ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

МІСЦЕ УКРАЇНИ В ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ

Зміст

ВСТУП………………………………………………………….
…………………………………….2

Розділ 1. ГЛОБАЛІСТИКА В СУЧАСНІЙ ГЕОПОЛІТИЦІ……………………..4

1.1. Сучасні теорії
глобалістики……………………………………………………
………..4

1.2. Глобалізація як об’єктивна тенденція економічного і

соціального
рзвитку………………………………………………………..
………………12

Розділ 2. СУЧАСНА ГЛОБАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА…………….20

2.1. Глобалізація економічних
процесів………………………………………………….20

2.2. Розвинуті країни та їх роль у
глобалізації………………………………………..32

2.3.! Інтеграція України в сучасну економічну
систему…………………………..41

Розділ 3. ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ В СИСТЕМУ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ
ЗВ’ЯЗКІВ ЯК ФАКТОР БЕЗПЕКИ
РОЗВИТКУ……………………………………………………….
…………………………37

СВІТ І УКРАЇНА: ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ГЛОБАЛЬНОГО

ТА НАЦІОНАЛЬНОГО
РОЗВИТКУ…………………………………………….58

ВИСНОВКИ……………………………………………………….
……………………….

SUMMARY………………………………………………………..
………………………..

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ
ЛІТЕРАТУРИ………………………………….

ВСТУП.

Глобалізація як історичне явище і феномен, а також як об’єктивна
закономірність розвитку людства привертає все більшу увагу дослідників
як у країнах Заходу, так і в країнах Сходу. В наш час формується нова
галузь науки — глобалістика, яка є молодою і міждисциплінарною. Вона, в
її сучасному розумінні, бере свої витоки з 60—70-х років XX століття. До
середини 90-х років ця наука трактувалась в основному обмежено, лише як
вчення про глобальні проблеми сучасності — природні та суспільні.

Головними глобальними вважались проблеми: екологічна, енергетична,
сировинна, продовольча, демографічна, міжнародна безпека. Особливого
розвитку глобалістика як наука не отримувала, оскільки вона не мала
єдиного об’єкта і предмета досліджень, а також єдиної методології. Кожна
глобальна проблема вивчалась окремо: екологія — екологами, економіка —
економістами, соціологія — соціологами. До середини 90-х років
серйозного наукового взаємозв’язку глобальних проблем, їхньої єдності,
“контактних зон” між ними не було. Тому не було і глобалістики як науки
в повному розумінні цього слова. Формування сучасних основ глобалістики
розпочалось у 80-х роках XX століття.

Головним завданням сучасної глобалістики як ми його розуміємо в
результаті проведених досліджень, є не лише розкриття сутності,
закономірностей і тенденцій глобалізації, а й пошук методологічних основ
та розробка концепцій міжнародних антикризових стратегій, які в свою
чергу були б базовими для розробки національних стратегій розвитку в
умовах глобалізації.

На межі XX—XXI століть світове співтовариство переходить до нової ери —
ери глобалізації розвитку. Ця ера відкриває для людства не лише нові,
небачені досі можливості розвитку і якісного зростання, але й нові
загрози, проблеми і глобальні конфлікти. Якщо світ хоче не лише
виживати, а й домагатися нового рівня розвитку для всіх країн, він
повинен шукати нових шляхів подолання криз і конфліктів. Тому сьогодні
вже немає сумніву, що перед людством об’єктивно постали глобальні
проблеми XXI століття, невідкладні проблеми глобальної організації
світового устрою і, навіть, прийнятного для всіх держав глобального
управління (Global Governance).

Світовий досвід другої половини XX століття показує, що ніякі специфічні
умови, особливості національного розвитку, кризові стани і внутрішні
трансформації не можуть ані відмінити, ані відкласти дію об’єктивних
законів глобалізації розвитку. Країни, які виявляться неспроможними
зайняти місце в системі світової глобалізації, неминуче опиняться під її
“колесами”. Таким є закон сучасного розвитку — закон глобалізації.
Глобалізація світового розвитку не є чимось таким, що впало на голову
людства зненацька. Історично світ глобалізується і інтегрується в
процесі всього періоду його розвитку.

На наших очах у світовій економіці відбуваються ґрунтовні зміни. Людство
послідовно відходить від моделі світу, в якій національна економіка
окремих країн була досить ізольованою від решти світу бар’єрами, що
стояли на перешкоді міжнародній торгівлі та зовнішнім інвестиціям,
відстанню, часовими поясами, мовними бар’єрами, а також особливостями
національного законодавства, культури й бізнесу. Людство рухається до
такої моделі світу, де економіки окремих країн функціонують у рамках
єдиної, взаємозалежної світової економічної системи. Цей процес прийнято
називати глобалізацією. Тенденція до створення інтеґрованої економічної
системи спостерігається уже впродовж багатьох років, проте останнім
часом темпи змін значно прискорились, і, схоже, вони зберігатимуться і в
перші роки XXI століття.

Швидке формування глобальної економіки сприяє виникненню низки
можливостей для бізнесу, як великого, так і малого. Воно дає змогу
підприємствам збільшити обсяги своїх надходжень, скоротити витрати й
підвищити прибутки.

Хоч формування глобальної економіки дає новим, та вже діючим
підприємствам цілого світу досить широкі можливості, воно призводить
також і до виникнення певних проблем, навіть небезпек, з якими
підприємцям раніше навіть не доводилося стикатись.

Розділ 1. ГЛОБАЛІСТИКА В СУЧАСНІЙ ГЕОПОЛІТИЦІ

1.1. Сучасні теорії глобалістики

У теорії сучасної глобалістики, яка до кінця ще не сформована,
намітились деякі стійкі зміни глобальності і глобалізації, які
заслуговують на пильну увагу. Серед них концепції Римського клубу, що
стосуються межі зростання, сталого розвитку, універсального
еволюціонізму, мітозу біосфер, контролю глобального розвитку,
світ-системного аналізу. Саме ці концепції є основою для подальшого
розвитку теорії і методології глобалістики і глобалізації.

Про існування і дію об’єктивного закону глобалізації, як історичного
явища і процесу, думали та інстинктивно здогадувались і писали ще деякі
наші великі попередники, починаючи з XV, особливо XIX століття. Так,
М. Драгоманов ще наприкінці XIX століття писав: «Уся практична мудрість
людська може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його
міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше той рух піде проти нас,
розчавить нас». Ці слова є дуже актуальними для сучасної України, яка,
ставши незалежною державою, ще не має ані національної стратегії, ані
глобальної орієнтації, ні програми регіональної реінтеграції з Європою.

Наприкінці 90-х років з’явились спроби підбити певні підсумки розвитку
сучасної глобалістики як науки. В центр дискусій у сучасній глобалістиці
ініціатори дискурсу поставили Римський клуб і його концепції
стабільного, сталого розвитку. Нам важко погодитись із такими
твердженнями, бо вони фактично обмежують можливості розвитку концепцій
глобалістики доповідями Римського клубу. Але ж дослідження глобальних
проблем і розробка стратегій глобалізації велась і ведеться і поза
рамками Римського клубу.

Разом із тим великий інтерес викликають концепції сучасної глобалістики,
в рамках яких працюють відповідні наукові школи і організовані наукові
колективи. Основних шкіл — шість. Перша представляє концепцію «Межі
зростання». Проблема меж економічного зростання лежить в основі тематики
доповідей Римського клубу (1968). А. Печчеї та інші засновники Римського
клубу як керівники різних транснаціональних корпорацій зіткнулись зі
спільними труднощами в реалізації корпоративних проектів і програм. Вони
усвідомили, що глибинною першопричиною цих труднощів є глобальні
системні ефекти. Локальні зусилля щодо їхнього подолання є безсилими.
Звідси виник відомий заклик: «Мислити глобально!».

Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання
світової економічної динаміки. При цьому брались п’ять взаємопов’язаних
змінних величин: населення, капіталовкладення, використання
невідновлюваних ресурсів, забруднення навколишнього середовища,
виробництво продовольства. Була висунута робоча гіпотеза про
дисфункціональність глобальної системи. В ході її перевірки автори
дійшли висновку, що при збереженні існуючих тенденцій зростання людство
дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної
експансії. Значення цих результатів полягає ще й у тому, що межі
зростання вбачаються не стільки в планетарно-ресурсних обмеженнях,
скільки у внутрішніх обмеженнях світового людства — панування і
жорстокий егоцентризм глобальних корпорацій, архаїчний суверенітет все
більш чисельних держав та їхня конфліктна конкуренція, егоїстичний дух
елітаризму і зверхності цивілізації Заходу, дезінтеграція людського
співтовариства. Надаючи особливого значення людині, А. Печчеї
запропонував глобальну програму Нового Гуманізму, суть якої саме в
«людській революції», в інтеграції людей світу, в формуванні світової
людської спільноти, здатної до колективних зусиль по плануванню і
керуванню заради спільного майбутнього людства, оскільки альтернативою
може бути відсутність будь-якого майбутнього. І сьогодні ця глобальна
стратегія гуманізму не втратила свого значення. Ми вважаємо її
альтернативою ідеології та стратегії «нелюдської глобалізації», яку
нав’язують світу деякі лідери силової глобалізації в інтересах елітарних
країн.

Друга школа глобалістики представляє основну концепцію «Сталого
розвитку». Вона розроблена під керівництвом Л. Брауна в Інституті
всесвітніх спостережень (Вашингтон, США), який провів ряд проектів «Стан
світу». Міжнародна комісія ООН з навколишнього середовища і розвитку
використала цю глобальну концепцію для підготовки доповіді «Наше спільне
майбутнє» (1987 р.). Генеральна Асамблея ООН прийняла спеціальну
резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і надалі» (1987 р.),
згідно з якою сталий розвиток повинен стати керівним принципом
діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, організацій та установ.

Визнаючи висновок про існування планетарних меж економічного зростання,
представники цієї школи (Л. Браун) заявили про неефективність і
недорозвиненість традиційного людського суспільства як причину і
наслідок надмірного демографічного зростання. Критичний поріг сталого
зростання світового суспільства вже пройдений, тому що людство споживає
значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування
глобальних екосистем. Необхідно, як вважають прибічники цієї теорії,
зупинити глобальний демографічний вибух в країнах, що розвиваються, і
піддати критиці концепції економічного зростання західного типу.

Дещо однобічний екологічний ухил цього напряму призводить до його
відомої обмеженості. Разом із тим приваблює запропонована поступовість,
поетапність, еволюційність змін. Вищою метою програми сталого розвитку
її ініціатори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес
людства не тільки в елітарних регіонах і в короткі періоди (цикли), а на
всьому глобальному просторі і на довгу перспективу. Ця школа
глобалістики може вважатись передвісницею еколого-економічної школи, яка
виникла вже в 90-ті роки і яка прагне довести можливість поєднання
екологічних і економічних інтересів у процесах глобального розвитку. Цей
напрям є актуальним і сьогодні. Ми підтримуємо його в наших
дослідженнях.

Школа універсального еволюціонізму в глобалістиці розвивається під
керівництвом академіка Н. Мойсеева на базі ноосферного вчення
В.Вернадського.

Піддаються критиці доповіді Римському клубу за їх розуміння пасивної
ролі природи і її пасивної реакції на результати діяльності людства.
Глобальну природу слід розглядати як самоорганізовану систему, реакція
якої хоч і непрогнозована через величезну кількість критичних порогових
факторів, але неминуча в довгостроковому плані. Ініціатори концепції
закликають враховувати зворотну реакцію біосфери на процеси глобального
розвитку.

Ця школа є антагоністичною щодо концепції сталого розвитку, вважаючи
останню «опаснейшим заблуждением современности», а розмови про сталий
розвиток нагадують глобалістам-еволюціоністам поведінку страуса, що
ховає голову в пісок.

Сумісний розвиток глобального людського суспільства і біосфери може бути
цілеспрямованим, взаємоузгодженим і ефективним. У результаті
конструктивної коеволюції може бути сформована ноосфера, ноосферна
економіка і ноосферна цивілізація, яка відкриває шлях до якісно нового
розвитку. Цю школу називають ще школою глобальної екології. Вона
запропонувала теорію глобальних рішень і компромісів. Ця школа розробила
і запропонувала моделі глобальних наслідків ядерної війни, «ядерної
зброї» і «ядерної зими», а також соціологію глобального компромісу.
Доведена можливість світових угод кооперативного типу, що об’єднують
зусилля і ресурси суверенних держав для вирішення планетарних завдань.
Запропонована концепція «Глобальних інститутів згоди», які можуть
добиватись стабільних і ефективних компромісів. Ми вважаємо, що
положення школи універсального еволюціонізму органічно ввійдуть в
парадигми глобалістики ноосфери.

Школа мітозу біосфер, з точки зору вчених, не має прямого відношення до
глобалістики. Але її вважають важливою при переході до практичної
діяльності по раціоналізації взаємодії світового людства з навколишнім
середовищем. Неурядовий міжнародний Інститут екотехніки (М.Нельсон), що
представляє цю школу, з 1976 р. проводить конференції у Франції. Генезис
парадигми Інституту екотехніки обумовлений практичними потребами
космонавтики в створенні штучних біосфер малого масштабу із заданими
якостями. Ідея в тому, щоб досягнуті результати використовувати для
покращання земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери в
гармонічному синтезі біосфери і техносфери. Під техносферою розуміють
«глобатех» — тип нової культури, що має ареалом розповсюдження весь
планетарний ринок. Факт експансії «глобатеху» в Космос означає, що повна
екологічна рівновага можлива лише при виході за межі земної біосфери в
Космос. На цій підставі ноосфера перетворюється на важливий фактор
еволюції Всесвіту.

Школа контрольованого глобального розвитку Д. Гвішиані почала реалізацію
програми «Моделювання глобального розвитку» з метою створення системи
моделей альтернативного глобального розвитку і рекомендацій по вибору
оптимальних управляючих стратегій. При цьому значна увага надавалась
соціальним проблемам. Пропонується розвивати глобалістику з позицій
загальносоціологічної теорії і методології. Перехід до інформаційного
суспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних
проблем. З позицій сьогодення запропонований авторами класовий підхід до
глобалістики здається наївним, як і його «радянська суб’єктність»
глобалістики.

Школа світ-системного аналізу (І.Уоллерстайн, США) розробляє парадигму,
в центрі якої розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Кінець XX
століття розглядається як криза переходу від капіталістичної
світ-системи, домінуючої на планеті з 1500 року, до поки що невизначеної
посткапіталістичної системи. Капіталістична світ-система розглядається
як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається
у взаємодії ядра («золотий мільярд»), напівпериферії і периферії світу.
Для неї характерні циклічні кризи з періодичністю 50—100 років. Це
нагадує довгі економічні хвилі М. Кондратьєва. Парадигма світ-системного
аналізу тяжіє до концепції «глобальної соціалізації» майбутнього
розвитку, висунутою Міжнародною соціологічною асоціацією (1994).
Закономірностям глобального соціального розвитку приділяється все більша
увага.

Таким чином, сучасна глобалістика не має і очевидно не матиме в
близькому майбутньому якогось єдиного напрямку. Ландшафт сучасної
глобалістики створює великі методологічні проблеми. Як уже зазначалось,
кожна з парадигм є орієнтованою на конкретну наукову дисципліну, а не на
їх синтез. В останній період став помітним ефект інтерпарадиг-мальної
рефлексії, що на основі якогось базового спільного концепту (ноосфера)
зв’язує різні парадигми. Це вселяє надію на принципову можливість
розробки інтегрованої парадигми глобалістики в майбутньому.

Зміст окремих напрямків ще залишається під тиском відповідних
філософських доктрин: лібералізму, марксизму. Системний комплексний
підхід ще не набув статусу обов’язковості для всіх концепцій і парадигм.
Більш того, існує певна цивілізаційна самоізольованість сучасних
парадигм глобалістики, оскільки діапазон рефлексивної комунікації в
сучасній глоба-лістиці є обмежений християнським світом, який є також
поділеним. Тому включення до комунікації конкуруючих цивілізацій
відкриває можливості для створення більш життєздатних систем
глобалістики.

За своєю природою глобалістика — міждисциплінарна наука.
Міждисциплінарний підхід повинен стати важливим методологічним принципом
глобалістики. Сьогодні вже можемо говорити не тільки про формування
загальних основ теорії глобалістики і про такі її основні напрями як
економічна глобалістика, політична глобалістика, соціальна глобалістика,
екологічна глобалістика, глобальна прогностика та інші. Намітилась
тенденція посилення взаємозв’язку, єдності цих напрямів, що говорить про
становлення інтегрованої науки.

До межі XX і XXI століть ця наука стала вже «великою» наукою, бо
великого значення набули соціальні світові замовлення на вивчення
процесів, наслідків і загроз глобалізації розвитку і на пошук шляхів і
механізмів управління процесами глобалізації.

Глобалізація світу і його розвитку реально стала головною проблемою в
порядку денному людства на XXI століття. Небачені раніше можливості, які
відкриває глобалізація і смертельні загрози, які вона в собі несе, — це
органічно пов’язаний об’єкт досліджень цієї світової науки.

Тим більш важливим є сучасне визначення глобалістики, її предмета,
об’єкта і методів, її змісту, її прикладної та прогностичної функції. До
середини 90-х років XX століття, визначаючи суть глобальних проблем,
дослідники стверджували, що до їх складу відносяться «проблеми, що
виникають у результаті об’єктивного розвитку суспільства, які створюють
загрози всьому людству і вимагають для свого вирішення об’єднаних зусиль
всього світового співтовариства». Тобто трактування глобальних проблем і
глобалізації було обмеженим і, в головному негативним з боку загроз.

Про глобалізацію як нову небачену в історії людства можливість розвитку
мало хто з дослідників говорив взагалі. За останні п’ять років ми бачимо
гігантські масштаби розвитку глобалізації і глобальної інтеграції.
Замовчувати глобалістику як науку вже неможливо. Вона повинна стати
одною з головних наук сучасності. Тут вона перегукується зі вченням про
ноосферу В. Вернадського. Немає сумніву, що XXI століття — це початок
ери глобальної ноосфери. З’явились «нові контури глобалістики», безмірно
зросла відповідальність глобалістів-дослідників за підготовку глобальних
рішень і політиків за їх практичну реалізацію.

Сучасні процеси глобальізації демонструють нові внутрішні суперечності.
Серед них одне з головних питань — це протиріччя між інтересами
економічного розвитку і зростанням та захистом навколишнього середовища.
Багато країн підійшли до такого рівня економічного розвитку, коли без
вирішення проблем екологізації виробництва, екологічної безпеки будь-яке
подальше нарощування масштабів виробництва стає контрпродуктивним і
перетворюється на одну з найбільш сильних стратегічних загроз.
Чорнобильська катастрофа — найбільш серйозне попередження людству про
можливі глобальні екологічні катастрофи. Узгодження економічних
стратегій розвитку з екологічними на глобальному рівні — це велике
завдання XXI століття.

Здатність країн розв’язувати одночасно складні питання розвитку
економіки і екологічної безпеки значною мірою залежить від того, чи є це
питання притаманним лише для окремих країн і регіонів, чи воно є
феноменом глобального порядку. Незважаючи на всі особливості країн, їх
економічних систем, структур господарства, ступенів навантаження
навколишнього середовища, цей феномен є глобальним.

Сьогодні в світі переважає точка зору про несумісність швидкого
економічного розвитку і зростання з успішним поліпшенням навколишнього
середовища. Кожна країна повинна платити за задовільні умови
навколишнього середовища, що неминуче уповільнює темпи економічного
зростання. В останній період США виділяють приблизно 2,5% свого
національного доходу на захист довкілля, а країни — республіки
колишнього СРСР — лише від 0,5% до 1%. І в одному, і в другому випадку
інвестиції в екологію є недостатніми, подальше їх нарощування є
надзвичайно складним, особливо для країн колишнього СРСР, які проходять
стадію зміни економічних систем з тоталітарних на ринкові.

Вчені вважають, що вихід може бути знайдено лише на шляху інтеграції
економічних і екологічних концепцій, стратегій розвитку. Потрібно знайти
механізми захисту навколишнього середовища і в екологічних стратегіях
перейти від стримування розвитку виробництва, заборони, штрафів за
заподіяну шкоду до екологізації технології виробництва, до упередження
шкоди.

Виникає переконання, що заходи, спрямовані на поліпшення навколишнього
середовища, можуть і повинні сприяти розробці нових, високих технологій.
А через це підвищенню продуктивності праці та конкурентоспроможності
виробництва, — зростанню економічного нагромадження ресурсів і коштів. З
точки зору структурних стратегій екологізація виробництва стимулює
розвиток нової галузі промисловості — виробництво обладнання для
контролю за станом навколишнього середовища. Йдеться про виникнення
індустрії екологічного захисту. Обидва напрями сприяють економічному
зростанню. Вони можуть стати самостійними додатковими джерелами
інвестиційних ресурсів і відносно зменшити екологічне інвестиційне
навантаження, яке сьогодні досягло близько 25% від загальних інвестицій.
І на глобальному рівні і на рівні національних стратегій уникнути або
обійти екологізацію виробництва і екологізацію економічного розвитку вже
неможливо. Міжнародна екологічна безпека не має національних або
регіональних кордонів. Тому національні інтереси бідних і багатих країн
щодо поліпшення екології в принципі збігаються. Це може стати ще одним
фактором глобальної інтеграції заради виживання, розвитку і прогресу.
Сьогодні надзвичайно важливо поглибити дослідження зв’язку міжнародної
екологічної безпеки і світової економіки.

1.2. Глобалізація як об’єктивна тенденція економічного і

соціального розвитку

Сьогодні перед суспільством стоять якісно нові завдання. Слід насамперед
визначити основні постулати, так би мовити кредо сучасної глобалістики.
З точки зору вчених основними з них є такі:

— світ і світове людство є єдиним глобальним організмом;

— глобалізація світу — це об’єктивне історичне явище і процес, на який
можна впливати і керувати об’єднаними, солідарними зусиллями людства;

— глобалізація несе в собі нові небачені можливості для розвитку людства
і нові небачені загрози його існуванню;

—людство повинно солідаризуватись і об’єднатись перед явищем глобальних
загроз і для вирішення глобальних проблем;

— глобальну кризу людства можна перебороти;

— глобальну катастрофу людства ще можна відвернути;

— глобальні проблеми — це не лише невирішені завдання, а й великі
загрози всьому людству;

— глобальні інтереси треба ставити вище національних;

— глобальна інтеграція — це закономірність розвитку людства;

— сучасна людина, як найвища соціальна цінність, набула глобального
характеру і стала в центрі процесів глобалізації;

— в майбутньому людство навчиться попереджувати виникнення глобальних
проблем;

— в основу інтегрованих системних розвитку глобалістики може бути
покладена концепція ноосфери В. Вернадського.

Говорячи про історичний характер глобальних проблем, глобалізацію
сучасних загроз, конфліктів і криз багато дослідників пов’язують їх з
поступовим розвитком суспільства. Вони підкреслюють зміну характеру криз
і конфліктів у процесі розвитку.

Після виникнення на початку 70-х років глобалістики як науки пройшло
порівняно мало часу. До числа її перших досягнень варто віднести
систематизацію глобальних проблем, хоч проведена вона в основному на
емпіричній, а не на теоретичній основі. Теоретичні основи глобалістики
розроблені ще вкрай слабо, що можна пояснити затягненим «внутріутробним»
розвитком глобалістики, хиткістю її теоретичного фундаменту,
недосконалістю методологічного і термінологічного апарату. Пройшло майже
7 років з моменту публікації цього твердження. Становище змінилося мало.
Тому, починаючи з 1999 року, досить важливим завданням глобалістики
вчені вважали розробку наукового апарату, в тому числі наукового
глосарію глобалістики і глобалізації та бібліографії. В 2000 році в
Міжнародному інституті глобалістики вперше був створений і опублікований
науковий глосарій глобалістики і наукова бібліографія глобалістики, що,
безумовно, дало поштовх розробці теорії і методології глобалістики. Це
видання вийшло українською, російською і англійською мовами, в тому
числі бібліографія мовами оригіналів.

Необхідність подальшої еволюційної зміни глобалістики в XXI столітті
стала очевидною. Концептуальна база глобалістики, яка склалась до
початку XXI століття, показує, що прогрес є дуже значним і це дає
можливість нарощувати зусилля. Є ціла низка знакових наукових робіт, які
дозволяють говорити про позитивну еволюцію глобалістики. До 1995 року
мова йшла лише про становлення глобалістики як науки, про визначення її
сутності, сьогодні ж перед глобалістикою стоять нові завдання і
надзавдання.

В останній третині XX століття глобалістика носила, в основному,
екологічний характер. І трактувалась обмежено, як вчення про глобальні
проблеми сучасності. При систематизації глобальних проблем брали до
уваги, перш за все, природні глобальні проблеми. Глобальні проблеми
розглядались розрізнено, кожна зокрема, поза їх взаємозв’язком і
взаємовпливом у динаміці світового розвитку. Тому одне із головних
завдань, яке вчені поставили перед собою в 1995 році, відкриваючи цикл
досліджень з глобалістики в системі НАН України (Інститут світової
економіки і міжнародних відносин) — це реалізація системного
комплексного підходу в глобалістиці і дослідження глобальних проблем в
динаміці світового розвитку, тобто в процесі глобальних трансформацій і
глобалізації розвитку. Надзавдання, яке вчені поставили перед собою при
розробці проблем глобалістики, полягало в тому, щоб доводити результат
досліджень до пошуку глобальних, регіональних, міжнародних і
національних стратегічних рішень і стратегій вирішення глобальних
проблем. Ще одна методологічна особливість цього підходу полягала в
тому, що на перше місце було поставлено не «природні» глобальні
проблеми, а антропогенні, тобто такі, що виникли в результаті розвитку
світового суспільства, такі проблеми, які від сьогодні і, очевидно,
назавжди відіграватимуть провідну роль. Йдеться також про прямий і
зворотний зв’язок з ноосферою.

Прогрес у теорії глобалістики, досягнутий за період 80—90-х років,
дозволяє по-новому підійти до розкриття сутності глобальних проблем і,
найперше, до визначення питання про те, які проблеми об’єктивно є
глобальними і в чому полягає їх специфічний зміст. Дослідники дійшли
висновку, що «глобальність» будь-якої системи слід розуміти не в
кількісному, а в якісному вимірах. Система є глобальною тоді, коли
відсутня реальна система більш високого таксономічного рівня.
«Глобальність будь-якої проблеми визначається не стільки її роллю в
житті тієї частини населення, яка реально від неї постраждала, скільки
значенням цієї проблеми для долі всіх народів планети».

В теорії і методології сучасної глобалістики важливим і ще не вирішеним
питанням залишається питання про систематизацію і класифікацію
глобальних проблем. Наукова класифікація глобальних проблем вимагає
пошуку критеріїв класифікації. В літературі зафіксовано такий більш-менш
загальноприйнятний варіант класифікації: 1) універсальні проблеми
політичного і соціально-економічного характеру; 2) проблеми переважно
природно-економічного характеру; 3) проблеми переважно соціального
характеру; 4) проблеми екологічного характеру; 5) проблеми
інформаційного характеру; 6) проблеми технологічного характеру; 7)
проблеми науково-інтелектуального характеру; 8) проблеми змішаного
характеру.

Важливим моментом є наукова диференціація проблем, їх ранжування, а
також встановлення взаємозв’язку і взаємовпливу в динаміці. Враховуючи,
що всі глобальні проблеми є важливими, а також їхній об’єктивний
взаємний вплив, разом із тим, необхідно виділяти серед них особливі,
ключові проблеми, або «надпроблеми» чи «метапроблеми». Бо саме вони є
критеріально визначальними для долі людства. Як і двадцять років тому
назад, чи не найбільш глобальними проблемами першої групи є проблеми
попередження ядерної війни і збереження миру, проблема зміцнення
міжнародної безпеки. Незважаючи на «розрядку» і відсутність прямої
загрози ядерної війни між наддержавами в умовах однополюсного світу, ця
проблема зберігає і зберігатиме свою пріоритетність. Людство ніколи не
зможе вирішити її до кінця, але повинно навчитись контролювати цю
смертельну загрозу, максимально пом’якшуючи її гостроту.

До розряду найбільш пріоритетних глобальних проблем людства, які мають
особливо великий перспективний або, навіть, вічний характер, дослідники
відносять глобальну проблему сталого розвитку світу, який визначається
сьогодні і в майбутньому не стільки економічним зростанням держав і
країн та забезпеченням розширеного відтворення в його традиційних
вартісній і натурально-фізичній формах, скільки з соціально-економічним
прогресом людства, забезпеченням розширеного відтворення інтелектуальних
ресурсів та інтелектуального потенціалу, а також зростання якості і
конкурентоспроможності розвитку, якості людського життя, розвитку людини
як найвищої соціальної цінності. При цьому розуміється і покращення
глобального навколишнього середовища.

Ще одна особливо пріоритетна універсальна глобальна проблема, які вчені
приділяють найбільшу увагу, є проблема підвищення рівня суспільної
організованості і керованості світовим співтовариством і його розвитком.
У сучасній глобалістиці цю проблему називають глобальним управлінням.
Людство повинно знайти ефективну форму глобального управління, що має
забезпечити синхронізований, справедливий розвиток для всіх націй і
країн, а не лише для країн «золотого мільярда».

До другої групи глобальних проблем сучасна глобалістика відносить такі
проблеми природно-економічного характеру як енергетична, продовольча,
екологічна, сировинна, Світового океану, ресурсна, інформаційна,
технологічна. Багато дослідників-глобалістів схильні ставити на перше
місце в цій групі проблем саме глобальну екологічну проблему, виходячи з
безперспективності продовження «технократичного» розвитку суспільства і
його загроз.

Глобальна соціалізація розвитку висуває на передній план і третю групу
глобальних проблем соціального характеру, яку справедливо називають
«глобальною соціальною бомбою», підкладеною під майбутнє людства. Сюди
входять глобальна демографічна проблема, проблеми боротьби цивілізацій,
релігій, міжнаціональних відносин, демократії, духовності, культури,
захисту здоров’я, організованої злочинності, корупції, безробіття і
зубожіння людей світу. Традиційно глобалістика найбільшу увагу приділяє
демографічній проблемі в аспекті перенаселення планети. Але сьогодні,
коли Китай (1.3 млрд. чоловік населення) і Індія (1,1 млрд. чоловік
населення) поступово виходять у лідери світового розвитку і демонструють
здатність вирішувати продовольчі проблеми і проблеми розвитку, на перший
план виходять глобальні проблеми соціальної якості життя — освіта,
здоров’я, безпека людини, боротьба з організованою злочинністю, з
тіньовою економікою, можливості розвитку народного підприємництва.

Сучасна глобалістика цілком обгрунтовано концентрує свої зусилля на
проблемах глобального розвитку, його якості і безпеки. Ця проблема світу
в дослідженнях глобалістів була започаткована глобалістами — алярмістами
Римського клубу (1968 р.), які досліджували песимістичні моделі, в яких
можливості соціально-економічного розвитку визначаються лише економічним
зростанням і демографічними факторами. Ці моделі вже застаріли. За
останні 30 років були розроблені десятки нових моделей. Їх значення
скоріше методологічного, ніж практичного характеру. Наполягання на
«нульовому» глобальному зростанні заради екології нікого не втішає. Менш
розвинені країни ніколи не погодяться відмовитись від розвитку в ім’я
ілюзорної «стійкості світу», про це переконливо сказав Дж. Холліман ще в
1972 році. [ “Економіка” За ред. З.Г. Ватаманюка.]

Друга різновидність концепцій сучасної глобалістики — «максималістські
підходи» до вирішення глобальних проблем людства. Це концепції
«глобальної рівності» і вирівнювання рівнів розвитку «центру» та
периферії для збереження навколишнього середовища. Недолік цього підходу
— відхід від реальності і однобічний максималізм країн, що розвиваються.

Третя група концепцій глобалістики базується на ідеях тісного
взаємозв’язку соціально-економічних і екологічних процесів розвитку. Це
відповідає сучасному рівню осмислення глобальних проблем, але все ще є
недостатнім, бо не досягає комплексного системного рівня бачення і все
ще трактує глобальні проблеми кожну зокрема, визначаючи лише зв’язок між
ними, а не єдину їх систему.

І лише з початком 90-х років з’являється четверта група концепцій
глобалістики, базована на системному комплексному підході до досліджень
і прогнозування процесів глобалізації. Досить багато
дослідників-глобалістів є прибічниками універсального —
міждисциплінарного підходу. Але, на жаль, як вищий прояв універсалізму в
90-ті роки прибічники цього підходу бачили лише екологізацію
глобалістики, висунувши глобальну концепцію екологічного розвитку, як
противагу одностороннім теоріям глобальної економіки і глобальної
економізації розвитку. Деякі вчені вважають помилкою ставити знак
рівності між обмеженою концепцією глобального розвитку і системністю та
комплексністю глобальних процесів і їх досліджень з позицій
глобалістики. Вже в 1993 році дослідниками України була висунута
концепція еколого-економічного розвитку, яка була опублікована в журналі
«Вісник Національної Академії наук України». Сьогодні уявлення про
глобальний розвиток пішли ще далі і охоплюють вже не тільки соціальну, а
й духовно-інтелектуальну сферу.

За останнє десятиріччя в світовій глобалістиці особливо посилилась
тенденція до пошуку шляхів підвищення організованості світового
співтовариства. На перший план вийшла окрема синтетична проблема —
глобальної керованості світом і світовим розвитком. У подальшому розпад
СРСР. Глобальний трансформаційний хаос ще більше посилив потреби в таких
дослідженнях та в пошуках «світового уряду». Виникла дуже гостра
проблема співвідношення глобалізації і національного суверенітету
держав.

На перших етапах проблеми глобального управління мали наївний характер,
тому що ідея «світового уряду» виставлялась як альтернатива національним
урядам. Дослідники цього напряму шукали «центральну направляючу систему»
зверху — через глобальні та міжнародні організації, такі як ООН, ОЄСР,
МВФ, СБ та інші.

До розгляду цього питання можна підійти ще й з бази корпоративного
менеджменту і міжкорпоративних комунікацій. Сьогодні глобальна
корпоратизація є важливою і органічною складовою глобалізації світу.
Глобальні корпоративні комунікації стали настільки інтенсивними, що вже
сьогодні вони є реальною основою майбутнього глобального корпоративного
менеджменту, а через нього і глобального світового менеджменту.

Ще починаючи з 1989 року вчені приділяли велику увагу глобальному
корпоративному менеджменту. Про це говорить опублікована в Швейцарії
наукова доповідь «Глобалізація корпоративних комунікацій». Сучасні
проблеми глобального управління нерозривно пов’язані з інформаційною
глобалізацією, в тому числі з глобальними масовими комунікаціями. Цей
зв’язок є настільки тісним, що багато дослідників пропонують
інтегрований комунікатпвно-управлінський підхід в глобалістиці. Після
всього позитивного і негативного досвіду сьогодні знову дуже актуальними
проблемами глобалістики стали проблеми глобального моделювання і
прогнозування.

Глобальне моделювання до кінця XX століття стало реальною практикою і
механізмом, через які досліджуються варіанти «поведінки» глобальних
систем. Відомо, що витоки глобального моделювання відносяться до таких
проектів як «Мир-1», «Мир-2» або «Світова динаміка» Д. Форрестера
(1971). Такі або подібні моделі розроблялись і в колишньому СРСР. В
70—80-х роках з’явились так звані «соціалізовані глобальні моделі»,
поліпроблемного типу, які вимагали розв’язання величезного кола
методологічних проблем.

Дуже складною проблемою було і залишається моделювання такого вузла
загальнопланетарних проблем як міжнародна безпека і збереження миру.
Глобальна універсальність цієї проблеми призвела до парадоксу —
починаючи з 90-х років провідні глобалісти світу взагалі виносять цю
метапроблему «за дужки». В доповіді Римському клубу за 1991 рік
глобальна проблема безпеки і захисту миру також не значиться. На
сьогоднішній день вчені виступають за те, щоб глобальна проблема
міжнародної безпеки і захисту миру залишалась на порядку денному людства
і, найперше, глобалістів-дослідників.

Сучасні глобалісти-дослідники поступово, хоч і нелегко, відмовляються
від ідеалізму в методології глобалістики і глобалізації. Професор Л.
Туроу з МТІ (США), закликаючи вчитись і переймати зразки соціальних
досягнень і норм передових країн, пише: «Якщо все населення Землі буде
мати продуктивність праці Швейцарії, стандарт споживання Китаю,
соціальне вирівнювання Швеції і дисципліну Японії, планета зможе
витримати набагато більше населення, ніж сьогодні». Відмовляючись від
наївного ідеалізму, ми все ж дотримуємося принципів і методології
стриманого оптимізму. При збереженні миру на Землі глобальна інтеграція
людства, об’єднана сила праці народів усіх країн, досягнення
інтелектуальної технологічної революції дозволить вирішити або
пом’якшити глобальні проблеми людства і забезпечити нову якість
людського розвитку.

Ми схильні відносити проблеми глобального моделювання і прогнозування до
інтегральної проблеми глобального управління. Дотримуючись комплексного
і системного підходу, але разом із тим виходячи з відомих ресурсних
обмежень, ми неминуче йдемо шляхом самообмежень, тобто шляхом об’єктивно
неминучого селективного підходу. Відповідно до цього вибору глобальному
менеджменту і глобальному правлінню буде приділена особлива увага.

Розділ 2. СУЧАСНА ГЛОБАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА

2.1. Глобалізація економічних процесів (кн; 2,4+кн.; 2або 2.1)

Економічний, соціально-політичний, культурний розвиток людства в
останній чверті XX ст. відбувається під знаком глобалізації. Її
економічна складова пов’язана насамперед із джерелами, факторами,
формами господарського поступу. Йдеться про інвестиції й технології,
робочу силу, інтелектуальні й фінансові ресурси, менеджмент і маркетинг
та ін. Зростають міжнародна торгівля та інвестиції, небачених досі
масштабів досягла диверсифікація світових фінансових ринків та ринків
робочої сили, відчутно підвищилася роль ТНК у світогосподарських
процесах, загострилася глобальна конкуренція, з’явилися системи
глобального стратегічного менеджменту.

Розглянемо принципові ознаки та характерні риси глобалізації як
суспільно-економічного процесу. З огляду на сформульовані в літературі
визначення даного поняття і форми прояву глобалізації в різних сферах
економіки і суспільства слід наголосити насамперед на тому, що
глобалізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної
до пост-індустріальної стадії економічного розвитку, формування основ
ноосферно-космічної цивілізації. Звідси випливають якісні та кількісні
ознаки і показники, що характеризують розгортання даного процесу.

Серед найголовніших слід назвати зростаючу взаємозалежність економік
різних країн, все більшу цілісність і єдність світового господарства, в
основі яких — посилення відкритості національних ринків, поглиблення
міжнародного поділу і кооперації праці. Водночас підвищується загроза
глобальної ядерної катастрофи настання парникового ефекту, втручання в
природу людини шляхом генної інженерії, клонування тощо.

Помітно збільшується кількість країн і народів, що втягуються в процес
глобалізації. Особливим динамізмом характеризувались до останнього часу
«нові індустріальні країни» Азії та окремі держави Латинської Америки.
На авансцену світового економічного життя висуваються нові дійові особи,
які поряд із традиційними стають нині головними суб’єктами
світогосподарських процесів: міжнародні організації (МВФ, Світовий банк,
ФАО, МОП, СОТ); країни «великої сімки»; регіональні організації, яких
налічується близько 60; багатонаціональні корпорації (майже 50 тис.);
інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові
компанії); неурядові організації; великі міста; окремі видатні
особистості (науковці — Нобелівські лауреати, університетські професори,
відомі фінансисти, підприємці та ін.).

Щодо значення великих міст, то досить згадати, що, наприклад, в одному
лише Токіо виробляється вдвоє більше товарів і послуг, ніж у всій
Бразилії.

Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм конкуренції,
коли зростаюча кількість суб’єктів світогосподарських зв’язків не має
певної державної належності.

Таким чином, глобалізація стає постійно діючим фактором і внутрішнього,
і міжнародного економічного життя.

Розгортання процесу глобалізації вирізняється суперечливим впливом на
національні економіки та на весь перебіг сучасного світового
господарського розвитку.

З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих країн
щодо використання та оптимальної комбінації різноманітних ресурсів,
їхньої більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного поділу
праці, з іншого —глобальні процеси значно загострюють конкурентну
боротьбу, спричиняють маніпулювання величезними фінансовими й
інвестиційними ресурсами що становить реальну загрозу для країн із
низькими і середніми доходами.

Таким чином, слід ураховувати неоднозначність, різноспрямованість впливу
глобалізації на розвиток різних груп країн та галузей сучасного
виробництва. В процесі глобальних структурних трансформацій, що
поступово поширюються на світовий економічний простір, перевагу
отримують галузі обробної промисловості та сфери послуг. Сюди ж
здійснюється перелив капіталу і кваліфікованої робочої сили. Водночас
інші галузі відчувають гострий дефіцит факторів виробництва, посилюється
їх депресивний стан (наприклад, вугільна промисловість).

Іншим наслідком глобальних структурних змін стає процес
деіндустріалі-зації, який розпочався ще в 70-ті роки XX ст. під впливом
світової енергетичної кризи («голландська хвороба» деіндустріалізації).
Нині позитивним проявом деіндустріалізації можна вважати розвиток
сервісної економіки, ноосферизацію виробництва, виникнення космічних
технологій, поступовий перехід до неоекономіки, до постекономічних форм
суспільства. Негативний аспект деіндустріалізації полягає в загрозі
повернення до застарілих, традиційних, архаїчних структур господарства в
ряді країн, що розвиваються, та в перехідних економіках внаслідок їхньої
неконкурентоспроможності та слабкості власної ресурсної бази
економічного розвитку.

Головне завдання країн з так званими виникаючими ринками полягає в
мінімізації вразливості щодо зовнішніх шоків, а також залежності від
іноземних інвесторів, які спрямовують сюди великі потоки так званих
«летучих» капіталів. Найбільшу загрозу глобалізація становить для
багатьох країн, що розвиваються, бо саме вони відчувають гостру нестачу
людського капіталу, інституцій, господарської інфраструктури,
економічних рішень, необхідних для реалізації наявних можливостей.

Промислово розвинуті країни отримують найвідчутніші дивіденди
глобалізації. Шляхом торгівлі, інвестицій, доступу до зовнішніх джерел
ресурсів глобалізація полегшує заміну низько — кваліфікованої робочої
сили за рахунок тих чи інших країн. Питома вага такої робочої сили в
загальних витратах зростає за рахунок скорочення торговельних витрат,
страхування, рівня зарплати і доходів. Тим самим у цих країнах
скорочується податкова база і водночас зростає попит на соціальні
гарантії при падінні можливостей щодо їх забезпечення.

Отже, основними наслідками глобалізації в індустріально розвинутих
країнах світу є такі. По-перше, змінюються підходи до розробки і
здійснення торговельної, промислової та конкурентної політики. По-друге,
зростання внутрішньофірмових трансакцій ускладнює реалізацію економічної
й податкової політики. По-третє, уряди натрапляють на труднощі
електронного управління трансакціями, оскільки зв’язок зростаючого
глобального ринку з географічною територією дедалі послаблюється.
По-четверте, урядам стає важче реалізувати цілі соціального добробуту,
адже мобільність капіталу зменшує ефективність трудового законодавства і
стандарти праці.

Важливим елементом аналізу процесу глобалізації є розгляд її як
багато-рівневої, ієрархічної системи.

Світовий рівень глобалізації визначається зростаючою економічною
взаємозалежністю країн і регіонів, переплетінням їхніх господарських
комплексів та економічних систем. Глобалізація на рівні окремої країни
характеризується такими показниками, як відкритість економіки, частка
зовнішньоторговельного обороту чи експорту у ВВП, обсяг зарубіжних
інвестиційних потоків, міжнародних платежів та ін. Галузевий зріз
глобалізації найкращим чином ілюструється співвідношенням обсягів
зустрічної внутрішньогалузевої торгівлі до світового виробництва галузі,
відповідним показником у сфері інвестицій, а також коефіцієнтом
спеціалізації галузі, розрахованим на основі співвідношення національних
і міжнародних експортних квот галузі. Нарешті, глобалізація нарівні
компанії залежить від того, наскільки ефективно вона диверсифікувала
свої надходження та розмістила свої активи в різних країнах з метою
збільшення експорту товарів і послуг та використання місцевих переваг,
пов’язаних з ширшим доступом до природних ресурсів та відносно дешевої
робочої сили. Ступінь глобалізації компанії не в останню чергу
визначається такими показниками, як міжнародне розосереджування
надходжень від продажів та головних активів, внутрішньофірмова торгівля
та відповідні технологічні трансфери.

Загальною передумовою глобалізації компаній є рівень використання
комп’ютерних і комунікаційних технологій, що дають можливість
розширювати обмін ідеями та інформацією між різними країнами,
збільшувати знання споживачів про іноземні товари. Кабельні системи в
Єгропі й Азії дають змогу фірмам у численних країнах одночасно формувати
регіональний, а іноді й глобальний попит. Завдяки глобальним
комунікаційним мережам створюється можливість координувати виробництво і
спільні цілі у світовому масштабі таким чином, що компанії виробляють у
різних частинах світу один і той самий кінцевий продукт. Скорочення
митних бар’єрів щодо інвестицій і торгівлі переважною більшістю урядів
прискорює відкриття нових ринків для міжнародних фірм, які не лише
здійснюють експорт, а й створюють виробничі потужності для місцевих
виробників. Проглядається також тенденція до уніфікації та соціалізації
глобальної спільноти. Такими є головні особливості глобалізації на
сучасному етапі.

Процес формування елементів глобальної економіки розвивається одночасно
в кількох напрямах. Перший з них пов’язаний зі збутом товарів і послуг
на внутрішньому ринку в умовах, з одного боку, значного зростання
масштабів виробництва, з іншого — відносного насичення потреб усередині
країни саме на товари і послуги національного виробництва. На цій основі
виникає постійна потреба в пошуку зовнішніх ринків для реалізації
валового продукту у вартісній та натурально-речовій формах.

Другий напрям дещо протилежний. Він передбачає широкий вихід на світовий
ринок у зв’язку з відсутністю в національному господарстві всієї гами
засобів і предметів праці, які б забезпечували безперервність і
розширення процесу виробництва. Йдеться про широку закупівлю на
світовому ринку машин та устаткування, нових технологій, сировини,
матеріалів, електроенергії, нафти, газу тощо. Розширення цього каналу
міжнародного економічного спілкування детермінується, з одного боку,
неможливістю й економічною недоцільністю виробництва в межах окремих
країн усієї номенклатури, скажімо, продукції машинобудування. Економічно
вигідніше розвивати міжнародну спеціалізацію та взаємний обмін
продукцією. З іншого боку, запаси природних ресурсів розміщені по
країнах і регіонах украй нерівномірно, що потребує їх певного
«перерозподілу» за допомогою світової торгівлі. Наприклад, на країни —
експортери нафти припадає 37 % загальносвітового видобутку нафти, а
споживають вони всього 15 %, відповідні показники для промислово
розвинутих держав — 15 і 56 %.

Глобальна економіка включає в себе такі головні елементи:

• міжнародну науково-технічну сферу;

• систему міжнародного виробництва;

• світовий ринок і міжнародну торгівлю;

• міжнародну валютно-фінансову систему.

Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентровано
реалізуються у формуванні світового ринку технологій, «ноу-хау»,
патентів і ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. Відповідно
до визначальних тенденцій світового економічного розвитку в сучасних
умовах різко посилюється значення науково-технічних компонентів
господарського зростання як факторів динамізації та якісного
вдосконалення виробництва. Так, обсяг наукової діяльності подвоюється
приблизно кожні 10—15 років, а кількість науковців, за даними ЮНЕСКО, за
останні 50 років зростала майже в 4 рази швидше, ніж загальна
чисельність населення, подвоюючись у розвинутих країнах через 7—10
років. Подвоєння кількості заявок на наукові відкриття та винаходи
відбувається в середньому кожні 2,5—3 роки. Згідно з прогнозами, у ХХI
столітті науково-дослідною роботою буде займатися близько 20 %
працездатного населення. На цій основі посилюватимуться процеси
інтелектуалізації виробництва і праці, зростатиме ефективність
використання всіх ресурсів. Провідні позиції в міжнародному
технологічному обміні міцно утримують США, частка яких у продажу
ліцензій — майже 2/3 світового обсягу. Слідом ідуть Японія, Велика
Британія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург і Швеція. Останнім часом
значну активність у цій сфері виявляють також Австралія, Нова Зеландія,
Бразилія, Мексика, Марокко та інші країни.

За 20 років питома вага товарів, що втілюють у собі високі технології,
збільшилась у міжнародній торгівлі вдвоє. Це сприяє піднесенню
загального рівня світового технологічного розвитку, розширює можливості
використання технологічних ресурсів менш розвинутими в економічному
відношенні країнами. Широка міжнародна кооперація в галузі науки й
техніки, обмін технологією, патентами та ліцензіями формують постійно
діючу міжнародну науково-технологічну систему.

Сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної економіки
викристалізовується нині на основі взаємодії трьох найголовніших
процесів: міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва,
спільної інвестиційної діяльності й спільного підприємництва.
Найвиразніше тут проявляється роль ТНК, спільних підприємств, вільних
економічних (експортних) зон тощо. Відносини у сфері міжнародного
виробництва визначають зміст, динаміку і структуру господарської
взаємодії в інших підсистемах світової економіки.

У процесі посилення глобалізації господарського життя органічно
поєднуються національні та інтернаціональні форми виробництва. На цій
основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво внаслідок
взаємодії в єдиному виробничому процесі різноманітних за своїм
походженням ресурсів і факторів. Найяскравіше це проявляється в
діяльності ТНК, спільних підприємств, при реалізації міжнародних
інвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. У цілому
на вказані форми міжнародного виробництва тепер припадає від 30 до 50 %
матеріального, фінансового й технологічного обороту світової економіки.

Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух
різноманітних ресурсів, що переміщуються між країнами, регіонами,
фірмами та юридичними особами, є міжнародний обіг, світова торгівля. Про
зростаюче значення міжнародної торгівлі в сучасному світовому
економічному розвитку свідчать такі дані. У 1900 році обсяг світової
торгівлі щодо світового валового національного продукту (ВНП) становив
12 %, а в середині 80-х років — уже 26 %. Співвідношення середньорічних
темпів зростання світової торгівлі й світового виробництва в другій
половині XX ст. показане в табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Середньорічні темпи зростання світової торгівлі й світового

виробництва, %

Роки

Світовий експорт

Світове виробництво

1950—1956 8,2

5,2

1957—1966

7,7

4,5

1967—1976

6,8

4,5

1977—1986

3,8

2,5

1987—1994

5,3

2,8

1995

2,4

2,3

1996

5,8

3,0

1997

8,6

2,5

1998

5,5

3,2

1999

8,9

3,3

Наведені цифри переконливо свідчать про випереджаюче зростання
міжнародної торгівлі порівняно з соціальним продуктом. Розгортаються
процеси, пов’язані з поглибленням міжнародного поділу й кооперації
праці, глобалізацією господарських зв’язків, посиленням взаємозалежності
країн і регіонів світу.

Найважливіші тенденції в розвитку міжнародної торгівлі спричинені
вирішальним впливом на її динаміку й структуру сучасної
науково-технологічної революції, радикальних змін, що відбуваються в
системі «наука—техніка—виробництво». Різко загострюється конкуренція на
світових ринках товарів і послуг, посилюються регіоналізація міжнародної
торгівлі та відповідна сегментація єдиного світового ринку; зростає
інтерналізація торгівлі, тобто відносно відокремлюється міжфірмовий
товарообмін з метою економії на ринкових трансакціях; дедалі виразніше
проявляються процеси натуралізації товарообміну (бартер), особливо між
державами колишнього СРСР, що загрожує відкинути ці відносини на рівень
простої форми обміну.

Обсяг світового експорту досяг у 1997 р. близько 5,5 трлн. дол. Серед
найбільших експортерів — США, Німеччина, Японія, Франція, Велика
Британія, частка яких становить майже половину світової торгівлі. Серед
провідних країн за обсягом експорту на душу населення — Сінгапур,
Гонконг, Бельгія, Швейцарія, Нідерланди.

Істотні зрушення стались у структурі світового товарного експорту.
Головна і зрештою довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному
товарообороті збільшується частка готових промислових виробів при
відповідному зменшенні питомої ваги сировинних товарів.

Важливою функціональною складовою економічної структури світу є
міжнародна валютно-фінансова система, В умовах стрімкого розширення
ринкових відносин за рахунок держав Центральної, Південно-Східної Європи
та колишнього СРСР роль цієї суто економічної сфери світового
господарського життя незмірно посилюється, збільшуються масштаби та
обсяги міжнародних фінансово-кредитних операцій, зростає кількість
суб’єктів валютно-фінансових відносин, з’являються нові міжнародні та
регіональні валютно-кредитні організації. За оцінками, річний обсяг
міжнародних фінансових операцій у 10—15 разів перевищує масштаби
світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн. дол.

Найхарактернішими ознаками міжнародної валютно — фінансової системи є:
наявність «плаваючих» валютних курсів, що функціонують на основі
Ямайських угод (1976 р.); диверсифікація ліквідних засобів унаслідок
впровадження в обіг міжнародних спеціальних прав запозичення (СПЗ) та
регіональних (євро) валют, підвищення ролі в міжнародних розрахунках
валют провідних індустріальних держав (США, Японії, Німеччини, Англії,
Франції); функціонування розгалуженої системи міжнародних фінансових
центрів, що забезпечують переміщення фінансових ресурсів у світовому
масштабі; створення світової телекомунікаційної мережі (СВІФТ), яка
об’єднує міжнародну валютно-фінансову систему в органічну цілісність,
надає їй відчутних рис глобального характеру.

Світові гроші — головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є
логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального
застосування. Міжнародну валютну систему складають два головні грошові
блоки: резервні національні валюти та наднаціональні валюти. Головна
функція міжнародної валютної системи — ефективне опосередкування
платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення
сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу
праці.

На основі всебічного розвитку валютно-кредитних відносин замкнуті
економічні системи (як це було ще донедавна в колишньому СРСР)
трансформуються у відкриті, що зумовлює їхнє взаємне зближення,
інтегрування в глобальній економіці.

Глобалізацією можна назвати процес зміщення у напрямі створення більш
інтеґрованої та взаємозалежної світової економіки. Цей процес має дві
основні складові: глобалізацію ринків і глобалізацію виробництва.

Глобалізацією ринків називається процес об’єднання історично
відокремлених і відмінних між собою національних ринків в один великий
ринковий простір. Часом доводиться чути, що смаки й уподобання
споживачів різних націй починають змінюватися у напрямку певної
глобальної норми і таким чином сприяють утворенню глобального ринку.
Всесвітнє визнання таких споживчих товарів, як кредитні картки
«Сiticorp», напої «Соса Соlа», джинси «Levi’s», гамбургери «МсDоnald’s»,
часто наводять як приклади, що підтверджують наявність цієї тенденції.
Продаючи стандартизовані види продукції в усьому світі, ці компанії
допомагають створювати глобальний ринок. Щоб взяти участь у формуванні
глобальних ринків і скористатися перевагами від їх глобалізації,
компанія не обов’язково має дорівнювати за масштабами згаданим
транснаціональним гігантам.

На сьогоднішній день більшість глобальних ринків не є ринками споживчих
товарів — у цій сфері національні смаки та уподобання часто виявляються
настільки різними, що гальмують процес глобалізації. В основному
глобальними є ринки товарів промислового призначення і товарів для
задоволення універсальних потреб в усьому світі. До цієї групи належать
ринки алюмінію, нафти, пшениці, ринки товарів промислового призначення,
таких, як мікропроцесори, мікросхеми комп’ютерної пам’яті, реактивні
літаки комерційного призначення, ринки фінансових активів.

У глобальному масштабі одні й ті самі фірми часто є конкурентами на
ринках різних країн. Так, конкурують між собою «Соса-Соlа» та «Рерsі»,
«Fоrd» і «Тоуоtа», «Воеіng» та «Аіrbus», «Nintendo» та «Segа». Як тільки
одна з фірм виходить на ринок країни, куди ще не дісталися її
конкуренти, останні одразу ж поспішають туди, щоб не дати їй можливості
скористатися перевагами свого монопольного становища. Ці фірми приносять
із собою численні активи, що добре прислужилися їм на інших національних
ринках, у тому числі свою продукцію, оперативні й маркетинґові
стратегії, торговельні марки тощо. У такий спосіб національні ринки
певною мірою стають одноріднішими. Відмінності між ними стираються.
Оскільки конкуренти переслідують один одного по всьому світу, названі
транснаціональні корпорації стають важливою рушійною силою для процесу
конвергенції різних національних ринків у єдиний, глобальний ринок,
ступінь однорідності якого постійно зростає. Внаслідок цих процесів у
дедалі більшій кількості галузей, поняття національного ринку
зменшується. Немає сенсу казати про «німецький»,
«американський»,»бразильський» чи «японський» ринки; для багатьох фірм
існує лише один глобальний ринок.

Глобалізацією виробництва ми називатимемо тенденцію до виробництва
товарів або надання послуг у будь-якій точці планети, де існують
сприятливі відмінності у кількісних або якісних факторах виробництва
(таких, як робоча сила, енергія, земля та капітал). Діючи в такий
спосіб, компанії сподіваються скоротити свої загальні витрати і
покращити якість чи функціональність продукції, яку вони пропонують на
ринку, а отже, одержати переваги в конкурентній боротьбі. Розглянемо,
наприклад, останню комерційну розробку компанії «Воеіng» — реактивний
авіалайнер «Воеіng-777».

Модель 777 складається з 132500 основних вузлів і деталей, що
виробляються 545 фірмами-постачальниками з усього світу. Частково така
стратегія виробництва пояснюється тим, що розкидані по всій планеті
постачальники «Воеіng» є найкращими в світі у своїй галузі. Результатом
створення глобальної мережі постачальників є якісніший кінцевий продукт,
що підвищує шанси «Воеіng» вибороти у своїх конкурентів більшу частку
замовлень на постачання літаків по всьому світу. Крім того, стратегія
«Воеіng» на розміщення частини виробництва за кордоном підвищує шанси
цієї компанії на отримання великих замовлень на літаки від авіакомпаній
тих країн, де розміщені заводи з виробництва деталей для літаків.

Глобальне розосередження виробничої діяльності характерне не лише для
таких гігантів, як «Воеіng». Нерідко набагато менші фірми діють так
само. Роберт Райх (Robert Reich), колишній секретар з питань зайнятості
в адміністрації президента Клінтона, вважає, що розосередження
виробничої діяльності серед великої кількості постачальників з різних
країн призводить до створення продукції, що є «всесвітньою» за своєю
природою, — «глобальної продукції». Проте, як і у випадку глобалізації
ринків, не слід перебільшувати значення та вплив цього процесу, адже
оптимальному розосередженню виробничої діяльності фірм на території
різних країн світу заважають численні перешкоди. До їх числа належать
формальні та неформальні торговельні бар’єри між різними країнами,
бар’єри для зовнішніх інвестицій, високі транспортні витрати, а також
проблеми економічного та політичного ризику.

Втім, попри всі перешкоди, людство поступово просувається до
майбутнього, для якого буде характерним високий ступінь глобалізації як
ринків, так і виробництва. Основними складовими є сучасні фірми, всі дії
яких, можливо, й неусвідомлено, сприяють прискоренню процесів
глобалізації. Ці фірми просто намагаються, як і належить, ефективно
реаґувати на зміну умов свого робочого середовища.

2.2. Розвинуті країни та їх роль у глобалізації

Передові сучасні політичні діячі і вчені-дослідники закликають людство
свідомо прийняти виклики і загрози глобалізації розвитку як неминучість
і як нову можливість розвитку та прогресу і активно використовувати ці
нові можливості. Єдино можливою відповіддю людства на виклики і загрози
глобалізації є світова солідарність, єднання світу, глобальна
інтеграція, глобальна справедливість і глобальна демократія. Приймаючи
виклик глобалізації, людство повинно знайти в собі сили, щоб піднятись
до рівня справедливої глобалізації для всіх народів і для всіх громадян
світу. Переможців у глобалізації не повинно бути і об’єктивно бути не
може. Глобалізація — це спільна доля людства. Якщо деякі країни —
світові лідери зроблять спробу силою взяти лише собі всі досягнення
глобалізації і його позитиви, а негативні результати перекласти на плечі
слабких країн, світова катастрофа стане неминучою, бо людство зіткнеться
з незворотним процесом глобальної деградації.

Великі «глобальні» країни, такі як США, Японія, Китай, Індія, Росія,
Європейський Союз несуть особливу відповідальність за розробку нових і
менш жорстких правил «глобальної гри». Вони повинні відмовитись від
політики глобального тиску сильних країн на менш розвинені країни та
країни перехідного періоду. Цього об’єктивно вимагають і їхні власні
інтереси і весь хід світового розвитку.

На сьогоднішній день особливо гостро проявляють себе нові
закономірності, які діють синхронно і однонаправлено. Це, по-перше,
колосальне зростання масштабів глобалізації, по-друге, стрімке
прискорення процесів глобалізації, по-третє, посилення і поглиблення
глобальної інтеграції. Відмінити, відкласти, загальмувати глобалізацію
нікому не вдасться. Неможливо сховатись від глобалізації або спрямувати
її лише в своїх егоїстичних інтересах, як того хочуть деякі великі
країни. Досвід показує, що під ударами глобалізації не здатна вистояти
жодна окремо взята супермодерна фінансова імперія, навіть така як Японія
чи США.

Глобальний егоїзм країн-лідерів — одна з найбільших сучасних загроз
людству. Він призводить до глобальної нерівності країн і людей світу
через нерівність технологій та умов життя розвинутих країн та менш
розвинутих країн. Протягом надто великого історичного періоду, та навіть
і в XX столітті «передові» країни світу, виходячи з абсурдно зрозумілих
егоїстичних інтересів усі свої міжнародні і глобальні стратегії будували
на тому, щоб перемогти в конкурентній боротьбі ослаблені країни. Вони не
розуміли і ще не розуміють, що перемога над слабкими ослаблює
«переможців» і веде їх до неминучої деградації, яка матиме незворотний
характер.

Загроза посилення глобальної нерівності йде разом із глобальною загрозою
світового поневолення окремої людини, соціальних груп, цілих суспільств
і націй-держав (Папа Павло II, 2000). Про це свідчать і нові тенденції
світового розвитку. В цьому світлі майбутня світопобудова, перспективи
домінування західної цивілізації не видаються вже оптимістичними навіть
представникам Заходу, таким як Г. Шредер, Г. Коль, Ж. Ширак, Б. Клінтон,
Т. Блер, Ф. Гонсалес та інші. Це стосується і Європейського Союзу, який
егоїстично дискримінує Україну відносно її реінтеграції з Європою.

Бажаний для Заходу прорив на новий, небачено високий рівень технологій
на користь лише «передових» країн не відбудеться, бо технологічно
відсталий і деградуючий глобальний ринок неминуче зупинить цей прорив.
Глобальні країни-лідери сьогодні поставлені перед стратегічною
альтернативою: або забезпечити поступовий, еволюційний, якісно новий
розвиток всього глобалізованого світу, або зіткнутися з такими новими
глобальними проблемами, з якими вони будуть самі неспроможні справитись,
а світ і світовий ресурс для них уже буде втрачено назавжди.

Що ж заважає розвитку глобального світу як єдиного цілого? Надто велика
кількість населення світу? Чи може надто великі масштаби зубожіння
відсталих країн? Очевидно, що цьому заважає західний менталітет егоїзму
і бажання зберегти «зверхність». Комплекс зверхності Заходу в поєднанні
з комплексом меншовартості відсталих країн є головною причиною
відсутності глобальних стратегій розвитку і стратегій глобалізації
розвитку не тільки для усього світу, але навіть і для самих західних
країн, в тому числі і країн «великої сімки» (США, Канада,
Великобританія, ФРН, Франція, Японія, Італія).

Дослідження останніх років, проведені як на Заході, так і на Сході,
переконливо показують, що некерована або егоїстично керована Заходом
глобалізація неминуче призведе до глобальної “загибелі” світу, до кінця
його гуманістичної «людської» історії і до початку технотронної історії
світу, де людині буде відведена другорядна роль в умовах далеко не
солодкого технотронного рабства. Це призведе до незворотних негативних
змін у розвитку людської цивілізації. Сучасна світова демократія, яка є
ще дуже далекою від високих рівнів розвитку, впаде в «технократичну»,
технотронну підпорядкованість, що призведе до негативної зміни самого
характеру розвитку цивілізації. Це буде розвиток не для людини, як вищої
цінності, а проти людини. А для кого ж і для чого ж? Розвиток для
розвитку, чи розвиток для розвитку технотронних ідолів? Знову перед
людством виникає загроза глухого кута в розвитку.

Цей глухий кут є набагато складнішим від глухого кута тотальної
індустріальної цивілізації, коли в таких країнах, як колишній СРСР,
штучним і фальшивим гаслом розвитку було: «Копай кар’єр глибше, добувай
залізної руди більше, виплавляй металу більше, виробляй ще більш потужні
екскаватори, щоб копати кар’єр ще глибше…», а людина випала з системи
цінностей і деградувала. В умовах технотронно-інформаційної ери людина
вже не зможе «випасти з системи», вона буде зомбована системою і буде
назавжди підкорена глобальним технотронним світом. Через Інтернет, інші
такого роду системи людству буде нав’язане створення глобального
середовища взаємозв’язку і взаємодії. На це піде приблизно 50 років XXI
століття. В процесі глобальної інтернетизації буде поетапно запроваджено
нову ідеологію і нову форму соціальної організації — глобальний і
транснаціональний корпоративізм. Саме він стане новою ідеологією
світового розвитку. Саме він диктуватиме формування глобальних і
національних стратегій і політик розвитку в рамках нових надмогутніх
політико-фінансових, інформаційно-адміністративних світових корпорацій
типу «Майкрософт».

В історії людства, особливо в XX столітті, вперто пробивали собі дорогу
глобальні нації-держави (США, СРСР, ФРН, Великобританія, Франція,
Японія, Китай, Індія). В XXI столітті більшість з них стануть воістину
глобальними корпоративними державами. Саме вони будуть носіями доктрин —
корпоративізму і глобального нео-корпоративізму.

Глобальний корпоративізм країн «великої сімки» поки що є дуже обмеженим
і егоцентричним. Проблеми світу ці країни схильні вирішувати з позицій
своїх національних і групових інтересів. Вони поки що не здатні
піднятись на новий рівень бачення світу, не здатні розробити і
реалізувати глобальну стратегію взаємодопомоги і кооперації як основи
спільного сумісного виживання. Немає ознак того, що саме ці
країни-лідери світу забезпечують сучасний розвиток концепцій та ідей
глобального корпоративізму, виходячи з умов та імперативів подолання
глобальної кризи. Вкрай низькою за рівнем і дією залишається глобальна
колективна відповідальність провідних країн світу. Парадокс сучасного
етапу глобалізації полягає і в тому, що на його фоні паралельно з
процесами глобальної інтеграції інтенсивно ідуть процеси сучасної
цивілізаційної диференціації і роз’єднання світу. Зіткнення західної і
ісламської цивілізацій стало більш ніж серйозною проблемою. Цей конфлікт
став загрозою для всього людства.

У зв’язку з цим виникає запитання, а чи не є глобальна відчуженість
європейців до Росії, а за інерцією і до України, закономірністю, а не
історичним непорозумінням чи злою волею. Сучасні дослідники (Б.
Гаврилишин, А. Гуцал та інші), обгрунтовано наголошують, що ситуація
України, як нової безсумнівно глобальної держави є ситуацією між двома
глобальними цивілізаціями — європейською і азійською, що тепер
«розходяться» до своїх витоків. Потенційна можливість створення
глобальної євразійської цивілізації об’єктивно не стоїть на порядку
денному XXI століття. Говорячи про Україну як нову велику європейську
державу, яка прагне відновити своє місце в Європі, дослідники і
політичні лідери відзначають вкрай суперечливий і негативний феномен
«зникнення» України з глобальної (світової) бізнесової і
інтелектуально-культурної арени наприкінці 90-х років XX століття.
Незважаючи на те, що європейці цього «недобачають», історичним
імперативом XXI століття для України є і залишається реінтеграція з
Європою і глобальна інтеграція в світові структури, але не як «бідного
родича» нового глобального світу, а на підставі інтенсивного зростання
міжнародної конкурентоспроможності завдяки випереджаючого внутрішнього
розвитку інноваційного типу, в основі якого великий інтелектуальний
потенціал нації і працелюбність народу, який пізнав ціну праці.

Зростання ролі і місця інтелектуальної і гуманітарної глобальної
інтеграції вступає у суперечність із глобальною теорією
трансатлантичного економізму. Але тут можливі компроміси, оскільки в
нову еру інтелектуальної глобальної економіки трансатлантичний економізм
або буде неминуче піддано інтелектуалізації, або він зійде зі сцени.
Тому, оцінюючи перспективи України щодо реалізації її «глобального
замислу» — інтеграції в Європу, слід ще раз наголосити, що наздогнати
Європу Україна не зможе. Вона через внутрішній
інтелектуально-інноваційний розвиток має Європою знову стати і тоді
європейці прийдуть до неї по науку. І це трапиться вже в першій половині
XXI століття. Але вже сьогодні ми повинні розпочати творчу конкуренцію з
Європою за безпеку і якість розвитку.

Важливою сучасною прикметною рисою економіки США та інших економічно
розвинених країн Заходу є систематична еволюційна трансформація під
тиском нових і високих технологій. Цю трансформацію не слід змішувати з
поняттям системної трансформації, або трансформації неринкової економіки
до ринкової системи, що є характерною для нових незалежних країн
Центральної і Східної Європи. Історичний досвід Америки свідчить, що
колишня колонія і нація фермерів змогла досягти космічних висот завдяки
впровадженню машин та нової технології під час «промислової революції».
Наступні революційні технологічні перетворення сталися вже в XX сторіччі
— комплексна механізація, автоматизація, кібернетизація,
інформати-зація, елекронізація, і, нарешті, перехід до
технотронно-інформаційної ери.

Велику трансформацію економічної і промислової політики США можна
побачити, оцінюючи еволюцію цієї країни щодо політики у міжнародній
торгівлі та за рівнем її інтеграції у світову економіку. Аж до кінця
Другої світової війни США вели жорстку протекціоністську політику.
Протекціонізм став однією з причин Великої економічної депресії в США
30-х років. Тому після війни США перейшли до стратегії вільної торгівлі,
або стратегії відкритої економіки. Ця стратегія дала свої позитивні
результати, але вже починаючи з 70-80-х років багато галузей
промисловості США почали відчувати реальні загрози з боку потужних
іноземних конкурентів. Почав зростати дефіцит торговельного балансу.
Виникла загроза економічній безпеці країни, міжнародній
конкурентоспроможності, почалось падіння питомої ваги США в загальному
обсязі світової економіки. Міжнародна економічна безпека стала
найважливішим пріоритетом національної і міжнародної стратегії США.

Розглянута на прикладі США економічна еволюційна трансформація є
характерною і для інших країн світу, незважаючи на специфіку кожної
країни. Тобто економічна трансформація має глобальний характер. На
особливу увагу заслуговує досвід Європи і Південно-Східної Азії. Тут
трансформації економіки, і особливо промисловості проходили в класичних
формах і досягли найвищого рівня. На нинішньому етапі трансформація
економік як динамічний процес остаточно і реально, і не лише як
закономірність, набула глобального характеру. Вже практично немає
країни, яку б не торкалась глобальна трансформація. В процесах
економічної трансформації все більш провідне місце займає приватизація,
масштаби якої набули глобального характеру. Але не слід забувати, що за
своєю природою приватизація відрізняється, диференціюється від регіону
до регіону і навіть від країни до країни. Для Заходу приватизація
означає передачу державою деяких своїх функцій приватному сектору. В
країнах Центральної та Східної Європи приватизація означає зміну форм
власності від державної до акціонерної в рамках переходу від
надцентралізованої державної економіки до ринкової.

Сучасні національні і міжнародні економічні стратегії приділяють і
будуть приділяти особливу увагу таким новим аспектам економічного
розвитку і економічного зростання як загальна організація економіки, й
конкурентоспроможність, стабільність і стійкість та здатність до
виживання в екстремальних умовах, а також до саморозвитку в будь-яких
ускладнених умовах внутрішнього і зовнішнього середовища. В останній
період сучасної економічної історії все більшого значення набуває
категорія економічної безпеки. Вона трактується як на рівні національної
економіки, так і на міжнародному рівні.

Класичні економічні теорії XIX століття не дають повного висвітлення
категорій національної і міжнародної економічної безпеки. І це
зрозуміло. Сучасна національна економіка, тобто і економічна система, і
структура народного господарства повинні бути організовані так, щоб
забезпечити не лише нормальне функціонування економіки, а й мінімізувати
всі загрози її стійкості, стабільності, здатності до виживання і до
підвищення ефективності і конкурентоспроможності.

Кожна національна економіка розвивається не в якомусь ідеальному
вакуумі, а цілком реальному навколишньому економічному і політичному
середовищі. Слід розрізняти внутрішнє середовище і зовнішнє, або
міжнародне економічне середовище. Як внутрішнє, так і зовнішнє
навколишнє середовище ніколи не буває ідеально стабільним і сприятливим.
Воно завжди включає складну сукупність загроз і нових можливостей
розвитку. Внутрішнє середовище більшою мірою підконтрольне національним
системам управління і регулювання, ніж зовнішнє, яке формується під
впливом величезної сукупності різнонаправлених факторів. Деякі з них
носять регіональний і навіть глобальний характер.

У певні періоди розвиток національної економіки кожної країни об’єктивно
входить у надзвичайно складну фазу. І тоді питання економічної безпеки
стають найбільш пріоритетними. Саме в такій історичній фазі перебуває
сьогодні група республік колишнього СРСР, в тому числі Україна. Тут
одночасно йде зміна суспільно-економічної формації, ведеться радикальна
реформа економічної системи на фоні структурної кризи і найгострішої
загальноекономічної кризи, викликаної в тому числі надмілітаризацією
економіки в умовах колишнього СРСР.

Не менш складним є регіональне і глобальне навколишнє середовище для
економічного розвитку цих країн і перш за все України. Впродовж довгого
часу це був режим неприродного економічного розвитку в умовах
тоталітарних імперій, в яких Україні відводилась роль розвиненої
колонії. В останній період після проголошення незалежності зовнішнє
економічне і політичне оточення України характеризується різким
посиленням економічного тиску, спробами економічної блокади і «холодної
економічної війни» з боку низки крупних держав, у тому числі й сусідніх.
В стратегіях і політиці зарубіжних країн аж до останнього часу було
відсутнє розуміння ролі і місця України як важливого фактора політичної
стабілізації і міжнародної економічної безпеки. Лише починаючи з 1993
року США, Німеччина і деякі інші країни включили існування незалежної,
економічно сильної України в свої національні інтереси і стратегії. Це
значно покращило її зовнішнє навколишнє середовище, зупинило прояви
економічної агресії, блокади і війни. США надали Україні режим
найбільшого сприяння в торгівлі і режим преференцій, а також велику
допомогу, яка через існування ряду причин почала реалізовуватись
починаючи практично лише з 1995 року. Під впливом США і провідних країн
Європи міжнародні фінансові організації, такі як Міжнародний валютний
фонд, Світовий банк нададуть Україні багатомільярдні пільгові кредити.

Це дасть можливість провести стратегічні стабілізаційні заходи, посилити
економічний суверенітет України, зменшити зовнішню економічну і ресурсну
залежність від сусідів-монополістів і розпочати радикальні економічні і
структурні реформи, що приведе до покращання внутрішнього економічного
середовища і посилення економічної безпеки.

Захист економічного суверенітету кожної держави є найвищим національним
пріоритетом. Зовнішня економічна залежність має свій критичний рівень і
межі, за якими іде втрата реального державного суверенітету. Економічна
могутність держави, економічна сила країни, її економічний потенціал і
можливості економічного розвитку і прогресу рівною мірою залежать від
сукупності факторів зовнішньої і внутрішньої безпеки. Тому в сучасних
концепціях економічних стратегій і політик ряду зарубіжних країн (США,
ФРН, Японія) особливе місце відводиться питанням захисту економічного
потенціалу, тобто питанням економічної безпеки. В цих країнах вже
інвестовано великі інтелектуальні зусилля на розробку стратегій
економічної безпеки, на вдосконалення системи стратегічної економічної
розвідки і прогнозування.

Відомо, що на сьогоднішній день незалежні країни — колишні республіки
СРСР, у тому числі й Україна, знаходяться в центрі уваги. Слід виходити
з геополітичного місця і ролі та потенційного значення України як
могутнього фактора стабілізації в Європі і Євразії.

З огляду на стратегічні критерії, наших зарубіжних політичних і
економічних партнерів найбільше цікавлять такі питання як специфіка,
характер і перспективи нинішньої глибокої економічної кризи і кризи
управління, межі можливого спаду виробництва, масштаби економічних
можливостей і загроз для зарубіжних інвесторів, ємкість (нинішня і
перспективна) національних ринків України, потенцінна
конкурентно-спроможність економіки в цілому та її складових частин,
економічні й ресурсні резерви, реальна мобільність та ефективність
робочої сили, легальна захищеність зарубіжних інвестицій і можливості
комерціалізації науково-технологічного потенціалу, можливі наслідки
повного економічного краху. Всі питання розвитку перехідної економіки
України є предметом особливої зацікавленості зарубіжних аналітиків.

Радикальні економічні реформи, приватизація, економічна демократія,
зростаюча господарська (економічна) самодіяльність населення посилюють
інтенсивність економічної динаміки і формують передумови для
соціально-економічного прогресу.

На порозі XXI століття стався величезний глобальний вибух — крах
тоталітарних політичних, економічних і соціальних систем, внаслідок
якого кардинально змінилась глобальна ситуація і загальна політична
картина світу. Розпад СРСР і світової системи соціалізму, ліквідація
Варшавського пакту, реінтеграція Німеччини, інтенсивна інтеграція
Західної Європи, створення великої кількості нових незалежних держав в
Європі та Євразії, зміни політичних і соціальних систем у нових
незалежних країнах, посилення процесів глобальної інтеграції- все це
матиме величезні історичні наслідки. Під впливом цих процесів на порозі
XXI століття світ зіткнувся з низкою нових глобальних проблем, до
вирішення яких він не був і ще не є підготовленим. Серед цих нових
проблем найважливіше місце посідають проблеми виживання, трансформації і
розвитку.

Без успішного вирішення означених проблем не можна сподіватись на
безпечне майбутнє. Глобальна безпека сьогодні зіткнулась з новими
небаченими раніше загрозами, специфічну природу яких ясно видно на
прикладі колишньої Югославії. Модель югославської трагедії є глобальною
і може повторитись і на території колишнього СРСР. Для України,
виникнення і становлення якої як великої незалежної європейської держави
є по суті глобальним історичним і політичним феноменом, проблеми впливу
глобальних трансформацій і глобальної інтеграції повстали з особливою
силою. Якщо протягом найближчих 5-10 років Україна не інтегрується у
світові і європейські політичні та економічні структури, вона не матиме
історичної перспективи як незалежна держава. Рішення будь-яких
актуальних національних проблем не дадуть бажаних результатів, якщо ці
рішення не виходитимуть з повного урахування впливу глобальних факторів.
Цим визначається особливе значення розробки національних і міжнародних
стратегій нових незалежних країн, у тому числі України. Цим визначається
особлива актуальність і значимість наукових досліджень у галузі
політичної і економічної глобалістики

Вчені вважабть, що одним з головних завдань співробітництва XXI століття
є пошук можливостей для формування глобальних міжнародних стратегій
співробітництва і забезпечення на цій основі гарантій і передумов
національної і міжнародної безпеки. Відома формула Римського клубу:
«Мислити глобально, діяти локально» — повинна знайти своє втілення.
Необхідно суттєво розширити традиційне визначення і розуміння проблеми
міжнародної безпеки (безпеки виживання, існування і розвитку) через
глобальну інтеграцію і співробітництво. Вона розглядається як
комплексна, багатоаспектна проблема не лише завдяки введенню додаткових
чинників та вимірів в економічній, екологічній, інформаційній та
соціальній сферах, але й завдяки «правам і свободам» людини над правами
держави.

Наприкінці XX століття людство полинуло до нового складного етапу
історії — до епохи глобальних потрясінь, криз і трансформацій. Суть
нових глобальних трансформацій полягає перш за все в переході від одного
світу з його двома протилежними соціально-політичними системами, двома
ворогуючими військово-політичними блоками і глобальною конфронтацією до
якогось нового стану. Але не тільки в цьому. Ліквідація тоталітарних
політичних і економічних систем, демократизація і відкритість
суспільства, включаючи економічну демократію — це також найважливіші і
суттєві складові нової стадії трансформацій.

Сьогодні наука ще не має остаточної відповіді на запитання про характер
нових глобальних трансформацій. Очевидно, що замість двополярного новий
світ може стати або багатополярним, або однополярним. Але чи існують
гарантії проти реставрації тоталітарних систем і держав, чи
безповоротною є «холодна війна», чи не замінить її «холодний мир», чи
достатньо підстав сподіватися, що на зміну епосі конфронтації прийшла
епоха співробітництва і розвитку на базі співробітництва? Ці і багато
інших важливих запитань ще не знайшли відповіді. На рівні робочих
гіпотез на нинішньому перехідному етапі є можливими всі сценарії
розвитку подій аж до реставрації тоталітарних систем включно. Питання в
тому, чи будемо ми мати хоча б мінімальний набір сил і чинників протидії
такому можливому розвитку. Наприклад, теоретично є можливим, хоч
практично і малоймовірним, новий варіант двополярності. Хоч багато
вчених і політиків вважають, що перетворення Росії в нову наддержаву є
нереальним, ця точка зору нам здається не досить обґрунтованою. Тут все
залежатиме від внутрішнього розвитку Росії, від її здатності притягати й
об’єднувати навколо себе інші країни і від загального балансу сил. В
усякому разі фактор Росії залишається фактором глобального характеру, а
її прагнення як до великої світової держави і наддержави є реальною
політикою і стратегією, про що свідчить феномен Білорусії, спроби
«білорусизації» інших країн — багатьох колишніх республік СРСР. Крім
того, на роль великих держав і навіть наддержав вже реально претендують
Японія, Німеччина і навіть Китай. Слід особливо відзначити і фактор
інтегрованої, об’єднаної Європи, яка стає, поряд зі США, глобальним
силовим центром.

На рівні наукових гіпотез сьогодні можна вважати найбільш вірогідними
сценарії багатополярного або однополярного світу. Обидва вони є
можливими, бо на користь кожного з них діють могутні фактори —
політичні, економічні і військові. Але їх порівняльні переваги потрібно
і можливо визначати лише з точки зору глобальної політичної динаміки. А
вона сьогодні ще не досить рельєфно окреслена. Разом із тим немає
сумнівів, що крах двополярної конфронтаційної структури створює не лише
безпрецедентні історичні можливості, а й нові небезпеки і загрози
людству.

Серед цих нових можливостей є взаємозалежність, інтеграція та
глобалізація політичних і економічних процесів і структур як основа для
широкого міжнародного співробітництва. Серед нових небезпек і загроз —
відсутність стабільності, безконтрольність і некерованість регіональних
і глобальних процесів. Двополярність у системі СРСР-США, хоч і викликала
значні загострення і конфронтації, але врешті-решт означала і певну
стабільність і збалансованість контролю глобальних процесів. Сьогодні ми
дивимось на той минулий розкол світу в системі двополярності як на
архаїзм, але та стара глобальна система забезпечувала відносну
стабільність через політику і відповідні механізми стримування. Таку
стабільність і контроль в умовах однополярної або багатополярної системи
можливо буде знову відновити лише через глобальне співробітництво і лише
на певному його рівні. Звідси глобальна інтеграція і глобальне
співробітництво стають безальтернативними. Сучасний перший етап
глобальної трансформації і переходу об’єктивно несе в собі
нестабільність. Простота і відома симетрія глобальної ситуації
двополярного світу поступились місцем невизначеності і дестабілізації,
що видно з прикладу відносин США-Росія, Росія-Україна, Росія-інші
республіки колишнього СРСР, США-колишня Югославія та інші.

Ця невизначеність і нестабільність є великою загрозою для загального
миру і безпеки. Для глобального світового розвитку і в наші дні, як і в
епоху «холодної війни», є характерними великі і глибокі суперечності і
конфлікти, територіальні претензії, етнічна ворожнеча й релігійна
нетерпимість. Усе це разом взяте створює картину глобальної
нестабільності. Тому, як нам здається, і в теоретичних пошуках, і в
практичній політиці і старі, і новостворені країни повинні шукати
загальноприйнятні механізми забезпечення стабільності міжнародної
безпеки. Аналіз показує, що це стане можливим лише на основі пошуку
ліній збігу стратегічних інтересів. Дослідники приділяють велику увагу
визначенню сучасних і прогнозуванню майбутніх національних і міжнародних
стратегічних інтересів провідних країн світу. Чи можуть, наприклад, США
мати довгостроковий інтерес до стратегічного партнерства з Україною? Які
політичні й економічні інтереси можуть дати поштовх формуванню
партнерського трикутника США-Україна- Росія, якщо він є реально
можливим?

Серед ще не досліджених і не вирішених питань сучасності є і велике
питання про нову політичну алгебру полюсності. З огляду на попередні
первинні дослідження вчені схиляються до висновків, що загальна
тенденція сучасності — це рух до політичної багатополярності. Але це
лише робоча гіпотеза, бо багато чинників впливу і аспектів розвитку ще
не вивчено і не визначено. Поки що ясно одне: рух до багатополярності не
може бути спокійним, простим і мирним. Глобальна перспектива і
стратегічна мета є безальтернативною. Людство, якщо воно хоче вижити й
розвиватись, повинне рухатись до побудови нового світового порядку,
демократичного і справедливого, в центрі якого мусить бути людина. Та чи
зможе людство усунути головну загрозу — загрозу нової «холодної війни»?
Готової відповіді на це запитання ще немає, але дослідження цього
наукового напрямку ведуться вже декілька років, адже потрібні нові
підходи, нові погляди і нові результати.

3. ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ В СИСТЕМУ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ

Одним із головних виявів глобалізації економіки виступає здійснення
трансформацій в постсоціалістичних країнах, що відбуваються в процесі їх
переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки. Перед цими
країнами постають завдання в короткий історичний строк здійснити
радикальні економічні реформи та інтегруватися в світове співтовариство.

Сьогодні вже чітко окреслилися певні спільні риси, шляхи, якими йшли всі
країни, що обрали ринкову модель. Це, передусім, широкі свободи,
приватна власність, конкуренція, свобода входу на ринок та виходу з
нього, обмежена влада урядовців та держави взагалі.

Але треба визнати, що старт реформ в Україні, як і в інших колишніх
республіках СРСР, був складніший, ніж в країнах Центральної та Східної
Європи, тому що Україна до недавнього часу не мала своєї державності, а
отже — всіх необхідних складових соціально-економічної системи. Тому
можна казати, що системні трансформації в Україні носять більш глибокий
характер.

За роки незалежності в Україні створено елементи нової
соціально-економічної системи, такі, як інститут приватної власності і,
відповідно, клас приватних власників, інфраструктура ринку, вільна
конкуренція, власні банківська, фінансова та податкова системи, власні
гроші і національний бюджет, прикордонна та митна системи тощо.

Але трансформаційні процеси в Україні не обмежуються перебудовою її
соціально-економічного устрою. У сучасному світі міжнародне економічне
життя перебуває на етапі глобалізації, тобто більшість країн втягнуто в
єдиний економічний простір. Тому курс України на активне входження у
світогосподарські зв’язки є природним. Практикою доведено, що країни,
які активно беруть участь у міжнародному розподілі праці, неодмінно
роблять успіхи в економічному і культурному розвитку.

Втім, не применшуючи значення інтеграції України в світове
співтовариство, слід зазначити, що завдання входження України в
економічні структури на континенті і утворення єдиного внутрішнього
ринку на загальноєвропейському просторі не слід розглядати як окрему
систему. Ці процеси в умовах сучасної міжнародної кооперації
виробництва, розподілу праці, стану науково-технічної сфери є передусім
засобом вирішення соціальних, гуманітарних, екологічних проблем,
збереження та оздоровлення навколишнього середовища, встановлення
необхідних пропорцій суспільного виробництва, підвищення життєвого рівня
громадян. Поза таким широким смисловим контекстом інтеграційні заходи
позбавлені обґрунтованої цільової спрямованості.

Політичні успіхи в сфері зовнішньої політики України, прагнення діяти
згідно з міжнародними нормами, дотримання укладених угод привели до
зростання авторитету і поваги до України з боку світового
співтовариства, посилення її ролі при вирішенні глобальних і
регіональних проблем, зокрема проблем європейської безпеки. Разом із тим
слід визнати, що занадто оптимістичними є сподівання щодо швидкого
перетворення України у рівноправного партнера розвинених країн Заходу.
Цьому перешкоджає кризовий стан економіки країни, низька ефективність і
культура виробництва, широке застосування застарілих технологій.

Спрямовуючи свої погляди в Європу, треба пам’ятати, що інтеграція країни
у світову економіку — це послідовне вирішення завдань, що забезпечують в
першу чергу загальнонаціональні інтереси країни в цілому. Ця проблема не
може вирішуватися без врахування зовнішньополітичних інтересів та
внутрішньоекономічних орієнтирів. І тільки після того, як будуть досить
чітко визначені основні елементи національної зовнішньої та внутрішньої
економічної політики, можна буде визначити масштаби інтеграції у світове
господарство.

Ґрунтуючись на єдності економічних та політичних інтересів України, вже
зроблених нею реальних кроків, можна говорити про цілком визначену
тенденцію розширення і розвитку її інтеграції до європейських структур.

Стратегія України полягає у наближенні до загальноєвропейських структур
двома паралельними курсами — безпосередньо та через членство в
центральноєвропейських інституціях.

За цих умов особливого значення набуває завдання налагодження відносин з
такими міжнародними економічними організаціями та угрупуваннями, як
Європейський Союз (ЄС), Європейський банк реконструкції та розвитку
(ЄБРР), Рада Європи (РЄ), Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ),
Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Економічна
комісія ООН для Європи, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк
(СБ).

Можливість вступу України до міжнародних організацій і структур їх члени
пов’язують з багатьма чинниками. Одним із вирішальних серед них є
визначеність нашої держави щодо таких аспектів її внутрішньої і
зовнішньої політики, як національні інтереси, реальні і потенційні
загрози, основні напрями і сформованість системи національної безпеки в
цілому, зокрема економічної безпеки.

Під національною економічною безпекою ми розуміємо такий стан
національної економіки, який характеризується сталим розвитком в усіх її
сферах, “імунітетом” до впливу внутрішніх і зовнішніх факторів, що
порушують нормальне функціонування держави, підривають досягнутий рівень
життя населення і тим самим викликають підвищену соціальну напруженість
в суспільстві, а також загрозу самому існуванню держави.

Категорія економічної безпеки тісно пов’язана з категоріями економічної
незалежності і економічного суверенітету.

Щоб забезпечити національну безпеку держави, Україна зробила ряд
політично виважених кроків, проголосивши свою нейтральність,
без’ядерність, позаблоковість, добрі відносини з сусідами, намір
інтегруватися в Європу й сприяння миру в усьому світі. Але всі ці
прогресивні кроки більше сприяють політичній, ніж економічній
незалежності. Одне проголошення намірів не може забезпечити економічної
безпеки України. Для цього потрібні корінні економічні зміни у
внутрішній та зовнішньоекономічній політиці.

Проблема економічної безпеки України має кардинальне значення не лише в
рамках сфери національної безпеки, а й у контексті загального рівня
розвитку країни. Однією з загроз в економічній сфері названа економічна
ізоляція України від світової економічної системи. З іншого боку, до
серйозних загроз економічній безпеці України слід віднести надмірну
відкритість економіки України, невиважену лібералізацію
зовнішньоекономічної діяльності, що призводить до ресурсної, фінансової
та технологічної залежності національної економіки від інших країн.
Окрім цього, найбільш небезпечними зовнішніми загрозами пріоритетним
національним інтересам України на сучасному етапі в економічній галузі
експерти вважають завдання збитків Україні від санкцій міжнародних
організацій і недосконалість зовнішньоекономічної діяльності.

Одним з головних завдань України в галузі забезпечення економічної
безпеки є налагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма
країнами, інтегрування в європейську і світову спільноту, урегулювання
відносин України з міжнародними економічними організаціями в контексті
національної економічної безпеки, а звідси — необхідність вивчення
економічних інтересів інших країн та угрупувань і їхнє урахування при
плануванні своїх дій на світовому ринку.

По мірі інтернаціоналізації виробництва національна економічна безпека
більш тісно пов’язується з міжнародною (в тому числі регіональною)
економічною безпекою, а якщо йдеться про Україну, то, напевне, перш за
все треба говорити про систему європейської економічної безпеки.

Потрібно зазначити, що системні трансформації у країнах Центральної та
Східної Європи ініціювали жваве обговорення планів розвитку ЄС на Схід,
який бажає якомога скоріше поширити єдиний європейський простір. З
іншого боку, постсоціалістичні країни Європи бажають вступити до ЄС і
одержати кошти для більш динамічного розвитку, вийти зі своїми товарами
на ринки Західної Європи, стати учасниками загальної системи безпеки.

Щодо участі України в європейському співтоваристві та в системі
європейської економічної безпеки, серед вітчизняних політологів та
економістів існує цілий спектр думок. Одна з них, (яка була поширена в
перші роки незалежності України, особливо в колах політичних діячів)
заключається в тому, що вся європейська спільнота тільки і мріє прийняти
до своїх лав Україну, що майже всі європейські політичні та економічні
структури готові беззастережно прийняти нашу державу в свої члени. Життя
довело, що все набагато складніше: міжнародні політичні й економічні
відносини базуються не на симпатіях і антипатіях, а на політичних і
економічних інтересах окремих держав та їх угрупувань. Треба враховувати
ще й те, що вигідне географічне розташування України є, з одного боку,
сприятливим чинником, але з іншого — призводить до того, що через
Україну проходять дуже важливі геополітичні інтереси. Тому не можна і
мріяти про безконфліктність нашого входження в європейське
співтовариство.

Друга крайність щодо вступу України до цивілізованої Європи — це повне
неприйняття того, що Україна може стати членом Європейського Союзу і
дійсно бути корисною для розвитку європейської економіки. Представники
цієї думки зображають сприятливе ставлення євроструктур до України або
як акт милосердя, або як «підступний» план.

Але всеж таки істина знаходиться десь посередині, і європейські країни
можуть бути реально зацікавлені у всебічних відносинах з Україною з двох
причин.

По-перше, що стосується питань безпеки, європейська економічна безпека
нерозривно пов’язана з економікою всіх європейських країн, тобто
економічна безпека України є складовою європейської економічної безпеки.
Від ступеню економічної безпеки, від геополітичного вибору України, як і
більшості пост-соціалістичних країн, багато в чому залежить стабільність
усієї євроатлантичної системи. Ці країни сьогодні фактично визначають і
визначатимуть у майбутньому стан і структуру європейської безпеки. Тому
євроструктури, особливо в умовах прагнення України до європейського
співтовариства, зацікавлені в економічній безпеці України. В той же час,
реабілітація української економіки, її стабільний і збалансований
розвиток виступають як фактор усунення внутрішніх загроз, а отже
сприймаються більшістю європейських країн як фактор економічної безпеки
як в Україні, так і на всьому європейському континенті. Таким чином,
допомога Україні у вирішальний для неї час являє собою стратегічне
інвестування у забезпечення загально-європейських інтересів.

По-друге, що стосується суто економічного фактора. Європа не може
залишатися байдужою до долі нашої країни, адже вона має тут чимало
ключових позицій: транзитні магістралі, поклади сировини, десятки
мільйонів кваліфікованих робітників та перспективних споживачів (адже
Україна — це п’ятдесятимільйонний, поки що майже вільний ринок), або ж
навпаки — потенційний епіцентр нестабільності, якщо країна залишиться
один на один зі своїми проблемами.

Входження України до європейського співтовариства не означає, що
інтереси України повністю вписуються в економічні інтереси Європейського
Союзу та інших економічних структур, а також європейських країн. Але
цього не треба лякатися. В незбігу національних інтересів різних країн
немає нічого протиприродного. Вочевидь, вони і не можуть бути повністю
ідентичними. Головне, що на цьому шляху немає суперечностей, а отже
проблему може бути вирішено. Успішне вирішення цієї проблеми приведе до
зміцнення безпеки України, розбудови стабільної, мирної та неподільної
Європи.

Геополітичні орієнтації України багато в чому залежатимуть від реальних
акцій на підтримку України як у процесі внутрішніх трансформацій, так і
в процесі її інтеграції до європейських структур.

Розглянемо відносини України з міжнародними економічними та фінансовими
організаціями в контексті економічної безпеки.

Європейський Союз

Особливої стратегії вимагають відносини України з найкрупнішим
інтеграційним об’єднанням в Європі — Європейським Союзом. Це пояснюється
тим, що образ сучасної Європи в основному визначається інтеграційними
процесами, які об’єднують 15 держав у європейське співтовариство.
Аналогів ЄС у світі не існує. За своїм статусом, функціями і правами
Євросоюз відрізняється від звичайних міжнародних організацій тим, що
держави-члени наділили його законодавчими повноваженнями та виконавчою
владою наднаціонального характеру. А це значною мірою перевищує
компетенцію інших міжнародних організацій.

Сьогодні Європейський Союз вступає в новий етап інтеграції. Відбуваються
серйозні зміни в напрямках уніфікації податкових систем, зближення
законодавств, введено єдину валюту — євро. В один ряд з економічними
стають політичні, соціальні і екологічні проблеми, проблеми прав людини
і проблеми безпеки. Йдеться про створення в найближчі роки не тільки
економічного і валютного, але й політичного союзу цих країн. Тобто,
сьогодні ми спостерігаємо багатофакторність розвитку Європейського
Союзу, а разом із цим — і підвищення його ролі і місця в глобальній
економіці.

Зрозуміло, що це об’єднання дуже привабливе для України як молодої
європейської держави. Тому одним з найактуальніших завдань України
виступає асоційоване членство в Європейському Союзі.

Бажання України стати повноправним членом ЄС уперше було проголошено
Президентом України Л. Кучмою у січні 1996 року на засіданні Ради Європи
у Страсбурзі. А під час проведення 8-9 червня 1998 року у Люксембурзі
першого засідання Ради з питань співробітництва між Україною і ЄС було
зроблено політичну заяву Уряду України щодо набуття нашою державою
асоційованого членства в Євросоюзі.

Інтеграція в Європейський Союз прискорить та удосконалить процес
економічної трансформації в Україні, що вочевидь затягнувся, а членство
в ЄС принесе не тільки значні економічні вигоди, але й позитивно вплине
на безпеку країни.

У відносинах з ЄС Україна сподівається на:

— послідовну підтримку з боку ЄС та його країн-членів у питанні
приєднання України до Генеральної Угоди про тарифи і торгівлю ГАТТ\СОТ,
одержання доступу до Загальної системи преференцій ЄС;

— вирішення питань щодо приєднання України до окремих європейських
програм, зокрема в галузі енергетики, транспорту, науки і техніки,
охорони навколишнього середовища, освіти тощо;

— забезпечення недискримінаційного доступу основних товарів експорту
України на ринки ЄС;

— активізацію фінансової і технічної допомоги країн ЄС Україні тощо.

Розглянемо шанси України в контексті її інтеграції до структур
Європейського Союзу.

Учасниками процесів, передбачених подальшим розвитком ЄС, стануть
країни, економіка яких буде відповідати чітко визначеним критеріям.
Кандидати у члени ЄС мають відповідати загальним вимогам, ухваленим
Радою ЄС у червні 1993 року у Копенгагені. Кожна країна, котра бажала б
бути прийнятою, має довести здатність захистити демократію і правову
державу зсередини, реалізацію гарантій прав людини, захисту меншин.
Окрім того, потрібна наявність функціонуючої ринкової економіки, а також
здатність витримати тиск ринкових сил всередині союзу. Членство вимагає
від кандидата також прийняти всі зобов’язання, що випливають з участі не
лише в економічному, а й у валютному та політичному союзі.

Сьогодні в Україні кризові явища в національній економіці, відсутність
правової бази гальмують її просування по шляху ринкових реформ. За
нинішніми економічними показниками критеріям Європейського Союзу Україна
не відповідає. Нам ще довго доведеться наближатися до
західноєвропейських економічних, суспільно-політичних і соціальних
стандартів. Але політичні фактори у визначенні перспектив європейської
інтеграції відіграють сьогодні набагато важливішу роль, ніж економічні.
І цим треба скористатися, як це зробили свого часу економічно слабкі
Болгарія та Румунія, які розпочали інтеграцію «в обхід» — політичним
шляхом.

У всякому разі Україна має реальні перспективи розвитку відносин з
Європейським Союзом. Наша країна перша серед колишніх республік СРСР
парафіювала Угоду з ЄС про партнерство і співробітництво в березні 1994
року. А з 1 березня 1998 року ця угода набула чинності. Угода охоплює
три сфери взаємодії — політичний діалог, економічне і культурне
співробітництво.

Принципове значення цієї Угоди для України — поглиблення інтеграції з
європейськими та трансатлантичними структурами. Саме через європейський
ринок ми зможемо отримувати новітні технології, за допомогою яких
виготовлятимемо продукцію, конкурентоспроможну на ринках Європи, Азії,
країн СНД. Треба враховувати, що європейський ринок — це понад 500 млн.
потенційних споживачів, що мають високу платоспроможність і де можливо
знайти нішу і для українських товаровиробників. Прикладом можуть стати
країни — колишні члени РЕВ, які за останні 10 років змогли
переорієнтувати свої економіки на тісну співпрацю з ЄС.

На виконання цієї Угоди Указом Президента України від 11 червня 1998
року було затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського
Союзу. Ця стратегія визначає основні напрями співробітництва України з
Європейським Союзом і основні пріоритети діяльності органів виконавчої
влади на період до 2007 року, протягом якого мають бути створені
передумови, необхідні для набуття Україною повноправного членства в
Європейському Союзі.

Стратегія інтеграції України до ЄС має забезпечити входження держави до
європейського політичного, економічного і правового простору і отримання
на цій основі статусу асоційованого члена ЄС, що є головним
зовнішньо-політичним пріоритетом України у середньостроковому вимірі.

У процесі інтеграції України в економічний простір Європейського Союзу
постає потреба вирішення низки конкретних завдань «назустріч Європі».
Йдеться передусім про внутрішньореформаторські заходи і такі міжнародні
акції, як спільна реалізація певних науково-технічних, інформаційних та
інших програм, активізація політики просування українських товарів на
західно-європейський ринок тощо.

Серед основних напрямів інтеграційного процесу — економічна інтеграція
та розвиток торговельних відносин між Україною та ЄС. В економічному
співробітництві Угода визначає широке коло сфер для співробітництва між
Європейським Союзом та Україною. Метою цього є підтримка процесу
економічних реформ та відновлення і постійного розвитку української
економіки. Для цих цілей Угода визначає 28 галузей, в яких Європейський
Союз та Україна хочуть збільшити та розширити своє співробітництво,
серед яких промисловість, захист та заохочення інвестицій,
гірничовидобувна та сировинна промисловість, наука й техніка тощо.

Співробітництво вже розпочалося. Так, наприклад, у сфері економіки
європейські експерти працюють з українськими колегами по передачі
ноу-хау в сфері управління компаніями та промислової і
сільськогосподарської технології. В галузі науки та освіти
організовується обмін науковцями, викладачами та студентами і
впроваджуються спільні проекти. Співробітництво в галузях управління
розвивається в таких сферах, як митна справа та боротьба зі злочинністю,
проводиться обмін документами між керівництвом в таких технічних сферах,
як стандартизація та статистика. Значні суми фінансових грантів
виділяються на вдосконалення ядерної безпеки та на вирішення проблем,
пов’язаних з наслідками Чорнобильської аварії.

Але ще багато чого може бути зроблено. Рада зі співробітництва
відпрацьовує рекомендації відносно подальшого розвитку співпраці в усіх
цих сферах. Європейський Союз та Україна погодились, що особлива увага
буде надаватись тим заходам, що можуть сприяти співробітництву України з
сусідніми державами .

Європейський Союз та його держави-члени відіграють значну роль в наданні
фінансової та технічної допомоги Україні. Європейський Союз є головним
міжнародним донором України, що за період 1991-1997 років надав допомоги
на загальну суму 4061 млн. екю у формі технічної допомоги, експортних
кредитів, позик і гуманітрної допомоги. На його частку припадає третина
загального обсягу прямих іноземних інвестицій. ЄС виступає другим за
величиною торговельним партнером України, якого випереджає лише Росія.

Значною подією у відносинах України з Європейським Союзом стало
прийняття спільної стратегії Європейського Союзу щодо України, яке
відбулося на черговому самміті ЄС 11 грудня 1999 року у Хельсінкі.
Прийнята стратегія ЄС щодо України — документ, який розширює рамки Угоди
про партнерство і співробітництво обох сторін, передовсім у галузі
зовнішньої політики і безпеки, юстиції, внутрішніх справ. Вона виступає
новим інструментом відносин між Україною і ЄС.

Документ визначає такі стратегічні цілі Європейського Союзу щодо
України:

— сприяти створенню в Україні стабільної і відкритої демократії з
верховенством закону й створенням умов для нормального функціонування
ринкової економіки в інтересах народу;

— співробітничати з Україною у справі підтримання стабільності й безпеки
в Європі та в ширшому світі;

— посилити економічне, політичне і культурне співробітництво з Україною,
співробітництво в галузі юстиції та внутрішніх справ.

У стратегії ЄС закладено певний потенціал до розвитку цього документа,
тому сама стратегія ЄС, у разі її реалізації, може дати поштовх до
принципово нової якості відносин України і ЄС.

За своєю суттю стратегія є внутрішнім документом ЄС, який відбиває
бачення Євросоюзом його відносин з Україною. Очевидно, що Європейський
Союз не поспішає брати на себе зобов’язання відчинити двері перед
Україною, натомість ще раз підтверджує, що розглядає Україну як державу,
котра зробила європейський вибір і вітає українські наміри приєднатися
до Європи. Таким чином, про асоційоване членство України в ЄС поки що не
говориться взагалі.

Окрім цього, треба усвідомлювати, що політика Європейського Союзу
сьогодні багато в чому визначається посиленням проблем безпеки, що
викликані політичною нестабільністю на європейському континенті,
існуючими та потенційними регіональними конфліктами. Тому за цих умов
цілком природний інтерес ЄС до України має здебільшого політичний
характер, а сама Україна розглядається, перш за все, як стратегічний
плацдарм на європейському континенті.

На шляху України до Європейського Союзу постають певні проблеми. Так,
Європейська Комісія і Всесвітній банк провели в Брюсселі конференцію
країн-донорів і міжнародних організацій (загальним обсягом — більше 20),
що беруть участь у співробітництві з Україною. Критично оцінивши
ситуацію в країні і політику макроекономічної стабілізації, що її
проводить уряд, учасники конференції підтвердили свою готовність
продовжувати фінансову допомогу Україні, але за умови, що її керівництво
візьме на себе зобов’язання здійснювати середньострокову програму реформ
у галузі державного управління, енергетики, бюджетної і податкової
політики, розвитку приватного сектора, реорганізації систем соціального
забезпечення та охорони здоров’я.

Це свідчить про бажання євроструктур контролювати економічну ситуацію в
Україні, нав’язувати нам своє бачення проблем та шляхи їх вирішення. Але
це не означає, що нам треба відмовитися від інтеграції до Євросоюзу.
Економічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом набирає
обертів, і треба підтримувати та розвивати цю тенденцію. В той же час
слід усвідомлювати, що разом із позитивними, можливі й негативні
наслідки входження в ЄС. Тому національна концепція співпраці з союзом
потребує проведення додаткового аналізу.

Подальший розвиток відносин з ЄС потребує:

— розробки національної концепції співробітництва та інтеграції України
в європейський економічний простір, що має передбачати заходи щодо
розвитку експортного потенціалу, формуванню сприятливого інвести-ційного
клімату, поглибленню виробничої кооперації;

— вдосконалення системи валютного регулювання експортно-імпортних
операцій суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, відмови від політики
штучного заниження курсу долара;

— врахування особливостей окремих країн ЄС, розвиток субрегіональних
відносин, зокрема, по лінії ЧЕС;

— вдосконалення системи взаємовідносин у галузі підвищення кваліфікації
спеціалістів, залучення українських фахівців до вирішення ряду
актуальних проблем розвитку європейського континенту.

Особливої уваги заслуговує проблема відкритості української економіки.
Не принижуючи значення відкритості економіки як необхідної складової на
шляху України до європейської інтеграції, треба усвідомлювати:
відкритість, як і будь-яке явище, включає не тільки конструктивні, але і
деструктивні елементи. Прискорене відкриття української економіки за її
сьогоднішньої деформованості та кризового стану може призвести до
достатньо серйозних наслідків.

Взагалі слід враховувати, що світове господарство, інтернаціональні
ринки — це галузь жорстокої конкурентної боротьби, що потребує
економічних сил, великого досвіду, чіткої організації. Нічого подібного
в Україні ще немає. Продовжується падіння виробництва, зменшується його
ефективність, відсутній необхідний підприємницький досвід, який дав би
змогу протистояти досвідченим західним та східним конкурентам.

Питання входження України, як і будь-якої країни, до ЄС — дуже складна
комплексна проблема. Процес розширення Європейського Союзу трансформує
практично всі сфери його діяльності, але, насамперед, впливає на
розподіл внутрішніх ресурсів Союзу. Прийом нових членів так чи інакше
пов’язаний із необхідністю збільшення внесків з боку найбільш розвинених
країн, та зменшення обсягів допомоги найменш розвиненим. Так, за
західними розрахунками, прийом до Євросоюзу країн Східної Європи
коштував би йому приблизно 66 млрд. дол. на рік, тобто вимагав би
збільшення бюджету ЄС вдвічі та відмову від фінансування багатьох
пріоритетних проектів. За іншими оцінками, для прийому в ЄС нових членів
додатково буде потрібно 150 млрд. дол. на рік, що вище всіх попередніх
прогнозів.

Саме тому поряд із прихильниками розширення ЄС (Німеччина, Франція,
Італія) є досить сильна опозиція цьому процесу (Іспанія, Португалія,
Ірландія). Так, деякі країни — члени ЄС погрожують заблокувати процес
розширення, якщо їм не нададуть гарантій збереження обсягів нинішньої
фінансової допомоги.

Не применшуючи значення щодо спільного майбутнього між Україною і
країнами Європейського Союзу, слід зазначити, що інтеграція до
європейських структур ні в якому разі не повинна обмежувати відносини з
країнами СНД та іншими країнами світу. Чим ширшими і різноманітнішими є
зовнішньо-економічні зв’язки, тим, буде більш сталою економіка та
економічна безпека країни.

Інтеграція України в міжнародне співтовариство супроводжується активною
співпрацею з міжнародними організаціями, іншими країнами, державними і
приватними установами іноземних держав. При цьому неодмінно виникають
проблеми збереження національних інтересів та економічної безпеки
України, які потребують свого вирішення, а отже уваги і детального
аналізу.

Особлива роль у цьому процесі належить стану взаємовідносин України з
міжнародними фінансовими організаціями, зокрема, Міжнародним валютним
фондом. Світовим банком, Європейським банком реконструкції та розвитку.

Після проголошення державного суверенітету Україна стала на шлях
радикальних економічних реформ. Проте трансформаційні процеси в Україні
з самого початку почали гальмуватися глибокою системною кризою. Вже в
перші роки незалежності Україна мала вкрай розбалансовану фінансову і
грошову системи. За роки незалежності економічна криза ще більше
поглиблювалася, переплітаючись зі структурною, платіжною та
енергетичними кризами. Інфляція набула своєї найруйнівної форми —
гіперінфляції.

Катастрофічно зростав зовнішній борг: за два роки (1992- 1994) він
збільшився більш ніж удвічі. В той же час валовий внутрішній продукт
неухильно скорочувався: в 1992 і 1993 роках він скорочувався на 17%, в
1994 році — на 23%, в наступні роки ВВП щороку скорочувався приблизно на
10%. Почала виникати реальна загроза економічній безпеці країни.

У цій ситуації Урядом України було здійснено комплекс заходів щодо
отримання Україною фінансової допомоги з боку міжнародних фінансових
організацій та інших офіційних кредиторів.

Міжнародний валютний фонд

Велику надію в подоланні системної кризи було покладено на
бреттон-вудські фінансові інститути, і, перш за все, на Міжнародний
валютний фонд як на найбільш впливову фінансову організацію в світі.
Окрім цих сподівань передбачалось, що співробітництво України з МВФ
відкриє широкі можливості співпраці з іншими кредитними організаціями,
зокрема зі Світовим банком та Європейським банком реконструкції та
розвитку.

Україна вступила до Міжнародного валютного фонду у вересні 1992 року.
Уряд України спільно з керівництвом МВФ підписали Меморандум, який
передбачає дотримання Україною певних «критеріїв ефективності» й інших
спільних домовленостей. Передбачалося, що МВФ надаватиме Україні
фінансову допомогу в проведенні економічних реформ, зокрема в здійсненні
фінансової стабілізації.

Формами та механізмами співробітництва України з МВФ є так звані
резервні кредити (або кредити stand-bу), кредити підтримки, розраховані
на здійснення системних перетворень та надання кредитів розширеного
фінансування. Необхідно наголосити, що теоретично кредити і позики
міжнародних фінансових інститутів мають пільговий характер. Міжнародний
валютний фонд посідає провідне місце серед донорів України.

Що ж реально отримала Україна від співробітництва з Міжнародним валютним
фондом? На перший погляд, ця співпраця має певні позитивні наслідки.
Залучення кредитів МВФ дозволило Урядові України реалізувати ряд
заходів, спрямованих на досягнення макро-економічної стабілізації. В
результаті фінансово-кредитна політика стала значно жорсткішою, вдалося
призупинити розвиток інфляційного процесу. В 1995 році в обіг була
впроваджена національна одиниця — гривня, яка впродовж двох років
демонструвала свою стабільність. Значною мірою були усунені обмеження
для формування ринкового характеру валютного курсу гривні, процес
курсоутворення став базуватися на ринкових засадах. Була також різко
зменшена кількість антиекспортних бар’єрів. Контроль над більшістю цін
на товари внутрішнього ринку було скасовано, а ціни, що пов’язані зі
споживанням енергії, були встановлені на рівні світових.

Завдяки виконанню певних вимог МВФ Уряд України зміг різко скоротити
дефіцит державного бюджету і, починаючи з 1995 року, покривати його за
рахунок державного боргу, не вдаючись до емісії. Також були
започатковані програми структурної перебудови у сільському господарстві,
в галузі енергетики, значні зрушення відбулися в сфері власності в
результаті завершення малої приватизації. У 1998 році, вперше з 1989
року, вдалося зупинити падіння валового внутрішнього продукту України.

Але на думку багатьох українських економістів співпраця України з МВФ
має набагато більше негативних наслідків, ніж «позитивних». В чому
полягає суть «допомоги» МВФ? Надаючи кредити, керівництво МВФ виставляє
свої вимоги, які країна-реципієнт повинна виконувати. Причому ці вимоги
досить часто не враховують економічну ситуацію в країні, особливості її
історичного розвитку, ментальність її народу і т. ін. Тому більшість
заходів, що проводяться МВФ, йдуть не на користь країні, а на шкоду. Не
обминула така доля і Україну. Так, керівництво МВФ поставило перед
Урядом України ряд умов, виконання яких мало бути обов’язковим. Серед
цих умов — досягнення макрофінансової стабілізації, зниження темпів
інфляції до рівня, який відповідає міжнародним значенням (2-3% на рік),
скорочення принаймні до рівня міжнародних стандартів бюджетного
дефіциту. На думку МВФ, лише за умов здійснення цих стабілізаційних
програм можливо призупинити інфляцію, активізувати інвестиційний процес,
створити засади для початку економічного зростання.

Щоб закріпити і зробити незворотними ці реформаційні процеси, МВФ
поставив перед Урядом України умови виконання ряду інших «критеріїв
ефективності», зокрема: реальне здійснення економічних реформ,
проведення ринкової за своїм характером кредитної політики, відмова від
множинності валютного курсу. Уряд України мав здійснити лібералізацію
зовнішньої торгівлі, скоротити розміри дефіциту платіжного балансу тощо.

І уряд «чесно» виконував ці умови. Здається, що головною турботою уряду
за останні роки було догодити керівництву МВФ. У результаті виконання
рекомендацій фонду цілий ряд макроекономічних показників (крім темпів
падіння ВВП) вдалося наблизити до тих контрольних цифр, які визначені
Меморандумом про економічну політику уряду. До речі, МВФ вимагав від
Уряду України ще в 1996 році довести дефіцит консолідованого бюджету до
3,5% від ВВП . І лише такий макроекономічний показник, як платіжний
баланс, через імпортну залежність України від іноземних постачальників
нафти й газу із року в рік лишається незадовільним.

Але як уряд не намагається виконувати умови МВФ, не все відбувається
саме так, як хочеться керівництву фонду. Звичайно в таких випадках МВФ
не обмежується критикою та проголошенням невдоволення, а одразу вдається
до економічного шантажу — замороження кредитів та припинення траншів.
Так, розгляд Радою директорів МВФ питання щодо продовження
співробітництва з Україною в рамках програми розширеного фінансування
неодноразово переносився на інший строк.

Здається, що чим більше урядові кола України намагаються виконувати
вимоги МВФ, тим частіше останній невдоволений подіями в Україні, тим
більше нових вимог висуває фонд. Хай би виконання цих вимог сприяло
розвиткові України. Але до цього часу немає жодних позитивних зрушень в
жодному секторі економіки. Більш того, поглиблюється системна криза,
триває руйнація економіки та виробництва, відбувається справжній геноцид
цілої нації — українського народу.

Про що свідчать всі ці сумні факти? Тільки про те, що рецепти МВФ
виявилися непридатними для України, а методи реформування української
економіки за цими рецептами довели свою неефективність та руйнівний
характер.

Зараз вже очевидно, що запропонована МВФ схема переходу до ринкової
економіки на основі здійснення «шокової терапії» виявилася для України,
з одного боку, надто жорсткою, а з іншого, — малопридатною, це визнають
і самі експерти МВФ. Торкаючись, наприклад, грошово-кредитної політики,
вони визнають, що вона «носила в цілому надмірно ліберальний характер і
проводилася непослідовно. Робилися окремі спроби скоротити зростання
кредитної емісії, проте за умов величезного попиту на кредити для
фінансування бюджету, державних підприємств та сільського господарства
вони мали короткостроковий характер… Зовнішньоекономічна політика
сприяла труднощам в галузі платіжного балансу… Повсюдне і досить
мінливе за своїм характером втручання держави в економіку, а також
повільний хід структурної реформи і лібералізації створили складні умови
для організованої підприємницької діяльності».

«Нульовий» результат спіткав практично всі напрями реформ. Так,
непродумана і масова лібералізація цін викликала гіперінфляцію, науково
не обґрунтована лібералізація зовнішньоекономічної діяльності призвела
до того, що за межами України «осіли» на іноземних рахунках (а отже
працюють на іноземну економіку) десятки мільярдів доларів. Руйнація
економіки призвела до різкого відпливу інвестицій.

До цього треба додати, що Україна зазнала тяжких втрат і в галузі науки
і техніки. Захоплення виконанням рекомендацій МВФ та турботою про те, як
краще догодити керівництву фонду, послабило увагу до дуже важливої
частини економіки і суспільства — науково-технічного прогресу,
фундаментальної науки, розробки новітніх технологій. Треба усвідомлювати
також, що зниження потенціалу України, її деіндустріалізація та
деградація народу об’єктивно виступають загрозами економічній безпеці
України, а отже можуть призвести до втрати державності. Тому очевидно,
що якщо ми хочемо бачити Україну успішною, квітучою, цивілізованою
державою, треба припинити сліпе виконання вимог і умов МВФ, перевести
стосунки з фондом на якісно інший рівень.

Щодо подальших стосунків з МВФ існує цілий спектр думок. Одна крайність
— це залишити все, як є. І хоча в неї є прихильники (особливо в уряді),
ми бачимо, що такий сценарій неможливий, бо він веде нашу країну до
національної катастрофи. Інша крайність, що має своїх прихильників серед
лівих партій — це повний розрив відносин із МВФ, хоча, це теж не вихід.
Достатньо зазначити, що у випадку розриву договору з МВФ Україна повинна
була б повернути 11 млрд. дол. за борговими зобов’язаннями. Тому треба
шукати істину десь посередині. Треба продовжувати співробітництво з
фондом, знаходити розумні компроміси. Так, наприклад, у разі успішної
реалізації Програми розширеного фінансування Україна могла б обмежитись
консульта-тивною підтримкою фахівців МВФ. До такої практики відносин з
МВФ перейшли Польща, Чехія, Угорщина після завершення фінансових
програм, спрямованих на підтримку переходу національних економік до
ринкових відносин. Можуть бути знайдені й інші форми співробітництва.
Головне, щоб Україна у відносинах з МВФ почувала себе не прохачем, а
рівноправним партнером.

Світовий банк

Велику роль серед міжнародних фінансових організацій відіграє в Україні
Світовий банк. Україна є членом Світового банку з 1992 року і
представлена у Вашингтоні як у Раді директорів, так і в Раді управляючих
Світового банку. Їй належить 10908 акцій, що становить 0,7% від
загальної кількості акцій Світового банку, а також 11158 голосів у
банку, що становить 0,72% від загальної кількості голосів.

З моменту вступу України у Світовий банк Уряд України і керівництво
банку розробили ряд програм і заходів щодо реформування багатьох сфер
української економіки. Вони включають дослідження та звіти з різних
секторів економіки, підготовку програм та проектів, що можуть бути
представлені банку для фінансування, та інші заходи.

Першу позику в сумі 27 млн дол. США Україна отримала від Світового банку
в 1993 році для цілей, як зазначалося, вдосконалення управління
державним сектором («public sector management»). Малося на увазі
реформуван-ня управління фінансовою системою країни та вдосконалення
системи оподаткування, що мало поліпшити становище з внутрішнім та
зовнішнім боргами України.

Організаційні засади співробітництва між Україною і Світовим банком були
закладені в 1994-1995 роках. Саме тоді було реалізовано так званий
реабілітаційний проект, спрямований на досягнення макроекономічної
стабілізації, лібералізації цінової та торговельної політики, створення
конкурентного середовища на ринку товарів і послуг.

У 1995 році Україна отримала реабілітаційну позику у розмірі 400 млн
дол. США. В цьому ж році Україна отримала і другий транш
реабілітаційного кредиту в розмірі 250 млн. дол. США. Цей транш мав
цільове спрямування — фінансування критичного імпорту та підтримання
платіжного балансу України. Кредитною угодою було регламентовано, що
кредити Світового банку надаються на термін до 20 років, мають пільговий
період 5 років і ставку процента за кредит — 7,1%. Зазначені кредити
направляються, зокрема, на покриття дефіциту бюджету.

Умовою їх надання є реалізація Україною проектів реформування економіки
системного характеру, якими передбачається запровадження структурних та
інституційних заходів. Такі заходи доповнюють програму макроекономічної
стабілізації, поєднуючи її із заходами по структурних змінах економіки.
Ці системні кредити залучаються в комплексі з кредитами МВФ, вирішуючи
проблеми на рівні конкретних секторів економіки.

Крім системних, СБ фінансує інвестиційні проекти, які торкаються
ринкової трансформації різних секторів економіки України.

У результаті співробітництва України зі Світовим банком в стадії
розробки і реалізації знаходяться понад 20 спільних інвестиційних
проектів. Серед них — проект реконструкції та модернізації
паливно-енергетичного комплексу, проект підтримки трансформації
державних та кооперативних господарств у приватні господарства, проект
реформування сільськогосподарського сектору України, проект розвитку
господарської інфраструктури, проект розвитку соціального сектору,
проект створення транспортного зв’язку у Харкові і Львові та інші.

Взагалі не існує певної, заздалегідь визначеної, кількості коштів, які
Світовий банк надасть Україні. Все буде залежати від результатів
економічних реформ, які здійснюються в Україні, від числа заходів, які
будуть узгоджені між Урядом України і Світовим банком, і від
спроможності України погашати надані позики. Так, в 1997 році в рамках
співробітництва зі Світовим банком було заплановано отримати 850 млн.
дол. США, а отримано лише 200. млн дол. США. Недоотримання коштів по
проектах пов’язане із невиконанням Україною заходів, передбачених
відповідними кредитними угодами.

З метою визначення готовності до впровадження спільних із Світовим
банком проектів, їх пріоритетності у економічному розвитку країни, у
листопаді 1997 року було здійснено черговий перегляд проектного портфелю
Світового банку в Україні. У ході переговорів досягнуто домовленості про
наступні пріоритетні сфери залучення кредитів Світового банку: сільське
господарство; енергозбереження; фінансовий сектор; соціальний захист;
розвиток інфра-структури; підтримка інституційних реформ.

У 1999 році кредитні надходження від Світового банку тривали. Так,
кредитний транш СБ, що Україна отримала в квітні 1999 року після рішення
МВФ подовжити фінансування України, становить 150 млн. доларів. З них
100 млн. направлені на розвиток підприємств, 40 — на реструктуризацію
вугільної галузі і 10 — на стабілізацію фінансового сектору України .

Обсяги кредитів, обіцяні Україні у 2000 році від СБ і МВФ, не зменшилися
і становили 1,5 млрд. дол. В разі, коли Україна буде здійснювати
комплексний підхід та прискорювати трансформаційні процеси за рецептами
Світового банку, останній обіцяє надавати урядові цільові кредити на
суму 1 млрд. дол. США щороку.

Діяльність Світового банку не обмежується лише фінансовою допомогою.
Вона передбачає і надання технічної допомоги. В цій галузі Світовий банк
активно співпрацює з іншими міжнародними організаціями і агенціями, які
діють в Україні. Банк співпрацює з Урядом в рамках такої діяльності, як
конференція донорів. Кожного року в Парижі проводяться консультативні
зустрічі, на яких обговорюються питання допомоги країнам, в яких ці
агенції працюють.

Аналізуючи більш ніж шестирічну співпрацю України зі Світовим банком,
можна зробити деякі висновки.

По-перше, надаючи кредити, Світовий банк нав’язує Україні своє бачення
тієї чи іншої проблеми. Так, наприклад, в представництві Світового банку
в Україні вважають, що одним із шляхів, який повинен спричинити різке
економічне зростання, є економічна лібералізація, яка включає три
основні напрями: лібералізація торгівлі, цінова лібералізація і
лібералізація умов щодо можливості створення нових підприємств і їх
нормальної діяльності. Банк поставив перед Україною зобов’язання
здійснити цілий ряд трансформаційних та стабілізаційних заходів, які
були узгоджені з банком та зафіксовані в Меморандумі політики
економічних реформ. Так, Україна зобов’язалася обмежувати щороку дефіцит
консолідованого бюджету певним розміром, скорочувати темпи інфляції,
здійснювати інші стабілізаційні заходи та заходи по структурній
перебудові економіки. Свої кредити Світовий банк надає саме під ці
заходи.

По-друге, в умовах бюрократичного хаосу та корумпованості чиновників,
безгосподарності, відсутності належної дисципліни і відповідальності
більша частина кредитної допомоги, яка впродовж кількох років надавалася
Урядові України для здійснення економічних реформ, була використана
вкрай нераціонально. В значній мірі кредити були «проїдені». Так,
кредитні ресурси від Світового банку більш як на 1,5 млрд. дол. США, які
надавались на розвиток підприємств, реструктуризацію сільського
господарства та вугільної промисловості, фактично використовувалися
Урядом для покриття його видатків — оплату закуплених енергоносіїв,
фінансування державного бюджету, на погашення зовнішнього державного
боргу. В той же час вугільна промисловість та сільське господарство
країни опинилися в глибокій кризі.

Європейський банк реконструкції та розвитку

Уряд України надає великого значення співробітництву з Європейським
банком реконструкції та розвитку (ЄБРР). Особливість ЄБРР та відмінність
його діяльності від діяльності інших міжнародних фінансових організацій
полягає в тому, що цей банк фінансує проекти та інвестиційні програми
лише в країнах Центральної та Східної Європи, включаючи країни, що
виникли від розпаду колишнього СРСР.

Головні критерії, якими керується ЄБРР при наданні фінансування, — це
кредитоспроможність та самоокупність кожного проекту без огляду на
державну гарантію. Це головна і основна вимога банку.

У рамках вибраної стратегії ЄБРР працює з Україною у двох напрямах:
надання позик на пільгових умовах під гарантії Уряду (40% позик) і
кредитування приватних підприємств України на комерційних умовах (60%
позик). Однією з основних цілей банку є фінансування розвитку приватного
сектору. Тобто увесь портфель кредитів, інвестицій чи гарантій ЄБРР у
державному секторі не може перевищувати 40%.

Банк відкрив своє представництво в Україні на початку 1993 року.
Упродовж перших двох років існування банку в Україні результати його
діяльності були не дуже успішними. З 1995 року, коли реформи почали
втілюватися в економічне життя України, активність ЄБРР значно
підвищилась. До того ж відбулися зміни у політиці банку. Спрямованість
фінансування, обсяг і різноманітність послуг Євробанку значно
збільшилися. Так, у 1995 році банком профінансовано вже 15 проектів
вартістю близько 200 млн. дол.

Дуже важливим став для України 1997 рік: вдалося фактично вдвічі
збільшити обсяги фінансування вітчизняних проектів і довести їх до 320
млн. доларів. Завдяки цьому Україна у 1997 році вийшла на друге місце
після Росії за загальним обсягом нових затверджених проектів і піднялася
із сьомого на п’яте місце серед країн операцій банку (після Росії,
Румунії, Угорщини та Польщі) за загальним обсягом коштів.

У цьому ж році відбулася ще одна подія — в червні 1997 року Рада
директорів ЄБРР затвердила нову стратегію дій ЄБРР в Україні. Ця
стратегія полягає в тому, що ЄБРР продовжуватиме сприяти розвитку
фінансового сектору України, зокрема приватних банків з метою
довгострокового кредитного фінансування приватних підприємств, а також
сприяти розвитку експортного комерційного кредиту.

Фінансування і допомога розвитку фінансової системи України є
найважливішим напрямом діяльності Євробанку. Стратегія банку в цьому
напрямі полягає в тому, щоб: стимулювати розвиток місцевих банків з
метою підвищення їх кредитоспроможності до рівня міжнародних стандартів;
розширити фінансування національними банками приватних підприємств
України з перспективою безпосереднього розміщення кредитних ресурсів цих
банків і фінансування ними приватногосподарського сектору України;
підтримувати ініціативи щодо забезпечення додаткового фінансування
корпорацій. Окрім цього, планами ЄБРР передбачається також сприяння
структурній перебудові щойно приватизованих банків, відкриття кредитних
ліній провідним приватним банкам тощо.

На підтримку цієї стратегії банк створив кредитну лінію на 100 млн. екю,
що передається через Національний банк України для місцевих банків, які
можуть користуватися нею для фінансування малого і середнього
підприєм-ництва. Кредитна лінія була створена спеціально для тих
підприємств, які не можуть задовольнити критеріям Банку щодо мінімальної
суми фінансування в 5 млн. доларів. ЄБРР інвестує напряму деякі банки
України. Так, перший Український Міжнародний банк користується кредитною
лінією напряму на 12 млн. доларів, яка спрямована для вжитку у
сільськогосподарському секторі.

Розуміючи визначальну роль приватного капіталу, зокрема малого бізнесу,
для розвитку України, Європейський банк реконструкції і розвитку
запровадив для України кредитну лінію підтримання малого й середнього
бізнесу, яка почала працювати в березні 1995 року.

Іншим важливим напрямом діяльності ЄБРР в Україні проголошена підтримка
приватизації. Банк здійснює інвестиційне та кредитне фінансування, а
також надає технічні послуги ряду підприємств, що приватизуються.
Технічна допомога банку полягає в розробці інвестиційних проектів,
здійсненні закупок на міжнародному ринку, розвитку фінансового
планування та управлінні проектами. Планується також підтримка
новоприватизованих підприємств. З цією метою в Україні створено чотири
регіональні фонди.

Велику увагу приділяє ЄБРР розвитку сільськогосподарського і
енергетичного секторів. Так, ЄБРР разом з Міненерго підготував проект на
150 млн. доларів США, за яким закуповується для України сучасна
технологія ефективного спалювання вугілля. Великого значення банк надає
раціоналізації енергетичної бази України, а саме — модернізації
виробничих потужностей теплоенергетики, а також підвищенню ефективності
та екологічної безпеки на теплоелектро-станціях. Банк також розглядає
різні проекти з енергозбереження: немає сенсу будувати нові
електростанції, коли можна значно знизити рівень витрат електроенергії
на заводах металургійної та хімічної промисловості. З метою підтримки
проекту по раціоналізації енергетичної галузі України банк відкрив
кредитну лінію та надав позику в розмірі 27 млн. екю енергетичній
системі України. ЄБРР бере активну участь в діяльності щодо посилення
ядерної безпеки, зокрема в проекті будівництва спорудження
Чорнобильського саркофагу. Разом із тим ЄБРР підтримує роботи з
видобутку в Україні нафти та газу.

Важливим напрямом стратегії діяльності ЄБРР в Україні є модернізація і
реформа основних галузей інфраструктури. Додатковими пріоритетами в
системі фінансування ЄБРР основних галузей інфраструктури є реформа й
структурна перебудова залізничного транспорту. Для фінансування проекту
«Розвиток залізничних шляхів України» банк надасть Україні кредит в сумі
51,88 млн. доларів США.

Таким чином, ми бачимо, що кредити ЄБРР працюють майже у всіх сферах
економіки України. ЄБРР вклав у розвиток української економіки у вигляді
кредитів та інвестицій понад 350 млн. екю.

Важливою подією для України стали щорічні збори ЄБРР, які відбулися у
Києві 8-12 травня 1998 року. На цих зборах було зроблено аналіз відносин
України з ЄБРР, а також названо три основні напрями діяльності ЄБРР в
Україні, націлені на прискорення її економічного розвитку. Це:

— кредитні лінії для малого і середнього бізнесу, які надаються через
українські банки;

— великі кредити і інвестиції. Поки що таких компаній в Україні чотири:
«Укррічфлот», «Світоч», «Оболонь» і «Олейна»;

— вкладання в інфраструктуру. Зокрема це енергетика, телекомунікації та
міські проекти.

На кінець 2000 р. банк запропонував 24 проекти загальною вартістю 600
млн. доларів, і готується ще 20 — на мільярд. Найбільші з них будуть
реалізовані в енергетиці, зв’язку, харчовій промисловості і в сфері
кредитної допомоги малим та приватним підприємствам в різних секторах
економіки. Таким чином, ЄБРР підтвердив свої наміри сприяти реформуванню
економіки України, допомагати її входженню в Європейське співтовариство.

Отже, позитивною тенденцією є зростання окремих секторів української
промисловості. Між тим, пригнічуючий вплив на ділову активність справляє
різкий зріст процентних ставок через кризу в фінансуванні дефіциту
держбюджету, а також тиск на національну валюту. Високі процентні ставки
в Україні різко обмежують інвестиції, ускладнюють бюджетну ситуацію. На
думку головного економіста ЄБРР Н. Шторна, основними напрямами уряду в
проведенні реформ мають бути: 1) фіскальна політика, тобто жорсткий
контроль за бюджетними витратами; 2) подолання зайвого державного
втручання в роботу підприємств; 3) подолання неефективності податкової
системи.

Таким чином, ми бачимо, що співпраця України з ЄБРР має свої проблеми.
Головна з них — нам знову нав’язують своє бачення проблеми та шляхи
виходу з неї. Друга проблема стосується безпосередньо розробки та
виконання спільних проектів. Тут не все складається гладко. Деякі
проекти у державному секторі банк був змушений відмінити.

Які ж реальні наслідки співробітництва України з міжнародними
економічними організаціями? На перший погляд, Україна досягла певних
успіхів у цих відносинах. З моменту проголошення Україною незалежності,
тобто з початку 90-х років, нашій державі охоче надавались кредити
міжнародними фінансовими організаціями. В 1992 році Україна стала членом
МВФ і Світового банку. Фінансова допомога бреттон-вудських інститутів
дозволила Україні подолати гіперінфляцію, успішно провести в 1996 році
грошову реформу та утримувати курс національної грошової одиниці —
гривні стабільним впродовж майже двох наступних років, здійснити ряд
інших заходів.

Але ці окремі факти не свідчать про покращання економічної ситуації в
Україні. В багатьох випадках одна проблема вирішувалась за рахунок
іншої. Україна не змогла подолати системної кризи. Навпаки, системна
криза поглибилась, набула руйнівного характеру, охопила всі галузі
економіки і сторони суспільного життя, і найближчим часом може перейти в
незворотну стадію, коли рятувати вже буде нічого.

Політика реформування економіки за західними сценаріями негативно
відбилась на вітчизняному виробництві. Відомо, що більшість закордонних
позик і кредитів видавалася лише під закупівлю українською стороною
товарів і послуг. Але ж очевидно, що кожний долар закордонних
товарно-цільових кредитів і позик обумовив невиробництво рівно такої ж
за вартістю товарної маси в Україні Тому виробництво товарів народного
споживання — одна з найбільш депресивних і кризових галузей національної
економіки. Монетарний доларовий протекціонізм атакував внутрішній
споживчий ринок, паралізуючи вітчизняного товаровиробника.

До того ж НБУ штучно обмежує кількість грошей, що обслуговують
економіку, позбавляючи вітчизняні підприємства кредитних ресурсів.
Насправді ж просте обмеження грошової маси хоча і гальмує динаміку цін,
але водночас пригнічує виробництво, не дозволяє розірвати ланцюг
боргових зобов’язань. Це призвело до того, що за останні шість-сім років
вітчизняне виробництво втратило не тільки традиційні зовнішні ринки, а й
внутрішній ринок. Саме за останні три роки невиважені дії Уряду створили
сприятливі умови для імпорту продукції, якої в Україні завжди вистачало
для власних потреб, таких, наприклад, як соняшникова олія, цукор,
горілка, тютюнові вироби.

В Україні, всупереч логіці, склався не механізм підтримки національного
виробництва, а навпаки — механізм його придушення і знищення.
Недосконалою в Україні є і податкова система.

Трансформаційні процеси за рецептами МВФ і Світового банку негативно
впливають на інвестиційний клімат України, хоча прихильники західних
стратегій стверджують, що «радикальні реформи», що супроводжуються
руйнацією виробництва, необхідні для залучення зарубіжних інвесторів.

Але в реальному житті все якраз навпаки. Інвестори залюбки вкладають
гроші в економіки тих держав, які демонструють стабільне зростання і
здатність забезпечувати ці процеси власними силами. А якщо цього не
відбувається, ті крихітні інвестиції, що надходять, обумовлюються такими
умовами, що виникає питання взагалі про їхню доцільність.

Відсутність інвестицій, в свою чергу, згубно впливає на розвиток
економіки (не дозволяє їй розвиватися, призводить до застою і падіння
виробництва). Статистика свідчить про величезні деструктивні, руйнівні
наслідки, яких зазнали практично всі галузі народного господарства,
переважна більшість підприємств. Протягом останніх років в Україні не
було вирішено більшість із завдань структурної перебудови, тоді як
внутрішній фінансовий потенціал поступово вичерпувався. Для розв’язання
невідкладних проблем доводилося вдаватися до зовнішніх запозичень, а
соціальні проблеми продовжували накопичуватися та поглиблюватися.

Таким чином, руйнація української економіки за рецептами ВФ і Світового
банку може призвести і вже призводить до загрози економічній безпеці і
самому існуванню України як незалглежної держави.

Надзвичайно важливою загрозою економічному суверенітету України у
зовнішньоекономічній сфері є катастрофічне швидке зростання зовнішнього
боргу. Останній зростає в процесі надання кредитів як специфічної форми
оплати політики Уряду, певною мірою руйнівної і для української держави.
В 1991 році борг становив 400 млн. доларів США.

Для вирішення фінансових проблем Уряд України охоче звертається до
міжнародних фінансових організацій, і це має свої причини.

Загроза економічній безпеці України з боку відносин з міжнародними
фінансовими організаціями існує не лише в зв’язку з проблемою зовнішньої
заборгованості. Отримання кредитів від інституцій супроводжується
додатковими, часто досить жорсткими, вимогами стосовно дотримання
відповідного рівня інфляції, обсягів приватизації, дефіциту державного
бюджету. І світовий банк, і Міжнародний валютний фонд надання кредитів
країні пов’язують з вимогами скорочення соціальних програм, зокрема,
зменшенням відрахувань до Фонду соціального страхування, стовідсотковою
оплатою житлово-комунальних послуг і транспорту, збільшенням пенсійного
віку.

Україні в цій складній кризовій ситуації, в якій вона знаходиться, дуже
важко виконувати ці вимоги повною мірою. Спроби уряду все ж таки
дотримуватись умов, що фіксуються кожного року в Меморандумі економічної
політики, призводять до руйнації економіки України. Так, проведення
жорсткої монетарної політики заганяє національну економіку в стан
стагнації. Надмірний вплив на грошовий обіг і слаборозвинений ринок
банківських послуг не тільки створює кризу неплатежів, зменшення
валового внутрішнього продукту, але й реально погіршує національні
конкурентні переваги, оскільки серйозно ускладнюються умови
функціонування вітчизняних підприємств як в межах національної
економіки, так і на міжнародних ринках.

Отже, можна зробити закономірний висновок, що для дійсного відродження
України як суверенної держави необхідна розробка національної стратегії
розвитку, яка неодмінно повинна враховувати питання пов’язані з
проблемами незалежності в усіх сферах — економічної незалежності,
незалежних дій Уряду в зовнішній і внутрішній політиці, національної
безпеки України, незалежного мислення політичних діячів та економістів,
а також розвитку власного самодостатнього виробництва.

Головним напрямом національної стратегії розвитку має стати державна
підтримка вітчизняного виробника як складова економічної безпеки
України. Потрібно орієнтуватись на нарощування експорту
конкурентоздатних товарів і послуг, домагаючись позитивного платіжного
балансу та еквівалентного товарного обміну на внутрішньому і зовнішньому
ринках.

Без такої моделі Україна приречена на те, щоб ніколи не бути учасником
міжнародного економічного співтовариства.

Інтеграція України у світову економіку можлива лише за умови
гарантування національної безпеки держави. Щодо відносин України з
міжнародними фінансовими організаціями, це в першу чергу питання
гарантії економічної безпеки, оскільки взаємовідносини реалізуються
через посередництво надання кредитів та відповідно, зростання державного
боргу. Тому очевидно, що, при розробці стратегії взаємовідносин України
з МВФ, СБ та іншими фінансовими інститутами, в полі зору уряду має
постійно знаходитись проблема зростання боргів та відсотків на них, з
тим, аби запобігти виникненню загрози економічній безпеці, а відтак і
економічному суверенітету країни.

Подальший розвиток відносин із міжнародними економічними організаціями
гальмують дві групи проблем. Перша група включає проблеми, пов’язані із
недосконалістю соціальної і економічної політики України, а саме:
неефективність системи державного регулювання; непередбачуваність
владних рішень; існування значних диспропорцій в економіці; монополізм
виробників; криміналізаиія економіки, велика питома вага тіньової
економіки. Друга група проблем стосується організації
зовнішньоекономічної діяльності: недосконалість митного регулювання;
грабіжницька податкова політика; бартеризація зовнішньої торгівлі тощо.
Все це підриває довіру до України як надійного економічного партнера.

На шляху до міжнародного співробітництва перед Україною стоїть низка
серйозних завдань, зокрема остаточне визначення національної моделі
соціально-економічного розвитку, досягнення реальної керованості
соціально-економічними процесами, створення стабільної національної
фінансової та правової системи і розробка планів по входженню у світові
економічні структури.

Одночасно, необхідним є внесення коректив у відносини з провідними
міжнародними інститутами в напрямі розширення співробітництва, в першу
чергу, для прискорення процесу модернізації економіки і розвитку
високотехнологічних виробництв. Тобто, слід перенести акценти в політиці
залучення іноземних фінансових ресурсів з фінансування поточних
балансових потреб на фінансування структурної перебудови економіки
України.

Тільки за таких умов Україна зможе гідно увійти до світового
економічного співтовариства, стати рівноправним учасником світового
прогресу.

4. СВІТ І УКРАЇНА : ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ГЛОБАЛЬНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Глобалізація економіки прискорила створення могутніх транснаціональних
компаній, вплив яких відчувається не тільки на уряди “сильних” країн,
але й на уряди країн, ринки яких поглинаються. Неоднорідність,
неоднаковість економічного розвитку країн веде до певних об’єднань
заради виживання та полегшення життя у країнах, що розвиваються.

Супердержава Сполучені Штати Америки за останні десятиліття XX століття
спочатку акумулювала та інтегрувала кадровий, інтелектуальний,
науково-технологічний, фінансовий, виробничий потенціал Заходу,
ефективно використала природні ресурси Земної кулі як противагу
соціалістичній системі, а потім, після краху Радянського Союзу, ще
більше зміцнила свою могутність і свій вплив у світі.

На початку третього тисячоліття головне запитання, що постало перед
кожною державою, — чи спроможна вона реально конкурувати із країнами
«золотого мільярда», чи буде вона фінансово залежна і яку стратегію ій
обрати?

Тому, щоб зрозуміти до чого може привести Україну нинішній курс реформ,
та яким шляхом їй іти, потрібно провести аналіз на основі проблем
геоекономіки та геополітики.

На сьогодні виділяються такі світові цивілізації, які знаходяться у
постійному стані розвитку та інтеграції: Європейська,
Північноамериканська, Південно-Східної Азії, Ісламська,
Латиноамериканська та Африканська. Найбільш розвинена, впливова і
одночасно найбільш «агресивна» в завоюванні ринків — це Європейська
цивілізація.

Кожне із цих об’єднань намагається мати ядерну зброю, створює спеціальні
інститути, що координують економічні, політичні, культурні процеси в
об’єднанні та сприяють розширенню сфер впливу. В цьому контексті
особливий інтерес становлять постсоціалістичні країни, в числі яких і
Україна з її виключним географічним положенням, багатими природними
ресурсами та великим ринком збуту.

З точки зору економічного розвитку і багатства в світі сформувалось два
полюси: «країни золотого мільярда», тобто розвинені країни, та периферія
Світового господарства. «Країни золотого мільярда» споживають 80%
природних ресурсів, що видобуваються на земній кулі, з яких 40% США
забирають собі.

Розвинені країни в 60-ті роки XX століття, перш за все Європейська
цивілізація, нав’язали світу свою ідеологію розвитку: лібералізацію та
відкритість суспільства, яка виявилась для них дуже корисною.

Дійсно, якщо в 60-ті роки стандарт життя на земній кулі як відношення
багатства країн «золотого мільярда» до багатства країн із периферії
світового господарства з такою ж кількістю населення становив 39:1, то
наприкінці XX століття, через 40 років проведення політики, коли
розвинені країни почали «допомагати» третім країнам, це співвідношення
стало майже 80: 1.

Отже, безумовно, політика відкритості суспільства та лібералізації
виявилась дуже вигідною розвиненим країнам, бо, як писав наш класик,
«більший меншого штовхає та ще й б’є за тим, що сила є».

Це, співвідношення зайвий раз доводить справедливість першої основної
теореми Паретто: «Через обмежені ресурси на земній кулі, якщо якась
країна чи фірма збагачується, то лише завдяки збіднінню інших». Західна
«допомога» Україні, яку через міжнародні фінансові інститути —
Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк
реконструкції та розвитку, через інститути іноземних
радників-консультантів, нав’язали Україні нинішній курс реформ, що є
шляхом до однофакторної моделі вільного ринку — максималізації прибутку,
моделі ринку Адама Сміта (ХVIII ст.), Чиказької школи (XIX ст.).

Відповідно до першої основної теореми Паретго можна підтвердити — чим
більшим буде зубожіння українського народу, тим більшим буде збагачення
Заходу.

Так, 20 млрд. доларів США, які «втекли» за кордон, успішно інвестують
економіку Заходу. Те, що на ринку України 92% імпортних товарів — це теж
великий успіх реформ в інтересах Заходу.

Також те, що за вісім років реформ Україна втратила понад 74% свого
економічного потенціалу завершило деіндустріалізацію країни, майже
повністю знищивши вісім промислових галузей (легка промисловість
скоротилась у 8 разів, електронна промисловість більш ніж в 100 разів
тощо) — це теж корисно Заходу, бо Україна перестала бути конкурентом
навіть на своєму внутрішньому ринку. В цлому знищення України як
конкурента на світовому ринку іде досить успішно.

Якщо Україна стартувала в реформи, перебуваючи в першій десятці найбільш
розвинених країн світу, то сьогодні вона посідає місце далеко за сотим!

Відбулось це через антинауковий характер, помилковий з точки зору
економічної науки тих рекомендацій та вимог, які давали і ставили
Президенту і Уряду іноземні радники-консультанти і які відображались в
меморандумах між Урядом України та МВФ.

Україні, щоб вийти з кризи, щоб перейти до стану економічного зростання,
звичайно, потрібні інвестиції, в тому числі і іноземні, але, як показано
в працях вчених, виконання саме умов МВФ спричиняє в Україні таке
соціально-економічне середовище, яке відлякує приватних інвесторів. А
оскільки економічна криза — це порушення законів економіки, то, не
змінивши умов співпраці й МВФ в інтересах України, вийти з кризи в
принципі неможливо, іншими словами, не змінивши курсу реформ, вийти з
кризи неможливо навіть теоретично.

Як міняти курс реформ, що потрібно робити, щоб відродити своє
виробництво, як перейти від падіння виробництва до економічного
зростання та зростання добробуту народу України, на це дає відповідь
економічна наука і, зокрема, розробки вітчизняних науковців.

На думку вчених, перш за все необхідно розробити свою, без участі
іноземців (радників МВФ чи СБ) програму виходу з кризи та економічного
зростання України. За основу можна було б взяти українську «Національну
програму відродження України», яка розроблена за ініціативою і під
керівництвом Ткаченка О. М. без залучення іноземних фахівців. Також
потрібно звернути увагу на сукупність економічних теорій, серед яких
провідними мали б бути українська інноваційна, що започаткована М.
Туган-Барановським та Кейнсом. Адже використання однієї монетаристськрї
еконрмічної теорії як базової — це шлях до національної катастрофи, бо
вона здатна погасити інфляцію, але завжди викликає падіння виробництва.

Також у нашій державі, на думку вчених, необхідно змінити банківську
систему таким чином, щоб із нестійкої економічної системи, як це має
місце сьогодні, вона формувала стійку економічну систему.

Тільки сформувавши стійку економічну систему, можна забезпечити її
якість через справедливу та ефективну податкову систему.

Не підпорядкувавши банківську систему інтересам власного виробництва,
неможливо забезпечити стійкість економічної системи, неможливо вийти
з-під впливу міжнародної фінансової кризи, і не можливо досягнути
приросту виробництва через будь-яку зміну податкової системи, навіть
скасувавши податки зовсім.

Із досвіду виходу із кризи, США, Японії, Німеччини та прогресу
розвинених країн маємо висновок: із кризи можна вийти тільки на основі
політики протекціонізму – підтримки свого виробника та захисту свого
ринку.

Політика лібералізації зовнішньоекономічної діяльності — це ефективний
механізм завоювання ринків та нищення конкурентів з боку розвинених
країн.

Це підтверджується наступною теоремою про лібералізацію: якщо на земній
кулі будь-яка країна,особливо мала, перебуває в кризі, а її президент чи
уряд проводять чи продовжують політику лібералізації
зовнішньоекономічної діяльності, то своє виробництво ця країна не
відродить навіть теоретично.

І відповідно до цієї теореми можна стверджувати, що програма
«Україна-2010» не буде виконана ніколи, це програма-міф, бо її головним
механізмом виконання є політика лібералізації зовнішньоекономічної
діяльності. Альтернативою цій програмі е згадана Національна програма
відродження України, тому що головним механізмом її виконання є
протекціонізм.

Необхідною умовою виходу з кризи є відновлення купівельної спроможності
населення, тобто підвищення рівня зарплат, пенсій та стипендій;
відновлення довіри народу до президента та уряду настільки, щоб
населення змогло трансформувати свої заощадження (12 млрд дол. США) в
інвестиції. За цих умов суттєво зменшиться або й відпаде зовсім потреба
у зовнішніх запозиченнях і тоді Україна матиме ознаку розвиненої країни.

Щодо нового курсу реформ, то в цілому у суспільстві можливі три шляхи
розвитку, якщо врахувати, що в XX столітті суспільство сформувало дві
крайнощі свого розвитку: державний соціалізм та класичний (дикий)
капіталізм. Між цими крайнощами знаходиться простір змішаної економіки —
моделі розвинених країн.

В тому ж XX столітті крайнощі себе вичерпали — спочатку класичний
капіталізм (вільний ринок) під час кризи США 1929- 33 рр., а потім, в
кінці XX століття, державний соціалізм.

Отже, суспільство має три шляхи розвитку: два назад, до крайнощів: до
державного соціалізму та до класичного капіталізму (вільного ринку) і
один — уперед, до моделі змішаної економіки, до моделі розвинених країн.

Зазначимо, що розвинені країни виштовхують всіх, хто не входить до їх
кола, на периферію світового господарства, до «периферійного»
капіталізму.

При цьому і в тій і в іншій крайнощах розвитку з однаковою легкістю
встановлюються тоталітарні режими.

Особливістю країн “периферійного” капіталізму є те, що розвинені країни
сприяють прямо чи опосередковано встановленню диктаторських режимів в
них, створюючи одночасно міфи про підтримку і розвиток демократії, про
відстоювання прав людини. Наприклад, диктаторський режим Піночета в Чилі
був встановлений за сприяння МВФ.

Отже, для того щоб ввійти в коло розвинених держав, а не йти на
периферію світового господарства, потрібно в економіці, політиці та
культурі відтворювати всі ознаки розвинених держав:

— розвиток на основі сукупності економічних теорій, серед яких провідною
є українська інноваційна теорія;

— не протиставлення, а органічна єдність ринкової саморегуляції та
державного регулювання еконйміки;

розвинена демократія, незалежність і патріотизм засобів масової
інформації;

заборона продажу землі іноземцям, обмеження іноземних інвестицій в свої
фірми;

— використання національної ідеї, національних інтересів як ідеології
розвитку країни;

— збереження незалежності і керованості в політиці, економіці та
культурі, забезпечення всіх умов для національної безпеки;

— політика односторонньої лібералізації зовнішньоекономічної діяльності
по відношенню до країн, ринок яких завойовується з одночасним захистом
свого ринку та підтримкою свого виробника тощо.

Потрібно враховувати подвійну мораль Заходу. Захід ніколи не проводив у
себе реформи за моделлю МВФ. Це рецепт Заходу для слаборозвинених країн.
Всі ті країни, які досягли успіхів в економічному розвитку, ніколи не
співпрацювали із МВФ. Всі ті, хто виконують умови МВФ, крім боргів та
фінансового залежності, нічого не мають. Чехія, Словенія досягли успіху
тільки після того, як відмовились від умов МВФ.

Світова практика свідчить, що сучасний рівень інтернаціоналізації
виробництва та транснаціоналізації капіталу потребує координації дій
національних економік. Міжнародні фінансові організації практично
проголосили себе такими координаторами. Так, МВФ, маючи у своєму
розпорядженні потужні науково-дослідні установи і, зокрема, інститут
МВФ, широкий загін експертів-спеціалістів з багатьох галузей науки,
здійснює постійний моніторинг за макроекономічною політикою країн-членів
фонду, а також за станом всієї світової економіки.

Теоретично метод МВФ бездоганний. Міжнародні фінансові організації на
чолі з МВФ покликані, начебто, надавати допомогу країнам, що стали на
шлях самостійного розвитку, проводити більш узгоджену, скоординовану
економічну політику, і в такий спосіб не допустити диспропорцій в
розвитку світової економіки. Але його практична цінність виявляється
дуже рідко. Так, в Чилі та Польщі метод МВФ спрацював більш-менш
ефективно (і те за умов «коригування» цього методу на місцях).

Практично ж, міжнародні економічні організації, використовуючи свій
великий економічний потенціал, нав’язують ослабленим державам вигідну
для себе модель економіки, як правило, фінансово залежну від МФО.

За цих умов великі сподівання покладалися в Україні на фінансову
допомогу з боку країн Заходу і, зокрема, на позики міжнародних
фінансових організацій.В той же час, для розвинених країн Україна
приваблива як сировинний придаток (займаючи 1% території земної кулі,
Україна має 5,2% природних ресурсів). Заходу Україна потрібна слухняна і
деградована. Українському народу — сильна і незалежна! Заходу потрібен
нинішній курс реформ, який веде Україну на периферію світового
господарства, Україні потрібен новий курс реформ, який веде в коло
розвинених держав. Україна повинна зробити власний вибір.

PAGE 6

Похожие записи