспроможною освоїти інтенсивний шлях
економічного зростання — підвищення ефективності використання наявних
ресурсів замість збільшення їхньої кількості.

По-друге, зростали витрати на виробництво енергії, видобування сировини,
внаслідок чого ціни на промислову продукцію постійно підвищувалися, що
підірвало стабільність сфери цін, фінансів підприємств і доходів
держави.

По-третє, надмірна централізація породила такі негативні явища, як
корупція і хабарництво, що ще більшою мірою підривало стимули до праці.

По-четверте, неспроможність створити дійову систему стимулювання в
сільському господарстві перетворило його на збиткову галузь, яка
виснажувала економіку, бо вимагала величезних субсидій та дотацій.

По-п’яте, в командній економіці, незважаючи на відчайдушні зусилля, не
вдалося знайти продуктивного показника, яким оцінюють успішність
діяльності підприємств. Ринкова економіка має простий, але всеохоплюючий
показник успішної діяльності фірми — прибуток. Основним же показником
діяльності підприємства в командній економіці було виконання ним
кількісного завдання з виробництва продукції, встановленого згори. Це
призвело до негативних наслідків. Якість, асортимент продукції та
витрати виробництва набули вторинного значення. Це спричинило небувале
марнотратство ресурсів, яких дедалі більше не вистачало.

По-шосте, з розвитком економіки ускладнюються взаємозв’язки між окремими
секторами, галузями, підгалузями та виробництвами. Продукція стає
технічно складнішою. В економіці доводиться координувати більше
господарських зв’язків. Традиційні методи планування вже не
спрацьовують. Командна економіка переростає свій плановий механізм.

По-сьоме, основним недоліком командної системи була відсутність дійових
економічних стимулів, особливо до праці та нововведень. Працівники
підприємств не отримували жодної особистої вигоди від поліпшення якості
продукції або впровадження нових ефективних методів виробництва, а отже,
не були в цьому заінтересовані. Інновації не впроваджувалися також
унаслідок відсутності конкуренції. Спроби частково модернізувати
командну систему успіху не мали. Адміністративно-командна система
розвалилася.

Неспроможність адміністративно-командної системи підтверджується
статистикою. Найбагатшими є країни з розвинутою ринковою економікою. В
усіх країнах світу, де річний дохід перевищує 5000 дол. на одного
жителя, встановилися ринкова економіка й демократія, за винятком
небагатьох країн Близького Сходу. У табл. 3.1 наведено показники
подушного ВНП. Зверніть увагу, що посткомуністичні країни істотно
відстають від країн з розвинутою ринковою економікою.

Таблиця 3.1.

ВНП на душу населення.

Країни з ринковою економікою

Швейцарія

Японія

Сполучені Штати Америки

Швеція

Німеччина

Франція

Канада 35760

31490

24740

24740

25560

22490

19970 Данія

Норвегія

Сінгапур

Фінляндія

Велика Британія

Гонконг

Південна Корея 26730

25940

19850

19300

18060

18060

7660

Посткомуністичні країни

Угорщина

Естонія

Чехія

Росія

Польща

Україна 3350

3080

2710

2340

2260

2210 Латвія

Литва

Болгарія

Румунія

Китай 2010

1320

1140

1140

490

Похожие записи