Мотиваційна природа корпоративних відносин в акціонерному товаристві

 

Основу виробничого потенціалу в економічно розвинених країнах складають
саме великі корпорації (акціонерні товариства), форма організації яких
дає можливість концентрувати величезні матеріальні, людські й фінансові
ресурси на розв’язанні складних науково-технічних і виробничих проблем.

Передумовою виникнення корпоративного способу організації
підприємницької діяльності стало формування особливого роду
організаційно-економічних відносин, що набули чітко виражений
корпоративний характер. Корпорація (від лат. corporatio — спілка)
загалом є товариством осіб, що поєднані спільними професійними,
соціальними,

економічними або іншими інтересами та перебувають між собою внаслідок
такого поєднання у певних соціально-економічних (корпоративних)
відносинах. Форма корпорації (корпоративного об’єднання) дозволяє її
учасникам поєднувати особисті зусилля або капітали для спільного
вирішення складних проблем, які кожен з них не здатний подолати
поодинці.

Форма акціонерного товариства надає можливості  акціонерам – власникам
АТ – не брати також безпосередньої участі в управлінні підприємством,
отримуючи при цьому належну ним певну частку прибутку. Таким чином,
виникнення і розвиток корпоративних відносин зумовлене насамперед
необхідністю розв’язання проблем накопичення капіталу, скорочення
підприємницького ризику, оптимального розподілу відповідальності за
прийняття управлінських рішень в процесі розвитку підприємства [1].
Формування належних корпоративних відносин на цей час набуває особливого
значення для середніх і великих підприємств, що визнають вплив
глобальної ринкової конкуренції, яка постійно посилюється, та вимушені
безупинно пристосовуватися до трансформацій інших факторів зовнішнього
середовища господарювання.

Господарські товариства (насамперед – акціонерні) є одними з характерних
прикладів корпоративних об’єднань, тому дуже часто ці поняття майже
ототожнюються. Наприклад, у США корпорація визначається як комерційна
юридична особа, учасники якої несуть обмежену відповідальність за її
зобов’язаннями (звичайно – тільки в межах зробленого ними внеску до
акціонерного капіталу). Назва такого підприємства обов’язково має
містити слово “корпорація” (“corporation”, “incorporated”) або його
скорочені позначки (“Corp.”, ”Inc.”). В новому варіанті Цивільного
кодексу України юридичною особою – товариством – вважається об’єднання
осіб (учасників), що має корпоративний устрій та управління яким
здійснюється його учасниками.

Акціонерне товариство є корпорацією, учасники якої поєднують власні
капітали з метою одержання прибутку за умови обмеження господарських та
інших ризиків, тобто АТ – це форма організації підприємницької
діяльності, що засновано на певному типі корпоративних відносин між її
учасниками. Проте серед науковців (юристів та економістів) існує велике
різноманіття поглядів на співвідношення між реальними корпоративними
відносинами та організаційно-правовою формою їх здійснення. Цілком
природно, що в юриспруденції більше уваги приділяється правовому
механізму функціонування корпорації (нормам та практиці використання
корпоративного права), в той час як економічна наука зосереджується на
економічній природі корпоративних відносин, що лежать в основі
діяльності акціонерного товариства.

О.В. Васильєв та Ю.С. Потьомкін [2, с.69] вважають, що корпоративні
взаємовідносини являють собою складну сукупність зв’язків між
акціонерами (або їх окремими групами) і найманим керівництвом корпорації
з питань, що пов’язані з участю в управлінні товариством, а також з
реалізацією інших зобов’язань емітента і прав акціонерів, що
засвідчуються акціями. Складність зазначених зв’язків полягає в тому, що
при зовнішній єдності інтересів власників і посадових осіб, що
призначаються ними, уявлення про ці інтереси у учасників корпоративних
відносин можуть бути різні, а іноді – прямо протилежні. Такі протиріччя
постійно будуть ставати джерелом внутрішньо-організаційних конфліктів,
які можуть переростати навіть у серйозні кризи.

Проте, за нашою думкою, відокремлення корпорації від акціонерів,
персоналу та інших осіб, тією чи іншою мірою зацікавлених в її
діяльності, призводить до значного спрощення змісту відносин, які
виникають в акціонерному товаристві. З точки зору закону, єдиним
власником та розпорядником майна АТ є власники-акціонери, тому їхні
інтереси апріорно будуть переважати над інтересами інших зацікавлених
груп та окремих осіб. Внаслідок такого підходу проблема корпоративного
управління дуже часто зводиться лише до захисту прав акціонерів від
порушень їх прав з боку вищого керівництва корпорації або від інших
екстремальних обставин, небезпечних для інтересів власників товариства.
Проте для того, щоб товариство приносило доход його власникам,
недостатньо тільки вкласти кошти, навпаки – прибуток акціонерів є
результатом складної взаємодії інтересів і зусиль багатьох інших осіб та
угруповань (персоналу, керівництва, постачальників та споживачів,
держави та суспільства у цілому). Без достатнього задоволення та захисту
цих інтересів, їхнього зваженого погодження з потребами акціонерів
неможливо розраховувати на отримання прибутку у довгостроковій
перспективі.

Для визначення нефінансових інвесторів, внесок яких може полягати в
наданні товариству власного досвіду, знань та навичок, можливості
господарювати на певні території тощо, часто використовується поняття
“співучасники” (“stakeholders”). Найбільш вагомими “співучасниками”
вважаються персонал та вище керівництво підприємства, постачальники;
населення регіону, на території якого розташовано АТ; органи державної
влади та місцевого самоврядування.

За думкою В.М. Гриньової та О.Є. Попова [3, с.45-48], корпоративні
відносини, що виникають в процесі формування та використання
акціонерного капіталу, характеризуються наступними особливостями
взаємодії учасників:

1)            акціонерам корпорації належить провідна та виключна роль у
забезпеченні ефективності її діяльності;

2)            майже всі учасники корпоративних відносин вносять внесок
до діяльності акціонерного товариства (не лише фінансовий), вагомість
якого визначає ступінь їхнього впливу на визначення шляхів розвитку
корпорації;

3)            цілі та вимоги учасників корпоративних відносин суттєво
відріз-няються, при чому розмір внеску учасників у забезпечення
ефективної діяль-ності корпорації в цілому залежить від ступеня
задоволення їхніх інтересів;

4)            управління корпорацією (особливо на стратегічному рівні) є
процесом формування, погодження та реалізації різноспрямованих інтересів
учасників корпоративних відносин, яке здійснюється на основі балансу
їхнього впливу;

5)            в певних умовах ступінь впливовості різних груп учасників
корпоративних відносин може змінюватися у відповідності до оцінки
вартості їхнього внеску до діяльності корпорації з боку інших груп
учасників.

Таким чином, найбільш складним питанням при використанні корпоративної
форми організації підприємництва стає проблема регулювання корпоративних
відносин в процесі соціально-економічного розвитку акціонерного
товариства.

Слід також зазначити, що використання більшості механізмів захисту
інтересів учасників корпоративних відносин має агресивний та конфліктний
характер. Передумовою застосування судового порядку вирішення
корпоративних протиріч або механізму перейняття контролю в корпорації
часто є реальне защемлення або прагнення одного з учасників
корпоративних відносин защемити інтереси інших учасників. З самого
початку суперечки конфліктуючі сторони вимушені будуть зайняти
безкомпромісні та непримиренні позиції у спорі, які перешкоджатиме
примиренню учасників конфлікту. Часто для взаємовигідного вирішення
сперечань у більшості випадків стає необхідним втручання сторонніх сил,
яке, проте, може тільки ускладнити ситуацію. Тривале протистояння
приводитиме до зростання неефективних втрат учасників конфлікту, а
навіть перемога однієї з сторін не перешкодить прагненню іншої до
реваншу, тобто до продовження конфлікту у майбутньому. Звісно, в деяких
випадках навіть загроза виникнення конфлікту або використання агресивних
способів його розв’язання може застерегти від защемлення прав учасників
корпоративних відносин, але рівновага в такій ситуації буде дуже
нестійкою.

Тому, за нашою думкою, нарівні з конкурентними способами набуття
корпоративного контролю, великого значення в регулюванні корпоративних
відносин мають також форми, методи узгодження та забезпечення інтересів
усіх учасників при управлінні акціонерним товариством (удосконалення
мотивації учасників корпоративних відносин).

Необхідність забезпечення компромісу між інтересами та прагненнями
учасників корпоративних відносин, всебічного задоволення їх інтересів
стало передумовою формування спеціальної підсистеми корпоративного
управління в управлінській системі АТ. Так, з точки зору О. Краковського
[4], корпоративне управління здійснюється насамперед через мотиваційні
механізми контролю аутсайдерів (за його думкою – кредиторів та
мінорітарних акціонерів) над діями інсайдерів (вищі керівники товариства
та власники великих пакетів акцій). Реалізація такого контролю
відбувається через використання чотирьох основних механізмів:
внутрішнього непрямого контролю; укладання угод; правового та
регулятивного регулювання; неявних рішень. Для забезпечення найбільшої
ефективності діяльності АТ О.Краковський вважає за необхідне створення
всіх чотирьох механізмів корпоративного управління.

За думкою К.Майера [4, с.25] корпоративне управління є організаційною
угодою, за якою певна компанія репрезентує та обслуговує інтереси
власних інвесторів. Ця угода може охоплювати різні аспекти діяльності
корпорації – організацію роботи вищих керівних органів, систему
мотивації персоналу, процедуру банкрутства тощо. Необхідність такої
угоди випливає, з точки зору К.Майера, в-основному з розмежування права
власності від процесу управління сучасним акціонерним товариством.

Таким чином, з корпоративного управління майже виключаються усі інші
учасники корпоративних відносин, крім акціонерів та вищих керівників.
Слід заперечити, що напруженість у відносинах власників та найманих ними
вищих керівників може значно ускладнити управління акціонерним
товариством. Але навіть збігле передбачення можливих корпоративних
конфліктів може переконати, що зіткнення інтересів інших учасників
корпоративних відносин також здатне спричинити серйозних перешкод
діяльності корпорації.

Автор вважає, що будь-який з учасників корпоративних відносин (навіть
держава) не здатний у власних інтересах одноосібно змінити деякі норми
та правила корпоративного управління, особливо ті, що існують на рівні
приватного саморегулювання. Тому до нормативної сторони корпоративного
управління АТ, з нашої точки зору, слід віднести лише правила формування
та діяльності його вищих органів керівництва, які встановлюються власне
корпорацією. Усі інші норми та правила регулювання корпоративних
відносин є складовою національної системи корпоративного управління, в
межах якої й здійснюється корпоративне управління окремими акціонерними
товариствами.

R

T

T

???????????????1/2

реалізації вищими органами управління АТ управлінських дій, які
відображають баланс інтересів учасників корпоративних відносин щодо
залучення та використання акціонерного капіталу для забезпечення
максимально можливого прибутку від усіх видів діяльності АТ в межах
чинного законодавства.

Пріоритетне значення в корпоративному управлінні має забезпечення прав
та інтересів фінансових інвесторів (по-перше, акціонерів та, по-друге,
кредиторів) як осіб, що несуть найбільші ризики, пов’язані із внеском до
діяльності корпорації власних коштів. Фінансові інвестиції є найбільш
важливим та ризикованим видом вкладень учасників корпоративних відносин
до акціонерного товариства. Акціонерний капітал створює основу для
формування та розвитку корпоративних відносин, саме навколо нього
відбувається об’єднання вкладень інших учасників. Але знання, навички,
досвід персоналу або навіть інфраструктура, якою користується
корпорація, завжди залишаються у власності та у розпорядженні їхніх
власників. Вартість нефінансових інвестицій майже не знецінюється (а у
більшості випадків навіть зростатиме) у зв’язку з наданням цих
інвестицій у користування корпорації.

Акціонери та кредитори, які вкладають власні кошти у розвиток
акціонерного товариства, приймають у зв’язку з цим на себе найбільші
ризики корпоративних відносин. Тому пріоритетність представництва
інтересів фінансових інвесторів у корпоративному управлінні є
обов’язковою та беззастережною. Для забезпечення прав і представництва
інших учасників корпоративних відносин велике значення в корпоративному
управлінні має принцип обґрунтованості, за яким підлягають безумовному
дотриманню наступні зобов’язання акціонерного товариства перед цими
учасниками:

1)            права, захист яких передбачено чинним законодавством;

2)            права та інтереси, які витікають з умов надання
нефінансових інвестицій певними учасниками корпоративних відносин до
розпорядження корпорації у відповідності до значення цих інвестицій для
досягнення кінцевих результатів діяльності АТ. Зазначені права та
інтереси обов’язково повинні бути визнані усіма або переважною більшістю
інших учасників.

Представництво вищого керівництва і персоналу корпорації, постачальників
і споживачів, держави і суспільства загалом в корпоративному управлінні
повністю залежить від законності прав зазначених учасників корпоративних
відносин та значення внесених ними інвестицій для розвитку акціонерного
товариства.

Представництво прав та інтересів учасників корпоративних відносин у
корпоративному управлінні реалізується через легальну участь цих
учасників у діяльності вищих керівних органів акціонерного товариства.
Корпоративне управління здійснюється загальними зборами акціонерів,
радою акціонерів (спостережною радою), ревізійною комісією, правлінням
та іншими вищими виконавчими органами акціонерного товариства для
вирішення стратегічних проблем розвитку АТ. Учасники корпоративних
відносин, інтереси яких презентує корпоративне управління, здатні
надавати чималого впливу на формування та реалізацію загальної стратегії
корпорації, прийняття та виконання широкого кола стратегічних і поточних
управлінських рішень.

За нашою думкою, процес корпоративного розвитку акціонерного товариства
являє собою складну сукупність кількісних, якісних і структурних змін
корпоративних відносин (КВ) учасників АТ в процесі корпоративного
співробітництва. Ключовим фактором корпоративного розвитку акціонерного
товариства є ступень відповідності та погодженості інтересів учасників
КВ, який у цілому обумовлює продуктивність використання акціонерного
капіталу в ході досягнення низки стратегічних цілей економічного,
соціального виробничого характеру.

Удосконалення корпоративних відносин у вітчизняних АТ є одним з головних
джерел забезпечення сталого економічного зростання економіки, збільшення
добробуту і підвищення соціального захисту населення. Неабияка роль
корпоративних чинників у вирішенні комплексу проблем інтенсифікації
соціально-економічного розвитку суспільства насамперед обумовлюється
складною природою та різноманітністю складових процесу корпоративного
співробітництва.

Так, О. Бородина [5, с.48-49] вважає, що найважливішим фактором сталого
економічного розвитку є забезпечення високої спроможності суб’єктів
господарювання до здійснення якісних і структурних трансформацій,
можливості яких обумовлюються наявним людським капіталом, тобто
здатністю учасників підприємства до цілеспрямованої участі у
соціально-економічних процесах. Людський капітал являє собою сукупність
втілених у працівниках та інших учасниках підприємства потенційних
можливостей щодо забезпечення індивідуального й суспільного доходу
відповідно до природних і набутих якостей, знань і навичок. З точки зору
А. Гоша [6, с.49-50], продуктивні можливості суспільства також
визначаються насамперед продуктивними силами працівників, які є
похідними від їх природних (фізичних і сенсорних) властивостей,
професійного рівня, вмінь і навичок, рівня інформованості,
організованості, дисциплінованості та інших особистих властивостей.
Проте найважливішою ознакою людини як складової виробничих сил
суспільства є відношення до праці, яке стає результатом складного
сполучення внутрішніх (збуджувальних, що приводять до дії природні й
інтелектуальні риси особистості) та зовнішніх (суспільних, які
помножують ефект прояву природних рис) чинників.

Таким чином, реалізація численних можливостей підвищення ефективності
суспільного виробництва на основі інтенсифікації процесів корпоративного
розвитку вирішальною мірою залежить від формування оптимального
комплексу збуджувальних, спонукальних і стимулюючих впливів, які мають
бути рушійною силою зростання прагнень людини щодо збільшення
продуктивності її внеску до корпоративного співробітництва. Ключову роль
у створенні й реалізації такого комплексу у АТ відіграє саме мотивація
учасників КВ в процесі корпоративного розвитку.

Мотивація звичайно є однією з найважливіших складових управління
розвитком підприємства. Таким чином, вирішення проблем акціонерної форми
господарювання має здійснюватися через формування складного механізму
корпоративного управління, що має мотиваційний характер та
функціонування якого носить стратегічний характер, спрямований на
регулювання корпоративного розвитку АТ.

Мотиваційний механізм є сукупністю мотивів, що формуються під впливом
мотивоутворюючих впливів, тобто чинників різної природи, під впливом
яких виникає мотивоутворюючий вплив. Мотиваційно значуща мета як
складова мотиваційного механізму – це мета, на досягнення якої
спрямована певна сукупність мотивів.

Мотиваційний механізм розвитку виробництва спрямований, насамперед, на
підвищення науково-технічного рівня виробництва, створення і освоєння
нових видів продукції. У основі цього механізму лежать мотиви
нововведень у виробництві, що генеруються внутрішніми елементами
виробничого процесу і зовнішнім середовищем, мотиви сприйняття
нововведень виробничою системою, мотиви інженерно-технічної творчості як
безпосередніх учасників процесу технічного розвитку, так і учасників
виробничого процесу.

Мотиваційний механізм підприємництва направлений на досягнення успіху і
виживання в конкуренції в найближчій і віддаленій перспективі на основі
гнучких диверсифікованих реакцій на перетворення зовнішнього середовища
і здійснення безперервного ланцюга нововведень в продукцію і технологію.
Дієвість цього механізму забезпечують мотиви конкуренції і кооперації
при створенні нової продукції і технології, підприємницькі стратегії,
мотиви підприємницького ризику, мотиви підприємницьких реакцій на зміни
зовнішньої середи, мотиви акціонерного підприємництва, що забезпечує
гнучкість управління і сприйняття нововведень.

Мотиваційний механізм господарювання спрямований на максимізацію
прибутку, його оптимальний розподіл і найбільш вигідне використання на
основі трансформації форм власності і демократизації управління
підприємством. Основу цього механізму складають мотиви відповідальності
за результати виробниче-господарської діяльності і за розвиток
підприємства, мотиви активної участі в управлінні виробництвом і
справами акціонерного товариства, мотиви професійного зростання, мотиви
раціоналізації організаційної структури акціонерного товариства і
системи корпоративного управління. Під абсолютною щільністю мотивації
розуміється число підмножин (елементів) безлічі мотивів, направлених на
досягнення певної підмножини цілей. У нашому випадку абсолютна щільність
мотивації (на рівні мотиваційних механізмів) змінюється в інтервалі від
0 до 4.

Відношення числа мотивів (конкретних мотивів або підмножин однорідних
мотивів), направлених на досягнення тієї або іншої мети (підмножини
цілей), до числа потенційно можливих корисних мотивів будемо називати
відносною щільністю мотивації.

Мотиви є усвідомленням відношення до своїх дій, вчинків, тобто
внутрішнім обґрунтовуванням особою її поведінки, стану готовності до
певних дій. Цінності — це уява людини про значення для неї різних явищ,
предметів, мети життя, праці, а також про заходи досягнення цілей.
Однією з форм цінностей є ідеали, як вища ціль, як абсолютне поєднання
позитивних якостей явищ, предметів, особистостей. Ціннісні орієнтири —
це стале відношення до сукупності матеріальних та духовних благ,
цінностей, ідеалів, які спонукають людину до їх досягнення та служать
орієнтиром у поведінці і діях. Стимули — це сили, які оказують зовнішній
вплив на людину та її трудову поведінку.

 

Висновки

На формування мотивації корпоративного соціально-економічного розвитку
впливають як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори. До об’єктивних
факторів належать: соціально-політичний стан в країні, економічний стан
в галузі, де працює робітник, умови праці на конкретному підприємстві,
змістовність праці та її безпека, санітарно-гігієнічний стан виробничого
середовища, рівень організації та оплати праці, соціально-демографічна
структура колективу, морально-психологічний клімат у ньому. Суб’єктивні
фактори — це особистісні характеристики самого робітника: його стать,
вік, освіта, професія, стаж роботи, його особистий досвід, загальна та
професійна культура, цінностні орієнтири. Відношення робітника до праці
проявляється через систему показників, яка характеризує його діяльність
та соціальну активність. Суб’єктивними показниками являються рівень
виконання виробничих завдань, якість роботи, стан дисципліни праці
робітника, а також його ініціативність, сумлінність творчий підхід та
ін.

Основними складовими, які забезпечують дієвість функціонування
мотиваційного механізму є мотиваційний комплекс діяльності та умови
корпоративних ситуацій, що виникають в процесі корпоративного розвитку.

Література

1. Левченко В.Н., Кантер В.Д. Ціноутворення і оцінка ефективності
проектів в інвестиційному менеджменті: Учбовий посібник для вузів
економічноі, будівельної спеціальності та для слухачів факультета
підвищення кваліфікації. – Макіївка: Дон ДАБА, 2000. – С.125.

2. Васильев А.В., Потемкин Ю.С. Рынок ценных бумаг, акционерные
общества. Антикризисное управление. – Харьков: Фолио, 2001. – 316 с.

3. Гриньова В.М., Попов О.Є. Організаційно-економічні основи формування
системи корпоративного управління в Україні. – Харків: Вид. ХДЕУ, 2003.
– 340 с.

4. У пошуках кращого директора. Корпоративне управління в перехідній та
ринковій економіках. К.: Основи, 1996.- 189 с.

5. Бородина О. Людський капітал як основне джерело економічного росту //
Економіка України. – 2003. – № 7. – с.48-53.

6. Гош А. Визначальний фактор відродження виробничих сил України //
Економіка України. – 2003. – № 6. – с.49-56.

Похожие записи